Тема 1.7. Економічний потенціал регіонів України.

В цій темі необхідно розглянути основні умови, які мають пріоритетний вплив на розміщення продуктивних сил і на рівень соціально-економічного розвитку регіонів.

Основою розвитку господарства будь-якого регіону є його потенціал. Потенціал регіональної економіки – це природні, економічні, соціальні, екологічні ресурси регіону, що знаходяться на території регіону, використовуються чи можуть бути використані для розвитку господарського комплексу регіону. Основними складовими потенціалу розвитку регіону є – природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, фінансовий потенціал. Кожен з них має структуру, відрізняється специфічними характеристиками, особливостями використання та впливу на економіку регіону. Потенціал регіону також виступає як фактор розвитку та економічного відтворення.

Економіка будь-якого регіону характеризується єдиними основними компонентами це: земля, праця, капітал, які необхідні для здійснення безперервного процесу виробництва. Серед багатьох економічних проблем кожного регіону як і країни в цілому є оптимальне використання праці та природно-ресурсного потенціалу. Праця в економіці регіону та інші ресурси є факторами виробництва як основи відтворювання.

Під природно-ресурсним потенціалом (ПРП) регіону розуміється сукупна продуктивність його природних ресурсів, яка охоплює функцію засобів виробництва та предметів споживання, що виражається в їх суспільній споживчій вартості. ПРП розглядається як тіла і сили природи, які прямо або опосередковано впливають на господарську діяльність людини. Природні умови – це тіла та сили природи, які не беруть безпосередньої участі у виробництві, але опосередковано визначають ступінь її ефективності. До них відносяться: клімат, рельєф, геологічна будова, географічне розміщення. Природні ресурси людина залучає у процес виробництва безпосередньо як предмет, або засіб праці (корисні копалини, водні, земельні, біологічні ресурси тощо).

Економічна класифікація природних ресурсів ґрунтується на переважному використанні їх у сферах і галузях господарської діяльності.

За цією ознакою ресурси поділяються:

промислові - паливні, енергетичні, металургійні, будівельні, лісосировинні, агрохімічні, водні тощо;

сільськогосподарські – грунтово-земельні, вода для зрошення, суми температур і опадів вегетаційного періоду, промислові тварини тощо;

невиробничої сфери – водойми, що використовуються для потреб населення, лісові масиви навколо міст і природоохоронні, ресурси для відпочинку та оздоровлення людей (рекреаційні та бальнеологічні), ресурси спортивного полювання і рибальства тощо.

Рівень зосередження окремих видів природних ресурсів та рівень забезпеченості ними суспільних потреб окремих регіонів визначаються значною диференціацією і територіальним особливостями. Так, наприклад, у Дніпропетровській, Донецькій та Луганській областях зосереджена близько 80% потенціалу мінеральних ресурсів України.

Україна має значний природно-ресурсний потенціал і, перш за все, сприятливі природно-кліматичні умови для проживання та господарської діяльності населення на всій території держави. Головними складовими природно-ресурсного потенціалу держави, тобто сукупності природних ресурсів території, що можуть використовуватися в господарській діяльності відповідно до тенденцій науково-технічного прогресу, є земельні, мінерально-сировинні та рекреаційні ресурси. Але це не знижує економічного та екологічного значення водних, лісових та інших видів ресурсів, які відіграють важливу роль і нинішньому та перспективному розвитку окремих регіонів. Значна кількість природних та рекреаційних ресурсів України є унікальними.

Мінерально-сировинна база України включає 98 видів мінеральної сировини, що мають промислове значення та враховуються державним балансом України. У вартісному виразі розвідані запаси цих родовищ оцінюються у 7,5 трлн.дол.США. До промислового освоєння залучено 40-75% розвіданих запасів основних видів корисних копалин. Запаси залізних руд складають понад 14% загальносвітових запасів цих мінералів, марганцевих – понад 43%. Україна посідає провідні місця за запасами титану, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю тощо. Україні належать і провідні позиції у світі з видобутку багатьох видів мінеральної сировини: вугілля, марганцевих і залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо. Водночас недостатніми є власні запаси і видобуток нафти і газу, які забезпечують потреби економіки відповідно на 10% і 20%.

Враховуючі той факт, що регіони України дуже різняться за наявністю ресурсів, науковими підрозділами Національної академії наук України (НАН) було розроблено оцінку природно-ресурсного потенціалу областей і АР Крим. Результати досліджень опубліковані у труді В.П.Руденко «Природно-ресурсний потенціал української СРС» і наведені в таблиці 1.

Згідно з наведеними даними у структурі природних ресурсів в окремих областях України переважають мінеральні ресурси (Донецька область –72,8%,Луганська –73,8%,Дніпропетровська –68,9%).

У іншій групі областей переважають земельні ресурси (Вінницька – 77,1%, Одеська 71,8%, Черкаська 67,7%) і т.д. В групі областей у структурі природно-ресурсного потенціалу займають лісові ресурси (Івано-Франківська – 17,6%, Волинська – 16,2%, Рівненська – 16,1%, Житомирська – 12,6%, Чернівецька – 12,6%). В АР Крим і Закарпатській області на рекреаційні ресурси приходиться відповідно 29,6 і 28,6%.

Поклади паливних ресурсів характеризуються різким переваженням у їхній структурі твердих видів палива: кам’яного вугілля, горючих сланців і торфу та дефіцитів рідких і газоподібних вуглеводів.

Рудні корисні копалини сконцентровані у центральному та південному регіонах.

Серед неметалевої сировини Україна має сировину для хімічної промисловості: калійні солі, фосфорити, самородна сірка.

Таблиця 1

Структура природно-ресурсного потенціалу в областях України

Область Потенціал від сумарного потенціалу в Україні Потенціал ресурсів, %
Мінеральні Водні Земельні Лісові Фауністичні Природно-рекреаційні
Україна 28,3 13,1 44,4 4,2 0,5 9,5
Автономна республіка Крим 6,0 10,0 19,3 39,0 1,8 0,3 29,6
Вінницька 3,6 2,1 9,7 79,1 3,5 0,5 5,1
Волинська 1,7 1,0 18,0 55,2 16,2 0,4 9,2
Дніпропетровська 10,9 68,9 4,8 21,3 0,3 0,4 4,3
Донецька 12,3 72,8 4,8 16,8 0,4 0,1 5,1
Житомирська 2,9 5,5 15,9 59,8 12,6 0,7 9,5
Закарпатська 2,5 3,0 31,5 19,4 17,4 0,1 28,6
Запорізька 3,9 20,4 20,1 49,7 0,7 0,7 8,4
Івано-Франківська 2,2 7,5 33,3 24,1 17,6 0,1 17,4
Київська 4,0 3,8 12,3 59,5 5,5 0,5 18,4
Кіровоградська 3.0 10,8 11,9 70,3 1,6 0,6 4,8
Луганська 8,8 73,8 6,8 13,8 0,8 0,2 4,6
Львівська 3,7 22,5 22,7 29,3 11,1 0,2 14,3
Миколаївська 2,9 2,8 23,2 66,7 0,5 1,0 5,9
Одеська 3,7 1,8 11,1 71,8 1,3 0,5 13,5
Полтавська 3,5 11,5 11,0 68,1 2,9 1,1 5,4
Рівненська 1,8 5,0 16,4 55,0 16,1 0,7 6,8
Сумська 2,7 3,4 15,9 65,3 7,6 1,1 6,7
Тернопільська 2.1 1,2 13,6 75,0 4,7 0,2 5,3
Харківська 4,3 14,2 11,4 54,6 3,9 0,6 15,3
Херсонська 2,9 1,6 22,7 67,1 1,0 1,0 6,4
Хмельницька 2,7 3,5 13,8 72,6 3,8 0,4 5,9
Черкаська 3,0 5,8 12,7 67,7 4,6 0,9 8,3
Чернівецька 1,3 5,2 18,3 50,0 12,6 0,2 13,7
Чернігівська 3,6 10,8 12,9 59,1 6,7 1,0 3,5

Україна належить до малолісних і лісодефіцитних країн. Площа лісів на її території становить 10,8 млн.га (приблизно 12% від загальної території країни).

Природні ресурси, особливо мінерально-сировинні, мають дуже високий ступень територіальної локалізації, що обумовлює суттєві відмінності між регіонами як за потужністю, так і за структурою природно-ресурсного потенціалу. Зокрема, мінерально-сировинні ресурси є визначальними чинниками господарського розвитку, насамперед, в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Львівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Лісові ресурси визначають спеціалізацію на рекреаційному господарстві Карпатського регіону та АР Крим. Відповідно, проблеми ресурсокористування і екології є регіональними проблемами.

Україна має значні можливості для динамічного розвитку туристичної та рекреаційної галузі, розширення міжнародного співробітництва в цій сфері, надання туристично-рекреаційних послуг громадянам своєї та інших країн, однак наявний потенціал реалізується недостатньо.

Таким чином, можна виділити регіони де наявність значних природних ресурсів і їх специфічне поєднання, є базою економічного розвитку:

· найбільш забезпеченішими природними ресурсами є регіони Донбасу і Придніпров’я. На їхній території зосереджені значні запаси мінеральних ресурсів (енергетичних, рудних і нерудних). Це позначається на особливостях виробничої діяльності у цих регіонах. Одночасно ці регіони мають дуже складну екологічну ситуацію;

· специфічний регіональний тип природно-ресурсного потенціалу Закарпатської, Львівської і Івано-Франківської областей. Ці регіони мають вищий від середньо українського рівень забезпеченості природними ресурсами (водні, лісові й рекреаційні ресурси). Львівська і Івано-Франківська області мають і значні мінерально-сировинні ресурси;

· АР Крим має унікальні рекреаційні, кліматичні, морські ресурси, що є основою розвитку морегосподарського і рекреаційного комплексів. Саме ці ресурси мають визначити перспективний розвиток регіону;

· найбіднішими на природні ресурси є регіони Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Сумська області. Найбільше у цих регіонах лісових і земельних ресурсів.

З поняттям «природно-ресурсний потенціал» тісно пов'язаний термін «природокористування», який у цілому зводиться на використання природно-ресурсного потенціалу.

Велике значення в процесі природокористування відіграє реалізація основних принципів сталого розвитку, що декларовані міжнародним співтовариством на самітах ООН з питань навколишнього середовища і створювання збалансованого соціально-економічного розвитку.

Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких:

· комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;

· впровадження ресурсозберігаючої технології і техніки;

· широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;

· стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо;

· ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення;

· збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об’єктів.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менше ніж на 50%.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Демографічний і трудовий потенціал.

Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але й їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Населення впливає на економіку перш за все через свою економічно-активну частину: загальну чисельність зайнятого в суспільному виробництві населення, його віково-статеву структуру, рівень освіти, професійний склад і територіальну організацію.

Чисельність і динаміка трудових ресурсів мають певний вплив на характер розвитку виробництва та економіки загалом. Скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливості екстенсивного розвитку виробництва і збільшує залежність економічного зростання від підвищення продуктивної праці.

Демографічна ситуація в Україні в сучасний період значною мірою визначається складним суспільно-політичним розвитком, рівнем матеріального забезпечення населення, його національно-культурними традиціями, побутом, духовністю тощо.

В Україні на 1 січня 2013 року проживає 45,5 млн.чол. (0,8 відсотка населення світу). За чисельністю населення вона посідає п’яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії).

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу регіону є:

· співвідношення показників природного руху населення;

· статевовіковий склад населення;

· співвідношення показників механічного руху населення.

Основні показники руху населення – народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими показниками:

· природний приріст – визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу;

· сальдо міграції – визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до регіону, та тих, хто вибув з нього в певний період часу;

· загальне збільшення населення – сума народжених у регіонів та тих, хто прибув до нього за певний період часу;

· загальне зменшення населення – сума кількості померлих у регіоні, та тих, хто вибув з нього за певний період часу;

· загальна динаміка населення – сума показників загального збільшення та зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення регіону.

Демографічна ситуація в Україні в цілому є негативною. Про це свідчать від’ємні показники природного руху населення (депопуляція). Це супроводжується «старінням нації», що відображається на віковий структурі населення, яка має в Україні регресивний характер. Такі процеси зумовлені глибокою економічною кризою та складною екологічною ситуацією. Для покращення демографічного стану, уряд повинен проводити відповідну демографічну політику. Для статевої структури нашої країни притаманна значна перевага частки жіночого населення над чоловічим.

Україна з розміщення населення належить до держав з високою щільністю населення. На початок 1999 р. в цілому по Україні густота населення становила майже 83 чол. на 1км2, а в 2013 р. – 75,5 чол. на 1км2. Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно ресурсному потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для Полісся та Півдня Республіки. Тут вона становить менше ніж 60 чол. на 1 км2. Найвищій показник густоти населення характерний для Східного регіону де він перевищує 125чол.на 1км2, а в Донецькій області досягає майже 170 чол. на 1км2.

Важливим показником демографічної ситуації в Україні є середня тривалість життя, тобто кількість років, яку в середньому належить прожити цьому поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як і тепер. Для людей, що народилися у 1991р., очікувана середня тривалість життя становить 71 рік (чоловіка - 66, а жінок – 75). Більшість населення України становлять жінки більш 53%.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасною вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення.

Показники старіння населення України з кожним роком продовжують зростати. Якщо у 1959р. частка осіб старших за працездатний вік становила в Україні 13,5% в 2013 – 25 %.

Протягом періоду переходу до ринкових відносин в Україні відбувалися різкі зміни тенденції міграції населення - переміщення людей з одних міст проживання в інші або переміщення людей по території. За напрямом переїзду розрізняють міграції внутрішні, тобто в межах країни, та зовнішні – до інших держав.

Види зовнішньої міграції: імміграція (в’їзд до країни), еміграція (виїзд за межі країни); види внутрішньої: село – місто, сезонні (тимчасова робота, відпочинок), «маятникові» (майже щоденний виїзд на роботу або навчання).

Станом на 1.01.2012 р. загальна кількість прибулих в Україну склала 669,4 тис. осіб. З них – чоловіків - 308,5 тис. осіб, жінок – 360,8 тис. осіб. Загальна кількість вибулих складає 652,3 тис. осіб - чоловіків – 298,4 тис. осіб, жінок – 353,8 тис. осіб.

Залежно від причин міграції бувають: економічні; політичні; релігійні; гуманітарні; екологічні; воєнні.

За терміном міграції поділяються на: постійні, сезонні та тимчасові. Залежно від характеру переміщення населення розрізняють – зовнішні міграції (переміщення людей із країни в країну) та внутрішні (переселення людей в середині країни).

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об’єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв’язків.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов’язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед систем суспільних макрорайонів з визначанням місця їх в системі вищого рангу. Велике місто – ядро макрорайону завжди впливає на формування транспортної мережі, яка в сучасних умовах став вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної системи розселення. Центрами (ядром) п’яти регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – міста міліонери: Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу і притягання розташовані території власних та сусідніх однієї – трьох областей.

На сучасному рівні розвитку продуктивних сил характерною рисою є формування територіальних систем міського розселення і прогресуюча субурбанізація, тобто створення міст супутників. Навколо великих міст або у високо урбанізованих районах формуються міські агломерації. Нині в Україні є понад два десятки міських агломерацій, з них найбільші: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Енакіївська, Київська, Харківська, Криворізька, Запорізька, Нікополь-Марганцівська та ін.

Якщо на початку 20-століття в Україні переважало сільське населення – 82%, то нині майже 68% її населення мешкає в міських місцевостях. Міське населення в Україні протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Показник ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності – від 38,7% в Закарпатській області до 90,5% в Донецькій області.

В останні роки особливо гостро стала проблема урбанізації. Урбанізація – це зростання питомої ваги міського населення, головний фактор зростання - соціально-економічна роль міст. Особливо проблеми збереження природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров’я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення, це призводить до деградації навколишнього середовища і що негативно впливає на здоров’я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 25% прямих захворінь. Для поліпшення екологічної ситуації у високоурбанізованих областях необхідно обмежувати надмірне зростання промисловості та чисельності населення великих міст.

Соціальна структура населення-це система різноманітних видів спільнот (класових, професійних, майнових) і стійких та впорядкованих зв’язків між ними.

Соціальний склад населення розрізняють на класи – основні та неосновні, групи та верстви в середині класів. Одні дослідники визначають соціальну групу, клас на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до них зараховували незалежно від соціально-економічних показників, що визначає їхнє соціальне становище.

Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство. Група яка претендує в Україні на включення до середнього класу – це висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція.

Під трудоресурсним потенціалом розуміють систему, що має просторову та часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць. Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статевовіковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров’я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Поняття «трудові ресурси» - частина населення країни, що має відповідний фізичний розвиток, знання і практичний досвід роботи, які потенційно можуть бути використані в суспільному господарстві. Трудові ресурси складаються переважно з працездатного населення у працездатному віці. Нині нижня межа встановлена 16 років, а верхня – 60 років для жінок (з липня 2011 року) і теж 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють (схема 1).

Термін «трудові ресурси» вживається у світовий праці рідко, частіше використовується поняття «економічно-активне населення». Економічно-активне населення – населення віком 15-70 років.

Переважну частину трудових ресурсів становить населення у працездатному віці. У складі робітників за межами працездатного віку понад 4/5 припадає на пенсіонерів. Ступінь їхньої участі у суспільному виробництві пов'язаний з потребами суспільного господарства в робочій силі, досвіді конкретної особи, системи матеріального стимулювання, рівням життя населення.

Зайнятість населення – це діяльність громадян, спрямована на задоволення особистих потреб через доход у грошовій або натуральній формах. Ефективна зайнятість населення – це корисна трудова діяльність громадян спрямована на підвищення продуктивності праці (збільшення обсягів виробництва і скорочення витрат робочого часу). Основними чинниками підвищення ефективності праці є капітал і ринок.

Схема 1

Зайнятість населення України

ТРУДОВІ РЕСУРСИ (люди, здатні до праці)
Жінки 16-59 років, чоловіки – 16-59 Пенсіонери, що працюють Підлітки, що працюють
ЕКОНОМІЧНЕ АКТИВНЕ НАСЕЛЕННЯ (на 1.01.2012 р.) , % БЕЗРОБІТНІ (на 1.01.2012 р.)безробітні – 8,8 % до економічно активного населення віком 15-70 р.
1. Виробнича сфера – 38,0 а) промисловість ≈ 16,5 б) сільське господарство ≈ 17,0 в) будівництво ≈ 4,5 2. Невиробнича сфера ≈ 62,0 а) транспорт і зв’язок ≈ 6,7 б)торгівля і громадське харчування ≈ 24,0 в) освіта ≈ 8,3 г) охорона здоров'я та надання соціальної допомоги≈ 6,5 д) інші види економічної діяльності ≈ 16,5 1. Фрикційне (тимчасове): звільнення – нове місце роботи 2. Структурне: зміна або скорочення штату 3. Регіональне: зо особливістю демографічного стану (Карпатський регіон)

 

У ринкових умовах господарювання урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у комерційних структурах, індивідуальних селянських та фермерських господарствах; виникають нові сучасні форми зайнятості, пов’язані з розвитком інформаційної ринкової інфраструктури. Однієї з характерних рис сучасного ринку праці є поширення нерегламентованої (незареєстрованої) зайнятості населення, тобто самозайнятості.

Особливості визначення рівня різних форм зайнятості обумовлюється соціальними, економічними, галузевими та регіональними аспектами, оскільки в умовах ринкових відносин активізується такий фактор, як конкурентоспроможність окремих верст населення на ринку праці.

Ринок праці це складна просторова система, яка складається з локального, регіонального, національного і світового ринків.

Через об’єднуючу дію механізму економічної інтеграції відбувається формування регіональних ринків робочої сили більш високого ступеня. Високо інтегрований ринок праці передбачає інтенсивний рух робочої сили і потребує налагодження інформаційної та фінансової системи державного контролю за трудовими переміщеннями населення.

На початок 2012 р. рівень незайнятості в Україні становив 7,9 %. (1732,7 тис. чол. Найбільший рівень незайнятості населення спостерігався у Волинській 8,3%, Житомирській 10,0%, Рівненській та Чернігівській областях 10,4%.

Загальне покращення ситуації на ринку праці України може бути досягнуто лише на основі значного економічного росту в державі, що зумовить зростання внутрішнього попиту на робочу силу, її вартість, а отже і якісно нового режиму відтворення робочої сили, як елемента національного багатства країни.

Виробничий потенціал і науково-технічний потенціал.

Спроможність галузей господарства країни та регіонів виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. Виробничий потенціал України – основа економічної могутності і незалежності держави. Провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів, виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємства, малого і середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Виробничий потенціал є основою формування виробничого комплексу. Виробничий комплекс як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднання між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари і послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі України у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах – переважну частку послуг.

Кількісний та якісний рівень основних виробничих фондів характеризують виробничий потенціал господарства країни. Виробничі фонди в Україні становлять дві третини вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства України.

Виробничий потенціал України майже повністю сформувався у складі господарського комплексу колишнього СРСР. На основі великих запасів залізної руди, вугілля і багатих чорноземом земельних угідь, сприятливих кліматичних умов і вигідного географічного розташування в Україні переважний розвиток отримали промисловість, особливо важке, і сільське господарство. У промисловості створюються більш половини національного доходу України. Вона характеризується складною розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Особливе місце займає виробництво товарів і сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремо агропромисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації.

Науково-технічний потенціал.

В сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку науково-технічного прогресу (НТП) базується на суттєвих досягненнях в області мікроекономіки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Поняття НТП нерозривно пов’язано з поняттям комплексного розвитку, а сам науково-технічний прогрес – з комплексним розвитком продуктивних сил, який являє собою найбільш повний, всеохоплюючий, пропорційний, економічно та екологічно виправданий розвиток всіх компонентів продуктивних сил згідно соціально-економічних та природно-економічних його передумов. В сучасному суспільстві саме НТП є засобом комплексного розвитку продуктивних сил. Звідси можна визначити щодо цього основні завдання НТП:

· головна цільова функція – задоволення потреб людини у матеріальних та духовних благах, покращення умов її існування.

· заміщення живої праці, особливо важкої фізичної, малопродуктивної розумової, в небезпечних умовах й т.п., підвищення продуктивності людської праці, скорочення суспільно-необхідного робочого часу, робочого дня тощо.

· забезпечення всеохоплюючого та гармонійного і пропорціонального розвитку всіх елементів територіальних соціально-економічних систем: природно-ресурсної, виробничої та соціальної підсистем тощо.

· забезпечення комплексного, пропорційного соціально-економічного розвитку територій з різними природно-географічними, природно-економічними та соціально-економічними передумовами господарювання.

· створення можливостей для гармонізації відносин «природа», «суспільство» шляхом подальшого екологоорієнтованого освоєння природного середовища на основі ресурсозбереження та підвищення екологічного рівня.

Інноваційно-інвестиційний потенціал.

Інноваційний потенціал України та її регіонів відображає територіальні особливості в процесі розробки, створення, впровадження та експлуатації інновацій. За інноваційного розвитку реальної економіки використання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Визначення суті поняття «інновації» полягає у з’ясуванні його зв’язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близько до поняття винаходу. Інновація відповідно до загально прийнятого визначення – це процес розробки, освоєння, експлуатації і використання виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим між поняттям новації та перетворенням її в інновацію існує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку мають наступний вигляд:

· досягнення фундаментальної науки;

· прикладні дослідження;

· конструкторські розробки;

· впровадження (первинне освоєння);

· широке впровадження – власне розповсюдження інновацій;

· використання нововведень;

· старіння інновацій.

В Україні під інновацією розуміють введення у вживання будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (товару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи нового організаційного методу діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв’язків. Новими продуктами вважають товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготовлялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості.

Інноваційний розвиток України має сприятливі умови та конкурентні переваги:

· вигідне географічне положення в центрі Європи, наявність унікальних природних ресурсів;

· розвинута мережа ВНЗ і державних наукових організацій;

· високий освітній рівень населення;

· наявність наукових надбань у ряді сфер діяльності, які належать до пріоритетних високотехнологічних і визначають світовий рівень розвитку;

· високий рівень кваліфікації робітників обробної промисловості.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють необхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впливу та регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності.

В Україні за останні роки інновації здійснювали на промислових підприємств України - більша частина з них розміщувалась у промислово-розвинутих регіонах – Донецькій, Харківській, Львівській, Дніпропетровській, Луганській, Київській, Вінницькій та м. Київ.

Інвестиції в цілому – це витрати на розширення і оновлення виробництва, що пов’язані з запровадженням нових технологій, матеріалів та інших знарядь і предметів праці. Вони реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в окремі підприємства і галузі. У ролі інвесторів що визначають обсяг, напрями і ефективність інвестицій, виступають органи влади та управління України, суб’єкти держави й адміністративно-територіальних утворень, державних підприємств і установ; не державні підприємства тощо. Інвесторами можуть також бути іноземні громадяни, юридичні особи а також держави.

Основним напрямом інвестицій є капітальні вкладення в основні фонди (основний капітал). Капітальні вкладення – це витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення і технічне переоснащення діючих підприємств, витрати на житлове, комунальне і культурно-побутове будівництво.

Найбільшу цінність з різних видів інвестицій для України мають новітні технології та обладнання, вільно конвертована іноземна валюта.

Територіальний розподіл іноземних інвестицій в країні досить не рівномірний. Це зумовлено рівнем інвестиційної привабливості підприємств, галузей та регіонів в цілому.

Станом на 01.01.2012 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну (кумулятивно), з урахуванням його переоцінки, утрат, курсової різниці, склав 49,4 млрд.дол.США, що в розрахунку на одну особу становить 1084,3 дол. США.

Інвестиції надходили зі 130 країн світу.

Здійснення регіонального інвестиційного процесу передбачає вибір основних пріоритетних його напрямів та принципів.

Такими напрямами мають бути:

· екологічний аспект соціально-економічного розвитку території та їхніх поселень, пов’язані з цим питання демографічної ситуації;

· розвиток наукомістких виробництв (галузей, видів діяльності), орієнтованих на висококваліфіковані кадри і відносно дешеві (за світовими вимірами) трудові ресурси;

· будівництво об’єктів інфраструктури – виробничої, ринкової, соціальної, інвестиційної та екологічної.

В оцінюванні інвестиційної привабливості в регіоні України, яке може здійснюватися за такими узагальненими показниками:

· рівень загальноекономічного розвитку регіону;

· рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону;

· демографічна характеристика регіону;

· рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури регіону;

· рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Питання для самоконтролю.

1. Сутність і структура природно-ресурсного потенціалу.

2. Охарактеризуйте регіони України за багатством природно-ресурсного потенціалу.

3. Трудові ресурси, їх склад, особливості формування.

4. Зайнятість населення по галузям народного господарства.

5. Причини безробіття і проблеми раціонального використання трудових ресурсів України.

6. Регіональні особливості працезабезпеченості територій України.


Дата добавления: 2014-11-29; просмотров: 3746; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ