Внутрішня і зовнішня політика уряду Вільсона в США. Ізоляціонізм і його сутність.
«Нова демократія» В. Вільсона. Розкол у лавах республіканців дозволив здобути перемогу на президентських виборах 1912 р. кандидатові від демократичної партії Вудро Вільсону, за якого проголосувало 42 % американців. У минулому професор історії й права Прінстонського університету, Вільсон завоював довіру виборців, перебуваючи на посту губернатора штату Нью-Джерсі. Свою передвиборну програму він назвав «новою свободою» або «новою демократією». Схематично вона укладалася у три пункти: індивідуалізм, свобода особи і свобода конкуренції, які, на думку нової адміністрації, і мала захищати держава. Уряд В. Вільсона не прагнув жорстко контролювати діяльність великих корпорацій, а лише намагався боротися проти «нечесної конкуренції» і її наслідку - монополізації ринку.
Програма демократів містила всі вимоги прогресистів, і новий президент продовжив курс реформ, розпочатий Рузвельтом. В інтересах споживачів уряд зменшив до 27 % мита на ввезені до країни товари, причому ряд продуктів харчування звільнявся від них цілком. У 1913 р. згідно прийнятої 16-ї поправки до конституції в країні було запроваджено систему прогресивного оподаткування та створено Федеральну резервну систему, покликану забезпечити контроль над грошовим обігом та кредитно-фінансовими установами країни. Закон Клейтона, прийнятий у 1914 р., вніс необхідну для підприємців ясність у антимонопольне законодавство і заборонив його використання проти профспілок і страйкуючих робітників. Адміністрація Вільсона провела також ряд помірних соціальних реформ. У 1916 р. у США було законодавчо обмежено застосування дитячої праці і запроваджено страхування робітників від нещасних випадків на виробництві тощо.
|
|
|
Зовнішня політика. Іспано-американська війна та її наслідки. Розширення сфер впливу на Далекому Сході. У перші десятиліття після громадянської війни країну захопило освоєння західних земель і бурхливе господарське будівництво. Але вже наприкінці XIX ст. у США зростає прагнення до територіальних загарбань. Великі компанії дедалі наполегливіше вимагали нових ринків збуту і джерел сировини. Активізація зовнішньої політики ставала неминучою. Однак відносна військова слабкість країни не дозволяла їй провадити експансію на всіх континентах, як це робили європейські держави. Головну увагу в цей період Сполучені Штати приділяли Південній Америці і басейну Тихого океану. За ідеологічне обґрунтування домагань США на економічну й політичну гегемонію над всім Американським континентом правила «доктрина Монро» (президент Дж. Монро 1823 р. висунув гасло «Америка для американців», що, по суті, означало «Америка для США»). Наприкінці XIX ст. на допомогу цій доктрині прийшли численні теорії, що доводили спільність економічних і політичних інтересів американських держав. У 1889-1890 рр. США провели першу міжамериканську конференцію, яка ухвалила заснування Міжнародного союзу американських республік з метою взаємного обміну економічною інформацією і створення при ньому комерційного бюро, яке у 1910 р. було перейменовано на Панамериканський союз. Зміцнюючи позиції в Латинській Америці, США водночас активізували експансію на Карибах і на Тихому океані. У 1898 р., скориставшись із слабкості іспанської колоніальної імперії і початку визвольного повстання на Кубі, США спровокували іспано-американську війну. У двох морських битвах, біля берегів Філіппінських островів і Куби, іспанський флот був знищений, і уряд Іспанії був змушений просити миру. Мирний договір було підписано у Парижі в грудні 1898 р. За його умовами Іспанія відмовлялася від усіх прав на Кубу, Філіппіни, Пуерто-Ріко та інші острови в Карибському морі. Майже всі іспанські володіння перейшли до США. Куба формально залишалася незалежною, але фактично над нею було встановлено американський контроль. США було передано й Філіппіни, за які Іспанія одержала 20 млн доларів умовної плати.
|
|
|
Американському урядові належить сумнівна заслуга запровадження в міжнародні відносини таких методів, як «політика великого кийка» і «дипломатія долара». У 1904 р. Т. Рузвельт заявив, що застосування «доктрини Монро» у західній півкулі змушує США взяти на себе обов'язки міжнародної поліцейської сили. «Потрібно висловлюватися м'яко, - стверджував президент, - але тримати в руках великий кийок». Цим США намагалися виправдати своє відкрите втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав, кількаразову окупацію Домініканської республіки (1904, 1914), Куби (1906-1909, 1912), Гондурасу й Нікарагуа. У 1903 р. розпочався конфлікт між США й Колумбією, через територію якої мав пройти канал, що з'єднує Тихий і Атлантичний океани. Після відмови колумбійського сенату поступитися за 100 млн доларів правом контролю над зоною будівництва Сполучені Штати організували заколот у провінції Панама і сприяли проголошенню її незалежною республікою. Через два тижні після визнання незалежності Панами новий уряд країни поступився США на вічні часи зоною каналу шириною в 10 миль. У 1914 р. канал було відкрито для експлуатації. Порушення міжнародних норм викликало протести не тільки в латиноамериканських країнах, але й у США. Тому вже Тафт і Вільсон при проведенні експансіоністської політики прагнули в першу чергу використовувати економічну силу держави, застосовувати «дипломатію долара». Ця «дипломатія» виявилася в наданні латиноамериканським країнам кабальних позик, фінансово-економічної «допомоги», приватних інвестицій, що ставило їх у повну економічну залежність від північного сусіди. Використовуючи свою економічну перевагу, США також сподівалися потіснити конкурентів на Далекому Сході. З цією метою в 1899 р. вони висунули доктрину «відкритих дверей» і «рівних можливостей» у торгівлі з Китаєм. Під час російсько-японської війни США надавали підтримку Японії, намагаючись послабити позиції Росії на Далекому Сході. Але згодом японо-американські відносини знову загострилися.
|
|
|
|
|
|
16. „Новий курс” уряду Франкліна Рузвельта, його сутність. Законодавча база „нового курсу” та її практична реалізація.
На президентських виборах у листопаді 1932 р., набравши майже 23 млн голосів проти менше 16 млн голосів свого головного конкурента Г. Гувера, переконливу перемогу здобув кандидат від Демократичної партії Франклін Делано Рузвелт.
Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.
Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.
До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.
Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.
Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр».
На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.
.Втілення «Нового курсу».
Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.
За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.
Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.
Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.
Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців.
Ф. Д. Рузвелт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.
Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.
Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвелту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.
Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.
У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів.
Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.
Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника.
17. Зовнішня політика США в 30-х рр. ХХ ст. Встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Політика „доброго сусіда” у Латинській Америці.
Після Першої світової війни монополії США, маючи великі економічні, фінансові можливості, проникали на європейські ринки. Це привело до загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Зауважимо, що характер суперечностей не був небезпечний для збереження миру.
Конференція у Вашингтоні, скликана 12 листопада 1921 р. за ініціативою США, повинна була надати їх курсу на експансію на Далекому Сході міжнародного визнання і згоди. Аналіз документів, підписаних учасниками конференції, це підтверджує. Боротьба провідних країн Заходу за новий переділ світу вступила в стадію свого вирішення. США не бажали нікому нічого уступати.
У період стабілізації, коли економіка країни була на піднесенні, посилилась експансія американського імперіалізму. Завоювання нових ринків збуту товарів, встановлення контролю над сировинними ресурсами в Латинській Америці, в Азії. Це досягалось, перш за все, шляхом надання позик. З 1914 по 1929 рік експорт капіталу з США досяг 27 млрд. доларів. Позики надавались вибірково. Одержувачем американських позик були фашистська Італія , Німеччина. Категорично було заборонено надавати позики Радянському Союзу.
США стали світовим кредитором. Їх боржники: Англія і Франція – 4 млрд. доларів, Італія – 2 млрд. Доларів. Монополії США скупляли контрольні пакети акцій підприємств, відкривали філії своїх підприємств в Європі, Латинській Америці, Азії. Це вело до одержання ними там надприбутків.
США уважно стежили за подіями в Європі, Азії. Вони намагались закріпити там свої позиції, виступали в ролі головного арбітра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революційний рух в Європі, зростання економічної і воєнної могутності СРСР. Вони анулювали воєнні борги країнам Європи, настояли на зменшенні репарацій з Німеччини. У 20-ті роки у США склались особливі відносини з Німеччиною. У 1921 р. вони підписали договір з Німеччиною, а в 1923 р. вивели свої війська з німецької території. США взяли курс на економічне відродження Німеччини, надали їй кредитів майже на 20 млрд. марок. Американська компанія “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну АЕГ. “Дженерал моторс” утвердилась у німецькій компанії “Адам Опель”. Взагалі 80% іноземного капіталу в Німеччині належало США. Не буде перебільшенням сказати, що американський капітал сприяв не тільки економічному, але й воєнному відродженню Німеччини. Власне і Г. Гувер не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Німеччину, а себе.
Територію Латинської Америки і, перш за все, Колумбію, Венесуелу, Мексику США використовували як сировинний придаток для своєї промисловості і ринок збуту своїх товарів. Однак Англія не хотіла уступати там свої економічні позиції. Це було однією із причин загострення англо-американських суперечностей. Вкладання капіталів в економіку країн Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларів, у 1919 р. – 3 млрд. доларів, у 1929 р. – 5 млрд.587 млн. доларів) і утвердження над нею свого контролю шляхом насаджування маріонеткових урядів і диктаторів було основним у боротьбі з англійським капіталом.
І лише після цього в країни Латинської Америки надсилались американські війська для «захисту власності американських громадян» та «інтересів США». У деяких латиноамериканських країнах, як це було в Нікарагуа, американські війська знаходились багато років. На 1928 р. США контролювали 14 із 20 латиноамериканських країн. Все це обґрунтовувалось правом США на втручання у внутрішні справи країн Латинської Америки (доктрина Монро). У конфліктах між державами Латинської Америки США намагались відігравати роль посередника.
У роки світової економічної кризи за час президентства Г. Гувера загострилась боротьба між США та Англією за Латинську Америку. Позиції американського капіталу там явно ослабли.
США брали участь у роботі міжнародних конференцій. Найбільш продуктивною для них була конференція по морських озброєннях (Лондон, 1930 р.).
Участь у роботі Женевської конференції по роззброєнню (1932 р.) не була продуктивною. Мабуть, тема переговорів їх не влаштовувала, адже їх воєнний бюджет зріс на 27%. Єдине, на що вони були готові піти, так це на обмеження виробництва танків і артилерії, але були проти обмеження морських озброєнь.
З приходом до влади Ф.Рузвельта були дещо змінені акценти в американській зовнішній політиці. В її основу було покладено нейтралітет і добросусідство. Економічна криза змусила Ф.Рузвельта більше уваги приділяти внутрішнім проблемам. До того ж ізоляціоністи були проти союзів з європейськими державами. Це надавало американській зовнішній політиці більшої стриманості і мало ініціативності.
Новим елементом зовнішньої політики США був курс на нормалізацію відносин з СРСР. Великі промисловці 23 червня 1933 р. на з’їзді асоціації кредиторів висловилися за встановлення нормальних відносин між США і СРСР і розширення торгівлі. Таку ж позицію займав виконавчий комітет торгової палати усіх штатів. До цієї позиції приєднувались письменники, робітники, фермери.
Формальним приводом для невизнання Сполученими Штатами Америки Радянського Союзу було звинувачення у пропаганді проти імперіалізму. Економічні відносини на рівні американських приватних осіб і державних установ СРСР мали місце. За 2 роки (1923-1925) товарообіг між обома країнами зріс у 4 рази. Кредитно торгівельні операції здійснювали приватні банки США.В 1928 р. Дженерал електрик підписала договір з СРСР на поставки електрообладнання на 25 млн. доларів. Автомобільна компанія Форд підписала угоду з Горьковським автозаводом на поставку йому обладнання. У 1928 р. до 20% експорту тракторів США направлялися в Радянський Союз.
У жовтні 1933 р. президент США Ф. Рузвельт звернувся з пропозицією до уряду СРСР почати переговори про встановлення нормальних дипломатичних відносин між обома країнами. 16 листопада 1933 р. між США і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, що мало, безперечно, позитивне значення. 24 листопада 1933 р. у приміщенні американо-радянської торгової палати в Нью-Йорку був влаштований прийом у міністра закордонних справ СРСР Литвинова. На прийомі було 2 тис. гостей. Послом СРСР в США був призначений Троянівський, а послом США в СРСР був призначений Булліт.
Чому саме в 1933 р. США пішли на встановлення дипломатичних відносин з СРСР? Торговий оборот США на той час різко скоротився. Ринок Радянського Союзу був безмежним для американської промислової продукції, що вело і до збільшення зайнятості американських робітників.
Соціально-економічна ситуація в країнах Латинської Америки була небезпечною для інтересів США. Антиамериканські настрої в багатьох країнах континенту могли вийти із-під контролю. До того ж за роки економічної кризи значно послабились позиції США в країнах Латинської Америки. Саме за таких умов у грудні 1937 р. уряд США відмовився від політики “великого кийка” і проголосив курс на політику “доброго сусіда”, яка повинна була загальмувати небажані для США процеси в країнах Латинської Америки. Так, це була відмова від воєнної інтервенції в латиноамериканські країни. Американські окупаційні війська були виведені з Нікарагуа і Гаїті. Все це зовсім не означало про відмову від зміцнення позицій американського капіталу в країнах Латинської Америки.
На 1936 р. США уклали 11 торгових договорів з країнами Латинської Америки. Торгова експансія США набула величезних масштабів. Все це відбувалось під прикриттям ідеї панамериканізму, яка послужила ґрунтом для проведення панамериканських конференцій у 1932 р. в Монтевідео, в 1936 р. – в Буенос-Айресі, в 1938 р. – в Лімі. Мета цих конференцій полягала в тому, щоб об’єднати країни Західної півкулі під егідою США. Рішення конференцій (пом’якшення митних правил, про запобігання конфліктів та ін.) позитивно вплинули на зміцнення політичних і економічних позицій США в Латинській Америці.
Друга половина 30-х років – це час підготовки провідними державами світу до нової війни. США вирішили, не послаблюючи зусиль по нарощуванню своїх озброєнь, заявити про свій нейтралітет. Вперше це зробив Конгрес у серпні 1935 р. Закон про нейтралітет забороняв експорт зброї воюючим сторонам, означав відмову від колективних дій проти агресора.
18. Наслідки Першої світової війни для Італії. „Переможена серед переможців”.
Одним із наслідків війни є поява фашизму. В цілому, наслідки війни для Італії були невтішними. Спочатку країна мала нейтралітет у війні, але потім Антанта пообіцяла Італії нові території і вона вступила у війну на боці Антанти. В битві під Капаретто в 1917 р. італійські війська зазнали поразки, що свідчило про слабкість країни. Антанта не надала слабкій державі практично жодних територій, тому Італія стала переможеною серед переможців. Участь у війні дорого коштувала країні: вона втратила тритину національного багатства, перетворилася на боржника Антанти, зокрема США та Англії. Війна призвела до розвитку важкої промисловості. Країна стояла на межі кризи. Італійська ліберальна держава переживала кризу. В 1918 – 1920 рр. змінилося 5 урядів. У 1919 – 1920 країну охопило революційне піднесення, «червоне дворіччя»: робітники почали захоплювати підприємства, в чому їм допомагали ліві партії, тобто комуністи та соціалісти. Вони досягли того, що було встановлення ціни на продовольство, восьмигодиннй робочий день. В цей час також була аграрна криза: відбувалися повстання селян, які вимагали зниження аграрної плати. Промислова криза: інфляція, зниження зарплати, що привело до різкого зниження рівня життя італійців. Країна потребувала рішучих політичних дій. Були різні думки: встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком, авторитарного правління, проведення реформ. «Італійська народна партія» оголосила свою програму в січні 1919 р.: свобода віросповідання, забезпечення рівних прав жінкам тощо. Наприкінці року партія нараховувала 250 чоловік. «Італійська соціалістична партія». При партії була крайня ліва течія, куди входили майбутні комуністичні керівники країни. Вони хотіли встановити пролетаріат за радянським зразком. Проте в 1921 фракція не змогла здобути підтримки партії і створила власну комуністичну партію. Але у зв’язку зі спадом робітничого та селянського руху комуністам не вдалося здобути владу. Таким чином, уряд досяг перемоги шляхом компромісів. Але це, звичайно, не нормалізувало ситуації. Економічна криза продовжувалася, підприємства закривалися, зарплатня падала. Рухом нового типу став фашизм. Слово фашизм означає пучок або союз. Цей термін фашисти запозичили у селянських загонів, що діяли в Італії в кінці 19 ст. Фашистські організації почали виникати в країні навесні 1919 р. Лідером руху став соціаліст, головний редактор газети «Аванті» Муссоліні, що у 1914 р. був виключений із соціалістичної партії за відступництво від антивоєнної політики. Він мав ораторські здібності та гостре політичне чуття. Фашизм виник у часи об’єднання Італії. Італія стала першою країною, де перемогли фашисти. Італія залишалася економічно відсталою. До війни вона належала до аграрних, а після війни – до аграрно-індустріальних країн. У зарубіжній історіографії не припиняється дискусія з приводу того, чи слід вважати італійський фашизм тоталітарним. Дехто вважає його авторитарним. Перший етап правління фашистів – 1922 – 1925 рр. – початковий, мав напівавторитарний характер, тому що були збережені демократичні атрибути (парламент, опозиція, свободи); другий етап з 1926 р. – авторитарно-тоталітарний режим: заборона діяльності інших партій, захоплення законодавчої та виконавчої влади. В основу програми фашистів були покладені такі ідеї: співробітництво класів, сильна держава. Перша фашистська організація «Союз італійських воїнів» виникла в Мілані в 1919 р. Фашистські організації були військовими, ділилися на легіони та когорти й віталися на давньоримський манер. Значну допомогу організаціям давали промислові та фінансові кола. Головний удар фашисти спрямували проти лівих (комуністів). На парламентських виборах 1921 р. фашисти отримали вже 25 мандатів. Невдовзі рух оформився в національну фашистську партію. Користуючись розбратом при владі, фашисти вирішили в 1924 р. захопити влду в країні – зібрати свої загони та вступити в Рим. 30 жовтня 1922 їхні загони увійшли до міста, король не чинив опору і доручив Муссоліні формувати новий уряд. Він став прем’єр-міністром. Фашисти прийшли до влади легальним шляхом на хвилі антикомуністичних виступів. Двадцятирічна історія фашизму поділяється на три періоди: 1922 – 1925 рр. – авторитарний; 1926 – 1929 рр. – період становлення фашистської диктатури; 1929 – 1943 рр. – період будівництва так званої корпоративної фашистської держави. Керівним органом була велика фашистська рада. Замість поліції була створена добровільна міліція національної безпеки. У політичній сфері фашисти вдавалися до переслідування своїх опонентів. Опозиція, яка була радикально налаштована проти фашистів, створила авентинський блок. В листопаді 1926 р. були прийняті надзвичайні закони, що припинили діяння легальної опозиції. Було проведено значні економічні реформи, зокрема, грошова. В 1929 було укладено угоду із Папою римським і таким чином вирішився конфлікт церкви й держави. Муссоліні наніс серйозний удар італійській мафії, адже не збирався ділити владу ні з ким. Економічна криза 1929 – 1933 боляче вдарила по країні. Зовнішня політика. Муссоліні взяв курс на забезпечення Італії продовольчими товарами. Після зближення Італії з Німеччиною Італія була визнана однією із арійських рас. Зовнішня політика на початку 20-х рр.. ще не набрала жорсткого характеру. Але вже в 30-х рр.. вона стала агресивною. Перше військове співробітництво Італії з Німеччиною відбулося в Іспанії. В 1927 р. Італія вийшла з Ліги націй і приєдналася до антикомінтерівського пакту. В 1939 р. між Німеччиною та Італією було підписано сталевий пакт.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 499; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!