Сеньйораж і монетизація бюджетного дефіциту
Особливості побудови показників грошової маси в Україні.
Починаючи з 1993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до
агрегатного методу. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні
передбачені наступні грошові агрегати:
М0 = готівка (гроші поза банками).
М1 = М0 + кошти на рахунках і поточних депозитах.
М2 = М1 + строкові депозити та інші кошти (до інших відносяться кошти на
рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти
Держстраху та валютні заощадження).
М3 = М2 + кошти клієнтів за страховими операціями банків.
Дані показують, що в Україні структура грошової маси особливо грошові
агрегати М2 і М3 ще не досягли розгалуженої та розвинутої форми.
Відносно незначний відсоток, який припадає на (М3-М1) грошової маси
можна пояснити тим, що в Україні тільки розпочався процес формування
фінансового ринку, грошово-кредитної системи, які б за своїм змістом і
параметрами були адекватними вимогам ринкової економіки.
Україна має чи не найбільшу пропорцію готівки щодо загальної грошової
маси. На початок 1997 року 43,2% грошової маси має готівкову форму і
обертається поза банками, тоді як в США частка готівки становить менше
20 відсотків від грошової маси.
Причинами високого рівня готівки в обігу є:
( зростання номінальних грошових доходів населення;
( зниження рівня безготівкових розрахунків населення за придбані товари
|
|
|
та надані послуги;
( зростання банківських ризиків, пов(язано із збереженням вартості
грошей;
( зволікання населення розміщувати вільні кошти на вклади, у зв(язку з
втратою довіри до банківських та парабанківських структур через їх
банкрутство, процентну політику і відсутність відповідальності перед
вкладниками та механізму страхування депозитів.
( наявність значних обсягів неофіційної (тіньової) економіки.
Тенденції, що склалися у структурі грошової маси України мають негативні
наслідки як для ефективного функціонування грошової системи так і для
економіки в цілому.
По-перше, відбулося подальше скорочення грошових надходжень на
розрахункові (поточні) рахунки суб(єктів господарювання, що значно
ускладнює і без того важкий стан з розрахунками в народному
господарстві. Це викликано кризою в економіці та постійною недостачею у
суб(єктів господарювання вільних обігових коштів.
По-друге, це зменшення (через низький рівень реальних депозитів)
ліквідності та послаблення кредитного потенціалу комерційних банків, що
в свою чергу призводить до зниження інвестицій та меншого зростання ВВП
|
|
|
у довгостроковому періоді. Тому задовільний прогноз інфляції та основних
макроекономічних показників надзвичайно важливий для проведення
монетарної політики.
Швидкість обігу грошей та фактори,що її визначають
Швидкість обігу грошей - це частота переходу грошей від одного суб’єкта грошових відносин до іншого при обслуговуванні економічних операцій. період (рік, квартал, місяць).
Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою:
де V — швидкість обігу грошей;
Р — середній рівень цін на товари та послуги;
Q — фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді;
M — середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період.
Таким чином, величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов'язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (Р • Q) й обернено пропорційно — з обсягом маси грошей, що є в обороті.
V характеризує насамперед інтенсивність використання запасу грошей в обороті (М) для оплати товарів та послуг, що реалізуються, тобто цей показник пов'язаний переважно з грошовим обігом. Тому величина V залежить передусім від частоти й обсягів товарних операцій кожним суб'єктом грошового обороту. Однак, нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні) теж впливають на показник швидкості обігу. Особливо помітний цей вплив у показнику середньої тривалості одного обороту гривні. Вона складається з тривалості зберігання грошей у розпорядженні безпосередніх покупців на ринках продуктів, а також з тривалості перебування їх у розпорядженні фіскально-бюджетних установ, банків та інших фінансово-кредитних інститутів, через які розподіляється і перерозподіляється частина національного доходу як головного джерела формування платіжного попиту на ринках. Якщо ця друга група суб'єктів обороту затримує гроші у своєму розпорядженні, несвоєчасно здійснює платежі за своїми зобов'язаннями, то збільшуватиметься тривалість цієї частини обороту грошей і зменшуватиметься вся швидкість їх обігу.
|
|
|
Показник швидкості обігу грошей можна визначати:
• за середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного доходу;
• за середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів;
• за частотою проходження готівки через каси банків.
|
|
|
Перший із цих показників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обороті. Кількісно він майже збігатиметься з показником V, визначеним за ВВП. Другий з них може визначатися діленням загального обсягу грошового обороту на М. Цей показник істотно відрізнятиметься від показника V, визначеного за ВВП, бо в ньому будуть враховані всі нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні, спекулятивні тощо). Оскільки офіційна статистика загальний обсяг грошового обороту не визначає, розрахувати цей показник V практично неможливо. Третій показник може визначатися діленням загального обсягу касових оборотів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обороті.
Швидкість обігу грошей перебуває під впливом багатьох чинників з різнонапрямленим характером дії. Усі їх можна поділити на дві групи — ті, що діють на боці платоспроможного попиту, і ті, що діють на боці пропозиції. Серед чинників першої групи головними є зміна попиту на гроші, розвиток структури споживання, культурних потреб населення тощо. Основні чинники другої групи — розвиток суспільного виробництва, ринкових відносин, інфраструктури ринку тощо.
Зміна попиту на гроші виявляється в зміні бажання економічних суб'єктів мати у своєму розпорядженні певний запас грошей як високоліквідних активів. Якщо таке бажання збільшується, то витрачання грошей буде менш інтенсивним, ніж їх надходження, і грошовий обіг уповільниться. І навпаки, якщо попит на гроші зменшується, то витрачання їх буде інтенсивнішим за надходження і грошовий обіг прискориться. Тому швидкість обігу грошей та попит на гроші можна розглядати як два взаємозв'язані показники з оберненою залежністю.
Вплив на швидкість обігу грошей з боку товарної пропозиції визначається головним чином інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує: змінами обсягу, структури й ефективності суспільного виробництва, величини і швидкості товарних потоків на стадії обміну, розвитком ринкових зв'язків, збалансованістю ринку та ін. Зростання ефективності суспільного виробництва скорочує період нагромадження вартості для цілей відтворення, прискорюючи повернення в обіг грошей, що обслуговують цілі нагромадження в межах окремих індивідуальних капіталів. Велике значення у подоланні стримуючого впливу грошових нагромаджень на обіг грошей має розвиток кредитних відносин і банківської системи. Завдяки йому навіть незначні за обсягами нагромадження грошей знову спрямовуються у сферу обігу, прискорюючи свій рух у межах обороту всього суспільного капіталу.
Певний вплив на швидкість грошового обігу справляє розвиток економічної інфраструктури: транспорту, торгівлі (оптової і роздрібної), банківської справи (зокрема автоматизації безготівкових розрахунків), ринку цінних паперів тощо. Поліпшення справ на кожному з цих напрямів сприяє прискоренню доставки товарів від продавця до покупця і передачі грошей від платника до їх одержувача.
Швидкість обігу грошей, як і їх маса, впливає на економічні процеси не своєю абсолютною величиною, а її зміною протягом певного періоду — прискоренням чи уповільненням.
Зміна швидкості обігу грошей має істотні економічні наслідки: збільшує чи зменшує пропозицію грошей в обігу і цим впливає на платоспроможний попит і на витрати обігу; ускладнює чи полегшує регулювання грошового обігу; дає узагальнююче відображення зміни інтенсивності економічних процесів, що становлять основу грошового обігу. Зміна швидкості обігу грошей впливає на платоспроможний попит прямо пропорційно: при її збільшенні за умови сталості товарообороту платоспроможний попит відносно збільшується, і
навпаки. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу, що може мати позитивне значення в умовах збільшення обсягів товарообороту, коли зростаюча потреба в грошах задовольнятиметься без додаткового їх випуску. Проте за умови розбалансованості економіки, коли платоспроможний попит випереджає товарну пропозицію, прискорення грошового обігу стає додатковим інфляційним фактором.
Уповільнення грошового обігу розширює місткість його сфери, тобто збільшує попит на гроші і зменшує платоспроможний попит, що позитивно впливає на його стан навіть при незмінності обсягу товарообороту. Тому заходи щодо сповільнення грошового обігу завжди входять до антиінфляційних програм як їх складова, а економічна ситуація, що характеризується уповільненням обігу грошей, є найсприятливішою для реформування грошової системи країни.
Швидкість обігу грошей — явище об'єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидкості обігу грошей для впливу на кон'юнктуру ринку. Будучи пов'язаною оберненою залежністю з попитом на гроші, швидкість обігу грошей так само чутлива до зміни процента, як і попит на гроші. Оскільки ж рівень процента постійно й істотно коливається, швидкість обігу грошей, за Кейнсом, теж постійно і непрогнозовано змінюється. М. Фрідман - - засновник сучасної монетаристської теорії — слідом за Кейнсом визнав здатність швидкості обігу грошей до коливання. Проте він не погодився з Кейнсом щодо неможливості їх прогнозувати, що дало йому підстави відновити пріоритетну роль монетарної політики в державному регулюванні економіки. Передбачення зміни V дає можливість нейтралізувати її вплив на економіку шляхом адекватної зміни маси грошей в обороті.
Сеньйораж і монетизація бюджетного дефіциту
Бюджетний дефіцит представляє собою різницю між державними доходами і видатками. Це означає, що держава стає позичальником фінансових коштів у населення, банків і підприємств або іншої держави, у міжнародних фінансових організацій. Форми залучення позикових коштів для фінансування витрат бюджету можуть бути такими, як випуск і розміщення державних зобов'язань, різноманітні позики.
Економісти схильні вважати, що небезпеку для економіки представляє не дефіцит як такий, а джерела фінансування та природа дефіциту. Рівень бюджетного дефіциту визначається як відношення обсягу дефіциту до валового внутрішнього продукту, виражене у відсотках. Допустимим або відносно безпечним рівнем бюджетного дефіциту визнається його значення в межах 2-3 %. Основна небезпека для економіки, що виходить з дефіциту державного бюджету, пов'язана з проблемою інфляції. За природою бюджетний дефіцит може бути активним і пасивним Активний обумовлений законом зростання вартості, пасивний – зростанням темпів інфляції. У СРСР дефіцит бюджету був пасивний і у 1991 р. складав 20 % від величини ВВП.
Активний дефіцит бюджету стимулює розвиток країни. Наприклад, на кінець 80-х років у США бюджетний дефіцит складав 50 % від ВВП, це максимальна величина, яка була не пов'язана з економічним спадом. У США тільки у 1997 р. вперше після війни доходна частина перевищила витратну на 10 млн дол.
Згідно міжнародних стандартів, бюджетний дефіцит до 3 % ВВП виконує активну функцію в економіці. Фінансові ресурси використовуються не на поточне споживання, а в якості додаткового джерела фінансування державних інвестиційних програм. Провідні країни Заходу, в тому числі країни ЄС, здійснюють емісію національної валюти в основному через механізми обслуговування бюджетного дефіциту, використовуючи відповідні ресурси на цілі економічного розвитку. Через відзначені канали формуються механізми «довгих» фінансових ресурсів.
В Україні у 1992—1997 рр. існував надвисокий дефіцитний державний бюджет (13,7—6,6 %), який був одним з визначальних факторів гіперінфляції і накопичення боргової піраміди. У 1999— 2003 pp. у середньостатистичному вимірі мав місце фактично бездефіцитний бюджет, що стало одним з визначальних факторів послаблення боргової залежності держави і стабілізації гривні.
Існує три способи фінансування дефіциту державного бюджету:
– грошово-кредитна емісія (монетизація);
– внутрішні і зовнішні позики (боргове фінансування);
– збільшення податкових надходжень до бюджету.
При грошово-кредитній емісії Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і з допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.
При монетизації дефіциту бюджету держава отримує доход від друкування грошей — сеньйораж. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП.
Наслідки дуже негативні: розвивається не контрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, розкручується спіраль цін — заробітна плата і заощадження населення знецінюються. Даний засіб дає ефекти в короткостроковому періоді, але надалі все повертається в старе положення тільки в більших масштабах.
В країнах зі стійкою ринковою економікою 70—80 % емісійних ресурсів Центральних банків йде на обслуговування бюджетного дефіциту. Структуру емісійного процесу НБУ характеризує табл. 11. 7.
Іншим засобом покриття бюджетного дефіциту є метод державних позик— внутрішніх і зовнішніх.
Заборгованість держави громадянам, фірмам і установам даної країни, які є утримувачами цінних паперів, випущених державою, є внутрішнім боргом держави.
Внутрішні державні позики здійснюються у вигляді продажу державних цінних паперів, позик у позабюджетних фондів (наприклад, у фонду страхування по безробіттю або пенсійному фонду) і одержання кредитів у банків (ця форма фінансування дефіциту часто порушується місцевою владою).
Заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам і установам є зовнішнім боргом держави (табл. 11. 8.).
Головною хибою державних позик є зростання державного боргу, а його необхідно виплачувати з відсотками. Говорять, що сьогоднішні державні позики — це завтрашні податки.
Якщо дефіцит бюджету фінансується за допомогою випуску державних запозичень, то збільшується середня ринкова ставка відсотку, що приводить до зниження інвестицій у приватному секторі, падіння чистого експорту і частково — до зниження споживчих витрат. У підсумку виникає ефект витіснення, який значно послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики.
Боргове фінансування бюджетного дефіциту нерідко розглядається як антиінфляційна альтернатива монетизації дефіциту. Однак борговий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а тільки створює тимчасову відстрочку для цього зростання, що є характерним для багатьох перехідних економік. Якщо облігації державної позики розміщуються серед населення і комерційних банків, то інфляційна напруга виявиться слабшою, ніж при їх розміщенні безпосередньо в Національному банку. Однак Національний банк може скупити ці облігації на вторинному ринку цінних паперів і розширити, таким чином, свою квазифіскальну діяльність, що сприяє зростанню інфляційного тиску.
У випадку обов'язкового (примусового) розміщення державних облігацій у позабюджетних фондах під низькі (і навіть від'ємні) відсоткові ставки, боргове фінансування бюджетного дефіциту перетворюється, по суті, у механізм додаткового оподаткування.
Якщо борг досягає великих розмірів, то може виникнути стрімке зростання відсотку виплат і величина коштів на обслуговування боргу може стати настільки великою, що перетворюється на основну статтю витрат держбюджету.
Нинішня економічна ситуація в Україні характеризується суттєвим зменшенням відносних (до ВВП) розмірів державного боргу, (табл. 11. 9.) а також зниженням середньозваженої ціни запозичення ОВДП (з 85,6 % у 1995 р. до 8,1 % в 2003 p.).
Параметри державного боргу України не є критичними. На кінець 2002 р. загальний державний борг складав 34,3 %, у тому числі зовнішній — 24,6 % ВВП, і був у 1,9 разів менший, ніж в Угорщині, і у 1,4 рази — ніж у Польщі.
Згідно існуючим розрахункам, максимальні виплати по погашенню і обслуговуванню кредиту МВФ будуть приходитись на 2006 р. — 404млндол., і 2007 р. — 395 млн. дол. (табл. 11. 10.). Однак ці суми виплат не будуть перевищувати 6 % передбачених міжнародних резервів НБУ.
На початку XXI ст. доволі актуального значення набуває така категорія суспільного життя, як національна безпека, а надто її складові — економічна, фінансова та боргова безпека.
Для країн, які відрізняються темпами розвитку економічної системи, показники боргової безпеки також різні. Світовий банк, наприклад, здійснює ранжування країн відповідно до середньодушових показників ВВП (табл. 11. 11.).
Ліквідні позиції економіки країни характеризуються співвідношенням планованих платежів з обслуговування боргу до експорту. Цей показник дає оцінку платоспроможності на найближчу перспективу. Для оцінки довгострокової платоспроможності часто використовується співвідношення дисконтної вартості боргу й експорту. Як переконує світовий досвід, ситуації, пов'язані з державною заборгованістю, часто виходять із-під контролю, якщо ці співвідношення досягають або перевищують діапазони відповідно 25 % та 200—250 %. Для України такі межі станом на01.01.2003 p. становили відповідно 9 та 60 %. Тобто за цими показниками заборгованість України перебуває в безпечних межах.
Базовими показниками, на підставі яких у Міністерстві фінансів України приймається рішення про управління державним боргом, є:
– відношення державного боргу до ВВП (критичним рівнем для цього встановлюється діапазон від 60 % (за методологією МВФ та Маастрихтськими критеріями) до 80—100% (за методологією МБРР)). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 35 %;
– відношення державного боргу до доходів державного бюджету базового року, за яким бюджет затверджений (за методологією МВФ граничним значенням цього показника є 300 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 143 %;
– відношення загальної суми річних платежів по зовнішніх державних боргах до доходів державного бюджету поточного року, за яким бюджет затверджений (згідно з Маастрихтськими критеріями граничною межею цього співвідношення є 20 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 16 %;
– відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до ВВП (критичним рівнем для нього часто встановлюється діапазон 10—15 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 5 %.
Крім зазначених вище показників, існує ще близько 30 індикаторів, які тією чи іншою мірою характеризують рівень боргової безпеки держави.
До того ж стандартним світовим показником середньозваженої заборгованості вважається 15 років, в Україні цей показник має переважно короткостроковий характер і перебуває у межах до 10 років (позитивним винятком є остання єврооблігаційна позика, яку було взято під досить низькі відсотки (7,65 % річних) і на 10 років.).
В існуючій системі управління зовнішнім боргом, яка має інтернаціональний характер, використовуються різноманітні моделі реструктуризації, що реалізуються залежно від типів кредиторів та боржників і можуть здійснюватися на базі однієї або комбінації схем (рис. 11. 5.).
Серед основних схем реструктуризації зовнішнього боргу заслуговують на увагу такі шляхи подолання боргової кризи: перенесення платежів (пролонгація), нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів, списання боргу, викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку, обмін боргу на акції національних підприємств, обмін боргу на національну валюту, сек'юритизація (обмін боргу на облігації боржника).
Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове значення при розв'язанні проблеми заборгованості. Перенесення строків платежів дає змогу перетворити короткотермінові та середньо термінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але така реструктуризація боргів здійснюється під високі відсотки, і можливість зберегти фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма негативними наслідками.
Ще більш ризиковою є схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів.
Наступний варіант — списання боргів. Найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов'язання навіть у віддаленій перспективі.
Із середини 80-х років XX століття набули поширення ринкові методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу перед іншими видами зобов'язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотний викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов'язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-х років XX століття. Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40 % усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34 % усіх операцій).
Сек'юритизація. Основна ідея сек'юритизації полягає у тому, що країна-боржник емітує нові боргові зобов'язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У разі продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов'язань. Якщо нові цінні папери торгуються на ринку з меншим дисконтом, така операція приведе до скорочення загального обсягу заборгованості.
Третій метод фінансування дефіциту державного бюджету — це збільшення податкових надходжень до державного бюджету. Даний метод виходить за рамки власне фінансування бюджетного дефіциту, оскільки реалізується у довгостроковій перспективі на базі комплексної податкової реформи, націленої на зниження ставок і розширення бази оподаткування.
Жоден зі способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю не-інфляційним.
Слід зазначити, що кількісна оцінка бюджетного дефіциту і боргу об'єктивно ускладнюється наступними факторами:
1. Звичайно при оцінці величини державних витрат не враховується амортизація в державному секторі економіки, що приводить до завищення розмірів бюджетного дефіциту і державного боргу.
2. Важлива стаття державних витрат — обслуговування заборгованості, тобто виплата відсотків за нею і поступове погашення основної суми боргу.
В державні витрати повинні включатися тільки реальні відсотки по державному боргу, а не номінальна величина. При високих темпах інфляції ця погрішність може бути доволі значною. Завищення бюджетного дефіциту пов'язано з завищенням величини державних витрат за рахунок інфляційних відсоткових виплат по боргу:
реальний дефіцит державного бюджету = номінальний дефіцит
державного бюджету – величина державного боргу
на початок року × темп інфляції.
При оцінці дефіциту державного бюджету на макрорівні, як правило, не враховується стан місцевих бюджетів, які можуть мати надлишки. Нерідко місцеві органи влади цілеспрямовано спотворюють статистичну інформацію про стан місцевих бюджетів, щоб знизити податкові відрахування до бюджету.
Поряд з вимірюваним (офіційним) дефіцитом держбюджету як в індустріально розвинутих країнах, так і в перехідних економіках, існує його прихований дефіцит, обумовлений квазіфіскальною (квазібюджетною) діяльністю Національного банку, а також державних підприємств і комерційних банків.
До числа квазіфіскальних операцій відносять:
–фінансування державними підприємствами надлишкової зайнятості і виплата ставок заробітної плати вищих за ринкові за рахунок банківських позичок або шляхом накопиченої заборгованості;
– накопичення в комерційних банках великого портфелю недіючих позичок, прострочених боргових зобов'язань держпідприємств, пільгових кредитів домашнім господарствам. Ці кредити сплачуються, в основному, за рахунок пільгових кредитів Центрального банку, причому портфелі «поганих боргів» у перехідних економіках є значними;
– фінансування Центральним банком (у перехідних економіках) збитків від заходів по стабілізації обмінного курсу валюти безвідсоткових і пільгових кредитів урядові (на закупівлю пшениці, рису тощо) і кредитів рефінансування комерційним банкам на обслуговування недіючих позик, а також фінансування ЦБ сільськогосподарських, промислових і житлових програм за пільговими ставками.
Прихований дефіцит бюджету занижує величину фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що нерідко робиться цілеспрямовано, наприклад, перед виборами.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 157; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!