Суть агроландшафтної оптимізації



Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

 

Кафедра геодезії, землевпорядкування та кадастру

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Управління земельними ресурсами»

На тему: «Управління земельними ресурсами населеного пункту»

 

Студента V курсу

Групи ГЗ-18-1м

Спеціальності: 193 «Геодезія та землеустрій»

Марченка Д.О.

 

 

Керівник: Артамонов В.В.

 

Національна шкала _____________________

Кількість балів: ______ Оцінка: ECTS _____

 

 

Члени комісії  _____________    

(підпис)                         

                       _____________    

(підпис)                            

_____________    

(підпис)                            

 

м. Кременчук – 2018 рік

ЗМІСТ

 

Вступ

1 ОЦІНКА та аналіз АГРОЛАНДШАФТУ

1.1 Сучасні вимоги до структури агроландшафту

1.2  Оцінка сучасного стану агроландшафтів України

1.3 Суть агроландшафтної оптимізації

1.4 Загальні відомості про об’єкт дослідження       

1.6Аналіз використання земель Шполянського району                         

2 ЕКОНОМІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТЕРИТОРІЇ                                    

2.1 Визначення базової вартості земель

2.2 Економіко-планувальне зонування території

2.3 Грошова оцінка земель населеного пункту

2.4 Розрахунок грошової оцінки окремої земельної ділянки

Висновки                                                                                                    

Список використаної літератури                                                 

Графічні додатки

 

Вступ

 

    Останнім часом в Україні відбулися суттєві зміни у формах власності на землю. Збільшення кількості земельних власників сприяло розширенню кола учасників земельних відносин, тому суттєвого значення набуває законодавча і нормативна база, механізми регулювання земельних відносин і управління земельними ресурсами.

Земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

    У процесі проведення земельної реформи у державі виникає потреба у розробці та впровадженні нової системи управління земельними та майновими ресурсами, розмежування власності на землю, акумулювання і витрат коштів, які надходять від земельного податку, орендної плати, продажу земельних ділянок і інших угод із землею. Останнім часом загострились питання використання і охорони земельних ресурсів, і перш за все, відповідальності за це власників і землекористувачів.

    Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Тому розробка і запровадження раціональних засобів державного управління земельними ресурсами, гарантії прав власності на землю є одним із найактуальніших завдань.

Управління земельними ресурсами – це державна система взаємопов’язаних правових, техніко-економічних, організаційно-господарських, технологічних заходів держави, спрямованих на регулювання земельних відносин, організацію раціональної, ефективної і екологічно стабільної територіальної одиниці на відповідних рівнях. Управління земельними ресурсами ведеться згідно з діючим законодавством держави про земельні ресурси в умовах ринкових відносин та удосконалення економічного механізму господарювання, регулювання рентних відносин, кадастрової оцінки земель з різними формами власності.

Завданням курсової роботи є дослідження формування агроландшафту території Шполянського району, визначення нормативної грошової оцінки району, а також вартості земель окремої ділянки.


ОЦІНКА та аналіз АГРОЛАНДШАФТУ

Сучасні вимоги до структури агроландшафту

Під агроландшафтами (АЛ) за Швебсом Г.І. слід розуміти природно-господарські територіальні системи сільськогосподарського призначення, які складаються з географічної оболонки, що в свою чергу є сукупністю природних елементів із різним ступенем антропогенного навантаження, у тому числі з різною структурою сільськогосподарських угідь.

Агроландшафти формуються в результаті взаємодії природно-потенціальних комплексів (ППК) з усіма ланцюгами системи землеробства, зокрема з інфраструктурою, протиерозійними заходами постійної дії (лісосмуги, протиерозійні гідротехнічні споруди різних типів, межі полів і сівозмін, польові дороги, гідрографічна мережа). Сучасні агроландшафти — складні системи, які створені з різних елементів агроекосистем (рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження) незначних за площею ареалів лісів, чагарників, лісосмуг, природних лук, боліт, торфовищ та розташованих на їхніх територіях доріг, комунікацій і будівельних споруд.

Структурна організація агроландшафту. Кожний агроландшафт (як і природний) характеризується відносною територіальною замкненістю та наявністю у ньому зон трьох типів:

1. а) зон зв’язування і трансформації енергії та речовини (рілля, ліс, луки);

2. б) зон транзиту (схилові землі, улоговини і балкові мережі, тимчасові й постійні водні джерела, які становлять гідрографічну мережу ландшафту);

3. в) зон концентрації та акумуляції речовини й енергії (заплави, стаки, озера, болота).

Виділяються такі рівні структурної організації агроландшафту:

1. а) з одним замикаючим створом і тимчасовим водотоком (улоговинний водозбір);

2. б) агроландшафт, що складається з декількох улоговинних водозборів і балок з одним замикаючим створом (балковий водозбір);

3. в) агроландшафт, який складається з кількох балкових водозборів із наявністю постійного водостоку, боліт, озер, заплави (річковий водозбір).

Названі рівні включають такі морфологічні одиниці ландшафту, як фація, підурочище, урочище, місцевість, які можуть бути використанні при складанні агроландшафтної карти території. Для відображення ландшафтно-територіальної структури проводять агроландшафтне картографування території. В процесі складання ландшафтної карти дають всебічну характеристику території на основі комплексу карт, що розкривають ландшафтно-територіальну структуру.

Вихідними картографічними матеріалами є топографічна карта, ґрунтові карти, агрохімічна інформація, інженерно-геологічні, гідрогеологічні, геоботанічні, геоморфологічні карти, карти землекористування з розміщенням сівозмін.

Характеристика агроландшафтних систем. Для характеристики агроландшафтних систем використовують такі показники: агрокліматичні особливості, геоморфологічну характеристику рельєфу, показники родючості ґрунту, включаючи баланс гумусу, водний баланс території та загальний режим зволоження, характеристику виробничої й меліоративної інфраструктур, інтенсивність прояву водної ерозії, дефляції та інших негативних процесів, які пов’язані з господарською діяльністю, забрудненість ґрунтів важкими металами і радіонуклідами.

Організація землеробства з урахуванням особливостей природних агроландшафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про природні та антропогенні ресурси території. Для відновлення родючості середньо- та сильно еродованих ґрунтів доцільно вивести їх із ріллі з подальшим використанням під природні угіддя, у тому числі водоохоронні та рекреаційні зони, розширення заповідних територій різного адміністративного підпорядкування, заліснення й залуження.

Таким чином, за рахунок виведення з обробітку середньо- і сильно еродованих ґрунтів є можливість без зниження продуктивності агроекосистем, суттєво поліпшити структуру агроландшафту, посилити процеси саморегуляції та активізувати внутрішні резерви агроландшафту, що сприятиме досягненню екологічної рівноваги. Коригування структури сільськогосподарських ландшафтів у бік зменшення їхньої розораності, насамперед за рахунок сильноеродованих і деградованих земель, сприятиме не тільки зниженню інтенсивності ерозійних процесів і непродуктивних втрат азоту, фосфору та калію але й суттєвому поліпшенню водного балансу території, здешевленню ґрунтоводоохоронних заходів. Просторова організація території землекористування в умовах проведення земельної реформи, зокрема фермерських господарств, повинна здійснюватися з урахуванням збереження природних компонентів агроландшафту, в тому числі малих річок, струмків, лісонасаджень, гідротехнічних протиерозійних споруд (валів-терас різних типів), польової гідрографічної мережі, природних та штучно створених водостоків, місць відтворення дикої флори і фауни.

Принципово важливим є не лише визначення оптимального співвідношення угідь, але й мінімально необхідної площі індивідуального природного біоценозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території агроландшафту. При оптимальному розміщенні ділянок із природною рослинністю можна при їхній загальній меншій площі досягти більшого природоохоронного ефекту, ніж при необґрунтованому розміщені таких ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в агроландшафтах.

Отже, проблема оптимального співвідношення природних і господарських угідь включає три важливих завдання: 1) визначення оптимального співвідношення угідь; 2) встановлення мінімально необхідної площі окремої ділянки з природною рослинністю; 3) планування оптимальної екологобезпечної територіальної структури угідь.

З метою створення ґрунтоводоохороних агроландшафтів високого ступеня саморегуляції з мінімальними витратами енергії і ресурсів, необхідно здійснювати контурно-смугову організацію території кожного суб’єкта землекористування, у тому числі й при паюванні, в інтересах, насамперед, збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого розвитку агросфери, поліпшення умов життя людини.

До екологічно стійких чинників в агроландшафтах належать:

  • оптимізація водного режиму, підвищення коефіцієнта використання опадів, зарегулювання поверхневого стоку;
  • захист ґрунтів від ерозії та деградації, збереження і відтворення їхніх корисних властивостей;
  • створення життєвого простору для дикої флори і фауни;
  • підтримання біорізноманіття, у тому числі збереженням генофонду запилювачів та ентомофагів.

До екологічно нестійких чинників належать:

  • висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу, зокрема водозборів малих річок;
  • створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації території;
  • ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;
  • розораність схилів, що прилягають до гідрографічної мережі, природних водостоків і зарегульованих улоговин;
  • забрудненість ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками агрохімікатів, іншими хімічними реагентами;
  • негативний баланс органічної речовини і біогенних елементів в агроекосистемах.

1.2 Оцінка сучасного стану агроландшафтів України

Ґрунтовий покрив є важливим компонентом екологічних систем та об’єктом сільськогосподарського виробництва. Науково обґрунтоване ведення сільського господарства передбачає просторову організацію земельних ресурсів у структуровану систему аграрних ландшафтів. Земельні ресурси забезпечують продуктивність екосистем, але через інтенсивний антропогенний вплив останнім часом втрачають свої продуктивні та стабілізуючі функції.

У ландшафтознавстві ландшафт розуміється як однорідна ділянка земної поверхні, обмежена природними рубежами, у межах яких природні компоненти (літосфера, атмосфера, біосфера, ґрунти, рельєф, клімат і т.д.) знаходяться в складній взаємодії і пристосовані один до іншого. Ландшафт розуміється як геосистема з єдиним походженням, загальною історією розвитку, що формується в умовах однорідного геологічного фундаменту, одного переважаючого типу рельєфу, однакового клімату, з характерним поєднанням ґрунтів, рослинних співтовариств і геосистем локального рівня.

Зміни в ландшафті відбуваються постійно і залежать від природних і антропогенно-техногенних чинників та властивостей самого ландшафту. Природні фактори характеризуються зональними умовами, ритмічністю їхніх проявів і розмахом коливань. Під впливом господарської діяльності людини формується антропогенний ландшафт, в якому найбільшій зміні піддається ґрунт, біота, водний і тепловий режим. Антропогенний ландшафт складається з природних і змінених людиною компонентів, що взаємодіють між собою. Аграрні ландшафти належать до антропогенних ландшафтів.

Під агроланшафтом розуміють природну-сільськогосподарську геосистему регіональної розмірності або модифікований людиною природний ландшафт землеробського використання. За В. Бураковимагроландшафт – це анторопогенно-природна, інтегрована природно-виробнича система, пристосована до науково-обгрунтованого, екологічно раціонального і економічно вигідного ведення сільськогосподарського виробництва, що забезпечує збереження й розвиток його природних основ і не суперечить охороні навколишнього середовища, підтримці організованості біосфери .

У результаті значного втручання людини в агроландшафти погіршуються екологічні умови й якість компонентів ландшафту, зменшуються природні ресурси ландшафту та кількість і якість продукції. За інтенсивністю антропогенного впливу аграрні ландшафти належать до дуже змінених (порушених) ландшафтів. Причому зміни торкаються всіх компонентів (рослинність, ґрунти, води) та призводять до істотного порушення структури ландшафту. Межі аграрних ландшафтів являють собою рубежі у вигляді польових доріг, елементів гідрографічної мережі або лісосмуг .

Заміна природних біоценозів штучними знижує загальну біологічну продуктивність, збіднює ґрунт. Культурні рослини щорічно виносять із ґрунту значну кількість азоту, фосфору, калію, кальцію тощо. Ґрунти з середнім вмістом мінеральних речовин за рахунок отримання урожаю можуть бути повністю виснажені за 15-50 років. Для ландшафтів характерна біологічна продуктивність, яка виражає сукупний результат природних й антропогенних впливів на екосистеми і виступає вагомим інтегральним показником оптимізації аграрних ландшафтів. Втручання людини в біологічний кругообіг геосистем знижує потенційні біологічні ресурси та родючість ґрунтів.

Сільськогосподарські ландшафти, зумовлені відмінностями в господарському використанні землі, Ф. Мільков поділяє на такі основні типи, як: польовий, садовий, змішаний садово-польовий та лучно-пасовищний. Для польового типу характерна розораність ґрунтів, яка змінює їхні властивості. При низькій агротехніці знижується вміст гумусу, втрачається міцна дрібнозерниста структура чорнозему, і навпаки, висока агротехніка підвищує або підтримує на необхідному рівні родючість ґрунтів. Для садового типу характерний низький рівень саморегуляції та необхідність високої агротехніки для отримання високих урожаїв. Садово-польові антропогенні ландшафти являють собою насадження плодових дерев, між якими вирощуються ягідні кущі, овочі, квіти. Для лучно-пасовищного типу ландшафтного комплексу характерні луки і пасовища, серед негативних впливів на них є надмірний випас худоби. Для України характерний кожний із зазначених типів аграрних ландшафтів.

Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України, всі землі за основним цільовим призначенням поділяються на дев’ять категорій, до яких належать і землі сільськогосподарського призначення.

Згідно зі ст. 22 зазначеного закону до земель сільськогосподарського призначення належать:

· сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

· несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації, тощо).

Земельний фонд України включає 42,4 млн. га сільськогосподарських угідь або 70 % від загальної земельної площі країни, з них рілля становить більш 80 %, багаторічні насадження – 2,7 %, сіножаті – 5,1 %, пасовища – 11,4 %. Сільськогосподарські угіддя розташовані по території країни нерівномірно 37 % –гірсько-лісовому регіоні Карпат до 90 % у степових регіонах.

Одним із основних чинників зниження продуктивності земельних ресурсів є деградація агроландшафтів унаслідок тривалого застосування недостатньо екологічних систем землеробства, порушення оптимальної структурно-функціональної організації території, збалансованості основних стабілізуючих компонентів, що призводить до зниження протиерозійної стійкості агроландшафтів, погіршення їхнього екологічного стану. Складові сучасних аграрних ландшафтів визначають їхню стабільність чи нестабільність. Антропогенна діяльність в агроекосистемах, як правило, посилює ризики погіршення навколишнього природного середовища.

Інтенсивний антропогенний вплив на природні ресурси зумовив порушення екологічної стабільності ландшафтів, у тому числі й аграрних. Однією з причин дестабілізації екологічної ситуації в аграрних ландшафтах є значна розораність земель. Це негативно позначається на зниженні стійкості агроекосистем, призводить до екологічного дисбалансу співвідношень площ ріллі, луків, лісів, водойм та збіднення біологічної різноманітності. Наслідком цих процесів є різке зниження продуктивності аграрних ландшафтів.

Розораність території України в середньому становить 55,2 %, а в степових районах цей показник сягає відмітки 90 %, що виходить далеко за межі допустимих норм високої культури землеробства. Через інтенсивні ерозійні процеси, що значною проявляються на розораних землях, виникає необхідність скорочення орних площ для покрашення екологічної стабільності аграрних ландшафтів.

Рілля більшою мірою, ніж інші складові аграрних ландшафтів, дестабілізує екосистему. В процесі розорювання знищується природна рослинність, зменшується видовебіорізноманіття. При знищенні природної рослинності йде процес руйнування ґрунту внаслідок різкого збільшення прямого поглинання сонячної радіації, що призводить до «горіння» гумусу, погіршення його агрегуючої здатності. Відкритий ґрунт влітку у сонячний день на поверхні може нагрітися до 80°С і навіть вище. Це означає не тільки підвищені втрати вологи на випаровування, а і загрозливе підвищення температури повітря, що не дає змоги досягти «точки роси» і відповідного формування дощів. Тобто проблема наднормативної розораності ландшафтів має не тільки суто місцевий характер, а й обумовлює погіршення мікрокліматичних характеристик. Є підстави припустити, що підвищення проявів посух і посушливості клімату в Україні та ряді інших країн обумовлюється саме цією причиною .

Проблемам і пошуку найкращих варіантів оптимізації аграрних ландшафтів за допомогою досягнення екологічно збалансованого і економічно доцільного співвідношення між різними видами сільськогосподарських угідь присвячені праці багатьох вітчизняних учених – С. Булигіна, В. Буракова, Л. Новаковського, В. Сайка, О. Тараріко, Ю. Тараріко, А. Третяка, О. Фурдичка , С. Чорного, М. Шелякіна та ін.

Формування структури аграрних ландшафтів значною мірою пов’язане з рельєфом, який зумовлює здатність земель для вирощування сільськогосподарської продукції. Найбільш науково обґрунтованою основою для формування екологічно сталих агроландшафтів визнано впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території.

Для створення сталих і збалансованих агроландшафтів із високою біологічною продуктивністю необхідне зниження темпів ерозії, що можливо через упорядкування структури агроландшафтів. Сьогодні накопичений значний обсяг наукових розробок щодо ландшафтних, екологічних і агротехнологічних систем, проте лише відносно невелика частина цих розробок реалізується на практиці. В сучасних умовах це вирішується оптимізацією складу та науково-обґрунтованим співвідношенням угідь, лісових, лучних, болотних, рекреаційних зон і водних екосистем, у вилученні зі складу ріллі деградованих та малопродуктивних земель.

Комплексну агроекологічну оцінку стану земельних ресурсів за співвідношення основних видів угідь, рівнем антропогенного навантаження, ступенем поширення деградаційних процесів та розробку рекомендацій щодо охорони родючості та поліпшення екологічного стану ґрунтів проводили: на території Київської області – О. Ракоїд , на території Чернігівської області – Є. Москальов, на території Рівненської області – В. Долженчук, на території Полтавської області – П. Писаренко, О. Ласло.

Дослідження, проведені В. Бєлоліпським та Ю. Колесніковим в умовах Степу засвідчили, що оптимальні ерозійно-екологічні умови в агроландшафті створюються за наявності 40-60 % орної землі, 5-10 % полезахисної лісистості та 30-60 % кормових угідь. В. Трегобчук запропонували ландшафтно-екологічне районування території України, яке ґрунтується на системній оцінці природно-екологічного потенціалу різних регіонів із урахуванням інтегрального впливу на довкілля господарської діяльності людини.

Питання про оптимальну полезахисну лісистість та співвідношення угідь в ландшафтах науковцями розроблено і обґрунтовано для всіх кліматичних зон України. Сучасна лісистість Лісостепу зменшена в 4 рази і становить 12,2 %, Степу – майже у 2 рази, з 5-6 % до 3 % . Із розрахованої мінімально необхідної кількості лісових смуг (3,5 %) за реальними дослідженнями є 1,4 % (432 тис.га), причому 35 % насаджень від загальної площі лісосмуг мають незадовільний стан і меліоративні якості.

За дослідженнями В.В. Медвєдєва та ін. (1997) в Україні налічується 6,8 млн. га ріллі з дуже важкими ґрунтово-технологічними умовами, частина яких непридатна для інтенсивного використання. Крім цього вчений вважає, що проблеми агроландшафтів – замулення малих річок, зменшення біологічного різноманіття, погіршення екологічних функцій, посилення контрастності і жорсткості клімату – будуть збільшуватися та інтенсифікуватимуться.

О. КанашВ. Леонець (2005), Л. Новаковський (2005), М. Шквир(2000), розробили наукові підходи та критерії консервації деградованих і малопродуктивних земель України, створення на них лісових насаджень і залуження; проекти землеустрою щодо впровадження ґрунтозахисних сівозмін і технологій при вирощуванні культур. Фактичне скорочення ріллі і визначення долі подальшого використання цих земель виконується лише на підставі опрацьованого проекту, де кількісно обґрунтовано не тільки питання оптимізації співвідношення земельних угідь, а й питання розміру і геометрії робочих ділянок (полів), що в кінцевому результаті визначає успіх у справі охорони ґрунтів від ерозії. Тобто, мова йде про систему заходів постійної дії: полезахисні лісосмуги, дороги, гідротехнічні споруди, інфраструктура безпечного скидання поверхневого стоку і таке інше. Це свого роду каркас (фундамент) грунтоохоронного і екологічно збалансованого агроландшафту.

Прогнозується скорочення площ орних земель з 90-80 % до 50 % у структурі сільськогосподарських угідь за рахунок значно деградованих ерозією, заболочених і засолених, з низьким вмістом гумусу, схилах більше 3° та інших, які мають низьку віддачу врожаєм. Державною програмою передбачено скорочення ріллі на 10-12 млн. га. В умовах постійного зростання цін на техногенні та енергетичні ресурси цей напрям являє собою умову економічного виживання господарств. На землях із високою родючістю ґрунтів окупність врожаю пшениці у 1,5-2 і навіть три рази вище, ніж на сильно деградованих. О. Федько розглядає питання виведення еродованих земель на консервацію, що базується на матеріалах еколого-агрохімічної паспортизації сільськогосподарських угідь.

Посилення деградаційних процесів в умовах нових організаційно-правових форм землекористування України свідчить про те, що традиційні методи контролю і спостережень за станом агросфери не відповідають сучасним інформаційним вимогам. В. Белоліпський, В. Греков, А. Покотило пропонують інтегральну модель оцінки агроландшафтів методом спектрофотометрування з урахуванням різних ґрунтоохоронних рівнів захисту, який дозволяє дати об’єктивну оцінку гумусного стану ґрунтів.

Суть агроландшафтної оптимізації

Основою збереження навколишнього природного середовища є оптимізація ландшафтів, яка полягає у створенні науково-обґрунтованого співвідношення між такими екосистемами як поля, луки, болота, водойми, ліси та ін.

Вперше проблемою оптимізації структури земель серед вітчизняних вчених почав займатися В.В. Докучаєв. Він висловив думку про необхідність певного співвідношення в землеробських регіонах між ріллею, луками, болотами, водоймами, лісом. Таке співвідношення повинно мати певні норми для кожних місцевих ґрунтово-кліматичних умов та характеру вирощуваної сільськогосподарської продукції. Докучаєв наголошував на тому, що порушення цих норм провокує деградацію ґрунтів. Основними причинами цього явища він вважав винищення лісів і западин, природного покриву луків та степів.

Природоохоронні землі почали розглядатися не тільки як засіб охорони рослин і тварин, а й як землі соціального значення для рекреаційного використання. Тому актуальною стала проблема визначення необхідної науково обґрунтованої площі рекреаційних, оздоровчих і природоохоронних земель.

В Україні питання оптимізації структур земель почали вирішувати спочатку зі встановлення нормативів оптимальної кількості лісів та лісистості територій. А.А. Молчанов запропонував наступні норми лісистості: для Степу – 5-10%, Лісостепу – 13-20%, Полісся – 20-40%. С.А. Генсирук обґрунтував дещо вищі норми: для Степу – 5-10%, Лісостепу – 16-20%, Полісся – 40% . При цьому питання оптимізації лісових насаджень слід розглядати не тільки як агроландшафтну проблему, а також з точки зору їх рекреаційного значення, важливості для очищення і відновлення повітря, отримання лісової продукції. Схожий підхід повинен стосуватися всіх без виключення екосистем.

Так склалося, що в Україні майже всі землі розглядаються крізь призму сільського господарства, тому в питанні оптимізації структури земель у більшості випадків ідеться мова про агроландшафтну оптимізацію.

Оптимізація землекористування повинна спиратись на ряд принципів, які є основою для його раціоналізації, зокрема:

- економічна ефективність повинна бути максимальною, природні втрати – мінімальними;

- необхідність розроблення системи економічних стимулів та покарань для землекористувачів за дотримання або порушення принципів раціонального землекористування;

- необхідність враховувати всі можливі природні фактори разом із виробничою діяльністю людини;

- створення умов для раціонального природокористування, у тому числі застосування прогресивних методів землекористування та охорони земель;

- встановлення норм антропогенного навантаження на земельні ресурси та контроль за їх дотриманням;

- екологічний моніторинг земельних ресурсів, що залучені у господарське використання;

- підвищення ефективності використання природних ресурсів і умов одночасно із нормуванням негативного впливу на довкілля.

Досягнення екологічної рівноваги в природних ландшафтах є необхідним на всіх рівнях: планетарному, державному, регіональному і місцевому, спираючись на природно-економічні, кліматичні, історичні та географічні особливості кожної з територій. При цьому агроландшафт повинен розглядятися як самоорганізована система, антропогенне втручання в яку не призволить до порушення її функціонування. Вважається, що рілля є дестабілізуючим, а сінокоси, пасовища, ліси – стабілізуючими факторами агроландшафту.

На зазначеній основі вітчизняними вченими розроблено рекомендації щодо параметрів оптимізації структури земельних угідь для всіх природних зон України (таблиця 2.1).

У таблиці 2.1 наведено оптимальне співвідношення угідь агроландшафтів України, так як Шполянський район знаходиться у Лісостепу ми обрали рекомендовані спвівдношення угідь. Для того, щоб провести агроландшафтну оптимізацію необхідно спочаку проаналізувати структуру ландшафтів обраного нами району, які угіддя і яка площа цих угідь.

Таблиця 2.1 – Оптимальне співвідношення угідь агроландшафтів України

 

 

Природні

зони і підзони

Частка угідь, %

  Рілля* Природні кормові угіддя1 Ліси, всього2 Полезахисні лісосмуги3
Полісся 40-50 45-50 36-37 0,5-1,0
Лісостеп 45-55 40-45 17-18 2,0-2,5
Північний і центральний Степ 55-60 36-40 10-11 2,5-3,0
Південний Степ 60-65 30-36 8-9 6,0-7,0

 

Примітки: 1 - до площі сільгоспугідь; 2 - до всієї земельної території; 3 - до площі ріллі.

Для встановлення співвідношення угідь на території Шполянського  району нами виконано аналіз у розділі 2.3 структури земель для розробки в подальших розділах агроландшафтної оптимізації району.

 


Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 450; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!