Характеристика змісту та форм індивідуалізації навчання.
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
‹‹ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ››
Факультет фізичного виховання
Кафедра теорії та методики фізичного виховання і спорту
«МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКІВ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ»
ДИПЛОМНА РОБОТА
Виконав: студент 7 курсу, групи
спеціальність 8.01020101
Фізичне виховання (заочної форми навчання)
Войтович Юрій Борисович
Керівник:кандидат педагогічних наук, доцент
Троценко Валерій Володимирович
Рецензент: доктор педагогічних наук, професор Артюшенко А.
Національна шкала ________________
Кількість балів: ____Оцінка: ECTS ____
Члени комісії ________________ _________________________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
|
|
|
(підпис) (прізвище та ініціали)
м. Переяслав-Хмельницький – 2019
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………2
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ……………………………………………………………………..6
1.1.Характеристика змісту та форм індивідуалізації навчання……………….6
1.2.Теоретичні передумови індивідуалізації фізичного виховання підлітків.………………………………………………………………………….16
1.3.Науково-методичні засади індивідуалізації у практиці фізичного виховання підлітків ..……………………………………………………………21
Висновки до 1-го розділу………………………………………………………..30
РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ……………..31
2.1.Методи дослідження ………………………………………………………..31
2.2.Організація дослідження …………………………………………...............41
РОЗДІЛ 3. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ
ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКІВ У ШКОЛІ………………….….43
3.1.Зміст та методика індивідуалізації фізичного виховання підлітків……………………………………………………………………..……43
|
|
|
3.2.Аналіз і узагальнення результатів дослідження…………………………..60
Висновки до 3-го розділу……………………………………………………….70
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ…………………………………………………...….72
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….……74
ВСТУП
Актуальність. Стан здоров’я нації на сьогодні є основним показником соціально-економічного і духовного розвитку суспільства. Як відомо, здоров’я людини формується в дитячому і підлітковому віці. На цей процес впливає багато чинників: генетичні фактори, спосіб життя, соціально-економічні та екологічні умови. За науковими даними авторів [36, 37, 54, 55] стан здоров¢я школярів за останні роки значно погіршився. У Цільовій комплексній програмі “Фізичне виховання – здоров’я нації” зазначається, що в Україні склалася вкрай незадовільна ситуація із станом здоров’я населення, а особливо дітей і підлітків. Майже 90 % учнів мають відхилення у стані здоров’я, понад 50 % – незадовільну фізичну підготовленість.
За результатами досліджень у галузі медико-біологічних і педагогічних наук [7, 32, 100, 105] фізичні вправи є найпотужнішими засобами, які здатні забезпечити не тільки загальний, а й цілеспрямований розвиток функцій і систем організму людини.
|
|
|
Напрям та зміст фізичного виховання дітей і молоді регламентується основними державними документами, прийнятими за останні роки (Закон України про фізичну культуру і спорт, Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні, Цільова комплексна програма “Фізичне виховання – здоров’я нації”, програми з фізичного виховання та інші). Відповідно до цих документів мета фізичного виховання полягає у різнобічному розвиткові особистості, вихованні індивідуальних здібностей учнів. Оскільки у процесі фізичного виховання серед школярів спостерігаються значні відмінності за інтересами, здібностями, мотивами, знаннями, підготовленістю, то й завдання, які вони будуть виконувати, повинні відрізнятися. Зокрема, з психолого-педагогічної точки зору індивідуалізація створює оптимальні умови для виявлення нахилів, розвитку інтересів і здібностей кожного учня. Із соціальної точки зору – це цілеспрямована дія на формування творчого, інтелектуального, професійного потенціалу суспільства. З методичної – вирішення проблеми масовості сучасної школи шляхом створення нової методологічної бази на принципово новій мотиваційній основі.
|
|
|
У наукових дослідженнях розроблені загальнопедагогічні основи індивідуалізації навчання [18, 29, 83, 94], прикладні програми індивідуального підходу до учнів для засвоєння певних фізичних вправ [3, 14, 20, 47, 75]. Водночас, існують протиріччя щодо обсягу фізичних вправ, інтенсивності виконання, критеріїв оцінки їх ефективності відповідно до рівня фізичного стану учнів [4, 52, 26]. Практично не вивченими залишаються концептуальні основи індивідуалізації фізичного виховання підлітків у загальноосвітній школі, визначення змісту навчального матеріалу відповідно до рівня фізичного стану школярів. Не вивченим лишається питання співвідношення параметрів фізичного навантаження оптимального для досягнення достатнього рівня фізичної підготовленості та здоров’я підлітків.
Актуальність дослідження також обумовлена й об’єктивним, органічно властивим класно-урочній системі протиріччям між колективною формою навчання й особистісним способом засвоєння навчального матеріалу.
Мета дослідження – обґрунтувати зміст індивідуалізації фізичного виховання підлітків у загальноосвітній школі.
Завдання дослідження:
1. визначити рівень фізичного стану підлітків;
2 .виявити ставлення школярів 11-15 років до занять фізичними вправами;
3 експериментально перевірити зміст індивідуалізації фізичного виховання підлітків.
Методи дослідження: теоретичний аналіз й узагальнення літературних джерел, анкетування, антропометричні методи, педагогічне тестування, фізіологічні методи, педагогічні спостереження, педагогічний експеримент, методи математичної статистики.
Об’єкт дослідження – процес фізичного виховання в загальноосвітній школі.
Предмет дослідження – зміст індивідуалізації фізичного виховання підлітків.
РОЗДІЛ 1.
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗМІСТУ
ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ
Характеристика змісту та форм індивідуалізації навчання.
Наукові дослідження та практика роботи загальноосвітніх шкіл засвідчують, що діти мають суттєві вікові й статеві відмінності, різноманітні здібності, інтереси та нахили, що необхідно враховувати у процесі навчання і виховання [1, 4, 28, 50, 66, 87, 100].
Природа індивідуальних особливостей обумовлена: а) біологічними причинами (вік, стать, генетично обумовлені особливості, працездатність тощо); б) соціальними причинами (сім’я, школа, оточення); в) психічними процесами (сприйняття, пам’ять, мислення, воля, характер, схильності); г) фізичним розвитком.
Відомий педагог другої половини 19-го століття С.І. Миропольський визначив найсприятливіші умови здійснення “індивідуалізації” виховання в школі – це професійна підготовка вчителя, взаємозв’язок сім’ї та школи; опора на позитивне в характері дитини; правильно організована діяльність учнів та розумна вимогливість учителів [67].
Видатний педагог Я.А. Коменський вважав, що навчання і виховання повинні сприяти розвиткові дитини, а через невмілий підхід до дітей гине багато чудових природних талантів. У визначній праці “Велика дидактика” він указував на шляхи й засоби роботи з різними за здібностями учнями.
“По-перше, каже він, є учні з гострим розумом, які прагнуть до знань; вони у порівнянні з іншими, особливо здібні до знань. Їм нічого не потрібно, щоб пропонувалась наукова їжа…
По-друге, є діти, які мають гострий розум, але повільні, хоч і слухняні. Вони потребують тільки прискорення.
По-третє, є учні з гострим розумом і які прагнуть до знань, але не слухняні. Таких, зазвичай, у школах ненавидять і, переважно, вважають безнадійними, однак, якщо їх належним чином виховувати, з них виходять великі люди.
По-четверте, є учні слухняні й зацікавлені при навчанні, але повільні. І такі можуть йти по слідах передніх. Але для того, щоб зробити для них це можливим, треба опуститись до їх слабкостей, ніколи не обтяжувати їх, не вимагати від них багато, ставитися до них доброзичливо й терпляче.
По-п’яте, є учні тупі, байдужі й в’ялі. Їх ще можна виправити, тільки б вони не були вперті. Але при цьому потребується терпіння.
На останньому місці стоять учні тупі, зі збоченою і злобною натурою; великою мірою ці учні безнадійні. Однак відомо, що в природі для всього зіпсованого є протидійливі засоби Тому взагалі не слід впадати у відчай, а необхідно намагатися усунути у таких учнів впертість”
Аналіз науково-методичної літератури показує, що зміст поняття індивідуалізація в кожному конкретному випадку залежить від того, які завдання (мета) і засоби маються на увазі. При використанні цього поняття зустрічаються великі розбіжності як у різних країнах, так у різних авторів та в повсякденній шкільній практиці. У Педагогічній енциклопедії індивідуалізація визначається як організація навчального процесу, при якій вибір засобів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їхніх здібностей до навчання.
Індивідуалізація не обов’язково передбачає врахування особливостей кожного учня, частіше дослідники [18, 42, 43, 83] обмежуються врахуванням груп учнів, які схожі за певним комплексом якостей.
Індивідуалізацію трактують як систему виховних і дидактичних засобів, які відповідають реальним можливостям колективу класу, окремих учнів і груп, які дають змогу забезпечити навчальну діяльність учня на рівні його потенційних можливостей із врахуванням завдань [28, 35, 65, 79].
Часто трапляється вживання термінів індивідуалізація і диференціація як синонімів. Але разом з тим термін диференціація, як правило, розглядається в значно вужчому розумінні, а саме, як поділ школи на потоки, іноді навіть на формування спеціальних шкіл і класів [83].
У зарубіжній літературі можна зустріти різні варіанти використання терміна індивідуалізація. У США вона охоплює будь-які форми й методи врахування індивідуальних особливостей учнів [112].
Індивідуалізація – це врахування у процесі навчання індивідуальних особливостей учнів у всіх його формах і методах незалежно від того, які особливості і якою мірою враховуються.
Під час використання поняття індивідуалізація навчання необхідно мати на увазі, що при його практичному втіленнні йдеться не про абсолютну, а відносну індивідуалізацію. У реальній шкільній практиці індивідуалізація завжди відносна за такими ознаками:
1) зазвичай ураховуються індивідуальні особливості не кожного окремого учня, а групи учнів, які схожі за особливостями;
2) враховуються лише відомі особливості або їх комплекси, а саме такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, фізичний розвиток). Але може бути низка особливостей, урахування яких у конкретній формі індивідуалізації неможливе чи просто не важливе для даного учня (різні якості характеру);
3) іноді відбувається врахування окремих властивостей лише в тому разі, коли саме це важливо для даного учня (талановитість, розлади здоров’я);
4) індивідуалізація реалізується не в повному обсязі навчальної діяльності, а епізодично чи в певному виді навчальної роботи.
Принцип індивідуалізації в дидактиці передбачає формування таких особливостей учнів, які впливають на його навчальну діяльність і від яких залежать результати. Такими можуть бути різні фізичні та психічні якості й стани особистості: особливості всіх пізнавальних процесів і пам’яті, властивості нервової системи, риси характеру й волі, мотивація, здібності, обдарованість, стан здоров’я, фізичний розвиток.
Для сучасної шкільної освіти є типове протиріччя між масовістю школи й потребами особистості. Поширена думка, що зменшення кількості учнів у класі сприяє можливостям індивідуального підходу до кожного школяра. Однак і відносно мала кількість учнів сама по собі автоматично не забезпечує врахування індивідуальних особливостей учнів. У щоденній шкільній практиці досить часто трапляються випадки, коли у класі, де налічується невелика кількість школярів, індивідуалізація не застосовується. Однак є вчителі, які в умовах великих класів змогли успішно проводити індивідуалізацію навчальної роботи.
У сучасній науковій літературі виділяють три основні варіанти індивідуалізації:
1) диференціація навчання, тобто групування учнів на основі окремих особливостей чи їх комплексів для навчання за кількома різними навчальними планами і програмами. Так створюються відносні гомогенні групи;
2) внутрішньогрупова індивідуалізація навчальної роботи;
3) проходження навчального курсу в індивідуально відмінному темпі.
Індивідуалізація створює передумови для розвитку інтересів і спеціальних здібностей дитини; при цьому намагаються враховувати пізнавальні інтереси, які вже є, а також створювати нові. Індивідуалізація має і додаткові можливості – створювати в учнів позитивні емоції, впливати на їхню навчальну мотивацію і ставлення до навчальної роботи.
На думку І.Унт [94], при індивідуалізації навчальної роботи необхідно враховувати такі особливості учнів:
– від яких найбільше залежить якість процесу навчання (наприклад, здібності);
– варіабельність яких відносно середніх показників учнів однакового віку особливо велика;
– стосовно яких метою виховання є формування відмінностей між школярами і які стануть основою для формування індивідуальності учня (наприклад, інтереси).
Індивідуалізація лише тоді досягає своєї мети, якщо на рівні керівництва школою, де до учня підходять як до об’єкта навчання і виховання, додається рівень самокерування, коли учень є не об’єктом, а суб’єктом навчання, тобто, відповідно до своєї індивідуальності, знаходить у змісті та процесі навчання відповідні його інтересам і здібностям завдання і можливості їхньої реалізації у власній навчальній діяльності.
Кінцева мета індивідуалізації навчальної роботи – сприяння формуванню і збереженню неповторної індивідуальності особистості кожного учня. Для досягнення цієї мети в кожного школяра в процесі навчання повинна бути можливість обирати.
На основі свободи вибору, яку робили учні, Р.М. Ганьє і Л.Дж.Бригс виділяють такі варіанти індивідуалізації навчальної роботи [94]:
– незалежне навчання, де учень сам вибирає як навчальний матеріал, так і спосіб його вивчення; вчитель подає матеріал і є консультантом;
– вивчення самокероване – тут конкретні цілі і навчальний матеріал, призначені учителем та спосіб його засвоєння вибирає сам учень;
– спрямована на учня програма – тут учень може вибрати навчальний матеріал і час його вивчення, але спосіб засвоєння вже визначений;
– навчальна програма вибирається самим учнем; учень визначає всі наступні умови чи їх частину: навчальний матеріал, послідовність його вивчення, темп, самооцінку, вибір цілі; всі ці прийоми використовуються як доповнення до звичайної обов’язкової навчальної роботи й лише для частини учнів.
Мотиви в кожної особистості становлять складний динамічний комплекс, знання про який необхідні для обліку й коригування мотивації. З точки зору індивідуалізації, з цього комплексу виділяються інтереси, які є потужним збудником активності особистості [94].
Врахування інтересів школярів є важливим тому, що інтереси – це такі якості особистості, за яких формування індивідуальних особливостей є спеціальним завданням.
Інтереси мають індивідуальний характер, що закладено в самому понятті інтересу. Учні розрізняються не лише за якістю інтересів, але й за їх характером [81, 104]. Учнів 5–8 класів за характером пізнавальних інтересів можна розділити на чотири гупи [81]:
1) з аморфними інтересами;
2) з широкими інтересами;
3) зі стержневими інтересами;
4) учні, які не мають інтересу до навчання.
Учні різних груп потребують індивідуального педагогічного впливу.
Перший рівень – визначення форм індивідуалізації на національному рівні. В його основі закладені законодавчі акти.
Другий рівень – індивідуалізація навчання на рівні області, району чи міста. Тут продовжується конкретизація форм та індивідуалізації із урахуванням потреб району.
Третій рівень – індивідуалізація на рівні школи. Школа у своїй методичній роботі може зосередитися на певній проблемі, яка пов’язана з індивідуалізацією, координувати виготовлення будь-яких дидактичних засобів, організувати психологічну службу з підбором відповідних кадрів, створити систему для вивчення школярів тощо.
Четвертий рівень – індивідуалізація навчання на рівні вчителя. Як показують багато досліджень, роль учителя тут визначаюча; його ставлення до індивідуалізації, мотивація цієї діяльності та реальне її здійснення є первинними. Це твердження має силу лише в тому разі, коли вчителю створені умови для цієї діяльності.
Група для занять може бути створена й на основі побажань самих учнів. У такому разі спільно працюють школярі з подібними інтересами, стилем роботи й пов’язані дружніми відносинами. Робота в такій групі створює особливо сприятливі умови для прояву особистих якостей [94].
Однак, результати експериментального навчання Саміла Шафіка Махаіла показали, що групова робота була ефективна лише в тому разі, коли групи підбирав сам учитель, а групи, створені за ініціативою учнів, показують кращий результат лише під час виконання легких завдань [84].
Інші автори [59, 86] вважають, що при здійсненні індивідуального підходу до учнів у процесі навчання необхідно, насамперед, ураховувати рівень підготовленості, якість знань і вмінь учнів. ”Яку б сторону людської діяльності у нашому суспільстві ми не оцінювали, за основу беремо результати діяльності, а не приховані можливості, потенційні сили, які не проявили себе, не були використані.
Особливо багато прихильників такого підходу в галузі фізичного виховання, де основою індивідуального підходу є фактичний рівень фізичного розвитку й рухової підготовленості. Основним правилом індивідуалізації є положення, згідно з яким, у розв’язанні пізнавального чи практичного завдання учні одного класу завжди показують високі, середні й низькі результати. За цими даними школярі можуть поділятися на три групи – сильну, середню і слабку.
Багато дослідників і практиків під час організації індивідуалізації навчання з учнями враховують індивідуальні особливості діяльності в мисленні, які проявляються на рівні здатності до засвоєння знань [56, 57]. Окремі автори [45, 71] при поділі учнів на групи використовують мотиви навчання, якості для самоорганізації в навчанні, розвиток вольових якостей, властивості нервової системи, здатність здійснювати пошукову діяльність.
А.В. Фурман [97] пропонує за основу індивідуалізації навчання брати рівень пізнавальної активності. В.П. Барабаш і В.І. Євдокимова [13] враховують рівнень самостійності учнів.
На думку інших авторів [38], основою індивідуального підходу учнів є рівень працездатності, під якою розуміється комплекс факторів, який характеризує особистість учня щодо психофізіологічних можливостей і тривалості доступних їй зусиль у навчальній діяльності.
Слід зазначити, що застосування тестів інтелекту й розумового розвитку розкривають індивідуальні відмінності у здібностях і тим самим розділяють осіб на більш і менш здібних. Однак, ця обставина має далекі соціальні наслідки, пов’язані зі значними етичними проблемами [57].
Проблема індивідуалізації навчальної роботи з’явилася тоді, коли знову стало актуальним використання самостійної роботи учнів, яка наочно відкрила значення індивідуальних особливостей учнів і важливість їхнього вивчення і врахування. Тому на перший план вийшла внутрішньокласна індивідуалізація в межах самостійної роботи, навколо якої і сконцентрувалася науково-дослідницька робота з індивідуалізації навчання.
Обставини у процесі застосування індивідуалізованої самостійної роботи:
1) під час підготовки до вивчення нового матеріалу (вдома чи на уроці) індивідуалізація необхідна, оскільки попередні знання та рухові здібності в дітей, як правило , різні;
2) під час проходження нової теми необхідно враховувати відмінності між учнями в передусім в уміннях і здібностях. Від цих якостей залежить, якого керування вони потребують і наскільки складні завдання їм можна дати для самостійної роботи;
3) необхідність індивідуалізації особливо важлива під час закріплення, повторення і застосування знань. В основі індивідуалізації лежить різний темп і різна якість опанування, тому учні потребують закріплення та тренування не на однаковому рівні й не в однаковому обсязі. У сильніших учнів у цьому ланцюгові звільняється час на виконання додаткових завдань, які розширюють і поглиблюють їхні знання та вміння;
4) особливо великі можливості для індивідуалізації розкриваються в домашній роботі, яка за своїм змістом також є самостійною. На відміну від уроку, вдома учень може витратити стільки часу, скільки на це потрібно.
Оцінювання індивідуалізованої роботи – об’єкт дискусії як в літературі, так і в шкільній практиці, тому є дві протилежні точки зору. Одні науковці вважають, що оцінювання повинно бути індивідуалізованим відповідно до здібностей учнів, оскільки однакове оцінювання за одну і ту ж роботу учнями з різними здібностями несправедливе й не стимулює більш сильних учнів працювати відповідно до своїх здібностей. Інші вважають, що індивідуалізація не повинна торкатись оцінювання, тому що оцінка втратить свою об’єктивну основу.
Низкою авторів [1, 3, 18] пропонується оцінювання, виходячи з :
1) індивідуальної норми, (учитель порівнює результати учня з попередніми й оцінює їх згідно з динамікою зросту);
2) соціальної норми, коли результати одних учнів оцінюются відповідно до результататів інших;
3) норми того чи іншого предмета або об’єктивне оцінювання.
При реалізації індивідуалізації навчання виходячи з навчальної програми можна поділити завдання на дві групи:
1) завдання на усунення недоліків у знаннях, уміннях і навичках; вони переслідують мету засвоєння раніше пройденого основного матеріалу;
2) завдання для вдосконалення і поглиблення програми відповідно до здібностей та інтересів учнів.
Щодо обов’язковості, то деякі автори [93] пропонують такі типи завдань:
1) обов’язкові, які призначені вчителем;
2) запропоновані вчителем альтернативні завдання;
3) завдання, дані вчителем для добровільного виконання;
4) добровільні завдання, зміст яких знаходить сам учень.
За місцем виконання:
1) завдання, які виконуються на уроці (школі);
2) завдання, які виконуються вдома, тобто за межами школи.
Заслуговує уваги організація індивідуального навчання у вищій школі США [111, 110], яка полягає в наступному:
– відсутність обмеження за часом, що дає змогу просуватись у вивченні навчального матеріалу зі швидкістю, яка відповідає його здібностям;
– строга вимога повного засвоєння матеріалу й можливість переходу до нового матеріалу тільки після засвоєння попереднього;
– складання навчальної програми самим студентом за допомогою комп’ютера;
– використання лекцій як спрямовуючої форми в навчанні, а не як основного джерела інформації;
– підвищення ролі письмових робіт;
– використання системи інспекторів, яка дає змогу проводити багаторазові перевірки знань, відразу підводити підсумки роботи студентів, здійснювати керівництво заняттями.
Ефективність системи індивідуалізованого навчання засвідчує той факт, що кількість студентів, які успішно закінчують навчання, на 30–40% більша від тої частини, яка навчається за традиційною системою [25].
У педагогіці до індивідуальності відносять найбільш характерні риси тієї чи іншої особистості, які надають їй оригінальності [1, 12, 94]. Вирішення проблем індивідуалізації здійснюється педагогами за рахунок індивідуального підходу у вихованні й навчанні, який передбачає організацію педагогічного процесу із урахуванням індивідуальних особливостей особистості, виховання і умов життя.
Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 698; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!