ПОЛІТИЧНІ ВИБОРИ : C УТЬ, ФУНКЦІЇ, УЧАСНИКИ .

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 38Следующая ⇒

2.1. Суть політичних виборів. Справжні та несправжні вибори. Процедура безпосереднього обрання або висунення осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інституцій влади. Комплекс заходів, пов’язаних з формуванням керівних органів держави на всіх її рівнях – загальнонаціональному та місцевому.Вибори є центральним елементом демократичного політичного процесу, визначальна характеристика участі громадян у політичному житті демократичних країн. У процесі виборів відбувається передача громадянами свого права керувати державою через індивідуальне голосування представникові (президенту, губернатору, меру чи конкретному представницькому інституту, наприклад парламенту) на чітко окреслений тимчасовий період. Різниця між наявністю та відсутністю вибору має фундаментальний характер. При наявності вибору (справжні вибори) виборцю пропонується вибрати одного з кількох кандидатів чи партій. Справжні вибори забезпечують виборцям реальний вибір, вони мають проводитися на основі насамперед політичного плюралізму, ідеологічної багатоманітності при дотриманні права на свободу думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань. Справжні вибори дають можливість на власний розсуд зробити усвідомлений і неупереджений вибір з-поміж різних кандидатів, партій тощо. Вибори без вибору (несправжні вибори) означають, що на суд виборця виноситься лише один кандидат чи лише одна програма. Можна проголосувати лише “за” чи “проти”. Подібна практика може відповідати природі референдумів, а не виборів: адже вона дозволяє схвалити або несхвалити правлячу групу, а висловити підтримку комусь іншому неможливо. Фактично ж і несприйняття правлячої групи відбувається надзвичайно складно, особливо якщо врахувати той факт, що саме вона й монополізує підрахунок голосів. Вибори без вибору є ознакою недемократичних режимів. Якщо існують різного характеру обмеження, які стосуються можливості та свободи вибору, але не заперечують їх цілком, то такі вибори називаються квазіконкурентними. Щоб виборець міг вибирати у істинному сенсі цього слова, повинен мати він можливості вибору і свободу вибору. Для конкурентних виборів у ліберально-демократичних конституційних державах притаманні певні формальні засади (процедури), які дають можливість стверджувати, що вибори відбувалися відповідно з волею виборців. До засад, що забезпечують легітимацію й одночасно визначають нормативне значення ліберально-плюралістичної демократії належать: 1) виборча пропозиція, яка з однієї сторони підлягає визначенню рівним виборчим критеріям (свобода виборчої агітації), а з іншої не може заміняти рішення електорату, 2) змагання кандидатів, яке пов’язане з конкуренцією між політичними програмами, 3) рівність шансів в час виборчої агітації (кандидатів та виборчої кампанії), 4) свобода вибору, яка забезпечується таємницею голосування, 5) виборчі системи (правила переведення виборчих голосів у мандати), які не можуть бути політично некоректними або такими, що наражають на небезпеку демократичні результати виборів (через деформацію волі більшості виборців), 6) каденційність виборчого рішення (можливість та свобода не є обмеженими на майбутніх виборах через попередні прийняті рішення). Становить це канон, якщо йдеться про нормативні риси ліберально-плюралістичної концепції демократії, котрому реальність не завжди абсолютно відповідає. Однак є це можливим для перевірки. Можна поставити запитання чи тим постулатом здійснюється задоволення більш менш конкурентний характер виборів в ліберальних демократіях і реально забезпечується рівень рівності шансів конкуруючих політичних платформ. Попри партійну та виборчу дійсність вибір у репрезентативних демократіях, не слід було б закривати очі на емпірично підтверджений стан обмеженого плюралізму, діяльності груп інтересів, обмеження відкритості, обмеження суспільного та політичного виміру сформалізованих конкурентних виборів і т. д. Було б однак такою самою помилкою, коли б критично реагуючи на такий стан речей, згадувати фундаментальну різницю між конкурентними виборами в західних демократіях і неконкурентними виборами в диктаторських системах. Класифікуючи вибори з огляду на рівень конкуренції, який вони допускають маємо можливість робити висновки про структуру політичної системи. Загалом можемо виділити наступні пари стосунків: конкурентні вибори – ліберально-демократична система, квазіконкурентні вибори – авторитарна система, неконкурентні вибори – тоталітарна система. Таке розмежування означає не більше ніж те, що відмінності поміж політичними системами визначаються відмінностями типів виборів і що, змінюючи виборчу систему ми також змінюємо політичну систему. У диктатурах люди не прагнули і не прагнуть виборів, однак вільних виборів. Диктаторські стосунки розбиваються конкурентними виборами, запроваджуючи ліберальні та демократичні компоненти. І навпаки, запровадження автократичних порядків відбувається одночасно з обмеженням конкурентної складової виборів, щоб і ця перешкода остаточно була усунута.

Виборчий ринок. Політику здійснювано на ринкових площах міст принаймні з часів античної Греції. Аналогіяміж політичним обміном і ринковим обміном спадала на гадку багатьом мислителям протягом не одного сторіччя, проте формально виразили її лише у ХХ ст. Коли дотримуватись аналогії з ринком, виборців порівнюють зі споживачами, організовані інтереси – з виробниками товарів, а політиків – з підприємцями і крамарями. Вважають, що кожен політичний агент максимізує корисність, підлягає бюджетним обмеженням (тобто може порядкувати тільки обмеженою кількістю грошей або числом голосів). Як і кожна аналогія, аналогія між ринком і політикою може виявитись небезпечною, якщо дотримуватись її буквально.

2.2. Значення виборів у різних політичних системах. У різних політичних системах вибори мають різне суспільне значення.Засаднича різниця полягає в тому, чи виборець обирає між кількома партіями і його вибір є вільним. З факту застосування виборів у ліберально-демократичних, авторитарних і тоталітарних політичних системах можна зробити наступні висновки: 1. Розуміння виборів розрізняє політичні системи, 2. Сутність виборів у різних політичних системах не є однаковою, 3. Функції виборів розрізняються залежно від політичних систем.

Вибори у ліберально-демократичних системах . Вибори становлять суть ліберальної демократії. У відповідності з цим політичне керівництво в державі є результатом виборів. Підтверджує це тісний зв’язок між виборами та демократією: без вборів, без відкритого змагання соціальних сил і політичних груп за владу, немає демократії. Конкурентні вибори є сутнісною рисою демократії і одним із показників, що відрізняє демократію від інших форм правління. Уряд, що виник в результаті загальних та вільних виборів визнається як легітимний та демократичний. Конкурентні вибори легітимізують політичну систему як цілісність, з двох причин: легітимізаційна формула яка через процедуру виборів формує систему здійснення влади, а друга – легітимізація у сфері свідомості, яка стосується діяльності політичної системи у якій джерелом політичного лідерства є вільні вибори. Мають вони принципове значення для західних демократій. Представлене значення конкурентних виборів відповідає ліберальній концепції демократії. У ній стверджується, що політичне панування у демократії не ліквідується, а лише зазнає контролю шляхом поділу влади, поваги до прав людини, прав та шансів опозиції, а також у самому процесі формування влади. Такі підходи знаходяться в опозиції до радикальної ідеї демократії. Згідно з нею панування людей над людьми повинно бути взагалі знищене. Тому вибори не були в стані нічого змінити, звідси й слідує їх недооцінка. До того часу, доки експерименти з радикальною демократією не довели свою життєвість, ліберальна концепція демократії досить добре застосовується в західних індустріальних демократіях, у т.ч. в Латинській Америці та багатьох державах Східної Європи. У багатьох розвинених країнах ліберальної демократії вибори та голосування є істотним елементом демократичної партисіпітації (участі). Хоча самі вони становлять лише одну з поміж багатьох її форм, таких наприклад як членство у партіях або профспілках або участь в демонстраціях. Вибори мають однак настільки важливе значення, що для більшості громадян становлять єдину форму політичної участі. Форми безпосередньої демократії (референдуми, плебісцити) застосовується у різні періоди лише у ліберальних демократіях. Однак емпіричні дослідження вказують що хоч засади рівності збільшують інтенсивність політичної участі проте завжди лише меншість суспільства впливає на процес прийняття рішень. Більшість громадян, що приймають рішення – за винятком окремих ситуацій – є політично байдужими. Меншість, що приймає рішення походить з вищих суспільних верств. Проте ”не пристосування нижчих соціо-економічних верств (у виборах) не є таким глибоким як у випадку більш організованих форм активної партисіпації, таких як членство у політичних партіях, участь у виборчій боротьбі, приналежність до організованих груп інтересів чи народних ініціатив.” Хоча правдою є те, що вибори становлять лише одну з форм політичної участі, однак це не применшує їх значення. Оскільки вони уможливлюють політичну участь масовому виборцеві, підтверджуючи тезу про зростання ролі виборчих рішень у політичному процесі.

Вибори в тоталітарних системах. Так звані соціалістичні країни з колишнього Східного блоку є класичним, історичним прикладом політичних систем з неконкурентними виборами. Демократія розумілась тут абсолютно по-іншому. Панування комуністичної партії і її право на здійснення влади ґрунтувалося не на виборах, які не приводили до легітимізації влади. Керівництво комуністичної партії не базувалося на виборах. Легітимація системи влади, здійснення влади партією обґрунтовувалися історичною місією, яка у відповідності з об’єктивними вимогами суспільного розвитку – належала робітничому класу і його марксистсько-ленінській партії. Вибори були інструментом реалізації панування, а не його критерієм. Були вони повністю під контролем партії та державних органів. Опозиція не мала жодних можливостей для участі у них і вираження своїх поглядів.

Вибори в авторитарних системах . У авторитарних системах вибори організовуються для того, щоб підтвердити політичне становище влади. Прикладом тут може слугувати Мексика, де до 70-х рр. ХХ ст. важко було уявити, щоб гегемонічна партія – Революційна Інституційна партія, зазнала поразки на президентських чи парламентських виборах. Про зміну політичної влади не могло бути й мови. На відміну від тоталітарних політичних систем, у авторитарних політичних системах політична опозиція має обмежені можливості для існування та артикуляції своїх поглядів. Опозиційні політичні партії мають тут право на легальне існування. Політична участь у цьому випадку проявлялась або в неучасті в голосуванні або в негативному голосуванні. Контроль над виборчим процесом в авторитарних системах не є таким витонченим та досконалим як при тоталітаризмі. Результати виборів, які не ставлять під сумнів підтримку прорежимної партії чи коаліції, можуть показувати різний рівень їх підтримки виборцями. Повинні ми однак пам’ятати, що в авторитарних політичних системах набагато більше ніж у тоталітарних змагання набагато ближче наближається до демократичного ідеалу, визначеного вільними виборами. Крім того виявляється, що виборче право реформується таким чином, щоб громадяни мали враження, що наближається воно до демократичних стандартів. Тут знову Мексика становить класичний приклад: з 60-х рр. у кожних виборах змінювалося виборче законодавство, однак лише з 90-х рр. почалися правдиві політичні реформи спрямовані на конкуренцію та відкритість.

2.3. Функції політичних виборів. Вибори як акт і як процес виконують широкий спектр функцій в забезпеченні життєдіяльності суспільства. Соціальне значення виборів полягає в тому, що вони створюють парламент, обираючи наперед визначену кількість депутатів, які повинні здійснювати законодавчу владу протягом певного терміну, відображають групові та індивідуальні преференції виборців і у своїй діяльності орієнтуються на основні групові соціальні інтереси; визначають рівень політичної підтримки виборцями діючих у країні політичних партій на момент виборів, тим самим формується і суспільно визначається співвідношення відомості та впливу основних акторів національного політичного процесу на період до наступних виборів; передбачають тих, хто сформує уряд, за умов існування двопартійної або двоблокової партійної системи або опосередковано сприяють формуванню урядової коаліції; під їхнім впливом формується інтегрована або дезінтегрована опозиція у парламенті; роблять політичну систему країни легітимною в очах власних громадян та міжнародного співтовариства. Важливою умовою виборів є наявність кандидатів – претендентів. Їх має бути більше ніж мандатів, за які вони змагаються. Щоправда мінімалістська теорія демократії, запропонована Ж. Шумпетером у роботі “Капіталізм, соціалізм і демократія”, не вимагає від виборців визначити політику або її напрямки. Виборці мають лише зробити вибір між двома командами, що змагаються за контроль над урядом. Одна з цих команд сформує опозицію і альтернативу до уряду. Через вибори громадяни отримують оптимальний механізм і засіб особистої участі у політичному житті власної країни. Для багатьох громадян вибори стають єдино можливою формою їх активної участі у політичному житті. Вибори сприяють виробленню у виборців відчуття, що кожен конкретний виборець причетний до прийняття рішень щодо того, хто буде представляти його інтереси у парламенті. Віддаючи свій голос на виборах, громадянин республіки немовби укладає своєрідну угоду з певною політичною силою (партією чи окремим депутатом) про тимчасове передання їй частки влади. Вибори є сучасною, цивілізованою, правовою формою завоювання й оновлення влади, приведення її структур та діяльності у відповідність до потреб життя. Вибори – це демократичний спосіб формування і змінювання (періодичного чи позачергового) особового складу органів державної влади або підтвердження їхніх повноважень на новий, визначений строк. Вибори застосовуються під час демократичного формування керівних органів державної влади, партій, суспільних організацій, коли визначають представників певної громади, делегатів до представницьких зборів, з’їздів тощо. Виборами слід називати й ухвалення колегіальних (спільних) рішень (голосуванням чи за принципом консенсусу), коли якась думка визнається всіма або більшістю як спільна, як така, що є обов’язковою для всіх. Вибори – це висловлювання волі народу як суверенного, верховного суб’єкта влади, а з іншого боку – своєрідне широкомасштабне опитування громадської думки, завдяки якому вдається отримати інформацію про погляди, настрої, інтереси різних верств населення. Найважливішим наслідком політичних виборів є визначення вищого авторитету в суспільстві, того, що всіма визнається як беззаперечна, доконечна необхідність. Разом з тим вибори покликані виконувати й іншу функцію – бути знаряддям представництва часткових, окремих, корпоративних, групових інтересів, потреб, позицій тощо на державному рівні. Щодо цього головним наслідком виборів має бути якомога адекватніше відтворення у структурі депутатського корпусу існуючої в суспільстві соціальної структури, розмаїття соціальних інтересів. Завдяки виборам відбувається легітимація політичної системи й уряду, здійснюється представництво суспільних груп, верств і соціальних позицій, конкурентна боротьба й розв’язання конфліктів у суворо визначених межах закону, процедур і регламентів. Соціальна значущість виборів полягає в тому, що вони є одним із суттєвих елементів політичного самоствердження громадян, політичної самоорганізації громадянського суспільства, сприяють виробленню навичок публічної, справжньої, а не уявної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної влади. В залежності від того яку з концепцій демократії ми сповідуємо від того й залежить трактовка головних функцій виборів. Можна трактувати вибори як акт: завдяки якому відбувається артикуляція симпатій виборців до тих, кого обирають, завдяки якому відбувається формування функціональної репрезентації, завдяки якому здійснюється контроль над урядом або як своєрідний клапан безпеки у співпраці громадян та партій і дає політичному класу можливість прийняття рішень, які потребують консенсусу. Дані метатеоретичні висновки стосуються держави та суспільства, які мають зовсім різні функції, причому критичне ставлення щодо системи, яке мало місце в контексті подій 1968 р., зумовило те, що дискусія довкола інституційних проблем знову спричинила інтерес до загальних питань суспільного розвитку. На практиці не слід говорити про одну функцію, що її виконують вибори. Швидше вони одночасно виконуюють кілька функцій, які здійснюються одночасно та історично виступають у різних комбінаціях. Одночасно має місце як вираження симпатій, так і формування політичної репрезентації та політичний контроль щоразу в різних пропорціях у просторі та часі. Ця змінність функцій та цілей є очевидно одним із чинників, які дозволяють виборам пристосовуватися до умов середовища, яке змінюється та до вимог системи. Найважливішими детермінантами специфічних функцій є соціальні, інституційні та політичні умови різних країн. У сфрагментаризованих суспільствах вибори будуть мати функцію або представництва політичних інтересів різних соціально-культурних груп або подолання політичного протистояння через формування більшості. У Малайзії функція виборів є функцією репрезентацією всіх етнічних та релігійних груп та одночасно формування більшості, яка сформує уряд. При цьому стараються обмежити конкуренцію між політичними партіями. У гомогенних суспільствах вибори будуть мати функцію стимулювання конкуренції між політичними партіями з приводу політичного лідерства. Конкуренція з приводу здобуття більшості має місце лише у системах з невеликою кількістю партій. У багатопартійній системі загострюється змагання за вищий відсоток голосів, оскільки значення отриманих голосів визначає місце партії в системі державного врядування. Загалом існує три структурні чинники, які визначають конкретні функції виборів: 1) соціальна структура: питання про класи, верстви, етнічні групи, релігію, групи інтересів і глибина суспільних розмежувань, 2) структура політичної системи: питання про те, чи держава керується у парламентським режимом чи президентським, а якщо парламентським то маємо перевагу парламенту чи уряду, чи унітарне чи федеративне суспільство, чи способи вирішення конфліктів є конкурентні чи коопераційні, 3) структура партійної системи: питання про кількість партій (фрагментаризацію), їх ідеологічну дистанцію (поляризацію), ступінь структуризації (інституалізації) партійної системи. Існує величезна кількість функцій, які виконують вибори. Принципово вони є різними у трьох різних типах політичних систем.

Функції конкурентних виборів. У відносно гомогенному суспільстві, без глибоких соціо-політичних поділів, яке має парламентську систему і у якому партійна система складається з малої кількості партій, вибори виконуватимуть наступні функції:

* легітимація політичної системи і урядування однієї партії чи коаліції партій,

* перенесення симпатій на особу та партію,

* рекрутування політичної еліти,

* представництво інтересів та поглядів виборців,

* зв’язок політичних інституцій з симпатіями виборців,

* мобілізація виборців на підтримку суспільних цінностей, політичних цілей та програм, інтересів політичних партій,

* підвищення політичної свідомості виборців через з’ясування політичних проблем та альтернатив,

* каналізація політичних конфліктів як способу їх подолання,

* формування загальної політичної волі.

* перенесення конкурентної боротьби у площину змагання альтернативних, конкретних програм,

* формування урядів в результаті формування парламентської більшості,

* формування опозиції, здатної здійснювати контроль над урядом,

* можливість зміни влади.

У гетерогенних суспільствах з багатопартійними системами виборам вдається виконати лише деякі з зазначених функцій. Наприклад, рішення про те, хто має формувати уряд не приймається в результаті виборів, а в результаті наступних коаліційних перемовин. Однак завжди властивістю конкурентних виборів є демократична легітимація здійснення політичної влади.

Функції неконкурентних виборів. Вибори в неконкурентних системах не реалізують тих функцій, які вимагають існування можливості та свободи вибору різних пропозицій та партій. Не йдеться тут про легітимацію політичної влади чи про контроль над нею. Неконкурентні вибори однак не позбавлені повністю відповідних функцій. Є вони насамперед інструментом здійснення влади, що слугує стабілізації стосунків влади, можливо що й програмування цілей суспільного розвитку. Найкращий приклад функцій неконкурентних виборів становлять вибори у колишньому Радянському Союзі. Слугували вони цілям марксистсько-ленінського розвитку суспільства, які:

* мобілізували всі суспільні сили,

* декларували стандарти комуністичної політики,

* зміцнювали морально-політичну єдність громадян,

* показували єдність робітничого класу та партії через високу участь і голосування за єдиний список кандидатів партії та безпартійних.

У неконкурених виборах їх функції розумілися досить специфічно.

Функції квазіконкурентних виборів. Квазіконкурентні вибори представляють собою дуже відмінні історичні ситуації, які не є ані ліберально-плюралістичними ані абсолютно репрезентаційними. Попри те квазіконкурентні вибори не стосуються питань влади. Діюча влада через вибори шукає лише способу своєї легітимації. Повинні вони створювати враження існування демократичних стосунків, менше заради власної держави – тут опозиція загалом свідома своєї обмеженої політичної свободи і стабільно опирається легітимації існуючої політичної системи – скільки заради створення враження назовні, заради введення в оману міжнародної громадської думки. Такі вибори можуть спричинити зміни внутріполітичної ситуації, легітимізувати опозицію та спричинити зміни в апараті влади. Загалом квазіконкурентні вибори слугують стабілізації існуючому авторитарному режимові. Однак дана головна функція посилюється також й іншими додатковими функціями:

* спроба легітимації існуючих владних стосунків,

* створення привабливого політичного іміджу назовні,

* виявлення та дезорганізація опозиції,

* стабілізація існуючих владних стосунків.

З огляду на величезну різницю у характеристиці квазіконкурентних виборів їх необхідно аналізувати окремо в кожному окремому випадку.

Функції в ибор ів в перехідних суспільствах. З так визначеними трьома категоріями виборів, пов’язаними з конкретними політичними системами, можемо ми застосувати їх до більшості випадків. Важливими винятками є ті, у яких структура політичних систем знаходиться у суперечності з цілями та наслідками пов’язаними з виборами. Що стосується цих особливих випадків, можна виділити дві окремі ситуації: з однієї сторони демократії, у яких вибори створюють ризики для демократичного порядку, оскільки партії чи рухи використовують демократичні інститути для цілей недемократичних, і з іншої сторони, вибори у авторитарних режимах, з допомогою котрих авторитарні політичні структури повинні бути ліквідовані. У дебатах стосовно теорії демократії спорадично дискутується проблема чи демократія може бути ліквідована демократичними методами, у той спосіб, що ворожі демократії політичні партії отримали б більшість на виборах. Сучасним прикладом такого типу партій є партії фундаменталістські та ісламістські, які приймають участь у виборах, без зобов’язання у своїх програмах дотримуватись демократичних правил гри. З точки зору теорії демократії дорога від демократії до диктатури через вибори є нелегальною. Виборці не можуть бути зорієнтовані на зречення свого права на самостійне обрання уряду в державі. Демократичні вибори зумовлюють можливість контролю партій чи лідерів, які в результаті голосування опинилися при владі шляхом їх відкликання чи зміни симпатій. При цьому слід взяти до уваги, що електорат схильний до постійних змін і не може передбачити майбутніх викликів. На основі досвіду Веймарської республіки у Німеччині розвинулась т.зв. теорія демократії, здатної до оборони. У відповідності з нею можуть бути забороненими партії, які становлять загрозу для існування демократії.У авторитарних режимах функцією виборів може бути відкриття політичної системи. Як приклад відкритих виборів може слугувати Латинська Америка в 80-х рр., де у більшості держав в рамках авторитарних структур дійшло до виборів та референдумів, які вперше в історії континенту принесли негативні результати для діючої влади (Уругвай 1981, Чилі 1988, Нікарагуа 1990). Таке ж явище могли ми спостерігати на початку 90-х рр. в кількох африканських державах (Замбія, Кенія). Про такі ”відкриті вибори” говоримо ми тоді, коли вільні та справедливі на зразок західних демократій організовує авторитарна влада або коли відбуваються вони в авторитарному чи напівавторитарному оточенні. Відкриті вибори сприяють переходу до демократичної системи. Певним понятійним критерієм для вільних та відкритих виборів, є перемога на виборах демократичної опозиції над існуючою владою. У таких випадках важко їх класифікувати як недемократичні вибори. Антисандиністська опозиція у Нікарагуа була стримана в драматичних виборах 1990 р. шляхом внесення урядом питання про нечинність виборів, у противному випадку вона б їх виграла. Перемога опозиції однак не є єдиним критерієм. У рамках вільних виборів існуючий досі політичний уклад влади може бути затверджений, а люди, які здійснюють владу у такий спосіб отримати демократичну легітимацію (Республіка Зеленого Мису 1991, Ангола 1992, Кенія 1992, Парагвай 1993). Вільні вибори в авторитарному режимі можуть також втратити функцію ”відкритих виборів” у політичному контексті екстремальної поляризації між тими, що здійснюють владу і опозицією, а особливо тоді, коли, по-перше, перемога опозиції не буде визнана діючою владою (Панама 1988, Гаїті 1991) чи, по-друге, виборчий успіх тих, що здійснюють владу не буде визнаний опозицією, при чому остання трактує вибори єдино як стратегію здобуття влади, а не як демократичну цінність саму по собі (Нікарагуа 1984, Ангола 1992, Мозамбік 1994).

2.4. Учасники виборів (суб’ єкти виборчого процесу). Особи, які мають право голосу (виборці) і кандидати у депутати утворюють дві групи суб’єктів, що відіграють ключову роль у виборчому процесі. Однак існує й третя група – її утворюють ті, хто має право висування кандидатів на виборах. Коло виборців, які мають активне виборче право, значно розширилось в ході історичного розвитку. Найпотужнішим проривом у цьому напрямку стало наділення правом голосу жінок. Другий етап збільшення кількості суб’єктів, що володіють виборчим правом, протікав, на відміну від надання цього права жінкам, еволюційно. Мова йде про зниження вікового цензу. Третьою групою учасників парламентських виборів є ті, хто має право висування кандидатів на виборах. Тільки ці суб’єкти мають привілей висувати кандидатури на виборні посади; без цього ніхто не може стати кандидатом у депутати. Учасниками виборів народних депутатів України визнаються особи, органи та організації, які згідно з Законом України “Про вибори народних депутатів” (ст. 12) наділені правами та обов’язками стосовно організації та проведення виборів. Наявність у них спеціальних повноважень дозволяє їм виступати самостійними учасниками виборчого процесу. До осіб, які є учасниками виборчого процесу, закон відносить: грoмадян України (виборців), кандидатів у депутати, офіційних спостерігачів від партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу; офіційних спостерігачів від іноземних держав і міжнародних організацій. До органів – суб’єктів виборчого процесу віднесені: спеціальні виборчі органи; органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До організацій – суб’єктів виборчого процесу віднесені лише політичні партії (виборчі блоки), які висунули кандидатів у народні депутати України.

В плив виборців на прийняття політичних рішень. З точки зору механізму функціонування демократичних систем істотним є радіус дії і спосіб використання виборцями процедурних можливостей впливу на зміст політичних рішень. Важливим також є відповідь на питання чи система достатньою мірою забезпечує відповідність рішень з преференціями виборців. Перший полягає на забезпеченні виборцям правових гарантій і можливостей фактичної участі в прийнятті остаточних рішень. Другі – вдаються до формування каналів артикуляції та репрезентації інтересів різних соціальних груп та залучення їх представників в систему переговорів і торгів, які представляють собою вступну фазу процесу прийняття рішення. Це передбачає розбудову широкої корпораційної системи. Третій спосіб, який полягає в узгодженні реалістичних передумов нерівномірної участі соціальних груп в політиці, обмежується створенням їм можливостей циклічної оцінки політичних результатів і вибору між програмами та персональними пропозиціями, пропонованими політичними партіями. Вони й стають головними акторами щоденної політики, які здійснюють вирішальний вплив на прийняття і реалізацію рішення парламентом, уряду та публічної адміністрації. Таке розуміння лягло в основу концепції правління політичних партій, яка ставить під сумнів модель безпосередньої демократії.

ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ ВИБОРІВ.

3.1. Типи політичних виборів. За предметом обрання розрізняють президентські, парламентські, місцеві (муніципальні) вибори, за типом обрання - бувають прямі та непрямі (опосередковані) вибори. З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими та позачерговими, додатковими та проміжними, залежно від їх результатів – дійсними чи недійсними, а щодо значимості – звичайними, вирішальними та установчими.

Прямі вибори . Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці подають свої голоси безпосередньо за кандидатів на виборну посаду або за партійний список.Прямі вибори є одним з принципів демократичних виборчого процесу.

Непрямі (опосередковані) вибори . Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці, на відміну від прямих виборів, подають свої голоси не безпосередньо за кандидатів на виборну посаду, а за виборців другого ступеня, котрі й проводять остаточне обрання від імені виборців. Так президента США обирає спеціальна інституція - Колегія виборщиків, подібним чином обирають і верхню палату парламенту Індії. Коли на пост президента у США балотуються більше, ніж два кандидата, як це було на виборах 1992 р. (Дж. Буш, Б. Клінтон, Р. Перо), виникає реальна загроза, що жоден із них не отримає вирішальної більшості голосів. У такому разі президента обирає палата представників конгресу США (подібне було у 1824 р.). Від кожного з п’ятдесяти штатів право вибору надається тільки одному конгресменові. Президентом стає той, хто набере 26 голосів конгресменів. У Німеччині та Італії президенти також обираються непрямими виборами. Серед 23 держав із стабільними демократіями лише три – Австрія, Канада та Німеччина – при виборах верхніх палат застосовують непрямі вибори. Загалом же існує сім країн світу, у яких вибори до парламенту не є прямими, а загальна кількість їх населення становить 1,2 млрд. чоловік, 99 % з яких жителі Китаю.

К олегія виборщиків. Особливий інститут непрямих виборів, якому виборці делегують своє право на обрання відповідних представників чи посадової особи. Існує в США й здійснює обрання президента та віце-президента країни. Виборщиків висувають політичні партії в межах штатів і обирають у день виборів президента США, які й проводять остаточне обрання кандидата від імені усіх виборців. У Колегії виборщиків входить 538 чоловік. Кожен штат має стільки голосів, скільки має членів Конгресу плюс три члени від округу Колумбія. Щоб бути обраним, кандидату треба набрати 270 електоральних голосів. Можливою є й ситуація, коли Колегія виборщиків визнає переможцем кандидата, який отримав меншу підтримку виборців. Так, у 1876 р. С. Толден отримує 51 % голосів, а його конкурент Р. Хасс – 49 %, однак на колегії виборщиків С. Толден отримує 184 електоральні голоси, а Р. Хасс – 185 й проголошується переможцем. У 1888 р. Г. Клівленд отримав 49 % голосів, а Б. Гаррісон – 48 %, та колегія виборщиків 233 голосами проголосувала за Б. Гаррісона, віддавши його конкуренту лише 168 голосів. У 1960 р. Дж. Кеннеді випередив Р. Ніксона всього на 118 550 голосів, що складало трохи більше одного відсотка, а колегія виборщиків проголосувала таким чином: 303 – за Дж. Кеннеді й 219 – за Р. Ніксона. Можлива й ситуація, коли жоден з кандидатів не отримає необхідних для обрання 270 електоральних голосів. Тоді вибір здійснює Палата представників Конгресу США, делегація кожного штату має один голос. Такі випадки траплялись в історії. У 1824 р. кандидат Дж. Адамс отримує 30,9 % голосів виборців, а його супротивник Е. Джексон – 41,3 %, але Колегія виборщиків нікого з них не обрала, і вже Палата представників віддала перевагу Дж. Адамсу. Для ілюстрації роботи Колегії виборщиків можна придивитися до виборів у Каліфорнії 1992 р. Того року цей штат мав 52 представники в Палаті представників США і, як і будь-який інший штат, 2 сенаторів США. Отже, у день виборів населення Каліфорнії мало обрати 54 виборців. Віддаючи голоси, необхідно було зробити вибір між альтернативними списками потенційних виборців, кожен список фактично відповідав певній партії, що підтримувала того чи того кандидата в президенти та віце-президента. Більшість каліфорнійців вибрали список потенційних виборців, запропонований від Біла Клінтона й Ела Гора. Згідно з принципом “переможець отримує все”, всі 54 голоси штату в Колегії виборщиків були віддані на користь цих кандидатів. Коли визначили результати голосування в інших штатах, з’ясувалося, що Клінтона й Гора підтримали 33 штати та округ Колумбія. Кількість голосів відданих за них у Колегії виборщиків, становила 370 проти 168 голосів із 17 штатів, що підтримували Джорджа Буша й Дена Квейла. Рос Перо та його напарник у передвиборчій кампанії Джеймс Стокдейл досягли видатних результатів – за них віддали свої голоси 19 % всього населення країни,- але в жодному штаті вони не спромоглися стати першими і тому не отримали жодного голосу в Колегії виборщиків. Більшість цих процедур визначив ще Конституційний конвент 1787 р. як компроміс між тими, хто пропонував прямі президентські вибори, і тими, хто віддавав перевагу виборам президента голосами представників законодавчої влади. Спершу сподівались, що членами Колегії виборщиків будуть видатні люди кожного штату, невразливі до минущих настроїв громадськості. Проте поява партій та прямі вибори виборців замість призначення їх законодавчими органами штатів невдовзі зруйнували ці наміри. Згадка про принцип “переможець отримує все”, або звичай, що всі голоси членів Колегії виборщиків від даного штату дістаються кандидатам, за яких проголосувала найбільша кількість населення, немає в Конституції США. Часом трапляється, що штати обирають виборців, не пов’язаних ніякими обіцянками, або ж виборці порушують свої обіцянки та голосують за іншого кандидата, ніж той, за якого вони б мали віддати свій голос. Покарати виборщиків за таку поведінку неможливо, бо Колегія виборщиків має конституційне походження. Реформатори постійно беруть під сумнів позитивні риси системи непрямих виборів, надто у випадку виборів, що “дають збій” (коли переможений має більшу підтримку народу, ніж переможець), і ситуативних домовленостей, що трапляються за обставин, коли жоден кандидат не здобуває більшості голосів у Колегії виборщиків. Вибори 1824, 1876, 1888 і 2000 р. дали збій, а вибори 1844, 1880, 1884, 1960 і 1968 р. небезпечно близько підступили до такого стану. З-поміж згаданих вище виборів вибори 1876 і 2000 р. породили кризи легітимності. Криза 1876 р. була розв’язана “нечесною оборудкою”, коли республіканцям дісталася посада президента, а демократам дозволили й далі утримувати владу на Півдні, де вони знову заходилися гнобити афроамериканців. Криза 2000 р. раптом ущухла внаслідок нападу терористів у вересні 2001 р., і цей напад надав президентові Дж. Бушу легітимності, якої йому не могли надати перевага в один голос у Верховному суді. Якби всі штати дотримувалися прикладу штатів Мен і Небраска й розподіляли голоси у Колегії виборщиків пропорційно до результатів народного голосування у штаті, то ймовірність таких збоїв, як в 2000 р., була б набагато меншою, а порушення при підрахунку голосів (як-от у штаті Флорида 2000 р.) не відігравали б такої великої ролі. Коли вибори переносять до Палати представників, переговори, необхідні для сформування більшості, легко можуть призвести до кризи легітимності. Це сталося 1880 і 1824 р. й цілком могло статися 1960, 1968, 1980, 1992 і 2000 р. Може настати й небезпечний період невизначеності, якщо Палата не ухвалить постанови до початку січня – всього за два тижні до вступу президента на посаду.

Чергові (позачергові) вибори народних депутатів України. Згідно з ст. 15 Закону України “Про вибори народних депутатів України” чергові вибори проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Це вказує на обов’язковість проведення чергових виборів з метою забезпечення функціонування Верховної Ради України як конституційного постійно діючого органу державної влади, єдиного органу законодавчої влади в Україні. Відповідно до частини 1 статті 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів розпочинається за сто двадцять днів до дня виборів. Центральна виборча комісія (ЦВК) оголошує про початок виборчого процесу не пізніше як за сто двадцять п’ять днів до дня виборів. Позачергові вибори проводяться у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України Президентом України. Особливості підготовки і проведення позачергових виборів встановлені у Розділі ХІ Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Позачергові вибори проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес позачергових виборів починається з дня, наступного після опублікування Указу Президента України. Позачергові парламентські вибори мали місце в новітній історії України двічі – у 1994 та 2007 рр. У обох випадках підставою їх проведення була політична домовленість між основними політичними силами держави з метою мирного розв’язання існуючої політичної кризи.

О сновні вибори . Вибори в США, під час яких обираються не тільки члени Палати представників, третина сенату, губернатори штатів, як це відбувається на проміжних виборах, а ще й президент країни. Проводяться у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року.

П р оміжні вибори . Періодичне часткове оновлення (ротація) складу парламенту або однієї з його палат. Застосовуються у практиці деяких зарубіжних держав, наприклад США. За умов мажоритарної виборчої системи цей термін інколи застосовують як синонім додатковим виборам. Пропорційна виборча система, за якою депутати обираються у багатомандатному виборчому окрузі, передбачає заміщення вакантних депутатських мандатів кандидатами із партійних виборчих списків.

Додаткові вибори (довибори).Такий тип виборів, якіпроводяться для поповнення представницького органу, якщо з його складу з різних причин вибули один або кілька членів. Характерні для мажоритарної або змішаної виборчої системи.

Дійсні (н едійсні ) вибори. Вибори, що відбулисябез порушень чинного законодавства називаються дійсними (чинними). Вибори, якіскасовані Центральною виборчою комісією (ЦВК), якщо під час їх проведення були допущені порушення Закону України “Про вибори народних депутатів України”, які суттєво вплинули на наслідки виборів називаються недійсними (нечинними).Підставою для розгляду ЦВК питання про визнання виборів недійсними може служити заява особи, яка балотувалась, політичної партії або виборчого блоку політичних партій, списки кандидатів у депутати, від яких були зареєстровані на виборах, їх довіреними особами, прокуратурою. Така заява має бути подана впродовж десяти днів після опублікування результатів виборів. Законом передбачена можливість оскаржити в суді рішення ЦВК про визнання виборів недійсними (касація виборів).

Вирішальні вибори. Вибори, під час яких докорінно змінюється диспозиція політичних сил. Цей термін запропонував 1955 р. В.О. Кі, маючи на увазі президентські вибори у США 1928 і 1932 рр., під час яких різні соціальні групи (надто міські “етнічні меншини” та чорношкірі) почали, замість республіканців, підтримувати демократів.

Установчі вибори. У процесі демократизації перші вибори, як схильні вважати чимало дослідників, справляють важливий вплив на структуру політичного розвитку – внаслідок типу партійної системи, сформованої в результаті виборів, або інституцій, створених за перших адміністрацій. Якщо установчі вибори відбуваються на місцевому чи регіональному рівні, процес формування загальнодержавних політичних партій може затягнутись, існує ймовірність зміцнення субнаціональних владних структур. У постколоніальних суспільствах виборча перевага партій, що очолювали націоналістичну боротьбу, визначила політичний дискурс на довгі роки.

3.2. Президентські вибори. Найпростіший спосіб обрання президента – це загальні вибори кандидата більшістю голосів. Саме так проводяться президентські вибори у Мексиці, Кенії на Філіппінах, у Замбії, Південній Кореї, Малаві, Ісландії і Зімбабве. Зрозуміло, що така система є простою, дешевою і ефективною, але в разі запеклих перегонів з великою кількістю кандидатів може виявитися, що президент може бути обраний з незначною перевагою голосів, а переважна більшість виборців голосувала проти нього. Так сталося у Венесуелі в 1993 р., коли Рафаель Кельдера виграв президентські вибори, набравши лише 30,5 % голосів. Так само у травні 1992 р. президент Філліпін Фідель Рамос був обраний з-поміж 7 кандидатів, отримавши всього 24 % голосів. Система голосування за принципом відносної більшості може також загострити ситуацію в поляризованих суспільствах, якщо такий переможець приходить до влади. В Анголі в 1992 р. лідер УНІТА Джонас Савімбі програв вибори за мажоритарною схемою голосування за принципом відносної більшості лідеру МПЛА Хосе Душ Сантушу зі співвідношенням 49 % до 40 % голосів і негайно розпочав громадянську війну, не маючи бажання гратися в демократичну опозицію. Небезпека президентських виборів за принципом “переможець отримує все” збільшується твердими термінами дії президенсткої влади. Звичайно на весь період президентського мандату чітко визначаються переможці й переможені. Не залишається жодних надій на переміщення в украдених союзах, підвищення стабільності уряду шляхом створення великих коаліцій національної єдності чи коаліцій в надзвичайних обставинах, на нові вибори у відповідь на різку зміну обставин і т. д. Замість цього ті, хто програли, змушені чекати чотири чи п’ять років, практично не маючи доступу ані до виконавчої влади, ані до владних структур. Вибори за принципом “переможець отримує все” занадто високо піднімають ставки при виборі президента, що неминуче веде до загострення відносин у суспільстві і його подальшої поляризації. Щоб протистояти цьому режими президентського правління можуть включати “консоціональні” елементи. Так, коли за дуже несприятливих обставин демократія була відновлена у Венесуелі і Колумбії, офіційні конституції, вимагали нероздільного президентського правління, але лідери основних партій швидко звернулися до “консоціальних” угод для пом’якшення твердого і безкомпромісного варіанту президентських виборів “переможець отримує все”. Обранню кандидата лише невеликою частиною голосів можна запобігти проведенням ще одного туру голосування, якщо жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів у першому турі голосування. У другому турі можуть брати участь лише два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (чистий мажоритарний варіант), або більш як два кандидати (відносно-мажоритарний варіант). Франція, більшість країн Латинської Америки і деякі країни франкомовної Африки, такі як Малі і Берег Слонової Кості, застосовують систему голосування у два тури для обрання своїх президентів. Багато інших країн також віддають перевагу цій системі перед простими виборами за принципом відносної більшості. У інших частинах Африки ця система використовується в Сьєрра-Леоне, Намібії, Мозамбіку, на Мадагаскарі, в Конго і Центральноафриканській Республіці. У Європі вона існує в Фінляндії, Австрії, Болгарії, Португалії, Польщі, Росії та Україні. Існує ще кілька різних варіантів чистих мажоритарних і відносно-мажоритарних виборів. На Коста-Риці кандидат може отримати перемогу в першому турі, якщо набере хоча б 40 % голосів, у Сьєрра-Леоне другого туру можна уникнути, якщо лише кандидат спроможеться набрати у першому турі 55 % голосів. У Аргентині для перемоги кандидат повинен отримати 45 % голосів або принаймні 40 % за умови, що відрив від другого за результатами голосування кандидата становитиме не менше 10 % голосів. В Уругваї на президентських виборах до запровадження у 1996 р. системи голосування у два тури застосовувалася формула, несхожа на жодні розглянуті варіанти. Окремі політичні партії, які для участі у виборах формують з іншими політичними партіями коаліцію, т. зв. “лема”, можуть висунути свого власного кандидата для участі у президентських виборах. Виборці обирають окремих кандидатів, а тоді всі голоси, віддані за кандидатів певної леми сумуються. Лема з найбільшою кількістю голосів виграє вибори, а серед її кандидатів переможцем вважається той, хто отримав найбільшу кількість голосів в особистому заліку. Проводити президенстькі вибори у два тури доцільно з метою та забезпечення максимальної підтримки людині, що обіймає часто найвпливовішу посаду в державі. Так, зокрема, вдається уникнути ситуації, коли президент отримує підтримку значної кількості виборців, але не користується популярністю меншості. Деякі країни також встановлюють вимогу щодо мінімальної кількості виборців, які повинні взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними, переважно на рівні 50 %. Така вимога існує, анприклад, у Росії та інших колишніх радянських республіках. Це додатковий механізм для забезпечення підтримки більшості. Доцільність таких норм можна проілюструвати виборами двох президентів, що проводилися в 1996 р. в різних країнах. Обидва президенти прийшли до влади за підтримки лише однієї п’ятої частини населення, яка мала право брати участь у голосуванні. Президента США Б. Клінтона було обрано лише 23 % голосів усіх виборців, а президента Замбії Чілубу – 20 % голосів. Такі результати були б неможливі за системи голосування у два тури або вимоги щодо участі у виборах більшості населення, яке має таке право. Разом з тим, як і будь-які вибори, що проводяться у два тури, президентські вибори у два тури вимагатимуть значно більших фінансових та інших ресурсів, необхідних для їх проведення, а спад у явці виборців між першим і другим туром може негативно позначитися на результатах виборів. Застосування системи голосування у два тури було особливо проблематичним у країнах Латинської Америки. За винятком тих країн, де партії можуть створювати виборчі коаліції, що дають змогу виграти президенсткі вибори вже у першому турі (Бразилія у 1994 р. й Чилі у 1989 і 1994 рр.), ця система в багатьох випадках призводить до встановлення правління меншості і слабкості державного управління. Вона поглиблює поляризацію багатопартійних систем і загострює проблему законодавчого “ступору”. Наприклад, на виборах в Перу у 1990 р., Альберто Фухіморі отримав у другому турі 56 % голосів, але його партія виборола лише 14 з 60 місць у Сенаті і 33 з 180 місць у Палаті депутатів. У Бразилії в 1989 р. Фернандо Колор де Мело був обраний у другому турі трохи менше як половиною голосів усіх виборців, а його партія на парламентських виборах, які проводилися не одночасно з президентськими, отримала 3 з 75 місць у сенаті і 40 з 503 місць у Палаті депутатів. У Еквадорі з часу запровадження у 1978 р. системи голосування у два тури президентські вибори регулярно закінчувалися проходом до влади меншості. Наслідком змагання двох кандидатів у президенти при багатопартійній системі може стати й створення широкої коаліції, що утворюється в ході повторних виборів чи у ході попередніх передвиборчих заходів. Якщо сильний кандидат центру не знайде широкої підтримки в боротьбі проти екстремістів, президентські вибори можуть розколоти виборців і викликати поляризацію настроїв у суспільстві. У країнах, де більшість населення налаштована центристськи, небезпека розколу в президентських виборах не представляє серйозної загрози. Однак для країн із серйозними соціальними й економічними проблемами, з важкою спадщиною авторитарних режимів навряд чи підійде американська модель президентських виборів. У поляризованому суспільстві в умовах нестійкості позиції виборців жоден серйозний кандидат при однораундовій системі виборів не дозволить собі ігнорувати партії, з якими за інших обставин ніколи не став би співпрацювати. Двотурові вибори можуть зняти деякі з цих проблем, оскільки попередній етап показує есктремістським партіям межу їхніх можливостей, а двом основним кандидатам – у які альянси їм варто вступати, аби здобути перемогу. Це зменшує невизначеність і сприяє прийняттю виборцями і кандидатами більш розумних рішень. Одним із способів подолання недоліків системи голосування у два тури є об’єднання обох турів в один. Це можна зробити кількома шляхами. Найпростішим способом є проведення президентських виборів за системою голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги. Така система існує в Шрі-Ланці. Там виборці вказують у бюллетенях кандидата, якому віддають першочергову перевагу, а тоді (якщо бажають) роблять вибір другої і третьої черги, ставлячи цифри “1”, ”2” ,”3” навпроти прізвищ інших кандидатів, так як це робиться при системі альтернативного голосування або голосуванні з правом передачі голосу іншому кандидату. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів, то вибувають усі кандидати, крім двох з найвищим рейтингом, а їхні голоси другої чи третьої черги переходять до одного з двох кандидатів, що залишилися. Така система фактично дає ті ж результати, що при системі голосування у два тури, але при цьому заощаджуються кошти і ресурси на адміністративне забезпечення. Недоліки шрі-ланкійської системи, як і всіх систем голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги, у вимозі щодо грамотності виборців, а також в тому, що виборцям доводиться гадати, які два кандидати можуть виявитися найсильнішими, щоб якнайповніше використати свій голос. Цю проблему вирішує система альтернативного голосування, яка використовується для виборів президента в Ірландії. Процедура внесення позначок до виборчого бюлетеня майже ідентична процедурі голосування в Шрі-Ланці, хіба що ірландські виборці можуть вказувати стільки варіантів вибору, скільки забажають. Але спосіб підрахунку голосів дещо відрізняється. Замість одночасного відсіву всіх крім двох кандидатів з найвищим рейтингом, ірландська система альтернативного голосування передбачає, що спочатку вибуває лише один кандидат з найнижчим рейтингом, а його голоси передаються іншим кандидатам іншої черги відповідно до позначок у бюлетенях. Ця процедура повторюється доти, доки один з кандидатів не отримає абсолютну більшість голосів або доки всі голоси інших черг не будуть враховані. На відміну від Шрі-Ланки, в Ірландії кандидат з меншим рейтингом, але багатьма голосами другої та інших черг, може обійти кандидата з вищим рейтингом і виграти вибори. Одним з останніх прикладів перемоги на президентських виборах за рахунок голосів, відданих за альтернативну кандидатуру, було обрання Мері Робінсон президентом Ірландії у 1990 р. Незважаючи на ці труднощі, обидві системи переслідують одну мету: забезпечити особі, яка виграє вибори, підтримку більшості виборців. При голосуванні за різних кандидатів у порядку віддання переваги немає потреби проводити другий тур виборів, внаслідок чого скорочуються витрати на проведення виборів і легше вирішувати питання адміністративного та матеріально-технічного забезпечення і завдання безпеки. Одним з можливих способів забезпечення підтримки президента представниками різних верств населення є запровадження вимоги щодо розподілу голосів, що є чимось на зразок додаткового бар’єру, який кандидатові необхідно подолати, щоб вважатися переможцем. У Нігерії в 1993 р. кандидати на президенстьких виборах мали не лише набрати більшість голосів, але й отримати принаймні одну третю голосів у як мінімум двох третіх з 31 провінції країни. У Кенії для перемоги на президенстьких виборах кандидат мав отримати принаймні 25 % голосів щонайменше у п’яти з восьми провінцій, але незважаючи на це, у 1992 р. розколота опозиція дала змогу Даніелю Арапу Моі стати президентом з підтримкою лише 35 % виборців. Вимоги щодо розподілу голосів заохочують кандидатів у президенти звертатись за підтримкою до виборців поза межами свого базового регіонального й етнічного електорату, і ці вимоги можуть виявитись ефективнішими при правильному їх застосуванні. Разом з тим, занадто суворі вимоги можуть призвести до того, що жоден з кандидатів не переможе і виникне вакуум влади, який несе з собою загрозу нестабільності. Крім того, якщо ніхто з кандидатів не зможе виконати всі вимоги і перемогти, то навряд чи хтось з них зможе зробити це на повторних виборах. Президентські вибори дозволяють народу відкрито і прямо обирати главу виконавчої влади на цілком визначений термін, а не залишати рішення цього питання закулісним політикам. Однак цей позитивний момент “працюватиме” лише тоді, коли президентський мандат отриманий з великою перевагою голосів.

Вибори з нульовою сумою (“ переможець о триму є все ”). Президентські вибори, які базуються на принципі мажоритаризму, що робить демократичну політику грою з нульовою сумою, яка, як відомо, небезпечна конфліктом. Хоча парламентські вибори можуть дати абсолютну більшість одній партії, найчастіше таку більшість одержує кілька партій. Поділ влади й утворення коаліцій є звичним для голів виконавчої влади, які однаково прислухаються до вимог дрібних партій. Ці ж партії, у свою чергу, не залишають надій на отримання деякої частки влади і, отже, свого місця в системі влади як такій. І навпаки, переконаність у володінні незалежною владою і підтримкою народу може дати президенту відчуття сили, навіть коли він представляє інтереси незначного числа політичних партій. З огляду на своє положення і роль, він може опинитися перед обличчям більш твердої і неприємної опозиції, ніж прем’єр-міністр, який виступає від імені тимчасової правлячої коаліції і не претендує на те, аби говорити від імені народу. За умов відсутності підтримки абсолютної і узгодженої більшості, парламентська система неминуче включає елементи, що узаконюються у вигляді так званої “консоціальної демократії”. Якщо жорстко не зазначена необхідна мінімальна більшість, а в однораундових виборах беруть участь кілька кандидатів, різниця в отриманих голосах між переможцем і другим претендентом може бути настільки незначною, що важко буде говорити про яку-небудь всенародну підтримку. Аби не допустити подібного становища, в законах про вибори іноді передбачається нижній поріг, необхідної для виборів більшості чи створення механізму для обрання в тому випадку, коли жоден з кандидатів не набере мінімально необхідної кількості голосів; однак подібні процедури зовсім не обов’язково роблять переможцем кандидата, який одержав найбільше число голосів. Частіше зустрічаються, однак, положення про повторні вибори, котрі передбачають зіткнення між двома головними кандидатами, що спричиняє можливість виникнення вже згаданої вище поляризації в суспільстві. Одним з наслідків змагання двох кандидатів при багатопартійній системі може стати створення широкої коаліції, що утворилася в ході повторних виборів чи у ході попередніх передвиборчих заходів, де зростає вплив екстремістських партій. Якщо цим партіям буде віддане значне число голосів, то одна чи декілька з них цілком здатні оголосити себе представником необхідної більшості й висунути відповідні вимоги. При явно стриманій реакції виборців будь-який кандидат, схильний займати певні позиції чи укладати союзи крайньої спрямованості, навряд чи може розраховувати на перемогу. На практиці система президентського правління здатна іноді почасти відтворювати ту систему переговорів, у результаті яких формуються уряди в парламентських системах. Однак можливість поляризації залишається, залишаються і проблеми ізоляції екстремістських угруповань, що не користаються підтримкою, ані в значної частини простих виборців, ані в еліти.

Моделі президентських виборів. Обрання президента прямим голосуванням, заснованим на принципі відносної більшості чи мажоритарних принципах (“переможець отримує все”) користується популярністю в країнах,де останнім часом прийняті конституції, які закріплюють президентське правління. Навіть система виборщиків, яка застосовується при обранні президентів США, набагато більш складна, ніж системи прямого голосування, які передбачають мажоритарність чи два тури виборів. За розподілом голосів виборщиків серед штатів кандидати на посаду президента США здатні судити про те, які інтереси сильні в тих чи інших штатах. До цього процесу ніяк не можна застосувати термін “екстремізм” чи “поляризація”. Але оскільки Х. Дж. Лінц у своїй праці “Небезпеки президенства” особливо наполягає на тому, аби не допускати введення президентського правління в державах, для яких характерні глибокі суспільні протиріччя, розглянемо приклади системи президентських виборів у двох таких країнах: Нігерії і Шрі-Ланці. Система президентського правління була створена в період існування Другої Нігерійської Республіки, початок якій було покладено у 1979 р. Для перемоги кандидат повинен був завоювати не менше 25 відсотків голосів у не менш, ніж двох третинах від 19 штатів, що існували на той час. Ця подвійна умова повинна була забезпечити наявність підтримки президента з боку багатьох етнічних груп. Використовуючи термінологію, застосовувану Х. Лінцем, ця умова мала на меті виключити вплив націонал-екстремістів і обрати поміркованого, центристськи налаштованого президента. Саме такого президента нігерійці й обирали відповідно до нової системи. Екстремісти ж обиралися в парламент, а не на президентську посаду. Була відсутня там і поляризація, що Х. Лінц пов’язує з проведенням других турів голосування за мажоритарною системою. Використовуючи ретельно розроблену процедуру президентських виборів, можна підтримати центристські сили і скріпити рвану тканину розділеного суспільства. Зупинившись на системі президентських виборів, що передбачає принцип широко розподіленої підтримки, нігерійці відкинули політичний принцип, за яким “переможець одержує все”. Замість цього вони хотіли отримати президента, націленого на примирення, а не на конфлікт, і вони домоглися успіху. У 1978 р. Шрі-Ланка також перейшла до президентської системи. Її основною метою було створення політичної виконавчої влади з фіксованим терміном повноважень, що дозволило б людині, яка вступає на президентську посаду, приймати непопулярні рішення, що особливо стосується пом’якшення етнічних конфліктів. Був введений мажоритарний принцип. У зв’язку з тим, що при багатопартійній системі Шрі-Ланки більшому числу кандидатів навряд чи вдалося б одержати більшість, був прийнятий метод альтернативного голосування. Кожен виборець міг голосувати за декілька кандидатів, розставивши їх у порядку переваг. Якщо жоден з кандидатів не одержував більшість перших переваг, проводився додатковий підрахунок голосів, що, по суті справи, представляло собою другий тур голосування. При цьому підраховувались другі переваги виборців, що віддали першу перевагу іншим кандидатам (а потім, і треті переваги), доти, доки один із двох кандидатів не одержував більшість. Очікувалося, що кандидати на посаду президента зможуть побудувати свою більшість на других і третіх перевагах тих виборців, які віддали свій перший голос іншим кандидатам. У такий спосіб представники етнічних меншин (особливо ланкійські таміли) змогли б зажадати компромісу, як ціну за свої другі переваги. Як і в Нігерії, президентська система повинна була перепинити екстремістам доступ до влади, сприяти поміркованим тенденціям і сприяти досягненню компромісу в розколотому суспільстві. Принцип мажоритарності був заснований на побоюваннях, що вибори, побудовані на принципі відносної більшості, можуть привести до обрання президента, який буде мати у своєму розпорядженні підтримку лише 30-35 відсотків виборців і, можливо, переможе на виборах лише незначною більшістю голосів. Для того, аби особа, наділена вищою виконавчою владою, не вважала б, що вона отримала “мандат” на правління, ланкійці наполягали на об’єднанні другої і наступної переваг для того, аби одержати необхідну більшість. Простота розробки такої системи робить недійсними всі заперечення проти неї. Дійсно, якби ланкійці й нігерійці прийняли свої системи президентських виборів раніше, є всі підстави думати, що конфлвкти в цих країнах були б зм’якшені даними системами. Ці конфлікти, навпаки, були загострені застосуванням процедур типу “переможець отримує все”, що лежали в основі парламентських систем цих країн і усували меншини від влади.

Закон України ” Про вибори Президента України ”. Законодавство про вибори Президента України формувалось протягом усього періоду після проголошення незалежності нашої держави. Кожні наступні президентські вибори проводилися за новим або оновленим виборчим законом. Рішення про доцільність запровадження в Україні посади Президента України і проведення загальнонародних президентських виборів було прийняте Верховною Радою Української РСР 21 червня 1991 р. (№ 1228- ХІІ). Повноваження та порядок обрання Президента України визначав Закон УРСР “Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. За цим законом право висунення кандидатів надавалося зареєстрованим відповідно до законодавства України політичним партіям, які налічували не менше 1000 членів, та виборчим блокам політичних партій, а також зборам виборців, якщо в них взяло участь не менше 500 громадян України. Для реєстрації кандидатам необхідно було зібрати підписи на свою підтримку не менше ніж 100 тисяч громадян, які мали право голосу, в тому числі не менш як 1500 громадян у кожному з 2/3 загальної кількості виборчих округів. Дострокові президентські вибори 1994 р. проводилися за новою редакцією Закону України “Про вибори президента України”, ухваленою 24 лютого 1994 р. На період наближення чергових президентських виборів (1999 р.) чинне виборче законодавство фактично вже не відповідало новим соціально-політичним реаліям і, звісно, не могло забезпечити організацію виборів на належному правовму та організаційному рівні. Цими обставинами і необхідністю проведення виборів Президента в термін, визначений Перехідними положеннями Конституції України, було зумовлено розробку протягом 1998 р. цілої низки законопроектів про вибори глави держави. На розгляд Верховної Ради було подано чотири окремі законопроекти, підготовлені народними депутатами України В. Шевченком, Ю. Іоффе та О. Кучеренком, О. Лавриновичем, О. Єльяшкевичем та О. Турчиновим, О. Карповим та Т. Стецьківим. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 3 листопада 1998 р. “Про проекти законів України про вибори Президента України”, у Комітеті Верховної Ради з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад було підготовлено узгоджений законопроект, передусім на основі положень проекту, внесеного народним депутатом України О. Лавриновичем. І тільки 5 березня 1999 р. Закон України “Про вибори Президента України” був ухвалений Верховною Радою. Він набрав чинність 25 березня 1999 р. Однак до тексту закону двічі вносилися зміни безпосередньо в процесі виборчої кампанії. У Законі були передбачені наступні нововедення: змінено порядок висунення претендентів у кандидати – ним наділялись виключно політичні партії та збори виборців, більшої демократичності набув принцип формування територіальних та дільничних виборчих комісій, чіткіше виписано процедуру голосування і підрахунку голосів, вжито додаткових заходів щодо недопущення підробки і фальсифікації виборчих бюлетенів, запроваджено принцип т. зв. “позитивного голосування” (тобто підраховуються голоси “за”), Президент України може бути обраним у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Важливо зазначити, що вже після набрання законом чинності до нього було внесено ряд змін, які вдосконалювали порядок виборів Президента України. Остання редакція закону була прийнята Верховною Радою України 18 березня 2004 р. У цій редакції закон складається з 13 розділів та 105 статей. Саме за цією редакцією закону відбувалися останні президентські вибори 2004 р. (“Відомості Верховної Ради України”, 2004, № 20-21.). Однак в результаті виявлення численних системних порушень закону та з метою їх усунення Верховною Радою України 18 грудня 2004 р. був прийнятий Закон України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” на основі якого й проводилося переголосування другого туру президентських виборів 2004 р.

3.3. Парламентські вибори. Загальнонаціональні (на відміну від місцевих)вибори вищого законодавчого органу держави (парламенту). Завданням парламентських виборів є визначення персонального складу парламенту. Тобто відбувається так званий “персональний вибір”. Вплив виборців на те, хто саме буде вибраний, може бути різним. Кандидати у депутати виступають на виборах самостійно, як це передбачено в мажоритарній виборчій системі, або ж вони можуть висуватися як група в списку в такій послідовності, яку виборець не уповноважений змінити (фіксовані списки). У останньому випадку виборець може віддати свій голос тільки за список вцілому. Втім список може бути й нефіксованим, і тоді громадяни можуть впливати своїм голосуванням на послідовність кандидатів у списку. Із зародженням політичних партій наприкінці XIX ст. парламентські вибори отримали ще одну функцію, яка доповнює елемент “персонального вибору”. Як для самих кандидатів, так і ще більшою мірою для виборців визначального значення набуває той факт, що політична позиція, якій вони надають перевагу, представлена можливо більшою кількістю місць у парламенті, а не просто конкретними представниками. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі англійської мажоритарної виборчої системи. Було б політично нерозумно, якби виборець, що співчуває лейбористам, віддав свій голос за кандидата з консерваторів тільки тому, що кандидат-лейборист йому не симпатичний. У випадку, коли дії виборця приводять до перемоги кандидата-консерватора й забезпечують консервативній партії більшість у парламенті, виходить, що виборець сприяє успіху відкинутого ним політичного курсу. Подібне суміщення принципу “персонального обрання” з вибором політичного курсу є невід’ємною рисою парламентських виборів.

В ибори двопалатного парламенту . Звичайно, вибори двопалатного парламенту є відмінними від виборів однопалатного. Багато других (верхніх) палат обираються або частково, або через непрямі вибори, або взагалі не обираються. Серед тих верхніх палат, які обираються, у більшості країн функціональна різниця двох палат парламенту підкреслюється різними способами проведення виборів до верхньої і до нижньої палат. Наприклад, в Австралії нижня палата обирається за мажоритарною системою альтернативного голосування, а верхня палата – за пропорційної системи голосування з правом передачі голосу. Зроблено це для того, щоб інтереси меншості, яка переважно не може перемогти на виборах до нижньої палати, мала шанс пройти до верхньої палати в порядку представництва штатів.

Закон України ” Про вибори народних депутатів України ”. Закон України, який регулює порядок формування вищого законодавчого органу держави – Верховної Ради України та порядок проведення виборів народних депутатів України. Зазнавав ряду суттєвих змін, які змінювали існуючий в державі тип виборчої системи. Ухвалена в 1993 р. редакція закону містила норми мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а також норми щодо прав політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Однак останні були виписані таким чином, що по-суті ускладнювали, а не полегшували партійним кандидатам участь у виборах (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 48). Закон України у редакції вересня 1997 р. встановлював вже змішану виборчу систему. Згідно з прийнятим законом половина депутатів Верховної Ради України (225 чол.) обиралася в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної системи відносної більшості, а друга половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Закон передбачав 4 % виборчий бар’єр для проходження в парламент (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 43). Прийнята Верховною Радою України в жовтні 2001 р. нова редакція Закону запровадила пропорційну виборчу систему на основі закритих партійних списків у єдиному загальнонаціональному окрузі з 3 % виборчим бар’єром (“Відомостях Верховної Ради України”, 2001, № 51-52).

3.4. М ісцеві (муніципальні, комунальні) вибори. Вибори до місцевих (муніципальних, комунальних) органів влади. Всі різновиди виборчих систем можуть застосовуватися для проведення виборів місцевих чи муніципальних органів влади, хоча при цьому часто враховуються додаткові міркування з огляду на особливу роль органів місцевого самоврядування в політичній системі країни. По-перше, оскільки органи місцевого самоврядування переважно займаються вирішенням різних повсякденних проблем на місцевому рівні, при їх обранні перевага віддається фактору географічного представництва. Щоб кожному району дати змогу брати участь через своїх представників у вирішенні місцевих питань, часто вибори проводяться в одномандатних виборчих округах. Оскільки такі виборчі округи зовсім невеликі, вони є досить однорідними, і це, як правило, добре. Але якщо необхідно добитися різноманітності представлених інтересів на виборах до органів місцевого самоврядування, то для формування округів можна застосувати так званий “сегментний” принцип. У цьому разі виборчі округи формуються не довкола визначених районів, а у вигляді ніби-то вирізних сегментів кола, починаючи від центру міста і до приміських окраїн. Таким чином, один округ охоплюватиме мешканців і міста і приміських територій та забезпечуватиме представників різних економічних класів й етнічних груп. З іншого боку, деякі країни, де існує система пропорційних виборів до органів місцевого самоврядування, вважають за доцільне формувати округи в межах окремих муніципалітетів для голосування за партійними списками з метою пропорційного відображення різних політичних настроїв відповідного муніципалітету. Однак при запровадженні системи виборів до органів місцевого самоврядування слід враховувати одну особливість, яка полягає в тому, що в таких органах необхідно залишити місце для незалежних кандидатів і представників громадських організацій, які не керуються певною партійно-політичною ідеологією. Також слід зазначити, що вибір системи проведення виборів до органів місцевої влади часто розглядається як частина компромісного рішення щодо системи парламентських виборів. Наприклад, у деяких нових демократичних країнах, таких як Конго чи Малі, традиційні французькі впливи привели до запровадження системи голосування у два тури для проведення парламентських виборів, але бажання забезпечити більш широке і повне відображення регіональних та етнічних особливостей стало поштовхом до обрання пропорційної системи для проведення виборів до органів місцевого самоврядування.

Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів”. Закон України, який визначає основні засади, особливості, порядок організації та проведння виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів. Прийнятий Верховною Радою України 6 липня 2005 р. (“Відомості Верховної Ради України”, 2005, № 35-36). Закон складається з 14 розділів і 89 статей та запроваджує пропорційну виборчу вистему формування місцевих органів влади. Даний закон відміняє дію попердніх законів, що регламентували порядок обрання місцевих органів влади: Закону України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, сільських Рад” (“Відомості Верховної Ради України”, 1994, № 8), Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 3-4), Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 6-7).

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 251; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!