Форми здійснення функцій держави

Під формами здійснення функцій держави слід розуміти такі способи діяльно­сті держави, з допомогою яких держава здійснює свої функції.

В юридичній науці найчастіше розрізняють дві такі форми - правову та орга-нізаційну. Правова форма здійснення функцій держави полягає в діяльності, "пов'язаній з правотворчістю та юридичними наслідками. Вона проявляєтьс£^^га-_ких видах діяльності:

1) правотворча діяльність, тобто процес підготовки, прийняття та введення в діюіюрмативно-правових актів;

' 2) правозастосовна діяльність, тобто процес прийняття компетентним орга­ном чи'посадовою особою акту застосування права за умови, що реалізація право­вої норми не може відбутися у "вільному" режиму. Наприклад, рішення суду про застосування норми закону, якою було передбачено призначення особі пенсії під­вищеного розміру, якщо таке відмовляється вчинити самостійно відповідний дер­жавний орган.

3) правоохоронна діяльність, тобто діяльність спеціальних державних орга­нів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, профі­лактики правопорушень, притягнення осіб, винних у вчиненні правопорушень до юридичної відповідальності.

Організаційна форма передбачає такі види діяльності:

1) організаційно-регламентаційна діяльність, тобто поточна робота певних структур щодо забезпечення функціонування державних органів (підготовка прое­ктів документів, організація проведення засідання колегіальних органів тощо);

2) організаційно-господарська діяльність, пов'язана із забезпеченням держа­вних органів приміщеннями, іншими матеріальними ресурсами, розпоряджання грошовими коштами тощо;

3) організаційно-ідеологічна діяльність, .тобто діяльність, пов'язана з ідеоло­гічним та інформаційним забезпеченням функціонування державних органів (ор­ганізація прес-конференцій, роз'яснення того чи іншого рішення державного ор­гану, вплив на формування і розвиток у потрібному напрямку громадської думки).

Література

1. Байтин М. И. Сущность и основньїе функции социалистического юсударства. -Саратов, 1972.

2. Владимиров В. А. Основньїе функции посткоммунистического государствй в области внутренней политики. - Тверь, 1992.

3. Клепцова Т. Н. Функции и аппарат Российского государства в рьшочной зко-номике. - М., 1992.

4. Медведчук В. В. Україна: Актуальні питання розвитку суспільства, держави і права. - К. : Інтерпрес ЛТД, 1999. - 236 с.

5. Морозова Л. А. Функции российского государства на современном зтапе // Государство и право, 1993, № 6.

 

6. Нижник Н. Р., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (мето­дологічні аспекти, стан і тенденції розвитку). - К., 2000.

7. Черноголовкин Н. В. Теория функции социалистического государства. - М.,

1970.

 

74

Загальна теорія держави і права

Глава 10. Типологізація держав

Поняття типу держави й проблеми класифікації

Поняття "тип держави" в сучасній юридичній літературі до останнього часу розглядається переважно в рамках формаційного підходу й визначалося як сукуп­ність найважливіших ознак держави, що відповідають однаковому економічному базису й мають схожу класову природу. У такий спосіб визначався по суті "істо­ричний тип держави", котрий відповідав певному історичному типу суспільства (рабовласницькому, феодальному, капіталістичному, соціалістичному та перехід­ному, під яким розумілися суспільства капіталістичної чи соціалістичної орієнта­ції).

Такий підхід заслуговує на увагу, проте обмежитися ним сучасна юридична наука не може. Київський вчений В. Якушик розробив власну концепцію класифі­кації типологій держав: _#

1. На підставі тих чи інших відмінностей у загальносистемних характерис­тиках держав'можна протиставляти один одному такі типи держав: а) стабільні і нестабільні; б) сприйнятливі до соціальних новацій та несприйнятливі; в) з при­швидшеним темпом суспільного життя чи уповільненим; г) які діють у нормальній та у надзвичайній обстановці; д) здатні зберігати цілісність та такі, що розпада­ються; є) молоді та такі, що мають давні традиції існування незалежної державно­сті.

2. Виходячи із специфіки соціальної бази є підстави для розрізнення таких типів держав: а) поліетнічних та етнічно однорідних; б) з політизованим та неполі-тизованим населенням; в) з нормальною та деформованою соціальною структу­рою; г) з відсутністю панівних соціальних прошарків та з пануванням певного класу, етнічної чи вікової групи.

3. З урахуванням відмінностей в організації та функціонуванні держави мо­жуть бути запропоновані такі типології: а) держави неправові та правові; б) легі­тимні та нелегітимні; в) забюрократизовані та незбюрократизовані; г) з корумпо­ваним та відносно чесним адміністративним апаратом; д) стабілізаційні (які гаран­тують незмінність типу суспільного розвитку) та перехідні (такі, що забезпечують зміну типу суспільного розвитку); є) які забезпечують насамперед національні ін­тереси та які обстоюють інтереси інших держав; є) відкриті і закриті щодо зовніш­нього світу; ж) миролюбні та агресивні.

4. Залежно від особливостей найважливішої національної ідеї або доктрини, доцільно розрізняти такі типи держав: а) світські, атеїстичні та релігійні; б) які ке­руються месіанською ідеєю та які не мають такої; в) які здійснюють програму пришвидшеного розвитку та які зорієнтовані та помірний розвиток.

Крім наведеної вище класифікації, відзначимо також, що у другій половині
XX ст. набула поширення типологізація держав на основі "цивітшційного підхо­
ду", котра має в своїй основі поняття "цивілізації" (соціокультурної системи, що
76                                                                                                  Загальна теорія держави і права

включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи людини). Прихильники цього підходу (Єллінек, Кельзен, Коркунов, Гелбрейт, Тойнбі) відкидали формаційний (марксистський) підхід як одномірний. Вони поділяють цивілізації на дві групи:

1) первинні, до яких належать держави давньосхідні (Єгипет, Персія, Шуме­ри, Вавилон тощо), еллінські (Афіни, Спарта), римська, середньовічна. Для них характерна командно-адміністративна організація державної влади. Держава ви­значає як політичний, так і господарсько-соціальний розвиток суспільства, а не визначається ними;

2) вторинні (держави нового й новітнього часу, сучасні держави), для яких характерне обмеженість державної влади ринковою економікою, релігійно-культурними відносинами, тобто тим, що отримало назву "громадянське суспільс­тво".

Всього англійський історик А. Тойнбі нарахував 21 цивілізацію, кожна з яких надає можливість функціонуванню держави, що існує в її межах.

З великої множинності сучасних типів держав розглянемо чотири окремі, на нашу думку, типи держав: світські держави, теократичні (релігійні) держави, дер­жаву апартеїду та перехідну (постсоціалістичну) державу.

Світська держава

Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, "державної" релігії і жодне з віровчень не визнається обов'язковим чи переважним. В такій державі релігія, її канони і догми, а також релігійні об'єднання, котрі діють у ній, не вправі здійснювати вплив на державний лад, діяльність державних органів і їх посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави.

Світський характер держави забезпечується такими засобами:

1) відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;

2) відокремлення державної освіти від церкви;

3) законодавче забезпечення рівноправності всіх релігійних конфесій;

4) законодавче забезпечення права кожного на свободу світогляду та віро­сповідання.

В Україні право на свободу світогляду і віросповідання закріплене в ст.35 Конституції й включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Що означає відокремленість церкви від держави? Передовсім така модель державно-церковних відносин означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до вихован­ня дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Вре­шті держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів дер­жавної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування та не втру-

77

Глава 10 Типологізація держав

чається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не протирічить діючому за­конодавству.

У той же час держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну та іншу допомогу.

Релігійна організація в світській державі створюється і здійснює свою діяль­ність згідно з власною ієрархічною структурою, призначає свій персонал, не здій­снює функцій органів державної влади, інших державних установ, органів місце­вого самоврядування, не бере участі у виборах до органів державної влади і місце­вого самоврядування та не бере участі в діяльності політичних партій і рухів та не надає їм матеріальної допомоги.

Варто також завважити, що в деяких демократичних світських державах уза­конено офіційну (державну, національну) релігію. Наприклад, у Англії такою релі­гією виступає англіканська , в Греції та Болгарії - православна.

Теократична держава

В минулому та сучасному світі немало держав відзначаються тим, що харак­теризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом. Причому можна говорити не про окрему форму держави (фо­рму правління, територіальний устрій), а саме про особливий її тип - релігійну або теократичну державу.

Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Передньої Азії виступають ісламськими державами: Іран, Саудівська Аравія, Йорданія. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).

Ознаками такого типу держави виступають наступні:

1 .Одна релігія (чи навіть один її напрямок) виступає єдиною офіційною релі­гією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є мож­ливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує дану релігію. В Ірані, до прикладу, такою релігією є іслам шиїтського напрямку. Релігійна консо­лідація суспільства має більше значення як національний склад населення.

Державна влада не є чітко відокремленою від релігії, в свою чергу остання -від системи освіти.

78

2. Висока роль Корану як релігійного джерела в правовій і політичній сис­темі суспільства. По-суті, Коран виступає основним джерелом права, на його по­ложеннях розвиваються окремі галузі права. Одночасно це релігійне джерело є ос­новною ідеологічною та морально-етичною системою суспільства.

3. Проголошується "суверенітет бога" (не народу і не монарха), причому цей принцип закріплюється на найвищому юридичному рівні. Наприклад, в Кон­ституції Ірану відзначається, що управління справами держави та всієї мусульман­ської громади знаходиться в руках дванадцятого імама.

4. Главою держави виступає, як правило, монарх, котрий є одночасно й ре­лігійним лідером суспільства, тобто займає вищий пост у церковній ієрархії. В іс­ламських державах з республіканською формою правління ці дві посади можуть

Загальна теорія держави і права

бути зайняті двома особами. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран релігійний лідер (аятола) наділений функціями верховного керівника держави, але поряд з цим існує пост президента як світського глави держави та парламент (меджліс).

5. Як правило, теократичний тип держави поєднується з недемократичним політичним режимом. В цьому плані крайньо радикальним режимом відрізнялася держава Афганістан на території, контрольованій талібами. Для всіх ісламських держав, хоч і в різній мірі, властивим є несприйняття європейських і американсь­ких цінностей, зокрема таких як парламентаризм, індивідуальні права людини, по­літичний плюралізм. Як правило, легально здійснюють діяльність лише ісламські політичні партії (Іран, Йорданія) або ж політичні партії взагалі заборонені (Сау­дівська Аравія).

Проте модернізація кінця XX ст. все ж торкнулася й цього типу держав. В останні роки демократичні перетворення, в тому числі становлення парламентари­зму та часткове відновлення свободи слова, провадяться навіть в Ірані. На думку дослідників ісламської держави Коран не заперечує народовладдя, тому тенденція до демократизації цих держав продовжуватиметься.

Відзначимо також, що в таких країнах як Ізраїль і Ліван релігійний характер держави поєднується з демократичними інститутами європейського зразка.

Держава апартеїду

Вперше термін "апартеїд" з'явився в періодиці Південної Африки в 1929 р. і означав "роздільний розвиток двох рас". Ініціатором створення держави "апартеї­ду" стала Націоналістична партія, котра прийшла до влади в Південно-Африканській Республіці (ПАР) після другої світової війни. Ця політична сила, маючи владні важелі, створила з 1949 до 1953 р. законодавство, котре заклало пра­вові основи режиму "апартеїду" - всього було схвалено 9 основних "расових зако­нів".

По-перше, Закон про південноафриканське громадянство скасував автомати­чне надання громадянства іммігрантам із держав Британської співдружності після п'яти років проживання в країні.

По-друге, Закон про заборону змішаних шлюбів між європейцями та неєвро-пейцями визнавав недійсними такі шлюби. Поправка до Закону про аморальність заборонила статеві стосунки між вихідцями з Європи та "кольоровим населен­ням".

По-третє, Закон про реєстрацію населення вимагав обов'язкової реєстрації
всім населенням своєї приналежності до однієї з груп: білих, кольорових чи афри­
канців. Після цього Законом про райони проживання було встановлено механізм
створення ізольованих зон, в яких дозволяється проживання однієї з расових груп,
введено з цією метою так звані "довідкові книжки", котрі постійно мали знаходи­
тися при дорослих африканцях. У 1952 р. африканцям було законодавчо забороне­
но залишатися в межах будь-якого міста більше 72 годин, якщо вони не прожива­
ють там останні 15 років або не працюють постійно на одному з підприємств цьо­
го міста протягом останніх 10 років. Закон про резервації з роздільними системами
Глава 10 Типологізація держав                                                                                        ^         79

життєзабезпечення 1953 р. примусив людей різних рас користуватися різними на­борами благ у багатьох галузях життя. У 1954 р. Закон про переселення корінного населення надав уряду повноваження для знищення поселень корінного населен­ня.

По-четверте, Закон про придушення комуністичного руху надав міністру юс­тиції надзвичайні повноваження для переслідування де-факто будь-якої опозицій­ної діяльності.

По-п'яте, Закон про працю корінного населення 1953 р. заборонив африкан­цям захищати свої трудові права за допомогою страйку й організовувати з цією метою профспілки.

По-шосте, в 1951 р. було ліквідовано Раду представників корінного населення (дорадчий орган при уряді, створений ще в 1936 р.). Того ж року обидві палати па­рламенту схвалюють Закон про роздільне представництво виборців, мета якого -виключити "кольорових" виборців із загального списку. Закон про управління ба-ндустанами вимагав від африканських вождів та посадових осіб, призначуваних урядом, забезпечувати законність на території, де розташоване плем'я. Остаточно позбавити "кольорове" населення виборчих прав вдалося в 1956 р., після рефор­мування судової системи, котра опиралася створенню системи "апартеїду" (зокре­ма Верховний суд скасував ряд расових законів). У 1959 р. схвалений Закон про заохочення самоврядування корінного населення передбачив створення восьми банту станів, в яких африканці вправі отримати громадянство, але позбавлені па­сивного виборчого права на виборах до парламенту.

Відзначимо також, що головна опозиційна сила в ПАР - "Африканський на­ціональний конгрес" - перебувала на нелегальному становищі від часу свого ство­рення в 1956 р. Тим не менш боротьба за права темношкірого населення всередині країни та тиск міжнародної спільноти поступово давали результати. Уже на почат­ку 80-х років найбільш одіозні закони (зокрема про заборону темношкірим з'являтися без дозволу в містах) були скасовані. Справжні реформи системи апар­теїду у напрямку до демократії європейського зразка розпочалися в 1989 р., коли президентом ПАР було обрано Фредерика де Клерка, котрий скасував усі расові закони та звільнив політичних в'язнів.

---

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 295; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!