Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)
Людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні.
Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.
Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найне-значніші порухи вели між собою безугавну розмову».
Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті способи передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.
Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові відтінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось вимовляється з металом у голосі.
|
|
|
Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що говорять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педагогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонаціями. Розповідають, що один італійський актор, перебу
ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєному і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не підготувавши запасного номера, артист вимовляв по-італійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фрази. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку раніше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.
|
|
|
Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам поступає. Невипадково Цицерон зауважив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:
Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.
Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Миколи Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діалоги п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.Що стосується паракінесики, то варто назвати такий факт: антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з уваги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати пальцями/
|
|
|
Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за значенням. Це вторинна природна багатовимірна динамічна система, яку супроводжують невербальні системи знаків.
1/ Суспільна природа мови і мовної діяльності. Роль мови у формуванні суспільної (національної) свідомості. Мова як суспільно-історична норма, територіальна і соціальна диференціація норм. Мова, нація. Національні культури. Літературна мова та її стилі. Норми літературної мови / мовлення. Соціальні спільності людей і соціальні типи норм. Етнолінгвістика. Соціолінгвістика.
Сучасне мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Водночас в історії мовознавства здійснювалися численні спроби визначити сутність мови, її природу, які часто-густо спиралися на діаметрально протилежні методологічні підходи до розгляду мови:
|
|
|
─ натуралістичний напрям у мовознавстві (Август Шлейхер, Макс Мюллер): мова – це особлива фізіологічна функцієя людини (як і вміння їсти, ходити, спати), а життя мови як природного організму зближується з органічним світом, де відбуваються закономірні процеси народження, росту, розквіту, згодом старіння, немічності і загибелі;
─ психологічний напрям (Вільгельм фон Гумбольдт, 1767-1835; Гейман Штейнталь, 1823-1899): вся мовна діяльність людей визначається індивідуальною психікою особи і є проявом лише психічних процесів, що відбуваються у свідомості індивідуума. На думку Штейнталя, схожа фізична організація і схожі уявлення всіх людей зумовлюють схожі почуття, нахили, бажання, а останні, в свою чергу, – схожі думки і схожу мову. Вільгельм фон Гумбольдт, основоположник загальної теорії мовознавства, розглядав “мову як душу в усій її сукупності”; сама мова, на його думку, “розвивається за законами духу”, однак цей зв’язок мови з внутрішніми духовними силами народу становить нерозгадану таємницю.
─ у рамках молодограматичного напряму, що переважав в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. (Герман Пауль (1846-1921), Карл Бругман (1849-1919) та ін.), мова потрактовувалася як продукт психофізичної діяльності (одна сторона слова, а саме звуки, – фізичне явище, інша – поняття, яке цими звуками виражається, – психічне, або духовне, явище), еклектично об’єднувалися деякі положення натуралістичного і психологічного розуміння мови. Крім того, на переконання Г. Пауля, будь-яка мовна творчість завжди є індивідуальною, “жодних мов, крім індивідуальних, не існує”. Однак як тоді можливе порозуміння між людьми, адже саме значення слова «комунікація» апелює до ідеї “бути разом з ким-небудь” (від лат. communǐco “спілкуюсь з кимсь”).
─ яфетидологія радянського мовознавця Миколи Яковича Марра (1864-1934) зараховувала мову до явищ надбудовного характеру, разом із формами ідеологічного й політичного життя, державного устрою, правовими, морально-етичними, філософськими та релігійними поглядами, що обслуговують суспільство в тій чи іншій сфері людської діяльності.
Ознаками суспільної природи мови є такі:
─ Мова обслуговує суспільство, і, на відміну від інших явищ, мова обслуговує суспільство в усіх сферах людської діяльності.
─ Мова є суспільним явищем, оскільки набуття мовних навичок, розвиток здатності говорити відбувається лише в суспільстві. Діти, сліпі від народження, розвиваються повільніше, ніж глухі від народження, бо останні позбавлені можливості сприймати звукову будову мови. Мова не успадковується. Діти, позбавлені можливості перебувати в людському суспільстві з певних причин, не можуть навчитися ні мислити, ні говорити (ось чому історія про Мауглі чи Тарзана абсолютно фантастична). І навпаки, тварини, навіть позбавлені спілкування з особинами свого виду, розвиваються нормально, їм немає потреби вчитися гавкати, чи нявкати, така здатність у тварин закладена на рівні безумовних рефлексів. Отже, мова не є біологічним явищем, розвиток мови не підпорядковується законам природи, фізичні ознаки людини (наприклад раса) не мають відношення до мови, мовою володіють лише люди (це друга сигнальна система, якої позбавлені тварини).
─ Мова слугує засобом спілкування у суспільстві, причому основним засобом спілкування (невербальні компоненти, як-от жести, міміка, емоційні вигуки є допоміжними засобами). Спілкування здійснюється у комунікативних мовних актах, його учасники – адресант і адресат. Основні форми – діалог, полілог і монолог. Комунікативні мовні акти зумовлюються потребою передати чи отримати певну інформацію, або іншими соціальними потребами, отже, мовна діяльність людини має суспільну природу.
2. Мовна норма – це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, усвідомлюваних мовним колективом як правильні, зразкові; відібрані і закріплені суспільством у процесі його мовної діяльності на певному етапі його розвитку.
Можна відзначити такі властивості мовної норми: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов’язковість (або правильність).
Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їх діяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою певних суфіксів, що слугують словотворчими формантами для одних слів і водночас є незастосовними щодо інших: будівник, але відвідувач, але косар, але жнець... Мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку.
Стійкість (традиційність, усталеність) – це збереження мовних традицій й унеможливлення відхилень від них, обмеження хитань і варіантів.
Обов’язковість (або правильність) – всі визнані суспільством мовні форми уважаються правильними і їх повинні дотримуватися мовці. З правильністю норми пов’язана естетична оцінка мовних явищ (правильне вважається гарним, а неправильне отримує негативну естетичну оцінку). Дієслівні форми носить, ходить (третя особа однини) є правильними, отже, і гарними формами, на противагу носе, ходе, що сприймаються як діалектизми. Мовна норма є історичною, змінною категорією, і те, що сто чи навіть п’ятдесят років тому вважалося правильним і гарним, тепер може сприйматися як неправильне і негарне, бо за цей час мовна норма частково змінилася.
У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначення ще й тому, що складно визначити мовну норму як об’єктивну властивість мови, котра існує незалежно від лінгвістичного погляду, адже кодифікація норми – є виявом свідомого втручання фахівців у реалізацію спілкування даною мовою. Мовна норма формується під впливом двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін і тенденції до збереження традиції. Після виникнення літературної мови народжується і її норма, яка відзначається більш свідомим і більш обов’язковим характером порівняно з нормами інших варіантів існування загальнонародної мови.
Існують різні принципи встановлення мовної норми. Один з основних – класифікація за мовними системами: фонетичні норми – вимова, інтонація, наголос (так, із двох варіантів беремó і берéмо, бóвтати і бовтáти, бóсий і босúй, ідемó й ідéмо, імпéрський й íмперський, фаховúй і фáховий та інш. лише перший у кожному з наведених прикладів є нормативним); граматичні (у сучасній російській мові форми 3-ї особи однини теперішнього часу дійсного способу дієслів махать, мурлыкать, плескать, полоскать і т.п. мають подвійні варіанти (машет – махает, мурлычет – мурлыкает, плещет – плескает, полощет – полоскает), з яких перші властиві літературній мові, а другі – розмовному мовленню); лексичні (вуйко – дядько; файно – добре).
Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. Так, психолінгвістична програма дослідження розмовного мовлення, початок розвитку якої пов’язаний з іменами російських лінгвістів М. Панова й О. Земської, виходить з того принципу, що розмовне мовлення – це окрема, специфічна, незалежна у функціональному аспекті мовна система, яка існує поряд з кодифікованою літературною мовою. Розмовне мовлення вважають окремою системою через те, що на кожному його рівні (фонетичному, морфологічному, синтаксичному) виявляється низка закономірностей, що якраз і протиставляють розмовне мовлення і кодифіковану літературну мову. Зокрема, для розмовного мовлення не просто допустимі, але необхідні пропуски і синтаксичні конструкції без сполучників; специфічні форми рахунку – два молока; одна риба; особливі моделі словотвору – різалка, мазалка, пшикалка... Бабикатін, мамилідин..; характерні змістова синкретичність (Ну, як пройшло?) і формальна розчленованість (дай, чим розрізати; дай, чим вкритися) тощо; регулярне вживання нульових дієслів (я вже; я йому карбованець; це ви про Олю; я його тапком).
За результатами психолінгвістичних експериментів було встановлено, що фрази і звороти, вживані інформантами в розмовному мовленні, в літературній мові сприймаються як просторічні, неправильні. Отже, в них – різні норми.
3. Диференціація загальнонародної мови:
|
|
|
| Офіційно-ділові стилі | Науково-технічні стилі |
|
|
| |||||
|
|
| ||||
|
| |||||
|
| Просторіччя | Сленг | |||
| Територіальні діалекти | Професійні діалекти, соціальне арго | ||||
Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Напрям мовознавства, що вивчає поширення діалектів на певній території та їх особливості, називається ареальною лінгвістикою.
Досі вчені не можуть назвати точну кількість мов на землі через складність проблеми розмежування мови і діалекту. Принципи розмежування різноманітні, і часто-густо географічні, політичні, культурологічні критерії відіграють вагомішу роль, аніж власне лінгвістичні. Так, у часи існування СРСР, складовою частиною якого була Молдавська РСР, штучно насаджувалася теза про існування окремої і відмінної від румунської молдавської мови, хоча з лінгвістичної точки зору ці мови розрізняються лише незначними діалектними відмінностями. Швейцарська і люксембурзька мови є швидше діалектами німецької, хоча й вважаються окремими мовами. Відмінності між діалектами китайської мови є досить значними, хоча вони й розглядаються як різновиди єдиної загальнонародної мови.
Крім діалектів, виділяються наріччя, або говори (об’єднання кількох діалектів), та говірки (дрібніші за діалекти одиниці, що вживаються в кількох (або одному) місті чи селі, або лише в певній місцевості). На межі говорів виникають перехідні діалекти, що об’єднують ознаки діалектів, які межують, їх кордони у картографічних зображеннях – ізоглоси; територія поширення певного діалектного явища – ареал.
В українській мові – три наріччя: північне (східно-, західно- та середньополіські діалекти); південно-західне (волинський, подільський, наддністрянський, гуцульський, закарпатський та ін. діалекти); південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий говори). Мовні особливості діалектів називаються діалектизмами. В залежності від мовного рівня, на якому вони реалізовуються, розрізняють фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні діалектизми.
Внаслідок соціальної диференціації загальнонародної мови виділяються професійні діалекти, жаргон, арго.
До професійної лексики належать слова, що використовуються виключно у певній професійній сфері і лише обізнаними в цій сфері спеціалістами. Наприклад, професіоналізмами є такі назви човнів: дуб, байдак, шаланда, баркас. Водночас слід розрізняти професіоналізми й терміни, останні є офіційно прийнятою назвою відповідного поняття.
Жаргон (сленг) – корпоративні форми спілкування, що є засобом соціального відокремлення, демонстрацією приналежності до певної соціальної групи (молодіжний сленг, армійський сленг, вузівський сленг).
Арго – мова вузької соціальної чи професійної групи, яка створюється з метою відокремлення від решти мовців, утаємничення спілкування членів цієї групи (злодійський жаргон, таємні мови бродячих ремісників, торгівців, напр., мови українських лірників чи російських офенів).
Просторіччя, койне – різновиди загальнонародної мови, які займають проміжне місце між діалектами і літературною мовою.
Просторіччя містить форми, в яких порушені норми мови, наявні згрубілі, знижені стилічно форми (суржик; «одеська мова»).
Койне – наддіалектна форма загальнонародної мови (наприклад, грецьке койне, яким був написаний Новий Заповіт).
Піджин — загальна назва мов, які виникли в екстремальній ситуації міжетнічних контактів (зокрема, в умовах колонізаторської діяльності). Для виникнення піджина, як правило, необхідно дві чи більше мови. Піджинізовані мови(піджин-інгліш, біч-ла-мар, пті-негр, брокен-інгліш, лінгва франка) являють собою довільну суміш лексики європейських і тубільних мов та примітивних граматичних конструкцій. Зазвичай піджини виникали на основі французької, англійської, іспанської та португальської мов та автохтонних мов населення відповідних колоній. Однак були випадки, коли піджини виникали для обслуговування вільної торгівлі між двома або кількома народами (кяхтинський, русько-норський, лінгва франка).
Креольські мови – наступна сходинка еволюції піджинів, які, поступово ускладнюючись, перетворюються на самостійну мову і стають рідними для переважної частини змішаного населення: креольська мова Гаїті, пап’яменто (Аруба), такі-такі в Суринамі.
4. Літературна мова– одна з форм існування загальнонародної мови, яка вирізняється багатством і впорядкованістю своїх засобів, що надають їй певної взірцевості (обробленість – відбір мовних засобів на основі нормативних критеріїв; впорядкованість – існування мовних засобів у певних системних стосунках). Літературна мова обслуговує освіту, науку, техніку, ЗМІ, розмовне мовлення. Літературна мова може не бути корелятом національної мови (старослов’янська на теренах Київської Русі, латина – у Європі), може бути дуже відірваною від народно-розмовного варіанту (латина народна і класична, грецькі мови – кафаревуса і димотика), проте згодом перемагає, як правило, той різновид літературної мови, що має соціальну основу – як, наприклад, німецька мова у ХVI ст. витіснила латину.
Літературна мова є вищою формою загальнонародної, не збігається з жодним територіальним або соціальним діалектом, вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-який із них. Історично з’являючись пізніше за діалекти, літературна мова після свого утвердження, укорінення стає – в період формування нації – провідною формою мови й починає видозмінювати, а згодом і витісняти діалекти.
Мова художньої літератури – не тотожне поняття щодо літературної мови, бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми, жаргонізми або інші явища, що перебувають за межами літературної мови. Норма літературної мови формується як результат сукупної дії таких основних чинників: 1) територіального, 2) мови авторитетних письменників, 3) статистичного. Літературна мова як особлива форма існування загальнонародної мови характеризується низкою ознак: 1) наявність писемності, писемної фіксації; 2) унормованість (кодифікація); 3) загальноприйнятість, тобто загальнообов’язковість норм; 4) поширення на всій мовній території, що зумовлює її наддіалектний характер; 5) розгалужена стилістична диференціація; 6) наявність двох різновидів – писемно-книжкового та усно-розмовного. Писемна мова є вторинною відносно усної, вона виникає й ґрунтується на її базі. Усна мова порівняно з писемною характеризується більшою довільністю в дотриманні літературної норми, певними вільностями в побудові висловлювань. Писемна мова більш регламентована і менш терпима до будь-яких відхилень від норми.
Літературних мов є незрівнянно менше, ніж узагалі мов на світі, тому що багато мов (переважно з незначною кількістю носіїв) не мають своєї писемності і, отже, літературної форми. 5. Соціолінгвістика – дисципліна, що досліджує взаємозв’язки мови і суспільства, форми існування мови в залежності від їх соціальної зумовленості, функції мови в суспільстві, відображення в мові суспільних процесів. Найважливіші для соціолінгвістики ідеї належать таким видатним ученим першої половини ХХ ст., як І.О.Бодуен де Куртене, Є.Д.Поливанов, Л.П.Якубинський, В.М.Жирмунський, Б.О.Ларин, О.М.Селищев, В.В.Виноградов, Г.О.Винокур у Росії, Ф.Брюно, А.Мейе, П.Лафарг, М.Коен у Франції, Ш.Баллі и А.Сеше у Швейцарии, Ж.Вандрієс у Бельгії, Б.Гавранек, В.Матезіус у Чехії та інш. Соціолінгвістика сьогодення широко використовує соціологічні методи дослідження (польова робота – тестування, анкетування, опитування, збирання мовних даних, інтерв’ю).
Основні поняття соціолінгвістики: мовна спільнота, мовна ситуація, соціально-коммунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм, диглосія, мовна політика та інші.
Мовна ситуація – це взаємодія і взаємодоповнення різних типів мовлення в межах єдиного соціуму, існуюча у конкретний відрізок часу сукупність усіх форм існування та реалізації мови, її функціонально-стильових різновидів, а також типів і способів взаємозв’язку і взаємодії цих форм у межах однієї мови і при контактах з іншими мовами.
Мовна політика – сукупність заходів, що їх вживає держава з метою формування певної мовної ситуації та контролю над нею.
Білінгвізм (лат. bilinguis – двомовний) – це здатність до оперування двома мовами. Використання більше ніж двох мов – це багатомовність (мультилінгвізм, полілінгвізм). Білінгвізм та полілінгвізм буває національний (вживання декількох мов у певній людській спільноті) та індивідуальний (вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається у відповідності до певної мовленнєвої ситуації). Наприклад, у Люксембурзі основна місцева мова – летцебургиш, а офіційними мовами є французька та німецька. У Бельгії три державні мови – фламандська, французька та німецька, в Швейцарії – французька, німецька, італійська та ретороманська. Мешканці цих країн є полілінгвами. В.П.Бєлянін виділяє природний (побутовий) та штучний (навчальний) білінгвізм. При цьому, природний білінгвізм з’являється під впливом мовного оточення (також засобів масової інформації) та завдяки багатій мовній практиці. Усвідомлення природними білінгвами мовної специфіки двох мовних систем, що використовуються, може не відбуватися. А при штучному білінгвізмі другу мову необхідно вивчати, докладаючи цілеспрямовані зусилля та використовуючи спеціальні методи і прийоми. Згідно з віковими періодами людини, білінгвізм має поділ на ранній, зумовлений перебуванням і життєдіяльністю у двомовному культурному середовищі; та пізній, при якому оволодіння другою мовою відбувається у старшому віці, після оволодіння рідною мовою. Під кутом зору ступеня володіння мовами та кількості мовленнєвих дій, на якій здатний білінгв, розрізняють рецептивний, репродуктивний і продуктивний види білінгвізму.
Диглосі́я (гр. διγλωσσία — «двомовність») — одночасне існування у суспільстві двох мов або двох різних форм однієї мови, що застосовуються в різних функціональних сферах. Компонентами диглосії можуть бути різні мови (наприклад, французька та російська у дворянському суспільстві Росії у кінці XVIII ст. – першій половині ХІХ ст.); різні форми однієї мови (літературна мова та діалект — наприклад, класична арабська мова та місцеві арабські діалекти); різні мовні стилі (наприклад, книжний і розмовний стилі у «теорії трьох штилів» М. В. Ломоносова). Термін «диглосія» був запропонований американським лінгвістом Чарльзом Фергюсоном у кінці 1950-х рр.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 424; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!