Внутрішня політика І. Мазепи наприкінці XVII – першої половини XVIII століття
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Політика гетьмана Івана Мазепи»
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Лівобережний гетьман І. Мазепа та його зовнішня політика
1.1Коломацькі статті
1.2 Стосунки з московським урядом
Розділ 2. Внутрішня політика І. Мазепи наприкінці XVII – першої половини XVIII століття
2.1 Доброчинна діяльність церкві
2.2 Становище селян
Україна в роки Північної війни 1700–1721 рр.
3.1 Переорієнтація Мазепи на бік шведів
3.2 Царський терор в Україні
3.3 Полтавська битва
3.4 Смерть Івана Мазепи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В історії України Мазепа – постать, навколо якої майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування – щонайменше такий діапазон суджень про нього.
Ця людина поширювала свої ідеї серед козацтва, простого народу за відновлення незалежності, звільнення від московського гніту, зазіхань інших чужоземних держав, які поступово знищували авторитет держави і підривали її політичне становище. Тому потрібно зауважити, що саме Мазепа зумів підняти внутрішню та зовнішню політику, закріпити дружні відносини із Швецією, підписати ряд дипломатичних угод, які стосувалися оборони державних кордонів, врегулювати церковний устрій, надати привілеї селянам і частково козакам.
Актуальність визначається потребою для сучасності, адже культурна та політична спадщина гетьмана Івана Мазепи є пластом не лише української, а й світової культури та політичної діяльності, які потрібно досліджувати, це незабутні сторінки, які є невід'ємною частиною нашого життя.
|
|
|
З огляду на те, що дана тема розглядалася багатьма авторами, але у сучасному суспільстві сталися зміни, зріс великий інтерес до поглибленого аналізу даного питання.
Предмет дослідження: політична діяльність гетьмана Івана Мазепи, Північна війна 1700–1721 рр., яка в подальшому привела до спустошливих нападів Московщини на українські землі, зрада гетьмана (Петру I), і перехід його на бік Швеції.
Мета дослідження – поглиблення та теоретичне обґрунтування політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи наприкінці XVIІ – першої половини ХVІІІ ст. та його вплив на розвиток держави.
Завдання:
- простежити напрямки зовнішньої політики гетьмана та її вплив на розвиток українського народу;
- розглянути взаємовідносини Івана Мазепи та російського царя;
- проаналізувати основні аспекти внутрішньої політики гетьмана;
- дослідити передумови переходу Івана Мазепи на бік шведів;
- прослідкувати останні роки життя гетьмана.
Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період кінця XVIІ – першої половини XVIIІ ст. включно.
|
|
|
Практичне значення дослідженої теми полягає у поданні важливих фактів про політичну діяльність гетьмана Івана Мазепи, розкриття вагомих чинників, що сприяли формуванню нації, утвердження її державності. Подані матеріали варто використовувати у практичній навчальній діяльності для розширення діапазону усвідомлення історичних процесів з науково-навчального боку. Подані матеріали можуть бути використані для вивчення в школі на уроках та позакласних заходах присвячених даній темі, конференціях, семінарах.
мазепа цар політика російський
РОЗДІЛ 1
Лівобережний гетьман І. Мазепа та його зовнішня політика
1.1 Коломацькі статті
Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича і побиттям або навіть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподілом усіх основних посад між старшинами і підписанням так званих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою.
Суть цих статей зводилася до таких позицій:
1. Було підтверджено права і вольності Війська Запогрозького, але одночасно статті закріплювали посилення царської влади в Гетьманщині й обмеження української козацької автономії, що відбувалося постійно при кожних виборах нового гетьмана.
|
|
|
2. Гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу, а старшина – переобирати гетьмана.
3. Гетьману, як і раніше, було відмовлено у праві відносин з іноземними державами. Для його «охорони» у гетьманській столиці Батурині виділявся окремий полк московських стрільців.
4. Установлювалося, що російські воєводи, які перебували у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.
5. Козацькій старшині надавалися значні права і привілеї: свободу від
будь – яких податків, натуральних повинностей беззастережне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо.
6. Гетьман і старшина зобов’язувалися дбати про зближення з великоросами, особливо через мішані шлюби, для чого дозволялося українським мешканцям мати вільний перехід до великоросійських міст.
7. Реєстрового війська повинно було бути 30 тисяч козаків.
8. На півдні Гетьманщини для захисту від турецько – татарських набігів мали бути побудовані укріплення міста – фортеці на річках Самарі, Орелі і Орчику. Слід сказати, що цей пункт запорізькі козаки сприйняли як зазіхання на їхні привілеї на південних землях [33; с. 45]…
|
|
|
Коломацькі статті, як вважає О. Оглоблін, були складені на основі Глухівських статей гетьмана Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. При докладному розгляді деякі пункти статей виявляються надзвичайно цікавими, тому приділимо їм певну увагу – адже саме на їхній основі, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику.
Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У листування з іноземними государями відмовлено ще Юрію Хмельницькому в 1659 році, і з тих часів щоразу в договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з–за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна повинна була чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання якого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Мова йшла перш за все про участь у діяльності Священної Ліги – антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Українські та російські війська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом і ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укріплення проти татар по річках Орелі, Самарі, Берестовій та Орчику, заселяючи їх «малоросійськими жителями». Основне знаряддя здійснення вищезгаданої активної зовнішньої політики – козацьке військо – мало, згідно з Коломацькими статтями, складатися з 30 тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцем перебування «військової» (генеральної) артилерії (а, вона нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденція – Батурин [7; c. 34].
Вже згаданий 19-й пункт статей передбачав покарання (аж до смертної кари) для тих українців, які відмовлялися приймати за грошову одиницю так звані «севські» чехи (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік українсько-російського кордону. Насправді їх виготовляли з міді з невеликою домішкою срібла, тож населення і України, і Росії небезпідставно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян) 1689 року російський уряд був змушений припинити нав’язування неповноцінної монети, і цей пункт статей втратив силу [l; с. 223].
Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будЬ–якого іншого старшини) до влади. Так Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Субтельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики. Але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.
1.2 Стосунки з московським урядом
Невдача двох Кримських походів стала однією з причин двірцевого перевороту в Москві. Молодий цар Петро І у серпні 1689 року захопив усю повноту влади. При особистій зустрічі з новим царем Мазепі поталанило викликати в Петра І повагу і симпатію. Відтоді гетьман мав цілковиту довіру московського царя.
На початку 90-х років ХVІІ ст. відбулася вагома і неоднозначна подія у політичному житті Війська Запорозького – канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко (Петрик) утік на Запорожжя й почав схиляти козаків до виступу проти старшини і визволення Гетьманщини від московських військ. Ставши січовим писарем, Петрик розгорнув активну дипломатичну діяльність щодо створення антиросійської коаліції держав. При цьому він скористався досвідом Богдана Хмельницького і пішов на зближення з урядом Кримського ханства. Козацький літописець Самійло Величко вважає, що плани Петрика опосередковано і таємно підтримував сам гетьман Мазепа [l8; с. 36].
26 травня 1692 року Петрик підписав із Кримом мирний договір, який закріплював союз «двох незалежних держав». Угода складалася з 16 статей. Її основними умовами були:
1. Визнавалася незалежність Української держави і підтверджувалися усі «вольності» українського народу.
2. Кримське ханство і Україна зобов’язувалися спільно захищатися від агресії «Поляків і Москви».
3. Першочерговим завданням ставилося відвоювання «Малоросійської України» у Москви.
4. Територія нової Української держави мала складатися із земель колишніх Чернігівського та Київського воєводств, Сумського та Охтирського полків Слобожанщини і тих правобережних земель, які були визволені за часів Хмельницького і перебували у складі Речі Посполитої.
5. За надану допомогу Гетьманщина мала відкрити татарським ордам «муравські шляхи» на Москву. Для цього передбачалося переселити жителів Харківського, Острогозького і Чернігівського полків на Чигиринщину.
6. Південний кордон козацької України мав проходити по р. Самарі.
7. Сторони зобов’язувалися створити взаємовигідні умови для торгівлі, занять рибним та мисливським промислами, добування солі тощо.
8. Бралося зобов’язання про припинення руйнівних нападів козаків на Крим, а татар на українські землі [26; c. 112–113].
9. Передбачався обмін резидентами, посольствами, влаштування регулярного поштового зв’язку.
Хоча цей договір не був реалізований на практиці, а Петрик через не підтримку українського населення і складні геополітичні обставини зазнав у кінцевому підсумку невдачі, ця угода залишила неабиякий слід в історії української політико–правової та державотворчої думки, наочно показала невдоволення частини національної еліти тодішнім політичним та економічним становищем України у складі Московської держави.
Тим часом Петро І, узявши в 1689 р. управління країною, відразу ж здійснив спробу вийти до Чорного моря. Для цього він організував т. зв. Азово-дніпровські походи 1695 і 1696 рр., у яких взяли участь і лівобережні козацькі полки і які завершилися виходом Росії до Азовського моря. Однак після цього успіху московський цар учинив різку зовнішньополітичну переорієнтацію Росії. Москва у 1700 році уклала з Портою Константинопольський мирний договір і розпочала боротьбу за вихід до Балтійського моря, а Україну залишила напризволяще з її багатовіковою чорноморською проблемою. Незважаючи на такий стан справ, в цілому чорноморський напрям зовнішньої політики Івана Мазепи та усі його прояви були органічно пов’язані із загальними планами гетьмана будівництва Української самостійної держави [2; c. 226].
Московський вектор зовнішньополітичної діяльності гетьмана Мазепи у перший період його правління (до 1700 року) досить суперечливий та малодосліджений. Відомо, що І. Мазепа, був противником «Вічного миру» 1686 року, слушно вбачав у ньому небезпеку для козацької державності і для її поборницьких прагнень. Саме тому гетьман продовжував традиційну політику – не допустити втручання Москви у внутрішні справи Гетьманщини. Але допомога Москви була потрібна Мазепі у здійсненні його широкої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Незалежно від свого ставлення до Москви, гетьман у 1690-х роках проводить лояльну політику у відносинах із російським урядом [9; c. 66].
Спочатку І. Мазепа ретельно й лояльно виконував військові зобов’язання Коломацьких угод. Зокрема, навесні 1688 року він розпочав будівництво фортець на півдні Гетьманщини. Це викликало велике невдоволення на Січі й стало однією з головних причин ворожого ставлення Запорожжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування. Крім того, фактично від Коломацького договору 1687 року до початку Північної війни у 1700 році на вимоги царського уряду українські козаки брали участь у численних боях проти татар і турків, а селяни і міщани мусили забезпечувати російські війська, які проходили через українські міста і села, квартирами для постоїв, провіантом, фуражем тощо. Московські воєводи безборонно знущалися над місцевим українським населенням. З цього приводу І. Мазепа писав до Петра І: От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, вимагають від жителів собі корму й життя, а ні – то б’ють і безчестять навіть старшину козацьку… Тож не важко всякому розсудити, які труднощі, збитки й розорення від тих безперестанних походів терпить Україна [6; c. 342].
Мазепа досить часто був у Москві, кожного разу бачився з Петром, з яким зав’язує дуже приязні відносини. Така лояльна політика Івана Мазепи щодо Москви була дуже непопулярна серед українського загалу. У широких колах суспільства зростало невдоволення «промосковською» політикою гетьмана, звучали слова докору й осуду.
Розділ 2
Внутрішня політика І. Мазепи наприкінці XVII – першої половини XVIII століття
2.1 Доброчинна діяльність церкві
Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого – його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О. Лазаревський у «Замітках про Мазепу», знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей не було самозрозумілим, оскільки церкви і монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики – адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців [38; с. 99].
Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж ворогів.так, Петро I у листі до рязанського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708 р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там–таки вимагав оголосити анафему гетьманові, який відійшов од Москви.
Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор при монастирі св. Миколи, 1698-го при ньому ж – церкву св. Богоматері, при Печерському – церкву Всіх Святих, при Братському – велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам’яною огорожею Печерський монастир – вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі [5; c. 117].
Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90-х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння, що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія [8; с. 10].
Всі ті коштовності що їх віддавав гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення – книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Назвемо найцінніші з них. Межигірськоиу монастирю ним було даровано вівтар, Печерському монастирю – золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.
Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1695, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян – як самостійних господарів, так і підсусідків, – котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватися общинними землями вряди-годи виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечено від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра [23; с. 76].
Звичайно Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася.
2.2 Становище селян
Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це бло ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина.
На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи – 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, а з пішого право займатися гуральництвом – «показанщину» – по 2 таляри [25; c. 339].
Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття, відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних шарварків (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги тощо) [3; с. 80].
Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своїм скотом перевозять, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел. З посполитих свобідних гуси, кури, яйця и поросята» [13; с. 66].
Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати життя державців та експлуатацію посполитих.
Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволеннями російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У1692 році уряд Петра I, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого із старшин маєтностей у Полтавському полку [19; с. 42].
Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов’язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх предківських ґрунтах, або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями.
Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною – уряд був змушений іти на популярні кроки, які недодавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації – це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування [4; с. 264].
Розділ 3
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 195; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!