Розд іл ІІ. Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНО ЗАКЛАДУ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»
КУРСОВА РОБОТА
З дисципліни «Політична економія»
На тему:
Аграрні відносини і їх еволюція за сучасних умов
Виконав роботу студент групи 2КОД9-033
Протчеко Ярослав Володимирович
Керівник: Калініченко Антоніна Сергіївна
Дата захисту «__» __________2011р.
Оцінка «_______________»
Київ-2011
Зміст
Вступ
Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах
1.1 Аграрно-промисловий комплекс
1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку
Розділ ІІ. Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві
2.1 Еволюція власності на землю
2.2 Радикальні перетворення у відносинах власності та АПК
2.3 Земельна рента та її форми в сучасних умовах
Розділ ІІІ. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України
Висновки
Список використаної літератури
Словник економічних термінів
Вступ
Характерною рисою соціально орієнтованої ринкової економіки на прикладі розвинутих країн є функціонування агропромислового комплексу (АПК), або агробізнесу. Це зумовлює суттєві особливості суспільного відтворення в цій надзвичайно важливій сфері економіки.
|
|
|
Формування і розвиток агробізнесу зумовлені переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва й інтенсивних технологій в умовах науково-технічної революції. Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з іншими галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агробізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої економіки.
Матеріальною основою формування АПК є, з одного боку, небувалий за глибиною процес суспільного поділу праці, а з іншого — безперервний процес розширення кооперування сільського господарства з суміжними галузями національної економіки.
Послідовна індустріалізація та інтенсифікація, підвищення рівня усуспільнення сільськогосподарського виробництва, посилення його внутрі- й міжгалузевих зв'язків об'єктивно привели до формування агропромислового комплексу в розвинутих країнах. На основі технологічно й економічно пов'язаних із сільським господарством галузей сформувався єдиний виробничий потік, усі ланки якого міцно пов'язанів єдинийнародногосподарський агропромисловий комплекс.
|
|
|
Розділ І. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах
Аграрно-промисловий комплекс
До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Аграрно-промисловий комплекс — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.
Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії — до 3%, Франції, Італії — до 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.
|
|
|
До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.
Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.
В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 20 до 30% всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25-30%:10-15%:50-55%.
Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.
|
|
|
Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм виробників сільськогосподарської продукції.
Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини. Враховуючи це, при виробленні й проведенні аграрної політики в Україні недоцільно орієнтуватися лише на створення фермерських господарств. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.
Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2—3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу,
У 90-х роках в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше, ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування в 1997 р. становило майже 80%), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі, яку проводить уряд.
1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку
Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство є найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує майже 1 млрд. осіб. Проблема нормального забезпечення продуктами надзвичайно актуальна для сотень мільйонів населення в різних регіонах нашої планети, зокрема в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.
У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найшвидшими темпами ці зміни відбувалися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої сили на планеті; наприкінці XIX — на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі працювало до 40% населення, а в промисловості — приблизно 35%. У середині 90-х років XX ст. у сільському господарстві в передових країнах світу було зайнято лише 5% працездатного населення, а в США — лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.
Різке скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві в розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати переважну більшість населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує продуктами харчування майже 139 жителів країни, а в Україні — лише 12—13.
Сільському господарству України було заподіяно величезних збитків під час насильницької колективізації 1929—1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування командно-адміністративної системи та волюнтаристських аграрних реформ 90-х років. Внаслідок цього найбагатша чорноземами країна світу, яка, за оцінками фахівців, може прогодувати не менше 300 млн. осіб, неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.
Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцем розташування. Крім того, земля за раціонального використання не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Свідченням цього є й те, що потенціал українських чорноземів використовується приблизно на третину. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язано з дією природних та біологічних законів. Так, терміни зростання й визрівання рослин і тварин незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють цю продукцію.
Специфічний характер землі як знаряддя праці також полягає у тому, що вона водночас є й предметом праці. До специфічних основних виробничих фондів сільського господарства належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.
Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Тому працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, слід створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.
Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.
Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:
1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природничих та біологічних законів;
2) у сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;
3) менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;
4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;
5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;
6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;
7) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.
Розд іл ІІ. Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві
Еволюція власності на землю
Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі, у Франції в 1918 р. у 16% землевласників було 71,2% землі.
Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали майже 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупнішим із них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Переважна більшість власників цієї землі стала наймитами з наділом і орендарями. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні відсотки, а значна частина їх ставала лише номінальними власниками землі.
У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 25% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало майже 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. сягала 2 тис. га. землі, малої — 1,5 га.
В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятин — у Херсонській губернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.
У Східній Україні після реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях селяни отримали 45,7% землі, у поміщиків залишилося 46,6%, церкві та державі належало 7,7% землі. Загалом з 48,1 млн. га земельного фонду надільне землекористування селян зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилися без наділів.
За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння у 1861—1902 pp. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб., а на початку XX ст. — 190 крб.
Після столипінської реформи впродовж 1905—1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Упродовж 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах Російської імперії проживало до 2 млн. українців.
Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яку здають в оренду.
У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. До 60% господарств обходяться без найманої робочої сили. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. Водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймали до 80% робочої сили. Кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі. Їх роль у третьому тисячолітті значно зросте.
У США налічується майже 5 тис. кооперативів, які переробляють до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.
У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у Данії середня ферма — 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, У Греції — 4 га. Але характерним для цих країн є виробництво основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50% на сільськогосподарську продукцію, у США — 35%, в Японії — 75%. Без якої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда.
Оренда — тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендарю або селянинові, який не наймає робочої сили.
У Франції, наприклад, орендують більше половини земель, в Англії – до 40%. У США понад третина сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в Англії — до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі, тощо.
Різновид оренди – сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.
Особливістю орендних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій складаються з 10 ферм.
Після жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке Усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати У колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней з 1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн., приблизно у два рази зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.
У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до "Раці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за Малійського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і державна.
Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися у села. Внаслідок такого пограбування селян зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення колгоспів і збільшення кількості радгоспів.
Про низьку ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні свідчило й те, що витрати праці на виробництво 1 ц сільськогосподарської продукції в 1981—1985 pp. становили (в людино-годинах) при вирощувані кукурудзи (зерна) 1,2, у США (в 1978—1982 pp.) — 0,12, картоплі — відповідно 3,1 і 0,3, цукрових буряків — 0,9 і 0,11, молока — 8,5 і 0,66, приросту живої ваги великої рогатої худоби — 48,1 і 2,43, приросту живої ваги свиней — 34,1 і 0,88. Якщо в Україні з 1 га урожайність зернових становила в 1986—1990 pp. 30,1 ц, то в США та країнах ЄС — 44,4 ц, цукрових буряків — 264,458 і 494 ц, надої молока на одну корову — 2840, 6358 і 3975 кг. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві України давала змогу виробляти на початку 90-х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах Європи (зокрема було зібрано 51 млн. т зерна). Водночас Україна щорічно експортувала такої продукції на суму до 30 млрд. крб.
Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шлях радикальної перебудови аграрних відносин.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 80; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!