Основні літературні угрупування 20-30-х рр. ХХ ст.
Міністерство освіти і науки, молоді та спору України
Державний вищий навчальний заклад
«Донбаський державний педагогічний університет»
Кафедра української мови та літератури
Опорний конспект лекцій
із навчальної дисципліни
Історія української літератури
напрям підготовки бакалавр
6.020303 Філологія. Українська мова та література
факультет філологічний
Розділ І. Українська новітня література 1920-х – поч. 1930-х рр.
як «розстріляне відродження»
Тема І.1. Літературно-мистецька генерація 1920-х – поч. 1930-х рр.
як «розстріляне відродження»
Мета вивчення: подати загальний спектр літературної дійсності
в Україні 1920-х років
Навчальний час: 4 год.
Обладнання: –
План лекції:
1. Модерність української літератури 1920-х – поч. 1930-х рр.
2. Літературні угрупування та об’єднання 20-х рр. ХХ ст.
3. Літературна дискусія 1925-28 рр. та її наслідки.
4. Соціалістичний реалізм як ідеологічна та культурна надбудова тоталітарного совєтського режиму: постання, формування, еволюція.
Література:
1. Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. Кн.1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.14-82.
2. Мовчан Р.Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі: Монографія. – К.: ВД «Стилос», 2008. – 544с.
3. Захарчук І. Війна і слово (Мілітарна парадигма літератури соціалістичногого реалізму): монографія / І.В.Захарчук. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. – 406 с.
|
|
|
4. Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. – Львів: Академічний Експрес, 2002. – 239 с.
5. Кавун Л.І. «М’ятежні романтики вітаїзму»: проза ВАПЛІТЕ: Монографія. – Черкаси: Брама. – Україна, 2008. – 328 с.
6. Павличко С. Захований модернізм 20-х: між авангардом і неокласицизмом // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997. – С.169-237.
Ключові поняття: літературні течії, літературні угрупування, літературна дискусія, соцреалізм.
Основний зміст
Літературно-мистецьке житя української літератури
Тих рр. ХХ ст.
XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам літератури, як І. Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим поетам і письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М.Семенку. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розвиток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а друга половина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині. Початок 20-х pp. XX ст. ознаменувався появою великої кількості літературних угруповань, які бажали самовиявлення і творчої свободи.
|
|
|
Більшість українських письменників початку ХХ ст., особливо молодих вірили, що нова влада, на словах сповідуючи демократичні принципи, буде впроваджувати її в життя.
Літературна дійсність в Україні 20-х рр. була надзвичайно багатою і різноманітною. Письменника намагалися розв’язувати питання не тільки літературні, а й естетичні, соціальні, національні.
Цю добу називають «українським Відродженням» або Ренесансом.
1. виступило багато молодих талановитих письменників (П.Тичина, В.Сосюра, М.Хвильовий, В.Підмогильний, М.Куліш, М.Зеров, М.Рильський, Є.Плужник, Г.Косинка, Т.Осьмачка тощо).
|
|
|
2. Побутування різноманітних стильових літературних течій: авангардизм (його відгалуження – футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, неокласика, імпресіонізм, експресіонізм тощо.
3. Утворення численних літературних угрупувань («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП тощо).
4. Літературна полеміка і різноманітні дискусії з приводу призначення літератури і її місця в суспільному житті.
Поступово комуністична партія втручається в літературний процес. Література стає «слухняним гвинтиком» пролетарської справи. Практикується спекуляція на інтересах народ мас, які були захоплені революцією. Творча діяльність вульгаризувалася, зводилася до оспівування партії та її вождів, ставала примітивною.
Літературна дискусія 1925 – 1928 рр. У квітні 1925 p. M. Хвильовий виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опановувати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.
|
|
|
З цієї статті М. Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розвиватись література. Коли ж М. Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр всесоюзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, бо в неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуністичної партії більшовиків України). Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з позицій соціально-політичної боротьби з класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява в творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незгодні з таким станом речей оголошувались ворожим для пролетаріату класом і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це називати письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: повісився Б. Тента, застрелився М. Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Г. Косинка, живим був спалений поет В. Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати і продовжувати...
Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х pp. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська-влада не могла вдатись до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування в зв'язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Зрозуміло, що після подібної розправи бажаючих продовжити справу репресованих не знаходилось. У процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.
Метод соцреалізму. ІІІе в ході дискусії кінця 20-х років почала перемагати думка, що методом радянської літератури має бути реалізм, але «нового гатунку». Для визначення його добиралися різні прикметники: пролетарський, тенденційний, активний, монументальний„героїчний, романтичний, соціальний тощо. Переміг - соціалістичний. У такому формулюванні термін утвердився в загальному вжитку від 1932 року.
Ідейними засадам и «основного методу» проголошено марксизм-ленінізм, що утверджував партійність літератури: відображення й оцінка подій, явищ, процесів суспільного життя в художніх творах мало здійснюватися з позицій генеральної лінії ВКП (б) . Вважалося, що засади комуністичної партійності мистецтва були закладені Леніним у статті «Партійна організація і партійна література». Насправді ж у ній ішлося про легальну й нелегальну пропагандистську літературу. Ревні ідеологи марксизму-ленінізму механічно перенесли положення цієї статті не тільки на всі види мистецтва, а й у науку та інші галузі духовного життя суспільства.
Передбачався і критичний елемент у складі «основного методу», але він зводився до викриття i осуду лише злочинних дій „ворогів народу - різних „шкідників”, „куркулів”, „пдкурульників”, а також «пережитків буржуазної ідеології в свідомості окремих людей» та порокі капiталістичного устрою.
Пейзажі мали відображати «оновлену вільною працею» природу, квітучі села, чисті багаті міста, монументальні виробництва. Ні напівспустілих «безперспективних» сіл, ні занедбаних колись родючих ланів, ні застарілої техніки на сторінках художніi творів не допускалося.
Для літератур численних республік Союзу було винайдено постулат - національна форма і соціалістичний зміст», що знижувало можливість правдивого й повного відображення специфічних особливостей побуту різних народів, а також національних характерів. Це негативне явище поглиблювалося і тим, що в художньому творі, як відомо, провідним є зміст, котрий вимагає відповідної собі форми. Отже, цілком самобутньої національної форми не могло бути.
Утопічний характер марксизму-ленінізму як ідеологічної засади «основного методу» обумовив і фальшивість його естет и ч ного ідеалу: безкласове комуністичне суспільство; дружба між вільними народами; гармонійно розвинена людина-громадянин, ідейно-політична й моральна єдність усіх членів суспільства, гуманні стосунки між ними, правова та майнова рівність; підпорядкованість інтересів особи інтересам держави (людина -- «гвинтик» у монументальній «державній машині»). Тільки остання з викладених тез виявилася правдивою. Взагалі ж своїми численними нормативами й догмами, обмеженнями й приписами соціалістичний реалізм нагадує теорію класицизму, породжену абсолютизмом.
Особливість «соцреалу» виявилася і в тому, шо він був уведений «зверху», «з центру», директивно, насильницькими методами, а не винайдений письменниками у процесі творчих пошуків. 18 вересня 1942 року Довженко у своєму щоденнику зробив такий запис: «Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль (тобто творчий метод) проголошувався раніше, ніж будуть створені самі твори». Адміністративнодирективне керівництво було характерним для тогочасного державного устрою, тому «основний метод» радянської літератури можна б назвати «тоталітарним (або директивним) реалізмом».
Основні літературні угрупування 20-30-х рр. ХХ ст.
Аспанфут. Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи М. Семянка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, М. Бажан, Ю.Яновський, А. Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комункульту».
ВАПЛІТЕ. З літературною дискусією 1925—1928 pp. пов'язані виникнення, існування і доля видатнішої літературної організації 20-х pp. — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об'єднала багатьох кращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М.Майський, Г. Епік, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенченко, М.Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І.Дніпровський, О. Слісаренко, Г.Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набрала скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП. У 1933—34 pp. із ваплітян були ліквідовані: Яловий, Хвильовий, Досвітній, Слісаренко, Епік, Куліш, Йогансен та інші. Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс більшовизм українській літературі ліквідацією ВАПЛІТЕ.
ВУСПП. Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників була організована в січні 1927 р. з наміром об'єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «Неокласики», МАРС тощо. ВУСПП був українською аналогією сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об'єднанні асоціацій пролетарських письменників), його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах (його політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І.Микитенко, І. Кириленко). Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (негласно підтримувані партією, хоч вона деякий час і демонструвала нейтралітет), посилення нападок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «Неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності взагалі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».
«Гарт». Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М.Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П.Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М.Яловий, М.Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В.Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.
«Ланка». Організація, створена 1924 p., об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність; до неї входили: В.Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г.Косинка, Я. Качура, Я- Савченко та інші. 1926р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова»).
МАРС. Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 р., окрім ВАПЛІТЕ-Пролітфронту, була ліквідована й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація «Ланка-МАРС». «Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова була ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСУ» входили письменники: Є. Плужник, Д. Фальківський, М.Терещенко, Т.Осьмачка, Г.Косинка, М. Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, В.Ярошенко, Г.Брасюк, Д. Тась (Могилянський), М. Галич та інші. За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані.
«Молодняк». Організація комсомольських письменників (1926—1932). У Харкові — П.Усенко, Л.Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; у Києві — Б. Коваленко, О.Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, П. Кодесник, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал. Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.
«Неокласики». На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925— 1928 pp. Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М.Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П.Филипович, Юрій Клен (О.Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.
Масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).
«Плуг». Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Д. Гуменна, П.Панч, І.Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші. З квітня 1922р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції». Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. Негативним в діяльності організації було те. що плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.
СПУ (Спілка письменників України). 23 квітня 1932 р. з'явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала Спілка письменників України. Обов'язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте й йому протиставлене гасло «совєтизації».
Писати за директивними вказівками Центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало, існувало тільки «мусиш».
Питання для самостійної роботи:
1. Програмові засади «неокласиків».
2. Літературний портрет лідера українських футуристів М. Семенка.
Тема І.2. Ідейно-естетичні пошуки української поезії
1920-х – поч. 1930-х рр.
Мета вивчення: висвітлити ідейно-естетичну платформу української
поезії крізь призму творчості провідних
поетів 1920-х – поч. 1930-х рр.
Навчальний час: 2 год.
Обладнання: –
План лекції:
1. Поетична творчість П. Тичини. Постать П. Тичини у контексті національно-культурного «ренесансу» 20-х років. Особливості світоглядної концепції та індивідуального стилю. Рання творчість П. Тичини, її роль в історії української поезії ХХ ст.: збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг».
2. Висока культура поетичного мовлення «неокласиків».
3. Популярність «стихійної» лірики В. Сосюри.
Література:
1. Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. У 4 кн. — К., 1994. – Кн.1. – С. 542-550.
2. Білецький О.І. Про Павла Тичину // Урок української. – 2002. – № 8.– С. 48-51.
3. Бойко Т.Т. Роль звука і кольору в поезіях Павла Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2004. – № 7. – С. 25-26.
4. Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г. Тичини. – К.: Наукова думка, 1990. – 128 с.
5. Єфремов С.О. П. Тичина // Єфремов С.О. Історія українського письменництва. – К.: Феміна, 1995. – С. 618-622.
6. Жулинський М. Із забуття - в безсмертя (сторінки призабутої спадщини), – К.: Дніпро, 1990. – С. 237-242.
7. Загребельний П.А. Кларнети ніжності // Співець єдиної родини: Статті, есе, спогади, художні твори про П.Г. Тичину / Упорядник З.В. Гончарук. – К.: Рад письм., 1981. – С.10-65.
8. Зеров М.К. Історико-літературні праці // Зеров М. Твори: В 2-х т. / Упоряд. Г.Кочур, Д. Павличко. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – С. 496-499.
9. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція // Слово і час. – 2003. – № 1. – С. 3-8.
10. Клочек Г. Оригінальний варіант «Золотого гомону» // Українська мова та література. – 2003. – № 9. – С. 3-4.
11. М.Коцюбинська. Корозія таланту // М.Коцюбинська. Мої мрії: У 2т. – Дух і літера, 2004, Харків, Т.1. – С.262-285.
12. Лавріненко Ю. Кларнетичний символізм // Українське слово. Хрестоматія укр. літ-ри та літ. критики: У 4 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 588-596.
13. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром'як, Ю. Ковалів та ін. – К.: ВІД «Академія», 1997. – С. 352-353.
14. В.Мелешко , Т.Петренко. Кларнетизм ранньої лірики П. Тичини // Українська література в ЗОШ. – 2002. – № 4. – С. 20-24.
15. Молочко С. «Не людина, а музика» // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 6. – С. 60-70.
16. Молочко С. «Не людина, а музика» (закінчення) // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 6. – С. 37-51.
17. Моренець В. Без Тичини // Сучасність. – 2000. – № 1. – С. 79-100.
18. Неборак В. Сенси і нонсенси Павла Тичини // Усе для школи. – 2001. – № 4. – С. 77-78.
19. Новиченко Л. Павло Тичина // Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. / За ред. В. Дончика. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 99-110.
20. Поляруш О. «Вслухався я в той гомін золотий..» Поема Павла Тичини «Золотий гомін» // Дивослово. – 2004. – № 2. – С. 5-9.
21. Сверстюк Є. Павло Тичина // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 383-399.
22. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К.: Знання, 1993. – 85с.; Українське слово / Хрестоматія, Т.1. – К., 1994. – С.578-588.
23. Тельнюк С.В. Містифікація генія в тоталітарному пеклі // Дніпро. – 1991. – № 1. – С. 181-197.
24. Хархун В. «Митець в каноні»: соцреалістична поезія П.Тичини 1930-1960рр. // Слово і час. - № 10. – 2006. – С.38-51.
25. Шестопалова Т. Міфологемний код поезії Павла Тичини // Слово і час. – 2001. – № 1. – С. 59-64.
26. Штонь Г. «Сонячні кларнети» – твір духомовця // Слово і час. – 2001. – №1.– С. 9-10.
27. Яровий О. Поет на перехресті поглядів: критика різних часів про Тичину // Укр.мова і літ-ра. – 1997. – № 2. – С.1-3.
28. Базилевський В. Євген Плужник //Літературна Україна. – 1988. – №45.
29. Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 4-х т. – Т.2. – К., 1994. – С.223-238.
30. Коваленко-Плужник Г. Спогади / Україна. – 1990. – №1-4.
31. Коцюбинська М. Щирість. З приводу виходу у світ «Вибраних поезій» Є.Плужника, 1996 // Мої обрії. У 2-х т. Т.2. Дух і літера. Харківська правозахисна група. Київ, 2004. - С.212-216.
32. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща //Моренець В. Мотиви катастрофізму в поезії Є.Плужника. – Київ: Основи, 2002. – С.267-269.
33. Новиченко Л. Євген Плужник // Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. Кн. 1. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С.192-199.
34. Плужник Є. Три збірки. – Мюнхен: Ін-т Літератури, 1979. – 257 с.
35. Скирда Л. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. – К., 1989.
36. Токмань Г. Діалоги Євгена Плужника з душею // Вітчизна. – 1999. – № 2. – С.140-143.
37. Токмань Г. Ordo amoris ліричного героя Євгена Плужника // Вітчизна. – 1997. – № 8. – С.144-147.
38. Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і час. – № 4-5. – 1999. – С.63-65.
39. Бурляй Ю. Невідомий Сосюра: Біографічні етюди // Київ. – 1998. – № 1-2. – С.31-34; 102-115.
40. Гальченко С. Невичерпаний архів Володимира Сосюри // Слово і час. – 1998. – № 1. – С.9-17.
41. Гриценко В. Одкровення предтечі, а чи сповідь пророка? Фантастика і реальність у поемах В.Сосюри «Ваал», «Каїн» та «Христос» // Дивослово. – 2001. – № 1. – С.9-12.
42. Гуменюк В. Ідеал ліричного героя в поезії Володимира Сосюри // Дивослово. – 2006. – № 7. – С.46-48.
43. Дацюк Е. «Навколо радості так мало! Який у чорта днів бадьор...». Інвективи від «м’ятежного сина» - Володимира Сосюра // Дзвін. – 2003. – № 1. – С.137-143.
44. Кодак М. Динаміка авторської свідомості Володимира Сосюри: симультанний аналіз поезій 1920-1936 рр. // Слово і час. – 2006. – №11. – С.52-57.
45. Кондрашова Л.Переосмислення історичного минулого в поемі В.Сосюри «Мазепа». Бінарний урок з української літературири та історії України в 10 кл. /Л.Кондрашова, М. Кондрашов / Дивослово. – 2008. – № 5. – С.30-34.
46. Ковалів Ю. Володимир Сосюра // Бібліотека «Дивослова». – 2006. – № 7. – С.27-41.
47. Костюченко В. Доля поета // Літературна Україна. – 2005. – 28 липня (№ 29). – С.1;7.
48. Костюченко В. Втеча від власного «Я»: Творчість Володимира Сосюри кінця 1930-х років // Дивослово. – 2003. – № 12. – С.4-8.
49. Куценко Л. Володимир Сосюра, Євген Маланюк: історія творчого діалогу // Дивослово. – 2007. – № 1. – С.49-53.
50. Мазуркевич О. Володимир Сосюра: яким він був насправді і яким увійшов у своє безсмертя // Рідний край: Історико-краєзнавчий альманах. – Донецьк, 1995. – С.83-88.
51. Монастиренко Г. В.Сосюра: Спогади. Листування. – Донецьк: Лебедь, 1997. – 130 с.
52. Радченко Е. Володимир Сосюра: літ-критичний нарис. – К.: Рад. письменник, 1967. – 206 с.
53. Романько В. Захисник і пропагандист рідного слова: Володимир Сосюра і українська мова. – Слов’янськ, 1998. – 39 с.
54. Приходько О. Постать гетьмана Мазепи очима двох слов’янських письменників: (матеріали до вивчення поеми В.Сосюри «Мазепа») // Дивослово. – 1998. – № 6. – С.34-37.
Ключові поняття: світоглядні концепції, індивідуальний стиль, новаторство, традиціоналізм.
Основний зміст
Павло Тичина (1891 - 1967)
Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900—1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913—1914 рр. — у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 року подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939 рр. і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Помер 16 вересня 1967 року в Києві.
Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — Євгеном Маланюком). П.Г.Тичина починав як поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів Т.Г.Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г.Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я»... В основі шукань митця, на думку дослідників, — давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П.Г.Тичини зіставляють з творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С.Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян. Протягом життя П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість П.Г.Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші. Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьому виявилася його перевага над бездушною системою, заложником якої був).
Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.
У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.
Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.
Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм...» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи, розкажи мені, поле...», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу...», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «Як не горю, я не живу...», «Дух народів горить...»).
«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю. Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії. Світ «Сонячних кларнетів» сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння». У вірші «Гаї шумлять» відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії. Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями.
Сонячні кларнети - поетичне вираження авторського розуміння гармонії Всесвіту. В Україні ішла громадянська війна. Держава щосили намагалася стати незалежною, вибороти давно очікувану волю. Найталановитіші, най прогресивніші сили літератури або передчасно зійшли в могилу (Леся Українка, М.Коцюбинський), або були розчавлені обставинами (В.Стефаник, Л.Мартович, М.Черемшина, О.Кобилянська). Натомість у літературу рвалося декадентство, яке отруювало мистецьку молодь.
Збірка П. Тичини "Сонячні кларнети" - це цілісна річ, із своєрідним баченням світу, написана віртуозним віршем. Збірка створювалася щонайменше протягом чотирьох років. Вірші, що увійшли до книги, попередньо друкувалися у періодиці: 1914 року у журналі "Сяйво" вийшли вірші "Гаї шумлять", "Гаптує дівчина"; 1915 року у журналі "Основа" - вірші "Десь на дні мого серця", "Душа моя - послухай...", "Молодий я, молодий...", "Як не горю - я не живу".
Три тематичні групи віршів збірки. Збірка "Сонячні кларнети" - це три частини одного цілого. Перша частина належить до пейзажної і любовної лірики, друга - це вірші про народне горе, заподіяне війною, а третя - це відгомін подій одного року жовтневої революції.)
Алегоричні образи у творах збірки. П. Тичина часто використовував фольклорну символіку, щоб передати своє бачення світу. У його творах образи "ранньої весни-провесни", "Ясного Сонечка", "ласкавого Легіта-Теплокрила" уособлюють в собі народні уявлення про щасливе життя. Їм протистоять "лукавий Сніговій", "Сніговій-Морозище", які хотіли, щоб ясне сонечко "та по-зимньому ісходило", а земля і люди були засипані снігом і скуті морозом. Та "ласкавий Легіт-Теплокрил" летить, співає, до всіх "по-рідному промовляє". Цей вітер несе радісну звістку про весну.
Всесвіт для ліричного героя збірки перестав бути Божим володінням:
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух -
Лиш Сонячні Кларнети.
Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як "горять світи, біжать світи", він чує "музичну ріку" плину у Всесвіті.
Кожна поезія Тичини зі збірки «Сонячні кларнети» це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі. Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін», яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві «золотим гомоном». Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П.Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки «Сонячні кларнети», які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці «Сонячні кларнети», поет звернувся уже на початку свого творчого шляху. У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...». Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому прекрасна чуттєва картина української ночі.
"Сонячні кларнети" Павла Тичини - це божественний пафос, у якому серце поета б'ється в унісон із Всесвітом. У книзі "Сонячні кларнети" молодий Тичина висловив своє розуміння життя, кохання, гармонії природи, Всесвіту. Ліричний герой збірки захоплено поривається у незвідані світи, намагається все зрозуміти, все обняти і з усім злитися воєдино. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, розмаїттям барв, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів.
Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.
Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).
Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».
Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).
В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.
Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.
У спадщині поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є.Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О.Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А.Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (1981 р. «З щоденникових записів»).
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 890; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!