ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ У 60-70-і рр. ХХст.
КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XX ст.
1. Міжнародне становище латиноамериканських держав на поч. XX ст. Створення Панамериканського союзу.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. Л.А. стала об'єктом посиленої експансії іноземного капіталу, що супроводжувалася нав'язуванням нерівноправних договорів, збройними інтервенціями, підтримкою реакційних сил усередині країн регіону - латифундистів, крупної торговельної буржуазії, верхівки військових та клерикалів. До початку Першої світової війни капіталовкладення провідних держав у Л.А. склали 10 млрд. дол., з них на частку Великої Британії припадало 4,9 млрд. дол., США -1,7 млрд., Франції
— 1,2 млр. дол. Почалася переорієнтація економіки латиноамериканських країн в інтересах Лондона, Вашингтона, Парижа і Берліна. Аргентина і Уругвай стали найбільшими постачальниками на зовнішній ринок пшениці, м'яса, шерсті, Бразилія - кофе і каучука, Болівія - олова, Чилі - міді, Мексика — срібла, олова, нафти, Перу - кольорових металів, Венесуела — нафти.
Для означення політики масштабної експансії фінансової олігархії США в країнах Л.А. президент ВільямТафт у 1912 р. навіть використав термін "дипломатія долара", але в розглядуваний період Білим домом набагато частіше застосовувалося пряме втручання у внутрішні справи держав регіону, включно з військовою інтервенцією. Як правило, воно здійснювалося під прапором "панамериканізма" та гаслами "континентальної солідарності" й "історичної спільності" доль Західної півкулі. Держсекретар США Одні заявив у 1895 р.: "Сьогодні Сполучені Штати є фактично повним володарем на цьому континенті, а їхня поведінка
|
|
|
— законом в усіх тих справах, у котрі вони втручаються".
Вашингтон спритно приховував свої цілі, пропагуючи економічний і політичний союз американських держав, перший крок до котрого був зроблений ще наприкінці 1889 р. на Вашингтонській конференції. Обраний тоді постійний виконавчий орган Міжнародного союзу американських республік для збору і обміну комерційною інформацією - Комерційне бюро
— офіційно знаходився у віданні держдепартаменту США. На 2-й Міжнародній конференції американських держав 1901-1902 рр. у Мехіко Комерційне бюро було наділене додатковими адміністративно- організаційними функціями й переіменоване в Міжнародне американське бюро. Членами його керівної ради стали дипломатичні представники латиноамериканських країн у Вашингтоні, а постійним головою - держсекретар США. На четвертій конференції 1910 р. в Буенос-Айресі бюро було переіменоване в Панамериканський союз, а Міжнародний союз американських республік - у Союз американських республік.
|
|
|
Найвідомішим проявом силової латиноамериканської політики США на початку XX ст. стала Панамська криза. Ще в 1855 р. північноамериканські підприємці на основі попередньої угоди з урядом Нової Гранади побудували через Панамський перешийок залізницю, що приносила США величезні прибутки. Франція, скориставшись американо- британським суперництвом за контроль над регіоном, у 1880 р. розпочала прокладання міжокеанського каналу. Але акціонерна компанія, очолювана відомим будівельником Суецького каналу Фердінандом Лессепсом, збанкрутіла і з великим скандалом була ліквідована (термін "Панама" став власним іменем для крупних крутійств і афер). У 1902 р. її права і майно перейшли до США, що форсували підготовку до захоплення території для будівництва каналу, попередньо добившись згоди на це Британії.
Коли сенат Колумбії відкинув запропонований США нерівноправний договір про канал, Вашингтон вирішив використати рух за автономію Панами. 2 листопада 1903 р. до Панамського перешийку було відряджене американське військово-морське угруповання, що блокувало колумбійську армію, а наступного дня в Панамі спалахнуло повстання і проголошена її політична незалежність. Вашингтон негайно визнав Панамську республіку і уклав з нею 18 листопада кабальну угоду. За нею США узурпували право "гарантувати незалежність" Панами, а остання змушена була поступитися їм правом підтримувати громадський порядок у двох головних містах та прилеглих до них районах. У 1904 р. конституція Панами дозволила США висаджувати свої війська в будь-якій частині країни. Президентські вибори в Панамі 1908, 1912 і 1918 pp. відбувалися під наглядом американських військ, усі зовнішні позики Панами були розіщені у США, а в 1918 р. Вашингтон узяв під контроль фінанси цієї країни.
|
|
|
Політика "великого кийка" ("Big stick policy"), як її охрестив американський президент Теодор Рузвельт у 1904 p., стала невід'ємною рисою зовнішньополітичного курсу наймогутнішої держави Західної півкулі. Її проявами були окупація морською піхотою США Домініканської республіки (1904, 1914, 1916-1924 pp.), Куби (1906-1909, 1912, 1917-1922 pp.), Гондурасу (1905, 1907, 1911, 1912 pp.), Гаїті (1915-1934 pp.), Нікарагуа (1912-1933 pp.) та ін. Лише в 1933 р. президент Франклін Рузвельт оголосив про відмову від політики "великого кийка" і запровадив політику "доброго сусіда".
2. Мексиканська демократична революція 1910-1917 pp. та її значення.
|
|
|
З розвитком капталізму в Л.А. загострилася боротьба між прогресивною національною буржуазією та іноземним капіталом, підтриманим олігархами і латифундистами. Лідер уругвайської партії "Колорадо" Хосе Батльє-і-Ордоньєс під час свого президентства у 1903- 1907 і 1911-1915 pp. наполегливо проводив політику протекціонізму і обмеження впливу британського капіталу, обмежив поміщицьке землеволодіння, запровадив 8-годинний робочий день і закон про пенсійне забезпечення, визнав право робітників на страйк, поліпшив систему народної освіти і відокремив її від церкви.
Уже згадуваний керівник Громадянського радикального союзу Іполіто Ірігойен, який був президентом у 1916-1922 і 1928-1930 pp., також запровадив 8-годинний робочий день, націоналізував нафтову промисловість, здійснив демократичні університетську і адміністративну революцію і діє донині. Вона гарантувала 8-годинний робочий день, мінімум заробітної плати, право на створення профспілок, проведення страйків, визначила умови надання іноземцям прав на використання національних багатств та ін.
Таким чином, Мексиканська революція 1910-1917 рр. сприяла зміцненню демократично-республіканського ладу, попередила загрозу перетворення Мексики в іноземну колонію чи протекторат, створила сприятливі передумови для швидкого капіталістичного розвитку і зміцнення національного суверенітету країни.
3. Перша світова війна і активізація боротьби за політичну та соціально-економічну демократію.
Під час Першої світової війни між СІЛА, Великою Британією і Німеччиною розгорілося гостре суперництво за вплив у країнах Л.А. Зокрема, у травні 1915 р. Лондон сприяв оформленню союзу Аргентини, Бразилії та Чилі з урегулювання будь-яких конфліктів (договір "ABC"), але угода не набула чинності, оскільки загострилися відносини між Бразилією, що проголосила війну Німеччині, та Чилі й Аргентиною, котрі їй співчували. Німеччина намагалася схилити Мексику до військового союзу проти СІЛА, обіцяючи сприяти поверненню їй територій, загарбаних Вашингтоном у результаті війни 1846-1848 рр. Але відповідна секретна інструкція, направлена міністром закордонних справ Німеччини Ціммерманом послу в Мехіко, була перехоплена британською розвідкою, передана СІЛА, розшифрована і оприлюднена 1 березня 1917 р. Цей факт був зручно використаний американською дипломатією в якості приводу для вступу у війну на боці Антанти, хоча Мексика зі свого боку заявила про збереження нейтралітету.
У квітні 1917 р., услід за США, проголосили війну Німеччині Панама і Куба, в жовтні — Бразилія, а в 1918 р. — Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста- Ріка і Нікарагуа. Ресурси Л.А. відіграли велику роль у забезпеченні Антанти і США стратегічною сировиною та продовольством, а скорочення імпорту європейських промислових товарів сприяло розвиткові національної економіки та зростанню обсягів зовнішньої торгівлі Бразилії (там було збудовано біля 6 тис. промислових підприємств), Аргентини, Венесуели, Колумбії, Куби, Мексики, Перу, Чилі.
На хвилі загальнореволюційного підйому, що почався в Європі наприкінці війни, трудящим Л.А. вдалося добитися важливих соціальних завоювань. Так, у Бразилії в 1919 р. була дозволена діяльність профспілок і прийняті закони про відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, відміну штрафів та поліпшення санітарних умов. 8-годинного робочого дня добилися працівники Коста-Ріки, Аргентини та Куби. У Чилі в 1920-1925 рр. крім того були запроваджені обов'язкові недільний відпочинок та соціальне страхування. В Аргентині у середині 20-х рр. розгорнулася масова кампанія за націоналізацію родовищ нафти, що й було здійснене у 1929 р.реформи та реформу муніципального урядування, активно виступав проти втручання США у внутрішні справи країн Л.А. Не випадково він був усунений від влади реакційними військовими.
У Мексиці селянська боротьба за землю і загальнонаціональний рух проти перетворення країни в колонію Великої Британії та СІЛА переросли у другу народну Революцію 1910-1917 рр. Справа в тому, що генерал Порфіріо Діас, відомий замолоду як переконаний прибічник лібералізму і герой руху опору франко-іспанській інтервенції, у 1876 р. встановив жорстоку диктатуру, що спиралася на армію, поліцію та адміністративний апарат. Конституція і громадянські свободи були фактично ліквідовані, конгрес позбавлений будь-якої влади, під виглядом розмежування і освоєння "пустошів" відбувалася масова експропріація селянських земель (у 1910 р. безземельне селянство становило біля 97 % його загальної чисельності), рудна і нафтова промисловість, а також залізнична мережа опинилися в рках британських і американських підприємців.
Опозиційні диктаторському режиму сили об'єдналися навколо створеної в 1905 р. Ліберальної партії та поміщика Франсіско Мадеро, що висунув програму демократичних перетворень, у т.ч. повернення селянам відібраних у них земель. У листопаді 1910 р. у багатьох районах Мексики спалахнули збройні повстання, найактивніше діяли партизанські загони під командуванням Франсіско Вільї на півночі та Еміліано Сапати на півдні. У травні 1911 р. під тиском революції Діас утік з Мексики, а презинтом невдовзі було обрано Мадеро, що запровадив протекціоністські заходи на захист національної економіки. Але зволікання з проведенням аграрної реформи позбавили його селянської підтримки, чим негайно скористався реакційна військова верхівка, - у лютому 1913 р. за участю посла США стався державний переворот, у результаті якого Мадеро загинув і була встановлена диктатура генерала Вікторіано Уерти.
Ці події призвели до ще більшого загострення громадянської війни в країні: проти урядової політики реставрації виступили селянські армії Сапати і Вільї (на контрольованих ними територіях почався розподіл конфіскованих поміщицьких земель), профспілкові робітничі організації, що створили "червоні батальйониширокі кола національної буржуазії, очолювані соратником Мадеро - Венустіано Кар ран сою. У липні 1914 р. диктатура Уерти, незважаючи на відкриту підтримку американських військ, впала, тимчасовим президентом країни став Карранса, котрий вважав революцію закінченою. Проте збройна боротьба продовжувалася, тільки вже між ліберальним і селянським таборами, Салата і Вілья наприкінці 1914 р. навіть на короткий час оволоділи Мехіко.
Карранса змушений був видати у січні 1915 р. закон про аграрну реформу і запровадити прогресивний трудовий кодекс, а також скликати 31 грудня 1916 р. Установчі збори. 7 січня 1917 р. був підписаний декрет, який забороняв іноземним компаніям розробляти на території Мексики нафтові родовища без дозволу міцевої влади, а 5 лютого - оприлюднена одна з найдемократичніших на той час у світі конституція, що завершила
президентом Сакасою була підписана, але через рік під час нових переговорів у Манагуа Сандіно і його соратники були по-зрадницькому заарештовані й розстріляні за наказом командувача створеної СІНА національної гвардії — генерала Анастасіо Сомоси, який через 2 роки встановив диктаторський терористичний режим.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала Л.А. серйозних збитків, різке падіння попиту на світовому ринку на товари латиноамериканського експорта призвело до згортання виробництва, масового банкротства банків і фірм, погіршення економічного становища народних мас і різкого зростання безробіття.
ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА НАПРИКІНЦІ 30-х - У 50-і РОКИ XX ст.
1. Внутрішньополітична боротьба в латиноамериканських країнах напередодні й під час Другої світової війни.
З середини 30-х рр. XX ст. Л.А. стала об'єктом посиленої уваги і підривної діяльності держав "Осі", котрі, готуючись до світової війни, закупали в регіоні сільськогосподарські продукти і стратегічну сировину, в першу чергу нафту, кольорові метали, селітру. Німецький капітал активізувався в економіці Аргентини, Бразилії, Парагваю, Перу, Чилі, здійснюючи зростаючий вплив на політику правлячих кіл цих країн. Користуючись наявністю там значної кількості німецьких іммігрантів, Берлін насаджував у регіоні фашистські організації й сприяв поширенню нацистської ідеології. Військова верхівка "Третього рейху" до того ж розглядала Бразилію та Аргентину, чия армія була озброєна і навчена за німецьким зразком, у якості важливого плацдарму для поширення свого впливу на всю Л.А. Тенденції до фашизації політичного життя окреслилися в Домініканській Республіці та Нікарагуа.
Але в Л.А. на той час ще не було місцевого монополістичного капіталу, тому й не могло сформуватися власного фашизму. Чимало представників латиноамериканських еліт, які надихались прикладом Німеччини та Італії, намагалися запозичити їхню ідеологію та терористичні методи, проте не були за своєю природою власне фашистськими. На спротив фашистській загрозі піднялися широкі кола громадськості.
В Аргентині радикали, соціалісти та кілька дрібних демократичних партій, що перемогли в березні 1936 р. на виборах до палати депутатів Конгресу, створили єдиний парламентський блок під назвою "Народний фронт". І хоча він через півроку внаслідок нерішучості керівництва розпався, влада заборонила діяльність Національної фашистської партії і т. зв. Трудового фронту, що діяли серед аргентинців німецького походження.
Але найбільших успіхів рух "Народного фронту" добився в Чилі, де у відповідь на урядову розправу над страйкуючими залізничниками було створено блок соціалістів, радикалів, комуністів і профспілок. На президентських виборах 25 жовтня 1938 р. його кандидат Педро Агірре Серда здобув упевнену перемогу і сформував уряд "Народного фронту". Він значно розширив демократичні свобЬди і права трудящих, підвищив зарплату, знизив ціни на продукти харчування, удосконалив систему
У Бразилії та Нікарагуа зіткнення прогресивних і реакційних сил у 20- і - на початку 30-х рр. набуло форми збройної боротьби. У середовищі молодшого офіцерства бразильської армії тоді виник патріотичний і антиолігархічний рух тенентистів (португальською Шшйе - лейтенант). У липні 1922 р. вони організували повстання у форті Копакабана в Ріо-де- Жанейро, через 2 роки - в Сан-Паулу і утримували місто протягом трьох тижнів, а колона повстанців під командуванням капітана-інженера Луїса Карлоса Престеса, застосовуючи тактику маневреної партизанської війни, за 2,5 роки пройшла 25 тис. км з південного сходу на північ 14-ма штатами країни, завдавши півсотні поразок кращим генералам урядової армії, непереможною вона в лютому 1927 р. відступила на територію Болівії.
Частина тенентистів підтримала очолюваний губернатором штату Ріу- Гранді-ду-Сул Жетуліу Варгасом "Ліберальний альянсякий виступав з націонал-реформістських позицій, користувався авторитетом серед трудящих і мав тісні зв'язки зі СІЛА. Внаслідок т. зв. "Ліберальної революції" у жовтні 1930 р. Варгас став президентом Бразилії, а реакційна "кофейна олігархія" була усунена від влади, що відкрило шлях до перетворень. Нова конституція 1934 р. декларувала принцип обов'язкової більшості бразильців в апараті управління національним банком, промисловим чи торговельним підприємством, містила статті про 8- годинний робочий день, право робітників і службовців укладати колективні договори, 2-тижневі відпустки для працюючих.
Варгас широко використовував соціальну демагогію, виставляючи себе засновником "держави справедливості". Декрети про націоналізацію компанії "Ллойд бразилейру" (квітень 1936 р.), що належала британському капіталу, та нафтових родовищ (квітень 1938 р.), а також декрети про мінімум зарплати, пенсії для промислових робітників та підвищення зарплати їхнім окремим категоріям використовувалися для галасливої реклами про настання "нової ери" в історії країни. Своє головне завдання Варгас, чия влада після розпуску наприкінці 1937 р. конгресу і заборони діяльності політичних партій стала фактично диктаторською, вбачав у стимулюванні розвитку державного сектора економіки.
У Нікарагуа в травні 1926 р. ліберальна опозиція також піднялася на боротьбу проти реакційного режиму, невдовзі до армії лібералів приєднався повстанський загін під проводом робітника Аугусто Сесара Сандіно, що продовжив бойові дії після того, як опозиція через рік склала зброю. Восени 1927 р. за участю добровольців майже з усієї Л.А. на півночі країни почала формуватися партизанська армія, яка завдала чимало прикрощів урядовим військам і підрозділам морської піхоти США. Зрештою, обраний у листопаді 1932 р. президентом Нікарагуа від партії лібералів Сакаса погодився піти на переговори із Сандіно.
Той погодився на роззброєння за умови, що всі війська США будуть виведені з території країни (до початку 1933 р. вони дійсно були евакуйовані), а уряд відмовиться від укладення з іноземними державами нерівноправних угод. У лютому 1933 р. відповідна домовленість з працю), встановив державний контроль над зовнішньою торгівлею, націоналізував Центральний банк, викупив в іноземних власників телефонну і залізничну мережу. Влада Перона будувалася за класичною тоталітарною схемою: "вождь нації" - керівні кадри - організовані маси".
2. Створення Організації Американських Держав.
Загальний стан політичних справ у JI.A. після завершення Другої світової війни, що характеризувався наростанням націоналістичних і ліворадикальних тенденцій (так, за участю чи підтримки комуністів діяли уряди в Еквадорі, Чилі, Гватемалі та Коста-Ріці), помітно турбував Вашингтон. У травні 1946 р. президент США Гаррі Трумен направив у конгрес послання "Міжамериканське військове співробітництво", в якому під гаслом гарантування "безпеки Західної півкулі" пропонувалося прийняти план "стандартизації озброєння і організації навчання в Західній півкулі під єдиним керівництвом США". Та оскільки мілітаристська спрямованість цього плану викликала негативну реакцію в Л.А., конгрес відкинув пропозицію Білого дому і, в свою чергу, висунув поміркованішу ідею спільної оборони західної півкулі від зовнішньої загрози - світового комунізму.
У серпні 1947 р. з ініціативи держдепартаменту в Ріо-де-Жанейро була скликана Міжамериканська конференція з підтримання миру і безпеки на континенті, що завершилася підписанням 2 вересня Договору "Про оборону Західної півкулі" - прообразу Брюсельського і Північноатлантичного пактів. У Договорі наголошувалося, що зовнішній напад на будь-яку з американських держав розглядається як напад на всі американські країни з випливаючими звідси зобов'язаннями надання взаємної допомоги у відбитті агресії. Східна межа "зони безпеки" була визначена Атлантикою приблизно в 1000 миль від берегів Америки, західна - на відстані у 1200 миль від тихоокеанського виходу Панамського каналу. Водночас механізм реалізації угоди (від відкликання глав диппредставництв до застосування Збройних Сил) міг бути задіяний і у випадку внутрішньоконтинентального конфлікту (принцип "внутрішньої агресії"), коли той буде загрожувати недоторканості, територіальній цілісності чи незалежності будь-якого учасника пакту.
За пактом Ріо-де-Жанейро надійшла черга оформлення ЗО квітня 1948 р. на IX міжамериканській конференції в Боготі Організації американських держав, що змінила аморфний Панамериканський союз. Але ОАД так і не перетворилася у військово-політичний блок на зразок НАТО. На заваді цьому стали географічна віддаленість регіону від точок гострого протистояння США і СРСР та сильний спротив домінуванню Вашингтона з боку багатьох місцевих еліт і широких народних мас, у результаті котрого при значній економічній залежності від США латиноамериканські держави зберігали відносну політичну незалежність від свого північного "доброго сусіда".
3. Демократичні революції у Гватемалі й Болівії.
соціального забезпечення, частину пустошів передав безземельним селянам. Але у зв'язку з початком Другої світової війни та розбіжностями всередині урядового блоку "Народний фронт" у січні 1941 р. розпався.
Під час Другої світової війни абсолютна більшість латиноамериканських держав оголосили війну Німеччині та Японії, особливо після 7 грудня 1941 р. Але за винятком Мексики, що відрядила ескадрилью ВПС на Філіппіни в складі військ США, та Бразилії, котра направила 50-тисячний експедиційний корпус в Італію, безпосередньої участі у бойових діях вони не брали. Аргентина, що заявила у вересні 1939 р. про свій нейтралітет, протягом усієї війни вела через франкістську Іспанію активну торгівлю з гітлерівською Німеччиною. Лише у січні 1944 р. вона розірвала дипломатичні відносини з Берліном і Токіо, а в березні наступного року оголосила їм війну. Чилі також порвала офіційні стосунки з Німеччиною, Італією та Японією лише в січні 1943 р. і проголосила війну Берліну в лютому, а Токіо - у квітні 1945 р.
Корінний перелом у ході Другої світової війни опосередковано призвів до повалення диктаторських режимів у 1944 р. у Сальвадорі, Еквадорі та Гватемалі. У Гватемалі розвиток подій швидко набув характеру національно-демократичної революції: 11 березня 1945 р. там була прийнята демократична конституція, що передбачала розвиток національної економіки, ліквідацію латифундій, обмеження діяльності іноземних монополій. Президент Болівії підполковник Гуальберто Вільяроель, індіанець за походженням, що прийшов до влади в результаті лівонаціоналістичного перевороту в грудні 1943 р., сприяв організації профспілки працівників гірничої промисловості й здійснив рішучі кроки, спрямовані на поліпшення становища селян-індіанців.
Пошуки шляхів модернізації суспільства і зручного місця в системі міжнародних відносин для Аргентини привели до військового перевороту в червні 1943 р., організованого Групою об'єднаних офіцерів під гаслом "За велику Аргентину". Досить швидко головну роль у військовому уряді країни став відігравати полковник Хуан Домінго Перон (1895-1974 рр.), який у лютому 1946 р. був обраний президентом і наступного року заснував Пероністську партію. Гаслами пероністського руху були: економічна незалежність нації, політичний суверенітет, соціальна справедливість (іспанською "справедливість" - даіпзвд тому пероністський рух ще називався хустісіалістським). В економічній політиці перонізм передбачав державне регулювання за рецептами британського економіста Джона Кейнса (підтримання ефективного попиту і повної зайнятості), в соціальній політиці — державний патерналізм в ім'я класового миру, у зовнішній політиці - використання американо-радянського протистояння і суперечностей між провідними капіталістичними державами.
Спираючись на підтримку об'єднаних у профспілки індустріальних робітників та міських середніх верств, уряд Перона в умовах сприятливої економічної кон'юнктури значно підвищив заробітну плату, розширив трудове законодавство (конституція 1949 р. навіть декларувала право на
У цілому ж 50-і рр. XX ст. в історії Л.А.були позначені химерним переплетінням двох полярних тенденцій суспільного розвитку: до встановлення олігархічних диктатур і демократизації політичних систем. Протягом 1948-1955 рр. військові перевороти і громадянські війни, що супроводжувалися кривавою різаниною та попраниям конституційних прав і свобод, відбулися в Коста-Риці, Перу, Венесуелі, Колумбії, на Кубі, в Аргентині. Коли лівонаціоналістичний гватемальський уряд полковника Хакобо Арбенса (1913-1971 рр.) конфіскував у місцевих латифундистів та американської "Юнайтед фрут компані" 604 тис. га землі й розподілив їх серед безземельних селян-індіанців, ЦРУ організувало в червні 1954 р. бомбардування столиці країни та вторгнення на її територію диверсійно- терористичних груп з сусідніх Гондурасу і Сальвадору. На скаргу гватемальського уряду Рада Безпеки 00Н закликала припинити кровопролиття і запропонувала членам ООН утриматися від втручання у конфлікт. Проте США проігнорували цю резолюцію, а реакційна частина військової верхівки Гватемали здійснила державний переворот і повернула націоналізовану власність "Юнайтед фрут".
Але з іншого боку, в 1951 р. на президентських виборах у Болівії переміг лідер Націоналістичного революційного руху Пас Естенсоро, що запропонував програму глибоких соціально-економічних перетворень. Та реакційні сили, здійснивши державний переворот, завадили йому приступити до виконання президентських обов'язків. Тоді 9 квітня 1952р. у Ла-Пасі почалося збройне повстання проти військової хунти, яке було підтримане шахтарями і студентами. Після перемоги повстання була здійснена низка важливих загальнодемократичних реформ: узаконена діяльність робітничо-селянської міліції, запроваджена обов'язкова початкова освіта, націоналізовані олов'яні рудники і запроваджений робітничий контроль. 2 серпня 1953 р. був оприлюднений закон про аграрну реформу, що мав ліквідувати латифундії й повернути індіанським громадам незаконно відняті в них землі.
В другій половині 50-х рр. здавалося, що епоха диктаторських режимів у Л.А. минає, -в 1956 р. під тиском народних виступів змушений був залишити політичну арену перуанський диктатор генерал Одрія, наступного року впав режим Рохаса Пинільї в Колумбії, на початку 1958 р. загальнонаціональний страйк у Венесуелі, що переріс у народне повстання, покінчив із диктатурою Переса Хіменеса, через рік така ж доля спіткала режим Фульхенсіо Батісти на Кубі. Але підстави для збереження соціальної напруги в суспільстві залишалися майже в усіх країнах регіону, ресурси для здійснення імпортозаміняючої індустріалізації виявилися вичерпаними, страхітлива дилема праворадикальні - ліворадикальні диктаторські режими, як і раніше, тяжіла над Л.А.
ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ У 60-70-і рр. ХХст.
1. Кубинська революція 1956-1959 рр. та її міжнародні й регіональні наслідки.
На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами, попраниям ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних "революцій" і "контрреволюцій", які на третину століття загальмували процеси модернізації та формування громадянського суспільства.
Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.
Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово- регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).
Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р. кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).
Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали невдачі, -під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була виключена з "міжамериканської системи", а на IX нараді ОАД у липні 1964 р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду. Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.
2. Розроблення і реалізація програми "Союз заради прогресу".
Але в більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок 60-х рр. збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все, що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 % сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили всього 10 % населення.
Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході, або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому, що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А. подвоювалося кожні 25 років.
До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад, здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально- економічні перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін, являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат, активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро - син великого землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че Гевара (1928-1967 рр.) - син заможного архітектора).
13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963 р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами
Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала Гватемальська партія праці.
В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт національного визволення. Його головними цілями проголошувалися повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р. партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.
Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках, як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії (португальською ІгаЬаЦо - праця), що об'єднувала прихильників націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж залізниць та ін.
Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959 р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови СІЛА від ставки на військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання національної буржуазії та представницьку демократію.
Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал- демократичним урядом Бразилії "панамериканській операції", сутність якої полягала в тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді. Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану Кеннеді програму "Союз заради прогресу" (своєрідний латиноамериканський план "Маршалла").
Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП - на 2,5 %, створення в країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації, економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ,
визнала невідкладну потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані служителі культу відверто виступали проти "офіційної" церкви, ратуючи за її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього християнства.
Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х - 70-х рр. стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв'язавши кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів, "хресних батьків" держави, причому держави непорушної, яка зберігає статус-кво.
Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї участі у так званих "антипідривних діях", під прикриттям котрих нерідко здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і неупереджене вивчення проблем національної дійсності у військово- дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах 60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції, вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише відрядивши на острів 30- тисячний корпус і так звані "міжамериканські збройні сили", США вдалося утримати Домініканську Республіку під своїм контролем.
Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року - в Болівії (генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал Хуан Торрес), в 1972 р. - в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов життя народних низів і захист національних інтересів.
Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р. - безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним
ліквідацію неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати СІЛА у вигляді державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол. латиноамериканські країни зобов'язались мобілізувати з власних ресурсів.
Реалізація "Союзу заради прогресу" дала суттєві позитивні результати: до 1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів, зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в 15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції, системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд. дол. у 1970 р., частка регіону на ринку СІЛА за той же час знизилась з 21 % до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної демократизації.
3. Особливості політичної боротьби в країнах регіону.
Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.
Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого "Андського проекту" очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння СЛІА вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.
У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії, чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р.• зменшення державних видатків на утримання державного сектора, адміністративного апарату і здійснення широких соціальних програм;
• максимальну приватизацію державних підприємств, особливо збиткових; припинення урядового втручання в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції;
• надання пільгових умов для приватного капіталу, як вітчизняного, так і іноземного.
Але прийняття цих умов означало докорінну зміну стратегії розвитку регіону, що мала місце після Другої світової війни. Безпосереднім же результатом нового курсу неминуче стали б поляризація суспільства, концентрація доходів і зростання злиденності до небачених раніше розмірів. Вихід із ситуації міг бути лише на шляхах паралельного здійснення соціальних реформ, що суперечило самій сутності праворадикальних військових режимів. Відкритий, ринковий варіант розвитку економіки і жорстка політична диктатура не могли довго співіснувати, що переконливо засвідчив чилійський досвід.
Протягом 80-90-х рр. авторитарні режими (як праві, так і ліві) поступилися демократії ВІЗ державах регіону: Болівії (1982 р.), Аргентині та Гренаді (1983 р.), Уругваї (1984 р.), Бразилії та Гватемалі (1985 р.), Гаїті (1986 р.), Сурінамі (1987 р.), Парагваї, Панамі та Чилі (1989 р.), Нікарагуа (1990 р.), Сальвадорі (1992 р.). Але режим Ф.Кастро, попри скрутне економічне становище, продовжує впевнено утримувати владу.
1. Розвиток Бразилії, Аргентини, Чилі та Мексики в умовах представницької демократії.
Два десятиліття правління військових у Бразилії (8512 тис. кв. км., населення - 173 млн. чол. на 2000 р.) були позначені суперечливими тенденціями: поряд із жорстоким придушенням демократичного і партизанського рухів спостерігався прискорений розвиток економіки. Військовий режим за лічені роки не лише в кілька разів знизив галопуючу інфляцію, а й забезпечив шляхом збільшення вчетверо експорту щорічні темпи зростання виробництва у 10 %. Була створена багатогалузева економіка, в т. ч. ядерна енергетика і високотехнологічне приладобудування, що дало привід для розмов про "бразильське диво". Вміло поєднуючи репресії з розширенням програм соціального забезпечення, охорони здоров'я, боротьби з неграмотністю, професійного навчання, підвищення реальних доходів населення, формування фермерських господарств та модернізації традиційних латифундій, військові залучили да свій бік чи в усякому разі нейтралізували значну частину населення.
Але економістам у мундирах не вдалося реформувати складну і малоефективну податкову систему, до цього варто додати два нафтових шоки 70-х рр., подорожчання кредитів і скорочення зовнішнього інвестування. Держава почала жити не за коштами, з початку 80-х рр. почала набирати темпи інляція (більше 100 %), таким чином військовий режим політичне, економічно і соціальне себе вичерпав. П'ятий і останній
селянам, які об'єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом "Інка" нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були націоналізовані, здійснена "перуанізація" банківської системи і встановлений державний контроль над валютними операціями.
Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в котрій зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським каналом.
Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку Народної єдності в Чилі (вересень 1970 - вересень 1973 рр.) за участю соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом президента Сальвадоре Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива, проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних, - Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа, Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 340; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!