ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

З. І. Боярська

 

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ

 

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

 

 

Київ 2001

ББК 67я7                                                       Розповсюджувати та тиражувати

Б 86                                          без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

 

Рецензенти:

В. Л. Чубарев, д-р юрид. наук, проф.

(Міжнар. ін-т лінгвістики та права України)

Ю. І. Крегул, канд. юрид. наук, доц.
(Київ. держ. торг.-екон. ун-т)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 2 від 28.09.2000 р.

Боярська З. І.

Б 86  Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

ISВN 966–574–251–5

 

Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Історія держави і права України» містить методичні вказівки, плани семінарських занять та навчальні завдання, завдання для перевірки знань та блочно-модульного контролю.

В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України, починаючи з рабовласницької доби, до сучасного періоду державотворення, процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ, особливості їх функціонування в той або інший історичний період.

У посібник включені також: термінологічний словник, список рекомендованої літератури, критерії оцінювання знань студентів при підсумковому контролі, додаток, який вміщує тексти і витяги з текстів історичних правових джерел.

Розрахований на студентів і викладачів історії держави та права вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.

ББК 67я7

 

                                                                                                      ã З. І. Боярська, 2001

І SBN 966–574–251–5                                                                 ã КНЕУ, 2001

Анотація

 

Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни “Історія держави і права України” містить методичні вказівки, плани семінарських занять та навчальні завдання, завдання для перевірки знань та блочно-модульного контролю.

В ньому висвітлюються процеси появи державності на території України,починаючи з рабовласницької доби до сучасного процесу державотворення, процеси інституалізації державних структур, історична еволюція норм і інститутів права, досліджуються загальні закономірності державно-правових явищ, особливості їх функціонування в той або інший історичний період.

В навчально-методичний посібник включені також: термінологічний словник, список рекомендованої літератури, критерії оцінювання знань студентів при підсумковому контролі, додаток, в який включені тексти і витяги з текстів історичних правових джерел.

Розрахований на студентів і викладачів історії та права вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів.

 

 

 

ТИПОВА ПРОГРАМА
НОРМАТИВНОЇ ЇЇ НАВЧАЛЬНОЇЇ
ДИСЦИПЛІНИ ««««ІСТОРІЯ «ДЕРЖАВИ
І ПРАВА УКРАЇЇНИ»»”””””«»

Тема 1. Стародавні держави і право на території України (VII ст. до н. е.—VI ст. н. е.).

Тема 2. Українська держава і право часів Київської Русі та періоду Галицько-Волинсь­кої держави.

Тема 3. Державно-політичний устрій і право в українських землях литовсько-польської доби.

Тема 4. Українська козацько-гетьманська дер­­жава і право (II пол. XVII—кінець XVIII ст.).

Тема 5. Державно-політичний устрій і пра­во України в складі Австрійської та Російської імперій.

Тема 6. Держава і право України в період національно-визвольних змагань і відродження державної незалежності.

Тема 7. Державно-політичний устрій і законодавство України в період будівництва соціалізму (1917—1935 рр.).

Тема 8. Державно-політичний устрій і законодавство України в період «повної» і «остаточної» перемоги соціалізму (1936—1991 рр.).

 

 

ВСТУП

ивчення історії української державності і права є невід’ємною складовою частиною юридичної освіти. Цей предмет читається на першому курсі й має підвести студентів-юристів до вивчення галузевих юридич-

них дисциплін. Дисципліна «Історія держави і права України» вивчає розвиток української державної традиції, зародження й еволюцію державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дис­ципліни «Історія держави і права України» складається з восьми тем, які побудовані і викладені у відповідності з загальноприйнятими підходами і концепціями щодо аналізу розвитку державно-правових інститутів, національної державно-правової традиції.

Хронологічні рамки матеріалу, що викладається, охоплюють період: з моменту виникнення державності на території України в рабовласницьку добу (VII ст. до н. е.) до здобуття Україною державної незалежності на сучасному етапі (1991 р.). Теперішній стан державності і правової системи вивчається, як правило, в курсах галузевих юридичних дисциплін.

Кожна тема посібника складається з окремих питань, які спрямовані: на розкриття взаємозв’язків у функціонуванні державних структур (органів влади, судових інстанцій, органів управ­ління тощо) в той або інший історичний період, правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства тощо), на вивчення правової культури українського народу.

Методика вивчення програмного матеріалу вміщується в методичних вказівках до кожної теми окремо й розрахована на мож­ливість самостійного опанування навчальним матеріалом.

Для з’ясування значення наведених у навчально-методичному посібнику основних понять, термінів, окремих слів студентам рекомендується звертатися до відповідних словників чи енциклопедій юридичного чи історичного характеру. Тлумачення найваж­ливіших термінів і понять, які зустрічаються в тексті посібника, дається в кожній темі окремо.

В навчально-методичному посібнику по кожній темі вміщено план семінарського заняття. Семінарські заняття є однією з найважливіших і найдієвіших форм засвоєння навчального матеріалу. Готуючись до них, студенти повинні набути вміння правильно конспектувати матеріал, що вивчається, аналізувати історич­ний нормативний матеріал, інші державно-правові документи й літературу, а також узагальнювати набуті знання.

Відповідь на семінарському занятті має бути змістовним викладом власних міркувань і не перевищувати 10 хв.

Інші студенти уважно слухають відповідь і потім беруть участь в обговоренні питання, здійснюючи таким чином колектив­ний пошук вірних рішень і узагальнень. Кожен промовець повинен показати не тільки знання фактичного матеріалу, а й уміння аналізувати його, логіку та аргументованість викладення думок.

У посібнику пропонуються питання для проведення традиційно-реферативних форм семінарських занять: у вигляді розгорнутої бесіди (співбесіди) у відповідності з планом та заслуховування й обговорення під керівництвом викладача рефератів, заздале­гідь підготовлених студентами.

Написання рефератів є складовою частиною навчального процесу під час вивчення дисципліни «Історія держави і права України» і має на меті допомогти студентам набути досвіду в написанні наукових праць, зокрема підвести до написання курсових робіт. З останніх тем курсу рекомендується для заліку написання контрольного реферату.

Тематика рефератів подається до кожної теми. Питання до семінарського заняття та навчальні завдання за вибором викладача можуть бути темами для реферату при проведенні реферативної форми заняття чи при проведенні заліку з написанням контрольного реферату.

Зазначимо, що реферат (від лат. refero — доповідаю, повідомляю) означає доповідь на певну тему, що містить конкретну інформацію і висновки. Реферат повинен бути підготовлений письмово у відповідності зі встановленими вимогами до оформлення наукових праць. Обов’язково вміщувати критичний огляд існуючих джерел і літератури та список використаних джерел та літератури.

Необхідно зазначити, що основою підготовки до семінарського заняття є насамперед першоджерела, які зазначаються в кожній темі для підготовки до семінарського заняття та для виконання інших навчальних завдань. Конспектування першоджерел є обов’язковою умовою підготовки до семінару. В даному посібнику додаються найважливіші джерела та витяги з них для виконання навчальних завдань.

Необхідно звернути увагу на те, що потрібні статті, розділи і параграфи, конкретні сторінки рекомендованих джерел студент повинен вибрати самостійно.

В процесі підготовки до семінару і для виконання інших нав­чальних завдань необхідно обов’язково використовувати спеціальну літературу, яка дозволяє повніше розкрити поставлене питання або виконати завдання. Із запропонованого переліку спе­ціальної літератури, що вміщується в кінці кожної теми посіб­ника, студент також самостійно обирає необхідну для виконання конкретного завдання літературу, опрацьовує її і використовує в ході опанування навчального матеріалу.

Зверніть увагу, що в ході вивчення дисципліни «Історія держави і права України» необхідно користуватися рекомендованою навчальною літературою — підручниками, посібниками, хрестома­тіями тощо, перелік якої наводиться у посібнику і рекомендується для вивчення всіх тем курсу.

Навчально-методичний посібник вміщує навчальні завдання, спрямовані на поглиблення засвоєння студентами програмного матеріалу.

Цій же меті підпорядковано включення до навчально-мето­дичного посібника завдань для блочно-модульного контролю, які передбачають досконале знання першоджерел. Завдання блочно-модульного контролю побудовані з урахуванням важливості історичних періодів в історії держави і права України та їх подальшого впливу на державно-правову традицію. Передусім це періоди існування незалежної української держави — доба Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, Козацько-геть­манська держава, державні здобутки на початку ХХ століття. Відповідно питання для блочно-модульного контролю вміщені в другій, четвертій та шостій темах посібника. Блочно-модульний контроль може здійснюватись у вигляді проведення рольової гри, письмових відповідей на поставлені питання або в інших формах за ініціативою викладача. Зазначимо, що виконання завдань для блочно-модульного контролю передбачає ряд підготовчих етапів під керівництвом викладача.

Посібник містить також завдання для перевірки знань, яких студент набуває самостійно,

користуючись зазначеними в списку нав­чальної літератури для всіх тем курсу

підручниками і посібниками.

 

ЗМІСТ

Вступ 3

Типова програма нормативної навчальної дисципліни
«Історія держави і права України»          6

Список навчальної літератури до всіх тем курсу 7

Тема 1. Стародавні держави і право на території України
(VII ст. до н. е.—VI ст. н. е.) 8

Тема 2. Українська держава і право часів Київської Русі та періо-
­ду Галицько-Волинської держави 28

Тема 3. Державно-політичний устрій і право в українських зем-
лях литовсько-польської доби ........................................................ 64

Тема 4. Українська козацько-гетьманська держава і право
(ІІ пол. XVII ст.—XVIII ст.) .......................................................... 89

Тема 5. Державно-політичний устрій і право України у складі
Австрійської та Російської імперій (ХІХ ст.—поча-
ток ХХ ст.) ........................................................................................... 121

Тема 6. Держава і право України в період національно-визволь­них змагань і відродження української державності .......................................................................................... 141

Тема 7. Державно-політичний устрій і законодавство в Україні
в період будівництва соціалізму (1917—1935 рр.) ............. 178

Тема 8. Державно-політичний устрій і законодавство в Україні
в період «повної» та «остаточної» перемоги соціалізму (1936—1991 рр.) 207

Додатки ............................................................................................................ 241

Критерії оцінювання знань студентів при підсумково-
му контролі                                                                278

 

ТЕМА 1

Стародавні держави
і право на території України
(VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.)

1. Античні міста-поліси півдня України. Боспорське царство.

2. Держави степовиків. Скіфи. Сармати. Гуни.

3. Ранньослов’янська державність.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Вивчаючи дану тему, необхідно звернути увагу на загальні закономірності та особливості становлення класового суспільства на території України.

Зазначимо, що поява спадкової влади та експлуатація рабів і одноплемінників з метою збільшення багатства родової знаті, подальший розпад родових общин і заміна їх територіальними общинами стали початком розкладу первіснообщинного ладу і пос­тупового переходу людства до класового суспільства.

В Україні перші спроби утворення державності відносяться до I тисячоліття до н. е. і пов’язані одночасно з культурою кочовиків та античною цивілізацією. Слов’яни дійшли до державної організації значно пізніше — тільки в IV ст. н. е.

1 питання. Античні міста-поліси півдня України.
Боспорське царство

Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фа­нагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов’ян.

Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та куль­тові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю.

У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна.

Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-гро­мадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.

Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами.

В полісі існували так звані літургії. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами.

В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.

Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у міс­цях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів.

Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

На підставі матеріалів рекомендованої літератури і підручників студенти повинні усвідомити відмінність олігархічного правління в грецьких полісах від демократичної республіки, вміти пояснити історичну трансформацію олігархічного правління в мо­нархію.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.

Нова держава — Боспорське царство — об’єднувала територію Керченського і Таманського п-овів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону.

Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргів­ці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальни-
ки, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі
й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повин­ностей стосовно царя.

Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас з рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різ­них щаблях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю
і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земель­ними угіддями.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з I ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежують-
ся впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н. е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Можна погодитися з відомою в історичній науці думкою, що, незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.

Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

2 питання. Держави степовиків. Скіфи. Сармати. Гуни

У цьому питанні студенти повинні усвідомити специфіку дер­жавних утворень степових народів. Зазначимо, що державні утворення степовиків-кіммерійців (VIII—VII ст. до н. е.), скіфів (VII ст. до н. е.—III ст. н. е.), сарматів (II ст. до н. е.—2 ст. н. е.), гунів(V ст. н. е.—VI ст. н. е.) були своєрідними варіантами так званих східних деспотій.

Східна деспотія — це перша в історії людства форма державного правління. Вона мала унікальні, лише їй притаманні риси. Так, у державах Сходу значну роль у суспільному житті відігравали відносини общинного устрою, патріархального побуту. Рабовласництво тут мало колективний або сімейний характер і тільки державні раби цілком належали монархові.

Такий устрій існував у багатьох стародавніх державах Сходу, але в більшості випадків влада в них належала не лише правителеві, а всій можновладній верхівці. Деспотія існувала в історії не як стабільний устрій, що існував тривалий час, а як рідкісна ситуація, вельми коротка в часі.

Грецькі та інші писемні джерела, пам’ятки матеріальної культури найповніше донесли до нас історію утворення державності та права у скіфів. Ці іраномовні племена, які з’явилися в степах України в VII ст. до н. е., займалися переважно скотарством, вели кочовий спосіб життя й перебували на стадії розкладу первіснооб­щинного ладу.

Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне, скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії та оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони й раніше, на початку VII ст. до н. е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лівії), що позначилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — Причорномор’я — вони підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії.

Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися й самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя та звичаї.

Великий вплив на розвиток культури й соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів темними варварами, вже в III ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахаріс, товариш афінського філософа й реформатора Солона. Для їхньої суспільної організації спочатку характерним був лад військової демократії.

За свідченнями грецьких істориків Геродота й Фукідіда, скіфи були дуже войовничі, жоден народ не міг би їм протистояти, якби вони були єдині. Відомо, що скіфи 513 року здобули блискучу перемогу над перським військом Дарія I. Ця скіфо-перська війна ввійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо, заліза та рабів.

У IV ст. до н. е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфрон­тація між Македонією та Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була дедалі потужніша інвазія на землі Скіфії савроматів — такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати знищували й виганяли зманіжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселенцями півдня України — сарматами, готами, аланами.

До складу Скіфії входило чимало різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (пев­но, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кож­на з яких мала потрійну структуру.

Державний устрій і система управління у скіфській державі розвивалися як рабовласницька монархія з ознаками східних деспотій. Так, при наявності спадкової влади кандидатуру кожного нового царя і його наступників затверджували на народних зборах.

Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя.

В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі справи й навіть вирішувалася доля царів.

Народні збори, а також рада старійшин і племінних вождів мали повноваження брати участь у вирішенні важливих державних питань. Тут ми бачимо інститути управління родоплемінного періоду.

Територія держави скіфів поділялася на округи-номи, які свого часу були племінними територіями, на чолі з номархами.

Правова система у скіфів складалася зі звичаїв, постанов царів і рішень народних зборів та ради старійшин. Правові звичаї часто закріплювалися в культових обрядах — похованні, побратимстві тощо.

Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя та безсмертя душі, багата уява й бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали згори величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри — підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців й оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток).

Існували також військові звичаї, сімейні. Наприклад, у сім’ї, яка у скіфів була полігамною, звичаї вимагали ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка. Жінка належала чоловікові й після його смерті переходила у власність спадкоємця. Спадщина передавалася лише по чоловічій лінії. Одружені сини мали право на виділ ще при житті батька, а батьківське майно неподільно переходило до молодшого за віком сина (система мінорату, від лат. minor — менший).

Військові звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів тощо.

Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславилися на весь Стародавній Світ.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність. Головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителів неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів був піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Грізним і поважним був бог Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими згори сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їхньою кров’ю скроплювали ці мечі.

У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функ­ції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населен­ня Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Фактично це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну.

У скіфських землях існували особливі, священні місця, де про­водилися великі загальні свята. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

У цивільних правовідносинах у скіфів був розвинений інститут власності. Існувала приватна власність на домашніх тварин, стада, які були мірилом багатства, житло, господарський інвентар, посіви тощо. Цивільні операції з приватною власністю зумовили появу цивільних зобов’язань. Угоди укладалися усно і закріплювалися присягою. Але земля знаходилася у власності царя й регулярно перерозподілялася між родовими общинами шляхом жеребкування. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племені, їхніх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини й виконували різні повинності.

У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувалися здебільшого в домашньому господарстві, для охорони стада. При розпаді первісно-общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер.

Скіфи знали поняття злочину і визначали покарання за злочин. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Карали не лише за сам злочин, а й за замір. Тяжкими злочинами були також убивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. Серед покарань практикувалися страта, відтинання правої руки, вигнання. За порушення звичаїв і відступ від віри предків призначалася смертна кара. У звичаєвому праві визнавалася кровна помста. Таким чином, звичаєве право у скіфів було основою правових відносин і являло собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті, запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, молоко, сир, привізне грецьке вино, хліб, здобутий як данина від підвладних скіфам землеробів.

У III ст. до н. е. на скіфів почали тиснути нові кочові племена — сармати, що прийшли з берегів Волги. З II ст. до н. е. до II ст. н. е. вони панували в степах Північного і Східного Причорномор’я. Це близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор’я.

За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками. Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи.

Суспільна організація сарматів — це союз племен, таких, як язиси, роксолани, алани. Кожне з племен прагнуло зверхності. На чолі об’єднання племен стояли царі. Столиця сарматів — м. Танаїс (на узбережжі Азовського моря).

На відміну від скіфів у сарматів роль жінок у роді була значно вищою. Геродот повідомив у своїх дослідженнях, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки. Це свідчення грецького «батька історії» підкріплене археологічними знахідками. Так, у жіночих похованнях сарматів часто знаходять зброю, ритуальні знаряддя, що дає підставу зробити висновки про те, що жінки в сарматів нерідко виконували функції жриць.

Спілкування сарматів із греками та римлянами, на думку грецького історика Страбона, зіпсувало природний стан сарматів, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і втіх, прагнення задоволення, що зробило їх ненажерливими.

Наприкінці 1 ст. н. е. в Надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани жахали все осіле населення. В III ст. н. е. алани пев­ний час перебували в спілці з готами, які прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.

У II—IV ст. в Приураллі з’явився кочовий народ, що походив з тюркомовних хунну. Цей народ прийшов у II ст. з Центральної Азії. В IV ст. в період Великого переселення народів гуни рушили на Кавказ, Північне Причорномор’я, підкоряючи племена аланів, готів, герулів, гепідів, слов’янські та германські племена.

Великий вождь Аттіла (правив в 434—453 рр.) заснував міцний союз племен на величезній території з осередком на Дунаї (Угорщина). Суспільний устрій гунів при Аттілі не вийшов зі стадії військової демократії, хоча в них зростала майнова нерівність, поширилася практика рабовласництва, влада вождя перетворилася на спадкову.

Гуни залишалися кочовиками. На підкорені племена вони накладали данину і примушували брати участь у військових походах. Після смерті Аттіли (453) союз племен фактично розпався. Поступово гуни розчинилися серед інших народів.

Так на зміну одним приходили інші стародавні народи у південній Україні, які спричинилися до розвитку господарювання і держав­ної організації України. Місце їх зайняли слов’яни, українці.

Слід враховувати, що державно-правовий розвиток південних земель сучасної України вплинув лише опосередковано на виник­нення української державності і права. Лише слов’янська держав­ність і право стали тим історичним підґрунтям, на якому базувалася українська державно-правова традиція.

3 питання. Ранньослов’янська державність

В II ст. н. е. сарматів завоювали германські племена готів. Готи не належали до степовиків і представляли німецькі племена. Як писав Михайло Грушевський, готи посунули з-під Вісли на полуднє. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували аж до Чорного моря, розігнали аланські племена й осіли від Дунаю до Азовського моря. Були вони войовничі, часто ходили грабувати римські землі й грецькі міста в Криму і наробили цим великого галасу.

За формою правління держава готів була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв король, який в управлінні спирався на військо.

Готи засвоїли попередню скіфо-сарматську культуру і створили свою. Вони прийняли християнство, створили рунічне письмо, мали флот, кораблі для якого завойовували під час походів.

Готська держава дійшла до значної сили за часів правління короля Германаріха. Столицею готської держави було «Дніпрове місто».

Готи вплинули на слов’ян, особливо в розвитку військової техніки і знаряддя, про що свідчать слова готського походження, що залишилися в українській мові — меч, шолом, князь тощо.

375 року держава готів була зруйнована гунами. Але готи залишалися ще тривалий час у Криму і Тамані, заснувавши Тмуторокань. А «красних дів готських» (красний давньоукр. — красивий) згадує автор «Слова о полку Ігоревім» ще наприкінці XII ст.

Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці «Германія» розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.

Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е.

У I—II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з «варварами» поблизу свого кордону.

В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі. «Зіслов’янщилася вся земля наша і стала варварською», — писав імператор Костянтин Порфирородний.

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних «гніздах». Група таких «гнізд»-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.

Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публіч­ної влади в українських племен.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.

Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і
70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.

Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управ­лінням.

Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.

Вивчення співвідношення категорій «релігія»-«мораль»-«право» передбачається в перших темах курсу «Теорія держави і права». Студенти повинні навчитися оперувати набутими знаннями з інших предметів для аргументації та ілюстрації тих або інших історичних явищ правового характеру.

Зазначимо, що й у сучасних країнах релігійно-общинного права (ряд країн Азії, Африки, Океанії тощо) часто релігійні норми, що санкціонуються державою, стають нормами права.

Дуже корисним для студентів буде ознайомлення з Велесовою книгою, яка дає цікавий матеріал з життя слов’ян того періоду.

Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.

З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.

Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.

Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.

Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин — зародки феодального ладу.

В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.

В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.

Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і «примучили дулібів». Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище VI—VII ст.

Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.

Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.

На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-
слов’янської території займали племена тиверців і уличів.

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.

За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх «мужами мудрими й тямущими». Піднесено розповідає «Повість временних літ» про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.

Головним центром полян, які розселилися в середньому По­дніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про
заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом.
І була у них сестра Либідь.

Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім «Русь» пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.

Вивчаючи літературу з даної теми, студенти повинні звернути увагу на походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: «В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київ­щині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ». Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.

Студентам рекомендується ознайомитися з цими літописними свідченнями, користуючись текстами підручників і літературою.

Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.

Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.

1.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Грецькі міста-поліси Чорноморського узбережжя України: організація суспільства і влади.

2. Афінська демократія як система управління в грецьких містах-полісах.

3. Джерела та головні риси права грецьких міст-полісів півдня України.

4. Суспільна організація, управління і право в степових народів на терені України.

5. Суспільна організація та управління в ранньослов’янських державних об’єднаннях.

6. Звичаєве право ранніх слов’ян.

Теми рефератів

1. Причини виникнення Боспорського царства, його суспільна організація та управління.

2. Державність германських племен на території України.

1.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Військова демократія — система управління в ранньофеодальних державах. Військова демократія — це здійснення влади вождями-князями за допомогою війська в умовах збереження родоплемінних інститутів.

Гопліт — у грецьких полісах — воїн важкоозброєного пішого загону.

Держава — це єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни та її населення, має для цього спеціальний апарат управління, створює обов’яз­кові для всіх норми і є суверенною.

Деспотія — (від грецьк. despoteia — необмежена влада) — це така форма державного правління, при якій деспот (монарх), спираючись на силу військово-бюрократичного апарату, користується необмеженою спадковою владою по відношенню до своїх підданих, які є цілковито залежними від свавілля влади.

Звичаєве право — система організації родоплемінного суспільства. Невід’ємне від релігійної моралі. В рабовласницьких і ранньофеодальних державах існувало до появи писаного права.

Колонізація — в рабовласницьку добу це засвоєння нових територій, організація соціально-економічного, політичного і культурного життя за зразком прабатьківщини.

Літургії — в грецьких полісах це роздача грошей для видовищ, оплата за державну та військову службу.

Монархія — форма державного правління, за якої верховна дер­жавна влада здійснюється одноосібно й передається в спадок. Існують різновиди монархій: абсолютна, обмежена, дуалістична, виборна, в стародавніх народів монархія існувала у формі східної деспотії.

Монотеїзм — віра в одного бога. Монотеїзм прийшов на зміну язич­ницькій релігії.

Поліс — (від грецької polis — місто-держава) — це особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Стародавньої Італії.

Плем’я — основа політичної організації первісних суспільств і ранньодержавної організації. Це великі групи людей, що проживали на одній території і вели походження від спільного предка, але відрізнялися побутом і звичаями.

Республіка — (від лат. res publika — суспільна справа) — це форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Рід — це велика родина, що проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі, злучена зв’язками крові та спільними інтересами.

1.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника, складіть порівняльну таб­лицю особливостей форм державного правління в грецьких містах-полісах. Які з указаних особливостей об’єктивно можуть сприяти трансформації однієї форми правління в іншу?

2. На підставі тексту посібника зробіть порівняльну схему системи управління в Боспорському царстві і в Скіфській державі. Які є відмінності між системою управління рабовласницької монархії і держав типу східної деспотії?

3. Підготуйте реферат з питання: які об’єктивні фактори обумовлюють типологію рабовласницьких держав?

4. Складіть схему джерел права в грецьких містах-полісах, в державах кочових народів та слов’янських племен.

5. Розкрийте і випишіть у зошит правовий зміст поняття «військова демократія», порівняйте його з поняттям грецької демократії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Які з відомих Вам джерел дають свідчення про характер суспільного устрою в народів, що мешкали на терені України в стародавні часи?

2. Дайте характеристику головних рис державної організації грецького міста-поліса Пантикапея.

3. Розкрийте особливості державного устрою грецьких полісів.

4. Вкажіть на специфічні риси державного устрою скіфів, сар­матів, гунів.

5. Які державні утворення виникли у зв’язку з великим переселенням народів?

6. Що писали античні автори про слов’ян?

7. У чому полягала специфіка організації суспільства в антів?

1.6. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

а) джерела

Витоки: Від найдавніших часів до I пол. IX ст.(Історія України в прозових творах і документах). К., Україна, 1995.

Геродот. История. — М., 1961.

Геродот з Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. — Київ, Довіра, 1992.

б) література

Брайчевський М.Скіфи. Конспект історії України. Нова концепція. // Старожитності. — 1991. — Ч. 4.

Брайчевський М.Антське царство. Конспект історії України. Нова концепція // Старожитності. — 1991 — Ч. 5.

Василенко Г. К. Руси. — К., 1990.

Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. М. — Л., 1949.

Ганусенко І. М.Київська Русь і Північне Причорномор’я // Укр. істор. журнал. — 1961. — № 6.

Кадєєв В. І.Про державний лад Херсонеса в перших століттях н. е. // Укр. істор. журн. — 1971. — № 9.

Пархоменко М. Початок історично-державного життя на Україні. — К., 1925.

Ребіндер Б. Влесова книга: життя та релігія слов’ян. К., 1993.

Смирнов А. П.Скиф ы . — М., 1966.

 

ТЕМА 2

Українська держава і право
часів Київської Русі та періоду
Галицько - Волинської держави

1. Поява і розвиток Київської держави.

2. Суспільний лад Київської Русі.

3. Адміністративно-державний устрій Київської Русі.

4. Право Київської Русі.

5. Суд і процес у Київській Русі.

6. Державний устрій і право Галицько-Волинської Русі.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

1 питання. Поява і розвиток Київської держави

При вивченні даної теми курсу необхідно згадати ті об’єктив­ні суспільно-політичні процеси, що тривали протягом перших століть нашої ери в слов’янських землях. Кінцевим підсумком цих процесів був перехід від «військової демократії» до перших держав-княжінь і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права.

Зазначимо, що добу племінних княжінь (VI—VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у «По­вісті временних літ» підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.

Тож, уже в VI—VIII ст. українські землі — ще до приходу варягів — мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.

Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східно­слов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.

Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.

Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.

Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях «із варяг у греки»), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історич­ного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.

Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. «Повість временних літ» та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.

Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.

Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).

На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.

Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.

Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактич­не врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — рес­публіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.

За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.

Князь Олег, як вказує «Повість временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.

Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.

Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.

Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.

Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.

Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.
946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янсь­ких земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.

Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.

Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього «полюддя».

Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.

У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.

Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права «Руська Правда».

Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм. Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.

Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.

Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 ок­ремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).

2 питання. Суспільний лад Київської Русі

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії:
вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.

Князь та його дружина («княжі мужі») стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».

Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» — бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» — бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими», «луччими людьми».

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Користуючись рекомендованою літературою, студенти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода­жу, міни, дарування.

Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоєм­ців синів, його майно переходило до феодала.

Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки (данина). Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання «купи» закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.

Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Студентам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами «Руської Правди».

Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих «церковних людей».

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані «ізгої» — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

3 питання. Адміністративно-державний устрій
Київської Русі

В даному питанні зверніть увагу на те, що в адміністративному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я­зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну­валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності.

«Руська Правда» згадує стару адміністративну одиницю — вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади — за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа.

За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.

Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

Студенти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя.

В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: «ряд», «докінчання», «цілування». Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко­вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. М. Грушевський висловлюється про Думу як про «обов’язкову учасницю княжого правління», але Дума не мала сталої форми й оз­наченої компетенції. «Князь радився з тими боярами, які були під рукою або яких він бажав бачити на нараді, через це склад міг постійно мінятися.

Таким чином, боярська Дума не мала в Київській Русі чітко означеної форми і компетенції, не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Але для нас важливе тут те, що такий звичай скликати на наради «ліпших людей» існував. Скликання таких нарад вимагала й давня традиція. Наприклад, Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» говорить, що він щоденно радився з боярами.

Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір — ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — «не ображати народу».

Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах.

Таким чином, віче було владою загальноземською, загальнонародною. Постанови віч «старшого города» (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча, але вони не торкалися загальноземських справ, а обмежувалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча.

Для законності вічевої постанови, ухваленої на зібранні, необхідна була кваліфікована більшість голосів. М. Костомаров писав, що віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, укладало мир, закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в «кормління» землі, визначало торговельні права і якість монети, іноді ставило громадою церкви та монастирі, встановлювало правила й закони — було, отже, законодавчою владою, а разом з тим — судовою, особливо в справах, що стосувалися громадянських прав.

В історичній літературі вважається, що природа віч в різних землях Київської Русі була однакова, але, за визначенням М. Гру­шевського, віче мало значнішу вагу в північних землях (Новгород, Псков), ніж у Києві.

Студенти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс­це посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.

Студентам необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір — місце, де зосереджувався суд і розправа.

Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при «муках» (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану.

«Ябетники» — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців («сочення»). Гриді — придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління»). Бояри і мужі становили дружину старшу.

Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.

Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців — данщиків, пошлинників (митників) та ін.

Старовинною формою збирання данини було полюддя — форма контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий ризик. За одиницю оподаткування брався дим-двір і рало-плуг (окрема ділянка землі, що оброблялася господарем власними силами). Данина бралася продуктами (хліб, мед, хутра) і грішми (гривні, куни, ногати, різані, векші).

Окрім безпосередніх данин бралося мито-податок з населення, якщо воно користується тією чи іншою послугою держави (мито судове, штрафи, помічне).

На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління.

Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування. Посадники не мали змоги втручатися у внутрішнє управління провінціями, бо кожна громада користувалася самоуправлінням, обираючи для управління й суду свої окремі земські органи влади: тисяцьких, соцьких, десяцьких, стар­ців, добрих людей тощо.

Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністративний і адміністративно-фінансовий. Крім того, соцькі та десяцькі виконували поліцейські функції.

Велику роль у Київській Русі відігравало військо. Воно складалося з народного ополчення (так зване земське військо) на чолі з тисяцьким. Земське військо скликалося тільки під час війни. Окрім цього існувало постійне військо у вигляді князівської дружини і дружини бояр. Військо складалось із кінноти й піхоти.

Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правних стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави.

Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу.

В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

4 питання. Право Київської Русі

В даному питанні студентам необхідно звернути увагу на те, що джерелом права в Київській Русі були пам’ятки українського звичаєвого права, акти державної влади, різного роду договори, збірки норм писаного права, зокрема перша така збірка — «Руська Правда», а також норми, що прийшли з права Візантії (рецепція візантійського права).

Студентам необхідно усвідомити, що право звичаєве через те, що воно з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть.

Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній провінції були свої особливості. Доклад­но про це йшлося вже в першій темі.

Окрему групу правових норм у Київській державі становили договори. За змістом їх можна поділити на міжнародні угоди; договори, які укладалися між князями; а також договори між князями і народом.

Серед міжнародних договорів найдавнішими пам’ятками вважаються договори київських князів з греками: два договори кн. Олега (907 і 911 рр.); договір князя Ігоря (945 р.) і договір князя Святослава (971 р.)Цікаво, що у договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся.

Крім того, в міжнародних договорах Київської Русі згадуються так звані «закон і покон вірний»,а також «устав руський» як норми, які діяли в Київській державі. Зауважимо, що руське право вміщували лише три перші договори, які укладали Олег і Ігор. Договір 971 року вміщував лише візантійське право.

Руське право являло собою добре створене, самостійне законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Така система права відповідає розвинутому суспільству. Це є безумовним свідченням про те, що в Київській Русі законодавство існувало задовго до «Руської Правди».

Слід зазначити, що відмінність договорів того часу від сучасних полягала в тому, що договори київських князів урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали правний світогляд населення.

З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст.13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.

Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.

У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.

Відомий історик і політичний діяч М. Грушевський так оцінив значення договорів Київської Русі з греками: «Самі по собі дуже змістовні, вони з’єднані з одночасними арабськими і візантійськими відомостями і пізнішими ремінісценціями «Повісті», дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не менш двадцяти залежних від цього «світлих і великих князів і великих бояр» (як називає їх договір 911 р.). Таку ж приблизну кількість послів бачимо тринадцять років після того в Константинополі з княгинею Ольгою: ця система трималася в Х ст. досить стійко…»

Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.

Зазначимо, що врегулювання деяких настирливих потреб у галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.

Як правило, «устави» були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.

Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою «Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.

1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступ­ки залежним категоріям населення — закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в «Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46 (53) Тр.), про банкрутство (ст. ст. 48—49 (54—55) Тр.), про закуп­ництво (ст. 50—53 (56—62) Тр.), про холопцтво (ст. ст. 99—110 (110—121) Тр.). Поряд з детальною регламентацією зобов’язаль­них відносин «Устав Володимира Мономаха» встановлював прин­ципи сімейного, спадкового та опікунського права.

Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946—947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею «уроками» керувалися в судочинстві.

Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточ­но визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

«Устав» затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.

Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Під церковне судочинство підпадали всі так звані церковні люди: ігумен, чернець, священик, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші.

В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.

До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.

Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них — «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон». «Номоканон» в Україні був відомий під назвою «Кормчих книг». Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До «Еклоги» входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: «Судебник царя Константіна», «Закон судний людям», «Книги законнії».

Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою грецького права з урахуванням українських звичаїв і традицій.

Розкриваючи питання про розвиток права в Київській Русі, студенти мають зрозуміти значення найважливішої пам’ятки історії українського права — «Руської Правди».

«Руську Правду» було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII ст. (1738 р.). Татищев знайшов «Новгородський літопис», до рукопису якого було приписано «Руську Правду». Після Татищева було згодом знайдено багато списків «Руської Правди».На сьогодні їх відкрито майже три сотні.

Найстаріший список — це так званий синодальний XIII ст., який знайшли у «Кормчій Книзі». Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список — Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.

Зазначимо, що «Руська Правда» — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст. Він складається з: 1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про
норми права з VIII ст. і поділяється на «Правду Ярослава»
(ст. 1—18), «Правду Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний»
(ст. 42), «Урок мостників» (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Ака­демічний список.

2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки.

3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.

В цілому «Руська Правда» являє собою збірку феодального права Київської Русі. Її норми закріплювали привільоване становище феодалів та їх оточення, вони захищали життя і майно панів­ного класу.

Головний зміст «Руської Правди» складається з норм права кримінального та цивільного. З іншого погляду, М. Грушевський стверджує, що руське право не поділяється на кримінальне та цивільне, оскільки всюди воно знало однакову «образу» (яка замінювала сучасний нам термін «злочин», а також «шкоду»). Між іншим, у сучасних підходах до вивчення проблеми такий розподіл існує.

Зазначимо, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 (43) Акад. «Урок мостників»).

До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.

До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.

Чимало в «Руській Правді» є норм процесуального характеру: про «заклич» або «заповідь на торгу», про «Ізвод перед 12 человіки», про «свод в городі, в землях», про «гоніння слідом», про шукання на суді «послухів і видоків», про «роту», про «наклади». Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.

Студентам рекомендується ретельно вивчити текст «Руської Правди» і знайти конкретні приклади для характеристики правових інститутів цивільного і кримінального права.

Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в «Руській Правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.

Слід зазначити, що хоча й не було в тексті «Руської Правди» самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у «Правді Ярослава» говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у «Правді Ярославичів» ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська — на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі князівських офірувань.

Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.

В «Руській Правді» є норми (ст. ст. 93, 95 Короткої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції — в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати мог­ли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100). Правові норми надавали матері право «дітям волі не давати», виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Одночасно зі спадковим правом існувало опекунське право.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. «Руська Правда» регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Так, Суд Ярослава Володимировича, що являє собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включає норми тільки кримінального права, Суд Ярослава Володимировича стосується тих правових інститутів, які відносяться до цивільного права. Такими статтями будуть ст. 41—42 (47—48) Тр. про форму укладення договору позики, ст. 43 (49) Тр. про форму укладення договору поклажі, ст. 44—45 (50—52) Тр. про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.

Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у «Руській Правді» зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 «Ширшої Правди» лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлює порядок сплати боргу.

Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В «Ширшій Правді» розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).

Кримінальне право за «Руською Правдою» з самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

«Руська Правда» знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

«Руська Правда» виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пиру», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо злочинець «став на розбій» і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування» (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1,2 СП, ст. 1,2 ШП), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 СП, ст. 1,2 ШП). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 ШП). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 ШП). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу (ст. 5 КП). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 ШП: із зменшенням суми до 20—30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) — за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим пред­метом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.

Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприк­лад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 ШП).
Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та бобра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72—73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.

Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби
з хліву (ст. 41), зерна з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з вулика
(ст. 75—76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як «із злого задуму». Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена т. зв. формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях «Руської Правди». Таким чином, у «Руській Правді» була постав­лена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.

5 питання. Суди і процес у Київській Русі

Студентам необхідно розібратися в системі судів у Київській Русі, з’ясувати особливості процесуальних звичаїв і норм, користуючись текстом «Руської правди» і рекомендованою літературою.

Зазначимо, що серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити «дику кару». Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

До приватних судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду.

В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Зверніть увагу на особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в «Руській Правді». Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» та про «гоніння сліду». «Звід» — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

«Гоніння сліду» полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повин­на була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити «заклики» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.

Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий — особа, що «гнала слід», — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного «Руська Правда» називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.

У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.

Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

За нормами «Руської Правди» у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом.

6 питання. Державний устрій і право
Галицько-Волинської Русі

В цьому питанні необхідно мати на увазі, що з II пол. XII ст. Київ уже не відігравав тієї визначної політичної ролі, яка була притаманна йому здавна. До цього спричинилася боротьба за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Довгорукого) втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом: «Кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого… людей убивали і забирали в неволю».

Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами.

Таким чином, осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.

Зазначимо, що волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. До Києва її приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей час до Києва було приєднано й Галицьку землю.

Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії.

Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний).

В 1199 р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. — Львів.

Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).

Студенти повинні зрозуміти особливості суспільного розвитку, управління, розвитку права в Галицько-Волинській державі.

Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.

Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 ро­ку боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.

Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв’язки
з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника.

Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством.

Чимало цікавого з історії Галицько-Волинської держави дає Галицький літопис. «Бояри галицькі, — читаємо в ньому, — Данила князем собі називали, а самі всю землю держали». Одночасно князь Данило вів енергійну боротьбу з так званими «людьми татарськими». «Татарські люди» підтримували монголів і займали досить велику територію на Волині, по Бугу, Случу і Тетереву. Автономні громади «людей татарських» фактично завадили Данилові скласти з України-Русі дуже сконцентровану державу і усіма її силами дати відкоша татарам.

Галицько-Волинська держава розширює свою територію на північ і частково на захід. До складу її входять не тільки старовинні галицькі землі, а й земля Ятвязька (частина Литви), Берестейська. Князь Данило тимчасово поширює свою владу на Київ. Відомо, що син Данила Лев змагався навіть за приєднання Кракова до Галицько-Волинської держави.

Розширюючи свою територію, Галицько-Волинська держава зав­дяки невпинній енергії таких талановитих князів, як Роман Мстиславович, Данило Романович, Лев Данилович, встановлює тісні зв’язки з західними державами, веде торгівлю з німцями, чехами та ін. Князі галицько-волинські в офіційних актах величають себе князями всієї Русі.

Зауважимо, що для всіх українських князівств залежність від монголів була тяжкою. Князі мали обмежений суверенітет на власній території. З 1242 р. вони повинні були отримувати в хана спеціальний дозвіл — ярлик, який гарантував право на князювання. З 1257 р. монголами було введено інститут баскачництва (адміністративно-фінансове управління), що привело до спроби галицького престолу заручитися підтримкою римського папи в боротьбі проти Золотої Орди.

Але римська курія переслідувала інші цілі: намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», 1248 р. він припиняє зв’язки з Римом. Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами.

1252 р. переговори Данила з папським престолом поновилися. Розраховуючи на допомогу папи в боротьбі проти татар, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою був коронований у Дорогочині 1253 року. З відтоді галицьких князів почали йменувати королями Русі. Набули поширення визнані в Європі символи влади — корона, герб, прапор, печатка. Але папа лише цим і обмежився. Данило не отримав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.

Галицько-волинські князі мали вплив на церковну організацію. Лише з їхньої санкції Київський митрополит призначав єпископів.

З 1303 р. в Галичі було засновано власну митрополію. Та вона існувала недовго. В 1309 р. новий митрополит Петро Ратенський став митрополитом «всія Русі» і своєю резиденцією зробив Москву, а згодом Галицька митрополія взагалі була ліквідована.

Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. Як «суддя князівського двору», він входив до Боярської ради. В його обов’язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.

Серед чинів двору згадується печатник, стольник, оружник, отрок, ловчий, конюший, ключник. Печатник відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами з їх складання, зберігав князівські грамоти та інші державні документи, керував князівською канцелярією. Стольник відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Оружник відповідав за князівське військо. Отрок супроводжував князя в військових походах.

В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Так, в апараті посадників були биричі (збирачі податків), мостники (збирали платню за проїзд через мости), митники (збирали мито) та ін.

Місцеве управління будувалося за системою «кормління». В об­­щинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами.

Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

Галицько-Волинській державі відома й така система управління, як дуумвірат (спільне правління Данила Галицького та його брата Василька, а також Лева Галицького і Володимира Волинського).

Всі значні посади в центральній і місцевій адміністрації займали, як правило, бояри. Галицько-Волинська федерація мала й інші особливості. Тут дуже широкі повноваження мала Боярська рада. До неї входили великі землевласники, єпископи, посадові особи князівської адміністрації. Практично жодного рішення князь не міг прийняти без згоди цієї установи.

Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, часом і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. В окремі періоди влада бояр посилювалася й князь навіть не мав права осібно підписувати важливі державні документи.

В Галицько-Волинському князівстві, як і в інших землях Русі, існувало віче. Але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь, іноді віче збиралося стихійно. Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, «Руська Правда», князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право.

Застосування звичаїв та «Руської Правди» в Галицько-Волинсь­кому князівстві не мало відмінностей. «Руська Правда» не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, відбилася на II Статуті Великого князівства Литовського, що діяв у Галицько-Волинській землі, відомого під назвою Волинський.

Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, «уставів», різного роду прав, які надавалися підлеглим, тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права України-Русі.

Із князівських грамот відомі грамоти Володимира Васильковича Волинського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстиславу Даниловичу та міста Кобрина його дружині Ользі, дві грамоти князя Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Збереглася грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права. В князівських грамотах вміщувалися норми, що здебільшого встановлювали різного роду привілеї.

Зацікавлюють міжнародні договори князів з Прусським орденом. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. В цих договорах встановлювався оборонний союз між Галицько-Во­линською державою та Прусським орденом. Літописи вказують на існування договорів князів з народом, але текстів таких договорів не збереглося.

В кінці XIII ст. в українських землях з’являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Детальний розгляд дії магдебурзького права в Ук­раїні робиться в третій темі.

Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та «устави». Зокрема, поширеними були «устави» Київської Русі — «Устав Володимира Великого» (Святого) та «Устав Ярослава Мудрого».

Закінчуючи розгляд питання, наголосимо, що негативну роль в історії Галицько-Волинської держави зіграло також боярство. Його постійна боротьба за владу, інтриги, суперечки, нехтування громадськими інтересами спричинилися до занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинської держави. Однак до занепаду спричинилися також і зовнішні фактори: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазіхали на українські землі. 1340 р. галицький князь Юрій II був отруєний боярами. Польща використала безладдя, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Белзька земля, а потім захід­не Поділля до I пол. XV ст. підпали під владу Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східне Поділля, а також частина Чернігівщини) увійшли до складу Литовської держави. З того часу Україна на тривалий час втратила самостійність.

2.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Поява Київської держави.

2. Суспільство Київської Русі.

3. Адміністративний устрій і управління в Київській Русі.

4. Розвиток права в Київській Русі .

5. «Руська Правда» як пам’ятка з історії розвитку права Київської Русі:

· історичні дослідження, загальна характеристика змісту;

· норми кримінального права;

· інститути цивільного права;

· поняття злочину і система покарань, процес.

6. Суспільно-політичний розвиток Галицько-Волинської Русі.

7. Система управління і розвиток права в Галицько-Волинсь­кій державі.

Теми рефератів

1. Реформи Володимира Великого (Святого) та Ярослава Муд­рого, їх зміст та значення.

2. Органи народовладдя, їх функції і роль у княжій Україні.

2.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Баскак — спеціальний представник Золотої Орди, який слідкував за повнотою та своєчасністю надходження данини.

Варяги — так на Русі наприкінці VIII—IX ст. називали мешканців Скандинавії — учасників військових походів.

Васалітет — система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сюзеренів).

Великийкнязь — титул князя, який очолював феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі.

Вервь — 1) сільська (територіальна) община, яка являла собою спілку індивідуальних господарств, у власності яких знаходилося житло, засоби і продукти праці; 2) орган селянського самоуправління.

Воєвода — воєначальник. У соціальній ієрархії Київської Русі стояв нижче князя і вище боярина.

Волость — у Київській Русі з к. XI ст. територія, підвладна князеві. У XII ст. була тотожня «землі» й означала певну, як правило, велику область.

Вотчина — комплекс феодальної земельної власності (земля, будів­лі, реманент) та пов’язаних з нею прав на феодально залежних селян.

Віра — штраф за вбивство вільного в Київській Русі.

Данина — первинна форма економічної реалізації феодальної земельної власності. Платежі, які збиралися в натуральній, пізніше в грошовій формі (податки).

Десятиннасистема управління — це родо-племінна система управління ранньодержавних слов’янських об’єднань VI—I пол. IX ст., що грунтувалася на розподілі чоловіків-воїнів на десятки, сотні і т.д.

Домен — феодальна земельна власність.

Князь — у східних слов’ян вождь, воєначальник племені (союзу племен), який обирався з числа родоплемінної знаті. В період раннього феодалізму — голова держави.

Патріархальнерабство — це форма експлуатації, при якій праця рабів не була основою економічного життя, а застосовувалась обмежено.

Церковна десятина — в Київській Русі податок на користь церкви (10% прибутку).

2.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, складіть таблицю головних першоджерел з вивчення історії держави і права княжої України.

2. Користуючись текстом посібника, поясніть взаємозв’язки владних інститутів у Київській Русі, розкрийте їх функції і компетенцію.

3. Складіть схему судового устрою Київської держави.

4. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, охарактеризуйте функції церкви в Київській державі. Порівняйте з компетенцією церкви в Галицько-Волинській Русі.

5. На підставі вивчення тексту «Руської Правди» зробіть таблицю покарань, що застосовувалися в Київській Русі.

6. Складіть схему суспільного устрою Галицько-Волинської Русі.

7. Зробіть таблицю відмінностей двірсько-вотчинної системи управління в Київській Русі від родоплемінної (десятинної).

8. Користуючись рекомендованою літературою, зробіть конспект про походження тризуба як державного символу Київської Русі.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ

1. Як «Повість временних літ» характеризує суспільно-політич­ний устрій східних слов’ян?

2. Розкрийте суть поняття «князювання» у слов’янських племен.

3. У чому полягали головні причини появи держави Київська Русь?

4. Як вітчизняна історіографія розкриває роль варягів у побудові Київської держави? Критика норманської теорії.

5. Які головні категорії населення представляли суспільство княжої України?

6. Порівняйте роль боярської верстви в Київській Русі і в Галицько-Волинській державі.

7. Покажіть роль і значення прийняття християнства в Київській Русі.

8. Яке місце займало селянське самоуправління в княжій Русі? Проілюструйте свою відповідь.

9. У чому полягали причини феодальної роздрібненості Київської Русі?

10. Чи були особливості в адміністративному управлінні в Галицько-Волинській Русі? Наведіть конкретні приклади.

11. Назвіть головні напрямки розвитку права в Галицько-Волинській Русі. Наведіть приклади.

ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

На підставі вивчення текстів міжнародних договорів Київської Русі доведіть, що до появи «Руської Правди» в Київській Русі існувало так зване руське право.

На підставі тексту «Руської Правди» доведіть, що в цьому документі розрізнялися поняття «право власності» і «право володіння».

Перелічіть випадки неправомочного володіння, зазначені в «Руській Правді».

Проілюструйте на прикладах норм «Руської Правди» правовий зміст поняття «відшкодування збитків». За які злочини призначалася така санкція?

Перелічіть об’єкти права власності, що згадуються в «Руській Правді».

Розкрийте правовий зміст і процедуру укладання цивільно-правових договорів, що регулювалися нормами «Руської Правди».

Поясність поняття і види банкрутства на прикладах норм «Руської Правди».

Проілюструйте на прикладах норм «Руської Правди» процедуру успадковування по колу осіб.

Проведіть рольову гру на тему: «Судовий процес у Київській Русі» із зазначенням усіх стадій судового провадження: заклич (позов), попереднє слідство («звід», «гоніння слідом»), слідчі дії позивача-потерпілого, судовий розгляд, докази, вирок і його виконання. Наприклад, у княжому суді «дійовими особами» були: князь (тиун, посадник), свідки (видоки, послухи), потерпілий, злочинець. Були присутні ябетник, метальник, вірник, істці. З дорадчим голосом — старці (представники від громадськості).

2.7. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

а) джерела

Древнерусские княжеские уставы XI—XV ст. / Под ред. Шаповалова Я. Н. — М., 1976.

Літопис Руський. Перекл. Л Махновця. — К., 1989.

Галицько-Волинський літопис. — Львів, 1995.

Материалы к изучению истории государства и права СССР. Русская Правда. Текст, введение, комментарий, предметно-терминологический указатель. — М., Росвузиздат, 1962.

Памятники русского права. — М., 1952. Вып 1. Вып 2.

Повесть временных лет. В 2 ч. — М.; Л., 1950.

Российское законодательство X—XX веков. В 9-ти т. — Т. 1. Законодательство Древней Руси. — М., Изд. АНСССР, 1984. — С. 47—129.

б) література

Балушак В. Г. Полюддя: Прагматична дія і ритуал // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.

Білецький Л. Руська правда й історія її тексту / За ред. Ю. Книша. — Вінніпег, Б.В., 1993.

Бочарников Д. М.Грушевський про історію створення та кримінальне право Руської Правди // Право України. — 1996. — № 11.

Бочарников Д.Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом державного управління суспільством в Київській Русі // Право України. — 1997. — № 11.

Брайчевський М. Адміністративна реформа Володимира Святого // Записки НТШ. — Т. CCXXV. Праці історично-філософської секції. — Львів, 1993.

Брайчевський М. Ю.Київська Русь. Конспект історії України. Нова концепція. // Старожитності. — 1991. — Ч. 6.

Брайчевський М. Ю.Походження Русі. — К., 1968.

Вовк Т., Отрощенко В.До питання про так зване золотоординське іго в Україні // Сучасність. — 1997. — № 5.

Воробейкова Т. У.Древнерусское государство и право. — К., 1982.

Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Укр. істор. журнал. — 1994. — № 1.

Дедов Н. Н.Древнерусское государство и право. — Свердловск, Б.Н., 1958.

Запровадження християнства на Русі. — К., 1988.

Исаев М. Уголовное право Киевской Руси // Ученые труды ВИЮИ. — 1946. — № 8.

Козуля О. Я.Национальная символика Украины. — К., Б.В., 1992.

Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX—XIII в.в. — К., 1985.

Котляр М. Ф. «Руська земля» в літописах XI—XIII ст. // Укр. істор. журнал. — 1976. — № 11.

Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1983.

Падох Я. Суди і судовий процес Старої України. — Нью-Йорк; Львів, 1990.

Мазур О., Довгань П. Іван Берладник і князівська влада в Галицькій землі // Вісник ЛДУ. Сер. історична. — 1995. — Вип. 30.

Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси: Очерки по истории X—XII столетий: Киевская Русь. — М., Наука, 1993.

Приходнюк О. М.Слов’янське населення середнього Подніпров’я напередодні утворення Київської Русі // Український історичний журнал. — 1972. — № 2.

Ричка В. М. Про формування Київської землі (X — перша пол.
XI ст.) // Укр. істор. журнал. — 1983. — № 1.

Ричка В. М. Про адміністративно-територіальний устрій давньоруської землі у XI—XII ст. // Укр. істор. журнал. — 1983. — № 2.

Софроненко К. А.Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI—XIII вв. — М., 1955.

Свердлов М. Б.От Закона Русского к Русской Правде. — М., Юрид. лит., 1988.

Толочко П. П.Історичні портрети. — К., 1990.

 

 

ТЕМА 3

Державно - політичний устрій
і право в українських землях
литовсько - польської доби

Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського і Польщі.

Етапи зближення Литви й Польщі.

Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Речі Посполитої.

Поява українського козацтва.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

1 питання. Державно-політичний устрій і право
в українських землях у складі Великого князівства
Литовського і Польщі

При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе «королем Литовським і Руським», був православним, а мати його — «руська». З часом «руська віра», мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише «по-руськи». Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою «руською» (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пані-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших пов­новажень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.

Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.

За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. «Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації» (Див. схеми № 1, № 2).

Схема 1

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Схема 2

---

Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 146; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!