Позитивні закони мають відповідати

Британське просвітництво (Дж. Локк)

Просвітництво –культурно – історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15 ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

2 Просвітницький рух у Шотландії.Особливе місце займає просвітительський рух у Шотландії. Історія суспільної думки в Шотландії ХVІІІ в. – це історія болісних пошуків виходу з принизливого положення, у якому, по переконанню багатьох освічених шотландців, виявилася їх батьківщина. Чи продовжувати політичну боротьбу за відновлення незалежності чи ж служити батьківщині, сприяючи її економічному, соціальному і культурному процвітанню?

Філософ Ендрю Флетчер, "батько" шотландського Просвітництва, дав поштовх формуванню нової цивільної етики, що обґрунтовувала інші, альтернативні війні і політиці, методи виконання громадянами свого боргу перед батьківщиною.

Просвітництво в Шотландії спиралося на могутній інтелектуальний потенціал, який мали в розпорядженні в середині ХVІІІ в. університети Единбурга, Глазго й Абердина. Серед чудових учених, що викладали там, виділяється філософ, історик, економіст Девід Юм. Відгукуючись на духовні запити шотландського суспільства, він обґрунтував думку про те, що добро – це усе, що корисно людям.

Юма, звичайно ж, хвилювала доля Шотландії, її культурних традицій у єдиній британській державі. Це наклало відбиток на його міркування про етику взаємин громадянина із суспільством і державою. Юм вважав, що взаємини виникають з потягу людей до взаємного спілкування, а також через їхню корисність, оскільки вони збільшують можливості задоволення потреб людей. І насамперед вони покликані забезпечити політичну стабільність, від якої залежить всяке упорядковане життя.

Саме в інтересах стабільності держава і суспільство повинні визнавати все різноманіття поглядів і переконань громадян, обумовлене їхнім індивідуальним досвідом. Сучасне суспільство Юм розглядав як плюралістичне, засноване на складному поділі праці і розходженнях у положенні людей, що унаслідок цього розрізняються і своїми представленнями про моральність і справедливість.

На думку Юма, не може бути стабільним суспільство, що не поважає різноманіття соціальних і регіональних розходжень між людьми. Рівною мірою не може бути доброчесним і громадянин, що не визнає, що його особисте благополуччя в кінцевому рахунку зв'язано з благополуччям усього суспільства.

На шотландське Просвітництво великий вплив зробила діяльність Філософського товариства в Единбурзі, що поєднував кращі уми того часу. Його секретарем був Юм, а одним із членів – філософ і економіст Адам Сміт. Цей видатний теоретик товарно-грошових відносин став їх гарячим захисником і пропагандистом багато в чому по морально-етичних розуміннях.

Сміт вважав, що саме ринок звільнив людину від системи залежності, що отупляє, при феодалізмі. На його думку, люди виховують у собі почуття справедливості і виробляють навички цивілізованого спілкування, лише знаходячись один з одним у відносинах виробника і споживача.

Суспільство було для нього гігантською мануфактурою, а поділ праці – загальною формулою співробітництва людей в інтересах "багатства народів" (так називалася його основна економічна праця). У своїй теорії Сміт відводив ринку ту ж функцію, що англійські просвітителі віддавали правовій державі чи цивілізованому спілкуванню – функцію соціалізації егоїзму.

Але місце громадянина в системі Сміта займала "економічна людина", моральна воля якої була обумовлена його роллю в економічному житті. Тим самим шотландське Просвітництво поставило нове і надзвичайно важливе питання про мотиви та стимули господарської діяльності. За Смітом, найголовнішим з них є власний корисливий інтерес. Але переслідувати його людина може, лише роблячи послуги іншим людям.

Тому кожна окрема людина, хоча і піклується тільки про свої інтереси, мимоволі сприяє суспільній користі, чи, за словами Сміта, "вона невидимою рукою направляється до мети, що зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більш діючим образом служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це".

Інтерес просвітителів до економічної теорії відбивав загальне підвищення престижу господарської діяльності. Однак у шотландському суспільстві тривалий час зберігалася недовіра до вільної гри ринкових сил. Багато представників освіченої еліти сприймали їх як руйнівну стихію, приборкати яку була покликана держава.

Не хто інший, як Сміт, що оспівував переваги ринку, виражав побоювання, що економічні закони, на яких ґрунтуються відносини виробників і споживачів, можуть привести до соціальної і моральної деградації найманих робітників. "У такий стан, – писав він, – повинні неминуче впадати працюючі бідняки... якщо тільки уряд не прикладе зусиль для запобігання цього".

Треба буде час, щоб шотландські просвітителі позбулися від страху перед ринковою стихією. Нове їх покоління, що вступило в пору зрілості ближче до кінця ХVІІІ в., уже не надіялось на підтримку чи уряду парламенту. Для них зразком цивільного поводження був фахівець у якій-небудь області професійної діяльності, знання і ретельність якого приносили суспільству відчутну користь.

3. Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) - відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму.

Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух законів".

До таких чинників належать насамперед географічні:

1. клімат

2. величина території

3. рельєф місцевості

4. грунт.

Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо.

До утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать

1. рівність

2. прагнення до миру

3. добування їжі

4. бажання жити спільно та ін.

Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів, до яких належать

1. міжнародне право (визначає відносини між народами),

2. політичне право (визначає відносини між правителями і підданими)

3. цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

Позитивні закони мають відповідати

§ природі

§ формі правління

§ географічним чинникам

§ способу життя населення

§ чисельності

§ звичаям.

Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу

- республіку (верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія)

- монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів)

- деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами).

Для характеристики кожної форми правління вводяться поняття "принцип правління" (те, що примушує державу діяти). У республіці таким принципом є доброчесність, у монархії - честь, в деспотії - страх.

Проблема співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: "Свобода дає право робити все, що дозволено законами". Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на

11. законодавчу

12. виконавчу

13. судову.

Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею (різні влади повинні стримувати одна одну). Визначальною в системі поділу є законодавча влада. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

Видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) захищав у боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо - це книга "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762).

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав "золотим віком", в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності - фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.

Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.

Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада - всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу.

Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія - для середніх, а монархія - для великих.

Народ не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції.

(Вольтер (Марі Фрвисуа Аруе) (1694 — 1778) — багато обдарована особистість. Філософ, письменник, учений, публіцист, невтомний борець проти феодальної системи і абсолютизму, Вольтер був прихильником секуляризації церковних земель, підпорядкування церкви державі, рівності усіх громадян перед законом. З особливою завзятістю він боровся проти релігії, особливо католицизму, хоча й не був атеїстом, залишаючись на позиціях деїстично обмеженого матеріалізму. Мислитель захоплено сприймав матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка, критично ставився до ідеалізму Дж. Берклі, монадології Г. Лейбніца протиставляв ідеї матеріалістичного атомізму. Його філософські ідеї викладені у численних працях, і зокрема таких, як "Англійські листи", "Основи філософії Ньютона", "Трактат про метафізику", "Філософський словник"та ін.

Шарль Монтеск'є (1689 — 1755) поділяв позиції деїзму, філософ, письменник та історик. Творчість його мала антифеодальну та антиклерикальну спрямованість. Він вважав, що жодна релігія не може претендувати на абсолютну істину і залежить від особливостей політичного устрою. Головна праця Монтеск'є — "Про дух законів". Мислитель намагався з'ясувати об'єктивні підстави законодавства й особливості державного ладу. Як представник географічної школи у соціології, він був переконаний, що політичний устрій певної країни залежить від таких природних чинників, як клімат, величина території, родючість землі. Тому законодавець, вдосконалюючи систему законів, має враховувати ці обставини й узгоджувати юридичні норми із законами природи.

Ідеї Монтеск'є, як і Вольтера, були надзвичайно популярні у XVIII ст. Проте починаючи із 40-х років їх місце заступають представники революційного крила французького Просвітництва.

Жав Жак Руссо (1712 — 1778) як представник соціальних низів активно виступив проти соціальної несправедливості, проголосивши свободу й рівність невід'ємними правами особи. "Людина народжується вільною, а між тим вона скрізь у кайданах",.— наголошував він.

У своїх вимогах Руссо не обмежувався правовою сферою, а вимагав рівності й у соціально-економічних відносинах. На його думку, головною причиною нерівності, соціального гноблення людини є приватна власність. Соціально-економічний прогрес, пов'язаний з появою приватної власності, розвиток культури обертаються моральним занепадом людини, втратою власної сутності, відчуженням від природи. Руссо ідеалізував природний стан, у якому перебувала раніше людина. Критикуючи сучасну цивілізацію, він, проте, закликав не повернутися до первісного стану, а лише створити суспільство, де людина змогла б відновити свою природну чистоту і нарешті стати вільною. Мислитель обстоював право народу на революцію, а його ідеї народного суверенітету та демократичної республіки були сприйняті діячами Французької революції 1789 — 1794 pp., про що свідчить Конституція 1793 р. Найважливіші праці Руссо — "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми" та "Про суспільний договір, або Принципи політичного права".

Серед просвітників XVIII ст. радикалізмом і послідовністю у боротьбі проти ідеології феодального суспільства, релігії і схоластики вирізняються французькі матеріалісти Жюльєв Офре де Ламетрі (1709 — 1751), Клод Адріав Гельвецій(1715 —1771), Дені Дідро (1713 — 1784), Полі, Аврі Гольбах (1723 — 1789). Попри певні розбіжності їх об'єднували матеріалістичні й атеїстичні позиції.

Один з послідовних матеріалістів XVIII ст. К. Гельвецій у своїй праці "Про розум" надав гносеології Дж. Локка практичного спрямування, застосувавши його сенсуалізм до явищ суспільного життя та розв'язання морально-етичних проблем. Нарешті, справжньою біблією французького матеріалізму стала праця П. Гольбаха "Система природи", де вибудовано всеохоплюючу систему матеріалістичного світогляду.

Починаючи з 1845 р. справжнім центром Просвітництва стало видавництво "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел", редакторами якого були Д. Дідро та Д'Аламбер. Навколо енциклопедії гуртувалися передові науковці, філософи, публіцисти: Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Гельвецій, Гольбах та ін. У цей час французьке Просвітництво швидко еволюціонувало від деїзму до матеріалізму й атеізму. З 50-х років лідером цього напрямку став Дідро. Його матеріалістично-атеїстичний світогляд відображено в таких працях, як "Лист про сліпих", "Думки до тлумачення природи", "Філософські принципи матерії та руху", "Розмова Д'Аламбера з Дідро" та ін.)

Вольтер

Особливо великий вплив на ідейну життя Франції розглянутої епохи надав Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778). Надзвичайно обдарований, Вольтер увійшов в історію культури як один з великих письменників Франції, як психолог, філософ культури і філософ історії. Могутній полеміст, сатирик, письменник, публіцист, він підняв звання журналіста, літератора, вченого на висоту, ще невідому феодального суспільства. Протягом усього свого довгого життя він невтомно боровся проти церкви і клерикалізму, проти релігійної і всякої іншої нетерпимості. Він ненавидів деспотизм і королів, і князів церкви. Вже в молодості Вольтер піддався переслідуванням і був змушений провести три роки в Англії. Повернувшись до Франції, він написав "Листи про Англію", а в 1738 р. - "Основи філософії Ньютона". Після нетривалого перебування в Берліні, при дворі прусського короля Фрідріха II, Вольтер поселяється в маєтку на березі Женевського озера. Тут, в тиші й самоті, але в безперервному літературному спілкуванні з культурним світом Франції, він залишається до кінця свого життя. Тут їм був написаний ряд філософських творі, в тому числі "Кандид", "Філософський словник" та ін Незадовго до смерті Вольтер приїхав у Париж, де йому була влаштована публікою тріумфальна зустріч. Заворушення, викликані цим тріумфом, потрясли філософа, і він незабаром помер.

Не будучи філософом, що створює і основоположних вчень, він багато зробив для філософського просвітництва суспільства. Найбільш важливим у філософській діяльності Вольтера була його боротьба проти церкви, релігійної нетерпимості та фанатизму. Вірі, заснованої на "одкровенні", Вольтер протиставив деістіческую релігію розуму. Він відкинув так зване онтологічне доказ буття бога, але визнав значення аргументу, що містить від доцільного устрою світу і від розумності людини до існування розумного творця або причини цієї доцільності. Буття бога, випливає з Вольтеру, також з необхідності існування вищої початку для людської волі та діяльності. Проте Вольтер відкидає всі навчання так званих позитивних релігій про властивості бога і визнає ці навчання бездоказовими і непотрібними. З іншого боку, Вольтер відкинув атеїзм - як вчення, небезпечне для громадського порядку, заснованого на інституті приватної власності. Він не був згоден з Бейлі і заперечував можливість держави, що складається з добродійних атеїстів.

З питанням про бога був пов'язаний модний у той час питання про виправдання що панує в світі зла і про відповідальність бога за це зло. У знаменитому "Кандіда" Вольтер висміяв казенний оптимізм офіційної релігії та прислужують їй філософії. Ніякі софізми філософів і богословів не в силах виправдати існуюче в світі зло і страждання ні в чому

не винних людей. Хто виправдає Лісабонську землетрус 1755 р., коли протягом п'яти хвилин загинули десятки тисяч людей, дорослих і немовлят? Краще визнати, що для нашого розуму проблема світового зла нерозв'язна, ніж ухитрятися в софізми і виправдання бога, як це зробили Лейбніц та багато інших.

Впливом локковского матеріалізму пронизане психологічне вчення Вольтера. На його думку, у нас немає ні найменшого знання про природу духовної субстанції. Ми ніколи не сприймаємо душу як субстанцію, а сприймаємо тільки психічні явища, властивості і здібності. Виникнення душі не може бути розумно віднесено ні до якого часу: ні до вічності, ні до моменту зачаття. ні до ембріональної стадії розвитку, ні до моменту народження. Припускати у нас існування душі - значить поміщати всередині нас маленького бога. Умнее і скромніше визнати, що люди - розумні автомати або тварини, з кращим, ніж у тварин інтелектом, але з більш слабким інстинктом.

У тому ж дусі локковского матеріалістичного емпіризму Вольтер вирішує питання і про свободу волі. Людина вільна, тому що має свідомість власної свободи. Але ні про яку свободу волі не може бути й мови, бо воля подібно до думки є лише абстракція, а не реальна суть. Реальний лише мисляча людина, і його свобода лише там, де він здатний робити те, що він хоче.

У філософії природи Вольтер - вірний послідовник Ньютона. Саме спираючись на фізику Ньютона, він розвинув думку про загальну закономірності природи, а також відстоював переваги принципу причинного обумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У вченні про знання Вольтер намагався поєднувати сенсуалістична емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основним для нього була теза про походження всіх знанні з відчуттів. У той же час він стверджував, що існує і абсолютне знання - логіко-математичне та відноситься до моралі. Воно для бога так само значимо, як і для людини: існує тільки одна істина.

У сфері моралі Вольтер боровся як проти вчення про уродженості етичних принципів, так і проти вчення про їх умовному (конвенціональному) характер.

Значна роль Вольтера в філософії культури та філософії історії. Тут він різко виступив проти поглядів Паскаля і особливо Руссо, який протиставив незіпсованою природу культурі. За Вольтеру, повернення до первісної природі є щось протиприродне і цивілізована людина живе в більшій згоді з природою, ніж дикун.

Найбільш систематичним пропагандистом філософських вчень французького матеріалізму став Поль Гольбах (1723-1789). Плодом взаємного обміну думок з друзями явилась "Система природи" Гольбаха, у написанні якої окрім нього взяли певну участь Дідро, Нежон та ін "Система природи" - найбільше з числа творів Гольбаха, присвячених теорії матеріалізму.

Головна думка трактату - думка про зводиться всіх явищ природи до різних форм руху матеріальних частинок.

Послідовно спростовується всі богословські і ідеалістичні забобони про характер діють в природі сил і про їх причини.

Основу всіх процесів природи складає матерія з властивою їй властивістю руху. У "Системі природи" розрізняються два роди руху: 1) рух матеріальних мас; 2) внутрішній і прихований рух, що залежить від властивої тілу енергії. Посилаючись на Толанд, Гольбах доводить універсальність руху в природі. У Всесвіті все знаходиться в русі. Гольбах стверджує, що природа отримує свій рух від себе самої, бо природа - велике ціле, поза яким ніщо не може існувати.

Матеріалістичне розуміння природи несумісне з допущенням яких би то не було надприродних причин. У природі можуть бути лише природні причини і дії. Все що виникають з нею руху слідують постійним і необхідним законами. Над усіма зв'язками причин і дій в природи панує найсуворіша необхідність: природа у всіх своїх явища надходить необхідно, відповідно до своєї сутності. Завдяки руху ціле вступає в зносини зі своїми частинами, а останні - з цілим. Всесвіт є лише неосяжний ланцюг причин і наслідків, безперервно випливають одне з одного. Матеріальні процеси виключають яку б то не було випадковість чи доцільність. Так як в природі все необхідне і тому що ніщо з того, що в ній є, не може діяти інакше, ніж воно діє, то звідси Гольбах виводить заперечення випадковості. У вихорі пилу, піднятому вітром бурхливим, як би він нам не здавався хаотичним, немає жодної молекули пилу, яка розташована випадково, кожна молекула має певну причину, через яку вона в кожен момент займає саме те місце, де вона знаходиться. З теорії загального детермінізму Гольбах виводить і заперечення порядку і безладдя в природі. Ідеї порядку і безладу суб'єктивні і представляють собою лише нашу оцінку необхідної і об'єктивної ситуації.

Вчення про природу, отримало свій подальший розвиток у роботах видатного представника французького матеріалізму - Дені Дідро (1713-1784), Дідро пройшов шлях від етичного ідеалізму і деїзму до матеріалізму в навчанні про буття, в психології, в теорії пізнання, а також до атеїзму в питаннях релігії.

Як і інші представники французького матеріалізму, Дідро виходить з положення про вічність і нескінченність природи. Природа ніким не сотворена, крім неї і поза нею немає нічого.

Дідро вніс до матеріалістичне вчення про природу деякі риси та ідеї діалектики. На думку Дідро, все змінюється, зникає. Тільки ціле залишається. Світ безперервно зароджується і вмирає, кожен момент він знаходиться в стані зародження та смерті; ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріалістична картина природи у Дідро мала ряд особливостей, дещо відрізняються її від тієї картини, яку давала "Система природи". Матерії притаманне постійне занепокоєння, "загальне бродіння", всяке тіло "повно дії і сили". Рух матерії Дідро розглядав через призму діючих у ній сил. Він розрізняв три види останніх, - тяжіння, "внутрішню силу" молекул і молекулярного взаємодії, але другий з цих видів має невичерпним різноманіттям внаслідок індивідуального специфічності кожної з молекул і невичерпності її властивостей.

Дідро був прихильником думки про загальну чутливості матерії. Він не тільки виробив чітке формулювання цього вчення, але, крім того, спростував зазвичай висунуті проти нього аргументи. У "Розмови Даламбера з Дідро" він доводив, що визнання того, що різниця між психікою людини і тварин обумовлено відмінностями в їх тілесної організації, що не суперечить думці про те, що здатність відчуття є загальна властивість матерії.

Розвиваючи цей погляд, Дідро намітив матеріалістичну теорію психічних функцій, багато в чому передбачив новітнє вчення про рефлекси. За цією теорією в способах спілкування тварин і людей між собою немає нічого, крім дій і звуків. Тварина - інструмент, що володіє здатністю відчуття і пам'яттю. Наші почуття-"клавіші", по яких б'є навколишня природа і які часто спадають на самих себе.

Дідро розрізняє в речах"Первинні" якості, тобто існують у самих речах і не залежать від ставлення до них нашого стану, і якості "вторинні", які полягають у відносинах предмета до інших речей або до самого себе.

На основі матеріалістичного вчення про природу французький матеріалізм висунув вчення про залежність всіх форм знання і досвіду, від відчуттів, що перетворюють на вищому ступені розвитку у форми мислення і умовиводи. Дослідне за свого джерела знання має на меті не абстрактне осягнення істини, а досягнення здатності удосконалювати і збільшувати могутність людини. Дідро розвинув цей погляд, з огляду на роль техніки і промисловості в еволюції мислення і пізнання. Умова виникнення будь-якого знання - порушення душі, відчуття ззовні.

Вчення вольтера

- Із Англії Вольтер привіз «філософські листи», в яких розкривається яскравий його інтерес до майбутнього людства. Він присвячує свою творчість поширенню ідей просвітниц-тва, боротьбі проти релігійних забобонів. Вольтер відбиває позиції тієї частини французької буржуазії, котра не претендувала на владу, а ставила лише вимоги про реформи і гарантії, обмежуючись про-грамою «просвітницького» абсолютизму. Вольтер називав католиць-ку церкву головним гальмом прогресу, негативно ставився до бого-слов’я, нікчемної схоластики, котру духовенство викладало учням і закликав усіх боротись з цим страховищем. Релігія, з точки зору Вольтера — це грандіозне обдурення з корисними цілями і христи-янство не становить виключення.

Він вважав, що всі біди існуючого суспільства відбуваються із-через відсутність освіти, від неуцтва, котре підтримується церквою.

- http://briefly.ru/volter/fanatizm_ili_prorok_magomet/ (краткое содержание могомет)

- http://briefly.ru/volter/orleanskaja_devstvennica/ (орлеанська діва)

- http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/1292/%D0%A4%D0%98%D0%9B%D0%9E%D0%A1%D0%9E%D0%A4%D0%98%D0%AF (філософія історії)

Вчення монтескє

У праці “Про дух законів” Монтеск’є розвинув загальне вчення про залежність юридичних норм держави та співжиття від законів, котрі визначаються типом державного устрою — республіканським, монархічним чи деспотичним.

Вихідні поняття цього трактату вирізняються раціоналізмом та натуралізмом. Однак у досконалій розробці вчення про закони співжиття Монтеск’є не зв’язує себе цілком натуралістичними абстракціями, його мета юридична і вирішується вона на широкому ґрунті зіставлення політичного устрою та законодавства Англії і Франції з імператорським Римом. Монтеск’є започаткував порівняльний метод вивчення права та філософії права. Це дало йому змогу обґрунтувати свої погляди й найголовніші типи державного устрою, умови їх розвитку та занепаду. Вдавшись до дедуктивного способу викладу, Монтеск’є зробив висновки про найбільш відповідні для того чи іншого ладу закони і норми державного устрою, види та межу повноважень влади тощо. Це юридичне дослідження зазнало сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. Саму можливість співіснування різноманітних принципів державного устрою Монтеск’є пояснював не соціально-історичними обставинами виникнення держав різного типу. Вона випливає із співвідношення між способом правління та фізичними властивостями країни (розташування у просторі, клімат) і лише потім — із укладу життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних поглядів.

У всіх типах правління Монтеск’є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються у деспотизм.Основна гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля. В демократії рушійною силою й умовою розквіту Монтеск’є визнавав мужність, тобто любов до республіки, вірність кожної особи загальнодержавній справі. Він вважав, що винайдені ним типи державного устрою можуть співіснувати і перебільшував їхню стабільність. Проте в межах цих консервативних переконань Монтеск’є розвинув погляди та ідеї, які високо підносили його над рівнем морально-політичної думки того часу. На відміну від Гобоса, Монтеск’є оголосив найважливішим законом природознавчого права не війну всіх проти всіх, а мир. Як стверджував Монтеск’є, для суспільства, що вийшло із первісного “природного” стану, основним принципом міжнародного права повинен стати закон, згідно з яким народи в стані миру роблять один одному якомога більше добра, а в стані війни спричиняють якомога менше лиха.

У “Перських листах” Монтеск’є висміяв деспотичні форми абсолютизму у франції. Праця “Про дух законів” проголошувала деспотизм типом влади, яка суперечить природі людини. Безкровному і беззахисному станові громадянина при деспотичній владі протиставлялася гарантія суворої законності й особистої безпеки. У вченні про покарання Монтеск’є проводив чітку грань між дією та напрямом думок. Він наполягав на тому, що покаранню підлягає тільки вчинена людиною дія, а не думки, які розходилися з існуючими віруваннями або постановами. Карати за спосіб мислення — значить знищувати усякі гарантії свободи. Жорстокості та бездушності фанатизму Монтеск’є протиставляв принцип цілковитої віротерпимості. Він піднімав свій голос проти огидної практики тортур. Монтеск’є ідеалізував конституційну монархію. Ця ідеалізація, а також розвинута ним теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову зумовлені історичною дійсністю.

Вчення Ж-Ж.Руссо

Аналіз роману "Еміль або про виховання»

Роман-трактат "Еміль чи Про виховання" є головним педагогічнимтвором Руссо, цілком і повністю присвяченим проблемам вихованнялюдини. Для вираження своїх педагогічних ідей Руссо створив такуситуацію, коли вихователь починає виховувати дитини, що залишився ззмалку сиротою і бере на себе права та обов'язки батьків. І Емільє цілком плодом його численних зусиль як вихователя.

Руссо намічає три види виховання і три типи вчителя: Природа, Люди і
Предмети. Всі вони беруть участь у вихованні людини: природа внутрішньорозвиває наші задатки й органи, люди допомагають використовувати цей розвиток,предмети діють на нас і дають досвід. Природне виховання не залежить віднас, а діє самостійно. Предметна виховання частково залежить віднас.

Виховання - велика справа, і воно може створювати вільного іщасливої людини. Природний людина - ідеал Руссо - гармонійний іцілісний, у ньому високо розвинуті якості людини-громадянина, патріота своєї
Батьківщини. Він абсолютно вільна від егоїзму. Як приклад подібноголюдини Руссо приводить лакедемонець Педарета, який побажав статичленом ради трьохсот, і коли йому відмовили в цьому, він зрадів, що в
Спарті виявилося триста чоловік, кращих, ніж він.

Роль вихователя для Руссо полягає в тому, щоб навчати дітей ідати їм одне єдине ремесло - життя. Як заявляє вихователь Еміля,з його рук не вийде ні судовий чиновник, ні військовий, ні священик, --перш за все це буде людина, яка зможе бути і тим, і тим.

Кожному віковому періоду повинні відповідати особливі формивиховання і навчання. Виховання повинне носити трудовий характер ісприяти максимальному розвитку самостійності й ініціативиучнів. Інтелектуальному вихованню повинне передувати ісупроводжувати вправа фізичних сил і органів почуттів вихованців. Усвоєму романі Руссо дає періодизацію, поділяючи життя дитини на чотири етапи:
1 - від народження до двох років. Це період фізичного виховання.
Вихователі дитини мати і батько.

2 період - дитячий вік від 2 до 12 років;

3 період - підліткових вік від 12 до 15 років;

4 період - юнацький вік від 15 до 18 років.

У першій книзі свого роману "Еміль або про виховання» Жан-Жак Руссорозповідає про перший період життя дитини. Руссо говорить: «Рослинам даютьвид за допомогою обробки, а людям за допомогою виховання ». «Ми народжуємосяусього позбавленими - нам потрібна допомога, ми народжуємося безглуздими - нам потрібнийрозум. Все, чого ми не маємо при народженні і без чого ми не можемообійтися, ставши дорослими, дається нам вихованням ». Руссо вважає, щоне можна у вихованні спиратися тільки на почуття, інакше людина не будезнати, чого він хоче.

«Щоб бути чим-небудь, щоб бути самим собою і завжди єдиним, потрібнодіяти, як кажеш, потрібно бути завжди готовим на рішення, якемає прийняти, потрібно приймати сміливо і слідувати йому постійно ».

У цій главі також говориться про те, що не можна дитини сковувати післянародження пелюшками, дитина повинна лежати вільно. Руссо призиває людей:
«Дайте можливість тілу вільно розвиватися, не заважайте природі". Вінвважає, що дитину необхідно гартувати, не потрібні дитині ніякі лікаріі ліки. Самий головний ворог - гігієна. У цьому віці необхіднопривчати до темряви, самітності, незнайомим предметам, але у дитини неповинно бути ніякого режиму, тільки природні потреби. «Занадтоточний розподіл їжі і сну робить те й інше необхідним після закінченнякожного проміжку часу: швидке бажання розпочинається не зпотреби, а зі звички, чи, краще сказати, звичка починає новупотребу до потреби природного - ось це і варто попереджати ". Чи непотрібно, на думку Руссо, і форсування, стимулювання мови.

Отже, у цьому віці упор робиться на фізичний розвиток дітей, аголовні вихователі мати і батько.

У цій книзі автор говорить про те, що феодальне суспільство - суспільствозіпсоване, тому що вихованням дітей займаються годувальниці вихователі,а батьки продовжують вести звичний спосіб життя.

Це суспільство порочне, а зміну його Руссо бачить у перевихованнідітей, в тому, що батьки повинні займатися своїми дітьми. "Але нехайтільки матері годують своїх дітей, удачі перетворяться самісобою, природні почуття прокинуться у всіх серцях, держава зновустане заселятися; цей перший крок - цей один крок знову усіх з'єднає.
Чарівність домашнього життя - краща протиотрута поганим вдач. Метушня дітей,яку вважають надокучливою, стає приємною; вона робить батька і матірбільш необхідними і дорогими один одному; вона міцніше зв'язує між нимиподружній зв'язок. Коли родина жвава й одушевлена, домашні турботискладають саме дороге заняття дружини і сама солодка розвага чоловіка.
Таким чином, виправлення одного цього недоліку незабаром дасть у результатізагальну реформу, і природа незабаром вступить знову у свої права. Хай тількижінки знову стануть матерями - і чоловіки незабаром стануть знову батьками ічоловіками ".

Але відразу Руссо показує, що якщо жінка захоче виконувати своїматеринські обов'язки і буде годувати дитину сама, то суспільство буденалаштована проти неї і її чоловіка.

У цій же главі автор пише про те, що батьки повинні виконувати тризадачі, вони повинні дати: "людству - людини, суспільству - суспільнихлюдей, державі - державних громадян ". Якщо з яких-небудь причинодна з задач не виконується, то чоловік не має права бути батьком.

Вихователем дитини повинна бути молода людина, для того, щобстати для дитини наставником. Дитина з народження маєвихователя.

У цій главі розповідається про те, що автор береться за виховання
Еміля - це ідеальна дитина, також як і автор - ідеальний наставник.
Еміль - сирота, тому усі права й обов'язки виконує наставник. Такувихідну точку дає Руссо для того, щоб показати дії своєїпедагогічної системи.

Еміль повинен шанувати своїх батьків, але слухатися - одногонаставника. Жан-Жак пише про те, що він не взявся б за виховання слабкоїдитини, тому що слабке тіло розслаблює душу. Щирими лікарями вінвважає: помірність і працю, тому що праця загострює апетит, апомірність заважає зловживати ним. Для того щоб дитина була здоровою,необхідно також часте миття з постійним і повільним зниженнямтемператури, а щоб добре розвивалась, дитину не можна загортати туго, унього повинна бути свобода рухів.

У період дитинства важливо розвивати пізнавальні процеси дітейрозрізняти предмети, вибирати один з декількох предметів.

У першій книзі Руссо говорить про те, що вже в цьому віці необхіднонавчати дітей пояснювати, що їм потрібно і допомагати дитині, коли вона спокійна.
Не можна потурати дитині і виконувати його вимоги, інакше він станемаленьким тираном.

Щоб полегшити прорізання зубів потрібно навчити дитини жувати, даючийому скоринки хліба і т.д.

Отже, у першій книзі Руссо дає практичні поради про те, як роститиздорового повноцінного дитину, головне в яких - свобода рухів,добре ставлення до дитини, розвиток пізнавальних процесів, фізичнарозвиток дітей і початок формування мови.

За дитинством випливає другий період життя дитини, на якомувласне і кінчається дитинство. Дитячий вік від 2 до 12 років Руссоназиває «сон розуму».

Вся друга книга "Еміль або про виховання» присвячена другому періодужиття дитини. У цей період дитині не можна нічого забороняти, не можнакарати, не можна сердитися, але, однак, "виховуючи Еміля за принципомприродних наслідків, карає Еміля, позбавляє волі, тобто розбив вікно
- Сиди в холоді, зламав стілець - сиди на підлозі, зламав ложку - їж руками. Уцьому віці велика роль прикладу виховує, тому необхідно на ньогоспиратися у вихованні дитини.

Дитина починає ходити, але як і раніше треба посилено займатисязміцненням здоров'я дитини, а не змушувати його заучувати розповіді іказки, дитина ще не здатна міркувати. Учити дитину до 12 років непотрібно. Нехай усе вимірює, зважує, вважає, порівнює сам, коливідчує в цьому потребу. Добре б 12 років зовсім не знати книг. Першою ієдиною книгою повинна бути "Робінзон Крузо", герой якої, потрапивши набезлюдний острів, добував усе необхідне для свого простого життя.
Дитина не має моральних понять, але приклад важливий.

Однак дитина до 12 років може засвоїти ідею власності. Еміль хочеогородити собі ділянку на ділянці садівника Гобер, на тому самому місці,де, виявляється, Гобер посадив собі дині. З зіткнення, що сталосяміж Емілем і Гобер, дитина пізнає, як «ідея власностіприродно сходить до вподоби першого заволодіння за допомогою праці ». Такимчином, Руссо всупереч своїм основним положенням про неможливістьформування у дітей цього віку абстрактних понять, вважає, що ідеявласності цілком доступна розумінню дитини.

У цьому віці не можна примушувати дитину займатися проти волі, апотрібно вправляти його почуття: зір, за допомогою малювання, вимірупевних об'єктів, розвиток окоміру; слуху - співу і музики; дотик
- Розпізнавати тіла попадають під руки.

У віці від 2 до 12 років не можна постійно берегти дитину відударів, але необхідно, щоб він ріс, пізнаючи біль. Страждання, на думку
Руссо, перша річ, якою повинен навчитися дитина, і це вміннязнадобиться більше всього, тому Еміля він виховує в природнихумовах, він приводить його на луг, і там дитина бігає, стрибає, падає, алешвидко встає і продовжує грати.

Руссо виступає за те, щоб на дітей не давили розповідями,настановами про скорботи, біди, тому що в цьому віці дитячий розум доцього найменше чутливий і тому, що ніхто не знає і не можезнати, скільки бід випадає на його частку в дорослому стані. Жан-Жак
Руссо звертається до вчителів-догматикам: "Навіщо ви йому приділяєте більшелих, чим пов'язане з його станом, раз ви не впевнені, що цісправжні лиха послужать полегшенням для майбутнього? І як ви доведете,що дурні схильності, що ви претендуєте викорінити, не породжені вньому набагато скоріше вашими дурно спрямованими турботами, чим природою? »

У цій книзі автор пише про те, що дитина повинна залежати, але несліпо коритися, що він повинен просити, а не наказувати. Дитинапідпорядкований іншим тільки внаслідок своїх нестатків і внаслідок того, що вонибачать краще за нього, що їй корисне, що може сприяти або шкодити йогосамозбереження, навіть батьки не мають права "наказувати дитині те, щойому ні на що не потрібно ».

У другому розділі йдеться про те, що немає потреби забороняти дурнийвчинок, потрібно перешкодити його здійсненню. Також Руссо призиває нас не бутищедрими на відмови, але і змінювати їх не можна. «Самий вірний спосіб зробитидитину нещасною - це привчити її не зустрічати ні в чому відмови; такбажання його постійно буде зростати внаслідок легкості задоволенняїх, але рано чи пізно доведеться вдатися до відмови, а ці незвичнівідмови принесуть йому більше мук, чим саме позбавлення того, чого вінбажає ".

Верх мистецтва при гарному вихованні - зробити людину розумною, абільшість вчителів-схоластів намагаються виховувати дитину з допомогоюрозуму. Руссо про методи виховання каже: «Дивно, що з тих пір, якберуться виховувати дітей, не придумали ще іншого такого способукерувати ними, крім змагання в заздрості, ненависті, марнославства,жадібності, низького страху всіх пристрастей, найбільш небезпечних, найбільшздатних хвилювати і псувати душу, навіть раніше, ніж сформується тіло. Привсякому передчасному із знанням, що вбивають їм у голову, у глибиніїхні серця насаджують порок; безрозсудні вихователі думають зробити чудо,роблячи їх злими з метою навчити, що таке доброта, а потім важливо говорятьнам: "така вже людина». Так, така людина, яку ви зробили ». Тому
Руссо говорить: «Робіть і противно звичаєм, і ви майже завжди будетенадходити добре ».

Руссо говорить про те, що всякому віку, а особливо в даний період,властиве бажання створювати, наслідувати, робити, виявляти могутністьі діяльність. У другій книзі Руссо висловлює і таку думку: не можнасудити дитинство, воно повинне проявляти себе, що в дітей немає ще пам'яті, щовсе в них засноване на відчуттях.

У своєму творі автор засуджує педагогів, які навчають дітей наукам,що вимагає пам'яті і розвинутої логіки, а саме - геральдики, географії,хронології, мов і т.д., - які не мають зв'язку з досвідом дитини і йомунезрозумілі.

У третій книзі Жан-Жак Руссо розповідьивает про третій період життядитини. До 12 років Еміль міцний, самостійний, вміє швидкоорієнтуватися і схоплювати найважливіше, навколишній світ за допомогоюсвоїх почуттів. Він цілком підготовлений до того, щоб освоїти розумове ітрудове виховання. У цьому віці підліток не володіє в достатніймірі моральними поняттями і не може правильно зрозуміти людськівзаємини, а тому він повинен вивчати те, що пов'язане з навколишнімсвітом і природою. При виборі предметів необхідно виходити з інтересівдитини. Природно, що інтерес дитини направляється на те, що він бачить, щовивчає: географія, природознавство, астрономія. Руссо розвиваєоригінальну "методику" одержання цих знань, засновану насамостійному дослідженні нею явищ, описує дитину - дослідника,відкриває наукові істини, що винаходить компас і т.д.

Руссо не хотів зв'язувати особистий досвід дитини з досвідом людства,вираженому в науці. Систематичні знання Руссо відкинув; разом з тим, вінпоказав знання самодіяльності, спостережливості, допитливості підлітка.

Вільна людина, по Руссо, повинна володіти різними видамиремісничої праці, декількома професіями, тоді вона дійсно зможезаробити собі хліб і зберегти волю, тому Еміль навчається рядукорисних професій. Руссо вважає, що "голова Еміля - голова філософа, аруки Еміля - руки ремісника ".

Спочатку Еміль знайомиться зі столярним ремеслом, живе життям простогоробітника, переймається повагою до людини праці, починає цінувати працю івідпочинок. Він їсть хліб, який сам заробив. Праця - виховний засіб,а разом з тим і суспільним обов'язком вільної людини.

У цей період з 12 до 15 років необхідно розвивати допитливість,робиться упор на пізнання оточуючого середовища шляхом прогулянок і екскурсій, дитинасам відповідає на виникаючі питання. «Він не вивчав науку, а самвигадує її ... ».

На шістнадцятому році Еміль підготовлений до життя і Руссо повертає йогов суспільство. Настає четвертий період - "період бур і пристрастей" - періодморального виховання. На цьому етапі розвитку дитини потрібно займатисявихованням людини, а не представника стану (судити про ближнього посамому собі). У цьому віці Руссо віддає пріоритет гуманітарномуутворенню у вихованні почуттів і прагнень. Також у цей періодпродовжується активне фізичне виховання.

Руссо висуває три задачі морального виховання - вихованнядобрих почуттів, добрих суджень і доброї волі, бачачи перед собою весь час
«Ідеального» людини.

Років до 17-18 юнакові не слід говорити про релігію, Руссо переконаний, що
Еміль думає про першопричину і самостійно приходить до пізнаннябожественного початку.

У цьому віці необхідно повністю виключити спілкування зпротилежною статтю.

Свою п'яту книгу «Еміля або про виховання» автор присвячує вихованнюдівчат, зокрема нареченої Еміля - Софі. Вона повинна бути вихована длянього, але її виховання повинне бути протилежно вихованню Еміля.
Призначення жінки - зовсім інше, ніж чоловіки. Жінка повинна бутивихована відповідно до бажань чоловіка. Пристосування до думокінших, відсутність самостійних суджень, навіть власної релігії,покірливе підпорядкування чужій волі - доля жінки. Руссо стверджував, що
"Природний стан" жінки - залежність; "дівчата почувають себествореними для покори ". Ніяких серйозних розумових занять їм непотрібно.
VI. Висновок. Педагогіка Ж. Ж. Руссо сьогодні.
. У своєму творі "Еміль або про виховання» Жан-Жак Руссо висловлюєідею про самостійність і самодіяльність дитини в історії природного виховання. Він застосовує метод природних наслідків і непрямоговпливу.

В основі виховання "по Руссо" повинен лежати принцип проходженнявказівкам природи. Відповідно до цього принципу:

1) кожному віку повинні відповідати особливі форми виховання і навчання.

2) виховання повинне носити трудовий характер і сприяти максимальному розвитку самостійності й ініціативи учня.

3) інтелектуальному вихованню повинне передувати вправа фізичних сил і органів почуттів вихованців.

Педагогічні погляди Руссо були корисні в той час, а деякіактуальні й донині.

Так, актуальною залишається розбивка життя дітей на етапи пропорційно до їхрозвитку і необхідність різного рівня підходу до цих етапів. Кожен етапмає своє особливе і дуже важливе значення. Якщо враховувати психологічнийрозвиток дітей на кожному етапі в навчанні і вихованні, то воно проходитибуде легше. А результати будуть вищі і краще.

Також сучасні думки Руссо про необхідність активізаціїпізнавальної діяльності дітей, розвитку в них окоміру, орієнтації впросторі, стимулювання відчуттів, сприймань, пам'яті.

Актуальним і в наш час залишається трудове виховання, по Руссо. Якщоб всі одержували таке виховання, то багатьох проблеми вирішувалися.

Злободенним в наш час стало "відмовлення" батьків займатисявихованням своїх дітей. Їх (дітей) або віддають у дитячий сад, абонаймають гувернантку, або діти надані самі собі, а батьки ітільки годують, взувають, одягають, що приводить до втрати покоління.

"Еміль чи Про виховання" - видатний твір Жана-Жака Руссо, алейого педагогічні ідеї були сприйняті тільки передовими діячами
Франції.

Тут про сповідь http://referaty.net.ua/referaty/referat_40578.html

Вчення П. Бомарше

http://reff.net.ua/5152-Bomarshe.html

http://briefly.ru/didro/monahinja/ (краткое содержание монахиня)

http://www.lib.ru/INOOLD/DIDRO/monahinya.txt (полная версия романа монахиня)

http://www.parta.com.ua/ukr/stories/view/351/ (“Племінник Рамо”.)

Http://www.refine.org.ua/pageid-5579-4.html

5.Ідеї Просвітництва проникнули в Німеччину, роздроблену на безліч невеликих держав, керованих примхливими і властолюбними князями. Дрібне і жорстоке самодержавство князів, панування консервативного протестантизму, економічна слабість німецького бюргерства і його незначна соціальна роль - усе це народжувало почуття глибокої незадоволеності в представників передової німецької інтелігенції. Не маючи достатніх сил для активного протесту проти засилля князів і церкви, представники німецької буржуазії, яка тільки-но народжувалась, виражали його в ідеологічній сфері, особливо в питаннях культури, естетики і філософії. І у всіх цих питаннях саме широке поле діяльності для німецьких просвітителів відкривалося у світі древніх греків і римлян. Протиставляючи жалюгідну дійсність тодішньої Німеччини античному світові, вони бачили в ньому здійснення свого ідеалу волі, гармонії і гуманності. Ідеалізація античності була своєрідним протестом проти реакції, деспотизму, панування церковного мракобісся. Видатними представниками німецького Просвітництва, які зіграли велику роль у розвитку німецької історіографії античності, є И. Вінкельман, Г.Лессінг і Г. Гердер.

Справою всього життя И. Вінкельмана (1717 - 1768) стала розробка капітальної праці по історії і філософії античного мистецтва. B 1754 р. він опублікував роботу "Думки, наслідуванні грецьким добуткам у живописі і скульптурі", у якій висунув положення про абсолютний художній смак греків і про пряме наслідування їм, як необхідній умові всякої художньої творчості. У 1764 р. вийшла його головна праця "Історія мистецтва стародавності", що принесла європейську славу авторові.

Один з найбільших діячів німецького Просвітництва Готгольд Допінг (1729 - 1781) на прикладах античної культури та естетики розробляв актуальні проблеми розвитку німецької літератури і мистецтва. В одному зі своїх головних добутків "Лаокоон, або про границі поезії і живопису" (1765) він дає глибоку інтерпретацію основ античної культури та естетики, полемізуючи з головними висновками Винкельмана. Його ідеал не стоїчно спокійна особистість, а активно діюча людина, що втілює в собі героїчний початок боротьби за волю. Для Лессінга греки були творцями такого ідеалу, а конкретним утіленням його - вождь італійських рабів Спартак, про діяльності якого він хотів написати трагедію.

Іншою заслугою Лессінга з'явилося дослідження деяких проблем раннього християнства і ранньої християнської літератури, зокрема Євангелій. З його погляду, Євангелія - не перші християнські добутки, а результат тривалої літературної обробки. Вони виникли з усних розповідей про Ісуса, були записані спочатку в короткому виді давньоєврейською мовою і лише потім були розгорнуті в кілька творів грецькою мовою. Лессінг розвивав сміливу концепцію виникнення християнства в силу цілого ряду причин політичного і культурного порядку: трансформації давньоєврейської релігії, розвитку античної філософії, катастрофи старих політичних систем під впливом римського завоювання.

Якщо Вінкельман розробив основи історії мистецтва, а Лессінг створив глибоку концепцію усього феномена античної культури, то третій видатний представник німецького Просвітництва - Готфрид Гердер (1744 - 1803) як би підсумував досягнення в області вивчення античного мистецтва і культури, запропонувавши оригінальну концепцію всесвітньої філософії, у тому числі й античній історії. У його праці "Ідеї філософії по історії людства", виданому в 1784 - 1791 р. дана найглибша для XVІІІ в. розробка принципу історизму, загального прогресу природи і людства, Гердер розуміє історизм як складне і багате навчання, що висвітлює багато внутрішніх і зовнішніх сторін розвитку людського суспільства. Виходячи з більш глибокого розуміння історизму, Гердер бачив наївність ідеалізації античності, яка є настільки яркою у Вінкельмана. Далеке минуле для Гердера нехай навіть і прекрасно, але суть пройдений і неповторний етап розвитку.

У його загальній концепції розвитку людства займає помітне місце характеристика античного суспільства. Він простежує зв'язок грецької культури і мистецтва з культурою східних народів, чого не хотів бачити Вінкельман.

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 171; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!