Розділ 3. Способи захисту прав суб'єктів адміністративних правовідносин
Загальні положення про захист прав суб'єктів адміністративних правовідносин
Право на захист життя, здоров’я, свободи, власності й інших благ є
найважливішим, природним, невід’ємним правом громадянина. Держава його
легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедури
реалізації, встановлює обов’язок державних і суспільних органів,
посадових осіб у визначені терміни розглядати і вживати заходів у
зв’язку зі зверненнями громадян, забезпечує його державним примусом,
внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом. Якщо юридичними нормами закріплене суб’єктивне право громадян, але воно
не забезпечено належним захистом, то такі норми в значній мірі
декларативні. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав
громадян — необхідна умова становлення правової держави. Узагальнено
можна говорити про два головні напрямки юридичного захисту
особистості:
1) від злочинів, деліктів і інших неправомірних дій інших громадян;
2) від неправомірних і недоцільних дій суб’єктів влади.
Адміністративному праву належить важлива роль у захисті прав громадян
від неправомірних дій суб’єктів державної влади, органів місцевого
самоврядування. Основними засобами захисту прав і інтересів громадян від зловживань, бюрократизму, некомпетентності й інших аномалій у діяльності посадових осіб, органів і інших власників владних повноважень є:
|
|
|
1) створення Організаційно-правового механізму і повсякденна робота
уповноважених державних (муніципальних органів) (суду, прокуратури,
державних інспекцій і ін.), найважливішою задачею яких є захист
правопорядку;
2) існування і діяльність незалежних від держави інститутів цивільного
суспільства, здатних надати допомогу громадянам. Серед них є інститути:
створені спеціально для цієї мети (адвокатура); для яких така діяльність
є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації,
партії, релігійні об’єднання, добровільні суспільства і т.д.);
3) активна діяльність самих громадян, що використовують надані їм права.
З огляду на велику значимість, розмаїтість форм і наявність великого
числа правових норм, тут можна виділити і процесуальний захист.
Карно-процесуальне, адміністративне і трудове право достатньо докладно
регламентують права особи, притягнутої до відповідальності, на захист
від висунутого обвинувачення, застосовуваних до нього примусових мір. У реальному житті всі названі способи тісно пов’язані, найчастіше,
використовуються одночасно. Громадянин захищає свої права безпосередньо,
сам (необхідна оборона, відмовлення виконати незаконне розпорядження
посадової особи, заняття за своїм розсудом вільної суміжної кімнати,
неявка на роботу після встановленого законом терміну з дня подачі заяви
про звільнення за власним бажанням і т.п.) або звернення за сприянням до
державних і недержавних організацій, ініціюючи їхню правозахисну
діяльність. Основною гарантією прав громадян є діяльність існуючих у країні
спеціальних організаційно-правових інститутів. Вони функціонують як зі
своєї ініціативи, так і в зв’язку з надходженням до них звернень (заяв,
скарг, позовів) громадян. За бажанням останніх їм надають юридичну
допомогу колегії адвокатів. Участь адвокатів у карному і цивільному
процесах закріплено в ряді законів і широко практикується в нашій
країні. Набагато гірше обстоїть справа в адміністративному процесі.
|
|
|
Право громадян на адміністративну скаргу, звернення та судовий захист
Звернення громадян у суд закон називає скаргами і позовами, і загальна
назва — судова скарга — є деякою мірою умовною. Серед них можна виділити
скарги:
— на адміністративні акти, розглянуті в адміністративному порядку;
— по справах приватного обвинувачення;
— касаційні.
Ці скарги громадян є юридичними фактами, що приводять у дію
механізм правосуддя, результат розгляду яких — акт правосуддя, що
вирішує долю збудженого скаргою карної чи цивільної справи. Серед адміністративних скарг по правових ознаках розрізняються загальна
і спеціальна. Право на загальну адміністративну скаргу є абсолютним, необмеженим, невідчужуваним правом громадянина. Кожна дієздатна людина може подати її по будь-якому значному для нього приводу, у будь-який час. Для
реалізації цього права не потрібно будь-якої попередньої згоди. Йому
кореспондується абсолютний обов’язок суб’єктів державної влади
роз’ясняти громадянам їхнє право на оскарження, приймати, реєструвати,
розглядати скарги, давати відповіді заявникам. Право на скаргу не обмежено по змісту і за формою. Оскаржені можуть бути
будь-які дії, а також бездіяльність працівників державних органів,
підприємств, установ, організацій, розцінювані як неправомірні. Предмет
скарги — не тільки незаконні, але і недоцільні чи аморальні діяння. У
листах громадян найчастіше мова йде про неправильне використання свободи
розсуду, несправедливому вирішенні питань, відсутності належної
чіткості, безтактності, неуважності до критичних зауважень, використанні
застарілих прийомів до роботи, необґрунтованому виборі майданів для
нового будівництва й ін.
|
|
|
Предметом скарги можуть бути діяння, що обмежують права і законні
інтереси як самого громадянина, так і інших осіб. Звернення громадянина
може бути спрямоване на захист не тільки чиїхось особистих, але і
суспільних інтересів. Дуже широко громадяни використовують право оскаржити індивідуальні адміністративні акти. Рідше зустрічаються скарги про незаконність
нормативних актів, хоча такі звернення громадян до автора чи акта в
інший компетентний орган цілком правомірні. У юридичних нормах говориться про оскарження дій посадових осіб,
державних і суспільних органів. На практиці дане положення тлумачиться
значно ширше. Нерідко громадяни пишуть про бездіяльність посадових осіб,
про неприйняття належних мір до порушників суспільного порядку,
оскаржують дії працівників, що не є посадовими особами. Можна знайти
чимало листів, що містять претензії громадян до роботи аптек, лікарень,
клубів, шкіл і інших соціально-культурних установ. Таким чином, чинне законодавство і сформована практика майже не знають
обмежень права громадян на загальну скаргу по змісту. Оскаржені можуть
бути незаконні, недоцільні й аморальні діяння, індивідуальні і
нормативні акти, дії і бездіяльність у сфері управління, виробництва,
обслуговування. Суб’єкти оскаржуваних діянь – не тільки органи, але і
підприємства, установи, організації, не тільки посадові особи, але і
рядові службовці. Звернення може бути подане з метою захисту особистих
прав і інтересів, прав і інтересів інших осіб, публічних прав і
інтересів. За формою загальна скарга може бути письмовою чи усною і навіть
переданою по телефону, радіо, індивідуальною і колективною.
Законодавчими актами встановлено, що громадяни вправі направляти скарги
в компетентні органи управління, депутатам, у прокуратуру, суспільні і
міжнародні організації.
|
|
|
З приводу змісту і застосування цієї норми варто висловити ряд розумінь.
По-перше, на практиці не вважають анонімними скарги, якщо в них
зазначене прізвище, ім’я і по батькові й адреса заявника, або місце його
роботи, навчання, але відсутній підпис. Визнається, що прізвище й ім’я
повинні вказуватися обов’язково, адреса і місце роботи (навчання) —
альтернативно, тобто або те, або інше, а наявність підпису не
обов’язково. По-друге, розглянута норма є загальною, а тому вона не
змінила спеціальної. По-третє, скарга, що надійшла, повинна бути
зареєстрована. Не технічний працівник, а керівник вправі визнати її
анонімною і не підлягаючою розгляду. Він же вправі, якщо автор листа
відомий, порекомендувати йому внести в звернення необхідні відомості.
По-четверте, якщо в ході перевірки буде встановлено, що автор вказав
помилкове прізвище, адресу і т.д., то провадження по ній повинно бути
припинене. По-п’яте, організація, посадова особа, громадянин, залучені
до розгляду скарги, після того як буде встановлено, що вона анонімна,
вправі зажадати припинення провадження по ній. Їх відмова дати
пояснення, робити будь-які дії в цьому провадженні правомірна, а дії
службовців, що вимагають пояснень, надання документів. Корисно було б закріпити правило, що службовці зобов’язані зберігати потай ім’я й інші дані про заявника, якщо він просить про це. Загальний термін розгляду скарг громадян — один місяць. З цього правила встановлені три виключення.
1.Заяви і скарги, що не вимагають додаткового вивчення і перевірки,
вирішуються невідкладно, але не пізніше 15 днів.
2. Якщо для розгляду звернення необхідне проведення спеціальної
перевірки, витребування додаткових матеріалів або прийняття інших мір,
термін провадження може бути продовжений керівником організації чи його
заступником, але не більш, ніж на один місяць.
Закон чітко визначив початок плину терміну розгляду скарги — із дня її
надходження в державну чи громадську організацію, зобов’язану вирішити
питання власне кажучи. А необхідної ясності у визначенні моменту
закінчення терміну немає. Дуже часто на практиці таким вважають дату
спрямування відповіді заявнику чи дату, коли почате виконання. Корисно
було б більш чітко установити, коли можна вважати провадження по скарзі
закінченим, врахувавши при цьому ті обставини, що виконання може
зажадати тривалого часу.
Право на спеціальну адміністративну скаргу, найчастіше є ще одним
способом захисту прав, воно не конкурує з правом на загальну
адміністративну скаргу, а доповнює його.
Спеціальна скарга характеризується наступними ознаками:
1) наявністю спеціальних норм, що встановлюють особливий порядок її
розгляду;
2) спеціальними підставами для оскарження (наказ керівника, постанова в
справі про адміністративне правопорушення і т.п.), прямо вказаними в
законі;
3) чітким визначенням суб’єктів права, визнанням такими, як правило,
лише визначених, особисто зацікавлених у справі осіб і їхніх законних
представників;
4) складанням обов’язково в письмовій формі, наявністю адресатів скарги;
5) спеціальними термінами подачі скарги;
З приведеного прикладу видно, що право на спеціальну скаргу набагато
вуже права на загальну скаргу. Аналіз законодавства дозволяє зробити
висновок, що встановлення спеціального оскарження має на меті більш
кваліфіковано й у стислий термін переглядати справи, а отже, підсилити
захист прав громадян. Справді, такі звернення адресуються органам,
уповноваженим приймати рішення власне кажучи. Установлення коротких
термінів оскарження покликано спонукати громадян діяти більш оперативно,
до того ж у ряді випадків установлені більш короткі терміни розгляду
спеціальних скарг.
Судовий порядок розгляду скарг є надійним способом охорони прав
громадян, особливо в тих випадках, коли їх права й інтереси порушуються
неправомірними діями посадових осіб. Це обумовлено тим, що справи
розглядаються вільними від відомчих впливів і інтересів суддями, що
незалежні, володіють необхідною для розгляду справ кваліфікацією, а сама
процедура судового розгляду щонайкраще пристосована для виявлення
істини. Скарга подається в суд за місцем проживання громадянина, заявник
особисто бере участь у розгляді справи і може активно захищати свої
інтереси, у судовому розгляді він виступає стороною, рівноправною з
іншою стороною в справі, якою є суб’єкт влади, чиї дії оскаржуються.
Судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності являє собою вид
державного контролю. Його специфіка полягає в тому, що перевірка законності дій органів влади здійснюється органом правосуддя тільки в ході розгляду конкретних карних, цивільних чи адміністративних справ, в особливому,
процесуальному порядку. На відміну від органів прокуратури, суди
перевіряють законність дій органів влади тільки при вирішенні цивільних
справ по скаргах, позовам і при розгляді кримінальних справ. Суд не може
провести перевірку актів зі своєї ініціативи. Відмінність судового нагляду від контролю, здійснюваного виконавчими органами, складається й у тім, що суд перевіряє законність владного акта, а суб’єкти адміністративної влади часто перевіряють і законність, і доцільність дій. Суб’єкти контролю наділені широкими можливостями для реагування на порушення законності, а суд вправі тільки скасувати чи змінити незаконний акт, стягнути збиток, винести окрему ухвалу чи
порушити кримінальну справу. Нагляд є різновидом контролю, він
складається з перевірки тільки законності дій, його можна розуміти як
контроль за законністю.
Усі форми судового нагляду за законністю адміністративних актів варто
розділити на прямий і непрямий нагляд. У тих випадках, коли суд
спеціально розглядає скарги громадян, його основним завданням є
перевірка законності актів, що він вправі скасувати, змінити (прямий
нагляд). При розгляді карних, цивільних, адміністративних справ суд
(суддя) перевіряє всі обставини, що мають значення для справи, у тому
числі і законність адміністративних актів, але не вправі скасувати,
змінити їх (непрямий нагляд). У цьому випадку незаконність акта
враховується при винесенні вироку, рішення, постанови, а також служить
підставою для окремої ухвали. Розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб і органів виконавчої влади — це адміністративне провадження чи правосуддя по адміністративних справах. Адміністративне провадження в Україні
характеризується наступними особливостями:
1) це – розв’язання суперечки між громадянином і суб’єктом влади про
законність дій останнього;
2) суперечки розглядаються звичайними судами;
3) порядок розгляду справ регламентується нормами ЦПК України1.
В даний час варто розрізняти два способи судового оскарження: перший –
по загальному праву і другий – на основі спеціальних норм.
Відповідно є загальні і спеціальні судові скарги. Судові скарги громадян можна розрізняти і по адресатах: у суди загальної
юрисдикції, в арбітражні і конституційні (статутні) суди 2. Відповідно до закону кожен громадянин вправі звернутися зі скаргою в
суд, якщо вважає, що неправомірними діями (рішеннями) державних органів,
органів місцевого самоврядування, установ; підприємств, суспільних
об’єднань, посадових осіб, державних службовців порушені його права і свободи.
У суд можуть бути оскаржені колегіальні й одноособові дії (рішення), у
результаті яких:
— порушені права і свободи громадянина;
— створені перешкоди здійсненню громадянином його прав і свобод;
— незаконно на громадянина покладено який-небудь обов’язок, чи він
незаконно притягнутий до будь-якої відповідальності.
Суди розглядають скарги на будь-які дії (рішення), що порушують права і
свободи громадян, крім тих, у відношенні яких законодавством
передбачений інший порядок судового оскарження. Громадянин вправі звернутися зі скаргою на дії (рішення), що порушують
його права і свободи, або безпосередньо в районний, міський суд, або до
вищестоящого в порядку підпорядкованості органу, установи, чи
підприємству об’єднанню, суспільному об’єднанню, посадовій особі. Він
(воно) зобов’язаний розглянути скаргу в місячний термін. Якщо
громадянину в задоволенні скарги відмовлено, чи він не одержав відповіді
протягом місяця з дня її подачі, він вправі звернутися з скаргою в суд. За законом скарга може бути подана громадянином, права якого порушені,
чи його представником, а також на прохання громадянина уповноваженим
представником громадської організації, трудового колективу. Скарга спрямовується по розсуду громадянина або в суд за місцем його
проживання, або в суд за місцем перебування відповідача. У такому ж порядку військовослужбовець вправі звернутися у військовий
суд зі скаргою на дії (рішення) органів військового управління і
військових посадових осіб, що порушують його права і свободи.
Прийнявши скаргу до розгляду, суд на прохання чи громадянина зі своєї
ініціативи вправі, призупинити виконання оскаржуваної дії (рішення).
Для звертання в суд установлені наступні терміни:
— три місяці з дня, коли громадянину стало відомо про порушення його
права;
— один місяць із дня одержання громадянином письмового повідомлення про
відмовлення вищого органа, об’єднання, посадової особи в задоволенні чи
скарги з дня витікання місячного терміну після подачі скарги, якщо
громадянином не був отриманий на неї листовна відповідь.
Пропущений з поважної причини термін подачі скарги може бути відновлений
судом. Установивши обґрунтованість скарги, суд визнає оскаржувану дію (рішення) незаконним, зобов’язує задовольнити вимога громадянина, скасовує
застосування до нього міри відповідальності або іншим шляхом відновлює
його порушені права і волі. Якщо оскаржувану дію (рішення) суд визнає законним, що не порушує правий
і воль громадянина, він відмовляє в задоволенні скарги. Судове оскарження на основі спеціальних норм — виключення із судового
оскарження по загальному праву. У встановлених спеціальними нормами
випадках скарги теж спрямовуються в суд, але процедури їхньої подачі і
розгляди відрізняються деякою своєрідністю.
Висновки
Отже у цій роботі була зроблена спроба, підтвердити, що суб’єктами
Адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні
громадяни, причому, правове положення суб’єктів одного рівня не однаково
Особливе місце серед суб’єктів Адміністративного права займає
громадянин. Не випадково, навіть, наприкінці 19в. положення людини в
адміністративно-правовій сфері найчастіше розглядалося через призму «
дозволів влади ». Суспільне перетворення, що відбувається в нашій
країні, привело до зміни адміністративно-правового статусу особистості.
Отже, зараз людина, його права і свободи є вищою цінністю, а закон
«служить головним гарантом ». І все-таки характеристика загального
адміністративного статусу громадян не була дана. Відповідно до багатьох
фактів їхнім логічним завершенням став адміністративно-правовий статус і
види адміністративно-правових статусів, що визначають правомірну
поведінку громадян.
Оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізовано окремо від
виконання зобов’язання іншим суб’єктом у роботі були перераховані не
тільки права, але й обов’язки.
Були розмежовані й уточнені такі поняття як «суб’єкти Адміністративного
права» і «суб’єкт адміністративних правовідносин», а так само окремим
підпунктом було виділене поняття «суб’єктів Адміністративного права».
Таким чином, соціальні особливості створюють комплекс передумов, що
свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а
адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, переробляли
«претендента» на суб’єкта і визначають його місце і роль у сфері
державного управління. Необхідним і не менш важливим питанням стало
питання визнання права людини на його правоздатність, таким чином, воля
народу повинна бути основою влади уряду.
Розвиток «міжнародного Адміністративного права» виявляється в нормах і
правах громадян у рамках конституційного й адміністративного процесу й
особливо помітно в документах Ради Європи. Ці документи є дуже вагомими,
тому що сприяють активній реалізації громадянами своїх прав. Примітною тенденцією з’явилося підвищення ролі закону в регулюванні
функціонально-клієнтських прав громадян у різних сферах. Однак нерідко в
законодавчих актах регулювання статусу громадян дається у відриві від
статусу органів, що діє в цій сфері. Локальний уряд не повинний
обмежувати права в порівнянні зі статусом, урегульованим законом. Участь
громадян у самореалізації своїх прав є і соціально-психологічні аспекти.
Адміністративно-правовий статус громадян України встановлюється,
насамперед Конституцією, актами представницької влади. Аналізуючи
законодавство останніх років не важко простежити, як іде процес розвитку
прав громадян. Свобода упевнено підіймається на більш високі ступень.
Найбільша кількість особливостей правового статусу іноземних громадян і
осіб без громадянства закріплено адміністративно-правовими нормами, що
містяться в державних законах. Правове положення цих осіб регулюється
законодавством України. Одним з найважливіших проявів соціальної політики держави є встановлення
державної опіки над особами, що потребують допомоги.
У реальному житті існує величезна розмаїтість спеціальних
адміністративно-правових статусів. Використовуючи критерій соціальної
ролі індивіда, їх можна згрупувати в трохи родових спільнот.
Адміністративне право регулює дисциплінарну відповідальність членів адміністративних колективів. Очевидно, що кожна з родових спільнот
складається з великого числа видів.
Право на захист є найважливішим, природним, невід’ємним правом
громадянина, а держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги,
закріплює процедуру реалізації, внаслідок чого воно стає регульованим
законом, юридичним правом. Створення скоординованої системи гарантій
особистих прав громадян – необхідна умова становлення держави. Основною
гарантією прав громадян є діяльність існуючих у країні спеціальних
організаційно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї
ініціативи, так і в зв’язку з надходженням до них звернень громадян.
Список використаних джерел
1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.-ст.26-29.
2. Закон України “ Про національні меншини ” від 25 червня 1992р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 36. ст.6-7.
3. Закон України “ Про звернення громадян ” від 2 жовтня 1996р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 47,ст. 15-20.
4. Закон України “ Про біженців та осіб, які перебувають додаткового чи тимчасового захисту ” від 8 липня 2011р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 16, ст. 2-4.
5. Закон України “ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянств ” від 22 вересня 2011р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 19-20, ст.6.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984р. // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР) 1984, додаток до № 51, ст. 16.
7. Алфьоров С. М., Ващенко С. В., Долгополова М. М., Купін А. П. Адміністративне право. Загальна частина. Навч. посіб. // К.: Центр навчальної літератури 2011. – Київ ст. 26-27.
8. Авер'янов В. Б. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина // Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). — К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – ст.45-46.
9. Авер'янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України -1998- №7 ст. 60.
10. Битяк Юрій Прокопович Адміністративне право України. // Харків, 2000р. ст. 255.
11. Голосниченко І. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України. - 1998. - № 11. ст. 12-
12. Дяченко О. Визначення суб'єкта адміністративного правопорушення та його загальних ознак окремої проблеми // Право України. – 2001. – № 8. ст.10-13.
13. Коваленко В.В. Курс адміністративного права України видавник; Юрінком Інтер // Київ – 2012р. – №5 ст.28.
14. Миронюк Р. Виконавче провадження у справах про адміністративні правопорушення: окремі питання // Право України. – 2001. – № 1. ст.24.
15. Васильєв Л.С. Адміністративне право України (загальна частина): // Навчальний посібник. - X.: «Одіссей», 2002. – с.288.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 196; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!