Культура України XVI — першої половини XVII ст.
Походження українського народу.
Територія розселення слов’ян: від Балканського півострова до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану.
Самоназва «слов`яни» означає «ті, що володіють словом, зрозумілою мовою». Ці племена формувалися протягом багатьох століть із місцевого населення Східної Європи.
Праслов`янські племена згадуються вперше римських джерелах початку І тис. н. е. під іменем венедів, які постійно здійснювали набіги на римські прикордонні землі. Під своїм іменем вони вперше фігурують у Прокопія Кесарійського (512 р.) — склавини. Також у авторів Плінія Старшого, Тацита і олександрійського історика Птолемея. З праць Плінія Старшого та Тацита можна зробити висновок, що венеди на межі нової ери були досить великою самостійною етнічною групою. Контактували з германцями, сарматами та фракійцями, але ще раніше — з кельтами. Найбільш тісні контакти населення України в І тис. до н. е. були з фракійськими народами, які заселяли значні території на Балканах та лівобережжі Дунаю і Дністра.
У IV ст., під час Великого переселення народів, слов`яни розкололися на склавинів (предків західних і південних слов`ян) і антів (предків східних слов`ян). Сучасна наука говорить, що племена власне слов`ян сформувалися в V ст.
Походження слов`ян. Єдиного погляду на проблему походження слов`ян не існує. На думку сучасних істориків, слід виокремлювати такі етапи формування їх культури на території України:
|
|
|
1)бронзовий вік — білогрудівська культура;
2)ранній залізний вік — скіфи-орачі та скіфи-хлібороби античних джерел; вплив кіммерійців, скіфів та греків;
3)ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. до н. е. —зарубинецька культура в Середньому Подніпров`ї; вплив Римської імперії;
4)Кінець ІІ — початок ІІІ ст. н. е. — під тиском сарматів народи зарубинецької культури розселяються на північ та захід. У контакті з балтами виникає київська культура, яку деякі вчені пов`язують із праукраїнцями.
Стосовно антропологічних джерел, вони свідчать з одного боку, про єдність процесу слов`янського етногенезу, а з іншого — показують вплив на фізичну будову слов`ян сусідніх антропологічних типів — балтських, германських, фінно-угорських, фракійських, іранських.
Найбільш рання концепція території формування слов`ян — дунайська, пов`язана з іменем літописця Нестора, у якого читаємо: «По давніх же часах сіли слов`яни на Дунаєві, де є нині угорська земля і болгарська. От тих слов`ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми — от того, де сіли на котрому місці».
Друга концепція — вісло-одерська, яку обґрунтували, головним чином, польські дослідники.
|
|
|
Третя група дослідників розміщує територію формування слов`ян між Дніпром та Віслою в лісовій або лісостеповій зонах.
Треба вирізняти два етапи формування слов`янських народів: перший — виокремлення праслов`ян із сукупності староєвропейського населення, другий — формування слов`янських етнічних груп з елементами культурно-мовної диференціації.
Найбільш ранні періоди формування слов`ян простежуються на межі ІІІ – ІІ тис. до н. е. (археологічна доба бронзи), коли з масиву давніх індоєвропейців виокремлюються германо-балто-слов`яни. У ІІ тис. до н. е. праслов`яни виділились як окрема етнічна група, яку дослідники пов`язують з комарівсько-тшинецькою культурою, що існувала на території Польщі та Правобережної України. До цього етногенезу залучають також скіфських хліборобів.
Археологічні культури другої половини І тис. (середина V — VII ст.) — празька, пеньківська, колочинська — стосуються історичних слов`ян (склавинів та антів). Кордони цих культур сходяться на Київщині.
Зародження усіх слов`янських народів, отже, і українського, припадає на епоху Великого переселення народів, яка починається з руху германського племені готів із Прибалтики у Північне Причорномор`я. Саме Україна була вихідною територією розселення слов`ян у VІ — VІІ ст. У цьому процесі склавини (празько-корчацька культура) та анти (пеньківська культура) стали предками українців.
|
|
|
М. С. Грушевський висловив припущення, що предками українців стало угруповання східних слов`ян Середнього Подніпров`я, відоме візантійським авторам як анти. В.Д. Баран конкретизує й уточнює цю гіпотезу. За його тлумаченням, на основі празької культури виникають старожитності типу Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром. Центр політичної активності східних слов`ян перемістився у Середнє Подніпров`я на Київщину, де проживали нащадки пеньківської та празької культур, отже антів і склавинів. Цей регіон зрештою став осередком ранньофеодальної держави Київська Русь, а згодом, після розпаду імперії Рюриковичів, — і України з одноіменним етносом.
2. Матеріальна і духовна культура трипільської цивілізації.
У лісостеповій зоні України за часів енеоліту поширилася трипільська археологічна культура.
Трипільську культуру (кінець V — середина ІІІ тис. до н. е.) відкрив у 1893 р. археолог В. Хвойка поблизу с. Трипілля на Київщині. Від назви села культура й отримала свою назву. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії.
|
|
|
Територія розселення. Батьківщина трипільців — береги Південного Бугу й Дністра, а звідти вони розселилися на схід до Середнього Подніпров`я, на захід до Румунського Прикарпаття, на південь до Північного Причорномор`я та на північ майже до сучасних кордонів України.
Етнічна приналежність трипільців невідома.
Поселення. Відомо понад 3 тис. поселень на берегах річок, на схилах долин. Найвідоміші — Майданецьке, Тальянки та ін. площею 250-400 га, в яких проживало до 10-20 тис. осіб (так звані протоміста, будинки в яких були розташовані по спіралі). Житла були дерев`яними, з глиняною піччю та жертовником, могли бути двоповерховими. Долівку робили глиняну, а стіни розписували фарбами.
Основа господарства — рільне землеробство (пшениця, ячмінь, просо, горох) і скотарство (свині, велика й дрібна рогата худоба). Кожні 50-70 років поселення переносилися на нове місце через виснаження землі. Трипільці виготовляли характерну мальовану кераміку з використанням червоної. Чорної та жовтої фарб. Перші в Україні застосували механічний предмет — свердло.
Релігія та культура. Головним божеством трипільців була богиня родючості. Вони поклонялися бику (символу сонця та чоловічої сили), змієві (охоронцеві дому). У трипільській культурі створено основу для появи писемності у вигляді глиняних символів та знаків на кераміці.
Ранній етап.
У другій половині VI тисячоліттята у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.
Середній етап.
Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство.
Пізній етап.
За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).
Причини зникнення трипільської спільноти точно не з`ясовані. Основні версії:
— витіснена кочовиками ;
— розпалася внаслідок господарської та екологічної кризи.
3. Античні міста-держави Північного Причорномор`я.
Давньогрецькі міста виникли в Північному Причорномор`ї в кінці VII ст. до н. е., коли почалося активне розселення греків по узбережжях Середземного і Чорного морів.
Причини грецької колонізації:
1) перенаселення Греції в І тис. до н. е. ;
2) нестача орної землі, нестача зерна ;
3) пошук нових джерел сировини, передусім металів ;
4) пошук ринків збуту своїх товарів ;
5) внутрішня політична боротьба змушувала до імміграції тих, хто програв ;
6) напади лідійців і персів підштовхували до пошуку безпечніших місць проживання.
Засновувалися поселення переважно в гирлах річок. Спочатку це були торгові факторії, які згодом виростали в адміністративні й культурні центри.
Найбільші міста: Ольвія (поблизу Миколаєва), Тіра (Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Керкінітида (Євпаторія), були засновані виходцями з міста Мілет.
Основні заняття. Землеробство (вирощували пшеницю, городину, виноград), виноробство, риболовля, ремесла (металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів зі скла, дерева, кістки, ювелірна справа). Важливе місце посідала торгівля.
Політичний устрій. Античні міста держави Північного Причорномор`я копіювали грецькі міста-держави. Частина з них була рабовласницькими республіками, в управлінні якими могли брати участь усі вільні громадяни, частина — монархіями (Боспорське царство).
Культура і релігія. Греки зберігали традиції своєї батьківщини в питаннях освіти, організації вільного часу, надання медичних послуг, тощо. В усіх містах-колоніях були школи, театри ; поширеними були культи давньогрецьких богів: Артеміди, Аполлона, Афродіти, Діоніса. Шанували міфологічних героїв Ахілла та Геракла: так, в Ольвії проходили спортивні змагання Ахіллеї. У ІІІ ст. у грецьких колоніях з`являються перші християни.
Боспорське царство було засноване близько 480 р. до н. е. внаслідок об`єднання держав-полісів Керченського півострова; до нього входили також Приазов`я та землі Кубані.
Особливості Боспорського царства :
1) монархічна форма правління ;
2) тісні торговельні й культурні зв`язки з Афінами ;
3) значна частка місцевого, негрецького населення ;
4) занепало під натиском гунів.
На початку нової ери грецькі міста почали занепадати: це було пов`язано з набігами кочовиків та появою дешевої єгипетської пшениці, яка склала конкуренцію скіфській. У І ст. до н. е. вони потрапили у залежність до Римської імперії, а в IV – V ст. були захоплені племенами готів та гунів. Тільки Херсонес і Пантікапей потрапили під владу Візантії.
Значення античного впливу для населення українських земель:
— залучення до досягнень античної цивілізації (технології обробки землі, ремесла, товарно-грошових відносин) ;
— ознайомлення з демократичним устроєм ;
— античні колонії сприяли поширенню християнства на українських землях.
4. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов`янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (IV — перша половина ХІІІ ст.)
Формування слов`янських народів відбувається внаслідок консолідації племінних союзів:
— західні слов`яни: поляки, чехи, словаки, лужичани ;
— південні слов`яни: болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці ;
— східні слов`яни: українці (поляни, деревляни, тиверці, уличі, волиняни, сіверяни, дуліби, білі хорвати), білоруси (полочани, дреговичі, західні кривичі), росіяни (словени, східні кривичі, радимичі, в`ятичі).
Формування східнослов`янської державності
Воєнна демократія перетворилася на княжіння: військовий вождь стає державним правителем — князем.
Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
| Воєнна демократія | Княжіння |
| влада належить військовому вождеві, народним зборам (віче) та радам старійшин | влада належить князеві, віча збираються рідше |
| суспільна організація — племінний союз | суспільна організація — племінне князівство з центром у великому місті |
| основа війська — народне ополчення | основа війська — княжа дружина з професійних вояків, яка виконує роль армії, податкової служби, особистої охорони. Згодом дружинники утворюють боярську думу — дорадчий орган при князеві |
Таким чином, у VIII — IX ст. сформувалося кілька східнослов`янських князівств: полянське з центром у Києві, словенське з центром у Новгороді, сіверське з центром у Чернігові, кривицьке з центром у Смоленську тощо.
Саме об`єднання Київського і Новгородського князівств поклало початок ранньофеодальній державі східних слов`ян, яку історики назвали Київська Русь (IX ст.).
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.
Після розпаду антського племінного союзу починається утворення нових протидержавних центрів. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров`ї та у верхів`ях Західного Бугу протидержавне об`єднання на чолі з князем Маджаком. Воно існувало недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали нищівної поразки від кочівників-аварів і були поневолені.
Більш успішно відбувалася етнічна консолідація проукраїнських племен у Середньому Подніпров`ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов`язана з іменами легендарного князя Кия, а також його братів, Щека, Хорива й сестри Либіді. Одні вчені датують заснування Києва кінцем V — початком VI ст., інші — на століття пізніше. Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинилися в центрі проукраїнських племен, на перехресті важливих торгових шляхів. Через їхні землі проходив шлях «з варяг у греки», здійснювалися зв`язки між Сходом і Заходом. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об`єднуватись у федерацію племен. Наприкінці VIIІ ст. — на початку ІХ ст. постало стабільне державне об`єднання Руська земля. У джерелах арабського походження воно має назву Куявія, а сусідні з ним — Славія та Артанія.
За правління нащадків Кия Руська земля проводила активну зовнішню політику. На початку ІХ ст. князь Бравлін здійснив невдалий похід на Крим і захопив ряд міст. Розпочиналося суперництво з Хазарським каганатом. За років правління останнього нащадка династії Києвичів Аскольда Русь остаточно утвердилась як могутня середньовічна країна. У 860 та 866 рр. Аскольд здійснив кілька походів на Константинополь і змусив Візантію сплачувати данину. Аскольд і його оточення прийняли християнство, що набуло відображення у візантійських джерелах як хрещення Русі. Проте переважна більшість руського населення залишалася язичниками. Держава ще не була достатньо консолідованою, населення було об`єднане у племінні союзи — дулібів, древлян, полян, дреговичів, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів, радимичів, в`ятичів та ін.
5. Культура Київської Русі
Особливості культури Київської Русі дохристиянського періоду
Хоча на всьому сх. слов`янському просторі ми спостерігаємо в слов`ян признаки етнічної єдності, проте у матеріальній культурі й побуті перед державного населення України бачимо чимало прекметних відмінностей. Це стосується зокрема ведення господарства, а теж тваринництва, ловецтва. Всі ці та інші подібні заняття (промисли) не велись стандартно, а навпаки, залежно від тієї чи іншої території, виявляли вони певну різнорідність.
За археологічними даними, корінне населення України VII – VIII ст. жило здебільше великими гуртами у напівземлянках з грубими, глиною обмащеними, стінами. Недалеко від поселень були своєрідні цвинтарища, з без курганними могилами, я яких ховали рештки трупоспалень. Такі поселення спостерігаємо по всій Україні, зокрема на широких просторах лівобережної України.
Якщо йдеться про заняття населення, то в дохристиянському періоді Київської русі землеробство поступово змінювалось т. зв. Орним і все більше використовувались тварини як тяглова сила. Поруч хліборобства розвивається скотарство, а крім гончарства, ткацтва, бджільництва та полювання на хутряного звіра чи рибальства, населення займалось теж обробкою заліза та іншими ремеслами. Археологічні досліди показують, що в Київській Русі були всі види зернових культур, а за даними «Руської Правди» значне місце займало бджільництво.
Основною суспільною клітиною був, очевидно, рід-родина. Хоч є чимало доказів на те, що в прадавніх часах (Трипільська культура) головою роду була жінка-мати, проте в історичних часах без сумніву ця функція належала родоначальникові-батькові.
Основною особливістю духовної культури цього періоду є передовсім вірування і релігійні культи. У пантеоні княжої дохристиянської доби перше місце займав Перун — бог грому і блискавок ; Велес — бог скоту, багатства, добра і торгівлі, музики-співу. Були ще у Володимировому пантеоні інші божки невідомого призначення і невстановленої етимології (як от Семаргла, яку представляли у формі семирогої олениці і вона була богинею землі, та Мокош — бог визволення від зла). І врешті були ще такі менші божества, як Див, Карна, Жля. Перший був синонімом загального божества, Карна — фізичної сили, третя — богиня померлих.
Християнізація як рушій нового культурного процесу
Найбільший розцвіт української культури припадає на ХІ — ХІІ ст. Тяжка руїна, яку нераз приходилось пережити Україні, а особливо татарське лихоліття в ХІІІ ст., знищили більшу частину пам`яток цієї культури, як матеріальних, так і духовних, але те, що збереглося до нашого часу, свідчить про могутній розвиток культурного життя княжої України. Київська Русь увійшла в дуже близькі стосунки передовсім з Візантією, а теж з західноєвропейськими державами, запозичивши звідтіль не тільки основні форми громадського життя, а почасти і економічного укладу, але й освіту, наукові поняття й форми мистецтва.
Роль міст. У розвитку культури матеріальної і духовної стародавньої Русі поважну роль відігравали міста, бо ж вони були осередком організованої влади, торгівлі, промислів, а понад усе шкіл і освіти. З великих міст-столиць, подібно як і в інших народів середньовіччя, промінила культура і вони творили основні центри цивілізаційного процесу.
Такими великими і старими містами княжої України були Київ, Вишгород (у полян), Чернігів, Любеч (у сіверян), Турів, Іскоростень (у волинян), Буськ-Бужеськ (у дулібів), Белз, Червень (у білих хорватів). Київ був не тільки політичним чи економічним центром тодішньої Русі, але й культурним. Вели до міста різні ворота — в`їздові брами, а найславнішою з них були т. зв. Золоті ворота, так прозвані від золоченої бляхи, якою були покриті. Побудував їх кн. Ярослав Мудрий, а над ними була невеличка церква.
Правління Володимира Великого було визначним у розвитку культури Київської Русі.Він зокрема:
— сприяв розвиткові освіти ;
— розбудував Київ як столицю держави: укріплена фортеця — «місто Володимира», церква Пресвятої Богородиці (Десятинна), князівські палаци ;
— першим почав карбувати золоті та срібні монети (срібники і златники), на яких зображувалися образи Христа й Володимира та тризуб ;
Значення прийняття християнства :
— дало поштовх розвиткові ремесел, особливо в архітектурі ;
— сприяло розвиткові кам`яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески, Русь ознайомилася з античними традиціями ;
— запроваджено слов`янську писемність (кирилицю) ;
— почалося літописання, поширилися книги ;
— сприяло розвитку городництва ;
— пом`як шилися звичаї.
Духівництво. Поділялося на чорне (ченці-монахи) і біле —звичайні священники.
Виникнення писемності. Тісно пов`язано з питанням окультурення Русі шляхом її християнізації.
Література. Вирізняємо:
а) Книги св. Письма, псалтирі, а найдавнішою книгою, що постала на український землі, було Остромирове євангеліє з 1056-57 рр.
б) писання отців Церкви
в) збірники, улюблена література стародавньої України, релігійного та релігійно-світського змісту
г) збірники науково-історичного характеру
д) апокрифи та повісті
Народна творчість: казки, перекази, легенди, приказки, загадки,билини.
Літописи: «Іпатіївський літопис», Нестор «Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис».
Архітектура: у розвитку княжої України визначну роль відігравало мистецтво, передусім монументальна архітектура, скульптура, живопис (малярство), мініатюра. З запровадженням християнства першими і найважливішими стали церква св. Іллі, церква у Вишгороді, першим кам`яним храмом стала Десятинна церква, найстарішим храмом що зберігся до наших днів став Спаський собор.
Ювелірне мистецтво: золоті і срібні кільчики, хрестики, обручки, діадеми, намиста, нарукавники, ланцюжки, калитки.
Музика: сопілки, дуди, труби, флейти, роги, пищалі, бубни, струнні інструменти як гуслі. Репертуари: танковий, релігійно-обрядовий чи лицарсько-героїчний («співання слави князям»). З прийняттям християнства прийшла до нас церковна музика, яка мала спершу виключно візантійський характер.
6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви
І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних заво-йовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».
Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.
Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».
Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороде Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.
IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навко-лишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».
Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
Кревська унія
У 1385 р. Ягайло погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.
У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського.
Грюнвальдська битва
У 1409 р. почалася «Велика війна» Польщі й Литви, з одного боку, і Тевтонського ордену — з другого. В кінці червня 1410 р. до кордонів з Пруссією стала наближатися польсько-литовська армія, ядром якої були сили слов'янських народів.
На початку липня 1410 р. союзні армії Ягайла і Вітовта вступили на територію Пруссії і розташувалися між Танненбергом і Грюнвальдом, куди підійшли війська німецьких рицарів. Битва, яка вирішила долю «Великої війни», розпочалася вранці 15 липня 1410 р. атакою військ Вітовта і татарської кінноти на правому крилі союзної армії. Німецькі рицарі відбили натиск і почали переслідувати відступаючі литовсько-руські війська. В цей критичний момент битви три смоленські полки під командою князя Семена Лінгвена Ольгердовича залишилися на полі бою і скували частину сил наступаючих хрестоносців. Один із смоленських полків був цілком знищений, а два інших пробилися до польських військ і прикрили їх з правого флангу. Польські війська перейшли в наступ і прорвали фронт німецьких рицарів. Атака хрестоносців, що повернулися після переслідування литовсько-руського війська, була відбита. Великий магістр Ордену особисто ввів у бій резерв, але і Ягайло протиставив йому свіжі сили, підтримані військами Вітовта, що повернулися на поле бою. Хрестоносці були оточені. Більша частина їх загинула разом з керівниками Ордену, в тому числі й великим магістром Ульріхом фон Юнгінгеном.
Об'єднані сили слов'янських народів і литовців завдали нищівного удару Тевтонському ордену. Грюнвальдська битва стала важливою віхою в історії всієї Східної Європи.
9. Люблінська унія.
Люблінська унія 1569 р. - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту.
Велике князівство Литовське поступово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московією (1558—1583 pp.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи й змушене було піти на поступки Польщі, яка прагнула приєднання Литви.
Злиття Польщі й Литви в одну державу відбулося на об'єднаному засіданні сейму в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р.
1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію. Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву Річ Посполита (республіка).
Основні умови Люблінської унії:
· Об'єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.
· Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики. Збереження Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.
· Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.
Литовське князівство отримало статус автономії. Українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.
10. Берестейська унія.
Ідея об'єднання християнських церков постала чи не відразу ж після їх розколу в 1054 р. на православну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.
Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано.
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або грєко-католицька, як її згодом стали називати. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.
11. Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ ст.Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.
Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.
Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" — ось заповідь педагогів братських шкіл.
Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.
Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.
При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.
Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів.
Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.
Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа.
Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при "тримових ліцеях" у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів ("Маргарит" Іоанна Златоуста, "Книжка о постничестві" Василія Великого).
Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.
12. Дмитро Іванович Вишневецький (8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі. Народився в 1517 році в місті Вишнівці .Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом .Він мав задум побудувати на о. Мала Хортиця замок та розмістити у ньому сильний гарнізон для захисту українських рубежів.Байда прославився походами проти турецьких і татарських поневолювачів.Неодноразово здійснював спроби об’єднатисили христ.держав Європи в боротьбі проти Криму,але отримував лише порожні обіцянки.Сухопутні та морські походи тримали турків і татар у страху.У 1558 в тис.козаків під команд.Вишн. обрушилось на кримське ханство,а в 1559 спробував захопити Азов.Польский король зоборонив діяти самостічно,через загрозу ударів з півдня,після чого Байда з козаками пішов на службу до моск.царя Івана Грозного.Але у 1561 йому довелось тікати з Москви і повернутись в Україну. У 1562 під час одного з походів у Молдавію князь зазнав поразки-загін було розгромлено, а сам він потрапив у полон. Його доставили У Стамбул і в 1564 вбили, скинувши з фортеці на залізні гаки. Навколо життя Дмитра Вишневецького і його смерті створено багато легенд. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стричав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв турків та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із турків застрелив Дмитра з лука. Оповідали, що турки вирізали та з'їли серце Вишневецького, щоб перейняти його мужність та відвагу. Згодом з'явились нові подробиці: що султан зваблював полоненого Вишневецького у турецьку віру, обіцяючи за це всілякі блага, але Дмитро зневажив все те та ще й сам, висячи ребром на гаку, стріляв із лука в султана. В українській народотворчості ця легенда перетворилася на широко відому думу про козака Байду. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці зСіччю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).
Культура України XVI — першої половини XVII ст.
Своєрідність української культури XVI — першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими.
Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя.
Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.
Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Та хоч які перспективи розгорталися перед українцями, що потрапляли в науку на чужину, вони не могли замінити навчання рідною мовою на батьківщині. Бо досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи і колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, бо ж головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри або протестантизму.
Розуміння великої небезпеки, пов'язаної з розгортанням мережі єзуїтських і протестантських навчальних закладів, спонукало українців подбати про оновлення власної освіти.
Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.
Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.
Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук».
Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.
Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.
Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI — першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження.
Книгодрукування. Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві.
Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано.
На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії.
Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp. XVI ст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578 p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581 p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою.
У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p.; протягом другої половини XVII ст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні.
З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р.
Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою.
Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво-Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей.
Архітектура та образотворче мистецтво. В українській архітектурі XVI — першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.
Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.
Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін.
Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.
Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.
Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.
За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.
Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.
Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта.
Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».
Мистецька спадщина XVI — першої половини XVII ст. — надзвичайно яскрава й розмаїта. Особливо вражає в ній те, як у тогочасних замках, церквах, іконах, скульптурах і гравюрних зображеннях поєднано художні традиції та досягнення ренесансної доби: нині шедеври українського мистецтва — не просто пам'ятки минулого, вони є відбитком характеру, світовідчуття українського народу. Саме тому мистецькі надбання наступних поколінь не заперечують їх, а продовжують, витворюючи разом невмируще дерево життя української культури.
14. Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний (1570, Кульчиці — †20 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацькийватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.Навчався в Острозькій щколі,у школі Львівського братства.У 1596 р після Брестської унії написав твір «Пояснення про Унію»,піля того втік на Січ,через переслідування правосл.Під керівн.Сагайд. здійнили багато походів на Крим та Туреччину.1 1616 загін під цого команд. Взяли Кафу,Синоп та варну-найб.ринок рабів.У 1618 взяв участь у поході на Москву,захопивши ряд міст.Сагайдачний був відомий як захисник православ’я .У 1620 разом з усім Військ.Зап. вступив до Київського братства. І таємно відновив православну ієрархію,на чолі був поставлений Іов Борецький.Козаки на чолі з Сагайд. Відіграли роль у відбитті тур.навали на Польщу у 1621.Військо тур султана налічувало 300 тис турків і 100 тис. татар.Під час битви під Хотином Сагайдачний зазнав поранення отруєною стрілою і помер.він дістав прозвання «наставника козацтва»,похований у Богуславській церкві київськ.Братського монастиря.Перед смертю заповів усе своє майно на потреби православної церкви,освіти та благодійності. На смерть Петра Сагайдачного ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав «Вірші», в яких прославив його заслуги у справі захисту батьківщини від турецько-татарських нападів. Героїчна постать Сагайдачного — у центрі творів Данила Мордовця «Сагайдачний», Осипа Маковея «Ярошенко», Зінаїди Тулуб «Сагайдачний», у багатьох легендах і піснях.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 572; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!