Зародження козацтва. Перші козацькі повстання.
Передумови виникнення козацтва
Слово "козак" на письмі вперше вжито в "Таємній історії монголів" під 1240 р. в значенні людини самітної, не зв'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови (1303 р.) це слово трактувалося як "страж, конвоїр". З'явившись у пратюркській мові, слово "козак" в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри.
Колискою козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами.
Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству. Тому вони воліли займатися тими видами господарства, які не так страждали від татарських нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. Вони заводять свої зимівники і слободи на Південному Бузі. Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра - вздовж Трубежа, Сули, Псла. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі -від середньої течії Дніпра майже до Дністра. На початку XVI ст. козацтво розселилося по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому і ін.
|
|
|
Перші документальні згадки про українських козаків відносяться до кінця XV ст. Польський хроніст Мартин Бєльський (середина XVI ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489 р., зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. Кримський хан Менглі-Гірей у своєму листі до великого князя литовського 1492 р. скаржився, що кияни і черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель; у відповідь на це князь обіцяв "потрусити отих козаків". У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 р. київському воєводі про правила регламентації торгівлі читаємо: "Коториє козаки з верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас й далей й што там здобудут, с того со всего десятое мают давати".
Для тих хто прийшов сюди на промисел, уходництво ставало засобом існування. "Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею. "Життя по уходах, - писав М. Грушевський, - захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на Дніпрові луки, на степові простори". Однак тут на випадок татарських
|
|
|
наїздів доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність.
Слідом за козаками ішло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козаками землі, захоплювала їх і намагалася встановити владу. Одночасно пани займали державні уряди (адміністративні посади), ставали управителями королівських володінь або магнатських маєтностей. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками, а то й для вияснення стосунків між собою. Тому офіційні власті вважали їх ватажками козацького люду. Гучної слави своїми подвигами, здійсненими на чолі козацьких загонів, здобули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514-1535), Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1506-1512), барський староста Бернат Претвич, Богдан Ружинський, староста канівський і черкаський Дмитро Вишневецький. Далі козацтво очолюють народні ватажки незнатного походження. Імена перших з них мало відомі. В першій половині XVI ст. магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Ставши власниками землі, феодали примушували місцеве населення відбувати на їх користь різні повинності й сплачувати грошові збори. Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Козаки відповідали на це повстаннями і одночасно почали відходити далі на південь, куди не діставали панські руки. Та частина козацтва, яка не бажала миритися з владою панів, розпочала колонізацію Запорожжя. Козацька колонізація Запорожжя посилилася після придушення повстання 1536 р. в Каневі і Черкасах.
|
|
|
Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок-козацтво. Воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів - у назвах, побуті, звичаях.
|
|
|
Козацькі повстання
У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очоленого Криштофом Косинським (1591-1593), учасники якого примушували населення присягати їм у "послушенстві". Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини постання перекинулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося навіть після смерті
Косинського, підступно вбитого в Черкасах у травні 1593 р. Сприятливі умови для зростання військової могутності Й авторитету козацтва в масах склалися наприкінці XVI ст. У першій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби проти султанської Туреччини об'єдналися у Священну лігу. Але
реальною силою у ній виявилося лише козацтво. На свій бік його намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдовський господар, російський цар. Уряд Речі Посполитої на цей раз не забороняв козакам воювати проти турків і татар. Тому з літа 1594 р. козаки й добровольці почали робити часті походи в Молдову. Плацдармом стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення, перш за все з шляхти, і заводили свої порядки. Саме конфлікт місцевої шляхти з козацькою комендатурою і призвів до повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596).
У 1594-1596 рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Наприкінці 1595 - на початку 1596 р. козацько-селянські повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулися у Білорусь, ставши серйозною загрозою пануванню шляхетської Польщі. Під час повстань козаки на захопленій території запроваджували козацький устрій, приводили до присяги Війську Запорозькому місцеве населення, в тому числі й шляхту. Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства. У своєму листі до Сигізмунда III він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік. При цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цьому плану не судилося реалізуватися; його автор після жорстоких тортур був скараний на горло й четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв. І хоча право на власну юрисдикцію було визнано лише за реєстровцями, під козацьким "присудом" опинялися все нові групи населення.
На початку XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн і раз у раз мусила звертатися по допомогу до козаків. Потреба Речі Посполитої у військовій силі змусила польський уряд на початку XVII ст. послабити репресивний тиск на козацтво й повернути йому скасовані раніше (після поразки повстання Северина Наливайка) права та привілеї. Піднесенню авторитету козацтва надзвичайно допомогла діяльність гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622). Він був найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів. Народився він в с. Кульчиці під Самбором на Львівщині. Навчався в Острозі, а потів пішов на Запорожжя, де брав участь у походах на Молдову і Лівонію.
Особливу славу здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616р. Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реорганізовані в регулярну армію з суворою дисципліною. Щодо польського уряду Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом. Як і його попередник Самійло Кішка, він уміло використовував потребу поляків у козацькому війську для закріплення лицарського статусу Війська Запорозького, яке в його часи, всупереч обмежувальним реєстрам, мало кільканадцять тисяч, а при потребі досягало сорока. Видатною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси і дії двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва й міщансько-духовної інтелігенції. Проявом цього стало, наприклад, вписання гетьмана з усім Військом Запорозьким до Київського братства. Завдяки Сагайдачному відбулося й висвячення, православних ієрархів у 1620 р. Його стараннями козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщанство й духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм відчути більше певності й сміливості у своїх
планах і діях. Погоджуючись за Вільшанською угодою 1617 р. на скорочення козацького реєстру, Сагайдачний розумів, що це тимчасове явище, і скоро сам польський уряд проситиме козацької допомоги. І справді, вже 1618р. королевич Владислав, який втрутився у боротьбу за московську корону, опинився під Москвою у скрутному становищі й зажадав негайної допомоги. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив у похід, дійшов до Москви, здобувши по дорозі Путивль, Єлець, Лівни, й визволив королевича із скрутного становища. Однак, незважаючи на неоціненну послугу, польський уряд наказав козакам скоротити реєстр з 10 тис. до 3 тис. чол. і заборонив їм виходити в море. Невдоволені козаки скинули 1620 р. Сагайдачного з гетьманства й на його місце обрали Якова Бородавку.
Після цього в Україні панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров'я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили з Запорожжя на"волость", стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились У Переяславі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конєцпольського. Тут поляки зазнали таких значних втрат, Що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол. Водночас вдвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запорожжі.
Для налагодження контролю над півднем України уряд у 1635 р. спорудив фортецю Кодак, але реєстровці на чолі з Іваном Судимого того ж року захопили її і зруйнували. Ще з більшою силою виявилися суперечності під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Універсали повстанців викликали масове покозачення селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім - Дмитром Гунею. Хоч повстання кінця XVI - першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, сповнювалися віри в свої сили. Завдяки масовим повстанням прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби селяни, козаки і міщани дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту надійною опорою можуть бути тільки згуртованість, монолітність і воля в досягненні незалежності.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 405; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!