Релігія та церква в житті середньовічного суспільства

Вклад Леонардо да Вінчі в мистецтво **** Завдяки його роботам мистецтво живопису перейшло на якісно новий етап свого розвитку. Попередні Леонардо художники Ренесансу рішуче відмовлялися від багатьох умовностей середньовічного мистецтва. Це було рухи у бік реалізму і багато вже було досягнуто у вивченні перспективи, анатомії, більшої свободи в композиційних рішеннях. Але в плані живописності, роботи з фарбою, художники були ще доволі умовні і скуті. Лінія на картині чітко обкреслювала предмет, і зображення мало вид розфарбованого малюнка. Найбільш умовним був пейзаж, який грав другорядну роль. Леонардо усвідомив і втілив нову живописну техніку. У нього лінія має право на розмитість, тому що так ми її бачимо. Він усвідомив явища розсіяння світла в повітрі і виникнення сфумато — серпанку між глядачем і зображеним предметом, яке пом'якшує колірні контрасти і лінії. У результаті реалізм в живописі перейшов на якісно новий ступінь. **** Риси Трипільської культури **** Це археологічна культура енеоліту (мідно-кам’яна епоха, 4-3 тис. до н.е.). Відкрита у 90-і роки 19ст. у с. Трипілля на Київщині археологом Вікентієм Хвойкою. Поширювалась на території:Лісостепове Правобережжя, Наддністров’я, Прикарпаття, пізніше – Волинь, Степове Причорномор’я. Носії цієї культури підтримували зв’язки з племенами з Байкалу та Подунав’я. Це була система господарств, топографії поселень, які відрізнялись декоративним розписом будинків. Трипільській культурі був притаманний орнаментальний мотив, розмальована кераміка, весільна і поховальна обрядовість. Мешкали трипільці поблизу річок в одно- чи двоповерхових будинках з глини на дерев’яному каркасі, прямокутної форми, покритих соломою. Трипільці винайшли плуг і колесо, одомашнили бика і коня, навчилися їздити верхи, освоїли ткацтво. Найбільші поселення трипільців (протогороди): Майданецьке, Тальянки, Доброводи, Сушковці. Основа діяльності- зернове землеробство, знаряддя праці: рало, серп, зернотерки, ручний дриль з каменю для свердління. Перші в Україні почали використовувати мідь, виплавляли і кували її. На високому рівні було прядіння і ткацтво, керамічне виробництво, на гончарному посуді було зображено магічний знак «варга». Суспільна організація: рід, що поділявся на великі патріархальні родини. Вірування: політеїзм, анемізм, фетишизм. Поклонялися Богині-матері (символу материнства і родючості), Бику(символу обробки землі і багатства), Змії (символу спритності), Голубу(неба). Можливі причини загибелі Трипільської культури: 1. Спроба перебудувати землеробську основу господарства на скотарську. 2. Внутрішні суперечності між племінними об’єднаннями східного і західного регіонів. 3. Переселення на території трипільців скотарських племен. № 2 **** Розвиток архітектури в Стародавній Греції **** Розвиток архітектури Стародавньої Греції позначається трьома основними періодами: архаїчним, класичним і елліністичним. Архаїчний період (VIII – VI століття) Стародавня Греція. Архаїчний період (VIII – VI століття) У ті часи міста будувалися за єдиним принципом: в центрі – укріплений пагорб (акрополь), вершину якого прикрашали святилище і храм, споруджений для бога-покровителя поліса; навколо пагорба розміщувалися житлові будинки, об’єднані в квартали для різних верств населення, де, наприклад, ремісники однієї професії проживали компактно, окремими слободами. Ці поселення називалися нижнім містом, центром якого була агора – площа для зборів, де городяни спільно вирішували свої господарські та політичні питання. Навколо агори розміщувалися будівлі громадського призначення: булевтерии (рада громади), пританов (для урочистих прийомів), лесхи (розважальні клуби), театри, стадіони, фонтани, місця для прогулянок. А палестрам (гімнастичним школам) і гімназій отводіліь цілі архітектурні комплекси. Але все ж храм на вершині міського пагорба був головним і найкрасивішим спорудою поліса. Про це свідчать розкопки храму Аполлона Терепіоса (Гермоне), храму Гери (Олімпія), храму Афіни (о. Егіда), «базиліки» і храму Деметри (Пестум) і ін. Усередині храмів – безліч скульптур і фресок, розфарбованих переважно в сині і червоні кольори. Головні, несучі частини храмів (архітрави, колони) взагалі не фарбувалися. Велике значення надавалося пейзажному оточенню храму і святилища. Зигзагоподібна освітлена дорога, яка веде до них знизу, обрамлялася статуями і скарбницями, а сам храм виникав перед поглядом йдуть людей несподівано, на останньому повороті. Це створювало враження величі і сили. Класичний період (V століття до н.е.) Храм богині Афіни – Парфенон Найбільш відомим пам’ятником класичного періоду архітектури є храмовий комплекс – Акрополь а Афінах, побудований в V – IV століттях, але зруйнований в результаті перської війни. У відновленні Акрополя в другій половині V століття були задіяні великі архітектори Иктин, Каллікарт, Мнесіклет. Весь храмовий ансамбль був відбудований з блискучого білого мармуру. Храм богині Афіни – Парфенон – головний в комплексі і найбільш величний. Він вважається найвищим досягненням зодчества всіх часів. Висота його колон дорівнює висоті колон храму верховного бога Зевса, що в Олімпії. Але ваговитість храму Зевса змінилася витонченістю, стрункістю пропорцій. У Парфеноні зберігалась і афінська скарбниця. На вході в Акрополь був будинок Пропилей, де знаходилися картинна галерея і багата бібліотека. Ця будівля служило воротами в Акрополь. Відновлений комплекс Акрополя повинен був вражати строгими, спокійними формами, гармонійними пропорціями, блискучим білим мармуром колон, яскравими фарбами, якими офарблювалися окремі частини будівель, і вселяти думку про силу, велич, могутність держави і загальноеллінського єдності. Крім храмів, відповідно до ландшафтом, будувалися і будівлі світського призначення: торговельні та видовищні комплекси. Стадіони мали в природних низинах, театри – на схилах пагорбів, щоб глядацькі місця поступово опускалися до сценічного майданчика – орхестре. Еллінізму (IV – I століття) Еллінізму Відкриттям елліністичного періоду зодчества були храми, оточені подвійною колонадою. Такий був храм Дідімайон (Мілет). Мілет, до речі, до цих пір вважається кращим зразком містобудування. Згаданий храм оточує подвійна колонада (210 колон). Прославленим практиком і теоретиком архітектури цього періоду був Гермоген, творець нової архітектурної формули – псевдодиптер, а простіше кажучи, подвійний колонади з наполовину прихованим в стінах внутрішнім рядом колон. Ця ідея втілилася в будівництві храму Артеміди Левкофріени (Магнесія). Після греків псевдодиптер широко використовувався в архітектурі римлян. Ще одним надбанням елліністичного періоду було зведення круглих будівель. Судити про це типі зодчества ми можемо по деяким збереженим пам’ятників: Арсіноейон (о. Самофракия), кілька будівель в Еритреї, Олімпії. Але самим грандіозним історія визнала стометровий морської маяк (о. Форос) неподалік від Олександрії. Його називали одним із семи “чудес світу”, але до наших часів він не зберігся, як і інші «чудеса», крім єгипетських пірамід. **** Початок книгодрукування в Україні **** Як відомо, книгодрукування народилося в Німеччині у 1440-х pp. Його батьком вважають І. Гутгенберга. Перша ж книжка українського автора «Передбачальне судження» вийшла у Римі латинською мовою 1483 р. її написав Юрій Котермак із Дрогобича, що якийсь час був ректором Болонського університету. Але на східнослов'янських землях книгодрукування розпочалося щойно в 2-й пол. XVI ст. Першою точно датованою російською книжкою є «Апостол», видрукуваний у московській друкарні за велінням царя Івана IV Грозного Іваном Федоровим та його помічником Петром Мстиславцем 1 березня 1564 р. Безпідставно переслідувані світськими й духовними властями як єретики, Федоров з Мстиславцем утекли з Москви до Литви. 1572 р. Федоров перебрався до Львова, де заснував друкарню на Краківській вул. 1574 р. він здійснив тут друге видання «Апостола», а також опублікував свій знаменитий «Буквар». Ці книжки дали початок книгодрукуванню в Україні. Біографія і творчість Федорова мало відомі науці, вчені й досі сперечаються щодо походження, місця народження та головних етапів життя східнослов'янського першодрукаря. Він народився близько 1525 р. Поширені версії, начебто Федоров походив з Калуги чи Новгорода або з білоруського містечка Петкевич. Однак останнім часом дослідники (Я. Ісаєвич) схиляються до думки, що він народився у Москві чи на її околицях. Зазнаючи фінансових труднощів, Федоров на поч. 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, цих так званих «українських Афін», де діяла школа вищого типу — Острозька академія. Там 1581 р. й надрукував Острозьку біблію, шедевр церковної вченості й тогочасної видавничої справи, а також буквар, Новий завіт тощо. 1582 р. він повернувся до Львова, сподіваючись відновити книгодрукування у цьому місті. Однак його плани не збулися. У грудні 1583 р. після тяжкої хвороби Іван Федоров помер. Збереглася його могила біля церкви Онуфріївського монастиря у Львові. № 3 **** Суть і характер культури Відродження **** Культура епохи Відродження охопила Італію, а її центром була Флоренція. Вперше термін «відродження» вжив відомий архітектор, історик мистецтва і художник Джорджо Вазарі в своїй праці «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих». Але чому епоха названа Відродженням? Справа в тому, що вона спиралася на Античність, і Відродження на початковому етапі малося на увазі як відродження Античності. Пізніше воно мало на увазі під собою відродження людини, гуманізму. Це неповторна та унікальна культура, яка залишила по собі безліч шедеврів. Виділяють два типи Відродження — Північне Відродження і Італійське Відродження. Особливості епохи Відродження виражені в її рисах: гуманізм антропоцентризм Нове ставлення до світу Відродження античної філософії і античних пам’яток мистецтва Модифікація християнської середньовічної традиції. В епоху Відродження дотримувалися середньовічних поглядів — ієрархічності світів, божественного походження світу, символічних аналогій божественного і земного світів. Але, все ж є і невелика відмінність в уявленнях про світоустрій: суть даної епохи в доктрині подвійної істини. Тобто в обгрунтуванні розмежування влади держави і влади церкви. Діячі епохи Відродження або Ренесансу внесли вклад в науково-раціоналістичний світогляд, завдяки відкриттям в астрономії. Їх ідеї геліоцентричної моделі і нескінченності Всесвіту, множинність світів стали основою нового світогляду. В епоху Відродження сформувався новий тип поведінки особистості: усвідомлення власної неповторності і унікальності, завдяки якій людина здатна багато зробити. У культурі виникла модель культурної людини — «homo universalis». Вона характеризувала творчу і працездатну особу. В цей період вплив церкви на суспільство став слабшати. А розвиток книгодрукування сприяв зростанню рівня грамотності, освіченості, розвитку мистецтв, наук, художньої літератури. Представники буржуазії створили світську науку, яка ґрунтувалася на вивченні спадщини древніх письменників і природи. Крім буржуазії, проти церкви наважилися виступити художники і письменники. Вони несли в маси думку, що то не Бог є найбільшою цінністю, а людина. У своєму земному житті людина має реалізувати особисті інтереси, щоб прожити його змістовно, повно і щасливо. Таких діячів культури називали гуманістами. Для епохи Відродження характерний цикл змін і в літературі. З’явився новий жанр ренесансного реалізму, який займався пошуками відповіді на питання про важливість і складність затвердження людини як особистості, становлення її дієвого і творчого начала. Представники епохи Відродження відкидали рабську покірність, яку проповідувала церква. У їх розумінні людина представлялася як вище творіння природи, наповнене красою фізичного вигляду, багатством розуму і душі. Найбільш виразно і яскраво світ Відродження виражений в Сикстинській капелі Ватикану, автором якої був Мікеланджело. Звід капели прикрашений біблійними сюжетами. Їх основний мотив — створення світу і створення людини. Фреска «Страшний суд» є твором, що завершив епоху Відродження в мистецтві. Також слід сказати кілька слів про Північне Відродження. Воно більше зіграло економічну роль, проникнувши в товарно-грошові відносини, ринкові загальноєвропейські процеси. Вони міняли свідомість людей. Вплив Античності тут мало відчувається, воно більше схоже на реформаційний рух. **** Культура Київської Русі **** Культура (з латинської — виховання, освіта, розвиток) — історично визначений розвиток суспільства, матеріальні і духов цінності, створені працею людей. Матеріальна культура — це знаряддя праці, житло, предмети побуту, одяг та трудовий досвід людей. Духовна культура — це освіта, наука, мистецтво, сукупність вірувань, норм моралі, звичаїв і обрядів. Історичні умови розвитку культури 1. Культурні надбання попередніх епох (трипільської, зарубинецької, черняхівської культур тощо) та й тих народів, що проживали на території України, не зникли безслідно, а залишили помітний слід для наступних поколінь, значно вплинули на розвиток культури Київської Русі. 2. Об’єднання східнослов’янських племен в єдину державу - Київську Русь. 3. Пожвавились контакти Київської Русі з Візантією, багатьма країнами Європи та Сходу, що значно вплинуло на взаємозбагачення культур. 4. Прийняття християнства. 5. Успіхи слов’ян у господарському розвитку: розвитку землеробства, ремесел, торгівлі, зростанні і розбудові міст та ін. 6. Постійні війни з кочівниками (печенігами, половцями). Особливості розвитку культури 1. Культура Київської Русі — це результат тривалого процесу розвитку східнослов’янського суспільства. 2. Значний вплив християнської релігії. 3. Значний зовнішній вплив світової цивілізації. 4. Характерна поява нових культурних явищ. №4 **** Рафаель і його вклад в мистецтво **** Творчість Рафаеля Санті втілила світлі і піднесені ідеали гуманізму Відродження. Він прожив коротке, але насичене життя. І за цей час зміст творчості Рафаеля Санті розширився до створення ідеалу гармонійно розвиненої, прекрасної людини, що знаходиться в оточенні великого пейзажу і архітектури. Навчаючись у Перуджино, майбутній художник перейняв свободу постановки фігур, плавність ліній. У 17 років він вже створив ряд картин, повних душевної ясності, гармонії і зрілості — «Мадонна Конестабиле», «Сикстинська Мадонна», «Заручини Марії». Приїхавши до Флоренції, він вбирав у себе знання місцевих художників, як губка. Основні ідеї Рафаеля Санті флорентійського періоду були пронизані ліричною темою материнської любові (художник втратив матір у 8 років). Тут він створив такі картини: «Мадонна зі щегленком», «Мадонна в зелені», «Прекрасна садівниця». Всі вони мали однаковий тип композиції з фігур немовляти Христа, Марії і Хрестителя на тлі сільського пейзажу. Мазки художника м’які, співучі і природні. У 1508 році папа Юлій II запрошує його в Рим для розпису Ватиканського палацу. Працював художник над палацом цілих 8 років, що дозволило висунути його в трійку найбільших майстрів монументального мистецтва. Відмітна риса Санті — декоративна система фресок з алегоричними фігурами. Римський період був насичений не тільки на фрески, а й портретними картинами. Рафаель Санті досягнення в області портретного живопису: він намалював портрети Папи Лева X, Юлія II, кардинала Людовіко деї Россі і Джуліо деї Медічі. Але самим найбільшим витвором майстра залишається «Сикстинська мадонна». Це дуже глибокий образ Марії на руках з немовлям. Картини випромінює бездоганну гармонію, динамічну рівновагу, плавні лінійні обриси, свободу і природність рухів. Що зробив Рафаель Санті для мистецтва? Він створив свій світогляд в мистецтві, який базувався на його ідеях. Останні ж були сформульовані на основі трактатів Платона. Його картини з циклу «Мадонни» передають витонченість матерів і красу, а портрети — велич і гідність, несучи в собі печатку натхненності. Художнику вдалося синтезувати два світи: християнський і класичний грецький. У цьому історики бачать основну заслугу Санті перед мистецтвом. «Еллінізування християнства» вмістило в собі досвід попередників автора, який досконально вивчив його. Він затвердив новий ідеал в мистецтві Заходу. Йому вдалося перетворити гуманістичні ідеї в ясні і прості образи, що передавали філософські та повсякденні поняття. **** Культура скіфської доби **** Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу, який розвивався в євразійських степах від Алтаю до Нижнього Дунаю протягом І тис. до н. е. Вона творчо вбирала в себе впливи сусідів і відповідно пережила кілька етапів історичного розвитку. Формування скіфської культури відбувалося у VII ст. до н. е. під знаком поглинення і засвоєння елементів культури попереднього населення Надчорномор'я — кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н. е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній чорноморського узбережжя [120, с. 128]. Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибитках — чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров'я, Надчорномор'я, Надазов'я, Північного Криму. Літо проводили на півночі — у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем. Геродот сповіщав, що, відступаючи перед персами вглиб степів, скіфи відправили свої сім'ї з худобою на північ, тобто на традиційні літні пасовиська кочовиків. Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м'ясо, молоко, сир. Геродот докладно описує виготовлення екзотичного для греків продукту — іпаки, сиру з кобилячого молока. Значну частку раціону становили каші (пшенична, ячмінна). Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах (мал. 64). Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі кафтани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хутром та орнаментом, для аристократії — золотими орнаментованими платівками, число яких іноді сягало кількох тисяч. На довгому вбранні знатних скіфянок та високому головному уборі було чимало золотих бляшок- нашивок. Основа скіфського війська — легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Своєрідністю тактики бою була влучна стрілянина по ворогу на повному скаку. Досконалий лук та лучники були добре відомі за межами Скіфії. Не лише безпосередні сусіди, а й далека Греція запозичили наконечники стріл скіфських типів. Письмові джерела свідчать, що поліцейську службу в Афінах несли найманці — скіфи — лучники. Ударною силою скіфського війська була важкоозброєиа кіинота. Вона складалася зі скіфської знаті, яка могла придбати коштовний захисний обладунок. Останній, крім щита, включав шкіряні куртку, штани та шолом, обшиті, як лускою, залізними чи бронзовими пластинами. Найдорожчим був обладунок грецької роботи — виготовлені із суцільного бронзового чи сталевого листа шоломи, поножі античної роботи. №4 **** Антична культура **** Антична культура має дуже велике значення для світової цивілізації. У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова “античний” з латинської – “стародавній”. В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати “антиками”. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття “античність” – для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився. Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології. Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою. **** Українська культура 14-17 ст. **** З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувалися в існуючі порядки, навіть залишали при владі місцевих князів з умовою, що вони підкорятимуться великому литовському князю. Відчуваючи вищість української культури, литовці користувались українською мовою в урядуванні, складанні грамот і законів. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими та білоруськими князями. Але у другій половині XIV ст., коли після польсько-литовської унії 1385 р. литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, взяли гору польські впливи. У цей же час зміцнюється і московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забирає під свою владу Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Щоб заволодіти всіма східнослов’янськими землями, Москва оголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453) – спадкоємицею Візантії (так звана теорія «третього Риму»). Над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого – омосковлення. Іншою великою перешкодою розвиткові української культури було те, що протягом XV-XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка дощенту нищила край, забираючи тисячі людей у неволю. Ні литовський, ні польський уряди не мали сили організувати оборону окраїнних земель. Це зробили українські козаки, які не лише стали оплотом оборони України перед татарами, а й підняли стяг боротьби проти колоніального гніту польської шляхти та окатоличення православного населення. Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Від селян їх відрізняла воля, а від шляхти – те, що вони не могли бути власниками селян. Через політичні обставини наприкінці XVI та в XVII ст. значення козацтва зростало. Справа в тому, що під натиском Польщі з її розвиненою культурою «руський елемент» (тобто український та білоруський) починає втрачати грунт під ногами, особливо в Галичині. У XVI ст. тут уже немає й сліду українських боярських чи шляхетських родів, тільки дрібна шляхта ще зберігає своє національне обличчя. У Львові русини не мали права мешкати на головних вулицях, споконвічна українська людність була загнана на передмістя. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині і Брацлавщині. Найдовше зберігалась українська шляхта на Волині, але з часом і там з’являються колонізатори, і багато родів, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір. У XVI ст. починається поступове відновлення древніх українських міст після татарської навали, вони перетворюються у значні центри ремесла, торгівлі, кредитно-грошових операцій. Найбільші з них перебували у Литовсько-Польській державі на особливому становищі – як юридично-правові одиниці з особливим правом, звичаями, законами самоврядування, тобто мали повну волю у вирішенні внутрішніх справ, королю сплачували лише податки. Такі міста користувалися магдебурзьким правом самоврядування. З великих міст найраніше здобув таке право Львів (1356), трохи пізніше – Кам’янець-Подільський, згодом – Київ, Луцьк, Кременець та ін. Влада у таких містах належала магістрату, який обирала міська громада. №6 **** Загальна характеристика культури Стародавнього Єгипту **** Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІУ століття до н.е. Найбільш істотною рисою був її сакральний теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Віра у загробне життя пов'язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом; його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Теологічне обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян Ра, божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат. Докладніше про релігійні вірування давніх єгиптян див. у відповідному розділі. Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в їх блискучих художніх досягненнях. Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов'язане з культом і виражало основні ідеї релігії: безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона, тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування. Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць - будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу. Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя. З релігійним характером мистецтва була пов'язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. Індивідуальна воля художника була обмежена - завдання його було не творити, а оберігати священні канони. Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд: піраміда, обеліск, колона. Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб. Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ. Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні. Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс. На думку видатного німецького філософа Г. Гегеля, "сфинкса можно считать символом египетского духа: человеческая голова, выглядывающая из тела животного, изображает дух, который начинает возвышаться над природой, вырываться из нее и уже может свободнее смотреть вокруг себя, однако не вполне освобождаясь от оков" (Г.Гегель. Соч. М.-Л., 1935. Т.8. Философия истории. С.186). Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти - записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає "Книга мертвих", яка носила сакральний характер. У період Нового царства, після релігійних реформ фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) в єгипетській культурі посилюються гедоністичні мотиви, культура на якийсь час стає більш світською, реалістичною і гуманістичною (так званий "амарнський період"). Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з'явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо. Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу - математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок. Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної. **** Києво-Могилянська академія і її роль у розвитку України **** Наприкінці XVII — у першій по ловині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам’янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали “грецькими”. Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 р., навіть багато жінок були письменними. У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гальшка Гулевичівна, “палаючи побожною ревністю до віри грецької”, подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Иов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали. Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися. Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав “промислінником і благодітелем”, а Ф.Прокопович — “ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської”, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Петра І, її лихоманило майже 30 років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С.Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи. Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян. Учні шкіл та слухачі колегії, або “бурсаки”, під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов’язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями. Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О.Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук. Уряд царської Росії своєю “милістю” позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію. №7 **** Загальна характеристика раннього Відродження **** Раннє Відродження (італ. il primo Rinascimento) є періодом епохи Відродження (XIV—XVII ст.), в основі якого лежить принцип гуманізму, утвердження гідності і краси реальної людини, її розуму та волі, її творчих сил. Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня забава, яку можна надати меншим талантам. «Для мистецтва потрібне одне, — говорив Челліні, — уміти чудово виписати чоловічий і жіночий торс». Людське тіло представлено в їхніх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м'яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю. Раннє Відродження умовно поділяється на два етапи — проторенесанс та саме Раннє Відродження. Ознаки проторенесансу в образотворчому мистецтві Італії не означали знищення готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися помітних життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст. У добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві Художників у Італії починають високо цінували. Члени родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору. Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі. Флорентієць Мазаччо — художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капеллі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур. **** Софія Київська як світоглядна ідея та художній шедевр**** Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття “Софія” на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилучення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом. Софія Київська стала не лише пам´ятником перемоги християнства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами. Печеніги були найстрашнішим степовим напасником. Їх розгром надовго убезпечував кордони давньоруської держави. Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав також уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи, і не тільки уславити, а й утвердити у свідомості народу непорушність тієї феодальної ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київському столі. На бокових стінах і на західній стіні центрального нефа розміщувались портрети Ярослава. Весь образ грандіозного п´ятинефного собору, увінчаного тринадцятьма главами, мав наочно втілити ідею прилученості Русі до світової християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу. №8 **** Мікеланджело як видатний представник Високого Відродження **** Мікеланджело народився в містечку Капрезе (Тоскана, Італія) 6 березня 1475 в сім’ї небагатого міського старости Лодовіко Буонарроті. Не маючи достатньо коштів на виховання всіх своїх дітей, батько віддав Мікеланджело на виховання в іншу сім’ю, де маленький геній навчився азам роботи з глиною та інструментом. З 1488 він навчався в майстерні у художника Доменіко Гірландайо, а через рік перейшов у школу мистецтв Лоренцо Медічі у Флоренції. Медічі був наставником Мікеланджело, він розгледів його талант і всіляко сприяв його творчості. У період з 1490 по 1492 рр. були створені рельєфи «Мадонна біля сходів», «Битва кентаврів», в яких втілився геніальний талант юного майстра. У 1492 році, коли помер Медічі, Мікеланджело повернувся в рідні краї. У 1496 році на запрошення кардинала, який купив його мармурове творіння — «Купідона», Мікеланджело переїжджає до Риму і працює до 1501 року над скульптурами «Вакх» і «П’єта» в соборі св. Петра. З Риму він повернувся до Флоренції вже відомим і шанованим скульптором. Тут Мікеланджело створює знамениту скульптуру Давида з мармуру (1504), над якою працював довгих три роки. Мікеланджело приїжджає в Рим в 1505 році для роботи над замовленням папи римського Юлія ІІ. До 1512 роки з перервами майстер працює над створенням гробниці для тата, статуєю Юлія ІІ з бронзи, а також розписує фрески стелі Сікстинської капели (серед них: «Страшний суд», «Потоп»). Після смерті папи Юлія ІІ в 1513 році, Мікеланджело продовжує роботу над надгробної скульптурою, на яку, за загальними підрахунками, великий скульптор витратив близько сорока років свого життя. З безлічі незавершених частин проекту, закінченою статуєю був лише знаменитий мармуровий Мойсей. У похилому віці Мікеланджело все більше часу приділяв архітектурі. Новий папа призначив його головним архітектором при реконструкції храму Святого Петра в Римі, де Буонаротті працював безоплатно. Величезний купол собору, спроектований Мікеланджело, був закінчений вже після смерті великого творця. Помер Мікеланджело 18 лютого 1564 в Римі і був похований у Флоренції в церкві Санта -Кроче. **** Особливості культури доби Скіфів**** Див. №4 п.2 №9 **** Яке значення мало визначення християнства у Середньовіччі ****

Релігія та церква в житті середньовічного суспільства

У середньовіччі християнська церква мата абсолютний вплив на духовне життя європейського суспільства. Вона формувала його релігійну свідомість, сприяла розвитку культури й зміцненню єдності Європи, проповідуючи її народам нові етичні цінності. Середньовічна людина вірила, що служителі церкви мають забезпечити прихильність небес як до кожного християнина, так і до суспільства в цілому.
Відносини церкви та світської влади не були однозначними. З одного боку, церква й держава не могли існувати одне без одного. Церква потребувала підтримки світських можновладців і своїм авторитетом освячувала владу правителів. Вона була частиною феодального суспільства, великим землевласником, Єпископи та абати були васалами королів і служили їм за отримані землі. З іншого боку, церква й держава зверталися до різних сфер буття людини. Церква — до духовного, а монархи — до матеріального. Невизначеність впливу світської й духовної влади приховувала в собі небезпеку конфлікту.
Християнство на початку епохи Середньовіччя

На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню.
Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та па Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками: по-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповідницької діяльності та мученицької смерті апостолів Петраі Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі.
Саме апостол Петро був першим римським епископом. Уже в V ст. римські єпископи присвоїли собі титул глави церкви і їх почали називати панами (з грец. — батько)
Пани успадкували авторитет й апостольську благодать святого Петра. Це дозволило їм домагатися верховенства над світськими правителями. В утвердженні такої думки велике значення мало вчення єпископа Августина Аврелія (354-430). Це був видатний філоеоф-богослов, який у своїх працях заклав ідейні основи середньовічного західного християнства. Найпонуляриішою працею Августина є «Сповідь», у якій він аналізує свої вчинки іі бажання з позицій совісті — нового морального християнського поняття, яке було невідоме людині Античності.
Свое бачення проблем держави, співвідношення церкви і світської влади Августин описав у трактаті «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне і земне.
Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ, Єрусалим; град земний — зло і пристрасті, місто диявола, Вавилон. Мета людства — створення на землі граду Божого, царства справедливості, але це стане можливим, коли людина перестане грішити, матиме добро в душі й досконалість у вчинках. Для Августина людина важливіша за державу, бо лише віра й удосконалення людини наближають її до граду Божого. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний.
На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Констаиіиноиольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. Иа Сході тривало фактичне одержавлеиня церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі.

**** Українська культура 18-19 ст.****

Розвиток культури у 18 ст. відбувався за досить складних умов. Прагнення встановити контроль над культурним життям українців – характерна риса колоністської політики держав, що володіли землями України. З 20-х рр. 18 ст. впроваджувався суворий закон Синоду над Київською та Чернігівськими друкарнями. Заборонялося друкувати укр. мовою. попри несприятливі умови розвитку освіта залишалася на доволі високому рівні Кількість початкових шкіл зростала. До першої пол. 18 ст. на землях Лівобер діяли колегіуми. Вищим навчал закладом головним осередком науки та мистецтва залишалася Києво- Мог акдем Протягом І пол. розвивався театр – шкільний і мандрівний. Найвидатнішим явищем історичної літератури І пол. ст. стали козацькі літописи (Самовидця, Самійла Величка, Грабянки)

У ІІ половині 18 ст. книгодрукування було важливою частиною культури навколо друкарень гуртувалися кращі фахівці, які займалися наукою та культурою. Однією з найбільших була друкарня Києво-Печерської лаври. На західноукр землях найбільшою була Львівська друкарня. Особливістю літератури ІІ пол. 18 ст. був відхід у минуле полемічної і проповідницької літератури, шкільної драми Видатним явищем в літературному житті Укр стала творчість Григорія Сковороди

Серед природничих наук виділялася медицина. У 1773 р. у Львові була створена медична колегія для підготовки лікарів та аптекарів Діяльність лікарів повязувалась з пошуаами заслбів та методів боротьби з поширеними у ті часи епідемічними захворюваннями У 1795 р. з’явився перший підручник з ботаніки. Високого професійного рівня досягло хорове мистецтво. Відомий Максим Березовський – автор 20-ти концертів для хору

До серд 18 ст. в Україні досягла найвищого піднесення архітектура українського або козацького бароко У виконаних у цьому стилі будівлях панували пишні багаті показні форми. Відомі майстри Степан Ковнір та Іван Григорович-Барський.

№10

**** Висвітліть сучасну західну культуру****

**** Образотворче мистецтво Київської Русі ****

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розписами водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 262; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!