Дофілософські світогляди й картини світу.

Тема1. Антична філософія

1.1. Етапи розвитку античної філософії.

1.2. Досократовський період античної філософії (Фалес, Геракліт, Демокрит)

1.3. Класичний етап розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

1.4. Елліністичний період (Епікур, стоїки)

 

1.1. Етапи розвитку античної філософії.

 

Античною філософією прийнято називати сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому і в давньоримському суспільстві з кінця VII ст.. до н.е до VI ст. н.е. (термін „античний”в перекладі з латинської означає „стародавній”).

 

Етапи розвитку античної філософії.

1. Досократовський або натурфілософський (VII- Vст до н.е.). Цей період представлено такими філософами, як Фалес (Мілетська школа), Парменід (Елейська школа), Геракліт, Піфагор, Демокрит(Атомістична школа).

2. Класичний (V – IV ст.. до н.е.). Представлену філософами Сократом, Платоном, Аристотелем.

3. Еліністичний період (IV – I ст.. до н.е). В цей період найбільше значення отримують школи Епікура і стоїків.

4. Римський період (I ст. до н.е – VI ст. н.е). Представлене діяльністю римських філософів – М.Т.Цицерона, Л.А. Сенеки, Епіктета та Марка Аврелія.

 

Характерні риси античної філософії:

А) позитивні:

1.Філософія вперше сформувалася як самостійна сфера суспільного життя, вперше отримала свою назву.

2.Формується терпиме відношення к іншим точкам зору (толерантність).

3.Утримувала в зародку усі пізні типи світогляду (матеріалізм, ідеалізм).

Б) негативні:

4.Умогляд та споглядання.

5.Відсутність зв'язку з практикою.

6.Обгрунтування рабства. Духовний аристократизм.

 

1.2. Досократовський період античної філософії.

 

Даний період охоплює VII- Vст до н.е. Друга його назва- натурфілософський. Характерними рисами цього періоду є:

а) Перевага натурфілософської проблематики (об єктом філософського аналізу являється навколишнє середовище людини.

б) Пошук первісної речі (вихідного початку буття, з якого все складається).

в) Космологічна проблематика (спроба дати загальну картину світу).

  

Направлення та представники даного періоду:

1. Геракліт Ефеський (544- 483) – народився в Ефесі в царській родині. Добровільно відмовився від влади на користь молодшого брата і жив відлюдником. Так як висловлював свої думки дуже путано, отримав прозвище „темний”. Сократ сказав про нього:”Як чудово все те, що я зрозумів. Ймовірно, також чудово й те, чого я не зрозумів.”

Головна праця – «Про природу».

Його погляди:

1. Основа усього – вогонь.

2. «Все тече, все змінюється...Неможна двічі увійти в одну і ту ж саму річку» (діалектичне розуміння світу).

3. Космос не створений Богами, він- вічний. Періодично він знищується в полум'ї, а потім знову відроджується (теорія циклічності).

4. В світі існує необхідність - „логос”(принцип упорядкування).

5. Основою пізнання являються відчуття.

6. Найвищою метою пізнання є пізнання логоса.

7. Головний закон світобудови – боротьба протилежностей.

 

2. Піфагор Самоський (584 – 500)- народився на о.Самос. Пізніше емігрував до Південної Італії, жив у Кротоні. Заснував релігійну спілку (її принципи- спільність майна, сувора ієрархія, мета- досягти рятування). Першим почав називати себе філософом(тобто люблячий мудрість), а не мудрецем (софістом).

Його основні погляди:

1. Абсолютизація чисел, підняття їх на рівень реальної сутності всіх речей.

2. Релігія і мораль – атрибути упорядкованого суспільства.

3. Душа людини – невмируща, після смерті переселяється в інші тіла(метемпсихоз).

4. Все в світі повторюється (теорія циклічності).

5. Вища етична мета- очищення (для тіла- через вегетаріанство, для душі – через пізнання музикально- числового складу космосу).

 

3. Атомістична школа:

Левкіпп (500- 440) і Демокрит (460- 370). Найбільш відомі з них погляди Демокрита.

 

Головна праця: «Малий діакосмос».

 

Основні ідеї:

1. Світ складається з атомів й пустоти (атоми- буття, пустота- небуття). Атоми неподільні, мають різноманітну форму, знаходяться в постійному русі.

2. Заперечує випадковість. Все в світі причинно обумовлене (жорсткий детермінізм).

3. Живе виникає з неживого й відрізняється від нього наявністю душі. Душа складається з дрібних, найбільш рухомих атомів. Після смерті розпадається (тобто смертна).

4. Вважав, що в нескінченному просторі існує безліч світів. Земля представляє собою диск з поглибленням „зверху”.

5. Від предметів постійно відділяються найтонщі шари атомів („образи”) й впливають на органи почуття людини. Джерелом та основою пізнання є відчуття. Однак, сутність світу (атоми й пустоту) можна пізнати тільки за допомогою розуму.

1.3.Класичний етап розвитку античної філософії.

 

Даний етап охоплює собою століття до н.е. та представлене софістами, Сократом, Платоном, Аристотелем.

 

1. Софісти.

В середині другої половини Vст до н.е. спостерігається розквіт рабовласницької демократії в Афінах. Давала можливість широкому колу вільних громадян брати участь в справах поліса, рабовласницька демократія потребувала від них широкої освіти. Ці вимоги задовольняли діяльністю професіональних вчителів спільної освіти, які вчили не тільки риторики, політики й судовиробництву, а й іншим знанням, якими повинна була володіти людина, щоб вважатися „мудрою”. Ці вчителя отримали назву „софісти”(мудреці)

Софісти не представляли собою єдиної школи. Вони суперничали друг з другом. Однак, усіх їх об'єднує як зовнішні риси (професіональне викладання), так і метод філософствування.

Умовно софістів поділяють на старших (Горгій, Протагор, Антіфонт) і молодших (Критій, Фрасімах, Лікофрон).

Спільні риси вчення софістів:

а) Перенесли увагу філософії з природи на людину („Людина- міра всіх речей”).

б) Вважали, що всі люди від природи рівні.

в) Велику увагу приділяли язику- як засіб передачі „думок”.

г) Вважали, що абсолютної істини не існує. В результаті потрібно навчити учня захищати любу точку зору (навіть заздалегідь не вірну).

д) Етика – аморальна. Об'єктивні цінності (справедливість, добро)- відсутні („справедливість- це вигода сильнішого”, ”що для одного є добром, для іншого може бути злом”).

е) Релятивізм (абсолютизація відносності). Горгій казав: 1. Нічого не існує. 2. Якщо щось існує, його не можна пізнати. 3. Якщо це можливо пізнати, то його не можна передати й пояснити іншому.

е) Конструкція доведення кожного тезису складається в прийнятті визначеної передумови, з якої потім виводять висновок, ведучий к суперечкам.

ж) Скептицизм, межуючий з атеїзмом (Протагор- „Про Богів нічого не можу знати, ні те що вони існують, ні те що вони не існують, або яку вони мають подобу”).

2. Сократ (469- 399) – народився в Афінах в сім 'ї каменяра Софроніска. Устрою філософської системи не створив та писемних творів не залишив. Все , що ми про нього знаємо, дійшло до нас завдяки працям його учнів- Платона та Ксенофонта. В кінці життя вороги звинуватили Сократа у безбожництві, поганому впливі на молодь і приговорили його к смерті. Сократ, не дивлячись на умовляння друзів, відмовився бігти та прийняв отруту (цикуту).

Сократ переніс увагу філософії з оточуючого людину середовища (онтологічних проблем) на саму людину. Він вважав, що неможна пізнати оточуючий нас світ (агностицизм), а можливо пізнати тільки самого себе („Пізнай самого себе”). Чим більше людина знає, тим сильніше відчуває, що знає мало („Я знаю, що нічого не знаю”).

Основний метод пізнання істини – діалог. Сократ ніколи заздалегідь не приєднувався к якому- не будь твердженню (відмова від претензій на володіння позитивним знанням), а намагався критично обміркувати всі можливі точки зору. В цьому проявляється антидогматизм Сократа.

Сократ назвав свій метод „майевтика”- пробудження істини шляхом навідних питань.

В етиці- дотримувався сурового раціоналізму, стверджує, що доброчесність тотожна знанням і, що людина, знаюча, що таке добро,не стане поступати дурно.

Сократ критикував сучасну йому рабовласницьку демократію, вважав, що влада повинна належати не народу, а „кращим”, тобто моральним, справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадянам.  

 

3. Платон (427- 347) – учень Сократа. Заснував в Афінах школу під назвою „Академія”. Створив об'єктивно-ідеалістичну систему. Написав більше 30 робіт (усі у формі діалогу). Найбільш відомими його роботами є: «Держава», «Закони», «Федр», «Тімей», «Критій».

 

Його основні погляди:

1. Онтологія.

Платон вважав, що істинним буттям є „світ ідей”- світ духовної сутності. „Ідеї” – вічні та незмінні, володіють визначеною ієрархією. Саме вони являються метою людського пізнання. Небуття- матерія. Платон розумів під матерією пасивну, кісткову масу, з якої складаються усі оточуючі нас предмети. Між „світом ідей” та матерією існує так зване „уявне буття”- реальний оточуючий нас світ (створений „деміургом” (Богом), споглядаючим на „ідеї” з матерії). В основі світу лежить конфлікт між буттям і небуттям (саме тому предмети виникають і знищуються , не залишаються постійними).

2. Теорія пізнання.

Платон вважав, що пізнавати потрібно тільки істинне буття- світ ідей. Пізнання ідеї здійснюється шляхом „нагадування”. Платон вважав, що душа людини, до того як вселитися в тіло, деякий час перебуває в світі ідей та споглядає їх. Цього можна досягти в процесі діалогу (подальший розвиток „майевтики” Сократа, отримавши у Платона назву „діалектика”.

Чуттєве пізнання не годиться, так як з його допомогою можна пізнати тільки „уявне буття”(оточуючий нас світ). Достовірні знання- знання ідей, близьке к достовірному- знання чисел, уявне знання- знання реальних речей.

3. Вчення про душу.

Душа людини- невмируща. Після смерті людина на деякий час потрапляє в „світ ідей”., а потім переселяється в інше тіло („метемпсихоз”- теорія переселення душ). Душа складається з трьох частин: 1.Розум. 2. Свобода і благородні побажання (вірність и т.і.). 3.Чуттєвість. У філософів переважає розум, у воїні- свобода, у простих людей- чуттєвість.

4. «Ідеальна держава».

В ідеальній державі повинно бути три стану- філософи(повинні керувати), воїни(повинні захищати державу та допомагати філософам в керуванні), ремісники та хлібороби (повинні годувати перші два стану. Приналежність к одному або іншому стану визначається тим, яка з 3-х частин душі переважає у даної людини.

Платон вважав, що все зло у світі трапляється через наявність приватної власності, стрімкості до збагачення. Ідеал- регламентація всіх сторін життя.

5. Етика.

Всі три стану повинні осмислювати („згадати”) вроджені чесноти: філософи- мудрість, воїни- хоробрість, прості люди- помірність. Додержання цих чеснот веде до справедливості.

 

4. Аристотель (384- 322) – учень Платона. Народився в Стагирі, жив в Афінах, тут же створив філософську школу «Лікей» (друга назва – «перипатетична школа» (від грецького слова „перипатос” - прогулка). В кінці життя емігрував в Халкіду, де й помер. Відомий тим, що був вихователем Олександра Македонського. Аристотель написав більше 150 робіт практично по всім існуючим в давнині областям знань. Найбільш відомими його роботами були: «Метафізика», «Фізика», «Політика», «Органон», «Категорії», «Нікомахова етика».

Аристотель вже в „Академії” розійшовся по багатьом питанням зі своїм вчителем Платоном. Відома його фраза – «Платон мені друг, але істина дорожче».

 

Його погляди:

1. Онтологія.

На відміну від Платона Аристотель вважав реально існуючим оточуючий нас світ. Буття у Аристотеля носить множинний характер. Одиничне, володіюче самостійністю буття, він назвав сутністю. Сутність буває вищою і нижчою. Нижчі сутності складаються з форми і матерії (всі оточуючі людину предмети), вищі- представляють собою чисті форми (ангели, духи). Найвища сутність- це чиста, позбавлена матерії форма- першо двигун, служить джерелом життя і руху усього космосу (Бог).

Аристотель виділяє 4 причини буття:

1. Матерія - то, з чого складаються предмети (первинний матеріал, потенція речей; пасивний початок).

2. Форма - активний початок, придає матерії актуального стану, перетворюючи її з можливості в дійсність.

3. Рухома причина - енергетична база формування речей, початок руху.

4. Цільова причина - те, ради чого все діється. Кожне буття утримує в собі внутрішні цілі (те, ради чого воно існує; теологія).

Тоді як Платон відривав свої „ідеї” від реальних предметів, Аристотель вважав, що будь який предмет- неподільне єдинство форми та матерії („форма” Аристотеля в чомусь тотожна „ідеї” Платона).

Аристотель виділяв чотири виду руху:

1. Якісне або змінене

2. Кількісне - збільшення та зменшення

3. Переміщення – рух у просторі.

4. Виникнення та знищення

2. Теорія пізнання.

Об'єктом пізнання у Аристотеля є реальний світ (заперечив абстракцію Платона). Задача науки- відкриття необхідного в природі, воно може бути виражено тільки в загальних поняттях. Етапи шляху пізнання: 1. Відчуття. 2. Уявлення. 3. Досвід в зв'язку з пам'яттю. 4. Мистецтво. 5. Наука. Завдання пізнання – сходження від простого чуттєвого сприйняття к вершинам абстракції.

3. Вчення про душу.

Душа- форма по відношенню к тілу. Душа невмируща, її не можна знищити. Аристотель заперечив вчення про переселення душ.

Він виділяє 3 види душі: а) рослинну; б) тваринну; в) людську. Рослинна душа володіє функціями живлення росту та розмноження. Тваринна душа, крім цих же функцій, володіє також здатністю бажати, прагнення к приємному та уникнення неприємного. А людська душа крім всіх попередніх функцій, володіє також розумом. Розум – це частина душі, яка думає та пізнає. Розум- не залежить від тіла, невмирущій і знаходиться у тісному зв'язку з всесвітнім розумом. Він вічний та незмінний, здатний к досягненню вічного буття і складає сутність вічного двигуна (Бога).

4. Етика.

Центральним поняттям етики Аристотеля- чеснота. Аристотель поділяє всі чесноти на 2 види: діаноєтичний (інтелектуальний) (мудрість) і етичні (вольові). Перші формуються в процесі навчання, другі завдяки звичкам (відносяться до характеру людини). Чеснотами володіє не кожна людина, а тільки та, яка змогла її активно виявити, та, яка діє.

Вища форма діяльності – пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду у самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні.

Гарантія цнотливого життя- відхилення від крайності, в помірності.

 

5. Теорія держави.

Аристотель – супротивник «ідеальної держави» Платона, прибічник приватної власності. Кращі форми держави по Аристотелю – монархія, аристократія, та політія (держава, в якій влада належить середньому класу), найгірші форми- тиранія, олігархія, демократія. Аристотель заперечував як бідність так і велике багатство. Прибічник помірності у всьому.

Аристотель автор „патріархальної” теорії виникнення держави. Держава виникає шляхом посилення влади голови сім'ї. Мета держави- охорона майна, рабовласницького устрою, недопущення дуже сильного посилення особистості, надмірного накопичення багатства в одних руках.

Аристотель прибічник рабовласницького устрою, ідеолог завойовницьких походів О.Македонського на Схід. Ідеальною є держава, яка забезпечує максимальну міру щасливого життя найбільшої кількості рабовласників.

6. Логіка

Аристотель є „батьком” формальної логіки (наука про форму мислення). Він відкрив силогізм, розробив основні закони логіки, вивчали види доведень, аналогію та індукцію.

Творчість Аристотеля- це вершина не тільки античної філософії, це вершина усього давнього мислення.

 

1.4.Еліністичний період(IV – Iст. до н.е)

Епохою елінізма прийнято називати період з 338 р. до н.е. (перемога Македонії над грецькими державами в битві при Херонее) до 30 р. до н.е. (включення в склад Римської держави Египту- останнього з еліністичних держав). Найбільш відомими направленнями даного періоду були епікуреїзм та стоїцизм.

 

Епікур (342 – 271) – народився на о.Самос. Більшу частину свого життя провів в Афінах. В 307 році заснував в Афінах одну з самих впливових шкіл античності „Сад Епікура”. Його головна робота: „Про природу” (37 книг)- до нас не дійшов. Відомо 3 листи Епікура ( к Геродоту, Піфоклу, Менекею) і його „головні ідеї”.

Епікур поділяв свої вчення на 3 частини – каноніку (теорію пізнання), „фізику” (вчення про природу), та етику.

 

Його основні погляди:

1. Онтологія. Всесвіті існує багато світів. Всі предмети складаються з атомів. Атоми – вічні, нероздільні, їх не можливо зруйнувати, знаходяться в постійному русі (послідовність Демокрита). Наряду з атомами існує пустота.

2. Вчення про Бога. Боги існують, але вони не втручаються в справи людей. Вони знаходяться в просторі між світами та насолоджуються блаженством. Богам слід поклонятися, но не слід їх боятися або чекати від них якої не будь допомоги (деїзм).

3. Вчення про душу. Душа людини також складається з атомів і після його смерті розпадається разом з тілом.

4. Детермінізм. Епікур заперечував жорсткий детермінізм Демокрита, вважає, що випадковість має місце в світі.

5. Теорія пізнання. Джерелом наших знань є чуттєві сприймання. Критерій істини знань є співвідношення нашому чуттєвому опиту. Всі помилки трапляються із-за наших думок.

6. Мета філософії – забезпечення спокою нашого духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. „Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерті наступає, то нас вже нема”.

7. Етика. Єдине благо для людини – насолода (гедонізм). При цьому насолодження Епікур розумів, як відсутність страждань. Самоусування від тривог та загроз, від суспільних та державних робіт Епікур вважав кращім засобом запобігти страждань. Своїх послідовників він призивав „прожити все життя непомітно”.

 

Література.

 

1. Асмус В.Ф. Античная философия. М., 1976.

2. Введение в философию. В 2 ч. Ч.1. М., 1989. Гл.1.

3. История философии: конспект лекций. Учебное пособие. – Запорожье, 1994.

4. Радугин А. А. Философия. М., 2001.

5. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001.

 

Тема 2. Філософія середньовічної Європи.

2.1. Загальна характеристика середньовічної філософії

2.2. Період патристики.

2.3. Філософія Августина Блаженного.

2.4. Період схоластики. Хома Аквінський.

 

2.1. Загальна характеристика середньовічної філософії

 

Середньовічною філософією називається етап у розвитку філософії, що охоплює ІІ – Х ст.ст. і безпосередньо зв'язаний із християнством.

 

Характерні риси середньовічної філософії:

 

1. Філософія була служницею богослов'я (метою філософії була задача пояснення й обґрунтування істин, що утримуються у Священному Писанні).

2. Філософія багато в чому залишалася далекою середньовічному суспільству. Усі філософські праці писалися на латині, зрозумілої тільки вузькому колу церковників. Питання, якими займалися філософи того часу, були далекими від реального життя.

3. Середньовічна філософія була синтезом 2-х традицій –християнського одкровення й античної філософії. За допомогою методів античної філософії улаштовувалися догмати християнського віровчення.

4. Для філософії даного періоду був характерний геоцентризм (центральне місце у філософії займала проблема Бога).

5. Креаціонізм (концепція, відповідно до якої Бог створив світ і продовжує його творити).

6. Філософією займалося головним чином духівництво.

7. Однією з характерних рис середньовічної філософії була боротьба реалізму і номіналізму що йшла на протязі декількох століть.

 

"Реалізм" – один з напрямків середньовічної філософії, що вважає, що первинною реальністю володіють "загальні поняття" (універсалії), а одиничні предмети -вторинні. На їхню думку, загальні поняття завжди існували в божественному розумі. Відповідно до них Бог створив усі конкретні одиничні предмети.

"Номіналізм" – також один з напрямків середньовічної філософії, що думає, що щирою реальністю володіють тільки одиничні предмети, а загальні поняття (універсалії) – усього лише продукт людської свідомості.

Розбіжності між реалістами і номіналістами спостерігалися також в області розуміння ними сутності Трійці. Реалісти думали, що реально (існує) тільки один Бог, а Трійця –це видимість. Номіналісти ж думали, що кожен учасник Трійці самостійний, а видимістю є її єдність (тобто фактично існують 3 боги. Подібне розуміння номіналістами Бога привело пізніше до їхнього осуду офіційною церквою.

Представники реалізму: Августин Блаженний (354-430), Іоанн Скотт Еріугена (810-877), Ансельм Кентерберийський(1033-1109), Хома Аквінський (1225-1274).

Представники номіналізму: Іоанн Росцеллін (1050-1110), Вільям Оккам (1300-1350), Іоанн Дуне Скотт (1265-1308).

"Концептуалізм" –компромісна точка зору між реалізмом і номіналізмом (Пьер Абеляр).

 

Періоди середньовічної філософії:

1. Патристика (від лат. Patres – «отці» (церкви) – сукупність філолофсько-теологічних навчань християнських мислителів І – VІІІ ст. н.е. отців церкви), що мали головною метою захист і теоретичне обґрунтування християнської релігії.

2. Схоластика (від лат. scholastіcus – шкільний) –середньовічна шкільна філософія, представники якої – схоласти – прагнули раціонально обґрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Хронологічно охоплює ІX – XІ ст.

У цілому середньовічну філософію можна охарактеризувати як об'єктивний ідеалізм.

 

2.2. Період патристики.

 

Патристика, як уже говорилося, хронологічно охоплює ІІ-VІІІ ст.ст. н.е. Філософи даного періоду (усі – відомі теологи – «отці церкви») ставили перед собою наступні задачі:

1. Захист християнського віровчення від язичників і його поширення.

2. Створення стрункої системи християнських догматів.

3. Боротьба з античною філософією, запозичення її методів (з метою теоретичного обґрунтування християнського віровчення).

У розвитку патристики виділяють наступні школи і напрямки:

 

1. Гностицизм (І – ІІ ст.ст.).

Основні представники - Василід, Валентин, Гераклеан.

Основні положення:

1. Дуалізм. Споконвічно у світі існують 2 початку –Бог і матерія. Від Бога виходить добро, від матерії – зло. Йде постійна боротьба добра і зла.

2. Теодицея (виправдання Бога). Вважали, що існує 2 боги – деміург (створивший світ з матерії; від нього – як добро, так і зло) і іскупитель (від нього – тільки добро).

3. Світ –вічний (цим фактично заперечувалася ідея утвору світу Богом).

4. Аскетизм.

5. Претензія на знання (гносис) справжнього змісту Біблії.

Уже до кінця ІІ ст. навчання гностиків було оголошено єретичним (через його крайній дуалізм і занадто алегоричного тлумачення змісту Біблії, що відкривало дорогу численним єресям).

 

2. Маніхейство (ІІІ ст.) -навчання, засноване перським філософом Надь (Маіхеус) (216-270). Християнська церква практично відразу оголосила його єретичним.

Основні його положення:

1. Дуалізм. У світі споконвічно ведеться боротьба між добром і злом (добро, світло – від Бога, зло, пітьма –від матерії).

2.Душа людини також дуалістична (складається зі світлої і темної частин).

3. Єдиний шлях до порятунку –строгий аскетизм (причому порятунок людини залежить тільки від її власних зусиль; таким чином відкидалася посередницька роль церкви).

4. Цілком відкидався Старий Завіт.

 

3. Апологетика (ІІ – ІІІ ст.ст.). Апологетами називали філософів, що у своїх працях захищали переваги християнського віровчення, намагалися зробити його зрозумілим і привабливим для утворених людей і правителів того часу. Одні апологети займалися теоретичною розробкою християнської догматики, інші – полемізували з язичниками і єретиками. Найбільш відомими представниками цього напрямку були – Татіан, Юстин Мартир, Квінт Септимій Тертулліан (160-230).

Зокрема, Тертулліан протиставляв філософію і релігію, вважав, що між вірою і розумом немає точок дотику ("вірю, тому що безглуздо"). Істина, на його думку, уже дана в Євангелії, а філософський розум веде лише до єресі.

 

4. Олександрійська школа (ІІІ – ІV ст.ст.). Представниками даного напрямку минулого були такі християнські теологи, як Ори ген (184-254), Арій (256-336), Панас Великий(295-373). Олександрійські богослови намітили шляхи зближення між християнським віровченням і елліністичною філософією (стоїцизмом і неоплатонізмом). Вони перетворюють християнство в релігійно-політичну систему.

 

5. Каппадокійська школа (ІV ст.). Представники – Василь Великий (330-379), Григорій Ніський (335- 394). Каппадокійці, усупереч думці Тертуліана, затверджували, що між вірою і розумом можлива згода (тобто точки дотику). Філософія, на їхню думку, повинна стати інструментом пояснення "істин" догматики, прийнятих офіційною церквою. Розум таким чином повинний стати знаряддям християнської віри, філософія –служницею богослов'я.

 

6. Ареопагітики. Так називаються 4 роботи, написані грецькою мовою у другій половині V ст. Справжній їхній автор невідомий. Спочатку автором їх вважався знатний афінянин – Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу-афінської судової колегії), що жив в І ст. н.е. Однак, він не міг бути їх автором, тому що жив набагато раніш появи даного добутку.

Ареопагітика –синтез християнства і неоплатонізму. Спиралася на неоплатонівську концепцію "єдиного абсолюту", що існує поза природою. Ареопагітика заперечувала догмат про святу Трійцю.

Виділяла 2 шляхи пізнання Бога –позитивну теологію і негативну. Позитивна теологія –заснована на аналогії між світом реальних предметів (у т. ч. людиною) і Богом, як їх єдиним і найвищим творцем. Негативна теологія –виходить з того, що неможна всі незліченні властивості навколишнього матеріального світу приписувати Богові. Бог несхожий ні на один з його атрибутів, він є чистою трансценденцією.

 

2.3. Філософія Августина Блаженного.

 

Августин Блаженний (354 – 430) – найбільший християнський мислитель періоду патристики і найбільш видатний з "отців церкви". Його осн. роботи: "Сповідь", "Про Трійцю", "Про Град Божий". Осн. положення його вчення:

1. Теоцентризм. Проблема Бога і його відношення до світу –центральна проблема філософії.

2. Креаціонізм. Августин думав, що Бог (вища сутність) створив світ з нічого і продовжує його творити (тобто супротивник "деїзму").

3. Мета і зміст людського життя -щастя. Його ж можна досягти тільки в пізнанні Бога і з'ясуванні своєї цілковитої залежності від нього.

4. Августин – представник реалізму. Бог –творець усіх ідей і понять. Августин затверджував єдність віри і пізнання(при пріоритеті віри над розумом). Джерело віри –не тільки Біблія (як думали його попередники), але і сама церква.

5. Теодицея. Джерело зла –у вільній волі людини (у його повстанні проти Бога). Від Бога ж виходить тільки добро. Августин висунув концепцію зла як "ослабленого добра".

6. Августин різко протиставляє державу ("царство диявола") і церква ("град божий"). Держава, на його думку, заснована на любові людини до себе і презирстві до Бога; церква ж, навпаки, заснована на любові людини до Бога і презирстві до себе. Природно, Августин – прихильник пріоритету духовної влади над світською.

7. Августин – автор «лінійної концепції історії» (у противагу античним концепціям загальної циклічності). Історія має початок (створення світу Богом), кульмінацію (перше пришестя Христа) і кінець (друге пришестя Христа і Страшний Суд). Зміст історії – перемога християнства у всесвітньому масштабі. Основа періодизації історичного процесу – Біблія. Історія нараховує в Августина 7 періодів, з яких перші 6 зв'язані зі старозавітною історією, а 7-й – почався з моменту пришестя Ісуса Христа.

Концепція історії Августина підготувала теорію суспільного прогресу.

8. Августин вважав нерівність вічним і незмінним принципом громадського життя.

9. Августин систематизував християнські догмати в дусі неоплатонізму (тобто спираючись на роботи Платона і його послідовників).

 

2.4. Період схоластики. Фома Аквінський.

 

Схоластика – «шкільна філософія». Таку назву одержав період у розвитку європейської філософії, що хронологічно охоплює ІX – XV ст. Між схоластикою і патристикою існує розходження. Представники патристики, як уже говорилося, ставили своєю метою створення систематичної догматики з того, що утримувалося в Біблії. Схоласти ж уже мали у своєму розпорядженні догматичну конструкцію. Тому задачею їх було:

1. Упорядкування і систематизація вже існуючих догматів;

2. Тлумачення цих догматів з позиції розуму, щоб зробити їх зрозумілими і доступними для неосвічених людей того часу.

Тобто мова йде не про те, щоб знайти якусь істину (яка вже дана в Одкровенні), а втім, щоб викласти і довести цю істину за допомогою розуму, тобто філософії.

Сучасне розуміння схоластики – це мудрування, відірване від життя.

 

Періодизація схоластики.

Виділяють 3 періоди схоластики:

1. Ранню схоластику (ІX-XІІ ст.ст.);

2. Класичну схоластику (період розквіту схоластики)(XІІІ ст.);

3. Пізню схоластику (XІ-XV ст.ст.). У ранній період схоластика розвивається в дусі ідей Августина (опора на Платона). У класичний же і пізній періоди в схоластиці безроздільно панує вчення Фоми Аквінського ("томізм") (опора на Аристотеля).

 

Представники ранньої схоластики:

1. Іоанн Скотт Еріугена (810-877) - "перший отець схоластики".

Осн. його погляди:

1. Ототожнював філософію і релігію ("справжня релігія є і справжньою філософією, і навпаки").

2. Енергійно захищав тезу про те, що між одкровенням і розумом немає протиріччя.

3. Знаряддя розуму – діалектика, що розуміється їм як мистецтво зіштовхувати протилежні точки зору в бесіді, а потім переборювати розходження з метою виділити істину.

4. Еріугена – прихильник реалізму.

5. Розуміння їм Бога – відрізнялося від офіційного.

 

2. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) – архієпископ Кентерберійський, тобто глава англійської церкви.

Його осн. погляди:

1. Гасло Ансельма - "Вірю, щоб розуміти". Віра –вихідна точка раціонального мислення. Святе писання вказує, що є істиною, але не пояснює чому воно є істиною. Розум – вільний і самостійний, але – у границях догматів.

2. Сформулював задачі філософії і теології (у рамках схоластики).

3. Ансельм – представник помірного реалізму.

 

3. Іоанн Росцеллін (1050-1210). Його погляди:

І. Росцеллін – представник крайнього номіналізму. Він думав, що реально існують тільки одиничні предмети. Поза одиничних речей не існує нічого. "Загальні поняття"(універсалії) –лише звуки людської мови.

2. Думав, що реально існує не один Бог, а три (по числу учасників Трійці).

Вчення І. Росцелліна було засуджено в 1092 р. католицькою церквою як єретичне.

 

Представники класичної схоластики:

1. Альберт Великий.

2. Фома Аквінський (1225-1274)- учень Альберта Великого. Осн. його роботи: "Сума теології" і "Сума проти язичників".

Осн. погляди:

1. Задачі науки і теології.

Мета науки – пояснення закономірностей світу. Пізнання повинне бути спрямоване на об'єкт, а не усередину (на суб'єктивні форми мислення). Віра, мислення, область таїнств християнської релігії –знаходяться поза філософським розумом. Це сфера дії теології. Віра – вище розуму.

2. Сутність і існування.

Всі одиничні предмети, у т.ч. і сам Бог, складаються із сутності й існування. Однак, у всіх створених Богом речах сутність і існування не збігаються один з одним (так, у людині сутність - душа, а існування -тіло), а в Бога вони тотожні.

3. Фома Аквінський – прихильник помірного реалізму.

4. Висунув 5 доказів буття Бога.

а) Перший доказ –заснований на тім, що усе у світі рухається. Отже хтось повинний приводити світ у рух. Цим джерелом руху, першодвигуном і є Бог.

б) Другий доказ – виходить із сутності причинно-наслідкових зв'язків. Кожен наслідок має під собою якусь причину. Повинна бути якась перша причина. Цією першопричиною і є Бог.

в) Третій доказ – виходить зі співвідношення випадковості і необхідності. Перша необхідність – Бог.

г) Четвертий доказ – упор робить на якості, що є скрізь, у всьому сущому, і які випливають друг за другом (гірше, краще, ще краще і т.д.). Має існувати найвища ступінь досконалості. Нею є Бог.

д) П'ятий доказ – телеологічний. У кожній речі закладена якась корисність (те, заради чого вона існує). Отже, існує розумна істота, що заклала в предмети цю корисність. Цією істотою є Бог.

5. Душа людини – безсмертна і безтілесна. Вона –чиста форма без матерії.

6.У доказі своїх теорій спирався на Аристотеля (а не на Платона, як Августин).

7. Сенс життя людини –у щасті, що розумілося їм як пізнання і споглядання Бога.

8. Воля волі – передумова моральної поведінки.

Відтворюючи 4 традиційні грецькі чесноти -мудрість, відвагу, помірність і справедливість, Фома додає ще 3 християнські -віру, надію і любов.

9. Роль церкви –вище, ніж роль держави. Папа має право скидати королей-тиранів.

У 1323р. Фома Аквінський був канонізований, а його навчання (томізм) пізніше стало офіційною доктриною католицької церкви.

 

Представники пізньої схоластики:

1. Іоанн Дунс Скотт (1270-1308).

Його погляди:

1. Виступив проти можливості гармонії між теологією і філософією Аристотеля.

2. Вважав, що індивідуальність є істотною стороною буття. Індивідуальне –здійснена і щира мета природи, остання реальність (крок до номіналізму).

3. Підкреслював активність мислення. Воля підкоряється розумові.

4. Задача філософії – не в міркуваннях про світ, а в дослідженні форм, методів і можливостей мислення самих по собі.

 

2. Уїльям Оккам (1290-1349).

Його погляди:

1. Різка критика папства. Папи -небезгрішні, вони не є намісниками Христа на землі. Духовна і світська влада повинні існувати роздільно, причому духовна влада – обмежується лише церковними справами, релігійними проблемами.

2. Номіналізм. Тільки одиничне - реально. Загальні поняття – лише знаки, копії одиничних реальних речей.

3. Цілком розділяв теологію і філософію ("те, що істинно для теолога, може бути помилковим для філософа").

Оккама вважають останнім великим представником схоластики. Його заслуга в тім, що він підготував наступний поділ філософії і теології.

 

Література:

 

1.История философии. Конспект лекций. – Запорожье, 1994.

2.Радугин А. А. Философия. – М., 2001.

3.Філософія. Навчальний посібник. – Київ-Львів, 2001.

 

Питання для повторення:

 

1.Кого називають "першим отцем схоластики"?

2.Укажіть, яку мету переслідували представники патристики; схоластики.

3. Покажіть як мінялися погляди середньовічних філософів на проблему співвідношення розуму і віри на прикладі Тертуліана, Ансельма Кентерберійського і Пьєра Абеляра.

4. Укажіть хронологічні рамки патристики; схоластики.

5. Назвіть характерні риси філософії середньовіччя.

6. Дайте визначення поняттям -"реалізм", "номіналізм", "креаціонізм", "теодицея", "теоцентризм".

7. Поясніть –чому середньовічна філософія була далека середньовічному суспільству.

 

Тема 3. Філософія доби Відродження.

3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.

3.2. Італійський гуманізм.

3.3. Микола Кузанський. Його погляди.

3.4. Філософські погляди М. Макіавелі.

3.5. Філософія М. Монтеня.

 

3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.

 

Доба Відродження (Ренессанс) – почалась в Італії в XIV ст. Її виникнення було обумовлено, по-перше, ростом значення та авторитету міст, по-друге, посиленням їх ролі як у економічному, так и у політичному житті суспільства. В даний період зростає критичне відношення до ортодоксальної релігійної догматиці.

Відродження обіймає XIV – поч. XVII ст. Як вже було сказано, раніш за все воно почалось в Італії (де міське життя було найбільш інтенсивне й уже сталось зародження капіталістичних відношень), а пізніше охватило й інші країни Європи.

Характерні риси філософії доби Відродження:

 

1. Гуманізм;

2. Мала світський характер (тобто їй займалось вже не стільки духовенство, скільки міряне).

3. Стався розрив між філософією та теологією (як наслідок попереднього пункту).

4. Сталось посилання на традиції античності (сбір пам’ятників античного мистецтва і літератури, захват Платоном, Епікуром, стоїками). Звідси ж виникає й назва цього періоду (тобто Відродження античної культури).

5. Антропоцентризм (в центрі уваги філософії вже не Бог, а людина). Виникає точка зору, що людина, Боже творіння, також може оволодіти процесом творіння и майже зрівнятися с Богом в творчому генії.

6. Реабілітація в правах земного світу (проти аскетизму середньовіччя).

 

Доба Відродження є значною мірою проміжною добою від середньовіччя до Нового часу. Річ у тому, що філософія даної доби не відкидає цілком основних положень християнського світогляду, а лише змінює в ньому акценти (іноді, правда, дуже радикально), що не дозволяє їй радикально порвати з попереднім періодом. Але з другого боку, в даний період починають розвиватися численні явища суспільного життя, які получили широке розповсюдження в наступній період (тобто в добу Нового часу).

Основні напрями філософії епохи Відродження:

 

1. Гуманізм. Він був поширений головним чином в Італії, носив літературний характер. Найголовніші його представники – Данте Алігьері, Франчесько Петрарка, Джованні Боккаччо.

2. Натурфілософія (об'єкт філософії – природа, навколишній людину світ). Представники – Леонардо да Вінчі, Микола Кузанський, Джордано Бруно.

3.Соціально-політичні учення (головна увага приділялася політиці, державі, проблемам створення ідеального суспільства). Представники – Николо Макіавеллі, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Гуго Гроций.

 

Потрібно також відзначити, що канонізованому Арістотелю противопоставля-ли мислителі епохи Відродження Платона – в роботах і інтерпретаціях неоплатоников. Хоча були і такі філософи, які звернулися до творчості несхоластизированного Арістотеля (Падуанськие прибічники Аверроеса і Александріти з університету Болонського).

 

3.2. Італійський гуманізм.

 

Поняття «гуманізм» має 2 значення. У широкому сенсі, це – система поглядів, що проголошує чоло-століття, його права і свободи вищою цінністю, а рівність, милосердя і справедливість – нормою взаимоотно-шений між людьми. У вузькому ж сенсі гуманізм – це ідейний рух, мета якого – вивчення і поширення античних мов, античної культури, літератури, мистецтва.

Представники італійського гуманізму:

 

1. Данте Алігьері (1265 – 1321).

 

Осн. роботи:

 

1. «Божественна комедія»;

2. «Бенкет»;

3. «Монархія».

 

Визнавав християнський догматизм. Вважав за неправильне протиставляти Бога і творчі сили людини. На його думку, людина детермінована з одного боку – Богом, з іншої – природою. Дорога до блаженства – і через філософське повчання (розум), і через духовне повчання (віру).

Виступав проти аскетизму. Вирішальним, на його думку, є якості, здібності людини, а не його багатство або соціальне положення.

 

2. Франчесько Петрарка (1304 – 1374).

 

Осн. роботи – «Моя таємниця», «Сонети до Лаури».

 

«Батько» гуманізму. Для його філософії характерні: а) Антропоцентризм; би) Відкидав культ авторитетів, виступав за самостійне мислення; у) Виступав за активну самореалізацію людини, за життя, повне пристрастей і радощів.

 

3. Джованні Боккаччо (1313 – 1375).

 

Осн. праця – «Декамерон».

 

Висміював брехливе і безглузде духівництво. Вихваляв енергію городян. Цінував тілесну чуттєвість, практичний утилітаризм.

 

4. Лоренцо Валла (1407 – 1457). Розкрив підробленість «Константінова дару». Доброчесність – все, що відноситься до інстинкту самозбереження. Жодні насолоди не злочинні, якщо вони не шкодять іншим людям.

 

В цілому італійський гуманізм того часу носив літературний характер, не був пов'язаний з природознавством і наукою.

 

5. Піко делла Мірандола (1463 – 1494).

 

Осн. робота – «Мова про гідність людини».

 

1. Єство людини – свобода. Лише від нього залежить – підніметься він увись (досягне досконалості, яка йому не дана, але якого він може досягти) або опуститься вниз (до рівня тварини).

Т. е. людина стає тією, ким хоче бути (сам себе творить).

2. Пантеїзм.

 

3.3. Мікола Кузанський. Його подивися.

 

Мікола Кузанський (1401 – 1464) – кардинал, син селянина з містечка Куза навколо Тріра.

 

Осн. праці:

 

1. «Про вчене незнання» (1440);

2. «Про божественне бачення» (1443).

 

Його подивися:

 

1. Ідея нескінченності Всесвіту, простору і часу;

2. Людське знання – це «знання про незнання». Пізнання речей – можливо за допомогою відчуттів і розуму, але знання про кінцеві речі завжди виходить за їх рамки. Безумовне знання ми можемо отримати лише символи-чески (завдяки вірі);

3. Пантеїзм. Бог – розлитий всюди, тождествен з природою. Проте природу (відносний максимум) чоловік може пізнати, а Бога (абсолютний максимум) – ні (оскільки Бог все ж більше, ніж природа). Як єство, Бог є можливістю всього, але в згорнутому вигляді. Світ – розгорнуте єство Бога.

4. Якщо Бог, природа – макрокосмос, то людина і будь-яка окрема річ – мікрокосмос.

5. Людина може уподібнитися Богові завдяки творчій діяльності свого розуму (якщо людина зможе здолати свою обмеженість). «Людина – є його розум».

6. Ідея про збіг (єдності) всіх протилежностей в Бозі.

7. Креационізм. Бог не лише створив світ, але і продовжує його творити.

8. Людський розум складається з: а) відчуттів; би) сприйняття; у) вистави; г) мислення. Розум апріорі здатний створювати думки, але ця здатність реалізується лише при взаємодії людини зі світом.  

 

3.4. Філософські подивися М. Макіавелі.

 

Мікола Макиавеллі (1469 – 1527) – політичний діяч Флорентійської республіки.

 

Основні роботи:

1. «Государ»;

2. «Історія флоренції»;

3. «Роздуму про першу декаду книг Тіта Лівія».

 

Основні погляди:

 

1. Відокремив політику від моралі. Вважав, що християнські моральні норми – хороші, добрі, але в умовах реального політичного життя – нездійснимі. Отже, аби мати успіх в політиці, потрібно уміти бути недобрим, діяти всупереч цим нормам.

2. Головне – кінцева мета. Всі способи хороші для її здійснення (якщо мета – хороша). Макіавеллі – автор гасла – «Мета виправдовує засоби».

3. Критерієм діяльності правителя є добробут його підданих.

4. Правитель повинен володіти якостями лева (силоміць) і лисиці (хитрістю). Він повинен уміти вселяти своїм підданим кохання і страх. Причому Макіавеллі вважав, що страх набагато надійніший за кохання.

5. Всі люди від народження рівні.

6. Краща форма правління – республіка. Проте, в умовах політичної роздробленості Італії XVI ст Макіавеллі визнавав, що із завданням об'єднання Італії краще всього може впоратися абсолютна монархія. 

 

3.5. Філософія М. Монтеня.

 

Мішель Монтень (1533 – 1592).

 

Осн. робота – «Досліди».

 

Його подивися:

1. В центрі уваги його філософії – чоловік (антропоцентризм).

2. Життя – це ні що інше, як мистецтво гідне підготуватися до смерті.

3. Людина повинна дати можливість виявитися всім своїм силам і здібностям, аби повною мірою виконати своє життєве призначення.

4. Бог проявляє себе, як пануюча в світі необхідність.

5. Дорога до пізнання лежить через самоаналіз. У самоаналізі і пізнанні людина повинна покладатися на розум і все ставити під сумнів (скептицизм).

6. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину краще.

 

Література.

1. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. С. 13 – 14.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя. 1994. С. 117 – 129.

3. Спіркин А. Р. Філософія. М., 2001. С. 101 – 107.

4. Філософія. Навчальній посібник. Київ – Львів, 2001. С. 91 – 107.

 

Тема 4. Філософія Нового часу.

4.1. Загальна характеристика філософії Нового часу.

4.2. Англійські філософи –емпірики ХVII ст..

а) Філософія Френсіса Бекона.

б) Філософські погляди Т.Гоббса

в) Емпіризм і сенсуалізм Дж.Локка.

4.3. Європейський раціоналізм ХVII – ХVIII ст.

а) Філософія Б.Спінози.

б) Філософія Лейбніца.

 

4.1 Загальна характеристика філософії Нового часу.

Філософією Нового часу називають період у розвитку філософських знань, що охоплює ХVII- початок XVIII ст.

Особливостями філософії Нового часу є:

 

1. Опора на науку.

У середні віки філософія виступала у союзі богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманітарним знанням. У новий час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу, природи, орієнтація на пізнання, котре не було б основане лише на цитатах з Біблії чи на висушеному схоластикою Аристотелі, котре спиралось би на практичний досвід. Зростання соціальної значимості класу, пов’язаного з розвитком господарського і промислового життя, розвиток наукового, природньонаукового пізнання, що спиралося на емпірію і досвід представляють соціальну основу, з котрої виникла та черпала сили як конкретна філософія Ф. Бекона, так і вся філософія Нового часу.

2. На перший план у філософії нового часу виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього періоду стає питання про сутність, характер самого пізнання, що призводить до підвищення значення гносеологічної орієнтації нової філософії.

3. Боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в ХVII ст.. виступала як раціоналізм, англійська філософія ХVII ст. -- як емпіризм. Як емпіристичне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософської думки нового часу.

 

Емпіризм (у перекладі з грецької – досвід) – напрямок у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, стверджуючий, що все знання основується на досвіді і за допомогою досвіду.

Виділяють два види емпіризму:

1. Матеріалістичний емпіризм (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк, французький матеріалізм ХVIII ст.). Для нього характерне визнання того, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ.

2. Ідеалістичний (власне суб’єктивно-ідеалістичний) емпіризм (Дж. Берклі, Д.Юм). Він обмежує досвід сукупністю відчуттів чи уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ.

Обмеженістю емпіризму є:

1. В перевищенні ролі чуттєвого досвіду.

2. В недооцінені ролі абстракцій і теорій в пізнанні.

3. В запереченні активної ролі й відносній самостійності мислення.

 

Емпіризм:

1. Так і не вирішив проблеми походження загальних ідей.

2. В своїх крайніх суб’єктивістських варіантах він взагалі призвів до заперечення зовнішнього світу ( Дж. Берклі та Д. Юм).

Раціоналізм – напрямок в теорії пізнання, що визнає єдиним джерелом знання людський розум.

Під раціоналізмом прийнято також розуміти:

1. Вчення в теорії пізнання, згідно якої загальність і необхідність – логічні ознаки дійсного знання – не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень; 2. Загальність і необхідність можуть черпатись з розуму, чи з понять, що властиві розуму від народження ( теорія вроджених ідей Р. Декарта).

Раціоналізм виник як спроба пояснити логічні особливості істин математики і природознавства.

 

Обмеженість раціоналізму:

1. В запереченні дослідного походження загальності і необхідності істинного знання;

2. Він не знає діалектики переходу знання від меншої загальності і необхідності до все більшої та безумовної.

 

Раціоналізм означає віру в розум, в силу доказів. В цьому значенні раціоналізм протистоїть ірраціоналізму, що опирається на інтуїцію.

В ХVIIст. раціоналізм носить переважно ідеалістичний характер.

 

4.2. Англійські філософи-емпірики ХVIIст.

а) Філософія Френсіса Бекона.

Френсіс Бекон (1561 – 1626) – англійський філософ, засновник матеріалізму та експериментальної науки Нового часу. Вчився у Кембриджському університеті, працював дипломатом та юристом. При дворі Якова I Стюарта зробив кар’єру, став лордом-канцлером, отримав титул віконта. Був обвинувачений в хабарництві. Король відмінив суворе рішення суду.

 

Основні роботи Ф. Бекона:

1. «Досліди або настанови моральні та політичні» (1597р.);

2. «Новий Органон наук» (1620р.);

3. «Про достоїнства та примноження наук» (1623р.);

4. «Нова Атлантида» (опублікована посмертно – 1627р.).

 

Ф. Бекон всі знання, всі науки підрозділяє на теологію і філософію, з яких перша має небесне, а друга – земне походження. Він розділяв області наукового знання і релігійної віри.

Перед філософією висувається нова задача – відкриття раніше невідомих істин, при чому таких, які стали б основою практичної філософії, посилювали б владу людини над природою, сприяючи утвердженню справжнього царства людини. Ф. Бекон ставить питання про метод пізнання об’єктивних істин. Цьому присвячена його робота «Новий Органон наук».

 

Загальні положення вчення Ф. Бекона про метод «істинного наведення»:

1. Ф. Бекон вважає задачею філософії створення нового методу наукового пізнання.

2. Метод «істинного наведення» – індукція. Індукція, як форма умовиводу, забезпечує перехід від одиничних фактів до загальних положень. Ф.Бекон виділив такі види індукції, як повна і неповна.

3. При істинній індукції (як методі пізнання) необхідно шукати не тільки факти, що підтверджують певний висновок, але і факти, що заперечують його. Природознавство, за Беконом, має користуватися двома засобами: перерахування і, головне, виключенням.

4. За Беконом, пізнання супроводжують «ідоли», або «привиди» пізнання. Бекон вводить 4 основних типи «ідолів пізнання»:

а) ідоли роду – схильність розуму, омани, властиві людському роду;

б) ідоли ринку – виникають через недосконалість мови, через неоднозначність використаних слів, понять, через різну інтерпретацію понять;

в) ідоли театру – обумовлені некритичним засвоєнням чужих думок, впливом різних авторитетів в науці.

г) ідоли печери – недоліки, властиві окремим індивідам.

5. Бекон виділив 3 шляхи пізнання:

а) шлях павука;

б) шлях мурахи;

в) шлях бджоли.

«Шлях павука» представляє собою спробу виведення істин з чистої свідомості. Він оснований на нехтуванні фактами. «Шлях мурахи» – це вузький емпіризм. Емпірики, як трудівники-мурахи, збирають розрізненні факти, але не вміють їх узагальнювати і створювати істинну теорію. «Шлях бджоли» – єдино вірний шлях наукового пізнання. Він об’єднує у собі усі позитивні сторони перших двох шляхів, але вільний від негативних сторін кожного з них.

6. Ф. Бекон стверджував, що наука не самоціль, вона має служити життю і практиці. Загальною задачею усіх наук є збільшення влади над природою, наука – засіб. Висунув лозунг: «Знання – сила».

 

Обмеженість індуктивного методу Ф.Бекона полягає: а) у недооцінці ролі раціонального рівня в пізнанні, і, передусім, математики; б) розвиток нового природознавства в ХVII ст. пішов не зовсім тим шляхом, який вказав Ф.Бекон.

Соціально-політичні погляди Ф.Бекона, його відношення до релігії знайшло відображення у «Новій Атлантиді» та у «Дослідах чи настановах моральних і політичних». Бекон був прибічником абсолютистської монархії, воєнної і політичної могутності національної держави та її торгово-промислового розвитку. Його ідеальна держава – «Нова Атлантида» – на острові Бенсалем основана на раціональних принципах науки і техніки, але зі збереженням правлячих і підкорених класів. Значну роль на острові грає релігія.

Релігію він роздивлявся як одну із зв’язуючих сил суспільства. Бекон стоїть на позиціях деїзму. Бог, створив світ і не втручається в його справи. Релігія не повинна втручатись у справи науки. Наука, за Бекону, постигає лише „вторинні причини”, за котрими приховується всемогутній Бог. Ф.Бекон говорив, що легкі ковтки філософії наштовхують часом до атеїзму, більш глибокі повертають до релігії. Головна установа „Нової Атлантиди” – „будинок Соломона”. Це своєрідний науково-технічний центр, спільнота вчених має вирішальне слово у справах керівництва і організації населення. Таким чином, з цієї утопії утверджується погляд Бекона на науку як найважливішу форму людської діяльності.

 

Значення філософії Ф.Бекона складається насамперед у критику спекулятивного споглядального підходу до світу, характерного для середньовічної схоластики. У цілому Ф. Бекона можна розглядати як ідеолога і піонера сучасної індустріальної ери і культу науки.                                                          

 

б) Філософія Т. Гоббса.

Томас Гоббс (1588 – 1679) – англійський філософ-матеріаліст, сучасник англійської буржуазної революції, під час якої емігрував у Париж.

Основні роботи:

1. "Про громадянина"(1642р.);

2. "Левіафан"(1651р.);

3. "Про тіло"(1655р.);

4. "Про людину"(1658р.).

 

Філософія Томаса Гоббса складається з:

1. Матеріалістичної онтології.

2. Номіналістично-емпіричної гносеології.

3. Теорії суспільного договору.

 

а) Онтологія.

1. Світ – сукупність тіл, підлеглих законам механічного руху.

2. Заперечення існування душі як особливої субстанції. Матеріальні тіла – єдина субстанція.

3. Віра в бога – плід уяви.

 

б) Гносеологія.

Знання добувається з відчуттів, за допомогою порівняння, сполучення і поділи (сенсуалізм). Визнання як наукові методи індукції і дедукції.

Емпіричне тлумачення знання, що мало в Англії найбільш тривалі традиції (Оккам, Бэкон) було продовжено і Гоббсом. Він цілком розділяв основну формулу сенсуалізму, відповідно до якої немає жодного поняття в людському розумі, що не було б породжене спочатку, цілком або частково, в органах відчуття. Без відчуття немає ні представлень, ні пам'яті, ні інших компонентів свідомості.

Для повсякденного життя знання фактів звичайно буває досить. Але його досконалість недостатня для наукового знання, що утворить різні теоретичні положення.

Тут вірогідність означає загальність, необхідність затверджуваного змісту, що неможливо почерпнути ні в якому досвіді. У цьому найважливішому положенні своєї методології Гоббс відхилився від бэконовского емпіризму і наблизився до лінії раціоналізму. На противагу Бекону Гоббс ототожнював науку, насамперед, з математикою.

Як номіналіст, Гоббс фактично ототожнював людське мислення з мовою. Слова як би переводять внутрішню мову в мову зовнішню, роблячи можливим спілкування людей між собою. Філософ називає слова іменами, що завжди умовні стосовно речей. Безперервне утворення нових слів і розходження мов племен і народів свідчить, по Гоббсу, про штучність мови. Не Бог, а людина ставала по Гоббсу творцем своєї мови, без якого неможлива ні яка культура.

 

в) Соціально-політичні погляди Т. Гоббса.

Утримуються в його роботах "Про громадянина", "Левіафан".

1.Вихідною точкою міркувань Т. Гоббса про суспільний пристрій і державу є "природний стан людей". Природним станом людей до створення суспільства була "війна всіх проти всіх".

2. У цій війні, по Гоббсу, не може бути переможців. Вихід з неї Гоббс бачить в утворенні суспільства. Воно може спочивати лише на згоді інтересів. Цю угода підсилить і збереже суспільна влада, що повинна спиратися на добровільне відречення від права володіти самим собою.

3. Держава-продукт суспільного договору. Держава встановлена з метою забезпечення загального миру і безпеки. Заслуга Т. Гоббса в тім, що він відкинув концепцію божественного походження держави.

4. Благо народу – вищий закон держави. Виділяє 20 законів, що лежать в основі функціонування держави. Усі вони зводяться до відомого "золотого правила": "Нероби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе". Кращою формою державного правління Гоббс вважав абсолютистську монархію.

5. Держава – це чудовисько Левіафан. Усі люди тільки гвинтики такого штучного організму, його раби. Звідси –безглуздість боротьби проти держави. Т. Гоббс одним з перших у Новий час сформулював концепцію відчуження, що надалі була поглиблена іншими філософами.

У фокусі філософських інтересів Т. Гоббса стояла людина. Т. Гоббс підкреслював егоїстичну природу людини. В основі його поводження лежить прагнення до самозбереження, спрага пошани і вигод, власна користь, любов до себе, а не до інших. "Людина людині – вовк". Основа людського життя – складна гра інтересів.

 

г) Етика.

Утилітаризм в етиці. Добро і зло виражають тільки ситуації, пережиті людьми в конкретних обставинах. Словом "добро" вони позначають усе те, що їм подобається, що їм корисно, до чого вони прагнуть, а словом "зло" - протилежні стани.

Волю людини по Гоббсу обумовлює необхідність. Воля і необхідність сумісні в нього.

Підкреслюючи значення філософії Т. Гоббса, відзначимо, що в нього одного з перших, погляди на державу і суспільство спираються на розум і досвід, а не на теологію.

 

в) Емпіризм і сенсуалізм Дж. Локка.

 

Джон Локк (1632 – 1704) – англійський філософ і політичний мислитель. Народився в родині провінційного адвоката. Закінчив Оксфордський університет. Був домашнім лікарем, потім секретарем графа Шефтсбери, лідера опозиційної Карлу ІІ партії вігів.

 

Основні роботи Дж. Локка:

1. «Досвід про людське розуміння» (1690р.);

2. «Листи про віротерпимість» (1685-1692р.);

3. «Розумність християнства» (1695р.);

4. «Два трактати про державне правління» (1690р.);

5. «Деякі думки про виховання» (1693р.).

 

Головна особливість філософської доктрини Локка – зсув її проблематики у бік гносеології. Дж. Локк більше, ніж інші філософи -новатори, указав на необхідність звуження і спеціалізації знання як найважливішу передумову його ефективності. Відкидаючи схоластичне "усезнання", в дійсності що виявляється псевдознанням, Дж. Локк заявив, що "ніхто не зобов'язаний знати все", треба "знати не все, а те, що важливо для нашої поведінки". Практична задача, отже, важливіша власне теоретичної. Дж. Локк направляє інтерес філософії на навчання пізнавальних здібностей людини. Беконовске гасло "знання – сила", повернене у бік природи, тепер направляється в глибини людини.

Дж. Локк розробив:

1. Емпіричну теорію пізнання;

2. Ідейно-політичну доктрину лібералізму.

 

Основні положення теорії пізнання Дж. Локка:

1. "Немає нічого в розумі, чого колись не було б у відчутті". Дж. Локк продовжує лінію сенсуалізму Т. Гоббса.

2. Не існує уроджених ідей і принципів, ні теоретичних, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога. Усе людське знання виникає з досвіду: зовнішнього(відчуття) і внутрішнього(рефлексія).

3. Пізнання Дж. Локк поділяє на:

а) інтуїтивне (самоочевидних істин нашого власного існування);

б) демонстративне (положень математики, етики, буття Бога);

в) сенситивне пізнання (саме ясне і достовірне – це пізнання існування єдиних речей).

4. В основі знання лежать прості ідеї (поняття), порушувані в розумі різними якостями тіл –первинними якостями, з якими ці поняття, ідеї подібні (довжина, фігура, щільність), або вторинними якостями, з якими ці ідеї не подібні (колір, смак, запах).

5. Ідеї (поняття), по Дж. Локку, бувають:

а) ясні;

б) неясні;

в) реальні;

г) фантастичні;

д) адекватні своїм прообразам;

е) неадекватні.

6. Дж. Локк вважає, що "реальна сутність" речей залишається не змінною, що розум людини має справу тільки з "номінальними сутностями".

З перерахованого вище видно, що Дж.Локк –прихильник емпіризму і сенсуалізму.

 

Соціально-філософські ідеї Дж. Локка.

Дж. Локк розвивав в основному індивідуалістичне розуміння суспільно-державного життя. Як і Гоббс, Локк своє навчання про походження держави протиставляв клерикально-роялістським ідеям, що обґрунтували необмеженість королівської влади, зобов'язаної нелюдським установленням, а божественному авторитетові. У 1680 році в Англії був опублікований твір Роберта Филмера "Патріарх, або природна влада королів", спрямований проти теорії суспільного договору Гоббса і що трактували його розуміння верховної влади, як влади ніким не обмеженого монарха. Саме проти цього добутку Филмера безпосередньо були спрямовані "Два трактати про державне правління", де Локк сформулював і своє розуміння природного і цивільного стану.

Подібно Гоббсу Локк трактує людей у природному стані як "вільних, рівнінезалежних". Ґрунтуючись на фундаментальній ідеї індивідуалістичної боротьби за самозбереження, Локк на відміну від Гоббса енергійно розвиває тему власності і праці як невід'ємного атрибута природної людини, змушеного задовольняти, насамперед, свої головні потреби, без яких було б неможливе саме життя. Локк глибоко переконаний, що власність завжди властива людині і невіддільна від людського егоїзму.

Виражаючи в порівнянні з Гоббсом потреби більш зрілого буржуазного суспільства, Локк наполегливо підкреслює значення приватної власності. Своїм походженням держава по Локку, у принципі зобов'язана суспільному договорові. Воля, властива людям у природному стані, і власність, невіддільна від людської особистості, повинні зберігатися й в умовах цивільного стану.

Вперше в історії політичної думки Локк висунув ідею поділу державної влади, тому що тільки в цих умовах можна дотримати невід'ємність прав особистості. Верховна влада повинна складатися якби з трьох незалежних, але взаємозалежних інститутів. Законодавча влада призначена парламентові, виконавча –в основному судовій армії, а федеральна (що відала відносинами з іншими державами) – королеві і його міністрам. Ця концепція конституційної монархії являла собою теоретичне осмислення того компромісу між буржуазією і дворянством, що був остаточно закріплений англійською революцією 1688 року. Локк був ідеологом класового лібералізму.

Відношення до релігії.

Філософ схилявся до деїзму. Дж. Локк, автор "Листів про віротерпимість", виступає як:

1. Рішучий анти клерикал, прихильник повного невтручання держави і церкви в справи один одного.

2. Прихильник самої широкої віротерпимості. Але віротерпимість, по Локку, не може поширюватися на атеїстів, що руйнують усяку релігію, без якої суспільство, нібито, жити не може.

 

4.3. Європейський раціоналізм XVІІ – XVІІІ ст.

 

а) Філософія Б. Спінози.

 

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632 – 1677) – яскравий представник європейського раціоналізму XVІІ століття.

Він народився в Амстердамі в єврейській родині, що у відносно терпимій релігійній атмосфері Голландії шукала притулок від релігійного переслідування в Португалії. Керівники єврейської громади були досить стурбовані ослабленням у ній релігійно-іудейської дисципліни, що відкидалася найбільш емансипованими євреями. З метою зміцнення такої дисципліни в Амстердамі було засновано єврейське релігійне училище, головне призначення якого полягало в тому, щоб готувати служителів іудейського культу.

У цьому училищі протягом декількох років учився Б. Спіноза. За релігійне вільнодумство він був відлучений від єврейської громади м. Амстердама. Освоївши мистецтво шліфування лінз, попит на які був великий, Спіноза цим і жив.

Основні роботи:

1. "Про Бога і людину і його щастя" (1658-1660);

2. "Богословсько-політичний трактат" (1670);

3. "Трактат про удосконалення розуму" (1662);

4. "Етика" (1677).

 

а) Онтологія Спінози.

1. Існує лише одна субстанція – це природа, що ототожнена з Богом (пантеїзм). Природа є причиною самої себе. Субстанція незалежна від розуму, існує поза ним. Субстанція є нескінченність. Наш кінцевий людський розум осягає її в двох аспектах: 1. як протяг (матеріальність); і 2. як мислення. Вони є атрибутами субстанції. Атрибутів у субстанції безліч, але крім цих двох вони нам невідомі.

2.Модуси субстанції (тобто одиничні її прояви) –конкретні предмети. Модусів незліченна безліч.

Навчання Спінози про субстанцію, атрибути і модуси матеріалістично, але метафізично. Метафізичність матеріалізму Спінози полягає в наступному:

а) Спіноза позбавив субстанцію (матерію) атрибута руху;

б) мислення, по Спінозі, є споконвічною властивістю субстанції.

 

б) Навчання Спінози про природу і людину.

1. Заперечення теології;

2. Механічний детермінізм (однозначний зв'язок причини і дії, усунення випадковості);

3. Фаталізм. "Речі не могли бути зроблені Богом ніяким іншим образом і ні в якому іншому порядку, чим зроблені" (Спіноза).

 

в) Теорія пізнання Спінози.

1. У навчанні про пізнання Спіноза продовжує лінію раціоналізму.

2. Мається три види (роду) пізнання: а) почуттєве –це уява, неясне знання; б) розумове – пізнання лише атрибутів; в) інтуїтивне –здатність пізнати сутність (вищий вид усіх речей, дає розуміння знання).

3. Критерієм істини є ясність і виразність.

 

г) Етика Б. Спінози.

Поводженням людини, по Спінозі, рухає прагнення до самозбереження і до власної вигоди. Людина не керується законом добра і зла. Їй властиві пристрасті (афекти) - радість, сум, прагнення. Людське безсилля в приборкуванні й обмеженні афектів (пристрастей) Спіноза називає рабством.

Спіноза відкинув ідеалістичне навчання про волю волі, визнавав волю завжди залежною від мотивів, але разом з тим вважав можливою волю як поводження, що ґрунтується на пізнані й необхідності. Вільним може бути мудрець, а не народ. Вище щастя – удосконалювати своє пізнання або розум.

Етика Спінози, у цілому, є абстрактною й антиісторичною.

д) Відношення до релігії.

Велика роль Спінози в розвитку атеїзму і вільнодумства. Ціль релігії, вважає Б. Спіноза, - не пізнання природи речей, а лише наставляння людей моральному способу життя. Ні релігія, ні держава неповинні зазіхати на волю думки. Спіноза заперечує цінність Біблії в справі пізнання істини, що відноситься до об'єктивного світу. Він став основоположником наукової критики Біблії, виявивши безліч протиріч, пропусків і різночитань у текстах її різних книг.

 

б) Готфрид Вільгельм Лейбниц (1646-1716) – завершує європейський філософський раціоналізм.

 

Народився Г. В. Лейбниц у Лейпцизі в родині професора моралі місцевого університету. Лейбниц уніс великий вклад у розвиток математики, фізики. Він один із творців диференціального вирахування, автор ряду технічних винаходів. У 1700р. Лейбниц створив наукове суспільство(Академію)у Берліні.

Основні роботи:

1. "Монадологія"(1714р.);

2. "Теодицея"(1710р.);

3. "Нові досвіди про людський розум" (1704р.);

 

а) Онтологія Г.В. Лейбница представлена його навчанням про монади.

1. Монади – це неподільні, духовні субстанції. Кількість їх нескінченна. Кожна з них має сприйняття (перцепцією) і прагненням (апперцепцією), що забезпечує рухливість, активність і діяльний характер субстанції.

2. Монади утворять умопостигаємий світ, похідним від якого виступає фізичний світ. Кожна монада є єдність матерії і форми, душі і тіла.

3. Монади фізично не взаємодіють один з одним, але разом з тим утворять єдиний що розвивається і рухається світ. Цей світ регулюється передумовленою гармонією, що залежить від вищої монади (Абсолюту, Бога).

4. Передумовлена гармонія – основа теодицеї. Теодицея – це боговиправдовування, спроба виправдати явне і непримиренне протиріччя між вірою у всемогутнього Бога й існуванням у світі зла і несправедливості.

 

б) Теорія пізнання.

1. Ідеалістичний раціоналізм спрямований проти сенсуалізму й емпіризму Джона Локка. М. Лейбниц затверджував: "Немає нічого в інтелекті (розумі), чого б не було в почуттях. Крім самого інтелекту".

2. Джерелом знань може бути тільки розум. Душа містить у собі початок різних понять, що "пробуджуються" зовнішніми об'єктами. "Уроджені ідеї" укладені в розумі подібно прожилкам каменю в брилі мармуру.

3. Критерієм істини є ясність, виразність і несуперечність знання. Відповідно до цього для перевірки істин розуму, по Лейбницю, достатні закони аристотелевської логіки (тотожності, протиріччя і виключення третього); для перевірки "істин факту" необхідний закон достатньої підстави. Лейбниц з'явився родоначальником сучасної математичної логіки. Ідеалом Лейбниц вважав створення універсальної мови (вирахування), що дозволило б формалізувати все мислення.

Філософське мислення Г. В. Лейбниця являє собою вершину європейської раціоналістичної філософії. Загальний метафізичний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить ряд діалектичних моментів. У цьому зв'язку необхідно відзначити висунуту їм ідею універсальності розвитку.

 

Література.

 

1. Воловик В. И. Введення у філософію. Запоріжжя. 2000. С.15-16.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя.1994.С.131-150.

3. Спіркін А. Г. Філософія. М, 2001. С.108-124.

4. Філософія. Навчальний посібник. Київ-Львів, 2001.С.108-127.

 

Тема 5. Філософія Просвітництва.

5.1. Загальна характеристика філософії Просвітництва.

5.2. Філософські погляди Вольтера.

5.3. Французькі філософи-матеріалісти XVIII в. (Гельвеций, Гольбах, Ламетрі).

5.4. Філософія Ж.-Ж. Руссо.

5.5. Енциклопедисти (Дідро, Д'Аламбер).

 

5.1. Загальна характеристика філософії Просвітництва.

 

Якщо в XVII столітті країною найдинамічнішого розвитку і гострих соціальних конфліктів була Англія, то в XVIII столітті конфлікти і суперечності починають виявлятися у французькому суспільному житті і в 1789 році приводять до буржуазної революції.

Французьке Просвітництво є широким і могутнім рухом, який сформувався в другій чверті XVIII ст. Воно не було лише політичним або лише філософським явищем, хоча філософія, зокрема матеріалістична, виконувала в ньому виняткову роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників «третього стану, що формується»: природодослідників буржуазії юристів, що народжується, філософів і т.д.

Представники Просвітництва критикували все, що було пов'язане з існуючим у Франції феодальним пристроєм суспільства. Вони прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його вдачі, політику, побут шляхом розповсюдження ідей добра, справедливості, наукових знань. У основі просвітництва – ідеалістичне уявлення про визначальну роль свідомості в розвитку суспільства, бажання пояснити суспільні вади неуцтвом людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Прихильники Просвітництва прославляли роль розуму по відношенню до віри, боролися проти релігійних забобонів і марновірств, виступали за свободу наукового і філософського мислення, художньої творчості і цивільних думок.

Політичне вістря французького Просвітництва було направлене, перш за все, проти французького абсолютизму, що перетворився до XVIII ст. в реакційну силу, яка гальмувала подальший суспільний прогрес. Політика правлячих класів тодішньої Франції привела країну до повного фінансового банкрутства, до програшу війни за Іспанський спадок, до посилення політичного і ідейного впливу церкви. У Франції католицька церква була лютим ворогом всякого вільнодумства. Вона прагнула душити науку і науковий світогляд, зберегти філософію в ролі «служниці богослів'я».

 

5.2. Філософські погляди Вольтера.

 

Видним мислителем французької Освіти є Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694 - 1778)-письменник, філософ, історик.

 

Основні роботи Вольтера:

 

а) філософські:

1. «Філософські листи» (1733 р.);

2. «Трактат про метафізику» (1734 р.);

3. «Основи філософії Ньютона» (1738 р.);

4. «Досвід про загальну історію і вдачі і дух народів...» (1756 р.);

5. «Філософський словник» (1754 - 1769 рр.).

 

б) літературно-художні:

«Генріада», «Орлеанська діва», «Брут», «Смерть Цезаря», «Магомет», «Кандид» (1759 р.).

 

Вольтер народився в Парижі в сім'ї видного нотаріуса. Небезпечна слава сатиричного поета і відмова миритися із становою нерівністю двічі приводив Вольтера в королівську в'язницю Бастілію. Висланий з Франції, Вольтер три роки жив в Англії. Тут він познайомився з емпіризмом Бекона, сенсуалізмом Локка і фізикою Ньютона, гарячим прихильником і пропагандистом яких у Франції він став.

 

1. Філософські погляди Вольтера (онтологія і гносеологія):

 

а) Дєїзм (визнає існування бога-творця, «першого двигуна»). Бог не відділимо від природи, він – властивий самій природі принцип дії.

б) Критика дуалізму (є тільки одна субстанція - матерія, свідомість - властивість матерії. Здатністю мислити наділив матерію Бог).

в) Джерело знань – досвід і спостереження (пропагував сенсуалізм Локка, відкидав вчення Р. Декарта про душу і природжені ідеї).

г) Завдання науки – вивчення об'єктивної причинності.

д) Не допускав наявності «кінцевих причин» - «вищого розуму», «архітектора» всесвіту.

2. Соціально-політичні погляди.

 

а) Антифеодальна їх спрямованість (боровся проти кріпацтва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав введення пропорційних майну податків, свободи слова і т. д.).

б) Критикуючи приватну власність, розподіл суспільства на багатих і бідних вважав неминучим. «... На нашій нещасній планеті неможливо, щоб люди, живучи в суспільстві, не були розділені на два класи: багатих, котрі повелівають, і бідних, які їм служать».

в) Ідеальний державний пристрій, по Вольтеру, - конституційна монархія на чолі з просвященним монархом. Але до кінця життя Вольтер схиляється до республіканського правління.

 

3. Відношення до церкви і релігії.

 

Виступаючи проти клерикалізму і релігійного фанатизму, Вольтер писав: «Очевидно, що християнська релігія це мережа, якої шахраї обвивали дурнів більше сімнадцяти століть, і кинджал, яким фанатики вбивали своїх братів більше чотирнадцяти сторіч». Девіз Вольтера «роздавите тварюку» був гнівним закликом розвінчати пануючу церкву, її владу і права на обман величезного числа людей.

Християнство і католицьку церкву Вольтер вважав основним ворогом суспільного прогресу. Проте, Вольтер не приймає атеїзму. Заперечуючи Бога, втіленого в конкретному образі (Христа, Будди і т.д.), він вважав, що ідея караючого Бога повинна жити в народі. Віру в караючого Бога необхідно зберегти лише для того, щоб вселити неосвіченим («чернь»), а рівно безрозсудним правителям етичний образ поведінки. Звідси відомий вислів Вольтера: «Якби Бога не було, то його потрібно було б вигадати».

 

4. Надії на реалізацію своїх поглядів.

 

Вольтер покладав надії на поступові реформи зверху. До активності трудящих мас Вольтер відносився негативно. «Коли чернь прийметься філософствувати, - затверджував Вольтер, - все пропало».

Прийдешні перетворення в суспільстві філософ пов'язував з розвитком знань і підйомом культури, які, на його думку, приведуть до того, що правителями буде усвідомлена необхідність реформ. Прагнучи направити государів на шлях істини, він зробив поїздку до Фрідріха Прусському і вступив в листування з Катериною II.

 

5. Історичні переконання Вольтера.

 

Вольтер відкидав провіденціалізм, розглядаючи історію не як прояв волі Бога, а як творчість самих людей. Заперечення фаталізму в будь-якій його інтерпретації є сильною стороною філософії Вольтера. Він стверджував, що немає і не може бути приреченості подій ні в природі, ні в людському суспільстві.

Мислитель розглядав історію суспільства як історію людського розуму, тобто ідеалістично.

Вольтер-історик зробив висновки про роль народних мас в історії, звернув увагу, що в певних умовах ці маси, переслідуючи свої життєві інтереси, здатні стати діяльною силою суспільного розвитку. Не пройшла мимо уваги Вольтера роль економічних відносин, торгівлі у виникненні воєн.

Він пропагував ідею прогресу. Не дивлячись на випадковості, зигзаги, відступи, людська історія розвивається по висхідній лінії.

Історичне місце Вольтера як мислителя визначається тим, що він намітив програму французького Просвітництва, поставив ряд фундаментальних проблем і заклав основи просвітницької критики релігії. Соціальні ідеї Вольтера відповідали інтересам торговельно-промислової верхівки французької буржуазії.

Вплив вольтерівських ідей в тій чи іншій мірі випробовували всі французькі просвітителі.

 

5.3. Французькі філософи-матеріалісти XVIII в. (Гельвеций, Гольбах, Ламетрі).

 

а) Жюльен Офре Ламетрі (1709 - 1751). Осн. робота - «Людина-машина».

б) Поль Анрі Гольбах (1723 - 1789). Осн. роботи: 1. «Система природи»; 2. «Викрите християнство»; 3. «Здоровий глузд».

в) Клод Адріан Гельвеций (1715 - 1771). Осн. роботи: 1. «Про розум»; 2. «Про людину».

 

Загальні риси цього напряму:

а) Механістичний матеріалізм.

б) Атеїзм.

в) Зв'язок з природознавством.

г) Споглядальність в теорії пізнання.

 

1. Онтологія.

 

Матерія – єдина субстанція (окрім матерії в світі більше нічого немає). Невід’ємна внутрішня властивість матерії - рух. Таким чином розв’язувалась проблема першотовчка, першодвигуна (відмова від дєїзму).

Висувається жорсткий детермінізм - все в світі жорстко причинно обумовлено. Заперечення випадковості.

Матерія – нескінченна у просторі та часі, складається з атомів (неподільних частинок). Окрім руху, атрибутом матерії є також маса.

Матерії властива чуттєвість (гілозоїзм).

 

2. Гносеологія.

 

Вважали джерелом пізнання плотський досвід (емпіризм). Методи пізнання – експеримент і спостереження. Не розуміли соціально-практичної і історичної природи людської свідомості, абсолютизували його споглядальну здатність.

 

3. Розуміння людини.

 

Людина – цілком матеріальна істота, продукт тривалої біологічної еволюції. Вважали, що людина відбулася з тваринного світу. Цьому процесу сприяли мова, соціально-культурні і економічні чинники (а також праця, по Гельвецию).

Критерій діяльності людини - суспільна користь.

Не розуміли соціальної суті людини. Поширювали закони природи на людське суспільство.

 

4. Соціально-політичні погляди.

 

У питанні виникнення держави і суспільства стояли на позиціях теорії суспільного договору Гоббса і Локка. Соціальна нерівність – завжди було, є й буде. Воно обумовлене природною нерівністю сил і здібностей індивідів.

 

5. Відношення до релігії.

 

Стояли на позиціях атеїзму. Вважали, що Бога немає.

 

5.4. Філософія Ж.-Ж. Руссо.

 

Жан-Жак Руссо (1712 - 1778) - представник демократичного крила французького Просвітництва.

 

Осн. роботи:

1. «Міркування про походження і підстави нерівності між людьми»;

2. «Про суспільний договір, або принципи політичного права»;

3. «Сповідь»;

4. «Нова Елоїза»;

5. «Еміль, або про виховання».

 

1. Онтологія і гносеологія.

 

Для Руссо були характерні:

а) дєїзм – Бог створив світ, а потім перестав втручатися в справи миру;

б) дуалізм – в світі спочатку існували 2 рівноправні субстанції - матерія і дух;

в) сенсуалізм – джерелом знань є відчуття.

Руссо визнавав наявність у людини безкошторисної душі.

 

2. Соціально-політичні погляди.

 

Природний стан людей – рівність. Головна причина переходу до нерівності – приватна власність, виникнення держави і взаємна залежність людей один від одного.

Ця залежність викликана розподілом праці і цивілізацією. Перехід в стан свободи припускає укладення справжнього суспільного договору. В результаті цього договору утворюється асоціація рівних і вільних індивідів (республіка).

Договір – це не угода між підданими і правителями, а угода рівних між собою суб'єктів. Підкоряючись співтовариству, індивід не підпорядковує себе нікому окремо, і т.ч. залишається вільним.

Суверенітет повинен належати народу. Це виявляється в здійсненні народом законодавчої влади.

Свобода полягає в тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали.

 

Руссо – проти доктрини розділення властей, представницької форми правління. Всі найважливіші в державі питання народ повинен вирішувати сам (через референдум, плебісцити, вільні вибори, ухвалення законів).

«Загальна воля – завжди має рацію».

 

Руссо виправдовує революційне насильство ради скинення деспотизму.

Руссо - прихильник «егалітарізм», напряму, що проповідує загальну зрівняльність - як правового, так і майнового положення громадян.

Кожен громадянин повинен володіти більш менш однаковою власністю. Причому Руссо не є принциповим супротивником приватної власності дрібних розмірів, заснованої на індивідуальній праці.

Руссо виділяє 3 етапи розвитку суспільства:

а) природний стан людей;

б) цивільне суспільство;

в) новий природний стан, який повинен наступити в результаті укладення суспільного договору.

 

Руссо недооцінював роль науки і мистецтв в поліпшенні вдач людей.

Одним з перших поставив питання про ціну суспільного прогресу, про його суперечливий характер (що вважати критерієм прогресу).

 

3. Педагогічні погляди.

 

Руссо виходив з того, що всі діти вільні від порочних рис і завдатків. Їх кращі завдатки – пригнічуються суспільством, де панують нерівність і деспотизм.

В результаті Руссо рекомендував виховувати дітей на лоні природи, відповідно природним вимогам (утопічні погляди).

 

5.5. Енциклопедисти (Дідро, Д'Аламбер).

 

Проект створення «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» є однією з видатних спроб філософського і наукового характеру, з якими можна зустрітися в XVIII столітті. Разом з тим, «Енциклопедія» є першою працею, в якому предметом інтересу є не тільки наука, але і опис ремесел і людської праці як такої.

Ідейним вождем енциклопедистів був Д. Дідро. З своїм найближчим співробітником Д'Аламбером він склав план «Енциклопедії» і визначив її концепцію. У створенні «Енциклопедії» брали активну участь Вольтер, Кондільяк, Гельвеций, Гольбах, Монтеськье, Руссо. У ній співробітничали передові учені, письменники, інженери.

Філософські і соціально-політичні погляди енциклопедистів неоднорідні: разом з матеріалістичними ідеями висловлювалися дієстичні позиції; разом з прихильниками республіканської форми правління брали участь прихильники «освіченого абсолютизму».

 

Проте енциклопедистам були властиві такі загальні риси:

а) Прагнення до подолання консервативних засад феодального суспільства.

б) Неприйняття ідеології клерикалізму.

в) Потреба в обґрунтуванні раціонального світогляду.

 

Енциклопедисти зіграли видатну роль в ідейній підготовці Великої французької революції, сприяли соціальному і науковому прогресу. Як виразники передових ідей свого часу, енциклопедисти піддавалися переслідуванням з боку феодальних володарів і клерикалізму.

 

а) Дені Дідро (1713 - 1784) - французький філософ, просвітитель, керівник енциклопедії.

 

Основні твори:

1. «Думки до пояснення природи»;

2. «Розмова Д'Аламбера і Дідро»;

3. «Філософські підстави матерії і руху».

 

Весною 1773 роки Дідро приїхав до Петербургу і близько року прожив в Росії, проводячи час в бесідах з Екате-ріной II. Він радив Катерині провести в Росії корінні перетворення, що, на думку імператриці, перевернуло б все вверх дном в Росії.

Філософію Подіни Дідро характеризують:

1. Механістичний матеріалізм. Матерія і рух, згідно Дідро, є єдиною об'єктивною реальністю. Виказує ідею про матеріальну єдність і нескінченність миру. Найважливішим елементом матеріалізму Дідро є концепція постійного розвитку.

2. Сенсуалізм в теорії пізнання. Дідро критикував агностицизм і затверджував пізнаваність миру.

3. Атеїзм. Дідро заперечував створення світу, безсмертя душі, замогильну подяку, надприродні явища.

4. Спираючись на теорію «суспільного договору», Дідро викривав вигадки про божествене походження королівської влади і феодальної станової нерівності.

 

Будучи рішучим супротивником деспотичної форми правління, він висловлювався за конституційну монархію, і сподівався на появу «освіченого государя», Дідро не йшов далі за вимогу пом'якшення надмірної нерівності в розподілі матеріальних благ.

 

б) Жан Батист Д'Аламбер (1717 – 1783) – найближчий помічник Д. Дідро по підготовці «Енциклопедії». Головною сферою його інтересів була математика, фізика і астрономія.

 

Основна робота - «Основи філософії».

 

Д'Аламберу належить спроба описати історію виникнення і розвитку людського пізнання, а також висловити класифікацію наук, виходячи в основному з принципів Ф. Бекона. У філософії Д'Аламбер був прихильником сенсуалізму і супротивником декартівської теорії природжених ідей. По Д'Аламберу, мислення не є властивістю матерії, а душа має незалежне від матерії існування. Таким чином, Д'Аламбер стояв на дуалістичних позиціях.

У протилежність іншим французьким просвітителям він стверджував, що моральність не обумовлена суспільним середовищем.

Д'Аламбер визнавав Бога як субстанцію твірної. Критика деяких поглядів Д'Аламбера дана в роботах Д. Дідро («Розмова Д'Аламбера з Дідро» і «Сон Д'Аламбера»). Коли під тиском реакційних кругів було зупинено подальше видання і розповсюдження томів «Енциклопедії», що вже вийшли, Д'Аламбер розходиться з Д. Дідро і іншими енциклопедистами.

 

Література.

 

1. Воловик В. И. Введение в философию. Запорожье. 2000. С. 17 – 18.

2. История философии. Конспект лекций. Запорожье. 1994. С. 150 – 162.

3. Спиркин А. Г. Философия. М., 2001. С. 125 – 133.

4. Філософія. Навчальний посібник. Київ – Львів, 2001. С. 128 – 133.

 

Тема 6. Класична німецька філософія.

6.1. Філософія Е. Канта.

6.2. Філософія Фіхте.

6.3. Об'єктивний ідеалізм Гегеля.

6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

 

6.1. Філософія Е. Канта.

 

Еммануїл Кант (1724 - 1804) - німецький філософ, представник суб'єктивного ідеалізму і агностицизму. Народився в Кенігсбергу в сім'ї ремісника (шорника). Поступив в Кенігсберзький університет і в 1745 р. закінчив його. Був домашнім вчителем. У 1755 р. захистив дисертацію і став приват-доцентом в Кенігсберзькому університеті. Помер в 1804 р. в Кенігсберзі.

 

Осн. роботи:

 

1. «Загальна природна історія і теорія неба»;

2. «Критика чистого розуму»;

3. «Критика практичного розуму»;

4. «Критика здатності думки».

 

Творчість Канта складають 2 етапи: 1-й -докритичний, і 2-й - критичний.

На 1-у етапі Канта цікавив головним чином навколишній світ, на 2-у - людина, його пізнавальна діяльність. Кант вважав, що дотепер філософи досліджували світ (за допомогою розуму), але не досліджували сам розум, його межі. «Критика», по Канту, - встановлення меж розуму, його пізнавальних можливостей. Попередню філософію Кант називав «догматичною» (оскільки вона сліпо вірила в необмежені здібності розуму).

Всі 3 роботи Канта об'єднані загальною метою - досліджувати 3 «здібності душі» - здібність пізнання, здатність бажання (волю, мораль) і здатність до відчуття задоволення (естетичну здатність людини), встановити взаємозв'язок між ними.

Основні питання філософії :

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

 

1-й період творчості (докритичний)- з 1746 по 1770 рр. Переважають природничо-наукові матеріалістичні тенденції. Кант випробовує певний вплив Ньютона.

В цей час Кант розробив гіпотезу про походження Всесвіту з величезної хмари розряджених у просторі частинок матерії. Причина світу - Бог. Простір розумів як Ньютон (в цей час).

 

2-й період (критичний) – з 1770 р. Вплив Юма. Переніс увагу філософії з суб'єкта на об'єкт.

Теорія пізнання (переважає на цьому етапі).

 

Кант визнає існування об'єктивної реальності – оточуючій людину всесвіт, так звані «речі в собі» («річ в собі» - зовнішній наочний світ, що впливає на наші органи чуття і породжує наочні уявлення).

У суб'єкті пізнання (людині) Кант виділяв 2 рівні: а) емпіричний (індивідуальні психічні здібності людини); б) трансцендентальний (тобто що виходить за межі) - загальні поняття, існуючі до досвіду (апріорні). 

Процес пізнання проходить 3 ступені: 1. Чуттєве пізнання; 2. Розсудок; 3. Розум.

Предмет наочного уявлення - явище (а не сама «річ в собі»). У явищі присутні 2 сторони: а) його зміст (матерія), який дається людині в результаті плотського досвіду; б) форма, що приводить одержані відчуття в певний порядок.

Форма – існує в душі людини. Вона – апріорна (тобто природжена), не залежить від досвіду.

Існують 2 форми чуттєвого наочного уявлення – простір і час. Вони, таким чином, є суб'єктивними формами чуттєвого споглядання, за допомогою яких наша свідомість упорядковує одержувані від зовнішнього світу відчуття (явища). Людина може знати тільки явища, а «речі в собі» - непізнавані.

Таким чином, за допомогою чуттєвості (1-й ступені пізнання) людина одержує наочне представлення про предмет («річ в собі», впливаючи на органи чуття людини, породжує відчуття, які, за допомогою 2-х апріорних форм чуттєвості (простору і часу), приводяться в певний порядок і утворюють наочне уявлення (його основа - явище).

2-й ступінь пізнання – розсудок. За його допомогою предмет мислиться. Форми (знаряддя, інструменти) розсудку – категорії. Вони також апріорні. Різноманіття явищ накладається на мережу категорій. Категорії додають чуттєвому (емпіричному) знанню науковий (тобто загальний, необхідний) характер.

Розум диктує закони природі, а не відкриває їх. Сила розуму – в його синтетичній (пізнавальної) здатності. Проте ця здатність розуму обмежена межами досвіду. Розум весь час прагне вийти з цих меж (з світу явищ, на який тільки і розповсюджується його влада, в світ «речей в собі»).

3-й ступінь пізнання – розум. Це - вищий ступінь пізнання (розум, що покинув межі досвіду). Розум, покинувши твердий грунт досвіду, не може дати однозначну відповідь («так» чи ні») ні на одне з питань світоглядного рівня (Має світ початок у просторі та часі або він нескінченний і вічний? Безсмертна або смертна душа людини? Чи існує свобода волі або все в світі приречено? Є Бог або його немає?). Розум ставить ці питання, але не може їх дозволити (оскільки він вийшов за межі досвіду).

Антиномії – «суперечності в законі», протилежні положення, що однаково не суперечать наявним фактам.

Таким чином, «речі в собі» - непізнавані (агностицизм). Чисті ідеї розуму – принципи – виконують вищу регулятивну роль в пізнанні: вони вказують напрям, в якому повинен рухатися розум (тобто, ідеї розуму = лінії горизонту, дозволяють людині йти правильно до наміченої мети).

Висновок: Філософія може бути наукою не про «речі в собі», а тільки про межі пізнання. Вища суть (і вищі цінності) - Бог, душа і свобода, не дані нам ні в якому досвіді. Наука про них - неможлива. Теоретичний розум не може довести їх існування. Проте, він не може довести і їх відсутність. Таким чином, людині дана можливість вибору - між вірою і невірою. І людина повинна вибрати віру, оскільки цього вимагає від нього голос совісті, голос моралі.

 

Етика.

 

Існує апріорний принцип кінцевої мети. Цей Кант назвав «законом категоричного імперативу» (обов'язкового веління). Відповідно до цього закону, кожна людина, незалежно від його положення в суспільстві, повинна поступати так, щоб цей вчинок могли б - до загального блага – зробити і всі інші люди. Тобто, щоб воля індивіда могла стати загальним законодавством.

Кант вважав, що мораль не повинна залежати від релігії. Людина моральна не тому, що вірить в Бога, а тому вірить в Бога, що моральний. 

 

6.2. Філософія Фіхте.

 

Іоганн Готліб Фіхте (1762 - 1814) - німецький філософ, представник суб'єктивного ідеалізму. Народився в Раменау в селянській сім'ї. Завдяки випадковим обставинам дістала освіта. Був викладачем в Йєнському і Берлінському університетах (у Берлінському університеті став першим виборним ректором).

 

Осн. робота - «Основа загального науковчення» (1794 р.).

 

1. Свою філософію назвав « науковченням» (наукою про науку) - фундаментом всіх наук.

2. Відкидає споглядальний підхід до світу (віддає пріоритет практично-споглядальному відношенню до світу). Його гасло - «Діяти! Діяти! Це те, ради чого ми існуємо».

3. Справжня наука повинна бути єдиним цілим, мати систематичну форму. Щоб ціле було органічним, в ньому повинен бути «центр», тобто такий елемент, який би зв'язував всі інші частини. Для науковчення таким елементом є основоположення «Я є».

4. Об'єктом науковчення є людське знання. Отже, науковчення - ціле, що розвивається, а не застигле, процес.

5. Початковий пункт філософії Фіхте – поняття «Я». Причому Фіхте виділяє по суті 2 різних «Я»:

а) «Я» абсолютне (загальне) – фактично виступає як надіндивдуальний, надлюдський, світовий дух. Духовна субстанція.

б) «Я» емпіричне – тотожно індивідуальній свідомості.

Абсолютне «Я» в ході своєї творчої діяльності розділяється на «Я» емпіричне і «Не-я». «Не-Я» - це об'єктивна реальність.

6. Заклав основи діалектичного методу пізнання.

 

6.3. Об'єктивний ідеалізм Гегеля.

 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) - німецький філософ. Творець найбільш завершеної системи об'єктивного ідеалізму і діалектики, як теоретичної системи.

У 1793 р. закінчив Тюбінгенській університет, до 1801 р. працював домашнім вчителем. У 1801 - 1807 рр. - приват-доцент Йенського університету, в 1816 - 1818 рр. – професор Гейдельберзького університету, а з 1818 р. – Берлінського.

 

Осн. роботи:

1. «Відмінність між філософськими системами Фіхте і Шеллінга»;

2. «Феноменологія духу»;

3. «Енциклопедія філософських наук» (Наука логіки, Філософія історії, Філософія духу).

 

1. Система об'єктивного ідеалізму.

 

а) Основа всього, початок – абсолютний дух, світовий розум. Його мета - пізнати самого себе. З цією метою він творить реальний мир, людину. Він схожий на скульптора, який ліпить з глини автопортрет, щоб роздивитися в ньому самого себе.

б) Абсолютний дух розвивається:

1-й етап - Логіка. Розвиток ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення. Ідея розкриває свій зміст через алогічні категорії (1-а категорія - буття- небуття-наявне буття).

2-й етап - Природа. Служить зовнішнім проявом, не розвивається.

3-й етап - філософія духу. Абсолютна ідея знов повертається до самій себе і осягає свій вміст в різних видах людської свідомості і його діяльності. Людська свідомість – частина абсолютного духу.

 

Основні принципи:

1. Принцип тотожності мислення і буття;

2. Процес розвитку понять первинний. Він передує історії природи і людей;

3. Визнання природи, людини і їх історії самоотчужденієм від абсолютної ідеї.

 

2. Наука логіки. Діалектика.

 

Логіка – наука про форми мислення. З часів Аристотеля – формальна логіка. Гегель створив діалектичну логіку. Значення її – досліджує не тільки форми мислення, але і закони розвитку буття.

Наука логіки містить 3 розділи:

1. Науку про буття;

2. Науку про суть;

3. Науку про поняття.

Початковий пункт «Науки логіки» - категорія «чисте буття» (найбідніша категорія); Кінцевий пункт «Науки логіки» - категорія «абсолютна ідея» (вбирає в себе все знання миру).

Гегель - творець діалектики як вчення про загальний універсальний зв'язок і розвиток.

Принципи діалектики: а) розвитку; б) загального універсального зв'язку.

Категорії діалектики: одиничне і загальне, суть і явище і ін.

Закони діалектики: а) єдності і боротьби протилежностей; би) переходу кількісних змін в якісні; у) заперечення заперечення. Перший закон вказує джерело розвитку (суперечність), друге - розкриває механізм розвитку, третій – вказує спрямованість розвитку.

3. Філософія історії.

 

1. Відділив закони історії від законів природи. Історія - сфера закономірностей.

2. Історія - розвиток світового духу в часі.

3. Мета історії - прогрес в розумінні свободи.

а) Східні народи вважали, що вільною може бути тільки одна людина (деспот);

б) Римляни і греки - визнавали можливість свободи для великих груп людей;

в) Сучасні німецькі народи - визнають можливість свободи для всіх людей.

4. Потреби і інтереси людей - те знаряддя, за допомогою якого світовий дух здійснює свою мету.

5. Велике значення в історії грають історичні особи.

6. Об'єктуванням свободи в історії є держава.

7. Кожній історичній епосі відповідає який-небудь певний народ, який виконує свою місію. Як тільки він виконує свою місію, він йде вбік, передаючи естафету іншому народу.

8. Вітав революції.

 

4. Філософія права.

 

а) Виділяє 3 рівні розвитку права: 1. Абстрактне право; 2. Мораль; 3. Моральність.

б) Свобода особи реалізується в праві володіння приватною власністю;

в) Відкидав договірну теорію походження держави;

г) Держава - реалізація розуму, втілення абсолютного духу. Все розумне - дійсне, все дійсне - розумне.

 

Значення філософії Гегеля:

 

1. Розробив цілісну теорію діалектики (на ідеалістичній основі).

2. Розвиток принципу історизму.

3. Критика агностицизму, віра в сили і здібності людського розуму.

 

Недоліки:

 

а) Принцип історизму застосовував тільки до минулого.

б) Штучність виведення категорій один з одного.

в) Визнавав прусську монархію за вінець розвитку державності.

г) Націоналізм.

 

6.4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

 

Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872) – матеріаліст і атеїст. Народився в Ландсгуте в сім'ї юриста. Вчився в Гейдельберзькому та Берлінському університетах (слухав лекції Гегеля). З 1828 р. – приват-доцент Ерлангенського університету. У 1830 р. - вигнаний з університету за атеїзм (за роботу «Думки про смерть і безсмертя»). Жив в села, ведучи відокремлений спосіб життя. Роботи не публікував.

 

Осн. роботи:

1. «До критики філософії Гегеля»;

2. «Сутність християнства»

3. «Основи філософії майбутнього»;

4. «Сутність релігії»

 

1. Антропологічний матеріалізм.

 

а) Предмет вивчення філософії - людина;

б) Світ – матеріальний. Природа існує незалежно і до свідомості;

в) Поза природою і людиною нічого немає. Природа - причина самої себе;

г) Захист матеріалістичного розуміння простору і часу;

д) Детермінізм;

е) Ідея про природну еволюцію життя.

 

2. Гносеологія.

 

а) Мислення людини – не є щось самостійне, окремо від нього існуюче, а необхідне, невіддільне від нього властивість;

б) Джерело пізнання - відчуття (сенсуалізм);

в) Світ принципово пізнаний;

г) Критерій істини - плотське знання (а не практика).

3. Критика релігії.

 

а) Філософія і релігія – абсолютно різні типи світогляду;

б) Причина виникнення релігії – в «природі» людини і умовах його життя. Релігію породили потреба, неуцтво і страх людей перед стихійними силами природи;

в) Першоджерело релігійних «ілюзій» - відчуття залежності (від сил природи, необхідності);

г) Бог - породження людського духу. Бог - те, чим людина хоче бути;

д) Релігія паралізує волю людини до зміни свого життя;

е) Відкидаючи культ релігії, Фейєрбах пропонував культ людини;

ж) Висунула гасло «Людина людині - Бог»;

з) Проголосив любов релігійним відчуттям. Справжня релігія - філософія любові.

 

4. Соціальні погляди.

 

а) Натуралістичне трактування людини. Розглядав людину як переважно біологічно і не дійшов до розуміння суспільної суті людини і його свідомості ;

б) Ототожнював закони природи і суспільства;

в) Поведінка людини заснована на прагненні на щастя, любові до ближнього;

г) Проповідь любові.

 

5. Обмеженість філософії Фейєрбаха.

 

а) Розглядав людину у відриві від суспільства;

б) Пізнання розглядав поза практикою. Абсолютизував його споглядальний характер;

в) Чужий історичного підходу;

г) Не зрозумів ролі гегелівської діалектики.   

 

Література.

1. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. З. 18 - 20.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя. 1994. З. 162 - 188.

3. Історія філософії. Підручник для вищих учбових закладів. Ростов-на-Дону: "Фенікс", 2001. З. 175 - 211.

4. Спіркин А. Р. Філософія. М., 2001. З. 134 - 156.

5. Філософія. Навчальній посібник. Київ - Львів, 2001. З. 134 - 155.

         

Тема 7. Європейська філософія XIX століття.

7.1. Філософія Сьорена Кьєркегора.

7.2. Волюнтаризм Артура Шопенгауера.

7.3. Філософські погляди Фрідріха Ніцше.

7.4. Цивілізаційний підхід (Данілевській, Шпенглер, Тойнбі).

 

7.1. Філософія Сьорена Кьєркегора.

 

Сьорен Кьєркегор (1813 - 1855) - данський філософ. Засновник екзистенціалізму.

Справжнє буття – екзистенція. Це внутрішня сутність людини. Зовнішнє ж наочне буття - несправжнє буття. Екзістенция постійно переходить в наочне буття.

Перехід до справжнього буття (екзістенції) припускає здійснення людиною усвідомленого вибору. Він проходить 3 етапи на шляху до екзистенції:

1-й – естетичний. Орієнтація на насолоду. Людина детермінована навколишнім середовищем. Вибір строго обмежений. Людина вибирає тільки те, що приємне.

2-й - етичний. Головний принцип – борг. Людина робить свідомий, але абстрактний вибір. Опора на розум і мораль.

3-й - релігійний. Головний принцип – страждання. Конкретне отримання своєї екзістенції (людина знаходить ту правду, ради якої він готовий жити і за яку готовий постраждати). Відмова від старих звичок.

Упор на одиничне (а не загальне). Людина, його проблеми – головне. Мета філософії – допомогти людині знайти його правду, закладені в ньому істини.

 

7.2. Волюнтаризм Артура Шопенгауера.

 

Артур Шопенгауер (1788 – 1860) - німецький філософ. Основоположник сучасного європейського ірраціоналізму. Народився в Данцизі в сім'ї банкіра. Восени 1809 р. поступив в Гетингенський університет, де вивчав медицину і філософію. Потім Шопенгауер покидає Геттінген і перебирається Берлінський університет. Після закінчення університету Шопенгауер працює над дисертацією по філософії, яку успішно захищає в 1813 році і одержує диплом доктора наук.

У 1818 році Шопенгауер завершує свою головну філософську працю «Світ, як воля і уявлення», у який, за його словами, представляє нову філософську систему, на відміну від тих, які створювали Кант, Фіхте і Гегель. 2-й том цієї роботи вийшов в 1844 р. Проте лекції в Берлінському університеті, які він почав читати на посаді приват-доцента, так і не змогли привернути увагу слухачів. Студенти віддавали перевагу Гегеля.

Виступивши проти діалектики і історизму Гегеля, Шопенгауер примикав до Канта і поєднував кантіанство з платонізмом і волюнтаризмом, який проголосив основним універсальним принципом всієї свою філософію.

 

а) Сутність світу - сліпа, безрозсудна воля (волюнтаризм). Світ – це об'єктивація волі. Світ – безрозсудний і безглуздий. Життя нічого, окрім страждань, принести людині не може (песимізм). Воля – розвивається, розкриваючи себе на різних ступенях об'єктивації – від елементарних частинок до людини.

На певних ступенях розвитку як допоміжне знаряддя дії виникає пізнання і разом з ним мир як уявлення з властивими йому формами: співвідносними об'єктом і суб'єктом, простором і часом, множинністю і причинністю.

 

Уявлення - 1-й факт свідомості. Воно розпадається на співвідносні об'єкт і суб'єкт. Форма об'єкту - «закон достатньої підстави», який і виступає в четвероякому вигляді:

а) як закон буття (для простору і часу);

б) закон причинності (для матеріального світу);

в) закон логічної підстави (для пізнання);

г) закон мотивації (для наших дій).

Закон підстави не торкається суб'єкта і служить формою лише для об'єктів. Як форма всякого об'єкту закон підстави цілком відносний і має силу тільки в межах світу явищ. Пізнання в різних формах закону підстави здійснюється або як інтуїтивне, або безпосереднє пізнання, або як відвернуте, або рефлективне пізнання.

Подібно тому, як наша воля викликає наші вчинки, так і діюча у всьому світі воля викликає рух миру. Цьому закону підкоряються не тільки органічні процеси, але і неорганічна природа. Щоб з'ясувати, яким чином воля може брати участь в чисто механічних, позбавлених свідомості рухах, Шопенгауер користується введеним Лейбніцем принципом «дрімаючої» або «сліпої» свідомості.

 

б) Про людину.

Головна властивість людини – егоїзм. Шопенгауер – прихильник тез Т. Гоббса: «Людина людині - вовк» і «Природний стан людей - війна всіх проти всіх». Більшість людських вчинків продиктована не доводами розуму, а інстинктами і бажаннями, навіть якщо наперед відомо, що вони принесуть більше неприємностей, ніж користь (свідоцтво пріоритету волі над інтелектом).

 

в) Про душу.

Шопенгауер заперечував безсмертя душі (як і інші догмати християнства). Панування в світі зла несумісне з вірою в Бога. Людина може сподіватися тільки на себе. У нього є єдиний вихід - погасити «волю до життя», відмовитися від її помилкових спокус. Ідеал Шопенгауера – нірвана, неприйняття миру (як і в буддизмі).

 

г) Про державу.

Держава не здатна перемогти страждання і людський егоїзм (оскільки це у принципі неможливо). Якщо на якийсь час і вдається цього досягти, їм на зміну приходить нудьга. Внутрішні конфлікти зміняються зовнішніми війнами. Коли довгий час панує мир, відбувається перенаселення.

Філософія Шопенгауера пройнята песимізмом і ірраціоналізмом. 

 

7.3. Філософські погляди Фрідріха Ніцше.

 

Фрідріх Ніцше (1844 - 1900). У 1869 р. став професором філології в Базельському університеті. З 1873 р. його почали переслідувати сильні головні болі. Через хворобу в 1879 р. залишив викладацьку діяльність. У 1889 р. почалося безумство. У 1900 р. він помер.

 

Осн. роботи:

1. «Сутінки богів»;

2. «Так говорив Заратустра»;

3. «По той бік добра і зла»;

4. «Антихрист»;

5. «Воля до влади».

Остання робота – видана після його смерті його сестрою. Достовірність її береться під сумнів.

1. Світова воля – в своїй суті є волею до влади, а не просте прагненням «бути». Час - характеристика самої волі, а не форма, що привноситься суб'єктом (як у Шопенгауера). Впродовж всієї людської історії волю до влади, що виявляється відкрито у окремих індивідів (вождів, аристократів і ін.) сіра людська маса намагається упокорити, примусити служити власним низовинним інтересам.

2. Критика християнства. Кращий засіб приборкання людей сильної волі - християнська релігія, мораль якої нав'язує любов до слабких і убогих, огида до сильних і здорових.

3. Гасло «Бог помер». Місце померлого Бога займе «надлюдина». Сучасна людина – не мета, а «міст» між твариною і надлюдиною. Надлюдина - мета, яку сучасна людина повинна досягти.

4. Ідея вічного повернення. Те, що відбувається в даний момент, вже відбувалася незліченна кількість раз і відбуватиметься знову і знову. Не дивлячись на весь трагізм життя, самозречення від радощів життя негідне людини.

5. Заклик до переоцінки цінностей. Попередні філософи зробили людину (який є біологічно недосконалим) мірою всього сущого. Це неправильно. Переоцінку цінностей зможе провести тільки вільний розум, що став по той бік добра і зла, тобто що вирвалися за рамки сталої моралі.

 

7.4. Цивілізаційний підхід (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).

 

Класичними представниками цивілізаційного напряму в світовій філософії історії стали М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі.

 

а) М. Я. Данилевський (1822 – 1885) - російський філософ і публіцист.

 

Осн. праця – «Росія і Європа» (1871 р.).

 

М. Я. Данилевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму - як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації західноєвропейської - на противагу всім іншим «доцивілізаційним» народам, а як проблему безлічі цивілізацій. Він розглядає тимчасовий рух людського суспільства як ряд автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на стадії зрілості - цивілізаціями. Щодо загальної кількості назв тих культурно-історичних типів, розвиток яких досяг рівня відповідних цивілізацій і «складає зміст всесвітньої історії», Данилевський допускає деяке розходження.

На чолі п'ятої роботи «Росія і Європа» він налічує 10 таких типів: 1) Єгипетський; 2) Китайський; 3) Ассиро-вавилоно-Фінікія, халдейський або давньосемитський; 4) Індійський; 5) Іранський; 6) Європейський; 7) Грецький; 8) Римський; 9) Новосемитський або аравійський; 10) Німецько-романський.

Деякі з них існують як «відокремлені» цивілізації (Китай, Індія), інші – як наступні (Єгипетська, Грецька, Римська, Європейська).

До народів же, які утворили подібного рівня культурно-історичні типи і були рушійною силою в історії людства, він зараховує ще мексиканський і перуанський, вважаючи, проте, що вони загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого розвитку, тоді як перші десять вже доросли до періоду «цвітіння і плодоношення».

У історії кожного типа Данилевській виділяв 3 етапи розвитку: 1. Етнографічний; 2. Політичний (гос.); 3. Цивілізаційний. Не кожен народ проходить всі 3 етапи. Деякі народи так ніколи і не створили держави (послужили етнографічним матеріалом для інших кул.-ист. типів). Інші, створивши державу, ще не досягли стадії цивілізації.

Кожен кул.-ист. тип повинен виконати певну історичну місію. З'єднати релігію, мистецтво, політику і економіку в 1 типі належить російському народу (Слов'янський кул.-ист. тип).

 

б) Освальд Шпенглер (1880 – 1936) – німецький філософ.

Осн. робота – «Захід Європи» (1918 – 1922 рр.).

 

Осн. ідея – ідея культурно-історичного перевороту. Шпенглер створює біологічну філософію історії: всесвітня історія не є все далі поточним процесом. Вона є існування і чергування різних культур, кожна з яких має свою «душу».

Культури – свого роду живі організми, що живуть під знаком підйому і занепаду, зростання і в'янення, юності і старості. Цивілізована людина – це людина, яка все знає. Виділив 8 (у Данилевського – 10, у Тойнбі – 23) культурно-історичних типів. Це: 1. Єгипетська; 2. Вавилонська; 3. Індійська; 4. Китайська; 5. Мексиканська; 6. Антична; 7. Магічна (арабська); 8. Європейська (Фаустовськая).

Кожна з цих культур має складну будову. Всі вони мають свою епоху розквіту і «окостеніння» (період «окостеніння», омертвіння, коли культура вже не здатна створювати нове, і називається у Шпенглера цивілізацією). Після «окостеніння» культура впадає в «фелахство» (занепад).

Зміна культур відбувається по біологічних законах. Тому, вивчивши минуле якої-небудь культури, можна прогнозувати її майбутнє.

Прогноз для Європи – спостерігаються ознаки занепаду.   

 

в) Арнольд Тойнбі (1889 – 1975) – англійський історик і соціолог.

Осн. робота – «Збагнення історії» (1934 - 1961 рр.).

 

Всесвітня історія, по Тойнбі, є сукупністю історій окремих своєрідних і щодо розвинених цивілізацій (кул.-ист. типів). У первинному варіанті він їх налічував 21, потім скоротив до 13. З них до нашого часу збереглося лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японсько-корейська). Кожна з цивілізацій проходить в своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому і розкладання, після чого, як правило, гине, поступаючись місцем іншої.

Цивілізації виникають як результат пошуку адекватних відповідей на виклики, які пред'являються людям або природою, або людським оточенням. Нова цивілізація звичайно виникає 2-ма шляхами:

1. У примітивному суспільстві виникає якась творча меншина (еліта), яка бере на себе рішення суспільних задач;

2. Країна спирається на досвід сусідньої або передуючої цивілізації.

Рахуючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях аналогічними, Тойнбі на цій підставі намагається вивести деякі формальні «емпіричні закони» повторюваності суспільного розвитку, дозволяючи передбачати головні події в осяжному майбутньому.

Світові релігії (або ідеологія) – єдина зв'язуюча ланка між цими цивілізаціями.

 

Література.

 

1. Воловик В. И. Введение в философию. Запорожье. 2000. С. 21 – 27, 38 – 41.

2. История философии. Конспект лекций. Запорожье. 1994. С. 188 – 194, 209 – 226, 226 – 230, 269 – 283.

3. Спиркин А. Г. Философия. М., 2001. С. 157 – 166, 192 – 194.

4. Філософія. Навчальний посібник. Київ – Львів, 2001. С. 156 – 171.

 

Тема 8. Сучасна західна філософія.

8.1. Екзистенціалізм.

8.2. Позитивізм.

8.3. Психоаналіз.

8.4. Герменевтика.

 

8.1. Екзистенціалізм.

 

Екзистенціалізм – популярний філософський напрямок в 40 - 60-е рр. ХХ ст. (після 2-й світової війни). Виникло ще в XIX ст. (С. Кьєркегор), але популярність здобуло тільки у вищезгаданий період.

Термін походить від слова «екзістенція» - «існування».

Існує 2 напрями екзистенціалізму: а) релігійне (До. Ясперс; Марсель); б) атеїстичне (Сартр; Хайдеггер).

Центральна проблема філософії – проблема взаємовідношення людини і суспільства.

1. Екзистенціалізм вважає, що суспільство і людина - чужі один одному. Суспільство не дає людині реалізувати своє «справжнє буття». Суспільне буття – буття несправжнє (сіре, безлике, позбавлене особового початку). Суспільство намагається підпорядкувати собі людину, не дає йому відбутися як «унікальної особи»;

2. Пізнати своє існування людина може тільки в «прикордонних ситуаціях» (перед лицем смерті і т.д.);

3. Тільки в «прикордонній ситуації» людина може знайти свободу, перестати бути річчю, детермінованою навколишнім світом;

4. Немає передзаданої суті людини. Людина сам вибирає своє «я», робить себе кожним своїм поступ-грудка;

5. Основні поняття екзистенціалізму: а) турбота; б) тривога; в) нудота; г) нудьга;

6. Етичні поняття: свобода, відповідальність, солідарність; Боротьба проти всього нелюдяного.

7. Заперечували віру в наперед гарантований прогрес, крім волі і зусиль людей.

8. Людина приречена постійно вибирати. Звідси - абсолютизація свободи людини (свободи його духу).

 

Недоліки:

1. Абсолютизація внутрішнього світу людини;

2. Абсолютизація свободи вибору, недетермінована її зовнішніми обставинами;

3. Заклик до індивідуалізму.

Мета – проповідь і обґрунтування абсурдності людського існування.

 

Альбер Камю (1913 - 1960).

Осн. роботи:

1. «Міф про Сізіфа»;

2. «Чума»;

3. «Бунтуюча людина».

 

1. Абсурд – основна характеристика буття людини;

2. 2 шляхи втечі від абсурду – а) самогубство; б) філософське самогубство (жити ілюзіями); Камю вибирає друге;

3. Абсурд зникає або при зникненні людини, або при зникненні миру;

4. Головне філософське питання - чи стоїть життя того, щоб бути прожитою? Камю вважає, що так.

5. Свобода, яка виражається в бунті, додає значення людському життю.

6. Кожна людина повинна дати відповідь на 2 найважливіші питання: а) жити або не жити; б) як жити - як все (тобто вибрати сіре, несправжнє буття) або жити як творча особа?

 

8.2. Позитивізм.

 

Позитивізм – філософський напрямок, що виник в 20-30-е рр. XIX ст. Засновниками позитивізму були Огюст Конт (Фр.) і Герберт Спенсер (Англія). У основі позитивізму - заперечення метафізики (метафізика - частина філософії, що займається питаннями буття, пізнання і іншими загальними, недоказовими проблемами).

Філософи цього напряму вважали, що позитивне (достовірне) знання може бути одержане тільки завдяки окремим спеціальним наукам, а задача філософії полягає лише в систематизації і узагальненні одержаних наукових знань.

 

О. Кант виділив 3 стадії наукового і інтелектуального розвитку людства:

1-а - теологічна. Панування бездоказових знань, релігії;

2-а - метафізична. Панування абстракцій.

3-я - наукова (позитивна). Панування точного, достовірного знання.

Філософи цього напряму вважали, що суть речей пізнати не можна. Потрібно лише описувати свої відчуття (а наскільки вони пов'язані з об'єктивним світом – невідомо).

Тобто для позитивізму характерні агностицизм і суб'єктивний ідеалізм.

 

2-а стадія розвитку позитивізму – емпіріокритицизм або махізм. Характерна для рубежу XIX – ХХ ст. Представники її – Ернст Мах (1838 – 1916) і Авенаріус.

Світ – це «комплекс відчуттів». Задача науки – описувати відчуття.

Теорія «економії мислення». У розвитку науки пояснювальна частина є зайве і в цілях економії мислення повинна бути видалена. Будь-яка річ, в т.ч. поняття «Я» - умовні найменування комплексу відчуттів.

Емпіріокритицизм – психологічний варіант позитивізму.

 

3-я стадія позитивізму – неопозитивізм. Це – логіко-лінгвістична форма позитивізму. Виник на початку 1920-х рр. майже одночасно в Австрії, Англії і Польщі. Дуже розгалужений філософський напрям.

Представлений наступними школами:

а) «Віденський кружок» (М. Шлік, Карнап, Нейрат і ін.);

б) Львівсько-Варшавська школа (А. Тарській, Я. Лукасевіч);

в) Бертран Рассел (1872 - 1970) - англійський філософ;

г) Л. Вітгенштейн (1889 - 1951) - засновник філософії лінгвістичного аналізу (Австрія);

д) Перебіг «загальної семантики» (Чейз, Хайакава).

 

Як і раніше відкидається метафізика. Задача науки – опис відчуттів. Задача філософії - логічний аналіз мови науки. Висувається принцип верифікації (перевірка всіх наукових положень шляхом порівняння з фактами досвіду). Положення, які не можна піддати верифікації - безглузді і помилкові.

 

Всі пропозиції підрозділили на 3 групи:

1-а гр. - ті, які не мають сенсу (метафізичні проблеми);

2-а гр. - пропозиції, що володіють якимсь значенням, але не науковим;

3-я гр. - пропозиції, що мають науковий сенс.

 

Пізніше пряма верифікація була замінена принципом підтвердження, потім - частковою верифікацією. Нарешті, К. Поппер висунув принцип фальсифікації (якщо знайдені умови, при яких хоча б деякі базисні положення теорії помилкові, то і вся теорія спростовна).

Відчуття - єдине джерело знання. Вони дають логічні атомарні факти. З них будуються протокольні  пропозиції. А з них будується вся наука.

Критерій істинності знання – формально-логічний. Знання і пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечності.

Логічна і лінгвістична проблематика т.ч. - абсолютизовані.

 

4-а стадія позитивізму – постпозитивізм. Це не одна якась система, а етап в розвитку філософії науки. Характерна його межа – різноманітність методологічних концепцій і їх взаємна критика.

Поява постпозитивізму пов'язана з виходом в 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття», а в 1963 р. - книги Куна «Структура наукових революцій».

Постпозитивісти створюють відмінні один від одного образи науки і її розвитку, обговорюють специфічні проблеми, що з'являються в рамках тієї або іншої концепції, пропонують різні рішення методологічних проблем.

 

Загальні риси:

1. Відхід від орієнтації на символічну логіку, звернення до історії науки;

2. Головна проблема філософії науки - розуміння розвитку наукового знання;

3. Зникає зіставлення емпіричного знання теоретичному;

4. Вважали, що не потрібно встановлювати чітку демаркацію між наукою і не наукою (метафізикою);

5. Прагнення спертися на історію науки;

6. Критика неопозитивізму.     

 

8.3. Психоаналіз.

 

Психоаналіз – філософський напрямок, що виник первинне як метод лікування психічних захворювань. Це комплекс гіпотез і теорій, що пояснюють роль несвідомої в житті людини і розвитку людства.

Зігмунд Фрейд (1856 - 1939) – засновник психоаналізу. Народився у Фрейбурге (Австрія). Австрієць. Жив і працював у Відні. У 1938 р. емігрував до Англії.

Виділяють 3 періоди в творчості Фрейда:

1-й - ранній (1895 - 1905 рр.);

2-й - період 1-ї психоаналітичної системи (1905 - 1920 рр.);

3-й - період 2-й психоаналітичної системи (1920 - 1939 рр.).

Головна заслуга Фрейда - відкриття несвідомої в психіці людини, спеціальне його вивчення, тлумачення.

Осн. роботи:

1. «Тлумачення сновидінь»;

2. «Тотем і табу»;

3. «Я і воно»;

4. «По той бік принципу задоволення».

 

8.3.1. Онтологія психоаналізу.

 

Предмет психоаналітичної філософії – дослідження психічної реальності, виявлення закономірностей функціонування людської психіки.

Фрейд виділив 3 основні шари в психіці людини:

а) «Воно» - несвідоме;

б) «Я» - свідомість. Внутрішній цензор, посередник між несвідомим і зовнішнім світом;

в) «Зверх-Я» - совість або несвідоме відчуття вини.

 

Людина керується в своєму житті 2-ма принципами:

а) принцип задоволення (на його основі функціонує «воно»);

б) принцип реальності (на його основі функціонує «я»).

 

«Воно» прагне реалізувати свої жадання «тут» і зараз». «Я» витісняє асоціальні бажання назад в «воно». «Зверх-Я» - контролює діяльність «Я», коректує його. Фрейд говорить про «нещасний» «Я», затисненому між «воно» і «Зверх-Я».

Психіка людини завжди знаходиться в конфліктному стані. Дозвіл внутрішніх конфліктів досягається 3-ма шляхами:

1-й - безпосереднє задоволення бажань;

2-й - перетворення енергії несвідомих ваблень в соціально прийнятні види діяльності (сублімація);

3-й - свідоме оволодіння бажаннями (витіснення їх в сферу несвідомого). Постійне придушення бажань приводить до неврозу.

У основі «воно» лежить 2 інстинкти - сексуальні (ваблення до життя - Ерос) і агресивні (ваблення до смерті - Танатос).

 

8.3.2. Відношення до культури.

 

Між природними засадами людини і культурою - антагонізм. Норми моралі - сприяють об'єднанню людського суспільства, але перешкоджають реалізації ваблень несвідомого.

Способи символічного задоволення бажань «воно»:

а) Сни - індивідуальне несвідоме;

б) Ритуали - колективне несвідоме.

Прогрес культури веде до зменшення людського щастя, посилення неврозів.

Первинний феномен масової психології - прагнення індивіда до масового уподібнення груповому лідеру. А груповий лідер, як правило, є патологічною особою. Уподібнення означає регрес особи. Маса людей – толпа.

Послідовники З. Фрейда - Альфред Адлер, Вільгельм Райх, Карл Густав Юнг, Еріх Фромм.   

 

8.4. Герменевтика.

 

Герменевтика – теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння.

Предмет герменевтики – текст. Основна проблема герменевтики - розуміння, інтерпретація і тлумачення тексту.

Основне питання герменевтики – 1. Гносеологічний (яке можливе розуміння?); 2. Онтологічний (яке влаштоване те буття, суть якого полягає в розуміння?).

 

Фундаментальні поняття герменевтики - трикутник (автор - текст - інтерпретатор) герменевтики і круг герменевтики (щоб зрозуміти весь текст, потрібно зрозуміти його частину, а щоб зрозуміти частину, потрібно мати уявлення про весь текст).

 

Відповідно до герменевтики існувати - значить бути понятим.

До XIX ст. існували різні герменевтики - теологічна, філологічна і т.д.

Сам термін «герменевтика» відбувається від імені бога Гермеса – посередника між богами і людьми.

Становлення філософської герменевтики пов'язане з ім'ям Шлейєрмахера (1768 - 1834). Він вважав, що раз спеціальні герменевтики вивчають процеси нерозуміння, то філософська герменевтика повинна вивчати сам процес розуміння тексту, його загальні принципи.

1. Умова розуміння - схожість і відмінність автора тексту і читача;

2. Середовище розуміння - мова. Між людиною і мовою існує відношення напруженості. Людина залежить від мови, але і мова залежить від людини.

3. Існує 2 методи розуміння: а) граматичний (виходячи з «духу мови»); б) психологічний (виходячи з «душі автора»). Вони нерозривно пов'язані один з одним.

4. Мистецтво розуміння має складну структуру, в якій можна виділити 2 полюси: а) дивінаціонний (суб'єктивний, інтуїтивний); б) порівняльний (об'єктивний, історичний). Процес пізнання є чергуванням етапів: дивінація, порівняння, потім - знову дивінація.

5. Завершення розуміння - коли позиції автора і читача «зрівнюються» (у знанні мови і в душевному стані). Читач повинен уявити себе в тілі автора, відмовитися від власної реальності.

6. Шлейермахер вважав, що можна розуміти текст краще за самого автора (шляхом критики).      

  

Література.

1. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. З. 27 - 38, 43 - 45.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя. 1994. З. 226 - 268, 283 - 296.

3. Спіркин А. Р. Філософія. М., 2001. З. 181 - 191, 176 - 177.

4. Філософія. Навчальній посібник. Київ - Львів, 2001. З. 173 - 206.

 

Тема 9. Українська та російська філософія.

9.1. Філософія Р. З. Сковороди.

9.2. Філософські погляди В. З. Соловьева.

9.3. Філософія З. Л. Франка.

9.4. Філософські погляди Л. Н. Гумільова.

 

9.1. Філософія Григорія Сковороди.

 

Григорій Саввіч Сковорода (1722 – 1794) – український філософ.

Вчився в Києво-Могилянській Академії. З 1759 р. – викладав гуманітарні дисципліни в Харківському колегіумі. З 1770-х рр. вів життя мандруючого убогого філософа. Критично відносився як до феодальної, так і до ранєбуржуазної ідеології.

Філософські погляди – висловлені в його діалогах і трактатах.

 

1. Ідея 3-х світів: а) макрокосмос (Всесвіт); б) мікрокосмос (людина); в) «символічний світ», який зв'язує великий і малий світи, ідеально їх в собі що відображає. Його найдосконаліший зразок – Біблія.

Кожний з цих світів складається з 2-ої натури: «видимої» і невидимої (Бог). Основна проблема людського існування – виявлення невидимої натури через видиму. Вона розв'язується в подвигу самопізнання, у виявленні «внутрішньої», «серцевої», «єдиної» людини.

Бог – безумовна умова реальності, безособова і умоглядна «форма», законовлаштована «матерію».

2. Ідея нескінченності «тварного світу». Використовував прийоми діалогу (як Сократ).

3. Вчення про «споріднену». Існує «споріднена» кожної людини до певного виду діяльності, фізичної або розумової. Виявляється вона через самопізнання. Людина, що розпізнала свою «споріднену», стає щасливий. Тільки через той, що духовне влаштує окремої особи можна дійти ідеалу досконалого людського суспільства.

Оскільки не всяка людина здібна до творчого зусилля самопізнання, виникає проблема соціальної педагогіки. Задача педагога – не навіювання, не інтелектуальний диктат, а ненастирлива, делікатна допомога учню, зайнятому пошуком істинного покликання, «спорідненої».

 

9.2. Філософські погляди В. З. Соловйова.

 

Соловйов Володимир Сергійович (1853 – 1900) – російський філософ.

Осн. роботи:

1. «Криза західної філософії. Проти позитивістів» (1874 р.);

2. «Філософські засади цільного знання» (1877 р.);

3. «Читання про богочоловічність» (1878 – 1881 рр.);

4. «Виправдання добра. Етична філософія» (1897 р.).

 

1. Центральний принцип – ідея «всеєдності сущого» (цілісності).

«Всеєдність сущого» розпадається на 2 форми:

а) безумовне буття (Бог, Абсолют);

б) умовне буття (матеріальний світ, природа).

«Безумовна всеєдність» (як сучасний синтез істини, добра і краси) осягне лише «цільним знанням».

 

2. «Цільне знання» – органічна єдність, синтез філософії, теології і досвідченої науки. Центром кожного з цих елементів є відповідна загальна ідея, абсолютна істота (Бог) і реальний факт.

Об'єктивні підстави цього «великого синтезу» – 1. Недостатність емпіричної науки; 2. Безплідність умоглядної філософії; 3. Неможливість повернутися до колишньої теологічної системи в її колишній вийнятковості.

 

Загальні ознаки «цільного знання»:

 

1. Предметом його є істинно-суще в його об'єктивному прояві;

2. Мета – внутрішнє з'єднання людини з істинно-сущою;

3. Матеріал – дані людського досвіду у всіх його видах (не тільки у вигляді наукового досвіду);

4. Основна форма – розумове споглядання (інтуїція), зв'язана в систему за допомогою логічного мислення; 5. Діяльне джерело (виробляюча причина) – дія вищих ідеальних істот на людський дух.

 

3. Розробка «органічної логіки» як системи певних категорій і її методу – діалектики.

«Органічна логіка» – одна з 3-х частин філософії (1-а – метафізика (вчення про суще); 2-а – етика). Формальна логіка Аристотеля – звертає увагу на загальні форми розумового процесу в їх абстрактності. Органічна логіка – займається об'єктивним характером цього мислення як що пізнає.

Характерна особливість «органічної логіки» – в її змістовності, тобто про те, що в ній повинно йтися про відношення суб'єктивних форм нашого розуму і незалежної від них дійсності, яка через них пізнається.

Метод побудови знання – діалектика. Це – певний вид філософського мислення, і одночасне вчення про пізнання (гносеологія). Діалектика – один з 3-х основних філософських методів (разом з аналізом і синтезом).

Соловйов вважав заслугою Гегеля (у його системі діалектики) встановлення таких понять, як «процес», «розвиток», «історія».

Соловйов, як і Гегель, згоден, що все в світі знаходиться в процесі. Розсудлива думка створила всюди межі і рамки, не існуючі насправді.

 

Предмет діалектики – мислення в його цілісності, розвитку і його формах (розрізняючи, зокрема, механічне і органічне мислення).

 

Принципи діалектики:

1. Сумлінність, як принцип істинного мислення;

2. Підпорядкування розуму законам об'єктивного світу;

3. Принцип цілісності (всеєдності);

4. Історизм, збіг історичного і логічного розвитку;

5. Розвиток полярних визначень («верховний закон логіки»).

Головна проблема діалектики (як вчення про пізнання) – проблема істини.

Сфера «справжньої філософії» – знання, її зміст – істина, перше питання – про мету існування людини, про значення його життя, а її основний метод – діалектика.

 

4. Етика.

Значення людського життя полягає в служінні добру (якому властиві «чистота», «повнота» та «сила»). Проте, кожна людина сам повинна усвідомити необхідність цього вибору.

Моральний світопорядок ґрунтується на 3-х «засадах»: відчуттях переживання сорому, співчуття (жалості) і благоговіння (благочестя).

Пафос філософії – боротьба за духовність в людині, за вищі ідеали особи і суспільства.

 

5. Історія.

Історія людства – продовження історії природи. Корінна ж відмінність «миру історії» від «світу природи» у тому, що форма людська може безмежно удосконалюватися, залишаючись при цьому тією ж. Вона здатна бути формою досконалої всеєдності, тобто божества.

Вища задача історичного пізнання – якнайповніше і адекватніше відновлення «книги народжень людини».

Солов'їв рахував людство єдиним цілим (на відміну від Данилевського).

«Простим елементом» всесвітньо-історичного процесу є одинична людина, яка своїм досвідом, через свою взаємодію з іншими людьми досягає дійсної досконалості. Тобто Солов'їв визнає величезну роль особи в історичному процесі. Але культ людини не поменшує ролі Бога.

Історичний процес – перехід від звіролюдства до боголюдства, а його мета – одкровення Царства Божого (тобто його досягнення). Для цього досягнення необхідна досконала суспільна організація, яка і виробляється всесвітньою історією.

Одинична людина завжди повинна розглядатися спільно і нероздільно з людиною збірною (тобто суспільством).

До поняття «збірна людина» відносяться – сім'я, народ і людство в цілому. Ці 3 види «збиральної людини» існують не порізно, а у взаємозв'язку, взаємодії. Вони доповнюють один одного і, кожен своїм шляхом, йдуть до досконалості. Держава забезпечує існування і прогрес людства.

Єдність світової історії визначається «економічною сферою». Саме ця сфера додає історії людства вид «реально зв'язаного тіла», солідарного у всіх своїх частинах.

Загальний напрям всесвітньо-історичного процесу полягає в послідовному зростанні реальної солідарності між всіма частинами людського роду. Вся людська історія розгортається як процес сходження людини до Бога, як процес боголюдства.

 

9.3. Філософія З. Л. Франка.

 

Семен Людвігович Франк (1877 – 1950) – російський філософ. У 1922 р. був висланий з Росії.

 

Осн. роботи:

1. «Предмет знання» (1915 р.);

2. «Душа людини» (1917 р.);

3. «Нариси методології суспільних наук» (1922 р.);

4. «Незбагненне» (1939 р.);

5. «Реальність і людина. Метафізика людського буття» (1956 р.).

 

Центральна проблема філософії – проблема буття.

Філософія, по Франку, це – «навчене невідання, що відає» (тобто чим більше ми пізнаємо, тим виразніше усвідомлюємо, що ми, по суті, нічого не знаємо).

Незбагненне (як живе, що народжує буття) має свою останню підставу – «невимовну останню глибину».

Буття осмислене, пройняте істиною. Ми, а також весь світ, рухаємося з нашої останньої глибини, кожен крок нашого життя служить вищому, значущішому, абсолютному. Цю першооснову, істину буття, Франк називав Святинею, Божеством, потенцією всього, що «осмислює та обґрунтовує».

У Божестві все перебуває в абсолютній єдності. Перед ликом Святині повинна замовкнути всяка людська мова. Єдине, що адекватно Святості, – мовчання. Виявлення Святині людині є Бог. Чоло-століття створений Богом і приналежність до Божої реальності. Бог і Я –неподільне. Не тільки я народжуюся від Бога, але і «сам Бог народжується в мені».

Кожна людина несе в собі Бога.

 

9.4. Філософські погляди Л. М. Гумільова.

 

Лев Миколайович Гумільов (1912 – 1992) – радянський філософ і історик.

 

Осн. роботи:

1. «Етногенез і біосфера Землі»;

2. «Стародавня Русь і Великий степ».

 

У основі його концепції – поняття енергії (біохімічної енергії космосу, а не сакральної енергії). Висунув концепцію етногенезу – як складової частини антропогенезу. Теорія Ч. Дарвіна – годна для пояснення внутрішньовидових змін. Природа ж змін в суспільстві, появ одних народів і зникнення інших – інша.

Початок етногенезу пов'язаний з механізмом мутації – появою раптової зміни генофонду живих істот, наступаючого під впливом зовнішніх умов в даному місці і даному часі. В результаті виникає «етнічний поштовх», що веде до утворення нових етносів.

Пасіонарність – ознака, що виникає в результаті мутації, пов'язаний з освітою усередині популяції певного числа людей, що володіють підвищеною тягою до дії.

Пасіонарії – створюють велику державу (1-й етап). Але незабаром починаються усобиці. Відбувається «розсіювання енергії» (2-й етап).

Період спаду пасіонарності – фаза «надлому» (3-й етап). У цей період відбувається розквіт культури.

Потім наступає інерційна фаза (4-й етап). Накопичення матеріальних багатств, існування крупної держави.

Фаза «обськурації» (5-й етап) – переважання «субпасіонаріїв» (людей жадібних, корисливих, егоїстичних). Процеси розпаду стають необоротними.

Меморіальна фаза (6-й етап). Етнос зберігає лише пам'ять про своє минуле.

 

Тільки завдяки вливанням космічної енергії людство не зникло з лиця землі. Виникнення людства також пов'язане з пасіонарним поштовхом.

 

Література.

 

1. Воловик В. И. Введение в философию. Запорожье. 2000. С. 46 – 54.

2. История философии. Конспект лекций. Запорожье. 1994. С. 194 – 208, 307 – 310.

3. Радугин А. А. Философия. М., 2001. С. 138 – 150.

4. Спиркин А. Г. Философия. М., 2001. С. 215 – 216.

5. Філософія. Навчальний посібник. Київ – Львів, 2001. С. 224 – 231.

Тема 10. Філософія, її роль у житті людини й суспільства.

10.1. Дофілософські світогляди й картини світу.

10.2. Філософія як світогляд.

10.3. Матеріалізм і ідеалізм – основні напрямки філософії.

 

Дофілософські світогляди й картини світу.

10.1.1. Поняття світогляду.

 

Філософія – світоглядна форма свідомості. Однак не всякий світогляд можна назвати філософським. Насамперед необхідно відзначити, що світогляд – це соціально-історичний феномен, що виник з появою людського суспільства. Процес вироблення світогляду є суспільною потребою. На певному етапі розвитку усвідомлення людиною світу, у якому він живе, самого себе й свого місця в цьому світі стає умовою подальшого соціального прогресу.

Світогляд являє собою сукупність переважаючих у той або інший період історії гранично загальних поглядів на мир і людину в їхніх складних співвідношеннях. У світогляді сплавлені особливості емоційного, психологічного й інтелектуального відношення людини до світу: його почуття й розум, сумніви й переконання, знання й оцінка й більш-менш цілісне розуміння людського світу й самого себе. Це свого роду духовна призма, через яку сприймається й переживається все навколишнє.

Історія духовного розвитку людства знає кілька основних типів світогляду: міфологічний, релігійний, філософський. До філософських мають відношення перші два типи.

10.1.2. Міфологічний світогляд.

 

Кожний, хто був ознайомлений з міфами Стародавньої Греції або з міфами інших народів, знає, що протягом сотень і тисяч років люди жили як би в особливому світі мрій і фантазій. Ці вірування й подання грали в їхньому житті дуже важливу роль: вони були своєрідним вираженням і зберіганням історичної пам’яті, регулятивом їхньої соціальної організації.

Чи пішли міфи й міфологічна форма світогляду в минуле? Чи не залишилися сліди міфотворчості в сучасній свідомості й культурі? У наш «освічений» час, мабуть, уже ніхто не вірить в «трьох китів», на яких тримається Земля. Але в широкій свідомості мас діються й живуть інші, не менш, а може бути, й більше ілюзорні ідеї (з повною підставою їх варто визнати ідеями світоглядними): про расову й національну перевагу, про непогрішність деяких політичних партій і нескінченну мудрість їхніх вождів, про комунізм, до якого ведуть «всі шляхи», та ін. Міфологічним світоглядом – незалежно від того, до далекого минулого або сьогоднішнього дня воно ставиться – ми назвемо такий світогляд (або таку систему поглядів на об’єктивний світ і на місце в ньому людини), що заснована на художньо-емоційному переживанні миру, або на суспільних ілюзіях, породжених неадекватним сприйняттям значними групами людей (класами, націями) соціальних процесів і своєї ролі в них. Одна з особливостей міфу, що безпомилково відрізняє його від науки, укладається в тому, що міф пояснює «все, тому що для нього немає непізнаного й невідомого». Він є найбільш ранньої, а для сучасної свідомості – архаїчною формою світогляду.

10.1.3. Релігійний світогляд.

 

З надр ще не розчленованої, не диференційованої суспільної свідомості розвився релігійний світогляд. Як і міфологія, релігія звертається до фантазії й почуттів. Це можуть бути дуже високі почуття любові, віри, надії, благоговіння перед життям, буттям, світобудовою. Однак у відмінності від міфу релігія не «змішує» земне й сакральне, а найглибшим і необоротним образом розводить їх на два протилежних полюси. Творча всемогутня чинність – Бог – знаходиться над природою й поза природи. Буття Бога переживається людиною як одкровення. Як одкровення людині дано знати, що душа його безсмертна, що за смертю його чекає вічне життя й зустріч із Богом.

Релігія, релігійна свідомість і релігійне відношення людини до світу залишилися незмінними. Протягом історії людства вони, як інші утворення культури, розвивалися, здобували різноманітні форми на Сході й Заході, у різні історичні епохи. Але всіх їх поєднувало те, що в центрі будь-якого релігійного світогляду знаходиться пошук вищих цінностей, щирого шляху життя а також те, що як дані цінності, так і ведучий до них життєвий шлях переносяться не в земне, а в «вічне» життя. Всі речі і вчинки людини й навіть її помислів оцінюються, схвалюються або засуджуються по цьому вищому, абсолютному критерію.

10.1.4. Дофілософське мислення й філософія.

 

Релігія ближче до філософії, ніж міфологія. Погляд у вічність, ціннісне сприйняття життя, пошук вищих цілей й змістів властиві всім формам свідомості. Однак є й розходження. Релігія – свідомість масова. Філософія – свідомість теоретична. Релігія не вимагає доказів, розумного обґрунтування своїх положень, істини віри вона вважає вище істин розуму. Філософія – це завжди теоретизування, завжди робота думки.

Стосовно філософського світогляду філософські світоглядні форми й історично, й логічно виявляються їх необхідною, природною підставою. Міфологічна свідомість була свідомістю глибокого, інтимного зв’язку людини й природи в епоху родового ладу. Релігійна свідомість (якщо говорити про її саму коштовну, гуманістичну сторону) була першим людським поглядом у вічність, першим усвідомленням єдності людського роду.

Взаємовідношення філософії і релігії в історії культури не було однозначним. У середині століття, коли духовна влада релігії та заснована на ній політична влада церкви над людьми була безроздільною, філософії приділялася лише роль «служниці» богослов’я. У Новий час, особливо в епоху Просвітництва (XVIII ст.), філософія заявила про свою «емансипацію» від релігії, а потім – в особі найбільш радикальних атеїстів – почала дійсну атаку на релігію та її догмати. В XIX ст. великий філософ-ідеаліст Гегель, будучи сам людиною помірковано-релігійних поглядів, в ієрархії форм духу релігію та філософію відніс до самих його вищих форм, але все-таки на вершину піраміди поставив понятійне мислення, тобто філософію, а релігії «присудив» друге місце.

Подібні за своїм характером з релігією проблеми пояснення світу й впливу на свідомість і поводження людей вирішує філософія.

 

10.2. Філософія як світогляд.

 

У масовій свідомості філософія нерідко представляється чимсь досить далеким від реального життя. Філософствування в такім розумінні – це велике, мрячне міркування, істинність якого не можна не довести, не спростувати. Цієї думці, однак, суперечить той факт, що в культурному, цивілізованому суспільстві кожна мисляча людина хоча б «трошки» - філософ, навіть якщо вона й не підозрює про це. Філософ – не «надлюдина», якої ніщо людське не чуже. Вона, звичайно, не знає. Але вона знає про своє незнання.

Філософське знання, як і всяке теоретичне знання, розвивається, збагачується все новим змістом. При цьому зберігається спадкоємність пізнаного. Але філософська свідомість – це не тільки теорія. Науково-теоретичне знання становить лише одну сторону ідейного змісту філософії. Іншу, провідну його сторону, створює духовно-практичний компонент. Це означає, що у філософській творчості вихідні ідеї часто черпаються із глибокого переживання. Роль логіки укладається в тім, щоб розкрити ідею, пояснити, викласти філософське відкриття.

Найперша ознака бездуховності – самовдоволення. Філософія – це завжди критика, завжди небажаний баламут спокою. Не випадковий той факт, що несправедлива влада не має потреби в істині, вона створює міф. Так, у тоталітарному суспільстві «немає проблем», тому що все в цьому суспільстві регламентовано, людина є тільки «гвинтик» великого державного механізму. І ідеологія в такім суспільстві – не філософія, а директива.

10.2.2. Специфіка філософського знання.

 

Міцним фундаментом філософії є розуміння світу й людини з позицій розуму й знань. Виникає філософія на основі потреби в такому розумінні світу, що дозволив би визначитися людині в цьому світі. Положення людини в нескінченному світі таке, що вона сприймає з моменту свого зародження осмислити мир з погляду його цілісності й єдності.

Специфічна особливість філософії полягає в тому, що вона виступає синтезуючою формою пізнання. Філософія як особливий спосіб духовного освоєння світу, є теоретично сформульованим світоглядом і історично першою формою теоретичного знання.

Суспільна єдність світу знаходить своє вираження в загальних законах його розвитку. Філософія розкриває, досліджує ці загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення, розробляє систему принципів, законів і категорій, що є інструментарієм пізнання й пояснення світу. При цьому, відмінною рисою філософського пізнання як основи світогляду на противагу міфології і релігії є його доказовість, логічна обґрунтованість і аргументованість. З цього приводу можна згадати зауваження Демокрита про те, що для нього, як філософа знайти один науковий доказ значить більше, ніж опанувати всією Перською затокою.

Органічна сполука у філософії двох початків – теоретичного і практично-духовного – визначає специфіку її як зовсім унікальної форми свідомості. Як наука, що осягає реальні відносини в об’єктивному світі й пізнанні, вона розвивається, її побудови мінливі. Як ціннісно-особистий прояв духу, як сенсожиттєва орієнтація свідомості філософське навчання прориває завісу часу, воно звертається до Вічності, а тому ні «застаріти», не поступитися своїм унікальним місцем в культурі воно не може. «Нове» і «старе» - на рівних умовах представляють світову філософію незалежно від століть і тисячоріч, що розділяють їх за часом.

Ідейні побудови філософії мають величезну притягальну чинність. Ідеї виражають потреби часу, і якщо цей час прийшло, то ніякі перешкоди не мають сил стримати, зупинити натиск філософських ідей, їхній потужний вплив на розум й серця сучасників.

Помітною рисою філософської творчості є ще й те, що воно глибоко особисте. Особистість, спосіб життя філософа не відділені від його думки. Філософія не терпить стандарту, сумовитої одноманітності. Справжній філософ завжди унікальний. Той світ, що він створив, вже ніхто не створить. Але якщо всі філософи пишуть на свій лад і кожний з них знаходить свою істину, то як же зрозуміти, хто з них прав? – запитають прихильники точного знання. Але саме різноманіття, неповторність, несподіванка філософських ідей становлять чинність філософської творчості. У цьому багатстві ідей кожна людина може знайти те, що співзвучно її досвіду, її життєвої позиції, що допоможе зрівняти власні погляди з досвідом попередників. Про можливості співіснування протилежних ідей у філософії, про повагу до інших думок колись сказав Вольтер: «Я не згодний з жодним Вашим словом, але готовий віддати життя за те, щоб Ви могли його вільно висловити».

10.3. Основне питання філософії та дві його сторони.

 

Філософія – це навчання про сутності світу й про людину. Споконвічна межа філософії – це система відносин «світ – людина». Для філософії принципово важливо не окремий розгляд цих протилежностей, а постійне їх співвідношення. На цій основі формується найбільш яскраво виражена й теоретично загострена у філософському світогляді особливість – його біполярність. Безліч філософських проблем в остаточному підсумку націлена на розуміння суб’єктивно-об’єктивних відносин, різних форм взаємодії людини й світу. Таким чином, для того, щоб визначити відношення людини до світу, її місце в цьому світі, обґрунтувати відповідні ідеали, необхідно з’ясувати питання про відношення суб’єктивної й об’єктивної реальності. Осмислення цього відношення породжує дві сторони основного питання філософії.

 Перша сторона – це питання про те, що є первинним і визначальним: свідомість або буття, дух або природа?

Друга сторона – чи у змозі наше мислення пізнати дійсний світ, чи можемо ми в наших поданнях і поняттях про дійсний світ встановити вірне відбиття дійсності?

10.3.1. Матеріалізм і ідеалізм – основні філософські напрямки.

 

Протилежні рішення першої сторони розділяють філософів на два основних напрямки: матеріалізм і ідеалізм.

Ідеалізм є такий тип і такий спосіб філософствування, що активну, творчу роль у світі відводить винятково духовному початку, лише за ним визнаючи здатність до саморозвитку. Ідеалізм не заперечує матерію, але розглядає її як нижчий рід буття – не як творчий, а як вторинний (створений) початок. Звичайно, творча природа духовного виробництва «помітніша», зовні яскравіша, більше відкрита й для погляду теоретика, й для суспільної свідомості в цілому, у порівнянні з матеріальним виробництвом. Дух (думка, свідомість) є вищі кольори матерії, без чого матерія не повна, не виражена у всю силу своїх глибинних можливостей.

В остаточному підсумку матеріалізм є переконаність свідомості, яка пізнає, у її вторинності від природної й соціальної реальності, яка для матеріалістів самоцінна й самодостатня, ніким не створена, тобто існує вічно. Коріння матеріалізму виходять з матеріально-виробничої та соціально-перетворювальної практиці людини.

Форми матеріалізму й ідеалізму різноманітні. Розрізняють об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм, метафізичний, вульгарний і діалектичний матеріалізм. Матеріалізм і ідеалізм - протилежні філософські навчання. Протягом всієї історії філософії вони вели й продовжують вести складну, напружену й змістовну суперечку один з одним, знаходячи в суперечливій дійсності все нові й нові аргументи для зміцнення й захисту своїх позицій.

10.3.2. Дуалізм.

 

Певною спробою зближення, компромісу між ними можна вважати дуалізм – філософське навчання про існування двох незалежних друг від друга початків: матеріального й духовного. Типовим прикладом такого роду поглядів були філософські побудови Декарта, Канта. Однак дуалізм не можна назвати «третьою лінією» у філософії. Дуалізм – лише різновид ідеалізму, оскільки, як і ідеалізм у цілому, визнає незалежність, не виводимість духу з матерії (природної й соціальної).

 

10.3.3. Гносеологія.

 

Протилежні рішення другої сторони ділять філософів на тих, хто визнає пізнавальність світу, відповідність образів свідомості явищам дійсності, і тих, хто це заперечує. Останній напрямок одержав назву агностицизм.

Агностицизм заперечує (повністю або частково) принципову можливість пізнання об’єктивного світу, виявлення його закономірностей та знайдення об’єктивної істини. (Кант: предмети, хоча й існують об’єктивно, але являють собою непізнавані «речі–в–собі»). Особливості агностицизму: 1) не можна вважати, що він заперечує сам факт існування свідомості, мова йде не про пізнавання, а з’ясуванні його можливостей і про те, що воно собою представляє у відношенні до реальної дійсності; 2) елементи агностицизму можна виявити у всіляких філософських системах; 3) живучість агностицизму пояснюється тим, що він зміг уловити деякі реальні труднощі й складні проблеми процесу пізнання, які й донині не вирішені; 4) спростування агностицизму можливо в практичній діяльності людини. Скептицизм не заперечує пізнаванність світу, але або сумнівається в можливості його пізнання, або не сумніваючись у цьому, зупиняється на негативному результаті (скептицизм як «параліч істини»). Вони розуміють процес пізнання як «даремне заперечення», а не як діалектичне (з утриманням позитивного). Такий підхід незмінно приводить до суб’єктивізму, хоча скептицизм (особливо «мислячий») у певному змісті сприяє подоланню оман у досягненні істини.

В наш час, як і в попередні століття, філософія усе ще залишається елітарною формою культури. І все-таки з розвитком суспільства, з подоланням всіх форм відчуження, з ліквідацією на цій основі людини, що поневолює, твердого подолу праці, з перетворенням усього життєвого часу під час його справжньої вільної життєдіяльності, а людської праці – у систему властиво творчих актів філософія перестає бути чисто професійним заняттям, долею й монополією деяких. Крок за кроком вона невблаганно стає серцевиною способу життя й образом думки кожної людини цивілізованого суспільства.

 

Основні поняття: світогляд, міф, релігія, філософія, ідеалізм, матеріалізм, дуалізм, гносеологія, агностицизм, скептицизм.

Питання та вправи.

1 рівень.

1. Що такий світогляд? Чи всі люди мають світогляд?

2. Які основні риси міфологічного світогляду? Релігійного?

3. Що такий філософський світогляд? Чим він відрізняється від релігійного й міфологічного світогляду?

4. Чи можливо існування «чисто наукового» світогляду?

5. Чи може філософія змінити світ? Яким чином?

6. Що таке матеріалізм? Ідеалізм? Дуалізм?

7. Які особливості агностицизму?

8. Що таке скептицизм?

2 рівень.

1. У якій формі людина усвідомлювала навколишній світ і своє власне життя до виникнення філософії?

2. Чи мають місце прояви дофілософського способу мислення зараз, у цивілізованому світі, у Вашому власному мисленні?

3. Чому міфи й легенди про богів й героїв не мають особистого автора, а філософські теорії обов’язково мають?

4. Чому єгипетська й вавилонська математика, що виникли на основі рішення практичних завдань, так і не стали наукою, а грецька математика (геометрія) перетворилася в строго доказову науку?

Література.

1. Введение в философию. В 2 ч. Ч. 1. М., 1989. Гл. 1.

2. Ильянсов Э.В. Философия и культура. М., 1991.

3. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. М., 1990.

4. Мир философии Ч. 1. С. 10-12, 86-88.

5. Ортега-и-Гассет. Что такое философия? М., 1991.

6. Семинарские занятия по философии. М., 1991. Т.1.

7. Философия: учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1997. Гл. 1.

8. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: Вікар, 1997. Ч.1.

Тема 11. Буття і матерія.

11.1. Категорія буття, її значення і специфіка.

11.2. Категорія матерії.

11.3. Рух як спосіб існування матерії.

11.4. Простір і час як форми існування матерії.

 

11.1. Категорія буття.

 

Однією з актуальних проблем філософії була і залишається проблема філософського розуміння миру і ролі людини в ньому. Єство філософського розуміння миру розкривається через зміст таких фундаментальних категорій як «буття», «матерія», «свідомість».

Особливості трактування цих понять визначають специфіку тих або інших філософських концепцій миру. Центральне місце у філософських навчаннях минулого і сучасності займає категорія буття.

Античні мислителі про буття.

Перші філософські концепції буття були запропоновані Парменідом, Гераклітом, Демокритом, Платоном, Аристотелем.

 

а) Парменід (VI в. ст.. до н.е.) розділяє світ на дві частини: а) першу – мінливу, тимчасову, текучу. Вона сприймається органами чуття людини; б) другу - вічну, незмінну, пізнавану тільки розумом.

Буття – це те, що сприймається розумом, буття – це тільки невидимий, невідчутний світ; він може бути мислимо без суперечностей. Парменід ототожнює буття й розум. Буття, по Парменіду, це не тільки те, що існує, але і те, що гарантує існування. Воно є вся можлива повнота досконалості, серед якої на першому місці Істина, добро, Благо, Світло.

 

б) Геракліт (VI – V ст. до н е.) затверджував, що буття є що безперервно стає, змінюється. Це плотський сприйманий світ: «Цей світовий порядок, тотожний для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічний живим вогнем, заходами спалахуючим і заходами угасаючим». Геракліт зупинився на вогні як на першої речі, оскільки саме вогонь, на його думку, найрухоміше, мінливе зі всіх спостережуваних в природі явищ.

 

в) Демокрит (V ст. до н.е.) ототожнює буття з простим. Під простим він розуміє атом, як якнайменшу, неподільну фізичну частинку. Демокрит визнає множинність буття, виходячи з існування незліченної безлічі атомів. Вічно атоми, що рухаються, з'єднуючись, створюють всі речі, їх роз'єднання приводить до загибелі і руйнування. Атоми, на думку Демокрита, розділені пусткою. Пустка тотожна небуттю. Небуття непізнаване. Пізнати можна лише буття.

Кожний атом кінцевий, обмежений певною поверхнею і має незмінну геометричну форму. Пустка, навпаки, як «безмежне», нічим не обмежена і позбавлена найважливішої ознаки істинного буття - форми. Атоми чуттєво не сприймаються. Вони схожі на порошинки, що носяться в повітрі, і непомітні унаслідок дуже малої величини, поки на них не впаде промінь сонця, що проник через вікно в приміщення. Але атоми набагато менше цих порошинок; тільки промінь думки розуму може знайти їх існування. Атоми не мають кольору, запаху, смаку і т.п. Згідно Демокриту, атоми мають різні розміри і форми, фігури, одні були більше, інші менше. Він допускав, що є атоми гачкоподібні, якоревидні, шорсткі незграбні, зігнуті - інакше вони б не зчіплювалися один з одним.

Демокрит вважав, що атоми неподільні фізично, але в думках в них можна виділити частини-крапки, які, звичайно, не можна відторгнути, вони не мають своєї ваги, але вони теж є протяжними. Це не нульова, а мінімальна величина, далі неподільна уявна частина атома - «амера» (бесчасна). Згідно деяким свідоцтвам, в найдрібнішому атомі було сім амер: верх, низ, ліве, праве, переднє, заднє, середина.

Згідно Демокриту, існування незліченних атомних форм обумовлює нескінченну різноманітність напрямів і швидкості первинних рухів атомів, а це, у свою чергу, приводить їх до зустрічей і зіткнень. Таким чином весь світ детермінований й є природним слідством вічного руху матерії. Ідеї Де­мокрита мали величезний евристичний заряд, що підтвердили відкриття кінця XIX – початку ХХ ст.

 

г) Платон (V – IV ст. до н.е.) вважав, що буття є вічне і незмінне, воно може бути пізнано тільки розумом (як бачимо, Платон розвивав ідеї Парменіда). Як і Демокрит, Платон визнає множинність буття.

По Платону, істинне буття – це вічні, безтілесні ідеї, причина і зразок всіх речей, безумовне джерело їх реальності. Плотські речі мінливі і скороминущі, в них немає нічого міцного, стійкого. Місце перебування «ідей», по Платону, - «наднібесні місця»). Ці місця «займає безбарвне, безформне і невідчутне єство, в сутності своєї існуюча зрима тільки для одного керманича душі – розуму».

 

д) Аристотель (IV ст. до н.е.) знімає платонівське зіставлення плотського буття світу істинного буття. Він відкидає вчення про ідеї як надприродних умопостигаємих предметах, відокремлених від причетних їм речей. Арістотель назвав «буттям» індивідуумів (індивідуум – неподільне), наприклад, ось цієї людини, ось цього коня, а види і пологи на його думку, суть лише вторинні єства, похідні від первинних.

Погляди стародавніх мислителів на проблему буття, як бачимо, специфічні. Але, не дивлячись на явні відмінності, в них є і загальні моменти. Так всі філософи в своїх навчаннях розмежовують буття і небуття, свої вчення про світ вони намагаються побудувати спираючись саме на ці категорії.

 

Уявлення про буття в середні століття.

В середні століття під абсолютним буттям розуміється Бог. По своїх якостях він вічний і незмінний. Проте, парадоксальність середньовічного способу мислення полягає в тому, що самодостатній і абсолютний корінь буття може проявити себе тільки через відносне, змінюється, тлінне. Саме тому буття тут розпадається на самодостатнє (абсолютне; Бог) і створене (вторинне, відносне; реально існуючий світ).

Для позначення початкового буття використовується термін субсистенція для характеристики буття створеного - термін субстанція.

 

Уявлення про буття в XVII - XVIII ст.

Нові концепції буття формуються в XVII – XVIII ст. в період бурхливого розвитку науки, техніки і матеріальної виробництва.

Буття розглядається матеріалізмом як фізична реальність, що протистоїть людині. Буття ототожнюється з природою. Сама природа потрактує як складний механізм, діючий відповідно до законів механіки. Характерним для метафізичних навчань цього періоду є визнання існування субстанції, як незмінного і не знищуваного субстрата буття, його першооснови. Такий підхід до рішення проблеми приводить до висновку про те що буття протистоїть і передує знанню. Більш того, духовний світ людини, його свідомість і діяльність виключаються матеріалізмом цього періоду взагалі з буття.

Обмеженість даної точки зору була розкрита в німецькій класичній філософії. Так, Кант і Гегель, критикуючи своїх попередників метафізик, акцентували увагу на новому рівні буття - об'єктивно-ідеальному бутті. Єство його розкривається через різні форми діяльності суб'єкта. Наприклад, достатньо пригадати визначення особи по Гегелю: «...особа є буття - в діяльності».

 

Діалектичний матеріалізм.

Діалектичний матеріалізм дає наступне визначення категорії буття: «Буття - це філософська категорія, об'єднуюча предмети, явища, процеси об'єктивної реальності за принципом існування». Тобто під буттям в діалектичному матеріалізмі розуміється все те, що існує.

Представники даного філософського напряму виділяють 4 основні форми буття:

1. Буття речей (тіл), процесів, яке у свою чергу ділиться на:

а) буття речей, процесів, станів = т.з. 1-а природа (природа, існуюча незалежно від людини);

б) буття речей і процесів = т.з. 2-а природа (природа, створена людиною шляхом перетворення першої природи);

2. Буття людини, яке підрозділяється на:

а) буття людини в світі речей (людина тут розглядається як частина живої природи);

б) специфічно людське буття (тут акцент робиться на те, що додає людині принципову відмінність від інших представників тваринного світу).

3. Буття духовного (ідеального), яке ділиться на:

а) духовне, що індивідуалізувалося (буття свідомості окремого індивіда);

б) духовне, що об'єктивувалося (суспільна свідомість).

4. Буття соціального, яке ділиться на:

а) буття індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії);

б) буття суспільства.

 

Розуміння буття в ХХ ст.

В різних напрямах сучасного ідеалізму єство буття розкривається, виходячи з аналізу станів і змісту свідомості. Це чітко є видимим в неокантианстві, неопозитивізмі, екзистенціалізмі і т.д. Наприклад, Же. П. Сартр визнає існування матеріального буття і людського буття, але оцінює їх неоднозначно. Матеріальне буття він визначає як щось відстале, інертне, що чинить опір людській волі і дії. Людське ж буття він характеризує вільним вибором можливостей, укладених в свідомості суб'єкта. В центр філософії екзистенціалізм ставить людину, його буття. Матеріальний мир для людини існує постільки, оскільки сама людина взаємодіючи з світом, надає йому значення і значення.

 

11.2. Категорія матерії.

 

Поняття матерії одне з фундаментальних понять у філософії і природознавстві. В кожну історичну епоху зміст поняття матерії визначалося рівнем розвитку наукового знання про світ.

 

Античні мислителі про матерію.

Первинні уявлення про матерію виникли вже в глибокій старовині. Спираючись на повсякденний досвід та спостерігання, стародавні матеріалісти виказували припущення про те, що всі явища навколишнього світу мають якусь пер­шооснову незмінну і не знищувану речовинну субстанцію. У стародавніх греків, наприклад, як така виступали або вода (Фалес), або повітря (Анаксимен), або вогонь (Геракліт), або апейрон - невизначена речовина (Анаксимандр). Демокрит і Епікур висунули ідею про те, що всі тіла складаються з атомів.

В старогрецькій філософії складається і релігійно-ідеалістичне розуміння матерії. Так, Платон затверджував, що істинною субстанцією, першопричиною світу виступає «світ ідей», тобто Світовий Розум, Бог. Матерія ж - це відстала, пас­ивна маса яка породжується і приводиться в рух вищим духовним початком.

 

Уявлення про матерію в XVII – XVIII ст.

В XVII – XVIII ст. складається нове розуміння матерії. В цей період від філософії відгалужуються і одержують розвиток як самостійні галузі математичні, природні і суспільні сфери знання. Найбільш розвинутою наукою в цей час була механіка. В поглядах на матерію переважають атомістичні уявлення. Матерія визначається, як сукупність об'єктивно існуючих, плотський сприйманих тіл. Вона ототожнюється з речовиною, яка складається з неподільних і незмінних атомів. Матерії приписувалися такі властивості як протяжність, непроникність, інерція й т.і. Найважливішою її ознакою вважалася вага, незмінна механічна маса. У філософії простежується наполеглива спроба пояснити світ, виходячи з нього самого.

 

«Фізичний ідеалізм» про матерію.

Більшість вчених другої половини XIX ст. стояли на позиціях метафізичного матеріалізму. Обмеженість цих поглядів стала очевидною для вчених-природодослідників на рубежі XIX – XX століть, коли почалася революція в природознавстві. Відкриття електрона, рентгенівського проміння, радіоактивності, розробка А. Ейнштейном теорії відносності та інші відкриття зруйнували метафізичні уявлення про природу матерії. В цій ситуації різко активізували свою дія­льність суб'єктивні ідеалісти. Їх погляди отримали назву «фізичного ідеалізму» (Мах) або махізму. Махісти висунули тезу про «зникнення матерії» про зведення її до енергії і запропонували відмовитися від поняття матерії, оскільки воно, на їх думку, застаріло і не спроможне з погляду новітніх наукових відкриттів.

 

Діалектичний матеріалізм про матерію.

Неспроможність затверджень махізму і своє розуміння матерії дав В. І. Ленін. Він дав наступне визначення матерії:

«Матерія – є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині в його відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Це визначення є самим загальновизнаним в сучасному матеріалізмі. Ленін показав, що зникає не матерія, а та межа, до якої вона була пізнана. Окремі властивості матерії, що вважалися абсолютними, первинними (непроникненість, інерція, маса і т.д.), виявилися відносними, властивими тільки деяким її станам, а «незмінні і «найпростіші» атоми» - складними системами, здібними до змін і перетворень. Виходячи з ленінського розуміння матерії можна вивести наступні властивості матерії:

а) бути об'єктивною реальністю, тобто існувати зовні нашого пізнання;

б) її невичерпність;

в) принципова пізнаваність матерії;

г) матерія є обґрунтування існування матеріального і духовного світу;

д) нескінченний зміст матерії впорядкований.

Серед численних властивостей матерії є такі, без яких вона не може існувати. Такі властивості називають­ся атрибутами. Атрибутами матерії є рух, простір і час.

Виділяють наступні види матерії: нежива, жива і соціальна. Будь-який з цих видів володіє певною ієрархічною структурою.

Елементи, що становлять цю структуру, прийнято називати рівнями організації матерії.

Для неживої природи такими рівнями її організації будуть:

1. Рівень елементарних частинок (нейтрони, протони, атоми і т.д.);

2. Молекулярний рівень (молекули);

3. Макротіла;

4. Планети;

5. Системи планет;

6. Галактики;

7. Системи галактик;

8. Всесвіт.

Для живої природи (починаючи з рівнем молекул) – 1. Доклітинний рівень (ДНК, РНК, білки); 2. Клітки; 3. Багатоклітинні організми (тварини, рослини і людина); 4. Популяції; 5. Біоценози; 6. Біосфера.

На рівні біосфери зароджується соціальна матерія – людське суспільство.

 

11.3. Рух як спосіб існування матерії.

 

Поняття руху.

Способом існування матерії є рух.

Рух є внутрішньо властивий матерії атрибут (атрибут, як вже мовилося, ця необхідна, істотна, невід'ємна властивість об'єкту).

Рух, як і матерія, вічно і не створив. Рух є всяка зміна взагалі (Аристотель).

Ідеалізм заперечує об'єктивність і матеріальність руху. Він розглядає рух або як властивість «абсолютної ідеї» (об'єктивний ідеалізм), або як зміну відчуттів, представлень людини (суб'єктивний ідеалізм).

Існування будь-якого матеріального об'єкту можливо тільки завдяки взаємодії утворюючих його елементів. Окрім внутрішньої взаємодії між елементами і частинами предметів, відбувається і взаємодія об'єктів із зовнішнім оточенням. Взаємодія приводить до зміни властивостей об'єкту, його відносин, станів. Зміни, розглянуті в найширшому плані, є невід'ємною характеристикою буття матеріального миру. Під рухом матерії розуміється не тільки механічне переміщення тіл в просторі, але і будь-яка взаємодія, а також зміна станів об'єктів, які викликаються цією взаємодією.

 

Рух і спокій.

Рух внутрішньо суперечливо. Воно абсолютне і відносно. Рух абсолютно, як абсолютна сама матерія. В буденному мисленні рух, як правило, ототожнюється з переміщенням в просторі. А оскільки одні тіла можуть переміщатися щодо поверхні Землі, а інші покоїтися, та буденна свідомість протиставляє ці два стани – спокій і рух, вважаючи їх як би рівноправними. Філософська думка розуміючи рух як абсолютне, не виключає моментів спокою, рівноваги, стійкості. Але спокій не може бути абсолютним, матерія без руху не існує. Спокій завжди відносний, він є тільки окремий випадок, момент руху тимчасовий стан явищ. Спокій, таким чином, є виразом внутрішньої суперечності єства руху, його мінливості і певної стійкості.

 

Рух і розвиток.

Процеси, пов'язані з перетворенням якості предметів, з появою нових якісних станів, характеризуються як розвиток. Процес розвитку - це завжди перехід однієї якості в інше, направлене формування нових систем нових типів організації, які народжуються з попередніх систем.

Виділяють два різновиди процесів розвитку:

Перша – це процеси якісних перетворень, що не виходить за рамки відповідного виду

матерії, певного рівня її організації.

Друга – процеси переходу від одного рівня до іншого.

В неживій природі яскравим прикладом першого різновиду розвитку може служити еволюція зірок. В рамках біологічної форми руху – це формування нових видів тварин і рослин. Другий різновид розвитку можна ілюструвати переходом від одного рівня матерії до іншого: перехід від не­органічної природи до органічної, становлення людини і т.п.

 

Форми руху матерії.

Кожному структурному рівню матерії відповідає своя форма руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна.

Форми руху матерії взаємозв'язані. Так механічний рух обумовлений глибинними процесами взаємоперетворення елементарних частинок, взаємовпливом електромагнітних і гравітаційних полів. Взаємодія форм руху лежить в основі розвитку Всесвіту. Сучасна космологія затверджує що людина і суспільство є структурна організація матерії і руху, яка обумовлена взаємодіями в масштабі всі Метагалактики.

Тому соціальна форма руху є космічне явище. Відносність руху виражається і в тому що воно існує як зміна конкретних матеріальних явищ, що знайшло віддзеркалення в понятті «форми руху матерії».

Форми руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна; Ф. Енгельс) якісно багатоманітні взаємозв'язані і переходять один в одного.

Взаємозв'язок форм руху матерії не можна розуміти однозначно. Так, механіцизм вважає, що все різноманіття форм руху можна звести до механічної форми (метафізичний або механічний матеріалізм XVII – XVIII ст.). Рух розумівся ними лише як переміщення тіл в просторі. Споріднений йому редукціонізм також намагається звести складні явища

до більш простих форм руху матерії, але в даному випадку не обов'язково до механічної форми.

 

11.4. Простір і час як форми існування матерії.      

 

Для буденно-житейських уявлень простір і час – щось звичне, відоме і навіть в якійсь мірі очевидне. Але це далеко не так. Задамося питанням, яке значення категорій «простір» і «час».

В своїй діяльності ми знаходимо особливості структурної організації миру: частини і елементи, з яких збудовані матеріальні об'єкти, певним чином розташовані один щодо одного, утворюють деякі стійкі конфігурації, що задає межі об'єкту по відношенню до навколишнього середовища. Можна сказати, що кожний об'єкт має своєрідну «упаковку», що складається з що входять в нього елементів. Це робить будь-які об'єкти протяжними. Всі ці дуже загальні властивості, які виражають структурну організацію матеріального світу, властивості об'єктів бути протяжними, займати місце серед інших, граничити з іншими об'єктами, виступають як перші, самі загальні характеристики простору.

Поняття простору має сенс лише постільки, оскільки сама матерія диференційована, структурована. Якби мир не мав складної структури, якби він не розчленовувався на предмети, а ці предмети, у свою чергу, не членувалися на елементи зв'язані між собою, те поняття простору не мало б сенсу. Спробуємо виявити таким же чином вміст поняття часу. Матеріальний світ складається не тільки із структурно розчленованих об'єктів. Ці об'єкти знаходять­ся в русі і розвитку вони є процесами, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні стани, деякі стадії, що зміняли одна іншу. Зміна цих стадій може характери­зуватися певною повторюваністю. Одна стадія в порівнянні з іншою може наступати швидше або пізніше. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних длительностей може стати основою для кількісних заходів, які виражають швидкість розгортання процесів, їх ритм, темп. Якщо процеси тривалості роздивлятися, як деякі самостійні ознаки процесів, то ми отримаємо уявлення про час. Уявлення про час і поняття часу має сенс лише постільки, оскільки мир знаходиться в стані руху і розвитку; якби матерія була зовні руху, поняття часу не мало б сенсу.

В історії філософії склалися дві концепції простору і часу: субстанціональна та реляційна.

 

Субстанціональна концепція простору і часу.

Почало ідеї субстанціонального простору і часу поклав ще Демокрит. Ньютон (1643 - 1727 рр.) розвинув цю ідею, що стала основою метафізичного матеріалізму. Згідно цієї концепції, простір – це нескінченне вмести­лище, чиста протяжність, а час – безперервна, чиста тривалість. Простір і час є об'єктивні форми, існуючі разом з матерією. Матеріальні об'єкти не пов'язані з простором і часом. Простір може бути заповнений матерією, але може існувати і без неї. Час «тече» як би самостійно, саме по собі, зовні зв'язку з матеріальними явищами.               

Підкреслюючи незалежність простору і часу від властивостей матеріальних тіл і особливостей їх руху, Ньютон визнає абсолютний простір і абсолютний час. Для опису механічних переміщень в просторі він використовував геометрію Евкліда (IV ст. до н.е.).

 

Реляційна теорія простору і часу.

Основи цієї концепції заклали Аристотель і Лейбніц. На відміну від Ньютона, Лейбніц (1646 - 1716 рр.) розглядає простір і час не як особливі субстанціональні сутності, а як форми існування матерії.

Простір, на думку Лейбніца, характеризує порядок розташування тіл, а час – послідовність зміни їх стану. Згідно даної концепції, простір, час і матерія взаємозв'язаний один з одним.

Отже, простір і час не існують зовні і незалежно від матерії, вони є її невід'ємні ат­рибути. Існування простору і часу обумовлено існуванням матерії, що рухається. Саме вона визначає властивості простору і часу.

Найважливішою властивістю простору і часу є їх об'єктивність. Дана точка зору протиставляється поглядам суб'єктивних ідеалістів.

 

Суб'єктивний ідеалізм.

Представники цього напряму підкреслюють залежність простору і часу від свідомості людини, розглядають їх як властиві людині способи сприйняття миру. Так, наприклад, Кант розглядає простір і час як апріорні, природжені властивості людської свідомості, як чисті форми, за допомогою яких людина сприймає явища дійсності. На думку

Маху, простір і час є впорядкованими системами рядів відчуттів людини.

 

Абсолютність і відносність простору і часу.

До найважливіших властивостей простору і часу слід віднести їх абсолютність і відносність. Абсолютність простору і часу полягає в тому, що вони є загальними і необхідними формами існування матерії, що немає і бути не може матеріальних явищ

зовні простору і часу. Відносність же простору і часу виражається в тому, що просторові структури і ритм часу визначаються станом матерії, що рухається, взаємодією матеріальних об'єктів, гравітаційних мас, полів і т.д. Інакше кажучи, конкретні

властивості простору і часу залежать від особливостей матеріальних об'єктів, їх руху і взаємодії. Це положення матеріалізму підтверджується спеціальною і загальною теорією відносності А. Ейнштейна. Спеціальна теорія відносності встановила, що просторово-часові властивості тіл міняються із зміною швидкості їх руху. Так, при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла його лінійні розміри скорочуються у напрямі руху, а хід часу сповільнюється. Ці висновки спеціальної теорії відносності експериментально підтверджені. Нові аспекти залежності просторово-часових характеристик від матеріальних процесів розкрила загальна теорія відносності. Згідно цієї теорії, простір в різних частинах всесвіту має різну кривизну і описується неєвклидовою геометрією. Кривизна простору обумовлена дією гравітаційних полів, створюваних масами тел. Ці поля викликають і уповільнення ходу протікання матеріальних процесів.

 

Властивості простору і часу.

Простір і час характеризуються також поряд властивостей, загальних для всіх відомих структурних рівнів матерії. Властивостями простору є його тривимірність і оборотність. Положення будь-якого об'єкту може бути визначено за допомогою трьох координат.

Будь-які процеси і події скоюються в тривимірному просторі. Проте слід мати на увазі, що в науці існує поняття багатовимірного (n - мірного) простору, який є прикладом математично­го узагальнення, що відображає не тільки просторові, але і інші властивості матеріальних об'єктів. У фізиці, наприклад, до трьох просторових координат додаються час і ряд інших параметрів, пов'язаних з конкретним чином опису об'єкту (температура, вогкість, тиск і ін.).

Простір оборотний. В будь-яку точку простору можна повернутися знов, але тільки в інший час. На відміну від простору час одномірно і необоротно. Воно «тече» від минулого через теперішній час до майбутнього. Сучасна наука постійно розширює і заглиблює наші уявлення про простір і час.

Основні поняття: буття, матерія, рух, механіцизм, редукціонизм, спокій, простір, час, нескінченність, безмежність.

 

Контрольні питання:

 

1 рівень.

1. Як розумів буття Парменід?

2. Як розумів буття Платон?

3. Як розуміли буття в XVII – XVIII ст.?

4. Що таке онтологія?

5. Що таке субстанція?

6. Як розуміють категорію «матерія» у філософії матеріалізму і ідеалізму?

7. Що таке рух?

8. Визначте, що таке спокій?

9. Що таке механіцизм?

10. Що таке віталізм?

11. Дайте визначення категорій «простір» і «час».

12. Що означають субстанціональна і реляційна концепції простору і часу?

 

2 рівень.

1. Визначте, до яких філософських напрямів можна віднести наступні думки:

а) Простір і час - «форми людської свідомості».

б) Простір і час - не «прості форми явищ, а корені умови буття».

в) Простір і час - «суть способи, якими ми сприймаємо речі».

г) Простір і час - «форми соціального узгодження досвіду різних людей».

2. Чи можна сказати: «Вся матерія складається з речей?»

3. Чи можна рахувати поняття «фізичне» і «матеріальне» рівноцінними?

4. Чи можна електромагнітні явища виразити на мові механіки?

5. Чи є в русі щось залишається незмінним?

6. Чи можна простір і час розглядати як особливі, самостійні природні реальності?

7. Чи має сенс говорити про зоровий простір? Чи відрізняється воно від фізичного простору?

 

Література.

 

1.Асмус В.Ф. Античная философия. – Учеб. пособие. Изд. 2-е, доп. – М., «Высшая школа», 1976.

2.Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч.Ч. 2: Гл. V, VI.

3.Радугин А. А. Философия. М., 2001.

4.Философия: учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1997.

5.Філософія: Навчальний посібник. – Київ: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001.

 

Тема 12 Свідомість.

12.1. Поняття відображення, його форми.

12.2. Філософські ідеї про сутність свідомості.

12.3. Проблема походження свідомості. Суспільно-історична сутність свідомості.

12.4. Свідомість і мозок.

12.5. Структура і функції свідомості.

 

12.1. Поняття відображення, його форми.

 

Категорія свідомості дозволяє розкрити дивну здатність людини – відтворювати в своїх ідеальних образах об'єкти і властивості навколишнього світу, їх взаємозв'язку і взаємодії. Свідомість є надзвичайно складним і своєрідним предметом вивчення. Таємні властивості людської психіки деколи породжують вельми сумнівні гіпотези. Якими б дивними властивостями ні володіла наша свідомість, воно не надприродний дар, а природне слідство розвитку і ускладнення матеріального миру, зокрема, такої властивості матерії, як віддзеркалення. Відображення є властивість матеріальних систем в процесі взаємодії відтворювати особливості інших систем. Можна сказати, що віддзеркалення є результат взаємодії об'єктів.

Поняття відображення та його форми.

З найпростішою формою відображення ми зустрічаємося в неорганічному світі (провідник нагрівається і подовжується, якщо він включений в електричний ланцюг). Це пасивне (або простої) віддзеркалення. Воно здійснюється у формі механічних і фізико-хімічних змін. У міру ускладнення організації матерії і появи життя на Землі, у найпростіших організмів (амеба, інфузорія туфелька і ін.), а також рослин сформувалася здатність «відповідати» на дію зовнішнього середовища і навіть засвоювати (переробляти) продукти цього середовища. Ця форма відображення називається дратуванням. Дратування характеризується певною вибірковістю (найпростіший організм пристосовується до навколишнього середовища).

Пройшли багато мільйонів літ, перш ніж з'явилася здатність відчуття, за допомогою якого вже більш високо­організована жива істота на основі органів чуття, що сформувалися (слуху, зору, дотики і ін.) придбало здатність відображати окремі властивості об'єктів - колір, форму, твердість, м'якість, сухість, вогкість і т.п. Це стало можливим тому що у тварин з'явився спеціальний апарат (нервова система) який дозволяє активізувати їх відносини з навколишнім середовищем.

Вищою формою відображення на рівні тваринного царства є сприйняття, яке дозволяє охопити об'єкт в його цілісності і повноті.

Психіка (як результат взаємодії мозку із зовнішнім світом) і психічна діяльність дозволили тваринам не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, але і до певної міри проявляти внутрішню активність по відношенню до неї і навіть змінювати середовище (хоча б своєю присутністю, споживанням того що дає природа і т.п.). Виникнення психіки у тварин означає появу нематеріальних процесів. Як показали дослідження І. П. Павлова і його послідовників в основі психічної діяльності лежать безумовні і умовні рефлекси головного мозку. Ланцюг безумовних рефлексів є біологічною передумовою формування інстинктів. Наявність у тваринних відчуттів, сприйняття, «вражень», «переживань» (перша сигнальна система), наявність елементарного (конкретного, «предметного») мислення є основа виникнення людської свідомості.

 

Поняття свідомості.

Свідомість – вища форма відображення дійсного миру, властива тільки людині. Вона пов’язана з членороз­дільною мовою, логічними узагальненнями, абстрактними поняттями. «Ядром» свідомості, способом його існування є знання. Свідомість належить суб'єкту, людині, а не навколишньому світу. Але змістом свідомості, змістом думки чо­ловіка є цей світ, ті або інші сторони, зв'язки, закони. Разом з тим свідомість – це не дзеркальне відображення дійсності; воно допускає деякі «відступи» від дійсності, деяка невідповідність «образу» «оригіналу». Свідомості людини властиві такі сторони, як самосвідомість, самоаналіз, самоконтроль. А вони формуються лише тоді коли людина виділяє себе з навколишнього середовища.

Самосвідомість – найважливіша відмінність психіки людини від психіки самих розвинутих представників тваринного світу.

Самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, відчуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. Якщо свідомість є знання про другом, то самосвідомість – знання людини про самому себе це свого роду духовного «світла, що знаходить і себе і інше» (Гегель).

Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи і інших лю­дей. Він стає існуючим не тільки для інших, але і для себе. Самосвідомість пов'язана із здатністю поглянути на себе із сторони. Самосвідомість дає людині можливість відноситися до актів власної свідомості критично, тобто відділяти все своє внутрішнє від всього що приходить ззовні, аналізувати його і зіставляти (порівнювати) із зовнішнім, - тобто усвідомлювати акт власної свідомості. Не можна відмовити тваринам в тому, що вони щось «знають», тобто володіють елементарною інформацією про навколишні події. Але тварини не знають, а людина знає про своє знання: він знає і те, що він знає, і те, що знає він, і те, що імен­но він знає. І ще. Самосвідомість не є монолог свідомості з самим собою. Це швидше діалог особи з своїм досвідом.

Самосвідомість – невід’ємна сторона, аспект, грань свідомості суспільної розвинутої людини. Воно утворює як би другу сторону леза бритви – розум, повернений всередину духовного світу людини. У свідомості і самосвідомості один носій - людина у них один орган - людський мозок.

 

12.2. Філософські ідеї про сутність свідомості.

 

Прихильники об'єктивного ідеалізму розглядають свідомість, дух, ідею як єдино вірна реальність, ак­тивної настільки, що вона здатна виступати творцем (деміургом) дійсності.

Суб'єктивно-ідеалістичне розуміння єства свідомості, наприклад, в махізмі, виражалося в ототожненні ма­терії з свідомістю: є тільки свідомість, а матерія – це «комплекс відчуттів». Послідовники цього навчання відстоюють ідеї так званого нейтрального монізму. Так, Б. Рассел свого часу писав, що як свідомість, так і матерія утворена з ней­трального матеріалу. Таким матеріалом він рахував відчуття.

Досить поширені і переконання дуалістів, які визнавали існування двох рівноправних і незалежних субстанцій – матеріальної та духовної.

Метафізичний матеріалізм завжди виступав проти ідеалізму і релігії. Вони вважали, що мислення людини має змогу виконувати лише функцію пасивного віддзеркалення реального миру.

Труднощі в розумінні психіки, того, як з матерії не відчуває виникла матерія відчуває, приводили вче­них до різного тлумачення цього питання.

Так, наприклад, Дж. Бруно вважав, що вся матерія одушевлена, володіє психічними властивостями. Це філософське вчення про загальну одушевлену матерії отримало назву гілозоїзм.

Вульгарний матеріалізм про свідомість.

Деякі представники філософії і природознавства (До. Фогт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт і ін.) прагнули назвати думку матеріальної.

Вони вважали, що свідомість є різновид речовини зводили свідомість до його матеріального суб­страту - фізіологічним нервовим процесам, що протікають в мозку людини. Ось, наприклад, витяг з міркувань Фог­та: «Всі здібності, відомі під назвою душевної діяльності суть тільки відправлення мозкової речовини або, ви­ражаючись дещо грубіше, думка знаходиться майже в такому ж відношенні до головного мозку, як жовч до печінки». Вульгарні матеріалісти не розуміли і соціальної обумовленості природи свідомості ігнорували той факт, що созна­ние є функція мозку не людини взагалі, а людини як соціальної істоти, що сформувалася в певній системі людських відносин. Людина стає свідомою істотою з розвинутою свідомістю лише в ході суспільного розвитку. Мозок, позбавлений соціального середовища, не здатний виконувати розумову і взагалі свідомо-психічну діяльність. Психічні здібності і властивості людини складаються в процесі його життя в суспільстві і визначаються конкретними соціальними умовами. Людина стає свідомою істотою, істотою з розвинутою свідомістю лише в ході суспільного розвитку.

 

12.3. Проблема походження свідомості. Суспільно-історична сутність свідомості.

 

Особливість філософського аналізу свідомості полягає в розкритті його єства, найважливіших ознак, здібностей і функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає і зазнає певні зміни протягом розвитку суспільства. Потрібно також підкреслити такий принциповий момент що свідомість людини могла виникнути тільки на рівні суспільства, а здатність людини мислити – лише при вступу його у взаємозв'язок з іншими людьми, з виникненням суспільних відносин і оволодінням миром культури.

Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточної і безумовної відповіді на питання про походження свідомості, проте на сучасному етапі існує ряд авторитетних концепцій з приводу його походження що намагаються дати більш менш чітку відповідь на дане питання. Це:

1. Релігійна концепція. Свідомості (душити) – дар Божий. Створюючи людину, Бог «вдунув в нього душу», наділивши так би мовити частинкою божественної сутності.

2. Дуалістична концепція. Робить акцент на моментах радикальної відмінності свідомості і матерії, незводимості їх один до одного. Звідси робиться висновок про вічне існування двох рівноправних субстанцій - свідомості і матерії тісно переплетених один з одним.

3. Концепція єдиного інформаційного поля. Робить акцент на те, що всі процеси в світі супроводжуються обміном інформацією. Людська свідомість – один з (можливо якнайкращий) проявів інформаційних процесів. Відповідно до цієї концепції людський мозок можна уподібнити складному радіоприймачу: його деталі необхідні для прийому радіохвиль, але не мають нічого спільний з їх змістом. Соціальне середовище і соціальна діяльність виконують функції «настройки» мозку на необхідні параметри дій, тому зовні їх свідомість не виникає.

4. Еволюційна концепція. Має декілька варіантів:

а) один з варіантів затверджує, що «сім'я життя» розсіяно по всьому Всесвіту. За наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт різних форм життя і її свідомих проявів;

б) дарвіновська теорія – затверджує, що в результаті боротьби за існування і пристосування до умов навколишнього середовища відбувається удосконалення живих організмів, з'являється психіка і людська свідомість.

5. Трудова концепція. У відповідність з нею, свідомість людини виникла в результаті трудової діяльності. Цілеспрямоване виробництво знарядь праці поклало початок виникненню свідомості у людини.

6. Субстанціальна концепція. Розглядає свідомість людини як конкретний (на рівні людини) прояв Абсолютного духу (Бога), що лежить в основі всесвіту. Завдяки пізнавальній діяльності окремих людей. Абсолютний дух пізнає сам себе. Жодна з вищеназваних концепцій не розкриває всіх проблем, пов'язаних з походженням і сутнісними рисами людської свідомості.

Проте, кожна з них акцентує увагу на окремих його рисах. Тому при дослідженні проблеми свідомості ми зобов'язані враховувати позитивні моменти кожної з цих концепцій.

В даному питанні хотілося б також розглянути зв'язок свідомості з мовою.

Свідомість і мова.

Формування свідомості людини неможливе без мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Людська мова відірвалася разом з свідомістю від своєї ситуативності. Звичайно, тварини теж уміють повідомити один одному необхідні дані. Так шимпанзе здатні вимовляти 32 звуки. Складна система сигналізації існує у дельфінів і бджіл. Але сигна­лізація тварин не несе в собі абстрактного значення. Спілкування тварин завжди пов'язано з певною ситуацією. А мова людини як ми вже говорили, відірвана від ситуації. Зміст мови людини носить ідеальний характер.

Єство мови виявляється в його двоєдиній функції: служити засобом спілкування і знаряддям мислення.

Мова – це діяльність, сам процес спілкування, обмін думками, відчуттями, побажаннями, целеполаганням і т.п.

Мова – це система змістовних, значущих форм. Людина може виражати свої думки найрізноманітнішими засобами: музичними звуками, фарбами, кресленнями, формулами, геометричними фігурами і т.д. і т.п. Думки і відчуття виражаються в діях, вчинках людини, в тому, що і як людина робить. Близькість мислення і мови, їх тісна

спорідненість призводить до того, що свій адекватний вираз думка одержує саме в мові. «Хто ясно думає той ясно і говорить», свідчить народна мудрість. Що значить сприйняти і зрозуміти виказану думку? Сама по собі думка нематеріальна: її не можна ні побачити, ні почути, ні відчувати, ні спробувати на смак. Думку неможливо сприйняти органами чуття. Вираз «люди обмінюються думками за допомогою мови» не слід розуміти буквально.

Слово - велика сила. По образному виразу Р. Гейне, подібно тому, як пущена стріла, розлучившися з тятивою виходить з-під влади стрільця, так і слово, злетівши з вуст, вже не належить тому, що сказав його.

Свідомість не тільки виявляється, але і формується за допомогою мови. Їх не можна відділити один від одного. Мова і свідомість утворюють суперечливу єдність. Мова впливає на свідомість: його форми, що історично склалися, специфічні для кожного народу.

Мова впливає на свідомість і в тому відношенні, що він додає думці деяку примусовість, здійснює свого роду «тиранство» над думкою, направляє її рух по каналах мовних форм, як би вганяє думки в загальні рамки.

Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, але і за допомогою найрізноманітніших подій зовнішнього світу. Дим багаття, - це і багаття, і певний знак...

Знак – це матеріальний предмет, процес, дія, який виконує в спілкуванні роль представника чогось іншого і що використовуються для придбання, зберігання, перетворення і переда­чі інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій здійснюється свідомість, мислення реалізуються інформаційні процеси в суспільстві і техніки.

 

12.4. Свідомість і мозок.

 

Серед численних таємниць природи, над розгадкою яких працює сучасна наука, мабуть, одним з найскладніших є головний мозок – як найтонший нервовий апарат є щонайвищою формою організованої матерії у відомій нам частині вселеної.

Загальне уявлення про зв'язок свідомості і мозку.

Припускаючи, що саме мозок складає матеріальну основу психічних явищ, учені завжди прагнули зрозуміти, як він влаштований і функціонує.

Вже давньогрецький лікар і анатом Алкмеон висунув положення про головний мозок як орган життя і діяльності душі. Гіппократ говорив, що люди повинні знати, що з мозку, і лише з мозку, виникають наші задоволення, радощі, сміх і жарти, так само як і наші жалі, біль, печаль і сльози. За допомогою мозку ми думаємо, бачимо, чуємо, відрізняємо потворне від красивого, погане від доброго...

Існування психіки неможливе зовні матерії функціонуючого мозку. Від рівня структурної організації мозку залежить і рівень його здатності до відображення. Одні й ті ж зовнішні дії на мозок риби відображаються у вигляді «рибячої психіки» на мозок змії – «зміїної», в мавпячому мозку мир відображається досконалішим чином. Свідомість людини формується у зв’язку з розвитком його мозку. Природжене недорозвинення мозку супроводжується недоумством, слабкістю вольової сфери, повільністю і т. п. Коли в глибокій старості мозок сильно «дряхліє», нерідко наступає старечий маразм. Буйство підкірки може виявлятися у вигляді істеричних нападів, супроводжуючись плачем, криками, судомами, іноді німотою і навіть сліпотою.

 

Структура мозку і свідомість.

Вчення про мозок пройшло тривалу історію. Виділяються дві основні тенденції:

1) концепція строгої локалізації психічних явищ;                                                                  

2) точка зору, згідно якої мозок функціонує як єдине ціле.

 

Аргументи в захист першої концепції наступні. 

Було знайдене, що руйнування лобової звивини лівої півкулі веде до поразки мови. При поразці лівої скроневої області мозку людина перестає чути і сприймати чужу мову. Поразка заднелобних відділів лівої півкулі веде до втрати здатності говорити. Був встановлений зв'язок зору з потиличними частками півкуль, а слуху – з скроневими.

Ця лінія досліджень продовжується дотепер. Наприклад, Хосе Дельгадо імплантував в мозок тваринам металеві нитки товщиною з волосся і пропускав через них електричний струм. В своїх дослідах Дельгадо оволодів майстерністю управління емоціями тварини.

Досліди показали, що в мозку існують ділянки, роздратування яких викликає у тварин задоволення («центр задоволення»), неприємності («центр неприємностей») «пункт люті» і т.п. На основі цих дослідів деякі спробували зробити висновки, що далеко йдуть, ніби з часом за допомогою кнопок можна буде, як маріонеткою, управляти найскладнішими формами поведінки тварин і навіть людини.

 

Класичне вчення про локалізацію піддалося різкій критиці прихильниками другої точки зору. Завдяки успіхам тонкої анатомії головного мозку, фізіології, психології, неврології, нейрохірургії вдалося показати, що мозок - це, перш за все найскладніша система, діюча як диференційоване ціле. Будь-яка складна психічна функція є складно організованою і саморегульованою системою.

Розумові процеси здійснюються на вищих поверхах мозку - в його корі. Ця сіра речовина, яка тонким шаром звивини облягає великі півкулі мозку, заходивши у всі поглиблення і борозни. Кора головного мозку складається з величезного числа (до 15 млрд.) нервових кліток - нейронів. Нейрони утворюють ажурну сітку з незліченною безліччю зв'язків, що проходять по нервових волокнах і нервових закінченнях органів чуття.

Дослідження радянських учених показали, що в структурі мозку можна виділити декілька блоків.

Перший блок складається з групи апаратів, розташованих в глибині мозку і мають пряме відношення до обміну речовин і до регуляції «внутрішнього господарства» організму. Це утворення підбугорної області, деякі ядра «зіряного горба» ділянки найстародавніших відділів мозкової кори. Вони утворюють єдину систему, яка регулює хімічний обмін в організмі, є джерелом потягів і потреб людини і служить як би «енергетичним блоком» людського мозку. Підкірковий апарат відповідальний за інстинктивні потяги і емоційні стани.

До складу другого блоку входять нервові прилади, сконцентровані в задніх відділах великих півкуль – в потиличній, скроневій і тім'яній області, на різній глибині. Вони служать для отримання, переробки і зберігання інформації що доходить до людини із зовнішнього (а частково і з внутрішньої) середовища.

Окремі ділянки кори головного мозку, що входять в другий блок, строго диференційовані: потиличні сприймають і переробляють зорову, скроневі – слухову, тім'яні – шкірну інформацію.

На межах, де ділянки зливаються, кора головного мозку несе найскладнішу функцію, об'єднуючу роботу всіх цих «каналів».

Особливі функції властиві третьому блоку: програмування і регулювання рухів і дій, їх звірення з початковими намірами і оцінка результатів. Цей блок розташований в передніх розділах мозку і, перш за все, в лобових до­лях. Збереження його необхідне для правильної організації поведінки людини, що здійснює відомі наміри.

Таким чином, задня кора переробляє інформацію, а передня виробляє інструкцію. Легко помітити, що складна психічна діяльність психіки вимагає спільної роботи всіх блоків. Тому при частковому руйнуванні одно­го з ділянок мозку створюється можливість компенсувати дефект за рахунок інших ділянок, що збереглися.

Таким чином, кора мозку є функціонально і структурно диференційоване ціле. Потрібно відзначити, що цілісна діяльність мозку залишається дотепер «чорним ящиком». Що туди поступає і що звідти виходить, нам відомо а ось що ж там відбувається, залишається багато в чому таємною.

 

Кібернетика та свідомість.

Знання механізму мислення, а також самого «апарату» мислення (людського мозку) має в наші дні особливе на­уково-технічне значення. Воно надає людині можливість моделювати певні розумові процеси в кібернетичних системах. Кібернетика – в перекладі з грецької означає мистецтво управління. Вперше це слово ввів в оборот Платон. Пізніше воно зустрічається у фізика Ампера; в 1834 р. він запропонував називати кібернетикою науку про управління людським суспільством. Проте «батьком кібернетики» вважають американського математика Н. Вінера.

Н. Вінер в 1948 р. сформулював основні ідеї і принципи цієї науки. У наш час кібернетикою називають науку про загальні закони отримання, зберігання, передачі і перетворення інформації в складних управляючих системах. Одна з найважливіших задач кібернетики – створення систем, які моделюють процеси мислення.

При вивченні питання про співвідношення свідомості і кібернетики необхідно пам'ятати, що людський мозок – це вищий продукт розвитку матерії, а свідомість людини носить активний і творчий характер.

Мозок – система принципово іншого рівня складності в порівнянні з будь-якими технічними системами.

Понятійне мислення – це завжди усвідомлена частина психічної діяльності людини, так би мовити, видима частина айсберга. Діяльність мозку є інформаційно-регулятивним процесом, що протікає на різних рівнях: фізіологічне і психічне; усвідомлене і неусвідомлене; інтуїтивне і дискурсивне (розсудливе).

Діяльність навіть однієї нервової клітки неможливо відтворити за допомогою технічних засобів, бо процеси в клітці носять вірогідний характер.

Мабуть, слід погодитися з Н. Вінером, пишучому свого часу: «Віддайте ж людині – людське, а вичислільльної машині – машинне. В цьому і повинна, мабуть полягати розумна лінія поведінки при організації поєднаних дій людей і машин».

 

12.5. Структура і функції свідомості.

 

Свідомість, як внутрішній світ людини, має досить складну структуру. В ХХ ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика і ін. Потрібно відзначити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає в необхідності розмежування їх функціональних і результативних якостей, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають в нерозривній єдності.

Потрібно також відзначити, що свідомість людини не тотожно поняттю «психіка». Поняття «психіка» - більш широке; воно включає як свідоме, так і несвідоме і підсвідоме.

Значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, автоматичному рівні, не є предметом усвідомлення. Це - «несвідоме» («воно» - по Фрейду).

Свідомість людини контролює несвідомі інстинкти, направляє їх і перетворить в соціально прийнятні форми. Вищий рівень свідомості - самосвідомість.

Прийнято вважати, що структуру свідомості складають наступні елементи: 1. Мислення; 2. Емоції і відчуття; 3. Воля; 4. Знання; 5. Пам'ять.

Кажучи про структуру свідомості, ми повинні усвідомлювати певну умовність і відносність яких-небудь її внутрішніх підрозділів, оскільки в реальності свідомість предстає завжди як цілісне явище. Ядром свідомості разом із знанням є мислення. Мислення – це здатність людської свідомості встановлювати зв’язки і відносини між предметами, процесами і явищами об'єктивної реальності.

Всі складові елементи свідомості наочно наповнені. Формою представлення наочного змісту дійсності в свідомості людини є знання. Без знань свідомість не існує.

Емоції – внутрішні стани людини, що відображають відношення особи до предметів, процесів і явищ оточуючої її об'єктивної реальності.

Воля – здатність людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні і фізичні сили на виконання мети, що не має безпосереднього біологічного значення.

Функції свідомості:

1. Інформаційно-пізнавальна. Забезпечує людину певною інформацією об оточуюче його дійсності.

2. Творча. Створення нових ідей на основі перетворення отриманої про навколишній світ інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви.

3. Оцінна. Визначення ступеня значущості для особи тих або інших предметів, процесів або явищ об'єктивної реальності.

4.Цілеполагаюча. Визначення мети діяльності.

5.Смислотворча. Формування значення життя, тих життєвих орієнтирів, ринципів, яким потрібно слідувати протягом життя.

6. Організаційно-вольова. Зосередження духовних і фізичних сил у напрямі досягнення мети.

7. Контрольно-регулятивна. Здійснення самоконтролю.

8. Самовиховна. Свідоме прагнення організувати життя людини відповідно до його вищих духовних цінностей.

 

Основні поняття: відображення та його форми; психіка і свідомість; мозок і його діяльність; праця і мова; самосвідомість; ідеальне.

 

Питання і вправи.

1 рівень.

1. Що таке відображення? Назвіть рівні відображення в неживій і живій матерії.

2. Назвіть умови формування свідомості.

3. Як розуміється свідомість в:

а) метафізичному матеріалізмі;

б) об'єктивному ідеалізмі;

в) суб'єктивному ідеалізмі.

 

2 рівень.

1. Чи можна зрозуміти природу людської свідомості, вивчаючи тільки людський мозок?

2. Чи може машина «мислити»? В чому відмінність її роботи від діяльності людського мозку?

3. Чи вірний вислів Ешбі: «Розумної слід рахувати систему, здатну виконати відповідний відбір. Ця здатність і є критерій розумності».

4. Назвіть основну причину якісної відмінності свідомості людей від психіки тварин.

5. Чи впливає психіка на тіло, на фізичний стан людини?

 

3 рівень.

1. Свідомість, говоримо ми, ідеальна, вторинна по відношенню до матерії. Чи означає це, що свідомість не робить впливу на матеріальний світ?

2. Чи впливають ідеальні образи нашої свідомості на практичну діяльність людини?

3. Яку роль у формуванні людської свідомості грає мова? Чи можлива людська свідомість (як суспільний продукт) без мови?

4. Чи можлива свідомість у сліпоглухонімих людей?

5. Порівняйте дві наступні думки. Визначте, до яких філософських напрямів (матеріалізму, ідеалізму) можна їх віднести:                                                                                                                                                                                                 

а) наші відчуття – це клавіші рояля, на які «натискує» природа;

б) свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, але і творить його.

 

Література.

 

1. Введение в философию. В 2 ч. Ч. 1. М., 1989. Гл. 1.

2. Радугин А. А. Философия. М., 2001.

3. Спиркин А. Г. Основы философии. – Гл. IV.

4. Философия: учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1997.

5. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001

 

Тема 13. Пізнання.

13.1. Поняття пізнання і його види.

13.2. Рівні і форми пізнання.

13.3. Проблема істини.

13.4. Форми і методи наукового пізнання.

 

13.1. Поняття пізнання і його види.

 

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії, що називається «гносеологія». Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнанням, що спонукає людину до пізнавальної діяльності, чи приречена людина на пізнання.

В самому загальному значенні ми можемо представити пізнання, як процес взаємодії свідомості людини і оточуючої його дійсності, в результаті якої в свідомості з'являються образи, інтелектуальні моделі і конструкції цієї дійсності. Проте потрібно звернути увагу на те, що реально здійснює процес пізнання не свідомість саме по собі, а людина зі всіма своїми життєвими проблемами, можливостями, бажаннями і пристрастями.

Початковими поняттями гносеології є поняття суб'єкт і об'єкт. Суб’єкт – це людина, яка здійснює процес пізнання. Об’єкт – це те, на що направлений процес пізнання, те, що пізнається. Об'єктом може бути як оточуюча людину дійсність, так і сама людина (в цьому випадку процес пізнання знаходить форму самопізнання). Суб'єкт і об'єкт – тісно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Не може існувати об'єкту без суб'єкта, і навпаки.

Сучасна гносеологія вважає, що поняття «пізнання» має принаймні 3 основні смисловінавантаження:

1. Це процес отримання знань, створення образів, моделей, теорій об'єктивної реальності (інформаційний аспект пізнання);

2. Це прагнення оволодіти всіма таємницями об'єктивної реальності (вольовий аспект пізнання);

3. Це прагнення досягти найважливішого для людини стану досконалості (смисловий аспект пізнання).

 

В питанні про можливості людського пізнання існує ряд позицій:

1. Гностицизм – визнання принципової можливості пізнаваності миру;

2. Агностицизм – визнання принципової неможливості пізнаваності миру;

3. Скептицизм – сумнів як в можливості пізнаваності миру, так і в неможливості цього.

 

В суспільному і індивідуальному розвитку пізнання виділяють також 2 його основні стадії:

1. Стихійна. На цій стадії пізнавальний процес здійснюється стихійно, достатнім чином не усвідомлюється суб'єктом, що пізнає.

2. Активно-діяльна. На цій стадії пізнання є усвідомленим, свідомо організованим і спеціально направленим на отримання нового знання.

 

Види пізнання:

1. Життєво-досвідчене пізнання – безпосереднє, прямо вписане в процеси повсякденної людської життєдіяльності.

2. Художнє – передає не наочні характеристики дійсності, а людське відношення до неї. За своїм змістом воно умовне, тобто дає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям кожної окремої людини.

3. Наукове – є спеціалізованим, спеціально організованим, прагне досягти максимального ступеня достовірності знання.

4. Релігійно-містичне – пізнання істин, що містяться в Священних текстах.

5. Екстрасенсивне – отримання знань з надприродних джерел. Причому природа останнього виду пізнання для науки поки що не ясна.

Пізнання тісно пов'язано з практикою. Тільки в процесі останньої можна з'ясувати істинність або помилковість наших уявлень про навколишню дійсність. 

 

13.2. Рівні і форми пізнання.

 

Процес пізнання здійснюється як перехід від уловлювання зовнішніх, лежачих на поверхні властивостей, і відносин, що фіксуються в явищі, до збагнення внутрішніх, відносно стійких зв'язків, що виражають загальне і дають зрозуміння сутності. Перше ми одержуємо на рівні чуттєвого пізнання, друге – на рівні раціонального пізнання.

Чуттєве пізнання і його форми. Чуттєве пізнання – є пізнання, що здійснюється за допомогою органів чуття. Чуттєве пізнання здійснюється в трьох основних формах: відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття – це найпростіші плотські образи, віддзеркалення в свідомості окремих якостей, властивостей, сторін матеріальних предметів і явищ (кольору, запаху, звуку, м'якості і т. д.). Вони народжуються в результаті безпосередньої дії на наші органи чуття зовнішнього світу.

На основі відчуттів виникає складніша і більш висока форма чуттєвого пізнання – сприйняття. Вона включає вже сукупність властивостей і дає цілісний образ предмету, причому важливо уловити, що властивості не просто підсумовуються, а як би накладаються один на одного, збагатили в єдності. Будь-який чуттєвий образ є не просто деякою сукупністю гамми кольорів, але несе певний настрій, відчуття і навіть характер. Від нього може «виходити» тепло або холод, радість або смуток. В формуванні сприйняття беруть участь не тільки відчуття, але і пам'ять, мислення, минулий досвід.

Відчуття і сприйняття виникають в результаті безпосередньої (прямого) дії предметів і явищ зовнішнього світу на органи чуття. Але коли ці дії припиняються, свідомість людини не «спустошується» воно здатне берегти чуттєві образи в пам’яті і знов їх відтворювати. Така здібність дає третю форму чуттєвого відображення – уявлення. Ця здатність людської свідомості дуже важлива; вона забезпечує спадкоємність індивідуального пізнання. Відчуття, сприйняття, уявлення є суб'єктивними чинами об'єктивного світу. Вони об'єктивні за змістом (оскільки відображають предмети і явища зовнішнього світу, існуючі зовні нас і незалежно від наших органів чуття) і суб'єктивні формою (тобто це всього лише думки про світ, його чуттєві образи). Ці чуттєві образи барвисті і багатоманітні, оскільки мир відображається в них безпосереднім чином. Але це різноманіття залежить від людини від степеню індивідуальної розвинутої його органів чуття, від особливостей нервової системи, мозку. В цьому плані кожна людина бачить мир «по-своєму». Але ця особливість пізнання не дає право вдаватися до іншої крайності – представляти відчуття сприйняття і уявлення не як образи зовнішнього світу, а лише як символи, знаки, ієрогліфи, як робив це німецький фізіолог і філософ XIX ст. Гельмгольц.

 

Раціональне пізнання і його форми.

Чуттєве пізнання є першим і необхідним ступенем пізнання, але воно не дає можливості зрозуміти внутрішню сутність предметів, явищ, розкрити закономірності, ними керівники. Цю задачу людина вирішує підіймаючись на наступний ступінь пізнання – раціональне, вищим видом якого є абстрактне мислення.

Латинське слово «абстрактний» означає відвернутий. Людина відволікається від конкретного чуттєвого багатоманіття окремих властивостей, предметів і звертає свою увагу на пошук схожих, істотних, необхідних сторін, які складають їх загальну основу.

Процес узагальнення складає зміст мислення, яке протікає в трьох основних формах: поняття, думка, умовивід.

Поняття – це така форма мислення, в якій відображаються самі загальні, істотні і необхідні властивості, ознаки реальних речей, явищ. Яке б мислення ні узяли – найпростіше, буденне або найскладніше наукове – воно завжди здійснюється за допомогою понять. Поняття можуть відрізнятися тільки рівнем, глибиною узагальнення (абстрагування). Вони служать основою розумового процесу. Завдяки наявності в них загального відвернутого від індивідуальних властивостей конкретних предметів, люди здатні адекватно розшифровувати і передавати один одному знання про світ.

Але в процесі пізнання людина не обмежується констатацією загального, йому важливо встановити зв'язки, відносини між предметами, явищами зовнішнього світу. Досягається це за допомогою судження.

Судження – це форма виразу думки, в якій за допомогою зв'язку понять встановлюється наявність або відсутність якої-небудь ознаки.

Наприклад судження «атом є матеріальна частинка» зв'язує конкретний одиничний вид матерії з матерією як загальним поняттям. Можливість встановлювати правильні думки витікає з реального зв'язку і відносин, властивих об'єктивному світу. Якщо в понятті ці відносини знаходяться в прихованому вигляді, то в судженні вони розкриваються, виявляються.

Мислити – це, перш за все, виказувати судження. Але судження не дає достатньо точного і глибокого знання про світ, воно як би «врівноважує нерівне». Задачу отримання більш глибокого і конкретного знання ми вирішуємо, звертаючись до умовиводів. З їх допомогою встановлюється зв'язок між судженнями, виникає нове, отримане логічним шляхом, знання. Приклад: «Золото є метал. Метали суть провідники електрики. Отже, золото є провідник електрики».

Умовиводи відносяться до опосередкованого знання, з їх допомогою людина в думках «проникає» в такі галузі дійсності, які не дані безпосередньому спостереженню. Тому умовиводи є найбільш активним засобом наукового пізнання.

Перехід від одного етапу пізнання до іншого здійснюється як якісний стрибок, який розв’язує протиріччя між чуттєвим і раціональним знанням, а потім між пізнанням і практикою.

 

13.3. Проблема істини.

 

Істина і помилка є основними протилежними характеристиками відношення пізнавального образу, людських знань до об'єкту.

Істинним є образ, відповідний, адекватний об’єкту, який відображається. Образ не відповідний своєму об'єкту, характеризується як помилка. Ми знаємо, що будь-який об'єкт многоякісний, невичерпний в своїх властивостях, зв'язках і відносинах. Будь-яке ж знання про нього завжди містить кінцеву кількість інформації. Тут ми можемо сформулювати основну проблему теорії істини: якомога встановити відповідність конеч­ного за своїм змістом знання нескінченному об'єкту? Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевіряємость практикою.

 

13.3.1. Об'єктивна істина.

 

Істина є продуктом діяльності людини і людства, але це не виключає того, що мета діяльно­сті – досягнення такого знання, зміст якого не залежить від людини і людства. Без об'єктивного змісту знання не представлятиме ніякого значення для практики, воно здатне їй допомогти в оволодінні що знаходиться зовні людини об'єктивною реальністю.

Концепції істини суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму протилежні один одному. Суб'єктивний ідеа­лізм зміст істини виводить з суб'єкта, а об'єктивний ідеалізм затверджує, що істина, як така, існує зовні всякого суб'єкта. Діалектико матеріалістична філософія вважає, що істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і чим більш об’єктивна істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.

 

13.3.2. Істина як процес.

 

Форму виразу об'єктивної істини, залежну від конкретних історичних умов, яка характеризує ступень її точності, строгості і повноти та яка досягнута на даному рівні пізнання, називають відносною істиною. Весь розвиток людського пізнання, у тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, більш повне і точне пізнання об'єктивної істини.

Абсолютно повне, точне, всебічне, вичерпне знання про яке-небудь явище називають абсолютною істиною. Часто питають, чи можна досягти і сформулювати абсолютну істину? Агностики на це питання відповідають негативно. В доказ вони посилаються на те, що в процесі пізнання ми маємо справу лише з відносними істина­ми. Кожна з них, затверджують вони, виявляється з часом не цілком точною і повною. Отже, повне, вичерпане знання недосяжне. І чим складніше те або інше явище, тим важче досягти абсолютної істини, тобто повного, вичерпного знання про нього.

Та все ж абсолютна істина існує, її треба розуміти як ту межу, ту мету, якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина - це сходинка, крок, що наближає нас до цієї мети.

Таким чином, відносна і абсолютна істини – це лише різні рівні, або форми, об'єктивної істини. Наше знання завжди відносно, оскільки залежить від рівня розвитку суспільства, техніки, стану науки і т.д. Чим вище рі­вень нашого пізнання тим повніше ми наближаємося до абсолютної істини. Цей постійний процес переходу від одних відносних форм об'єктивної істини до інших є прояв діалектики в процесі пізнання. Отже кожна відносна істина містить в собі частку абсолютної. І навпаки: абсолютна істина - це межа нескінченної послідовності істин відносних.

 

13.3.3. Проблема істини.

 

Істина, як і все інше, в чистому вигляді існує тільки в абстракції, а кожний дійсний процес руху пізнання означає рух від неістинного до істинного, і він не вільний від моментів ілюзорності, помилок. Будь яка теорія містить елементи, неістинність яких виявляється послідуючим ходом розвитку науки. Але не тільки в цілому об'єктивно-істинне знання містить в собі моменти помилок. На певному етапі розвитку пізнання з’ясовується, що деякі положення науки були помилками. Наприклад, положення хімії XVIII ст. про неподільність атома було для свого часу науковим твердженням, здобутим дуже важким і тривалим шляхом. Проте в кінці XIX ст. воно перетворилося в оману яке гальмувало прогрес в пізнанні будови речовини, і було потрібно ще багато зусиль, щоб подолати цю помилку. Буває і навпаки: в нових умовах помилка знаходить свою істинну сторону і стає частиною істини. Але може виникнути питання: якщо в русі реального процесу пізнання протилежність істини і помилки? Насправді, якщо в істинному виявляється момент помилки, а в помилці - істинна сто­рона, то як їх розрізнити?

Навряд чи можна встановити, скільки моментів істинного міститься в теорії, яка приймається наукою за істину. Її істинні моменти можуть бути знайдений тільки подальшим ходом розвитку пізнання.

Залишається тільки один шлях – виявити якісну відмінність між істиною і помилкою. І це можливо, якщо розглядати істину як процес, а не стан. Істина і помилка відрізняються один від одного по тенденції, напряму результатом руху пізнання. В істині процес руху мислення йде по шляху об'єктивно-вірного відображення дійсності. Цей процес включає і відхилення від істини, але на цих неістинних моментах він не зупиняється, а йде далі вони долаються в ході руху самого пізнання.

 

Помилка – протилежний істині процес руху мислення, що йде по дорозі спотвореного, збоченого відображення дійсності; в цьому процесі істинні моменти виступають як випадкові, не витікаючи з об'єктивної спрямованості самого процесу.

Історія людської думки повна трагічних моментів боротьби істини і помилки, які як два протилежні процеси неприйнятні.

 

13.4. Форми і методи наукового пізнання.

 

13.4.1. Загальнонаукові методи пізнання.

 

Для того, щоб пізнати предмет, його необхідно спочатку розчленувати (в або практично думках) на складові частини, а потім, вивчивши їх, знов об'єднати і скласти достатньо глибоке знання про нього. Ця мета досягається за допомогою аналізу і синтезу.

Аналіз – це розчленовування цілісного предмету на складові частини (сторони, ознаки, властивості) з метою їх всебічного вивчення.

Синтез – це з'єднання виділених частин (сторін, ознак, властивостей) предмету в єдине ціле.

Аналіз і синтез – найпростіші й разом з тим універсальні прийоми пізнання, що лежать у фундаменті людського мислення.

Абстрагування є відволікання від ряду властивостей і відносин предмету в процесі його вивчення і одночасно виділення що цікавлять дослідника властивостей і відносин. В процесі абстрагування якоїсь властивості або відношення ряду об’єктів створюється основа для їх об'єднання в єдиний клас. Так виникає загальна ознака ряду об'єктів.

Узагальнення – це такий прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості і ознаки об'єктів. В процесі узагальнення здійснюється перехід від приватного до загального, від загального до загального.

В процесі наукового дослідження, спираючись на відоме, можна робити висновки про невідоме. Причому, можна при цьому йти або від окремих фактів до загального висновку або від загальних понять до приватних явищ. Такі форми логічного визначення називаються індукція і дедукція.

Індукція – є побудова висновку на основі приватних посилок (від приватного до загального).

Дедукція – є побудова приватного на основі загального принципу (від загального до приватного).

Вивчаючи властивості і відношення предмету, ми можемо виявити, що вони співпадають з багатьма властивостями і відносинами інших предметів. На цій підставі можна припустити, що і інші властивості і відносини можуть співпасти. Подібний хід мислення­ складає основу аналогії.

Аналогія – це такий прийом пізнання, при якому на основі схожості об'єктів в одних ознаках укладають і про схожість в інших ознаках.

Аналогія, як форма мислення, лежить в основі моделювання. Моделювання – це вивчення об'єкту (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), що заміщає оригінал з певних сторін, що цікавлять пізнання. Моделі вживані в пізнанні, розділяють на матеріальні і ідеальні. Матеріальні моделі є природні об'єкти, ідеальні – фіксуються в певній знаковій системі.

 

13.4.2. Наукові методи емпіричного дослідження.

 

Найважливіший метод емпіричного дослідження – спостереження. Спостереження є цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності, в ході якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості, відносинах предметів, що вивчаються. Наукове спостереження – це особливий вид діяльності, що включає самого спостерігача, об'єкт спостереження і засоби спостереження. Спостереження завжди цілеспрямовано. Цілеспрямованість визначається попередніми ідеями, гіпотезами. Мета ідеї – поставити задачу дослідження.

Спостереження завжди пов'язано з описом. В емпіричному описі фіксується засобами природної або штучної мови зведення про предмет, дані спостереження. Наукове дослідження так чи інакше пов'язано з вимірюванням що перетворює природознавство на точну науку. Вимірювання припускає в своїй основі порівняння об’єктів по яких-небудь схожих властивостях і сторонах. Порівняння використовується не тільки у зв'язку з вимірюванням. У ряді наук – біології, мовознавстві – достатньо широко застосовуються порівняльні методи.

Спостереження і порівняння можуть проводиться як самостійно, так і у зв'язку з експериментом. В експерименті спостерігач активно втручається в процес, що вивчається, щоб отримати про нього необхідні знання. В експерименті створюються спеціально контрольовані умови, що дозволяє при необхідності відтворювати їх. Слід пам’ятати, що питання природі задає дослідник, а відповіді дає сама природа.

 

13.4.3. Наукові методи теоретичного дослідження.

 

Сучасна наука все більше проникає в структуру об'єктивних явищ, широко використовуючи при цьому такий прийом теорети­чного мислення, як формалізація. Формалізація є побудова абстрактно-математичної моделі, що розкриває єство процесів, що вивчаються.

Результатом такого розумового процесу стає узагальнена знакова модель об'єкту. Формалізація широко застосовується в математиці, логіці, сучасній лінгвістиці. Розвинуту теорію можна побудувати, використовуючи аксіоматичний метод. Вперше цей метод був використаний в геометрії Евкліда. Метод припускає, що спочатку задається набір початкових положень, які не вимагають доказів. Ці положення на­зиваються аксіомами (постулатами). Потім з них за певними правилами будуватися система вивідних пропозицій.

Су­купність початкових аксіом і виведених на їх основі пропозицій складає аксіоматично побудовану теорію. Розвинуте теоретичне знання будуватися не «знизу» за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортаються як би «зверху» по відношенню до емпіричних даних. Особливість цього методу полягає в тому, що спочатку створюється гіпотети­чна конструкція, яка дедуктивне розгортається, утворюючи системи гіпотез, потім ця система піддається досвідченій перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується. Це і складає сутність методу гіпотетико-дедуктивного розгортання теорії. До наукових методів теоретичного дослідження відносяться також метод сходження від абстрактного до конкретного, логічний і історичний методи.

Основні поняття: пізнання, віддзеркалення, інформація, сенсуалізм, раціоналізм, істина, помилка.

 

Питання і вправи.

1 рівень.

1. Що таке пізнання?

2. Що таке відображення?

3. Назвіть форми відображення.

4. Визначте поняття «інформація».

5. Дайте визначення поняттям: відчуття, сприйняття, уявлення.

6. Визначте категорії: поняття, думка, висновок.

7. Що таке істина? Об'єктивна істина? Абсолютна істина?

8. Що таке помилка? Чим відрізняються поняття брехня і помилка?

9. Чим відрізняється заблудження від помилки?

2 рівень.    

1. Агностик заперечує об'єктивну істину. Чи означає це, що він не визнає науки?

2. Чим пояснити, що не тільки у минулому, але і тепер багато філософів стоять на позиціях агностицизму?

3. Як змінюється гносеологічна позиція, якщо ми відчуття розглядатимемо не як образи, а як символи речей зовнішнього світу?

4. Чи перевіряються на практиці істини математики?

5. Чи можна оцінювати теорії з погляду зручності?

3 рівень.        

1. Виправить наступний вислів: тільки успіх може відрізнити пізнання від помилки.       

2. Чи можна вважати, що природні науки весь свій зміст отримали із зовнішнього світу, що вони по своєму виникненню цілком об'єктивні?

3. Які факти в ході історичного розвитку знання примусили ввести поняття відносної істини?

4. Істина конкретна. Чи означає це, що абстракції не потрібні?

5. Чи може пізнання розвиватися (хоча б до деякої міри) без звернення до досвіду, залишаючись в рамках здобутих ідей? Якщо може, то чому і як?

6. Чи можна погодитися з визнанням як чинники розвитку науки прагнення до економії мислення, до простоти, до логічної завершеності теорії, відчуття математичної краси, гармонії?

 

Література:

 

1. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч. 2. Гл. 12.

2. Воловик В. И. Введение в философию. Запорожье. 2000. С. 86 – 101.

3. Радугин А. А. Философия. М., 2001. С. 177 – 188.

4. Спиркин А. Г. Философия. М., 2001. С. 378 – 438.

5. Філософія. Навчальний посібник. Київ – Львів, 2001. С. 328 – 351.

6. Философия. Ростов н/Д: “Феникс”, 2001. С. 375 – 424, 472 – 483.

 

Тема 14. Діалектіка.

14.1. Загальна характеристика діалектики.

14.2. Поняття категорії.

14.3. Законі.

 

14.1. Загальна характеристика діалектики.

 

14.1.1. Антічні філософи про діалектику.

Поняття «діалектика» означало в грецької мові мистецтво вести бесіду, діалог. У історії філософії сенс поняття змінився та розвинувся.

У давньої Греції високо цінувалось вміння доказувати, убіждати, обосновувати свою правоту в судних мовах, при обсудженні державних справ та т.і. Найбільш відомим майстром діалогу був Сократ. Він розробив ряд загальних прийомів розвитку мислі в процесі полеміки, запропонувавши для знаходження істини сталкувати та погоджувати різні іноді протилежні судження, переходити від приватних суджень до загальних і таке інше.

Платон, який узагальнив опит Сократа, представивши діалектику як метод аналізу та синтезу зрозуміти, як рух мислі від багатообразних конкретних знань до загальних зрозуміти – ідей. З точки зору Платона, душа всезнаюча. Будучи безсмертною та часто народжуючись та відтворюючись, душа все бачила – як тут, так і в замогильному світі, так що немає речі, якої вона б не знала. Але, щоб витягнути з душі знання, яку поховано в ній та забито, необхідно побудити її до роздуму. У тій же година, згідно Платону, відображення або мисль, які не затронуті протиріччям, не можуть побудити душу до роздуму. Зробіті це, визвати душу до роздуму може лише таке відображення або така мисль, яка несе в собі протиріччя. Містецтво побуджати до роздуму і дослідження за допомогою вказівки на протиріччя, що полягають в звичайних поспішно складених думках і різних речах, і є, згідно Платону, мистецтво «діалектики».

Мистецтво діалогу Платон називав майевтикой (повивальне мистецтво), оскільки вважав, що діалог допомагає народженню ис­тины, того, що був відсутній на початку суперечки і з'явилося в результаті.

 

14.1.2. Гегель про діалектику.

З часом стало ясно, що вести діалог можна не лише в живій суперечці, але і з людьми, які жили задовго до нас або знаходячись далеко. Можливий діалог епох, культур. Так був зроблений вивід про те, що творче мислення диалогично по суті.

У якнайповнішому вигляді діалектика була розроблена Гегелем. Гегель створив струнку теоретичну систему. Посто­янноє рух, зміну філософ знаходив в природі. В той же час він стверджував, що справжній розвиток виявляється в духовній культурі. Духовні процеси суспільного життя Гегель вважав найбільш важливими, такими, що визначають все інше. Гегель виявив зрозумілий апарат діалектики. Причому поняття в гегелівській філософії з'явилися як гнучкі, здатні вы­разить рухливі зв'язки, переходи, розвиток світу. Взаємозв'язок категорій дозволив Гегелю сформулювати сукупність закономірностей, що відображають універсальні зв'язки світу і пізнання, а також принципи, вміст яких як би «прони­зывает» теорію, визначає її дорога.

 

14.1.3. Діалектіка Маркса.

Діалектика Гегеля зазнала певні зміни в ученні Маркса. Маркс застосував діалектикові Гегеля до аналізу суспільства, його економічних стосунків з позицій матеріалізму. Результатом цієї роботи став «Капітал». Для свого вре­мени це була унікальна робота. Підсумком з'явилося формування матеріалістичної діалектики.

 

14.1.4. Діалектика – найбагатше, всестороннє і глибоке вчення про загальний, універсальний зв'язок і розвиток.

У цьому визначенні виражено два основні принципи діалектики: принцип загального універсального зв'язку предметів і процесів дійсності і принцип розвитку.

Принцип – основне, вихідне, наріжне положення якого-небудь учення, свідомо і послідовно використовуване в пізнанні і практиці.      

Принципами діалектики є: 1) принцип загального і універсального зв'язку; 2) принцип розвитку; 3) принцип цілісності (не сводимость цілісності до простої суми частин); 4) принцип детермінізму (реальні, природні, суспільні і психічні явища і процеси виникають, розвиваються і знищуються закономірно, в результаті дії певних причин, обумовлені ними).

Принцип зв'язку – взаємообумовленість існування явищ, розділених в просторі і (або) в часі; одне з найважливіших наукових понять; з виявлення стійких, необхідних зв'язків починається людське пізнання.

Принцип розвитку – безповоротна, направлена, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів.

Лише одночасна наявність трьох необхідних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

1) оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

2) відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типа;

3) за відсутності на­правленности зміни не можуть накопичуватися, і тому процес позбавляється характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії. В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту. Здібність до розвитку со­ставляет одна із загальних властивостей матерії і свідомості.

Об'єктивна діалектика – діалектика самого розвиваючого світу.

Суб'єктивна діалектика – це діалектичне мислення. Суб'єктивна діалектика вторинна по відношенню до объек­тивной діалектики і є її віддзеркаленням в мислячому мозку. Вона суб'єктивна формою, як система принципів, що розробляються людьми, законів і категорій. За змістом вона тотожна об'єктивній діалектиці.

 

14.1.5. Альтернатіві діалектики.

Альтернативами діалектики виступають метафізика і релятивізм. Метафізика є однобічність, абстрактність, абсолютність того або іншого моменту у складі цілого при розгляді різних проблем, явищ і процесів действи­тельности. Метафізика заперечує взаємозв'язок і взаємозалежність речей і предметів, внутрішнє джерело руху явле­ний дійсності, зводить процес руху лише до кількісних або лише якісних змінам.

Різновидом метафізики є догматизм. Він заперечує, перш за все, принцип розвитку. Головна ознака догма­тизма – відмова від визнання залежності істини від умов, місця і часу.

Софістика – це свідоме використання для обгрунтування і доказу тих або інших положень таких аргументів, які формою виглядають як правильні, а по суті є свідомо помилковими («Хто бреше, говорить те, чого немає. Але того, чого немає, не можна сказати. Отже, ніхто не може брехати»).

Еклектика – це з'єднання різних, частенько протилежних поглядів, ідей, принципів, теорій. Вона, на відміну від софістики, прикривається прагненням до використання принципу загального зв'язку, до багатобічного обхвату предмету. Еклектика формально поєднує різні ознаки предмету, не з'ясовувавши їх справжніх взаємозв'язків.

 

14.2. Категорії діалектики.

14.2.1. Поняття категорії.

Філософські категорії – це поняття, що відображають загальні, універсальні зв'язки предметів і процесів дійсності.

Для діалектики характерне формування парних категорій, що відображають «полярні» сторони цілісних явищ, процесів. До них відносяться категорії одиничне і загальне, причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність; єство і явище; вміст і форма; частина і ціле і ін.                                                                                                                                                                                                                           

Категорії формуються на певних рівнях історичного розвитку суспільства. У міру розвитку матеріальної і духовної культури мислення людини збагачується новими категоріями. Результати вивчення універсальних зв'язків фик­сируются і зберігаються в мові. Їх основу складають категорії, які виступають свого роду «каркасом» в мисленні раз­личных епох. Філософія робить ці схеми предметом спеціального вивчення. У категоріях діалектики тісно зв'язано объек­тивное знання і форму думки, в якій це знання існує.

 

14.2.2. Одінічне та загальне.

Одиничне – характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється від інших процесів. Загальне – об'єктивно існуюча схожість характеристик одиничних предметів. Пізнання світу з точки зору співвідношення «одиничне – об­щее» передбачає уміння порівнювати предмети, виявляти їх схожість і відмінність. Реальні предмети одиничні. Крім того, практично не буває абсолютно однакових предметів. Цього довго не могли зрозуміти. Так виникла суперечка «номіналізму» і «реалізму» – суперечка про природу универсалией (загальних понять). Номіналізм стверджував, що реально існують лише единич­ные предмети; загальне ж представлене лише в словах або поняттях. Реалізм – навпроти, стверджував, що поняття, єства, универсалии – тобто загальне – реальніше, ніж предмети. Суперечка ця існує до цих пір, зокрема, в математиці. Проте в цілому знайдено його принципове рішення.

Діалектика одиничного і загального виявляється в їх нерозривному зв'язку. Загальне не існує само по собі в «чистому» вигляді. Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в нім і через нього. Одиничне ж входить в той або інший клас пред­метов, містить в собі ті або інші загальні риси. Окремий предмет – не просто «згусток» індивідуального, в нім завжди є і загальне. Загальне не є худа абстракція. Воно мислиться в нерозривному зв'язку з різноманіттям предметів.

Діалектика одиничного і загального відбивається в мові, яка володіє потужною здатністю узагальнення. Мовне вы­ражение індивідуальних, неповторних ситуацій, людського досвіду стирає риси індивідуальності, переводить їх в ста­тус загального. В той же час мова володіє механізмами індивідуалізації предметів. Для цього використовуються імена собствен­ные.

Методи узагальнення і індивідуалізації широко застосовуються в науці і практиці. Так, використання загальних законів, типових проектів, норм юридичної і господарської діяльності вимагає їх конкретизації, специфікації до конкретних умов, ситуаціям, людям. Найбільш яскравим проявом індивідуального є унікальне. Протилежністю ин­дивидуально-неповторимого є типове (стандартизація як граничний випадок типового).

 

14.2.3. Частіна та ціле.

Важливе місце у філософському світобаченні відвіку займали питання «пристрою» всесвіту. З чого все полягає і на що перетворюються речі при їх руйнуванні? Чи утворюють багаточисельні і багатообразні предмети нитки єдності? Що відрізняє хаотичне скупчення предметів від впорядкованих їх совокупностей? Ці питання виникли ще в древніх філософських ученнях і перетворилися на вічних. Багато століть назад склалося переконання, що зрозуміти той або інший предмет – означає взнати, з чого він складається. На філософській мові пристрій світу довгий час розумівся через поняття «Просте – складне», «частина – ціле». Під «частинами» розуміли такі «предмети», які в своїй сукупності утворюють нові, складніші предмети. Ціле ж розглядалося як результат поєднання частин того або іншого предмету. Проте допитливий розум помічав, що ціле по якихось причинах є щось більше, ніж його частини, разом узяті. Труднощі вирішення загадковості цілого (наприклад, живий організм) незрідка підштовхували до містичних пояснень (элементаризм і холизм). Поступово у філософії і науці склалася думка, що властивості цілого несводимы до набору властивостей і частин, його складових. Вияві­лось, що таємниця цілісності, її несводимости до простої суми частин полягає в зв'язку, об'єднуючому предмети в слож­ные комплекси, у взаємовпливі частин. Цілісність є узагальнена характеристика об'єктів; єдність частин в многооб­разии їх взаємозв'язків. Принцип цілісності отримав серйозний розвиток в системному підході до самих різних об'єктів. Збагачення категорій «частина – ціле» поняттям зв'язку відкрило дорогу до поступового формування нових категорій: елемент, структура, система.

Поняття зв'язку перш за все дало імпульс до уточнення і розвитку уявлень про способи упорядочен­ности різних об'єктів.

 

14.2.4. Форма та зміст.

Уявлення про впорядкованість буття складалися ще в древніх філософських ученнях (вчення про гармонію – Піфагор, ідеї світового порядку – стоїки). Їх можна вважати першими спробами системного мислення. Поняттям, з помо­щью якого на античному світі осмислювалася впорядкованість світу, служило також, окрім частини і цілого, поняття форми. Воно узагальнено виражало способи існування різних видів буття (їх будова, втілення, перетворення). Форма, починаючи з Арістотеля, розумілася як організуючий чинник буття. Оформлена протиставлялася безформному і зв'язувалася з організованістю, стійкістю, спільністю, впорядкованістю. Арістотель, услід за Платоном, розуміє форму як активну силу; ця сила організовує матерію – по аналогії з ситуаціями людської творчості. По думці Арі­стотеля, буття стає доступним раціональному пізнанню в тій мірі і постільки, поскільки воно організоване, оформ­лено.

Гегель пов'язував з поняттям форми визначеність предмету, з яких би складових вона не складалася. Він обос­новал нерозривний діалектичний зв'язок форми і вмісту.

Під вмістом розуміють сукупність різних елементів і їх взаємодій, що визначають основного типа, характер того або іншого предмету, явища, процесу. Форма – принцип впорядкованості, спосіб існування того або ино­го вміст. Для виробництва – це організація праці, для художнього твору – його композиція і так далі Содер­жаніє і форма – поняття діалектичні. Вони виражають різні, але нерозривно зв'язані аспекти одного і того ж предме­та: вміст оформлений, а форма змістовна, – пояснив Гегель. Форма консервативніша, ніж вміст. В процесі розвитку форми застарівають, стають гальмівним чинником. У формі предмети «тверднуть», аби потім знову «рас­плавиться». Існує цілий ряд наук, що спеціально вивчають різні форми: геоморфология, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика і ін. Просторові форми об'єктів спеціально вивчаються в геометрії, кристалло­графии. У науці успішно застосовується метод формалізації знання. Він є перекладом змістовних фрагмен­тов знання на штучний символічний або формульный мова. Цей метод вельми ефективний в строгих, точних науках.

 

14.2.5. Елемент та структура.

Поняття системи. Ідея системності формувалася поступово. Ваговитий внесок у її розвиток внесла німецька идеали­стическая філософія. Згідно Канту – наука – не агрегат, а система, в якій ціле, – чіткий взаємозв'язок відповідних знань – важливіше за частини. Але у вивченні природи і суспільства до середини XIX ст переважали ідеї механіцизму і элементаризма. Процес пізнання цілого мислився як просте підсумовування знань про частини. Єдиною дорогою дослідження вважалася дорога від частини до цілого. Перш за все, це відносилося до природознавства, до класичної механіки, потім поширилося і на по­знание суспільства. Питання про можливість іншої спрямованості думці просто не виникало. У науці ідеї системності заявили про себе в середині XIX ст при дослідженні таких складних, динамічних, таких, що розвиваються об'єктів, як людське суспільство і біологічний світ. Поступово стала наростати свідомість того, що практично в будь-якій сфері людської діяльності люди мають справу не з окремими, ізольованими об'єктами, а з їх складними, взаємозв'язаними комплексами. Утвержде­ніє системних вистав зробило звичним хід досліджень від цілого до частини. Філософсько-методологічні прин­ципы дослідження складних об'єктів, що розвиваються, сформульовані в XX в.: тектология А. А. Богданова, загальна теорія систем Л. Берталанфі – 50-і роки, системотехніка – 60-і р. і так далі На філософському рівні осмислюються основні поняття системного дослідження: система, елемент, структура.

Система – впорядкована безліч взаємозв'язаних елементів, що володіють певною структурою і організацією.

Елемент – нерозкладний далі (у даній системі і при даному розгляді) компонент (одиниця аналізу) складних предметів, явищ, процесів. Сьогодні в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, пов'язані з іншими об'єктами в складний комплекс.

Структура – відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того або іншого складного цілого. Структура от­ражает впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його стійкість, стабільність, качествен­ную визначеність. Структурні зв'язки різного роду «пронизують» всі процеси, що відбуваються в системних об'єктах. Об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємозв'язані і взаємодіючі частини або елементи. Ці частини, як правило, володіють власною структурою і можуть бути представлені як підсистеми вихідної, великої системи. На певному етапі розчленовування можуть бути виділені елементи, подальше розчленовування яких означатиме вихід за рамки дослідження даної системи.

Між підсистемами даної системи можуть бути різні стосунки, зв'язки і взаємодії. Схожі, однотип­ные, стійкі стосунки і взаємодії складають структуру. Оскільки усередині однієї і тієї ж системи, особливо великої і складної, може бути безліч різних зв'язків і стосунків, то в ній можна виділити цілий ряд структур. Та­кие системи називають багатоструктурними, багаторівневими.

 

14.2.6. Принцип системності.

Як системний можна розглядати будь-який об'єкт. Але не до всіх об'єктів доцільно застосовувати принци­пы і методи системного підходу. Системний підхід потрібний там, де системні «ефекти» виражені досить интен­сивно. Системний об'єкт володіє цілісною, стійкою структурою. Для нього характерна поява нових властивостей, возни­кающих в результаті взаємодії елементів в рамках цілого. Для розуміння системного підходу необхідно також вклю­чить поняття: зв'язок, цілісність, функція, ієрархія, середовище. Актуальними проблеми системного підходу сталі в XX ст з появ­лением особливо складних технічних систем: телефонний зв'язок, радіолокація, радіонавігація і так далі і тому подібне Так системний под­ход придбав найважливіше методологічне значення і викликав розвиток системних досліджень.

Основні принципи системного дослідження: 1) принцип цілісності, який розкривається через поняття зв'язку, особливо системообразующей зв'язки. Різні типи стійких зв'язків утворюють структуру системи, тобто забезпечують її упоря­доченность.

Характер впорядкованості, її спрямованість характеризують організацію системи.

 

14.2.7. Принцип детермінізму.

Згідно цьому принципу, реальні природні, суспільні, психічні явища і процеси детерміновані, тобто виникають, розвиваються і знищуються закономірно, в результаті дії певних причин, обумовлені ними. Прі­знаніє причинності і закономірності явищ лежить в основі матеріалістичного розуміння і наукового пізнання світу.

Практичний досвід, спостереження, наукові дослідження показували, що у багатьох випадках удається встановити источ­ник змін, що відбуваються в світі, – явище, що викликає за собою інше явище. Перше з них назвали причиною, друге – слідством. Причини викликають не будь-які, а визначені, відповідні ним следствия.

Причинні зв'язки можуть бути прямими або опосередкованими. Чим глибше люди пізнавали світ, тим складніше станови­лись їх уявлення про зв'язки між причинами і наслідками. До складного типа зв'язку відноситься взаємодія, де при­чина і слідство взаємно впливають один на одного, виконують практично одночасно роль і причини, і слідства. Зв'язки взаємодії широко використовуються в кібернетиці (принцип «зворотного зв'язку»), в системах регулювання технологічних процесів. Соціальна система може бути життєздатною лише тоді, коли реагує на результати власної деятель­ности.

У міру розвитку причинного аналізу стали розрізняти причини головні і другорядні, прямі і непрямі. Крім того, слід при аналізі враховувати умови, приводи, а в соціальному житті інтереси, мотиви, цілі, ідеали, вольові чинники.

Умови – це внутрішні зв'язки предмету і зовнішні чинники, що представляють середовище, в якому можливий розвиток причинних явищ і зв'язків.

Приводи – це явища, які самі по собі не викликають того або іншого з даних следствий, але срабатыва­ют як «пусковий механізм», поштовх, імпульс, що розв'язує дію всього причинного комплексу. Власне причини, умови, приводи, стимул-реакції створюють причинну підставу.

Альтернативою детермінізму є індетермінізм, який заперечує або причинність взагалі або її загальний характер. З позицій індетермінізму виступали Д. Юм, І. Кант, Э. Мах, Б. Рассел і ін. Так, наприклад, Д. Юм вважав, що при­чинность є звичка зв'язувати свої відчуття певним чином.

 

14.3. Закон.

14.3.1. Поняття закону.

 

Певні необхідні зв'язки або стосунки називаються законами. Закон є те, що неминуче виявляється за відповідних умов. Наприклад, закон вартості, що виражає обумовленість ціни товару общественно-необходи­мым кількістю праці, витраченої на виробництво товару, діє скрізь, де є товарне виробництво. Закон є необхідний зв'язок, але не всі необхідні зв'язки є законами. Наприклад, одиничні (індивідуальні) необхідні зв'язки не є законами. Закон є загальний необхідний зв'язок. В той же час закон є стійкий зв'язок. Отже, закон є необхідний, загальний, стійкий зв'язок між явищами або їх сторонами.

У системі об'єктивного ідеалізму закон трактується як вираження світового розуму, втіленого в природі і обще­стве. З точки зору суб'єктивного ідеалізму закон привноситься суб'єктом, що пізнає, в реальний світ: розум дає закони природі. Діалектичний матеріалізм виходить з того, що закони носять об'єктивний характер, виражаючи реальні стосунки речей.

Закони можуть бути частными, що діють в обмеженої області і окремими конкретними науками, що вивчаються (наприклад, закон природного відбору); загальними – що вивчаються рядом областей знання (наприклад, циркуляції інформації) і загальними, універсальними – закони діалектики.

 

14.3.2. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

 

Розглядаючи становлення і розвиток об'єктивного світу, ми неминуче стикаємося з питаннями: який механізм розвитку, які причини, джерела розвитку? Які тенденції розвитку?

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін характеризує внутрішній «механізм» руху і розвитку речей, показує, з чого починаються їх зміни і чим вони закінчуються. Інакше кажучи, цей закон розкриває характер процесу розвитку, дороги і форми переходу від старого до нового. Вміст закону взаємного переходу количествен­ных і якісних змін розкривається через аналіз його основних категорій: «якість», «кількість», «міра».

Якість. Світ багатообразний і з'являється перед людиною як безліч предметів, явищ, процесів, наділених: різними властивостями. Властивість є така сторона предмету, яка обумовлює його відмінність або спільність з іншими предметами і виявляється в його відношенні до них. Предмети – це не механічний набір або проста сума властивостей, але їх взаємозв'язок, єдність. Стійка сукупність властивостей предмету виражається у філософії поняттям якість. Ставити во­прос про якість слід не взагалі, але в певному відношенні. Об'єкт має стільки якостей, в скількох стосунках він може знаходитися. Якість – така визначеність предмету, яка характеризує його як даний предмет, що володіє сукупністю властивих йому властивостей.

«Визначеність як ізольована сама по собі, як суща визначеність, є якість – щось досконале просте, безпосереднє». При втраті якісної визначеності предмет перестає бути самим собою, набуває нових рис.

Кількість. Разом з якістю предмети і явища дійсності володіють і кількісною характеристикою. Кількість – характеристика явищ, предметів, процесів по мірі розвитку або інтенсивності властивих ним властивостей, виразима у величинах і числах. Колі­чество – це кордон якості даної речі, за межами якої існують інші якості, що мають свої кордони. Як кордон якості даної речі кількість невіддільно від якості. Якість завжди є кількість певної якості, а якість є якість певної кількості.

Міра. Органічна єдність якості і кількості, межа, в рамках якої предмети і явища залишаються самими собою, не змінюючи своєї якості, називається мірою. У цій єдності якості і кількості провідне місце належить каче­ству як стороні стійкішій, що зберігається в речах і явищах дійсності. Міра – це таке співвідношення каче­ства і кількості, при якій кількісні зміни не наводять до якісних. Наведемо приклад, який свого часу наводив ще Гегель. Для рідкого стану води при нормальному тиску її мірою є температура від 0 до + 100°С. Кількісна зміна температури в цих межах не наводить до зміни її якісного стану. Та варто вийти за ці рамки в ту або іншу сторону, як вода міняє свій якісний стан. У одному випадку вона переходить в твердий стан (лід), в іншому – в рідке (пара). Порушення міри означає якісну зміну предметів і явищ.

Новий якісний стан речі передбачає і нові кількісні градації, нову міру, порушення якої, у свою чергу, наводить до іншого якісного стану. Кількісні зміни речі переходять в кількісні зміни. У цьому полягає єство закону взаємного переходу якісних і кількісних змін.

Стрибок. Процес розвитку здійснюється в двох основних формах: у вигляді кількісних і у вигляді якісних из­менений речі. Він є єдність безперервності (кількісні зміни) і переривчастої (якісні зміни). Пере­рив безперервності є стрибок, тобто перехід від старої якості до нової. Стрибок є загальна форма переходу від однієї якості до іншого. По характеру скачки бувають різними, що визначається природою об'єкту.

Виділимо два основні види стрибків: 1) скачки, в ході яких відносно швидко і різко відбувається перетворення однієї якості на інше; 2) скачки, які поступово наводять до нової якості (наприклад, трансформація древнерусско­го мови в сучасний російський, український, білоруський мови).

 

14.3.3. Закон єдності і боротьби протилежностей.

 

Розвиток здійснюється шляхом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Але що є при­чиной, джерелом розвитку? На це питання відповідає закон єдності і боротьби протилежностей. Кожна річ є внут­ренне суперечлива єдність. Наприклад, північний і південний полюс в магніта, асиміляція і дисиміляція в живих орга­низмах і так далі Єдність взаємовиключних і взаимопредполагающих один одного сторін, властивостей і тенденцій в речах і явле­ниях називається протилежністю. Взаємне виключення, взаємне заперечення сторін, що передбачають один одного, властивостей, тенденцій називається протиріччям. Взаємодія, зіткнення протилежностей, в процесі яких про­исходит їх взаємне заперечення, називається розвитком протиріччя або боротьбою протилежностей. Ця боротьба виступає джерелом, причиною руху, розвитку речей і явищ дійсності. Рівні розвитку протиріччя розкриваються через категорії «тотожність» і «відмінність», «протилежність».

Тотожність. Відношення речі до самої собі називається тотожністю. Тотожність є рівність, подібність, збіг сторін, властивостей речей і явищ. Унаслідок взаємодії даної речі з іншими в ній постійно виникають зміни, а тому абсолютної тотожності властивостей і сторін даної речі бути не може. Тотожність завжди містить в собі відмінність.

Відмінність – це таке відношення до самої собі і до інших речей, в якому виражається відмінність, неоднаковість, несовпаде­ние сторін в речах і явищах дійсності. Відмінність в тотожності виступає спочатку як неістотне. Колічест­венниє зміни речі наводять до якісного стрибка – ці зміни починають зачіпати єство речі і несущест­венное відмінність перетворюється на істотне або в протилежність.

Протилежність є один з двох моментів конкретної єдності, що «борються», які є сторонами протиріччя.

Протиріччя є взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін і тенденцій предметів і явищ, які в той же час знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і разви­тия об'єктивного світу і пізнання. Виражаючи єство закону єдності і боротьби протилежностей, категорія противоре­чия займає центральне місце в діалектиці. Протиріччя в прихованому вигляді міститься в тотожності, воно загострюється на ста­дии відмінності і отримує ще більшу напругу на рівні протилежності. Розвиток протилежності наводить протиріччя до його «чистої» форми, до самоотрицанию речі – вона ще та ж, але вже інша. На фазі вирішення протиріччя річ знищується, а на її основі виникає якісно нова річ або стан.

Кажучи про взаємодію протилежностей, необхідно вказати на те, що відношення єдності противоположно­стей носить відносний характер. Єдність протилежностей тимчасова, скороминущий, оскільки скороминущі самі речі. Боротьба протилежностей носить абсолютний характер, що виявляється в тому, що боротьба протікає завжди, за всіх умов. Та­кови особливості взаємодії протилежностей, діалектичного протиріччя, єство закону єдності і боротьби протилежностей.

 

14.3.4. Закон заперечення заперечення.

 

Закон єдності і боротьби протилежностей органічно пов'язаний із законом заперечення заперечення. Особливість данно­го закону діалектики полягає в тому, що він визначає напрям, форму, способи і історичну спадкоємність в розвитку природи, суспільства і людського мислення. В процесі взаємодії речей один з одним відбувається їх изме­нение: на зміну одному якісному стану приходить інше. Розвиток, отже, є безконечний процес воз­никновения і знищення речей, процес переходу одного якісного стану в інше.

Будь-яке матеріальне явище не може виникнути ні з чого, не може також перетворитися на абсолютне ніщо. Нова якість завжди виникає на основі старої, шляхом перетворення тих елементів, з яких складалася ця стара якість. Стара якість витісняється, заперечується новою якістю. Заперечення – це таке відношення між двома рівнями розвитку речі, який веде до знищення її старого якісного стану і виникнення нової якості.

Закон заперечення характеризує напрям розвитку, єдності поступальності і спадкоємності в розвитку, виникнення нового і відносної повторюваності деяких моментів старого. Вперше цей закон був сформульований Гегелем. Гегель розумів розвиток як виникнення логічного протиріччя і його зняття. У цьому сенсі воно є зарожде­ние внутрішнього заперечення попередньої стадії, а потім і заперечення цього заперечення. В Гегеля заперечення заперечення оказыва­ется загальною формою роздвоєння єдиного і переходу протилежностей один одного, тобто загальним проявом закону єдності і боротьби протилежностей.

У матеріалістичній діалектиці закон заперечення заперечення розглядається як закон розвитку природи, суспільства і мислення. Дія закону повністю виявляється лише в цілісній, відносно завершеному процесі розвитку, че­рез ланцюг взаємозв'язаних переходів, коли можна прослідити відносно закінчений результат. На кожен окремій стадії цей закон виявляється зазвичай як тенденція.

Основні категорії, що розкривають цей закон – заперечення, спадкоємність, розвиток. Головну роль тут грає по­нятие діалектичного заперечення. Воно виступає одночасно як момент зв'язку в розвитку (збереження окремих моментів старого в новому) і як момент самоотрицания речі, як результат розвитку його внутрішніх протиріч.

Метафізика, як правило, розуміє заперечення як просте знищення або перебільшує роль стійкості, заперечуючи розвиток.         

Заперечення заперечення. В процесі розвитку відбувається не лише заперечення предмету, але і заперечення самого отрица­ния, знищення самого процесу знищення, що веде до затвердження нової якості. Заперечення заперечення є затвердження нового якісного стану речі. В результаті виникає спадкоємність між старим і новим, загальна спрямованість процесу розвитку, що характеризується тим, що в цьому процесі на певному рівні відбувається як би повернення до старого, повторення пройденного. Але повторення здається, бо синтез позитивних елементів «старого» відбувається на вищому, якісно новішому рівні. Виходить, що розвиток відбувається по спіралі, що розширюється, кожен виток якої немов повторює в основних рисах попередній рівень розвитку.

Конкретність заперечення. Аналізуючи той або інший об'єкт, слід враховувати, що заперечення завжди конкретно і тому необхідно пам'ятати які з елементів сторін, властивостей речі грають в процесі її розвитку негативну, деструктивну роль, а які – позитивну, як конкретно відбувається заперечення заперечення, які стадії в своєму розвитку проходит річ, які з її елементів знищуються, які зберігаються і так далі

 

Основні поняття: діалектика, метафізику, закон, категорія, формалізм, бюрократизм, холизм, механіцизм, элементаризм.

 

Пітання та вправи.

1 рівень.

1.Що означає термін «діалектика»? Яке його походження?

2.Дайте визначення поняттям «закону», «категорія».

3.Які форми діалектики Вам відомі?

4.Визначите вміст категорій «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

5.Що таке протиріччя?

6.Поясните сенс категорії «заперечення».

7.У якому співвідношенні знаходяться поняття: об'єктивна діалектика, суб'єктивна діалектика, стихійна діалектика, діалектика як наука?

 

2 рівень.

1.Що означає термін «метафізики»? Яке його походження?

2.У чому принципова відмінність діалектики від метафізики?

3.Чим пояснити що, з другої половини XIX століття, особливо в XX столітті, отримують розвиток системно-структурні исследова­ния в науці? Наведіть приклади системно-структурного методу мислення.

4.Покажіть, що софістика і еклектика є проявом метафізичного методу мислення.

5.Чи існують відмінності між об'єктивними законами природи і суспільства і юридичними законами?

 

Література.

 

1. Введення у філософію. У 2-х ч., М., 1990. Т. 2. С. 95 – 170.

2. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. С. 73 – 85.

3. Філософія. Ростов н/Д: “Фенікс”, 2001. С. 130 – 189.

 

Тема 15. Природа людини та сенс її існування.

15.1. Відображення специфіки людського буття в «філософської антропології».

15.2. Проблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

15.3. Сенс та призначення людського буття.

 

15.1. Відображення специфіки людського буття в «філософської антропології».

 

Більшість концепцій людини, що існують у філософії, можна розділити на 2 групи: об'єктивістські і суб'єктивістські.

Об'єктивістські – це такі концепції, в яких сенс всякого буття, у тому числі людського, пізнається з самого об'єкту, світу, а людина розуміється як істота, що знаходиться у всецелой (або, принаймні, що визначає) залежності від об'єктивних сфер, абсолютного духу, божественного провидіння, фаталистически необхідності, що розуміється.

Суб'єктивістські – це концепції, де буття людини і світу пізнається з самої людини, з суб'єктивного «я», через нього, а людина розуміється як істота, повністю або в основному автономне і вільне від об'єктивних сфер і встановлень.

Обоє групи концепцій грішать однобічністю, абсолютизуючи або об'єктивний світ, або окремого індивіда.

Спроби подолання крайнощів цих підходів шляхом створення синтетичної концепції людини в сучасній філософії зробили 2 філософських школи – «філософська антропологія» і діалектичний матеріалізм.

Як же розглядається проблема людини в «філософській антропології»?

Відразу потрібно відзначити, що термін «філософська антропологія» вживається в 2-х основних сенсах:

1. як розділ філософського знання, присвячений всесторонньому розгляду проблеми людини;

2. як назва конкретної сучасної філософської школи.

Школа «філософська антропологія» – склалася на рубежі XIX – XX вв. Її представники – Макс Шелер, А. Гелен, Г. Плесснер – визначили своїм принциповим завданням розробку проблеми єства людини.

Їх погляди на проблему єства людини:

 

1. Макс Шелер (1874 – 1928) – «Положення людини в космосі». Він вважав, що єство людини є «антропологічною єдністю духу і життя».

З одного боку, людина була, є і завжди залишиться тваринним. Тобто, в біологічному плані чоловік нічим принципово не відрізняється від тварини. З іншого ж боку, все ж є сутнісна відмінність між людиною і твариною. Ця відмінність обумовлена наявністю у людини духу.

Базові характеристики людського духу:

1. відвертість його світу; 2. об'єктивність; 3. здібність до інтелектуального пізнання; 4. емоційно-плотське відношення до світу (кохання); 5. особовий характер.

Таким чином, природа людини – дуалистична; людина – певна цілісність («мікрокосмос»), що знаходиться в певному відношенні з «макрокосмосом» – позамежним світом.

 

2. А. Гелен (1904 – 1976). Він вважав, що «людина – істота, відкрита світу». Ця відвертість визначається його біологічним недорозвиненням і непристосованістю до довкілля (відсутність волосяного покриву, кігтів і так далі). Людина, як біологічно незавершена істота, сам повинні вирішувати задачу свого виживання. В результаті, людина є істотою, що ще і діє. Дія – це форма людського опанування природи в цілях забезпечення його життєдіяльності.

Головний принцип існування людини – «принцип звільнення від тягаря», розуміючи під «тягарем» біологічну недосконалість людини. Весь процес розвитку людини, по Гелену, обумовлений цим принципом. Результатом цього процесу є становлення людини як культурної істоти. Культура є певним єством людини, оскільки в її основі – духовний початок. Таким чином, єство людини – дуалистична (як і в Шелера).

 

3. Г. Плесснер (1892 – 1991). Людина відрізняється від тварини, перш за все, своєю ексцентричною позицією. Через цю позицію людина здатна відділяти своє «я» від свого фізичного існування, і, отже, усвідомлювати себе як особа. Ексцентрична позиція задає не лише структуру внутрішнього світу людини, але і способи реалізації людського існування, стосунки людини до буття. Основні форми цього відношення визначаються 3-мя базовими антропологічними законами:

1-й закон. Людина повинна сама себе зробити тим, що він є. Людина сама управляє своїм життям, формує свою долю.

2-й закон – визначає спосіб, яким дані об'єкти людині в його пізнавальному і емоційному відношенні до світу:

а) безпосередність пізнавального відношення людини до світу завжди опосередкована його «я»;

б) емоційне відношення людини до світу найяскравіше виражене в таких сутнісних формах його самовираження, як сміх і плач.

Сміх і плач – катастрофічні реакції людини, самовладання, що виникають в результаті, при зіткненні з нез'ясовними ситуаціями, на які невідомо як треба реагувати, прояв физико-духовной єства людини, властиві лише йому одному;

3-й закон – «закон утопічного місця». Характеризує неукорененность людину в бутті. Людина постійно позбавлена рівноваги, стабільності. Він постійно шукає таку основу світу, яка не схильна до випадковості. Звідси відбувається віра в Бога. Але та ж ексцентрична позиція, яка викликає у людини ідею Бога, несе в собі і сумнів в його існуванні. Людині не дано володіння знанням, позбавленим сумніви. Він приречений на безконечні пошуки стійкого буття.

 

15.2. Проблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

 

Питання про співвідношення біологічного і соціального в людині відвіку хвилював учених. В цілому, у філософській літературі склалися із цього приводу 2 напрями:

1-е – вважає, що природа людини цілком соціальна;

2-е – вважає, що природа людини не лише соціальна, але і біологічно навантажена. Причому йдеться не про те, що життєдіяльність людини має біологічні детерминанты, існування яких ніхто не заперечує, а про те, що існують біологічно запрограмовані схеми поведінки людини.

Прибічники першого підходу вважають, що людина народжується з однією єдиною здатністю – «здатністю набувати людських здібностей» (вираження А.Н. Леонтьева). При цьому вони посилаються на експеримент, поставлений самою природою і продовжений людиною.

Йдеться про сліпоглухонімих дітях (що народилися або стали такими в найранішому дитинстві) із спеціальної школи в Загорське (Сергиевом Посаді). До школи вони були навіть не тваринами, а рослинами. У них були обірвані всі найважливіші канали зв'язку зі світом, причому ще до того моменту, як вони могли освоїти хоч би малу частину культурного вмісту, необхідного для становлення людини. Само по собі цей вміст не формувався. У них був відсутній навіть дослідницький рефлекс, нібито відкритий І.П. Павловим. Вони могли померти, навіть якщо їжа була поруч. І лише в школі, з використанням спеціальних методик, їх поступово привчили до гарматної діяльності, починаючи з їди і кінчаючи складними навиками листа. В результаті формувалися люди, що хоча і продовжували залишатися сліпими і глухими, але у всіх інших стосунках сповна нормальні.

Прибічники другого підходу посилаються на даних сучасній социобиологии, що посилено розвивається з 1975 року, коли її основоположник Е.Уїлсон опублікував книгу «Социобіология. Новий синтез». Згідно социобиологии, більшість стереотипних форм людської поведінки властива ссавцем, а більш специфічних форм – поведінці приматів.

Серед цих специфічних форм Е.Уїлсон виділяє взаємний альтруїзм, захист певного місця проживання, агресивність, дотримання відпрацьованим еволюцією формам сексуальної поведінки, непотизм (сімейність) і, нарешті, соціалізацію за допомогою відпрацьованих еволюцією способів і механізмів.

Визнаючи вирішальний вплив культурної еволюції, социобиологи прагнуть звернути увагу на те, що на форми, в яких ми мислимо і діємо, надає тонке, на структурному рівні, вплив і наша біологія. Але вони зовсім не стверджують, що біологія наповнює нас природженими ідеями.

Таким чином, ми бачимо, що представники обох напрямів мають в своєму розпорядженні солідні аргументи. Хто з них прав – покаже майбутнє.

Проте, існують ще і так звані «екстремістські теорії», згідно яким природа кожної людської раси різна, існують нижчі і вищі раси, що відрізняються один від одного багатьма ознаками, починаючи від будови голови і осіб і кінчаючи розумовими здібностями. Остання за часом «теорія» подібного роду була висунута американськими соціологами Чарльзом Меррєєм і Річардом Хернстейном в їх книзі «Вигин дзвону» (1994 р.). Детальний аналіз цій і інших расистських концепцій буде викладений нами в темі «Расизм».

 

15.3. Сенс та призначення людського буття.

 

Людина – тілесна істота. Як все живе на Землі він – смертний. В середньому, тривалість життя окремого індивіда складає приблизно 70 – 80 років.

Зусилля учених направлені на максимальне збільшення людського життя, але смерті уникнути все одно не можна. Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. І це усвідомлення неминучості смерті ставить перед кожною людиною низку важливих світоглядних запитань: чи 1.можно уникнути смерті? чи 2.существует життя після смерті?

Релігія дає людині надію на «замогильне життя», чому і користується великою популярністю.

Діалектичний же матеріалізм – заперечує безсмертя душі, можливість «замогильного» існування.

Проте, і релігія, і філософія визнають смертність фізичного тіла людини і вважають смерть неминучою. Оскільки індивід смертний, у нього виникає питання – навіщо він живе, в чому сенс його життя?

Релігія – вважає, що земне життя людини – дуже важливий етап буття індивіда, в процесі якого він готується до «життя вічною». Тобто, життя – «підготовка людини до смерті». За час свого земного життя людина повинна підготувати себе гідне місце на той світлі.

Філософія – не займає якийсь одній позиції із цього приводу. Так, релігійна філософія займає ту ж позицію, що і релігія. Епікур, навпаки, – закликав людину не думати про смерть, жити відповідно до своїх бажань, потреб, насолоджуватися кожною миттю життя.

Марксизм – визнає самоценность і самоцельность людського життя. Людина, живучи серед інших людей, повинна як можна повніше реалізувати свої здібності, знайти вдячність, вдячність цих людей, залишити пам'ять про себе. Людина безсмертна лише в пам'яті людей, а також – в генах своїх нащадків.

У людей часто також виникає питання – чи є життя людини в цілому щасливою?

Всі філософські напрями із цього приводу підрозділяються на песимістів і оптимістів.

Песимісти – це ті філософські напрями, які вважають, що людське життя – це постійне страждання; щастя немає і не може бути. Представники песимізму – А. Шопенгауер, Еклезіаст, буддизм.

Дуже характерний для даного напряму вислів Будди: 1. Життя – це страждання; 2. Джерело страждання – наші бажання; 3. Аби перемогти страждання, потрібно перемогти наші бажання.

А. Шопенгауер – «щастя – відсутність страждання, коротка мить в житті людини».

Оптимісти – це ті філософи, які вважають, що життя людини може бути щасливим, якщо звільнитися від заздрості (Б. Рассел).

Тема 16. Основі філософського аналізу суспільства.

16.1. Суспільство: єство і специфіка пізнання.

16.2. Поняття суспільного виробництва.

16.3. Соціальна структура суспільства.

16.4. Політична система суспільства.

16.5. Духовне життя суспільства.

 

16.1. Суспільство: єство і специфіка пізнання.

 

Суспільство, в широкому сенсі, – це що відокремилася від при­роды частина матеріального світу, що є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається. У вузькому сенсі – це певний етап людської історії. Як один з елементів об'єктивної дійсності, суспільство под­чиняется всім загальним закономірностям її розвитку.

Основні сфери суспільного життя:

1) матеріальна (виробництво і вжиток, НТП і НТР);

2) соціально-політична (національні, групові, державні і ін. відношення);

3) духовні (ідеї, погляди, їх трансформація – засоби масової інформації, їх перетворення на індивідуальний духовний світ людини);

4) культурно-побутова (виробництво культурних цінностей, освіта, виховання, побутові проблеми – організація відпочинку, вільного часу).

Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних спільними інтересами і договором. Виходячи з характеру закономірностей, об'єднуючих людей в суспільний організм, виділяють три основні підходи до розуміння суспільства. Це:

1. Натуралістичний підхід – полягає в тому, що людське суспільство розглядається як природне продовження закономірності природи, світу тварин і зрештою – космосу. З цих позицій тип суспільного пристрою і хід історії визначаються ритмами сонячної активності і космічних випромінювань, географічним і природно-кліматичним середовищем, генетичними і статевими особливостями.

2. Ідеалістичний підхід – єство об'єднуючих людей зв'язків бачить в комплексі певних ідей, вірувань, міфів.

3. Матеріалістичний підхід – зв'язує людей в «соціальний організм» продуктивними силами і виробничими стосунками.

Всі можливі способи пояснення суспільства мають загальне: системну організацію і закономірності розвитку.

Кажучи про соціальне пізнання, слід мати зважаючи на два його аспекти: 1) будь-яке пізнання в кожній зі своїх форм завжди соціально, оскільки воно є суспільний продукт і визначається культурно-історичними причинами; 2) це один з видів наукового пізнання, що має своїм предметом соціальні (суспільні) явища і процеси – суспільство в цілому або його окремі сторони – економіку, політику, духовну сферу і тому подібне

Специфіка соціального (гуманітарного) пізнання виявляється в таких основних моментах:

1) Його предмет – не реальні речі з їх властивостями, а стосунки людей, де тісно переплітається матеріальне і ідеальне, об'єктивне і суб'єктивне, свідоме і стихійне, і тому подібне;

2) Воно пов'язане з наочними (оцінка явищ з точки зору добра і зла, справедливого і немає і тому подібне) і «суб'єктивними» (установки, погляди, норми, цілі і тому подібне) цінностями;

3) Неможливість використання матеріальних засобів досліджень – все замінює абстракція;

 

16.2. Поняття суспільного виробництва.

 

Про­ізводство матеріальних благ, праця сприяли (з точки зору діалектичного матеріалізму) виділенню людини з тваринного царства, досягненню ним успіхів в опануванні сил природи.

Праця – це цілеспрямована діяльність людей, в процесі якої вони перетворять і пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.

Людська праця відрізняється від тваринної инстин­ктивной діяльності тим, що він є доцільним, целенаправ­ленным зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують оп­ределенные потреби людини.

У широкому розумінні слова праця – це спосіб життєдіяльності виробників, це безперечна умова суще­ствования людей, вічна природна необхідність. Як суспільство не може існувати без вжитку, так воно не може не виробляти.

Суспільне виробництво має складну розгалужену структуру. Воно включає:

а) Матеріальне виробництво – основа суспільного розвитку; включає сільське господарство і промисловість;

б) Духовне виробництво – виробництво продукції, що задовольняє духовні потреби людини (ідеї, вистави, ідеали, наукові знання);

в) Виробництво потреб;

г) Виробництво людини.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини – це не просто природний, біологічний процес. Під цим мається на увазі, головним чином, виховання людини, залучення його до традицій, що існують в суспільстві, нормам поведінки і так далі

 

Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють, преж­де всього, з природою. Саме тут формується суспільне производ­ство, історично виступаюче передумовою життєдіяльності чело­века. Всіх буд життєдіяльності людей залежать, кінець кінцем, від способу, яким люди виробляють матеріальні блага.

Спосіб виробництва є єдність продуктивних сил і про­изводственных стосунків.

 

Засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, знаннями, що володіють, і навиками до праці, методами і формами органи­зации виробництва в сукупності складають продуктивні сили суспільства.

У свою чергу, засоби виробництва є єдністю предметів праці і засобів праці.

Предмети праці – це то, на що направлена діяльність людини, то, що добувається працею з природи.

Засоби праці – є єдністю знарядь праці і умов праці.

Знаряддя праці – це все те, що людина використовує в процесі взаи­модействия між собою і природою, що служить йому для передачі своїх дій на предмет праці для полегшення і прискорення цих дій (інструменти, верстати, машини, наукоємкі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна техніка).

Умови праці – це виробничі приміщення, дороги, канали, склади, джерела енергії і ін.

 

Другою стороною способу виробництва є виробничі стосунки – взаємні зв'язки і стосунки людей в процесі виробництва. Вони є стосунками людей по приводу віщою, а саме:

1) Відношення з приводу знарядь, предметів і засобів праці, тобто от­ношения власності (головна сторона производствен­ных стосунків, що визначає);

2) Стосунки розподілу, обміну і вжитку.

 

Характер стосунків визначається об'єктивними умовами, які склалися в суспільстві. Вирішальну роль тут грає рівень і характер розвитку продуктивних сил, які вимагають не будь-який, а определен­ной, тобто відповідною їм, форм виробничих стосунків.

Сукупність виробничих стосунків, відповідних оп­ределенному характеру і рівню розвитку продуктивних сил обще­ства складає його економічну структуру, базис суспільства.

Оскільки базис як сукупність виробничих стосунків матеріальний, первинний по відношенню до ідеологічних стосунків, він грає визначальну роль в суспільстві:

а) забезпечує функціонування і розвиток продуктивних сил;

б) на основі певної форми соб­ственности формує соціальну структуру, забезпечує обмін, рас­пределение і вжиток матеріальних благ;

в) як конкретне проявле­ние суспільного буття породжує форми суспільної свідомості і визначає їх вміст;

г) визначає надбудову даного суспільства.

 

Надбудова – це сукупність ідей, теорій, поглядів (политичес­ких, правових, етичних і ін.), відповідних ним стосунків (по­литических, правових, етичних і ін.), система організацій і установ (державних, політичних, суспільних і ін.), закреп­ляющих ці стосунки.

Надбудова створюється людьми, соціальними групами, класами відповідно до їх цілей, прагненнями, тобто ідеальним віддзеркаленням їх інтересів і потреб, які зароджуються і оформляються в бази­се. Протиріччя в надбудові відображають об'єктивно існуючі про­тиворечия в базисі.

Базис і надбудова знаходяться в діалектичній взаємодії. Ба­зіс визначає надбудову (закон визначальної ролі базису по отноше­нию до надбудови). Надбудова відповідає певному базису, вони обслуговують один одного.

Надбудова змінюється відповідно до зміни базису. В той же час надбудова має відносну самостійність. Це проявля­ется в тому, що: по-перше, різні елементи надбудови відображають економічний базис неоднаково. Базис безпосередньо впливає на політичну і правову надбудову, а в моральних, естетичних, філософських, релігійних ідеях і стосунках базис відбивається опос­редованно; по-друге, окремі елементи надбудови в своєму розвитку можуть випереджати базис і відставати від нього; по-третє, існує преем­ственность між елементами старої і нової надбудови (в області мо­рали, мистецтва, філософії, релігії); по-четверте, має місце воздей­ствие елементів надбудови один на одного.

 

16.3. Соціальна структура суспільства.

 

Соціальна структура – це структура суспільства в цілому, система зв'язків між всіма його основ­ными елементами; це єдність економічною, соціальною, политичес­кой і духовною структур.

 

У сучасній соціальній філософії виділяють малі, середні і великі соціальні групи.

Малі соціальні групи – об'єднують до декількох десятків чоловік. Це сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи і тому подібне Специфічна ознака цих груп – безпосередній контакт їх членів. Існують формальні і неформальні малі групи. Перші створюються відповідно із заздалегідь сформованими (як правило, офіційно зафіксованими) цілями, інструкціями або статусами. Другі формуються на основі особистих симпатій, кохання, дружньої тяги і тому подібне

Середні соціальні групи – цим терміном позначають жителів одного села або міста, працівників одного заводу, викладачів або студентів одного закладу. Ці групи мають також різні основи об'єднання. Наприклад, склад односельців створюється, як правило, стихійно. Виробничі об'єднання створюються для досягнення певної мети і так далі Рівень консолідації в цих групах також неоднаковий.

Великі соціальні групи – класи, етнічні спільності (нація, народність, плем'я), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві об'єднання (чоловіки, жінки) – об'єднують до декількох десятків і сотень мільйонів чоловік. Безпосередньо контакту між ними немає. Їх об'єднує фундаментальний інтерес, що формується на основі з'ясування людьми об'єктивних обставин свого буття. Певні представники цих груп можуть і не усвідомлювати своїх корінних інтересів. Вони входять в ці групи спонтанно. З розвитком самосвідомості спонтанність поступається місцем організованим (економічним, політичним, соціальним) об'єднанням.

Виділяють наступні великі соціальні групи:

1. Каста – це замкнута ендогамна група людей, які зв'язані між собою спадковою професією, традиційними заняттями і обмежені в спілкуванні з іншими групами. Кордони між кастами встановлюються не лише державою, але і церквою. Кастове ділення особливе чітко виявилося на Сході (привілейовані касти жре­цов в Давньому Єгипті і Ірані, самураї в Японії).

2. Стан – спільність людей, чиє економічне і правове положе­ние визначається законодавством. В порівнянні з кастою як особливою формою станової організації суспільства, в якій принцип спадкоємства незмінний, в стані принцип дотримується не настільки строго. Право перебування в тому або іншому стані могло бути придбане або полу­чено від державної влади.

3. Класи, за визначенням В.І, Леніна, це великі групи людей, що розрізняються по їх місцю в історично певній системі обще­ственного виробництва, ролі в громадській організації праці, а, отже, по способах здобуття і розмірах тієї долі суспільного багатства, яку вони мають в своєму розпорядженні. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю інший, дякуй відмінності їм ме­ста в певному устрої суспільного господарства. Класи діляться на основних і неосновних.

 

Разом з класами в сучасній філософії вживається термін «страта», обумовлений ширшим, ніж класовий аналіз, підходом до соціальної структури і її динаміки. Різниця між верствами населення (стратами) – у розмірі прибутку, стилі і способі життя, різниці рівня культури, освіти, житла, одягу і ін.

Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Люди мають можливість переміщатися з однієї страты в іншу. Цей процес називається соціальною мобільністю. Розрізняють горизонтальну (наприклад, зміна місця проживання, зміна спеціальності) і вертикальну (переміщення в ін. страты) мобільність.

 

До стійких соціально-етнічних форм спільності людей, що історично склалися, відносяться рід, плем'я, народність, нація, кото­рые тісно пов'язані із способом матеріального виробництва. Рід, плем'я, народність характерні для первіснообщинного, рабовласницького устрою і феодалізму, нації виникають з розвитком капіталізму.

Род — спільність людей, відмінними рисами якої є: кровноспоріднене об'єднання людей, зв'язаних колективною працею і спільним захистом власних інтересів; спільність мови, тради­ций, вдач, релігійних вірувань, побуту; родове ім'я.

Об'єднання декількох пологів складало плем'я. Загальні риси пле­мени: спільність території, походження і кровноспоріднених свя­зей: економічна спільність і взаємодопомога членів даного племені; загальні традиції, вдачі, релігійні вірування, побут; наявність социаль­ной диференціації і майнової нерівності (родова знать, вож­ди, жерці, воєначальники), власне ім'я.

Народність – це соціальна спільність, для якої характерні об­щность території, мови, наявність економічних зв'язків, спільність эле­ментов культури, побуту, обрядів, традицій і вдач, загальна самоназвание.

Зміцненню народності сприяло становлення держави. З розвитком капіталістичних стосунків посилювалися економічні і культурні зв'язки, виникав національний ринок, ліквідовувалася хозяй­ственная роздробленість. Народності перетворювалися на нації.

Нація – це така соціальна спільність, для якої характерні спільність мови, території, економічного життя, психологічного складу людей, специфічні особливості культури, побуту, способу життя, національна самосвідомість.

Виникнення націй породило національне питання. Нацио­нальний питання в широкому сенсі включає: визначення єства на­ции, з'ясування виникнення і розвитку націй, пошук доріг ликвида­ции гніту, встановлення рівності між націями. Національне питання у вузькому сенсі – сукупність політичних, економічних, тер­риториальных, правових, ідеологічних і культурних стосунків меж­ду націями, національними групами.

Різні форми етнічних або этносоциальных общностей (пле­мя, народність, нація і ін.) позначається незрідка поняттям «народом». Тут поняття «народ» вживається у вузькому этносоциальном сенсі і його сле­дует відрізняти від вживання даного поняття в широкому сенсі, коли їм позначається все населення якої-небудь країни (український, російський, американський, німецький народ), а також такого ж поняття, обозначаю­щего соціальну спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і шари, які по своєму об'єктивному положенню здатні вирішувати завдання поступального розвитку суспільства.

 

16.4. Політична система суспільства.

 

Політичну систему можна визначити як сукупність поли­тических стосунків, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних з формуванням, здійсненням влади і управлінням го­сударством.

Структуру політичної системи суспільства складають:

1. Політичні стосунки. Це стосунки між індивідами, социальны­ми і етнічними групами, націями, державами, державою і граж­данами, громадянами і їх організаціями відносно влади, вироблення і здійснення політики.

2. Політі­чеськая організація суспільства. Вона яка включає: а) держава з його уч­реждениями, правовими організаціями, судом, прокуратурою; б) политичес­кие партії; у) суспільно-політичні організації і рухи; г) трудо­вые колективи зі своїми органами самоврядності.

3. Політічес­коє свідомість, віддзеркалення політичного життя, що являє собою, в ідеях, поглядах, виставах, соціально-політичних відчуттях людини, соціальної групи, нації, народу.

4. Політична культура, ха­рактеризующая якісне полягання політичних стосунків і дея­тельности в суспільстві.

5. Засоби масової інформації, промовці як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними института­ми, іншими державами і міжнародними організаціями.

Основні функції політичної системи суспільства: а) визначення цілей і завдань суспільства; б) мобілізація ресурсів; у) владно-політична інтеграція суспільства; г) регулювання режиму соціально-політичної діяльності; д) легітимізація, під якою розуміється досягнення необходи­мой рівня відповідності реальному політичному життю офіційним політичним і правовим нормам.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує целос­тное керівний вплив на суспільство як єдиний організм, эффектив­но керований політичною владою.

Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженій верховній, неділимій політичній владі.

Поняття «держава» виникло близько трьох тисячоліть тому.

а) Пла­тон представляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: пра­вителей – мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників.

б) Соціаліст-утопіст Т. Мор вважав, що держава – це змова багатих проти бідних.

в) Г. Гегель бачив в державі образ і діяльність розуму, життя Бога в світі.

г) Згідно теологічним теоріям древнього Сходу, християнської церкви, середньовічних монархій і ісламської релігії про­исхождение держави пояснюється Божою волею.

д) Патріархальна те­ория (Арістотель і ін.) доводить, що держава походить від се­мьи, а влада монарха – продовження влади батька в сім'ї.

е) Договірна теорія (Гоббс, Руссо) обгрунтовує його виникнення угодою (до­говором) між людьми.

ж) Психологічна теорія (Петражіцкий, Фрей­зер, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки людини, в частно­сти потребами людей в підпорядкуванні.

з) Теорія ненасильства (Гумпловіч, Дюрінг) відстоює виникнення держави актом насильства, завоева­нием землевласників кочівниками.

и) Згідно марксизму, держава виникає разом з діленням об­щества на класи, соціальні групи. Організація, яка виникла з родоплеменных форм, стає державою, коли її вміст і функція зводиться до захисту економічних, політичних і идеологичес­ких інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. В результаті держава як надбудова над економічним базисом об­щества визначається характером виробничих стосунків, перш за все стосунками власності на засоби виробництва.

Кажучи про властивості, які виділяють державу серед інших орга­низаций і об'єднань в суспільстві, роблять його основою всієї политичес­кой системи, слід виділити наступні:

1. Суверенітет держави. Лише держава выступа­ет як універсальна, всеосяжна організація, распростра­няет свої дії на всю територію країни і всіх громадян, «офици­ально представляючи суспільство» усередині і за межами країни. Лише госу­дарство має право видавати закони, здійснювати правосуддя;

2. Держава втілює прилюдну владу і подчи­няет собі всі прояви інших суспільних властей;

3. Держава за допомогою права регулює суспільні стосунки і своїм впливом надає їм загальнообов'язковому змісту;

4. Завдяки наявності спеціального професійного апарату держава виконує основний об'єм управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Внутрішніми функціями держави є хозяйственно-орга­низационная, управлінська, соціальна, національно-інтеграційна, демографічна, освітня, культурно-виховна, экологи­ческая, правоохоронна. До основних зовнішніх функцій відноситься дипломатична (встановлення широких економічних, політичних, культурних і інших зв'язків з іншими державами) і оборонна.

Як основний конституйований суб'єкт держава виражає об­щественный (прилюдний) характер людської діяльності. Чим бо­лее розвинене держава, тим більше воно відокремлене від суспільства, яке в Новий час набуває якості «цивільного» на противагу «обще­ству політичному», тобто власне державі.

 

Одним з головних інститутів політичної системи є поли­тические партії.

Поняття «партія» латинського походження. Воно обо­значает частина більшої спільності або цілісності. Партія – це організація, що ставить своєю за мету прихід до влади з метою здійснення інтересів певних соціальних груп.

Характерним для всіх політичних партій є те, що вони яв­ляют собою об'єднання людей, зв'язаних загальними інтересами, стремле­нием досягти реалізації своїх ідей. Звідси витікають і основні фун­кции політичних партій:

а) виявлення, формування і обгрунтування інтересів великих об­щественных груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

б) формування громадської думки, вплив на нього з ланцюгом привертання на свій бік якомога більше прибічників;

в) боротьба за державну владу на всіх рівнях, за возмож­ность впливи на неї;

г) участь у всіх формах державної влади, в розробці і здійсненні внутрішнього і зовнішнього політичного курсу;

д) політичне виховання частини або всього суспільства;

е) підготовка і висунення кадрів для державного, партий­ного, профспілкового апаратів.

 

Партії здійснюють визначальний вплив на прийняття органами державної влади і управління політичних рішень, які потім можуть перетворюватися на відповідні нормативні акти і при­обретать силу закону.

Необхідними елементами політичної системи суспільства высту­пают політична свідомість і політична культура. Будучи соот­ветствующими різновидами суспільної свідомості і культури, які мають власний предмет і механізм формування, вони ха­рактеризуют духовну здатність людини до спеціалізованої по­литической діяльності.

 

16.5. Духовне життя суспільства.

 

Духовне життя суспільства – це широке поняття, кото­рое включає багатогранні процеси, явища, пов'язані з духов­ной сферою життєдіяльності людей, сукупність ідей, поглядів, відчуттів, представлень людей, процес їх виробництва, поширення, перетворення суспільних, індивідуальних ідей на внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними субъекта­ми – індивідами, соціальними групами, народами, етносами. В зв'язку з цим доцільно говорити про особисте духовне життя людини, його індивідуальний духовний світ, духовне життя того або іншого соци­ального суб'єкта. Основу духовного життя складає духовний світ чело­века – його духовні цінності, світоглядні орієнтації. В той же час духовний світ окремої людини неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як индиви­дуально-общественное.

Будучи найважливішій складовій суспільного виробництва, ду­ховное виробництво з'являється як формування духовних потребнос­тей людей, виробництво суспільної свідомості.

Суспільна свідомість – це сукупність ідеальних фурм (поня­тий, думок, поглядів, відчуттів, ідей, вистав, теорій), які охоплюють і відображують суспільне буття, вироблених человече­ством в процесі освоєння природи і суспільної історії. Воно не толь­ко відображує світ, але і творить його, здійснюючи ту, що випереджає, прогно­стическую функцію відносно суспільного буття.

У структурі суспільної свідомості зазвичай виділяють наступні рівні:

1. Буденна свідомість. Воно виникає в процесі повсякденної практики людей стихійно, як емпіричне віддзеркалення зовнішньої сторони действи­тельности.

2. Теоретична свідомість – є віддзеркалення существен­ных зв'язків дійсності і закономірностей. Воно знаходить своє вы­ражение в науці і інших формах свідомості.

3. Суспільна психологія – рівень суспільної свідомості, що включає настрою, думки, відчуття, ціннісні орієнтації, фор­мирующиеся в процесі повсякденного практичного життя людей. Тут домінуючим є не само по собі знання про дійсність, а відношення до цього знання, оцінка дійсності.

Буденні созна­ние і суспільна психологія знаходяться на одному рівні общественно­го свідомості, взаємодіють один з одним, взаимопроникают друг в дру­га. Суспільна психологія з її емоційною забарвленістю грає важливу роль в суспільних рухах, спонукавши до різного роду діям. Тому державним діячам, політичним партіям, політикам поважно вивчати настрої людей, прогнозувати їх реакцію на ті або інші події.

4. Ідеологія. Будучи тісно пов'язаною з суспільною психологією, ідеологія от­носится до вищого рівня суспільної свідомості, будучи систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним вираженням соціальній реальності, корінних інтересів соціальних груп. Вона яв­ляется особливим типом свідомості – практичної свідомості.

Слід розрізняти ідеологію прогресивну і консервативну, ре­акционную, наукову, відносно достеменну і ненаукову, ілюзорну. Характер ідеології залежить від того, чиїм соціальним інтересам вона дол­жна відповідати, як співвідноситься з потребами суспільного розвитку.

Головний засіб ідеології – пропаганда. Її прийоми:

а) правило спрощення. Певні ідеї формулюються у вигляді гасел, легко доступних масі народу;

б) правило перебільшення і спотворення. Будь-яка інформація подається лише у вигідному ідеології світлі (декілька спотворюється);

в) правило оркестровки. Виступу від імені певних груп населення, всього народу;

г) правило переливання. Постійне повторення певної інформації, доповнення її все новими фактами, аргументами.

 

Форми суспільної свідомості є різними спо­собы духовного освоєння дійсності. Якого-небудь одного призна­ка, по якому можна було б відокремити їх один від одного не існує. Дослідники, що займаються вивченням форм суспільної свідомості, виділяють чотири основні принципи, які в сукупності могли б служити шуканим критерієм.

1. Форми суспільної свідомості відрізняються по предмету віддзеркалення. Політична свідомість відображає відношення меж­ду класами, націями, державами, відношення до проблеми влади. У релігійній свідомості реальна залежність людини від земних сил при­нимает форму залежності від сил неземних, надприродних. Разлі­чать же науку і філософію по предмету віддзеркалення, як вже говорилося, важко.

2. Форми суспільної свідомості відрізняються по фор­мам віддзеркалення. Наука відображає дійсність у формі понять, ги­потез, теорій, моделей, мистецтво – у формі художніх образів, релігія – у формі догматів, в моралі початковими є етичні відчуття, норми, цінності, ідеали.

3. Форми суспільного со­знания відрізняються по особливостях свого розвитку. У науці осуще­ствляется прогрес пізнання і в цьому полягає її рух вперед. У мистецтві також є прогрес пізнання, бо для розуміння його розвитку важливі естетичні критерії (прекрасне і потворне), які в науці істотної ролі не грають.

4. Форми суспільної свідомості розрізняються по виконуваних ними соціальним функціям.

Наука має пізнавальну і практичну функції, мистецтво – по­знавательную і ідеологічну (виховну). Моральна свідомість є основою формування етичної особи, чинником внут­ренней реалізації людської поведінки, стосунки людини до дру­гим людей.

 

По соціальних функціях всі форми суспільної свідомості мож­но розділити на дві великі групи:

1) Ті, які пов'язані з регулиро­ванием людських відносин і виступають як форми освоєння соци­альной дійсності – політична свідомість, правосвідомість, мо­раль;

2) Форми духовного і духовно-практичного освоєння всій ок­ружающей людини дійсності – наука, мистецтво, філософія. Проміжне місце займає релігія, яка з'являється і як форма світогляду і як регулювальник людських відносин.

Форми суспільної свідомості знаходяться у взаємодії один з одним. Для кожного історичного типа суспільної свідомості харак­терен і особливий тип взаємодії його форм. У середньовіччі доминиро­вала релігія, в капіталістичному суспільстві на перший план виступає політична, правова свідомість і наука.

 

 

Тема 17. Культура і цивілізація.

17.1. Поняття культури.

17.2. Суспільний прогрес, його критерії й межі.

17.3. Індивід, індивідуальність, особистість.

17.4. Єдність та різноманіття світової історії.

 

17.1. Поняття культури.

 

Найважливішим елементом життя суспільства є культу­ра. Існує понад 164 визначень культури.

Поняття культура включає літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Культура – це сфера становлення, розвитку, соціалізації людини. Культура – це сукупність матеріальних та духовних цінностей, а також способів їх творення, якими людина оволоділа в процесі суспільно-історичної практики. Сам термін «культура» походить від латинського «обробка ґрунту, культивація», тобто акцентує увагу на процес зміни природного об’єкту людиною. Багато дослідників ототожнюють поняття «культура» та «друга природа». Існує два види культури – матеріальна культура та духовна. Вони найтіснішим чином пов’язані одна з одною. Їх не можна розділяти. Культура істинна тільки тоді, коли вона сприяє розвитку творчих сил людини, її здібностей. Предмети, не потрібні людям, що не беруть участь в людській практиці, не є культурою. Культура являє собою опредмечену сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Основні функції культури: 1. Пізнавальна; 2. Комунікативна; 3. Регулятивна; 4. Прогнозуюча; 5. Ціннісно-орієнтаційна; 6. Трансляція досвіду попереднього покоління; 7. Творча.

Всі функції найтіснішим чином взаємопов’язані між собою. Функціональна єдність культури обумовлена її головною функцією – формуванням та розвитком особистості.

Культура – це спосіб самореалізації та формування особистості в різних сферах суспільного життя. Єдність людини і культури – відносна. Все часто міняється місцями. Культура часто може перетворюватися на антикультуру.

Антикультура – включає всі явища, процеси, ідеї, які суперечать принципам гуманізму й людяності. Це – наркоманія, алкоголізм, геноцид, расизм і т.і. Іноді складно відрізнити культуру від антикультури.

Контркультура – сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, вчинків і ідей західноєвропейської і північноамериканської молоді лівоекстремістської спрямованості (60-е рр. ХХ ст.). Контркультура – протистоїть культурі, вважає себе її альтернативою. Ідеологи контркультури – Маркузе, Сартр та ін. Вони розглядали звичайну культуру як організоване насильство над особою, яке викорінює з душ людей творчі пориви, прагнення до насолоди життям. Вважали ефективним способом подолання культурного протистояння безпосередні дії, з’єднані з шокуючим публіку порушенням цивільним норм, правил поведінки і т.і.

Коли культура втрачає свій людинотворчий характер, відбувається «відчуження» людини від культури, і культура перетворюється на антикультуру.

Повернення культурі її людинотворчої функції різні дослідники пов’язують з різними методами. Маркс бачить вихід в соціалістичній революції, Фромм – в сексуальній революції, Маркузе – в молодіжному бунті, Бердяєв – в поглибленні в духовність.

Цивільна культура – неоднорідна. Вона містить ряд шарів (типів). Це: 1. Офіційна культура; 2. Народна культура; 3. Тіньова культура (еліти, злочинності і т. д.); 4. Молодіжна культура; 5. Емігрантська культура.

                                                                                                                                

17.2. Суспільний прогрес, його критерії і межі.

 

Прогрес – поступальний розвиток вперед, від низького до вищого. Діалектичний матеріалізм визнає прогрес (в біології – еволюція, технічний прогрес, прогрес в розвитку продуктивних сил, пом’якшення експлуатації). Проте ідея прогресу склалася не відразу. Їй передували:

1. Ідея регресивного розвитку суспільства (Гесіод, IX ст. до н.е.). Розвиток суспільства від «золотого віку» до «віку залізного».

2. Ідея циклічного розвитку суспільства (Геракліт, V ст. до н.е.). Все в світі розвивається по спіралі. Ніщо нове не відбувається. Все повертається на круги своя.

3. Лінійна концепція історії (Аврелій Августин, V ст.). Історія має початок, кульмінацію і кінець. Ця концепція підготувала ідею прогресу.

Нарешті, ідея прогресу виникає в XVIII ст. в роботах французьких філософів-просвітителів (Вольтер, Кондорсе та ін.).

Як вже мовилось, не всі філософи є прихильниками теорії прогресу. Деякі відкидають прогрес, деякі вважають його відносним (одна і та ж подія для одних – благо, для інших – біда).

Існує об’єктивний критерій суспільного прогресу. Це рівень і темпи розвитку виробничих сил суспільства, а також чинники, сприяючі усесторонньому розвитку самої людини.

Визнання або заперечення прогресу залежить від об’єктивного критерію, а не від точки зору суб’єкта. Об’єктивний критерій (продуктивні сили) – абстрактний, його значення виявляється тільки, коли розглядаються великі періоди людської історії. Він говорить про одне: ті суспільні відносини прогресивні, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил і відкривають найбільший простір для їх розвитку, для розвитку творчих здібностей людини.

Шлях прогресу в його конкретно-історичному втіленні спочатку не заданий, можливі різні варіанти розвитку.

На базі об’єктивного критерію можна визначити тільки основну лінію суспільного розвитку в ту або іншу історичну добу. Але він не може служити безпосередньо критерієм оцінки того або іншого конкретного процесу. Для цього існують приватні (конкретні) критерії – економічні, соціально-політичні, ідеологічні, гуманітарні та інші. З їх допомогою визначається прогресивність того або іншого явища, процесу суспільного життя.

17.3. Індивід, індивідуальність, особистість.

 

Для характеристики людини як індивідуального феномена філософія використовує такі поняття, як «індивід», «індивідуальність» і «особистість».

Поняття індивід вживається, по-перше, для позначення всякого окремо взятого представника людського роду, а по-друге, – одинич­ного представника якогось соціального цілого (історично визначеного суспільства або соціальної групи).

Індивід екземплярен, тобто він не про­сто «один», а завжди «один з». У всякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, він існує як продукт суспільних відносин. Суспільство не просто оточує індивіда, але і живе «у середині нього». В той же час характеристика індивіда як продукту суспільних відносин не означає, нібито початкові умови індивідуального існування раз і назавжди зумовлює подальша поведінка людей.

Поняття індивідуальності і особистості якраз і фіксують незво­димість людини до її соціально-групового положення, відносну незалежність її поведінки від факторів, що спочатку зумовили цю поведінку, здатність бути відповідальною за свій персональний вигляд, мати в очах суспільства цінність та значущість.

Але смислова близькість цих понять не дає право розглядати їх як однозначні. В індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, в особистості ж – її самостійність.

Слід підкреслити, що індивідуальність не тільки володіє різними здібностями, але ще й представляє якусь їх цілісність. Гармонійне різноманіття здібностей, на думку І. В. Гете та філо­софів-романтиків (Ф. Шлегеля, Ф. Шлейєрмахера), які розглядають проблему художньої творчості, досягається шляхом реалізації того чи іншого головного визнання – дарування або «генія», який відрізняє даного конкретного індивіда. Щоб індивідуальна цілісність виникла, потрібні багатоманітні індивідуальні зусилля. Але вони не будують індивідуальність; вона сама будується, зростає із зерна дарування в ґрунті, який розпушений роботою.

Поняття «особистість» («реrsona») в античності спочатку позначало маску, потім – самого актора та його роль (персонаж). З часом дане поняття істотно змінило своє значення. Особистість – це людина, яка соціальну роль приймає всерйоз, вирішуючи вільно, але з готов­ністю нести всю повноту пов’язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її в тій мірі, в якій вони одержують орга­нічне наочне втілення.

Особистісне буття – це незупинне зусилля. Його немає там де індивід відмовляється йти на ризик вибо­ру, намагається відхилитися від об’єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури історичного типу особистості, яка визначає свою поведінку, прислухаючись до свого «внутрішнього голосу», а не бездумно слід вказівкам ззовні, дав І. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути господарем самому собі» – ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості – автономія. Вона має двоякий сенс, означаючи, з одного боку просто незалежність по відношенню до чогось, а з дру­гій – самозаконність. Це поняття має на увазі введення максими в принцип, коли певне правило поведінки (по Канту, «максиму по­ступка») людина задає собі раз і назавжди.

При цьому на роль принципів можуть претендувати далеко не всі пра­вила поведінки, а лише ті з них, які піддаються нормативному обоб­щению. Існує лише один рід позначених норм дійсних для всіх часів – найпростіші вимоги моральності (не «бреши», не «кради», не «чини насильства») та ін. Їх людина і повинна, перш за все, воз­вести в свій власний безумовний імператив поведінки. Потрібно мати на увазі що моральність – це не просто засіб суспільного регулювання індивідуальної поведінки, але і засіб духовно-персонально­го виживання самого індивіда. Там, де немає вільно вибраних моральних обов’язків, починається загальна деградація людини, тим більш швидка, коли вона стає здобиччю злочинного оточення або переступного режиму.

 

17.4. Єдність та різноманіття світової історії.

 

Проблема єдності і різноманіття історичного процесу, періодизації і структуризації його форм була і є однією з ос­новоположних для тієї галузі суспільствознавчого знання, яка має назву філософії історії. Її осмислення у свою чергу, не­розривно пов’язане з розглядом проблеми напрямків історичного розвитку людства.

Вже Гесіод говорить про те, що історія пройшла п’ять віків: золотий, срібний, бронзовий, героїчний та залізний, що характеризується повним розвалом моральності. Точка зору Гесіода, який жив в добу краху старих засад первісного суспільства є ідеєю регресу, яка не розділялася більшістю античних філосо­фів. Зокрема, Платон і Аристотель, які жили в добу полісної рабовла­сницької демократії, вважали, що суспільство розвивається по висхідній, але не нескінченно, а в обмеженому крузі, повторюючи вже пройдені етапи. Мислителі середньовіччя, не відкидаючи, що історія є направлений процес, вважали, що напрямок її розвитку заданий Богом.

Одним з перших дослідників, який в період розвитку капіталізму повно охопив круг питань, що стосуються співвідношення єдності і різноманіття в історичному процесі, був італійський філософ Джанбатиста Віко. В своєму трактаті «Підстави нової науки про загальну приро­ду націю» (1725 р.) він проаналізував життєдіяльність соціальних організмів в їх еволюції від племінного побуту до Нового часу. Згідно Віко, всі народи в своєму розвитку проходять три етапи: 1) Божественний (підкорення жерцям); 2) Героїчний (аристократична держава); 3) Людський (республіка або конституційна монархія). Висунувши ідею прогресу, Віко припускав не нескінченний суспільний розвиток, а круговорот. Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став з часом домінуючим у філософії історії. Його концепція є про­образом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. Філософія історії XVIII – першої половини XIX ст.. в поясненні за­кономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалася на дві методологічні установки. Одним з них був натуралізм у формі гео­графічного детермінізму прагнення пояснити суспільні явища дією географічного середовища (Ш. Монтеск’є, Г. Гердер та ін.) або у формі ідеалістичного натуралізму, що зв’язує суспільний розвиток лише з розумом (К.А. Гельвецій, Ж.Ж. Руссо). Інша мето­дологічна орієнтація, початок якої поклав Дж. Віко, є характерною для об’єктивного ідеалізму (І. Кант, Р. Гегель).

Зокрема Гегель, який вніс значний внесок в розвиток історико-філософського знання, вважав, що історію роблять реальні люди, але разом з тим в ній здійснюється якась об’єктивна логіка і ступені історії – це поверхи самопізнання світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Кожна ступінь знаходить найадекватніший вираз у дусі того чи іншого народу, який і реалізує цей ступінь в своїй історії. У Гегеля виділені три ступені, три типи суспільства: східний мир, античність та гер­манський світ. На сучасному етапі розвитку соціальної філософії і філосо­фії історії поступово затверджується таке розуміння історії, яке умовно можна позначити як монадне. Його характерною рисою є розуміння всесвітньо-історичного процесу як єдності. Проте єдність такого, яке у свою чергу утворюється безліччю історичних індивідів. Монадне розуміння історії, враховуючи і реалізовуючи можливості формаційного та цивілізаційного підходів до вивчення історичного процесу, одночасно дозволяє уникнути однобічності кожного з них, тому що не розглядає їх в зіставленні, а виходить з їх глибинної єдності, взаємодоповнюваності. Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес пос­лідовної зміни суспільно-економічних формацій. Досліджуючи конкретну дійсність капіталістичного суспільства, К. Маркс зумів за одиничними, індивідуальними явищами узріти загальне, те, що повторюється, розкрити закономірності історичного розвитку в цілому. Зі всього різноманіття зв’язків та відносин він виділив виробничі відносини як основні, визначаючи всі інші відносини. Аналіз цього загального, повторювального в історії різних країн і народів дозволив йому створити абстрактну логічну модель, виділити якісно певні типи суспільства, представити суспільний розвиток як природно-історичний процес закономірно­го поступального руху суспільства від низьких ступенів до вищих.

 Суспільно-економічна формація – це якісно визначене суспільство, цілісна система, специфічні риси якої обумовлені становлячими її основу виробничими відносинами. Поняття формації узагальнює, фіксує те, що є загальним для різних країн, що проходять одну і ту ж ступінь історичного розвитку: спосіб виробництва з його продуктивними силами і производ­ственими відносинами, економічний лад і відповідні йому форми суспільної свідомості, ідеологічні відносини і установи. Кожна суспільно-економічна формація існує не ря­дом з окремими суспільствами (наприклад, з суспільствами країн Англії. Японії Франції), а лише в них, через них, як їх внутрішній єству, а тим самим і їх типу. Виступаючи як тип суспільства, вона в той же час є стадією всесвітньо-історичного процесу зв’язаної передумовами свого виникнення з передуючою і передумовами свого виникнення – з подальшою стадією розвитку людського суспільства. Марксизм виділив п’ять типів формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Кожна формація є ступенем соціального прогресу.

Класичними представниками цивілізаційного напряму в світовій філософії історії стали М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбію. М.Я.Данилевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій европоцентризму, тобто не як становлення й розвиток однієї та одиничної цивілізації – західноєвропейської – на противагу всім іншим «доцивілізаціонним народам» а як проблему безлічі цивілізацій. Він розглядає тимчасовий рух людського суспільства як ряд автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на стадії зрілості – циві­лізаціями. Щодо загальної кількості назв тих культурно-істо­ричних типів, розвиток яких досяг рівня відповідних циві­лізацій і «складає зміст всесвітньої історії», Данілевський допус­кає деяку розбіжність. На чолі п'ятої роботи «Росія і Європа» він на­раховує десять таких типів: 1) Єгипетський; 2) Китайський; 3) Асиро-вавилоно-фінікійський (халдейський або давньосемитський); 4) Індійський; 5) Іранський; 6) Європейський; 7) Грецький; 8) Римський; 9) Новосемитський, або аравійський; 10) Німецько-романський.

До народів же, які утворили подібного рівня культурно-істо­ричні типи і були рушійною силою в історії людства, він відносить ще мексиканський і перуанський, вважаючи, проте що вони загинули насильственною смертю і не встигли здійснити свого розвитку, тоді як перші десять вже доросли до періоду «цвітіння і плодоношення».

Багато загального з Данилевським у О. Шпенглера, який, проте, тлумачить цивілізацію не як зліт, а як омертвіння відповідної куль­туры. Загальна кількість і позначення розвинутих культур у Шпенглера не співпадає з Данилевським. По Шпенглеру, їх вісім.

Прагнучи подолати історичний «монадизм Шпенглера», А. Тойн­би висуває на передній план інтегруючу функцію великих світових релігій, в яких бачить єдину опору зближення народів. В своїй роботі «Збагнення історії» він намагається переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії кругово­роту локальних цивілізацій. Всесвітня історія, по Тойнбі, являє собою сукупність історій окремих своєрідних і відносно розвинутих цивілізацій. В первинному варіанті він їх налічував 21, а потім скоротив до 13. З них до нашого часу збереглося лише шість: західна візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японсько-корейська). Кожна з цивілізацій проходить в своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому й розкладання, після чого, як правило, гине, усту­пая місце іншої. Рахуючи соціальні процеси, які послідовно діють в цих цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі на цій підставі намагається вивести деякі формальні «емпіричні закони» повторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбачати головні со­битя в осяжному майбутньому. На відміну від формаційного підходу цивілізаційний підхід є не генератизуючим, універсалістським, а таким, що індивідуалізується в контексті неповторного, унікального індивіда історичного масш­табу. Історичний же процес відповідно – як спільність таких індивідів, своєрідність яких обумовлює багатство форм та проявле­нь розвитку людства. Цивілізація, визначена як самобутній соціокультурний інди­від, виникає, як показав Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, того або іншого глобального етнобіогеоценозу. Вже в процесі ста­новлення цивілізації, в ході відповіді на цей первинний виклик закладається її геном, сукупність детермінант, які впливають на її індиві­дуальність та розвиток. Цивілізація і здатна прогресувати до тих пір, поки реалізується її геном, поки вона в змозі сприймати всі нові виклики навколишнього середовища і адекватно реагувати на них.

З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес – не в неухильному русі, посту­пальний характер якого визначається через позиції «нижче – вище», «гірше – краще», а в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоутвердження відтворила, відкрила для себе наново і зба­гатила своїм, лише їй властивим екзистенціальним досвідом неминучі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру. Кожна цивілізація в своєму онтогенезі проходить основні ступені філогенетичного шляху людства. І критерієм прогресу виступає в даному випадку не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвитку, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивіліза­ції, умовно кажучи, - відстань пройдене саме нею на шляху опредмечування свого геному і одночасно по шляху відтворювання і обоб­щення загальнолюдських цінностей і інваріантних структур культури. Таке розуміння історичного прогресу повинне не протистояти іншим.. Проте в даному випадку вже не цивілізація приєднується ззовні до, скажімо, формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості предстають як внутрішні, інваріантні, архетипні характеристики певної цивілізації, властиві їй лише в тій чи іншій мірі і в контексті інших архетипів. Отже, історичний процес багатовимірний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, в руслі різних напрямів, приводило до формування, твердження і зміни ос­новополагаючих парадигм історичної свідомості. Основних напрямів філософського тлумачення історії три: рег­ресивне, прогресивне і циклічне; основних парадигм дві: клас­ична і не класична. Вершиною розуміння історичної реально­сті в рамках класичної лінійної парадигми і одночасно першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є інтерпретація марксиста історії як сутнісно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. Визначення своєрідності цивілізацій як цілісних, щодо автоном­них і локалізованих в соціальному хронотипі культурних утворень їх ролі і місця в історичному процесі є однією з визначальних рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з дієвих способів розробки обґрунтування та реалізації нелінійного підходу до осмислення і адекватному відображенню різноманіття людської історії.

 

Тема 18. Соціальне прогнозування і глобальні проблеми сучасності.

 

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

18.3. Рушійні сили й суб’єкти суспільного розвитку.

 

18.1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність соціаль­ного прогнозування.

 

Людина протягом всієї історії незмінно виявляє цікавість до майбутнього. Це пояснюється тим, що йому органічно властива доцільна діяльність, її уявне продовження, узгодження мети і засобів їх досягнення, а також очікування як безпосередніх результатів діяльності, так й віддаленіших наслідків. Цей інтерес задовольняється в різних формах – від наївних пророцтв, прогнозів до наукового прогнозу - думки вірогідності про майбутнє на основі спеціальних наукових досліджень. Розробка прогнозу позначається поняттям прогнозування. Наукове прогнозування виходить з того, що передбачення – це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає насправді, але що потенційно міститься в теперішньому часі у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов очікуваного ходу розвитку. Гносеологічною основою передбачення служить здатність вищій нервовій діяльності до випереджаючого віддзеркалення дійсності, тобто до його передбачення в його різних формах.

Соціальне прогнозування – це один з основних напрямів конкретних соціальних досліджень, об’єкт якого складають перс­пективи розвитку конкретних соціальних процесів. В сучасну епоху соціальне прогнозування, наукове передбачення стало значним соціальним імперативом, від дотримання якого залежить життя людства і доля наступних поколінь. Адже з числа тих, хто нині населяє Землю, 9/10 житимуть в двадцять першому столітті, а більшість дітей, що народилися в двадцятому сторіччі, доживуть до другої половини двадцять першого сторіччя.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування повинне включати в собі відповіді на питання: Що може реально відбутися в майбутьньому? Коли цього слід чекати? які форми майбутнє знайде? Яка міра вірогідності даного прогнозу?

Характер наших знань про майбутнє, які у міру видалення від теперішнього стають все менш конкретними і точними, все більш загальними й гаданими, як і знання про далеке минуле, дозволяє говорити про безпосереднє, осяжне і віддалене майбутнє.

Щодо безпосереднього майбутнього наука вже зараз має багато конкретних даних, які дозволяють скласти обґрунтовані, вельми достовірні прогнози на 20 – 30 років. Наприклад, в 2015 році населення Землі перевищить 8 млрд. людина, є достовірні прогнози запасів сировини, технологічних рівнів економіки.

Наші знання про осяжне майбутнє (велика частина двадцять першого сторіччя) носять правдоподібний характер, покояться на вельми не­повної індукції і до них слід підходити, ретельно визначаючи їх ве­роятність. Виходячи з цього, можна чекати що до другої половини XXI століття припиниться швидке зростання населення. До 2100 р. на Землі житиме 10 - 12,5 млрд. людина, буде завершено подолання економічної відсталості, перехід до гуманного демократичного суспільства пре­одоління істотних відмінностей між містом і селом, розумною та фізичною працею.

Відносно віддаленого майбутнього (за межами майбутнього століття) в основному можна судити на підставі різних гіпотетичних припущень що не суперечать певній вірогідності оцен­кам з погляду історичних термінів і конкретних форм втілення в життя. Буде правомірно сказати, що наше незнання про віддалене майбутнє явно переважає над знанням.

Передбачення майбутнього повинне дотримуватися строго наукових критеріїв осмислення реального історичного процесу. Безглуздо намагатися описати осяжне майбутнє за допомогою яких-небудь «контрольних цифр» виробництва і споживання сучасних видів продукції і послуг, бо економічна діяльність суспільства радикально зміниться вже в самому початку нинішнього століття.

Арсенал наукових методів, спеціальних методик, логічних і тех­нических засобів пізнання майбутнього, за підрахунками австрійського футуро­лога Еріха Янча, налічує близько 200.

 

Основні методи соціального прогнозування: 1) Екстраполяція; 2) Історична аналогія; 3) Комп'ютерне моделювання; 4) Сце­нарії майбутнього; 5) Експертні оцінки.

У кожного з них є свої достоїнства і недоліки. Точність екстраполяції різко убуває у міру просування в майбутнє; обмежена застосовність аналогії оскільки майбутнє людства ніяк не може в своїх основних рисах звестися до повторення минулого. Найнадійнішим методом соціального прогно­зування залишається експертна оцінка перспектив реального історичного процесу, якщо вона спирається на вірні теоретичні уявлення про нього.

Будь-який соціальний прогноз поєднує в собі як науково-пізнава­льний зміст, так і певне ідеологічне призначення, оскільки спонукає людину або прагне його, або пасивно чекати його.

Виходячи із змісту про призначення, можна виділити 4 основ­них типи (вигляду) соціальних прогнозів:

1. Пошукові («реалістичні») – які складаються, щоб з'ясувати, яким може бути майбутній, відправляючись від реалістичних оцінок, існуючих зараз тенденцій розвитку;

2. Нормативні, орієнтовані на досягнення в майбутньому визначеної мети і практичні рекомендації, що містять, для здійснення відповідних планів і програм розвитку;

3. Аналітичні, які робляться з тим, щоб в наукових цілях визначити пізнавальну цінність різних методів і засобів дослідження майбутнього;

4. Прогнози-застереження, які складаються для безпосередньої дії на свідомість і поведінку людей з метою примусити їм запобігти передбачуване майбутнє.

 

Передбачення майбутнього – це міждисциплінарне комплексне дослідження перспектив людства, яке може бути плодотвор­ним лише в процесі інтеграції гуманітарного, природничонаукового і технічного знання.

 

Наука про майбутнє – футурологія. Зараз існують – «Римський клуб», «Комісія 2000 г. Американської академії мистецтв і наук», «Всесвітня федерація досліджень майбутнього».

Їх задача – складання довгострокових прогнозів соціального і економічного розвитку, науково-технічного прогресу, екологічної ситуації, демографічних процесів.

 

18.2. Глобальні проблеми і шляхи їх рішення.

 

Терміном «глобальні проблеми» (від лат «глобус» - зем­ля, земна куля) позначаються найважливіші загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що зачіпають людство в цілому. Серед них:

1) запобігання світової термоядерної війни;

2) подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Сходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, убогості і неписьменності;

3) забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

4) подолання екологічної кризи;

5) припинення «демографічного вибуху» в тих, що розвиваються країнах і демографічної кризи в розвинутих країнах через народжуваність;

6) своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

7) міжнародний тероризм, розповсюдження наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

8) проблеми освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини і етичних цінностей і ін.

 

При цьому головне – не складання списку проблем, а виявлення їх походження, характеру і особливостей і, перш за все - пошук науково обґрунтованих і реалістичних в практичному відношенні способів їх рішення.

Будучи результатом (а не простою сумою) попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне по­родження саме сучасної епохи (а не минулих) як наслідок крайньої нерівномірності соціально-економічного, що загострилася, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах абсолютно нової, своєрідної історичної ситуації.

Всі глобальні проблеми сучасності взаємозв'язані, взаїмообумовлені і ізольоване їх рішення неможливе. Забезпечення подальшого економічного розвитку природними ресурсами явно предпо­лагає запобігання наростаючого забруднення навколишнього середовища, оскільки це веде до екологічної катастрофи. Тому ці проблеми і називаються екологічними розглядаючись, деколи як дві сторони од­нієї екологічної проблеми.

Глобальні проблеми характеризуються певною «ієрархією», тобто пріоритетністю одних по відношенню до інших.

Без'ядерний, ненасильний світ є не тільки вища соціальна цінність але і необхідна попередня умова для вирішення всієї решти глобальних проблем. Адже 5% нині існуючого ядерного потенціалу достатньо, щоб трапилася екологічна катастрофа.

Дати реальне уявлення про майбутнє – найважливіша задача науки. Реалізувати її можливо, лише виходячи з принципів, на яких взагалі тримається весь фундамент наукового знання. Мова йде, перш за все, про прин­ципову об’єктивність, яка припускає: 1. Строгу відповідність висновків початковим передумовам; 2. Обґрунтований аналіз реальності без яких-небудь суб'єктивних доповнень до неї; 3. Знання визначених закономірностей, тенденцій історичного розвитку.

«Проекція в майбутнє» закономірностей суспільного розвитку з урахуванням неминучого збагачення в ході історичного процесу і означає наукове передбачення майбутнього.

Серед основних з відзначених закономірностей, як рахують дослідники, що спираються на матеріалістичну діалектику, необра­тимість соціального прогресу в масштабах всесвітньої історії, підвищення темпів поступального розвитку суспільства.

Швидкість і радикальність соціального оновлення - результат підвищення ролі народних мас в історії. Адже, за даними вчених, в пері­од неоліту населення Землі складало всього близько 25 млн. людей, до початку нашої ери – майже 250 млн. людей, до початку XIX ст. – 1 млрд. людей, а зараз – понад 5 млрд. людей.

Проте не тільки зростання чисельності населення є причиною прискорення соціального прогресу. Останні є кумулятивне слідство, складове багатьох об'єктивних чинників – розкріпачення особи і збільшення ступеня її свободи накопичення наукових знань, зростання технічної могутності, интернаціоналізація соціально-економічних зв'язків, політичних і культурних процесів. Все це і зумовило, що по насиченості політичними подіями, економічними змінами і технологічними нововведеннями, по інтенсивності міжнародного обміну діяльністю у сфері науки і культури щороку кінця ХХ ст. рівний 10-ти в XIX ст., 100 в середньовіччі і античності, 1000 в глибокій старовині.

В оцінці майбутнього слід розрізняти підходи представників філо­софії соціального песимізму і філософії соціального оптиміз­му.

Представники філософії соціального песимізму вважають, що існує «межа зростання» для людського суспільства. До цього є осно­вания: виснажуються запаси корисних копалин, швидке зростання народо­населення загострює проблему живлення і т.п. Проте проти такого про­гнозу заперечують представники філософії соціального оптимізму, вважаючи, що їх опоненти формально поширюють на майбутнє сучасні тенденції економічного, науково-технічного і демографічного зростання, відмовляючись враховувати, що накопичення кількісних змін не може супроводжатися перервою поступовості, скачками, корінними якісними змінами.

Потрібно пам'ятати, що кількісне зростання і розвиток, як в природі, так і в суспільстві зовсім не тотожні процеси.

Удосконалення знарядь праці і методів виробництва постійно розширюють рамки економічного зростання а технологічні революції створюють нові, не існуючі раніше сфери економічної діяльності, не тільки примножують вже відомі природні ресурси, роблячи їх дос­тупними для практичного використовування, але і перетворюють на ресурси то що раніше ними не було.

Саме існування «меж зростання» є необхідна передумова для розвитку. Адже не будь меж для полювання і збирача, на тисячоліття затримався б перехід людини до землеробства і скотарства. Якщо б не було меж для людської пам'яті і фізичної границі в усній комунікації між людьми, сповільнився б винахід писемності і книгодрукування, розвиток технічних засобів комунікації. Не будь меж деревного вугілля сповільнився б перехід до використання мінерального палива. Не будь меж у виробництві в думці математичних операцій і на папері, затрималося б створення комп’ютерів.

Немає підстав побоюватися уповільнення соціального прогресу і через уявну психічну і розумову нездатність людини освоїти і витримати наростаючий потік нових знань і пристосуватися до всяко­го роду нововведенням в суспільстві. Людська пам'ять здатна утримувати приблизно 10 млрд. біт інформації (тобто 500 багатотомних «Британ­ских енциклопедій»). Крім того, будуть і інші можливості. Наперед уготовленого майбутнього не існує. Люди безсилі з­мінити своє минуле, оскільки свобода, якою володіли минулі покоління вже перетворилася для подальших поколінь в реальну дійсність, в історичну необхідність з якою не можна не рахуватися. Майбутнє ж - це сфера реальних можливостей, серед яких є більш менш вірогідні. І суспільний розвиток не застра­ховано від зигзагів, кроків убік і навіть від позадніх рухів.

Зміни, які відбуваються сьогодні в світі, - важливий крок на шляху переходу людства до нової цивілізації, яка може бути сформована на шляхах рішення глобальних проблем. Ця нова, майбутня цивілізація, на думку вчених ліквідовує відчуження людини від чоловіка, суспільства, природа і від продуктів праці, покладе край розподілу людства на класи антагоністів і соціальні групи створить реальні умови для його самопізнання і вільного само об’єднання на принципах нового гуманізму. Нова цивілізація в тенденції свого розвитку виявляє собою якісно новий ступінь в розвитку людини і суспільства яке інтегрується в єдине людство, системність ко­трого можна порівняти в якісному відношенні з природними систе­мами, залученими в сферу людської діяльності. Лише на цьому етапі людство займе своє гідне місце в системі навколишніх космічних процесів і сил, стане специфічно єдиною освітою.

Роздумуючи над перспективами людства, слід підкреслити, що йдеться про можливість якоїсь єдиної демократичної і гуманної світової спільноти, в якій співіснуватимуть різні форми власності – і суспільна, і приватна неоднакові форми суспільних відносин. Проте з єдиною умовою – це повинні бути суспільства демократії, суспільства, де людина буде центром всіх відносин.

 

18.3. Рушійні сили й суб'єкти суспільного розвитку.

 

Рушійні сили розвитку суспільства зв'язані, перш за все, з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяль­ності людей, тобто діяльність осіб, соціальних груп, народів. Рушійні сили розвитку суспільства зв'язані, перш за все, з діяльністю людей.. Тому ця історія повинна розглядатися саме в контексті діяльності людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи, суспільства в цілому? Відповідь, мабуть, може бути одно­значною - інтерес. К. Гельвеций назвав інтерес «всесильним чарівником», який змінює вид будь-якого предмету. З точки зору П. Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різними фор­мами людській діяльності зв'язували інтерес Кант і Гегель. Кон­структивно-творчу роль інтересу підкреслювали К. Маркс і інші мислителі. Вже декілька десятиріч в цивілізованих країнах світу знаходиться на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить мате­ріальним, в першу чергу – інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна розділити по формах власності. Взаємодія ж інтересів (осіб, соціальних груп, і ін.) відбувається не саме по собі, а через реаль­ні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно «нормує інтереси», надає їм соціальну форму, значення, визначає способи їх реалізації.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей в со­ціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно «вплетені» в соціально-політичні, етичні, духовні, і, навпаки, духовні включають матеріальні інтереси і потреби.

Отже, рушійні сили суспільного розвитку - це діяльність людей, соціальних груп і шарів, соціальних об’єднань, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб'єктом суспільного розвитку є, перш за все, особа, виступаюча як соціальний прояв кожної людини, виражена в конкретній індивідуальній характеристиці. Глибинні іс­токи ролі особи в її суспільній природі. Приналежність особистостей до різних типів суспільств виступає в ролі певного імпульсу життєдіяльності кожної людини, кожної особи. Зокрема в них формується його життєдіяльність, соціальна активність. Активна ж роль особи в суспільстві виражається в тому, що в сфе­рі виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальної людина, підпадаючи під вплив інших людей, сам впливає на них і, таким чином, на все існуючі от­ношения; у сфері політичної особа поводиться так само, як і у сфері соціальної, проте можливості прояву активності тут більш багатообразні; у сфері духовного життя активність людини в освоєнні, створенні і вдосконаленні духовних цінностей очевидна.

Особливе місце в соціальній філософії займає проблема видатних історичних осіб. В оцінці їх ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б. Рассела, який вважав, що якби ста видатних людей Європи були увито в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, чим це було в дійсності, до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав що хоча більшість істориків і звикли привертати увагу на блискучі і гучні прояви людської діяльності і великих людей, проте, необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов і соціальних установ які складають дійсно не скороминущу частину людського розвитку і впливаючи на роль осіб в розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов і індивідуальних умов в діяльності видатної історичної особи.

Від що ж залежить роль видатних історичних осіб? Очевидно, що історична особа, її роль є своєрідним результатом двох становлять: соціальних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особи – з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єктів історії є поняття соціальна група. При цьому соціальна група може бути суб'єктом.

Якщо у неї є загальні інтереси, мета дії, тобто якщо вона представляє якусь цілісність. На відміну від індивідуального суб'єкта (особи) групу можна розглядати як соціальний суб'єкт.

Розрізняються малі соціальний групи – це нечисленні со­ціальні групи, члени якої з'єднані загальною діяльністю і перебувають в безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їх емоційних відносин особистих групових ціннос­тей і норм поведінки, середні соціальні групи (жителі одного села, працівники одного підприємства, установи, викладачі і студенти одного вузу) і великі соціальні групи - етнічні спільності (пле­мена, народності нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання по підлозі (чоловіки і жінки).

Серед великих соціальних груп найважливішу роль як суб'єкти розвитку суспільства грали класи. Класова боротьба була реальним чинником суспільного життя у минулому. Марксизм вважає її рушійною силою роз­витку суспільства антагоніста До цього штовхають класові інтереси, головними серед яких є матеріальні інтереси. Кінець кінцем, боротьба прогресивного класу ведеться за ліквідацію старого і затвердження нового базису. Проте в будь-якому суспільстві базисні тобто виробничі відносини обплутані сіттю відносин надбудовних, в першу чергу, політичних і правових. Надбудова є тим чинником

який не дає затвердитися новим прогресивним силам і тому соціально - істори­чна практика направлена безпосередньо проти надбудови старого суспільства. Конфлікт між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами служить економічною основою і показником історичної необхідності соціальних змін. Бурхливо протікаючи якісні зміни в суспільних відносинах у всій їх системі позначаються поняттям «соціальна революція».

Соціальна революція включає в більшості випадків революцію політичну, перехід влади з рук одного класу в руки іншого. В методологічному інструментарії матеріалістичного аналізу соці­альної революції істотне значення має визначення характеру соціальної революції, який залежить від того, які виробничі відносини затверджуються в результаті революції (феодальна, буржуазна, соціалістична революції). Хід революції залежить від її рушійних сил, тобто дії тих класів і інших соціальних груп, які зацікавлені в перемозі соціальної революції, активно за неї борються.

При цьому діалектичний матеріалізм не ототожнює соціальну революцію з якою-небудь однією з форм її прояву, вважаючи що вона не зводиться до захоплення політичної влади і форма озброєного повстання не вичерпує можливих варіантів здійснення революції. Історія знає і революції «зверху», тобто корені зміни суспільних відносин здійснювані за ініціативою влади, точніше за ті сили, які здатні усвідомити необхідність наспілих змін і встати на сторону прогресу. Але глибина змін залежить і від активних дій «знизу».

В той же час, кажучи про класову боротьбу, слід помітити, що абсолютизація її ролі і значення як рушійної сили в розвитку суспільства, як відзначають деякі суспільствознавці, виключала із змісту суб'єкта суспільного розвитку середні класи суспільства, заперечувала творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це приводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку. Тому останнім часом посилюється увага до теорій соціальної стратифікації і соціальних мобільності, розробка котрих в західній соціальній філософії здійснюється ще починаючи з П. Сорокина. Єство першої з них зводиться до таких основних положень; класи зникли, існують лише деякі соціальні «пласти» або шари. Тому замість поняття «класи» слід користуватися поняттям «страти» (від лат. стратум – куля, пласт); ознаки страти довільні – рід занять, престиж, розмір прибутку, відношення до певних соці­альних проблем, манери, смаки, звички і ін.; кількість страт різ­ні соціологи визначаю по-різному - 4,5,6,7,8 і більш. Теорія ж соціальної мобільності зводиться до таких положень: теорія К. Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами і висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страта до дру­гому; таким чином, говорити про антагонізм між працівником і капіталістом не стоїть, бо вчорашній пролетар може стати капіталістом, а капіталіст - пролетарем.

Відповідно до сказаного, існують «соціальні ескалато­ри» або «ліфти», на яких люди можуть піднятися на більш високі ступені суспільного положення – економіка, політика, армія, цер­ква, наука, брак. Окрім «вертикальної мобільності», коли люди «підіймаються і опускаються як ліфти в установах» (по термінології американського філософа і економіста Ст. Чейза), існує і так звана «гори­зонтальна мобільність», коли соціально-економічне положення людини істотно не міняється, а лише пов'язано з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення або погіршення еко­номічного стану людини. До великих соціальних груп відносяться так звані соці­альні шари, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, що не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) -наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані працівники).

Суб'єктом соціального розвитку є також народ. Народ – рішуча сила всіх суспільно політичних діянь, який здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання? І тут згадується гегелівська «іро­нія історії» і відомий вислів Ф. Енгельса про те, що коли ре­волюціонери здійснюють революцію, то дивуються, а іноді і з жахом бачать, що досяжне зовсім не те, до чого вони прагнули. І ще. Народ – творець всіх духовних цінностей. Ця теза, безумовно, потрібно розуміти не буквально. Переважна більшість духовних цінностей, скарбниця кожної національної та світової культури створюються про­фесіоналами, народ же, в кінцевому результаті, грає роль своєрідно­го «фільтру», сприймаючи або не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва. Практично всі, хто замислюється над історією, визнають, що в її «живому русі» беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особи, які істотно впливають па долю країн і народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи «вибраних», впливових осіб, що мають безпосереднє відношення до влади і з яких виділяються значні особи. Адже еліти з'являються як вирази інтересів певних історично початкових соціальних груп.

Важлива роль в життєдіяльності суспільства належить поколінням і соціально-етнічним об’єднанням. Різні соціально-етнічні спільності, як суб'єкти суспільних, зокрема національних і міжнаціональних відносин додають їм особливу своєрідність, збагативши загальний процес розвитку етно-соціального буття, соціуму взагалі.

Складність процесу віддзеркалення об'єктивно існуючого інтере­су може призводити до того, що та або інша спільність деколи приймає чужий їй інтерес за свій власний. Це слідує постійно мати на увазі як політикам, так і суспільствознавцям, які аналізують соціальний розвиток.

 

---

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 271; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!