Урбаністична тема як прикметна риса аванг. поетики В.Неборака.
В.Неборак поет, есеїст, критик. Народився 9 травня 1961 року на Львівщині. Закінчив філфак Львівського університету, працював викладачем у ПТУ на Луганщині, був секретарем комсомольської організації Львівського медінституту. У 1986 р. вступив до аспірантури Інституту літератури у Києві, працював тут старшим лаборантом. Нині — викладач української літератури Львівського державного університету, натхненник програми «Третє тисячоліття», організатор і ведучий літературних і музичних вечорів цього циклу. Активний учасник групи «Бу-Ба-Бу». Видав такі поетичні книжки: «Бурштиновий час» (1987 р.); «Літаюча голова» (1990, 1993 рр.); «Альтер его» (1994 р.); «Розмова зі слугою» (1994 р.); «Епос про тридцять п’яту хату» (1999 р.). Прикметною рисою авангардистської поетики В.Неборака є перевага урбаністичної лірики. У 1920-ті рр. столицею поезії Неборака постає місто Лева. Основу його збірок складають химерно-незбагненні картини сюрреалістичних полотен, перед читачем мерехтить фантасмагорична міська реальність (гротескові образи, чудернацькі привиди і «мальовничі ляльки» із «камінного моря»). Творче кредо В.Неборака особливо чітко окреслене у вірші «Пісенька Лиса». Автор вказує на схожість доль зацькованого людьми звіра-хижака і гнаної та зневаженої суспільством особистості, звучить думка про вічність людської душі та свободу вибору особистості, хоча подана вона засобами карнавальної поетики. Автор поєднує у збірці «Епос про тридцять п'яту хату» карнавально-фантасмагоричний погляд на буття українця у посттоталітарному світі з побутово-реалістичними й міфологічно-ритуальними замальовками і картинами. За карнавальним настроєм у книжці звучать тривожні роздуми над тим, що «косяки наших тіл потрапили знов у цей каламутний час» («Монолог перед завісою»), а ліричного героя книжки найбільше турбують питання: чи самоствердиться Україна у світі? Чи не заполонять її «клітини майбутнього монстра»? У В.Неборака з'являється несподіваний образ «втрачених окулярів», що символізує відомий всім настрій початку 90-х, коли з суспільства наче спала облуда, коли всі ті національні ідеали, в які вірили, виявилися суцільною примарою і фарсом. Люди враз скинули рожеві окуляри – і відкрилася реальна картина суспільного абсурду. З-поміж інших «бубабістів» В.Неборак найбільш полюбляє барокові мотиви. У стильовій манері низького бароко розробляє В.Неборак мотив смерті, звичайно ж надаючи йому епатажного, модерного осмислення. Улюблений бароковий прийом поета – конструювання «образних споруд» за принципом іронічного висміювання: тут і примітивне кохання, і розчулена сентиментальна лірика, і метушливість державного чиновника, нікчемність гульвіс тощо. Поет експериментує з формою вірша, вона у нього по-бароковому вигадлива, химерна, навіть чудернацька: вірші-малюнки, вірші-колажі, вірші-ребуси, акровірші та ін.
|
|
|
|
|
|
Отже, саме В.Неборак виступив виразником іронічно-барокового погляду на світ. Відтак цілком слушною видається думка В.Моренця, який назвав поезію В.Неборака «епатажною іронічністю».
Особливості поетики вісімдесятників (Іван Малкович, Ігор Римарук)Один з яскравих представників генерації «вісімдесятників»І.Малкович. Він народився 10 березня 1961 року в гуцульському селі Березові Нижньому, що на Косівщині. Поет органічно засвоїв з раннього дитинства перлини фольклору, загадковий світ язичницьких вірувань та обрядів Гуцульщини, що в майбутньому визначило самобутність творчого почерку письменника. І.Малкович здобув музичну та філологічну освіту: закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища (1980) та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1985). Займається видавничою діяльністю, зокрема став засновником першого в Україні приватного дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
|
|
|
Як поет І.Малкович дебютував збіркою «Білий камінь» (1985), яка стала помітним явищем поезії 80–х і привернула увагу критики. Наступні збірки «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997) були трохи незвичайними для широкого читацького загалу. Відгуки критики теж були неоднозначні й суперечливі: одні вбачали народження справжнього оригінального таланту; інших дратувало метафоричне мислення поета.
Поетична творчість І.Малковича позбавлена будь-яких ідеологічних нашарувань. Натомість визначальними в ній є естетичні закони та критерії. Своє творче кредо поет висловив у вірші «Із янголом на плечі»,який дав назву цілій збірці. Йдеться про одвічне протиборство в людській душі добра та зла, що набувають символічного вираження: «Краєм світу, уночі, / при Господній при свічі / хтось бреде собі самотньо / із янголом на плечі».
Зберегти янгола-охоронця – означає зміцнити свою віру, духовність, зв'язок з рідними коренями, а ширше – залишитися вірним власній душі, своєму життєвому призначенню.
Уважне прочитання лірики Малковича переконує в тому, що їй властивий складний умовно-асоціативний характер. Поет тяжіє до езотеричного письма, що містить глибинний, прихований зміст чи спонукає читача до алогічних поєднань несумісних понять, які змушують творчо мислити й віднаходити точки дотику зі складними асоціативними образами. Прикметною рисою художнього часопростору лірики І. Малковича є складне метафоричне мислення, яке стає найважливішим засобом спілкування героя з навколишньою дійсністю. Метафора надзвичайно багаторакурсна: вона то наївна і щиро-безпосередня, як дитяче мислення, то незбагненно-парадоксальна і загадкова. Характерний також дивовижний сплав конкретних реалій буття та глибоких філософських узагальнень. Нерідко поет удається до елементів притчевості й алегорії, що увиразнює масштабність думки. Поезія Малковича відкриває широкі горизонти у тлумаченні поетичного тексту, наприклад, у «Пісеньці про черешеньку» мова йде або про втрату етнічних коренів, або ж рана в душі героя спричинена воєнним лихоліттям тощо.
|
|
|
Таким чином, поезії І.Малковича засвідчують, що складне асоціативно-метафоричне мислення може нести в собі потужний заряд викривального пафосу. Наскрізною ідеєю віршів митця є утвердження віри в духовні сили української людини, яка має пройти болісний шлях прозріння, спокути і, як птиця Фенікс, відродитися з попелу.
Мотивна структура текстів збірки Ігоря Римарука. І.Римарук автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". Здобув Шевченківську премію 2002 року в галузі літератури та нагороду Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида».
У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників". Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі. У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною. Діва Обида — це стан. Стан слів та речей. Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші. У "Глосаліях" виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу: Істинно кажу вам трава, істинно кажу вам вода, істинні кажу вам слова допоки горить звізда [...] І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог...", але є – "гетьманський сад і Гетсиманський сад"... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов'янське, і як багатозначно звучить оце – "Одкровення від Ігоря"...
Нью-Йоркська група. Важливі структурні зміни, що відбулися у розвитку української еміграційної літератури в 50-60-х роках ХХ століття і призвели до увиразнення поетики модернізму, пов'язані з «Нью-Йоркською групою».
«Нью-Йоркська група» стала вибухом енергії блискучої плеяди талановитих, різнобічно обдарованих творців: тут заявили про себе поети – Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Богдан Бойчук.
Як згадує Б. Бойчук, «існувала тільки група приятелів (близьких і далеких), – не було ніякої організації, не було статутів, ні зборів, ні управ, ні навіть маніфестів «Нью-Йоркської групи». І більшість членів цієї групи лише «теоретично», умовно проживала в Нью-Йорку. Чинником єднання була спільна настанова, що кожен поет мусить іти окремо, індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним. Хоч кожен із цих поетів розумів модернізм по-своєму і по-своєму ставився до нього.
Група постала тоді, коли в літературному процесі помітне місце займали учасники двох інших груп: «Празької школи» (Є.Маланюк, О.Стефанович, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна) і групи шістдесятників. Основним стилем пражан був неоромантизм, наснажений пафосом національно-визвольної боротьби за державність. Лірика ж шістдесятників засвідчувала присутність глибоко екзистенціальних мотивів. І хоча в творчості поетів «Нью-Йоркської групи» інколи виразно проступають контури неоромантизму, експресіонізму та екзистенціалізму, все ж вони намагаються вивільнитися від наслідування цих стилів, більшою мірою орієнтуючись на нові відкриття. В їх творах уперто змагаються між собою два стилістичні принципи – тяжіння до стилізацій і свідомий нахил до сюрреалізму.
Чільне місце серед поетів «Нью-Йоркської групи» займає Емма Андієвська. Вона народилася 19 березня 1931 року в Донецьку, з 1943 – на еміграції. Жила в Парижі, Нью-Йорку, а тепер – у Мюнхені. Є автором поетичних збірок: «Поезія» (1951), «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1963), поем: «Первні» (1964), «Базар» (1967), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975), «Кав’ярня» (1983), «Спокуса святого Антонія» (1985), «Архітектурні ансамблі» (1990), збірок новел: «Подорож» (1955), «Тигри» і «Джалапіта» (1962), романів: «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982).
В.Державін, аналізуючи перші збірки Е.Андієвської, відзначив, що вона йде шляхом поета-сюрреаліста, витворюючи в своїй ліриці сюрреалістичний краєвид, тісно пов'язаний з дохристиянськими віруваннями, українською демонологією, богослужбою, віщунством і повір'ям; в її поетичних образах оживають обряди і позагробне життя, міфологічні сюжети. Поетеса не відкриває якихось існуючих зв'язків між елементами дійсності, вона їх встановлює; не відтворює існуючого порядку, лише нав'язує світові свою модель через «сновидний» пейзаж, збудований за малярським принципом колажу.
Одна з головних проблем у творчості Е.Андієвської – «озовнішнення буття», вивернення його назовні. У віршах подібної тематики («Кав’ярня без вікон», «Кав’ярня над озером», «Кав’ярня з ухилом у метафізику» та ін.) часто зіштовхуються між собою дві сфери цінностей – ідеальна та матеріальна. Перша, доступна лише у спогадах чи мареннях, поєднується з неорганізованою свободою, анархією, сплесками плоті; друга, що виникає із безпосередніх випробувань через екзистенціальну ситуацію, звучить в унісон з мотивами гріхопадіння, втрати, злочинів, деградації духовності. Інтерпретація цих мотивів відсилає до головних світоглядних основ сюрреалізму, виражених в категоріях свободи і віри, сну і явлення.
Художній світ Е.Андієвської релятивний і невизначений. Вона здебільшого користується наративною формою викладу матеріалу. Основним елементом стилю поетеси є метафори, розраховані на «договірність» – знання культурного фонду, з якого вони беруться, метафори наскрізь особистісні, несподівані, вдало поєднують національні елементи з космогонічними: «громовищ півні-велетні», «баби з тілами повними риб», «комети в кадовбі перуть небесні пралі». Більшість віршів в останніх збірках написані у класичній формі (сонети, п'ятистопний ямб), мають чітку внутрішню композицію, тематичне завершення, але надто далекі від класицистичної традиції.
Ще один із фундаторів і талановитих поетів «Нью-Йоркської групи» - Юрій Тарнавський. Народився 3 лютого 1934 року в м. Турці на Бойківщині в родині вчителів. Після смерті матері родина Тарнавських виїхала до Німеччини, а пізніше до США. Серед поетичних збірок: «Життя в місті» (1956), «Пополудні в Покіпсі» (1960), «Ідеалізована біографія», «Спомини» (1964), «Без Еспанії» (1969), «Поезії про ніщо й інші поезії на цю саму тему» (1970), «Ось я видужав» (1978), «Врослі вірші» (1979), «Ідеальна жінка» (1986), «Нулі й одиниці» (1987), «Дорослі вірші» (1987) та інші.
Він прагне творити поезію, яка б відповідала нинішньому рівневі пізнання світу, намагається знайти опорні пункти для своєї думки у сфері взаємин мистецтва і цивілізації. Звідси – вкраплені в тканину його творів «логічні» конструкти, які однак є лише компонентами модельованого автором художнього уявлення. Художня рефлексія поета ніколи не пориває з чуттєвим матеріалом, життєвим досвідом людини.
Тарнавський часто вдається до метафори-символу, яка в одних випадках твориться спонтанно і стає зрозумілою з контексту попередніх книг (образи-символи землі, води, неба, дерева, матері і дитини, життя і смерті), а в інших базується на екстралінгвістичній інформації (символіка квітів). Поет свідомо і послідовно змушує художню думку рухатися з уречевленої матерії світу вглиб самої себе. Це лірика в прозі, позірна стильова складність письма якої не може приховати простого й зрозумілого принципу відтворення екзистенційних моментів низкою підрядних асоціацій та рефлексій. Важко не помітити в цьому школи екзистенціалізму, хоча разом з тим не випадає тільки до неї зводити самобутню поетику автора.
Щодо класичної традиції поетична система Тарнавського вочевидь полярна і вже тим пов’язана з традицією. Суто умовно її можна віднести до негативного полюсу, але Тарнавський демонтує нормативний образ світобудови, прагнучи стягти першопричини її возведення. Бо саме це й лишається авторові після розпредмечення особистості, відняття її від матеріально-історичного і соціально-побутового тла, в яке вона посаджена так незрушно, кабально і трагічно.
Поети «Нью-Йоркської групи» намагаються бути модерністами, але кожна творча особистість має своє ставлення і розуміння модернізму, а при детальному аналізі тканини їх творів стає помітно, що їхня лірика глибинними мільйонними зв'язками тісно пов’язана з українською духовною традицією.
Василь Герасим'юкНародився 18 серпня 1956 року в місті Караганді у сім'ї репресованих. Його родина походила з карпатських виселенців повоєнного часу. За першої можливості батьки повернулися на рідну Гуцульщину, де в селі Прокурава минули дитячі роки Василя. Закінчив філфак Київського державного університету ім. Т. Шевченка, працював у видавництві «Молодь», згодом – редактором відділу поезії видавництва «Дніпро», а нині – ведучий літературних програм на українському радіо.
Поетичний дебют В. Герасим'юка відбувся у 1982 році, коли побачила світ перша збірка його віршів з назвою «Смереки». Відтоді поет перебуває в центрі уваги читацької публіки, і кожна його нова книжка стає літературною подією («Потоки», 1986; «Космацький узір», 1989; «Діти трепети», 1991). Поетичним підсумком творчості стала збірка «Осінні пси Карпат» (1999). На межі тисячоліть з'явилася ще одна поетична книжка – «Серпень за старим стилем» (2000).
З-поміж інших поетів-«вісімдесятників» В. Герасим'юк вирізняється епічним характером мислення. У його творчому доробку переважають сюжетні вірші, в основі яких – оповідь про враження, рефлексію, духовне потрясіння, спричинені драматичною дійсністю.
Естетичною домінантою поетики В.Герасим’юка є історична асоціативність мислення. Ліричний герой – громадянин, національно свідома особистість, якій болить нищення цивілізацією духовного світу свого народу. Епічна лірика поета представляє цілу низку виразно трагедійних персонажів, викинутих абсурдними обставинами на маргінеси суспільного буття.
У поезії В.Герасим'юка спостерігаємо відмежування від сучасного апокаліптичного світу, розчахнутого цивілізаційними катаклізмами та протиріччями, він – ворожий ліричному героєві, адже у своїх витоках суперечить народній етиці та моралі. Шляхом реконструкції етнічних коренів автор творить власний поетичний міф світобудови, в якому духовно значущим виступає загострене й болюче чуття національних коренів. Так, у поезії «Жива ватра» переосмислюється язичницький гуцульський обряд – підтримувати ватру на пасовиську, аби оберігати людину і худобу від злої сили й нечисті. Вірш має також алегоричне звучання: зберегти «живу ватру» – це означає врятувати душу народу від знищення. Цей образ проходить через усю поетичну творчість митця, набуваючи загальнонаціонального значення.
Прикметною рисою поетики В.Герасим’юка є художня трансформація як стародавніх, так і біблійних мотивів та образів. У християнській міфології особливо поширений мотив про мандри блудного сина і його повернення до отчого дому з обов'язковим прозрінням. Проте автор щоразу надає загальнолюдському сюжету нових емоційно-смислових нюансів: співчуття заблуканій душі, яка заплуталася у вирі власних сумнівів і протиріч; почуття гніву за зраду і по ганьблення найвищих святинь та вартостей; пророкування обов'язкової розплати; моральна відповідальність за гріхи перед вищим Божим судом. Повернутись до рідної хатини у розумінні В. Герасим'юка – означає збагнути сенс існування в єдності з народом, батьківським, малою батьківщиною. У поезії митця поширений біблійний мотив страждання в ім'я ближнього, відповідальність за нього.
Художній світ поезії В.Герасим'юка має свою специфіку: це світ виразно гуцульський. Предметні реалії цього світу – полонини, гори, ліси, ватри, а ще неповторні гуцульські звичаї та вірування. Полонина в поезії – це вертикальний шлях ліричного героя вгору – до Бога, це шлях пізнання істини, це здійснення свого морального вибору. Рідний етнічний простір рятує людину від духовного зубожіння, від втрати ідентичності.
Ліричний герой має надзвичайно вразливу душу, чутливу до найменших дисонансів дійсності. Він начебто відмежовується від сучасного технонізованого і прагматичного світу, – цей світ ворожий і незрозумілий ліричному героєві. Йому близький світ народної етики і моралі, в основі яких – цілісність, краса й чистота селянського макрокосмосу, незаторкнутого страхіттям атомної доби. Він має загострене сприймання краси, схиляння перед нею.
Художній світ поезії В. Герасим’юка розколотий на два часопростори: світ суспільних потрясінь і світ краси та гармонії. Неокласичний культ естетичного у поетиці митця пов'язаний з образом-символом черешні. Переглядаючи збірки віршів поета, відразу можна помітити наявність значної кількості поезій, у яких трансформується традиційний в українському фольклорі образ черешні («Тридцятий черешневий світ», «Святили паску з черешневим цвітом…», «На ту стаєньку вийшов я вночі…», «Я вижив тут, і я тобі віддам»). У кожному вірші образ черешні набуває нових рис, нового смислового відтінку. Це може бути символ жіночої краси, материнства, що оберігають людину впродовж усього її існування на землі.
Отже, В.Герасим'юк – майстер верлібру, який є для нього органічною формою мислення. Вільний вірш відзначається епічним характером поетичної мови. Тяжіння до епізації лірики пояснюється прагненням поета виповісти про глобальні протиріччя доби 80-х.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 291; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!