Сучасні концепції походження і суті життя
Учені-біологи, які займаються в наш час вирішенням питання про походженні життя, найскладнішою вважають характеристику структурних і функціональних особливостей протобіологічної системи, тобто доклітинного предка. Складність вирішення цього питання пояснюється добре відомим фактом: для саморепродукції нуклеїнових кислот - основи генетичного коду - необхідні ферментні білки, а для синтезу білків нуклеїнові кислоти. Тому предметом дискусії відвіку служили два взаємозв'язані питання.
Перше: що було первинним – білки або нуклеїнові кислоти?
Друге: якщо визнати, що обидва ці класи біополімерів виникли не одночасно, а послідовно, то на якому етапі і як відбулося їх об'єднання в єдину систему, здатну до функцій передачі генетичної інформації і регуляції біосинтезу білків?
Розглядаючи відповіді на питання про первинність білків чи нуклеїнових кислот, усі існуючі гіпотези й концепції можна розділити на дві великі групи - голобіозу і генобіозу.
Розглянута нами концепція Опаріна відноситься до групи голобіозу - методологічного підходу, заснованого на ідеї первинності структур типу клітинної, наділеної здібністю до елементарного обміну речовин за участю ферментного механізму. Поява нуклеїнових кислот у ній вважається завершенням еволюції, підсумком конкуренції протобіонтів. Цю точку зору можна ще назвати субстратною.
Прихильники генобіозу виходять із переконання первинності молекулярної системи з властивостями первинного генетичного коду. Цю групу гіпотез і концепцій можна також назвати інформаційною. Прикладом цієї точки зору може служити концепція Дж. Холдейна, згідно з якою первинною була не структура, здатна до обміну речовин із навколишнім середовищем, а макромолекулярна система, подібна гену і здатна до саморепродукції, а тому названа ним «голим геном».
|
|
|
Аж до 80-х років мало місце чітко виражене протистояння гіпотез голобіозу й генобіозу. Воно набуло форму дискусії при обговоренні питання, що старше - голий ген або білковий протобіонт, або в іншій термінології - генетична репродукція або метаболізм. У нових категоріях ця дискусія стала відомою в 80-і роки як протистояння двох концепцій, які кожна по-своєму трактували характер доклітинного предка - інформаційної (генетичної) і субстратної (обмінно-метаболічної).
Дуже привабливою гіпотезою, що належить до напряму голобіозу, була концепція англійського біохіміка П. Деккера. Згідно з нею, структурною основою предка біоіда були життєподібні нерівноважні дисипативні системи, тобто відкриті мікросистеми з могутнім ферментативним апаратом. Це означає, що він був схильний до дарвінівської еволюції завдяки переходам (мутаціям) з однієї стадії (вигляду) до іншої, стійкішої, що набувала все нових біт (одиниці вимірювання) інформації.
|
|
|
Прикладів подібного роду моделей, побудованих на ідеях гіпотези голобіозу, можна було б приводити досить багато. Об'єднують їх два головні моменти. Перший - визнання первинності білкової субстанції, здатної до автокаталізу, близького до ферментативного. І другий - відсутність навіть згадки про наявність в протеїноїдних структурах молекулярних систем із функціями генетичного коду: поява генетичного механізму матричного типу на основі макромолекул нуклеїнових кислот вважається вторинною подією в еволюції протеїноїдних структур.
Потрібно відзначити, що ця гіпотеза не мала загального визнання. Деякі дослідники, усвідомлюючи слабкість її саме в питанні генетичного контролю над реакціями обміну речовин доклітинного предка, стали прихильниками якогось проміжного варіанту між голобіозом і генобіозом. Їх об'єднує загальна ідея: білкові і нуклеїнові молекули з'явилися одночасно, об'єдналися в єдину систему в межах структури доклітинного предка й піддалися коеволюції, тобто одночасній і взаємозв'язаній еволюції.
|
|
|
Проте і цей компромісний варіант не одержав загальний визнання. Головний аргумент проти нього - білкові і нуклеїнові макромолекули структурно й функціонально дуже різні, вони не могли з'явитися одночасно в ході хімічної еволюції, у зв'язку з чим нереально їх співіснування в протобіологічній системі.
Ослаблюючи позиції гіпотези голобіозу, ці міркування підсилювали одночасно позиції протилежної гіпотези - генобіозу, яка затверджувала первинність макромолекулярної системи з функціями генетичного коду.
Позиції гіпотези генобіозу стали помітно зміцнюватися в 1970-і роки, а до 1980-х років, коли недоліки гіпотези голобіозу стали очевидними, вона виявилася домінуючою в уявленнях про доклітинного предка.
Крім того, з ідеєю генобіозу виявився також тісно пов'язаним самостійний сьогодні напрям у природознавстві, який займається вивченням ще однієї фундаментальної властивості живої матерії - її здібності до стереоспецифічної комплементарної репродукції. Цей напрям був закладений ще в ранніх працях засновника наукової мікробіології Л. Пастера.
Річ у тому, що до того, як у 1860-і рр. Пастер остаточно довів відсутність самозародження сучасних нам мікроорганізмів, предметом його наукових інтересів у 40-50-і роки XIX століття було явище, виявлене ним у ході досліджень будови кристалів речовин біологічного походження. Йдеться про відкриття асиметричної (асиметрія - відсутність у об'єкта властивості бути дзеркально симетричним), а в його термінології - дисиметричної будови кристалів солей виноградної кислоти, що мають біологічне походження. Цього висновку Пастер дійшов, виявивши здатність відхиляти поляризований промінь, тобто оптичну активність, не тільки у самих кристалів, але й у їх водних розчинів, що свідчило про молекулярну природу цього явища. У розчинів із речовин небіологічного походження ця властивість відсутня, будова їх молекул симетрична.
|
|
|
Сьогодні ця ідея Пастера підтвердилася, і визнається доведеним, що молекулярна дисиметрія (асиметрія, стереоізомерія), а згідно сучасної термінології, молекулярна хіральність (від грецького – рука), властива тільки живій матерії і є її невід'ємною властивістю. А якщо це так, то виникає питання, як виникло це явище. Чи не слід шукати в його походженні й витоки самого життя?
Уже сам Пастер задавався цим питанням. І відповідь його була достатньо визначеною. Так, перетворення молекулярно-симетричних речовин неживої природи в молекулярно-дисиметричні живої нерозривно пов'язано з походженням живої матерії. А це означає, що необхідно з'ясувати, як нежива молекулярна симетрія перетворюється на живу молекулярну дисиметрію. На думку Пастера, це могло відбуватися поступово, у міру дії на неживу відсталу матерію особливих дисиметричних сил, які зумовили дисиметризацію молекул цієї матерії. Згідно Пастеру, сили ці носили космічний характер, бо життя, таке, яким воно нам відоме, є функцією дисиметрії Всесвіту. Такими дисиметричними силами могли бути могутні електричні розряди, геомагнітні коливання, обертання Землі навколо Сонця, поява Місяця і т. ін. Правда, експерименти в лабораторії по моделюванню таких умов успіх у не мали. Проте Пастер непохитно вірив у свою правоту.
Підставою для віднесення поглядів Пастера саме до гіпотези генобіозу служить той факт, що проблему зародження живого й неживого Пастер розглядав на молекулярному рівні, хоч і не піднімав питання про самовідтворення тієї дисиметричної молекулярної системи, утворення якої було, за його переконанням, першим і необхідним етапом до зародження життя. Можна тому говорити про те, що Пастер першим вивів вивчення проблеми походження живого на молекулярний рівень, і в цьому його історична заслуга перед наукою.
Ці ідеї одержали сьогодні широкий розвиток у природознавстві, причому не стільки в біології, скільки в хімії й фізиці. Сьогодні вважається, що якщо молекулярна хіральність початкова і фундаментальна ознака живої матерії, то здатність відроджувати хірально чисті молекулярні блоки зародилася так само рано, як і здібність до генетично детермінованої саморепродукції. Іншими словами, одночасно з генетичним виник і стереохімічний код. Його функцією стало кодування побудови хірально чистих мономерів, наявність яких необхідна для комплементарної взаємодії молекул субстрату і ферментів при біохімічних реакціях.
Але чим же є ці мономери, тобто які за своєю хімічною природою ті хірально чисті молекулярні «блоки», які й склали основу для зародження живого? Потрібно відзначити, що хіральність може бути двох типів - лівою (L-конфігурація), такою, яка відхиляє промінь світла вліво, що характерне для білкових молекул; і правою (D-конфігурація), такою, яка відхиляє промінь світла вправо, що характерне для молекул нуклеїнових кислот ДНК і РНК.
Загальне визнання в рамках гіпотези генобіозу одержала ідея, згідно якої такими блоками були макромолекули ДНК або РНК. Але яка з цих інформаційних молекул з'явилася першою і змогла зіграти роль матриці для первинної комплементарної полімеризації?
Це питання, що неминуче виникає, відразу ж вступило в суперечність із центральним положенням молекулярної генетики: генетична інформація йде в напрямі від ДНК до РНК і білка. Крім того, стояло питання, як могла функціонувати протобіологічнаполінуклеотидна система за відсутності ферментів, тобто білків, якщо допустити, що поява останніх була вторинною?
Відповідь на ці питання була одержана тільки наприкінці 1980-х років. Вона свідчила, що первинною була молекула не ДНК, а РНК.
Визнання цього факту пов'язане з наявністю у РНК унікальних властивостей. Виявилось, що вона наділена такою ж генетичною пам'яттю, як і ДНК. Далі була встановлена справді унікальна всюдисущість РНК: немає організмів, в яких відсутня була б РНК, але є безліч вірусів, геном яких складає РНК, а не ДНК. Крім того, виявилось, що всупереч сталій генетичній догмі можливе перенесення генетичної інформації від РНК до ДНК за участі ферменту, відкритого на початку 1970-х років.
На початку1980-х років була встановлена здатність РНК до саморепродукції за відсутності білкових ферментів, тобто відкрита її автокаталітична функція. Це вирішувало раніше, здавалося, нерозв'язну проблему об'єднання двох функцій - каталітичної (що раніше вважалася властивою тільки білкам) і інформаційно-генетичної, необхідних для саморепродукції макромолекулярної системи.
У результаті сформувалося чітке уявлення, що стародавня РНК і вміщала в собі риси фенотипу і генотипу, тобто відповідала вимогам дарвінівської системи, будучи схильною як до генетичних перетворень, так і природного відбору. Сьогодні вже очевидно, що процес еволюції йшов від РНК до білка, потім до утворення молекули ДНК, у якої С-Н зв'язки міцніші, ніж С-ОН зв'язки РНК.
Очевидно, що виникнення хіральності, а також первинних молекул РНК не могло відбутися в ході плавного еволюційного розвитку. Судячи з усього, мав місце стрибок із усіма характерними рисами самоорганізації речовини, про особливості якої вже говорилося вище.
Групі вчених з Манчестерського університету (Англія) вдалося синтезувати рибонуклеотид (з'єднання, необхідне для утворення РНК) в зовнішніх умовах, порівнянних з умовами первісної Землі, і на основі молекул, що з високою ймовірністю знаходилися в первинному бульйоні. Прихильники гіпотези РНК-світу вважають, що на початковому етапі зародження життя на нашій планеті виникли автономні РНК-системи, які каталізували «метаболічні» реакції (наприклад, синтезу нових рибонуклеотидів) і самовідтворювалися. Накопичення випадкових мутацій повинно було привести до появи РНК, що каталізують синтез більш «ефективних» білків, внаслідок чого ці мутації закріплювалися в ході природного відбору. В процесі подальшої еволюції, як стверджується, і виникло сучасне білкове життя. На жаль, ця струнка гіпотеза має свої недоліки. Її противники вказували на те, що формування рибонуклеотидів, при полімеризації яких утворюється РНК, «традиційним» чином - із залишку фосфорної кислоти, цукру рибози і азотистої основи – навряд чи могло статися в природних умовах. Англійські дослідники довели, що синтез рибонуклеотидів можна провести і іншим шляхом, без участі рибози і основ.
Суть і визначення життя
Сучасна біологія в питанні про суть живого все частіше йде по шляху переліку основних властивостей живих організмів. При цьому акцент робиться на те, що тільки сукупність даних властивостей може дати уявлення про специфіку життя. Отже, що таке живе і чим воно відрізняється від неживого
До властивостей живого звичайно відносять наступні:
- живі організми характеризуються складною впорядкованою структурою. Рівень їх організації значно вищий, ніж у неживих системах;
- живі організми одержують енергію з навколишнього середовища, використовуючи її на підтримку своєї високої впорядкованості. Велика частина організмів прямо або побічно використовує сонячну енергію;
- живі організми активно реагують на навколишнє середовище. Здатність реагувати на зовнішнє подразнення - універсальна властивість всіх живих істот, як рослин, так і тварин;
- живі організми не тільки змінюються, але й ускладнюються;
- усе живе розмножується. Здатність до самовідтворення - одна з найголовніших ознак життя, оскільки в цьому виявляється дія механізму спадковості й мінливості, що визначає еволюцію всіх видів живої природи;
- живі організми передають нащадкам закладену в них інформацію, необхідну для життя, розвитку й розмноження. Ця інформація міститься в генах - одиницях спадковості, найдрібніших внутріклітинних структурах. Генетичний матеріал визначає напрям розвитку організму. От чому нащадки схожі на батьків. Проте ця інформація в процесі передачі дещо змінюється, спотворюється. У зв'язку з цим нащадки не лише схожі на батьків, але і відрізняються від них;
- живі організми добре пристосовані до місця існування і відповідають своєму способу життя.
В узагальненому і спрощеному варіанті все відмічене можна в иразити у висновку, що всі живі організми харчуються, дихають, ростуть, розмножуються й розповсюджуються в природі, а неживі тіла не харчуються, не дихають, не ростуть і не розмножуються.
Проте строге наукове розмежування живого й неживого зустрічає певні труднощі. Існують перехідні форми від неживого до живого. Так, наприклад, віруси поза клітинами іншого організму не мають жодного з атрибутів живого. У них є спадковий апарат, але відсутні основні необхідні для обміну речовин ферменти, і тому вони можуть рости і розмножуватися, лише проникаючи в клітини іншого організму і використовуючи його ферментні системи. Тому, в залежності від того, яку ознаку живого ми вважаємо найважливішою, ми відносимо віруси до живих систем або ні. Природно, що у визначенні життя повинні бути зафіксовані всі ці функціональні ознаки.
Тому можна запропонувати наступне визначення: життя - вища з природних форм руху матерії, вона характеризується самооновленням, саморегуляцією й самовідтворенням різнорівневих відкритих систем, речовинну основу яких складають білки, нуклеїнові кислоти і фосфороорганічні сполуки.
Ознаками життя є:
– протистояння ентропійним процесам,
– обмін речовин із навколишнім середовищем,
– відтворення на основі генетичного коду і молекулярна хіральність.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 506; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!