ГРАФІКА ТА ОРФОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
План
1. Створення і вдосконалення писемності: науки, що вивчають письмо.
2. Типи письма.
3. Графіка і алфавіт.
4. Орфографія: принципи орфографії, дискусія навколо українського правопису.
Як засіб спілкування мова виникла у звуковому вияві й у такому вигляді існувала й змінювалася протягом тривалого часу. Звукова мова й письмо як система умовних графічних знаків, використовуваних для передачі повідомлень іншим людям, почали своє існування не водночас. Письмо виникло на високому щаблі історичного розвитку людства, а саме – у період розкладу первіснообщинного ладу й виникнення класового суспільства й держави.
Письмо – допоміжний засіб спілкування на віддалі й закріплення мови в часі, засіб, який позначає ті або ті елементи повідомлення (слова, склади, звуки) начертальними знаками чи зображеннями. Його небезпідставно називають начертальним, графічним.
Відповідно до того, які елементи мови (цілі повідомлення, окремі слова, склади чи звуки) передаються знаками, установлюють чотири основні типи письма:
1. Піктографічне (від лат. picto – „малюю”), або малюнкове; його ще називають піктографією. У піктографічному письмі кожен його зразок становить „оповідання в малюнках”. Піктограми (знаки, які застосовуються в піктографічному письмі) розшифровуються незалежно від передачі їх звуковою мовою. Вони зрозумілі людям, що говорять різними мовами, адже малюнки передають лише зміст повідомлення, але не відображають мовні одиниці (звуки, склади, слова). Див. „Муки творчості”:
|
|
|
2. Ідеографічне (від грец. ideo – „ідея, поняття”) письмо, або ідеографія, становить досконаліший тип письма. Воно розвивалося на ґрунті піктографії й стало наслідком перетворення малюнків на умовні знаки, символи, у яких губиться зв’язок малюнка з конкретним предметом. Наприклад, зображення піраміди сприймається не як піраміда, а як символічне відтворення Єгипту. Тому ідеографічне письмо називають ще символічним. Воно здатне передавати те, що наочно не існує, як-от абстрактні поняття.
3. Складове, або силабічне (від грец. syllabē – „склад”), письмо становить один з різновидів фонографії (від грец. phōnē – „звучання” і graphō – „пишу”). Фонографія передає мову в її фонетичному оформленні, при якому графічний знак постає носієм не значення, а звучання. Складовим письмо називається тому, що його знаки передають цілі склади, тобто сполучення приголосних і голосних. На відміну від ідеографічного письма, у якому ідеограми виражають відповідні поняття, у складовому письмі силабограми служать для передачі певного складу в будь-якому багатоскладовому слові.
|
|
|
4. Буквено-звукове письмо – другий різновид фонографії (інакше – літерно-звукове або алфавітне: алфавіт (від грец. alpha і bēta – назви перших двох букв грецької азбуки). В алфавітному письмі графічний знак служить для передачі окремих звуків – приголосних чи голосних. Алфавітне письмо поділяють на консонантне, знаки якого передають тільки приголосні звуки, і консонантно-вокалізоване, знаки якого передають і приголосні, і голосні звуки. Як стверджують учені, поява буквено-звукового письма була логічним розвитком складового.
Перелічені типи письма не існували й не існують у чистому вигляді. У піктографічному письмі були елементи ідеографії. Ідеографія не позбавлена елементів малюнкового письма, а в окремих випадках має ознаки складового письма. Не буває чистого і буквено-звукового письма. Наприклад, серед букв алфавіту української мови поряд з фонограмами, що передають один звук (а, б та ін.), є ряд знаків-силабограм (я, ю, є, ї), що відтворюють цілий склад: яма, юнак, моє, її (вим. [йа-ма], [йу-нак], [мо-йе], [йі-йі]). Відтворення на письмі звуків і складів регулюється правописом.
Графіка (від грец. graphikos – „письмовий, намальований, зображений”) – це розділ науки про письмо – граматологію, який вивчає різні системи вироблених протягом історії письмових або друкованих знаків, особливості їх форм, систему додаткових (розпізнавальних, діакритичних) позначок.
|
|
|
Алфавіт (або азбука – від перших двох букв старослов’янської мови – „аз” і „буки”, або абетка – власне українська назва азбуки, утворена за називанням перших двох букв алфавіту (а, бе)) становить сукупність розташованих у певному порядку букв, що вживаються для запису відповідної мови. Термін алфавіт застосовують для називання фонограм, тобто знаків, що передають звучання слів, а не відтворюють поняття або повідомлення, як це досягається за допомогою ідеограм і піктограм.
Алфавіти мов нараховують невелику кількість букв. В українському алфавіті їх 33, у російському – 33, у польському – 32.
Головна вимога алфавіту – досягти відповідності між буквами і звуками. Цьому критерію не відповідає жоден алфавіт, адже букви алфавіту тієї самої мови можуть виконувати різні функції. Крім однозначних, що позначають лише один звук (укр. і, а), бувають двозначні, тризначні букви, які служать для передачі двох, трьох звуків, як-от в українській мові, у якій букви я, ю, є в одних випадках позначають два звуки [йа], [йу], [йе], в інших – один звук [а], [у], [е] і вказують на м’якість попереднього приголосного звука: моя; сядь, ллє.
|
|
|
Оскільки в алфавітах жодної мови немає повної відповідності між вимовою і написанням, виникає потреба у створенні правил написання слів, які б визначали єдині норми передачі на письмі звуків, їхніх сполучень і тим самим полегшували письмове спілкування.
Єдині правописні норми встановлює орфографія (від грец. orthos – „правильний” і graphō – „пишу”) – відділ практичного мовознавства, що визначає правила написання слів, їхніх частин, а також поєднання кількох слів в одне. Орфографія має велике практичне значення, оскільки сприяє кращому взаєморозумінню людей, які здійснюють спілкування за допомогою писемної форми мови.
Правила орфографії всіх мов з буквено-звуковим письмом пов’язані, крім звукової сторони мови, з її морфологічною структурою, семантикою, етимологією й історією. У зв’язку з цим орфографії мов з буквено-звуковим письмом ґрунтуються на таких принципах: фонетичному, морфологічному, історичному (або традиційному) і принципі диференційного написання слів.
За фонетичним принципом слова слід записувати так, як вони вимовляються і чуються: дошка, ручка.
Основна вимога морфологічного принципу – дотримуватися написання тієї самої частинки слова незалежно від її позиції в слові, що викликає зміну її звукового складу, наприклад, у корені слова село завжди слід писати букву е.
За історичним, або традиційним, принципом зберігаються старі написання, які не відповідають ні фонетичним, ні морфологічним змінам, що сталися в однотипних словах, і які не підлягають сучасним правилам написання слів. Так, слово української мови священний пишеться з двома н за традицією, тобто так, як колись писалось. Подвоєне написання н у нього жодним правилом сучасної орфографії української мови визначити не можна.
Принцип диференційного написання слів передбачає різне написання слова залежно від контексту. На ньому ґрунтується, наприклад, уживання великої і малої літери у словах власних і загальних назв (Орел – орел), написання закінчень родового відмінка (органа („частина організму”) – органу („установи”)).
Немає жодної мови, орфографія якої була б побудована лише на одному принципі. У кожній орфографії застосовуються різні принципи, один чи два з яких можуть бути провідними. Українська орфографія ґрунтуються здебільшого на фонетичному й морфологічному принципах.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 371; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!