НЕТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко кількісно оцінити, тому що їх вплив не має яскраво вираженого характеру. На відміну від тарифного регу­лювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нета­рифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням ор­ганів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20 %, стільки ж податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше – технічні норми та правила. Ліде­рами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС.

У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями:

- захист національної економіки;

- дотримання міжнародної безпеки;

- охорона життя та здоров'я людей;

- виконання міжнародних зобов'язань;

- підтримка стабільності міжнародної торговельної систе­ми тощо.

Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними й іншими методами. їх нарахо­вується більше 800.

Згідно положень Секретаріату ГАТТ, виокремлюють п'ять груп нетарифних обмежень:

- участь держави в зовнішньоторговельних заходах (субсиду­вання виробництва і експорту товарів, система державних закупі­вель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економі­кою);

- митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпін­гове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митні і кон­сульські формальності, товаросупровідні документи, товарна но­менклатура зовнішньоекономічної діяльності);

- стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промис­ловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

- обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим, ковзні збори);

- кількісні обмеження імпорту і експорту.

Одним із найпоширеніших є поділ нетарифних обмежень на:

- кількісні;

- приховані;

- фінансові.

До кількісних обмежень відносять квотування, ліцензування та «добровільні» обмеження експорту.

Квотування.Квота – найбільш розповсюджена форма нетарифних обмежень. Цекількісна міра обмеження експорту чи імпорту товару визначеною кількістю або сумою на певний проміжок часу.

За напрямом дії квоти поділяються на:

- експортні, які вводить уряд країни для запобігання ви­везення дефіцитної на внутрішньому ринку продукції (в Україні, наприклад, це руди і концентрати доро­гоцінних металів, коштовні і напівкоштовні камені, відходи і брухт дорогоцінних металів), а також для до­сягнення політичних цілей. Ці квоти застосовуються рідко;

- імпортні квоти, які вводить уряд країни для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції; для до­сягнення збалансованості торгового балансу, регулю­вання попиту та пропозиції усередині країни, як відповідна міра на дискримінаційну торгову політику інших держав.

За масштабом охопленняквоти поділяються на:

- глобальні, котрі встановлюють на імпорт чи експорт визначеного товару на певний період часу поза за­лежністю від того, з якої країни він імпортується чи в яку експортується (наприклад, у США за допомогою квот регулюється імпорт сиру рокфор, окремих сортів шоколаду, бавовни, кави і т.д.). Мета введення цих квот – досягти необхідного рівня внутрішнього споживан­ня. їх обсяг визначається як різниця внутрішнього ви­робництва і споживання;

- індивідуальні – це встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, що експортує чи імпортує товар. Вони встановлюються на підставі двосторонніх угод.

Економічні наслідки введення квот полягають у наступно­му:

- квоти – більш ефективний, ніж тарифи, інструмент об­меження імпорту. Їх введення дозволяє утримувати об­сяги імпорту на незмінному рівні, незважаючи на зрос­тання попиту, що, у свою чергу, збільшує ціну товару.

- при попередньому обсязі імпорту внутрішнє вироб­ництво і споживання зростають;

- квоти являють собою абсолютну величину і є негнучки­ми щодо ціни товару;

- вони більш ефективні для здійснення швидких дій адміністративних органів, ними простіше і легше маніпулювати (тарифи звичайно потребують прийнят­тя відповідного законодавства);

- квоти є прямим джерелом монопольного прибутку; во­ни завжди збільшують доходи виробників імпортозамінної продукції;

- стримують імпортну конкуренцію (тарифи її звичайно допускають);

Ліцензування. Квотування здійснюється урядовими ор­ганами на основі видачі ліцензій. Ліцензія – це дозвіл, виданий державними органами на ек­спорт чи імпорт товару у встановлених кількостях за визначе­ний проміжок часу.

Ліцензування може виступати у вигляді:

- складової частини процесу квотування. У цьому випад­ку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти;

- самостійного інструмента державного регулювання.

Основні види ліцензій:

- разова ліцензія – дозвіл на експорт чи імпорт терміном до 1 року, видана конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;

- генеральна ліцензія – дозвіл на експорт чи імпорт того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;

- глобальна ліцензія – дозвіл на безперешкодне ввезення чи вивезення даного товару в будь-яку країну світу за визначений проміжок часу без обмеження кількості чи вартості;

- автоматична ліцензія – дозвіл, який видається негайно після одержання від експортера чи імпортера заявки, що не може бути відхилена державним органом, на без­перешкодне ввезення чи вивезення товару.

При оформленні ліцензії на експорт товарів до заяви на видачу ліцензії додають­ся документи:

- копія контракту зі специфікаціями;

- документ, що підтверджує одержання квоти;

- сертифікат походження товару.

Генеральні ліцензії на експорт продукції для забезпечення виконання міждержавних угод видаються винятково підприємствам, що мають повноваження Уряду на їх одержан­ня і яким надані відповідні експортні квоти. В інших випадках експортерам видають разові ліцензії, в яких указується ціна за одиницю виміру експортованого товару і його загальна вартість у валюті контракту.

Для одержання ліцензії на імпорт товарів необхідно підго­тувати такі документи:

- заявку на ліцензію;

- копію контракту зі специфікаціями;

- сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фар­макологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринар­них та екологічних характеристиктовару встановленим нормам.

Ліцензії розподіляються різними способами. Найефек­тивнішим є відкритий аукціон,що являє собою конкурсний продаж імпортних квот. Ліцензію одержує той експортер, який пропонує за неї найвищу ціну як за право експортувати товар у рамках імпортної квоти. Конкурсний продаж імпорт­них квот приносить високий доход державі і перешкоджає ха­барництву і корупції.

Крім відкритих аукціонів, використовуються:

- система явних переваг, що допускає закріплення уря­дом ліцензій за визначеними фірмами пропорційно розмірам їх імпорту за попередній період чи про­порційно структурі попиту національних імпортерів. Цей спосіб дозволяє підтримувати фірми, що скорочу­ють імпорт товарів внаслідок введення імпортних квот;

- система розподілу ліцензій на позаціновій основі, що ґрунтується на видачі урядом ліцензій тим фірмам, які показали свою здатність здійснювати експортно-імпортні операції найбільш ефективним способом. Цей метод потребує великих витрат, оскільки допускає ут­ворення експертної комісії і проведення добору в кілька етапів.

При виборі способу розподілу ліцензій починають з най­менш ринкового, що має адміністративний характер (розподіл ліцензій на позаціновій основі) і послідовно переходять до найбільш ринкового (аукціонного).

«Добровільне» обмеження експорту –це кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгових партнерів обмежити (чи не розширювати) обсяг експорту, прийняте в рамках міжурядової угоди про встановлення квот на експорт товару. Такі угоди укладаються, коли імпортуюча країна спонукує свого торгового партнера «добровільно» скоротити свій екс­порт. Наприклад, у 1981р. Японія ввела «добровільні» обмеження експорту (1,68 млн. авто­мобілів) на експорт японських автомашин у США після того, як американські політики почали вимагати введення квоти на імпорт автомобілів з Японії. Японці надали перевагу таким обмеженням над квотою, щоб саме Японія, а не США зберегла контроль над ви­конанням програми.

Приводом для добровільних обмежень експорту за звичай є заяви національних това­ровиробників про те, що ввезення того чи іншого товару через кордон призводить до втрат на виробництві і дезорганізації місцевого ринку. Замість введення імпортних квот країна, що імпортує, робить політичний тиск на країну, що експортує, ви­магаючи від неї введення обмеження на вивезення визначено­го товару. Угода підписується під натиском імпортера і тому «добровільність» – поняття відносне.

Прихованих нетарифних засобів торгової політики сьогодні вирізняють більше 100. З їх допомогою країни можуть в однобічному порядку обмежувати експорт чи імпорт. До них відносяться: технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, державні закупівлі, вимо­ги щодо вмісту місцевих компонентів тощо.

Технічні бар'єриявляють собою національні стандарти якості, економічні вимоги, санітарні обмеження, вимоги до упакування і маркіруваннятоварів, вимоги про дотримання ускладнених митних формальностей, законів про захист спо­живачів і т.п. Технічні бар'єри виникають внаслідок того, що національні технічні й адміністративні правила перешкоджа­ють ввезенню товарів із-за кордону. Це відбувається у випад­ку невідповідності імпортних товарів обов'язковим стандар­там якості, охорони здоров'я і безпеки, що застосовуються до аналогічних вітчизнянихтоварів, невідповідності сільськогос­подарських продуктів санітарним і фітосанітарним нормам, що застосовуються для запобігання ввезення в країну шкідників і захворювань, не розповсюджених у даній країні.

Внутрішні податки і збори.Державні і місцеві органи вла­ди на імпортні товари можуть накладати податок на додаткову вартість, акцизний податок, а також вводити збори за митне оформлення, реєстрацію, перебування товарів під митним контролем, збереження на складі митниці, митне супровод­ження товарів, здійснення санітарного та іншого контролю продуктів, портові збори і т.п. з метою підвищення їхньої внутрішньої ціни і скорочення конкурентоспроможності на внутрішньому ринку.

Прикордонні податки на імпорт звичайно вводяться для компенсування подібного оподатковування внутрішніх то­варів, щоб створити рівні стартові умови для конкуренції в ціні і якості. Однак часто ці види податків накладаються ви­нятково на імпортні товари без одночасного обкладання подібних внутрішніх товарів. У цьому випадку вони стають дискримінаційними, але в той же час їх вважають важливою частиною захисної тарифної системи.

Державні закупівлі.Політика в рамках державних за­купівель полягає в тому, що державні органи і підприємства повинні купувати визначенітовари тільки в національних підприємств, навіть якщо ці товари дорожчі від імпортних. Це збільшує урядові витрати, що лягають тягарем на платників податків. Використання політики державних закупівель дея­кою мірою дискримінує іноземних постачальників. Обсяги таких закупівель часто сягають 10-15 % ВНП країни. Як приклад можна привести встановлене американсь­ким урядом правило: «Купуй американське», що надає внутрішнім виробникам 50%-ву перевагу в різниці цін над іноземним виробником по контрактах міністерства оборони і 12%-ву перевагу за іншими державними закупівлями.

Вимоги про вміст місцевих компонентів.Цей метод прихованої торгової політики припускає законодавче встановлення частки регулювання кінцевого продукту, що повинна виробляти­ся місцевими виробниками, у випадку при­значення товару для продажу на внутрішньому ринку. Зви­чайно цей метод використовується урядами країн, що розви­ваються, з метою заміни імпорту внутрішнім виробництвом, за допомогою введення місцевих вимог до певних галузей, а та­кож щоб уникнути переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з дешевшою робочою силою і цим самим збе­регти рівень зайнятості працюючих.

Вимоги про місцеву участь не тільки обмежує імпорт, а й містить вимоги до закордонних інвесторів: зобов'язання іно­земної фірми-інвестора експортувати визначену частину зроб­леної продукції з приймаючої країни. Подібні вимоги спотво­рюють міжнародну торгівлю і сприяють установленню нетарифних бар'єрів.

До фінансових методів торгової політики відносяться: демпінг, субсидії, експортне кредиту­вання.

Демпінг– це експорт товарів за цінами, нижчими від собівартості, чи принаймні, за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації. Здійсненню демпінгу сприяють: розходження в попиті на товар у різних країнах; наявність певних передумов, що дають виробнику можливість встановлювати і диктувати ціни; тор­гові бар'єри і високі транспортні витрати, завдяки чому вироб­ник може відгородити зовнішній ринок, де він продає товар за низькими цінами, від внутрішнього ринку, де відбувається продаж товару по більш високих цінах.

У міжнародній торговій практиці розрізняють спорадич­ний, постійний і хижацький демпінг.

Спорадичний демпінг– це епізодичний продаж не­сподіваних надлишків товару на світовому ринку за нижчими цінами, ніж на внутрішньому ринку. Цей вид демпінгу використовується у випадку виникнен­ня у фірми надвиробництва товарів. Не маючи можливості ре­алізувати товар у себе в країні і не бажаючи зупиняти своє ви­робництво, фірма продає товар на зовнішньому ринку за ниж­чою ціною, ніж внутрішня.

Постійний демпінг – це довгостроковий продаж товару на світовому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку.

Хижацький (навмисний) демпінг– це тимчасове навмис­не зниження експортних цін з метою витиснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін.

Субсидія – це фінансова чи інша підтримка державними органами вироб­ництва, переробки, продажу, транспортування, експорту това­ру, внаслідок чого суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). Така підтримка національнихтоваровиробників у той же час дискримінує імпортерів.

Залежно від характеру виплат розрізняють пряме і непря­ме субсидування.

Прямі субсидії– це безпосередні виплати експортеру після здійснення ним експортної операції, що дорівнюють різниці між його витратами й отриманим доходом. Прямі суб­сидії суперечать міжнародним угодам і заборонені СОТ.

Непрямі субсидії– це приховане дотирування експор­терів через надання пільг по сплаті податків, пільгові умови страхування, повернення імпортних мит і т.п.

Існують внутрішні і зовнішні (експортні) субсидії.

Внутрішні субсидії– це бюджетне фінансування внутрішнього виробництва товарів, що конкурують з імпорт­ними. Вони вважаються одним з найбільше замаскованих фінансових інструментів торгової політики, а також кращим методом обмеження імпорту порівняно з імпортним тарифом і квотою, тому що не спотворюють внутрішні ціни і забезпечу­ють менші втрати для країни (втрати для національної еко­номіки виникають через те, що: одержавши субсидії, неефек­тивні місцеві товаровиробники мають можливість продавати свій товар; субсидії фінансуються за рахунок бюджету, тобто за рахунок податків).

Експортні субсидії– це бюджетне фінансування національних експортерів, що дає їм можливість продавати то­вар іноземним покупцям по нижчій ціні, ніж на внутрішньому ринку, і тим самим стимулювати експорт.

 

ТЕМА 7

---

Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 423; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!