Зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні та тимчаосві
Тетяна Валеріївна
Д/з: порівняти повстанців та конфліктні території.
24.09.2014 р.
Суб'єкти МП
Нації та народи, які боряться за незалежність.
1) Наявність певної політичної сили, об'єднання, яке об'єктивно може здійснювати політичну владу;
2) Наявність народу, який не має своєї держави і прагне її здобути;
3) Національно-визвольний рух має репрезентувати більшість або найвпливовішу групу населення;
4) Територія, на якій народ прагне утворити свою державу має керуватися цим урядом;
5) Здатність національно-визвольного руху бути учасником міжнародних відносин.
Міжнародні організації.
Міжнародні організіції повинні мати здатність укладати міжнародні договори, мати привілеї та імунітети, мати здатність заявлати міжнародо-правовоі притензії тощо.
1) Повинна мати некомерційний характер;
2) Не повмнна використовувати чи пропагувати насильницькі методи;
3) Не повинна приймати участь у політиці з метою досягення влади;
Державоподібні утворення.
Андора, дно
Транснаціональні корпораціїта проблема надання міжнародної правосуб'єктності фізичним особам.
Правовою формою діяльності індивідів ТНК є правозастосування,наприклад, захист порушеного права. Противники наділенн фізичної особи міжнародною правосуб'єктності зазначають, що комплекс прав фізичних осіб опосередковується волею держав і право звернення до Європейського суду з прав людини мають лише громадянина держава членів Ради Європи.
|
|
|
Прихильники надання фізичним особам міжнародної правосуб'єктності зазначають, що: індивід має права та обов'язки визначені МП, може брати участь у МВ та здатен нести відповідальність за нормами МП у міжнародних кримінальних судах.
3. Визнання в міжнароному праві.
Існують дві теорії визнання:
# Декларативна: держава визнається суб'єктом МП з моменту її утворення, не залежно від визнання з боку інших суб'єктів МП;
# Конститутивна: нова держава стає суб'єктом МП лише в разі її визнання вже існуючою державою.
Три форми визнання:
De jure: повне та остаточне визнання;
De facto: по факту визнають, юридично не визнають.
Ad hoc: за обставинами (в певні моменти).
Види визнання:
# Визнання уряду;
# Визання національно-визвольних рухів;
# Визнання уряду у вигнанні.
Є два підходи визнання уряду:
1) доктрина Естради - визнання є втручання у внутрішні справи держави;
2) доктрина Товара (Венесуела) - якщо є акт визнання, отже державу визнають.
01.10.2014
Тема: Міжнародне правонаступництво.
Міжнародне правонаступництво - це перехід прав та обов'язків від держави попередниці до держави наступниці відповідно до норм міжнародного права.
|
|
|
Існує дві теорії правонаступництва:
1) універсальна - держава повністю успадковує права та обов'язки держави попередниці;
2) негативна - права та обов'язки не переходять до держави правонаступниці.
Об'єкти правонаступництва:
- договори;
- державна власність;
- архіви та борги.
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів (1978); віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно держ власності, держ архівів та держ боргів (1983).
Тема: Територія в міжнародному праві.
1. Поняття та класифікаці території.
2. Державна територія, державні кордони.
3. Правові підстави та способи змін державних територій.
4. Міжнародно-правові режими Арктики та Антарктики.
5. Міжнародно-правові режими рік, каналів та проток.
Додатково (можна підготовити доповіді:
1. Міжнародне повітряне право.
2. Міжнародне космічне право.
1. Поняття та класифікація території.
Територія в МП в широкому розумінні - це простори земної кулі з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, а також космічний простір та небесні тіла, що знаходяться в ньому.
|
|
|
Правовий статус і правовий режим використовуються в якості критеріїв для юридичної класифікації території.
Під правовим статусом території розуміють її правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій.
Правовий режим - це визнані в міжнародному праві та в законодавстві держав специфічні риси та характеристики певної території, які в сукупності визначають певний порядок її використання.
З точки зору правового режиму території можна поділити на такі види:
1) державна територія;
2) міжнародна територія - простір за межами державних територій, який не належить жодній окремій державі, перебуває в спільному користуванні міжнародного співтовариства, правовий режим визначається виключно міжнародним правом (Антарктика, відкрите море, простір над відкритим морем, міжнародний район морського дна, космічний простір та небесні тіла).
3) територія зі змішаним правовим режимом - територія, на якій діють одночасно норми МП і національного законодавства прибережних держав (континентальний шельф; міжнародні ріки, протоки, канали).
4) територія з особливим правовим режимом - демілітарізовані та нейтральні зони (Панамські острови).
|
|
|
Існує декілька теорій, які пояснюють правову теорію територій:
- об'єктна;
- теорія компетенції;
- просторова теорія (територ держави +
2. Державна теритторія, державні кордони.
Державна територія - частина земної кулі, що належить певній державі на законних підставах в межах якої вона здійснює суверенітет.
В межах державної території держава здійснює територіальне верховенство та національну юрисдикцію. Територіальне верховенство є однією з складових державного суверенітету в МП відповідно до визначення міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.
Територіальний суверенітет - право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб та предметів на своїй території.
Державну територію утворює:
- сухопутна територія - вся суша, острови, квазідержавні теритрії;
- водна територія - всі водойми, що розташовані на території;
- повітряна територія;
- надра - в глибину, доступну для геологічного вивчення та освоєння.
Острів, відповідно до конвенції морського права 1982, - це утворена суша, оточена водою, що знаходиться вище рівня води під час припливу.
Анклав - частина території однієї держави, оточена з усіх боків сухопутною територією іншої держави.
Напіванклав - територія, яка має вихід до моря (Калінінград).
Демілітаризована теритоія - така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати військових укріплень і споруд, озброєння та збройних сил (місяць, небесні тіла).
Нейтралізована територія - встановлена міжнародними угодами, якими забороняється їх використання в якості театру воєнних дій або бази для здійснення воєнних дій в інших районах світу (Магеланова протока).
Державні кордони - фактичні чи уявні лінії на сухопутному, водному, повітряному просторі та надрах, які визначають межі дії державного суверенітету та поширення територіального суверенітету держави. Вони відділяють територію однієї держави від іншої та визначають межі держ території з усіма ресурсами.
Розрізняють сухопутні, водні та повітряні кордни.
Сухопутні - це лінії, які відокремлюють сухопутні кордони однієї держави від сухопутних кордонів іншої держави (орографічні, георгафічні, геометричні)
Орографічний кордон -
Геометричні - пряма лінія, що з'єднує дві точки без урахування рельєфу.
Географічні - паралелі та мередіани.
Водні кордони:
# Річкові - встанов за домовленістю між суміжними державами, але найчастіше по тальвіну, лінії найбільших глибин судноплавної річки, посередині головного фарватеру або посередені несудноплавної ріки.
# Озерні кордони - утворюються за домовленістю, як правило по прямій лінії.
Морські кордони - утворюються зовнішніми межами територіальних вод держави або лінією розмежування територіальних вод суміжних або протилежних держав.
Конвенція морського права встанов, що кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль.
За МП встановлення кордонів складається з двох стадій:
- демілітація - договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою крупномасштабних карт; у ході демілітації держави складається по карті опис кордону та наносять на карту, що додається до договору.
- демакрація - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про демілітацію кордонів, до якого додаються карти та описи, виконується топографічна зйомка або аеро-, фотозйомка місцевості на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонноі смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демакрації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства. Питання демакрації вирішує державна комісія суміжних держав. Встановлюється правовий режим взаємного кордону.
Питання демантації вирішує держ комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів. На конкретних ділянках місцевості складає протокол опис кордону, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак. Обов'язково враховуються особливості місцевості. Згідно з міжнародно-правовим принципом недоторканості державних кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Це режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових та внутрішньо-державних норм.
Існують такі правомірні способи територіальних змін:
- цесія (передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними);
- плебісцит (всенародне голосування з питання державної приналежності певної території);
- ад'юдекація (передбачає взаємну згоду держав-сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнородних судових або арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для сторін).
4. Міжнародно правові режими Арктики та Антарктики.
В Арктиці діє ряд конвенцій (конвенція з морського права 1982; чекагська конвенція про цивільну авіацію 1944; договір про заборону випробувань ядерної зброї 1963).
1996 році підписали в Оттаві декларацію про створення Арктичної ради.
Антарктика.
1959 рік - підписана Вашинтонська конвенція або Договір про Антарктику (Україна приєдналася в 1992р.).
1991 рік - підписаний Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики (заборонив проведення розвідувальних робіт на 50 років).
5. Міжнародно-правові режими рік, каналів та проток.
Міжнародні ріки - це ріки, які протікають по території декількох держав і використання яких здійснюється на підставі взаємної домовленості прибережних держав. Міжнародні ріки поділяються на:
- прикордонні (розділяють території суміжих держав);
- багатонаціональні (протікають по території декількох держав, але не мають виходу до моря);
- самонаціональні (мають вихід до моря).
Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; угода про міжнародну комісію про охорону ріки Рейн від забруднення 1963 року.
04.10.2014р.
Тема: Право міжнародних організаці.
1. Історія розвитку міжнародних організацій.
2. Поняття і ознаки правосуб'єктності міжнародних організацій.
3. Види міжнар орг.
4. ООН.
- Історія створ;
- Система органів;
- Функції та повноваження;
- Спеціалізовані установи ООН.
5. Регіональні організації.
6. Нато.
7. Європейський Союз.
1. Історія розвитку міжнародних організацій
Міжнародні організації виникли на прикинці 19 - початку 20 ст.
Давня Греція (6 ст. до н.е.) перші постійні міжнародні об'єднання - сімакії та анфіктіоні - релігійно-політичні Союзи.
14 ст. - Ганзейський союз - торгівельний політичний союз півноічно-німецьких міст на чолі з містом Любеком, який формально проіснував до 1669р.
1815 рік - центральна комісія навігації по Рейну (вперше міжнародна організація наділяється компетенцією та повноваженнями).
1865 рік - всесвітній телеграфний союз.
1874 рік - всесвітній поштовий союз.
1919 рік - міжнародна організація праці.
1919 рік - Ліга Націй - результат Версальського мирного договору. (Проіснувала до 1946 року).
2. Поняття і ознаки правосуб'єктності міжнародних організацій.
Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їх роль в обговоренні та вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликала необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі права міжнародних організацій. Норми цієї галузі є нормами договірного характеру.
Джерелами галузі права міжнародних організацій є Віденська конвенція про представництво держав у відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї та імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій. Право міжнародних організацій у тво сукупність норм, що регулюють правовий статус, діяльність організацій, взаємодію її з іншими суб'єктами МП, участь у міжнародних відносинах.
Міжнародна організація- об'єднання держав, створене вдповідно до МП, на основі міжнародного договору для співробітництва в політ, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має для цього необхідну систему органів і відповідний правовий статус.
Ознаки міжнародних організацій (позиція науковця Шибаєвої):
- Договірна основа;
- Наявність визначених цілей;
- Відповідна організаційна структура;
- Самостійні права та обов'язки;
- Заснування та діяльність відповідно до МП.
Інші ознаки:
- членство трьох і більше держав;
- повага суверенітету держав-членів та невтручання у внутрішні справи;
- створення відповідно до МП;(ця ознака має констатуюче значення , оскільки міжнародні організації повинні бути створені на правомірній основі установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам, насамперед принципам jus cogens)
- створення на основі міжнародного договору;
- наявність визначених цілей;(міжнародні організації створюються для координації зуслиь держав у тій чи іншій профільній галузі)
- відповідна організаційна структура (постійні органи та штаб-квартира. Найчастіше вищим органом є сесія);
- наявність прав та обов'язків; (права і обов'язки є похідними від прав і обов'язків держав, а також є самостійні міжнародні права та обов'язки організацій)
- установлений порядок прийняття рішень та їх юридична чинність;(в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою)
Всі ці ознаки в сукупності визначають правосуб'єктність міжнародної організації.
Отже, право міжнародних організацій - це сукупність норм, які регулюють правовий статус, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами МП та участь у міжнародних відносинах.
3. Види міжнародних організацій.
Класифікаця:
- міжнародні міжурядові організації (міжнародні організацвї створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав)
- міжнародні неурядові організації (організації, створені міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя)
Міжнародні міжурядові організації поділяються на види:
- за предметом діяльності:
Політичні, економічні, кредитно-фінансові, військові, торгівельні тощо.
- за колом учасників:
Універсальні, регіональні, міжрегіональні, локальні.
- за порядком прийняття членів:
Відкриті та закриті.
- за принципом діяльності:
Правомірні та протиправні.
- за сферами діяльності:
Із загальною компетенцією та спеціальною коспетенцією.
4. ООН.
Історія
- 14 сер 1941 року між президентом США Рузвельтом та прем'яр міністром Великобратинії Черчильом був підписаний документ, який отримав назву Атлантична хартія. (підписаний десь в морі)
- 1 січня 1942 рік - представниками 26-ти союзних держав була підписана декларація об'єднанаих націй - (назву придумав Рузвельт).
- Жовтень 1943 року - в Москві пройшла конференція, де представники Радянського союзу, США, Великобританії закликали до створення такої організації, яка б захищала безпеку в світі. Декларація з підтримки миру та безпеки.
- 1943 рік - Тегиранська конференція. (продовження попереднього )
- 1944 - Перші пункти про оон були окреслені у Вашингтоні. (Домовленість про цілі, структуру, функції організації).
- 25 квітня 1945 року - делегати від 50-ти країн зібралися в Сан-Франциско на нараду об'єднаних націй, підготували статут, одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року і 26 червня підписаний делегатами. ООН офіційно існує з 24 жовтня 1945 року, коли був ратифікований статут п'ятьма постійними членами ради безпеки.
З початку 1946 року починають створюватися і діяти основні органи ООН.
10 січня 1946 - вперше збирається асамблея. Згодом рада безпеки.
1 лют 1946 - перший секрета Тюрбечі.
24 січня 1946 року - генеральна асамбленя приймає першу резолюцію.
Завдання, цілі та принципи оон знайшли своє закріплення в статуті організації.
Членами оон можуть бути лише миролюбні держави, що приймуть на себе зобов'язання, які містяться в статуті і які на думку оон можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Прийом нових членів провадиться за рекомендацією ради безпеки генеральною асамблеєю більшістю 2/3 голосів.
Головними органами оон є:
- генеральна асамблея;
- рада безпеки;
- економічна і соціальна рада;
- рада з опіки;
- міжнародний суд;
- секретаріат.
Генеральна асамблея - сесійний орган оон, який складається з представників усіх держав членів. Вона має право обговорювати будь-які питання, які входять до компетенції оон. Чергові сесії проводяться раз на рік. В разі необхідності можуть проводитись спеціальні сесії, які скликаються генеральним секретарем, за вимогою Ради безпеки або більшості членів оон. На кожній черговій сесії створюється 7 головних комітетів, комітет з політичних питань та питань безпеки, комітет з економічних та фінансових питань, комітет з соціальних, гуманітарних питань, питань культури, комітет з питань міжнародної опіки та території, що не самоуправляються, комітет з адміністративних та бюджетних питань, комітет з правових питань.
Генеральна асамблея приймає постанови, рішення та рекомендації.
Рішення з головних питань приймаються 2/3, всі інші простою більшістю.
Крім цих комітетів генеральна асамблея може створювати допоміжні органи: конференція оон з торгівлі та розвитку, всесвітня продовольча рада.
Рада безпеки - постійно діючий орган, який несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рада безпеки складається з 5 постійних членів та 10 непостійних, що обираються Генеральною асамблеєю на термін 2 роки. Рада безпеки уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, робити рекомендації щодо процедури або методів регулювання таких спорів, розробляти плани створення системи регулювання у зброї, визначати наявність загози миру та робити рекомендації про заходи, які слід прийняти, робити рекомендації щодо прийому нових членів та виключення з членів оон.
рада безпеки здійснює такі заходи:
- превентивна дипломація - дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти.
- миротворчість - дії, спрямовані на те, щоб схилитт ворогуючі сторони до угоди головним чином за допомогою такх мирних засобів, що передбачені в главі 6 статуту оон.
- підтримка миру - забезпечення присутності оон в даному конкретному районі, що зв'язано з розгортанням військового, поліцейського персоналу оон, нерідко поліцейського персоналу;
- миробудівництво в конфліктний період - дії, спрям на попередження спалахів між народами після ліквідації конфлітку або конфліктної ситуації
Економічна і соціальна рада напрямлена на розвиток міжнародного співробітництва у економічній і соціальній галузі.
Склад з 54 членів, що обираються генеральною асамблеєю. Рада має саприяти розвитку міжнародному співробітництву в економічній та соц галузях, здійснює дослідження і складає доповіді з міжнародних питаня. Органами ради є три сесійних комітетів (економічний, соціальний, координаційний), 6 постійних комітетів з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки. Та функціональні комісії (з народонаселення, з прав жінок тощо). Сесії проводяться два рази на рік
Рада опіки - була створена з метою досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності. На даний момент не потрібна.
Міжнародний суд. -Це головний судовий орган оон. Складається з 15 незалежних суддів, обраних з осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимоги, запропоновані у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади або тих, хто є юристами з визнаним авторитетом в галузі МП, не можуть бути громадянами однієї держави.
Держави не члени оон можуть також бути стороною в цьому суді.
Стороною в суді може бути лише держава.
Доведення до відвння суду належать усі справи, передані йому сторонами і питання спеціально передбачені статутом оон за чинними конвенціями.
Секретаріат.
Це постійно діючий адміністративний орган оон, що складається з генерального секретаря та необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається генеральною асамблеєю за рекомендацією Ради безпеки на 5 років, може бути переобраним.
Крім головних органів у ООН є спеціалізовані органи: міжнародний валютний фонд, міжнародний банк реконструкції та розвитку, міжнародна організація цивільної авіації, ЮНЕСКО, всесвітня організація здоров'я, міжнародна організація праці, Всесвітній поштовий союз, МАГАТЕ.
Регіональній міжнародні організації - ліга арабських держав, створена в 1945 році. Це країни, які відносяться до арабського регіону, мають багато нафти. Найголовніша мета - забезпечення безпеки і співробітництва. Офіс у тунісі.
Організація американських держав - 1948 році. Знаходиться у США.
Організація Африканської Єдності - 1968 році. Знаходиться в ефіопії.
Асоціація держав південно-східної Азії. 1967 р, офіс у Індонезії.
Для всіх - забезпечення миру та безпеки і співробітництво.
Організація країн експортерів нафти - 1965 році, штаб квартира у Відні.
Реформування оон може бути група високого рівня із загроз змін - підготовити це питання на семінар!!!
22.10.2014рік
Тема: право міжнародних договорів.
1. Поняття права міжнародних договорів: кодифікація, види.
2. Порядок та стадії заключення міжнародних договорів.
1. Поняття права міжнародних договорів: кодифікація, види.
Право міжнародних договрів - галузь міжнародного права, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з приводу заключення, дії, зміни та припинення міжнародних договорів.
Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори. Мала регіональний характер (діяла в Латинській Америці).
Основним джерелом галузі є Віденська конвенція про право міжнародних договорів (вступила в силу в 1980 рік).
Приклади:
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів;
Конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями;
Види міжнародних договорів залежно від назви:
- трактат (багатосторонній міжнародний договір, який встановлює взаємовідносини між його учасниками з певних політичних питань);
- договір (різні угоди між державами з політичних, економічних, культурних та інших питань);
- пакт (угода між державами з приводу однієї політичної проблеми);
- угода (заключається між урядами і не підлягає ратифікації);
- конвенція (угода в спеціальній галузі з цілого ряду питань);
- декларація (заява однієї чи декількох держав, в якій висловлюється точка зору на якусь важливу проблему);
- конкордат (міжнародний договір, однієї зі сторін є Ватикан);
- картель (угода з приводу обміну військовополоненими та злочинцями);
- модус вівенді (угода тимчасового характеру, яка буде замінена постійною);
- обмін нотами (носить характер міжнародної угоди тільки якщо тести нот ідентичні);
- комюніке (офіційне повідомлення міжнародного характеру, міжнародним договором не є (початок сесії і т. д.);
- акт (міжнародне зобов'язання або одностороння заява урочистого або декларативного характеру);
- протокол (офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється та уточнюється міжнародний договір).
Види за кількістю учасників:
- односторонні міжнародні юридичні акти;
- двосторонні договори та багатосторонні договори.
За сферою дії:
- універсальні;
- регіональні;
- локальні
За ступ відкритості
- відкриті;
- закриті.
В залежності від суб'єкта:
- міждержавні;
- міжурядові;
- міжвідомчі
В залежності від об'єктуправового регулювання:
- політичні;
- з правових питань;
- з питань кордонів;
- з економічних питань;
- з питань транспорту та зв'язку;
- з питань охорони здоров'я;
- з питань війни.
Вимоги, які ставляться до договорів:
- наявність праовздатності суб'єкта;
- наявність відповідного угоди;
- наявність вільного волевиявлення;
- відповідна форма.
Форма міжнародного договору включає в себе:
- мову міжнародного договору (російська, англійська, іспанська, арабська, китайська, французька);
- струтуру міжнародного договору (преамбула, основна частина, заключна частина, додатки);
За Віденською конвенцією суб'єктами міжнародного договору є лише держави, але вона визнає право інших суб'єктів міжнародного права заключати угоди міжнародного права.
Міжнародний договір - явна виражена угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, ща заключена з питань, які мають для них загальний інтерес та направлені на регулювання їх взаємовідносин шляхом створення взаємних прав та обов'язків.
2. Порядок та стадії заключення міжнародних договорів.
Стадії заключення договорів:
Лукашук:
— перша стадія — прийняття тексту.Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;
— друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст;
— третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі.
Панов:
- призначення уповноважених для ведення переговорів;
- пред'явлення та перевірка повноважень;
- узгодження тексту договору;
- обговорення та прийняття тексту;
- аутентифікація договору;
- підписання договору;
- заява зауважень;
- ратифікація договору;
- обмін та депонування ратифікаційних грамот;
- промульгація;
- реєстрація договору.
Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади та державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів регулюється внутрішньодержавним правом, насамперед конституціями. У міжнародних організаціях цей порядок визначається їх статутами. Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи в силу своїх функцій в праві представляти свою державу без спеціальних повноважень, тобто ex officio. До кола таких осіб входять:
- глави держави;
- глави урядів;
- міністри закордонних справ.
У переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори діють через спеціально уповноважених осіб на це. Для цього ім видаються документи, які називаються повноваженнями.
Вироблення узгодженого тексту є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготовки такого тексту є переговори між державами, що домовляються. Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, яких потрібно дотримуватися під час переговорів:
# Рівноправність сторін;
# Недопустимість дискримінації, диктату та втручання у внутрішні справи.
Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору.
1) Звичайні дипломатичні канали;
2) Міжнародні конференції;
3) Міжнародні організації.
Прийняття тексту виражається в особливій процедурі голосування. Двосторонні договори та договори з невеликою кількістю учасників приймаються одноголосно.
Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність, тобто текст договору є остаточним і змінам не підлягає. Це може бути здійснено шляхом парафування, тобто попереднього підписання міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь в його розробленні. Також це може бути просто підписання, підписання ad referendum (з умовою подальшого схвалення компетентним державим органом), включення тексту в заключний акт конференції або резолюцію міжнародної організації.
Наступною стадією укл дог є вираження згоди держав на обов'язковість договору. Шляхом підписання, обміну документами, ратифікації договору, його прийняття та затвердження, або приєднання в будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.
Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного договору, що означає згоду на обов'язковість договору.
Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом, найчастіше це здійснює законодавчий орган чи глава держави на підставі акту про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту, ратифікація вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами, в цьому випадку двосторонні хдоговорів або передання на зберігання депозитарію у випадку багатосторонніх договорів.
Можливість приєднання передбачається в договорі і як правило здійснюється тими ж органами, що і ратифікація. Депозитарій - це держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов'язання зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію про приєднання тощо.
Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Найчастіше це держави, в яких відбуваються переговори та підписання договору.
Реєстрація міжнародних договорів - це вненсення до спеціального реєстру міжанродної організаціі міжнародного договору, який набув чинності та дає згоду посилатися на нього в органах такої організації. Найчастіше це секретаріат ООН.
Застереження - одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації або приєднання до договору, за допомогою якого вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.
Вступ договору в силу означає настання моменту з якого договір починає діяти як юридичний акт. Договір набуває чинності на умовах в ньому вказаних. Вступ договору в силу і початок його застосуванні потребує ратифікації. Строк дії міжнародного договору визначається в самому договору. Це можуть бути строкові.
Пролонгація міжнародного договору - це продовження строку дії договору з метою забезпечення його безперервності шляхом укладання спеціальної угоди або передбаченням такої угоди в тексті договору.
Припинення дії міжнародного договору - це втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим юридичним договором або за вольовим рішенням сторін.
Вольові способи припмнення дії договору:
- денонсація,
-скасування,
-новація;
- анулювання.
Невольові способи:
- закінчення строку дії;
- виникнення нової імперативної норми;
- війна;
- припинення існування суб'єктів.
Денонсація - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та строки обумовлені в ній.
Анулювання - одностороння відмова від міжнародного договору, якщо є достатньо підстави, визначені нормами міжнародного права.
Скасування - припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін.
Новація - укладання державами-учасницями нового договору з тих самих питань.
Крім припинення дії існує призупмнення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу. Дія відновлюється автоматично після усунення обставин, що спричинили призупинення або переростають у припинення дії міжнарогодного договору.
Основним принципом дії міжнародних договорів є принцип pacta sunt srevanta (договори повинні виконуватися). Не можна посилатися на внутрішне право як на підставу невиконання договорів.
Тлумачення міжнародного договору- з'ясування реального значення та змісту договору. Існує офіційне тлумачення, що здійснюється учасниками договору, спеціальними органами, наприклад Міжнародним судом.
Також є неофіційне тлумачення, наприклад доктринальне.
Також за спеціальними прийомами тлумачення поділяється на граматичне, логічне, історичне, систематичним.
Одним з основних етапів розробки договору є перемови стосовно узгодження тексту договору. Форма прийняття договору визначається в процесі переговорів, а якщо договір приймається в рамках міжнародної конференції – правилами процедури.
Прийняття тексту договору найчастіше здійснюється голосуванням. Тексти двосторонніх угод приймаються одноголосно. Багатосторонні договори можуть прийматися шляхом консенсусу (без голосування) або 2/з голосів. Консенсуальна форма активно застосовувалася при підготовці Заключного акту наради в Хельсінкі (1975 р.).
Встановлення автентичності тексту.Після завершення перемов настає необхідність зафіксувати той факт, що оновлений текст є остаточним і подальшим змінам не підлягає. Це називають встановленням автентичності договору. Автентичність тексту двосторонньої угоди може встановлюватися шляхом парафування, тобто постановки уповноваженими особами своїх ініціалів. Крім цього застосовуються інші способи встановлення автентичності тексту багатосторонніх договорів: включення тексту договору до заключного акту міжнародної конференції, прийняття міжнародною організацією спеціальної резолюції, яка відкриває договір для підписання, тощо. Часто стадія встановлення автентичності збігається з підписанням договору.
Підписання договору є найважливішим способом вираження згоди держави на обов'язковість для нєї договору, якщо він не вимагає подальшої ратифікації. Воно дає також право державі, яка підписала договір, зробити його ратифікацію, приєднання.
Ратифікація — це затвердження договору вищим органом державної влади, внаслідок чого він здобуває обов'язкову для цієї держави силу. У відповідності до ст. 14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. згода держави на обов'язковість для нєї договору виражається ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією; б) держави, які беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір під умовою ратифікації; г) намір держави підписати договір під умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час перемов.
Учасники двосторонньої угоди обмінюються ратифікаційними грамотами, грамоти багатостороннього договору здаються державі-депозитарію, визначеній учасниками договору.
Затвердження (прийняття)означає схвалення договору тим органом, до компетенції якого входить його укладання. Затверджуються тільки ті договори, що не підлягають ратифікації та передбачають необхідність їхнього затвердження.
Застереження— одностороння офіційна заява держави під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження нею міжнародного договору або приєднанні до нього, за допомогою якої держава бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору стосовно їхнього застосуванні до даної держави.
Застереження не може бути зроблено, якщо: а) дане застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити лише певні застереження, до числа яких дане застереження не входить;
в) застереження є несумісним з об'єктом та цілями договору.
Право на застереження є суверенним правом кожної держави. Воно дає можливість стати учасником договору державам, які приймають основні положення договору, його об'єкт та цілі, але в силу різних причин не можуть погодитися з цільними, найчастіше другорядними, частинами договору.
Застереження та заперечення проти нього повинні бути зроблені в писемній формі та доведені до відома договірних держав - учасниць договору або держав, що мають право стати ними. Якщо застереження зроблено під час підписання договору, що підлягає ратифікації, прийняттю або затвердженню, воно зазвичай міститься у ратифікаційній грамоті, у протоколі про обмін іздавання на збереження ратифікаційних грамот або ж в інших спеціальних документах. Держава - учасниця договору може в будь-який час зняти застереження або заперечення проти нього.
Депозитарій.Депозитарієм є зберігач оригіналу багатостороннього договору й усіх документів, які до нього відносяться (заяв, застережень, ратифікаційних грамот, документів про прийняття, приєднання, денонсацію).
Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або головна адміністративна посадова особа організації (наприклад, Генеральний секретар ООН є депозитарієм Пактів про права людини 1966 р.).
Якщо депозитаріями є кілька держав (наприклад, за Договором про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою від 5 серпня 1963 р. депозитаріями є уряди Російської Федерації, Великобританії та США), то можна здати документи, які стосуються даного договору, одному з зазначених урядів.
Права й обов'язки депозитарія встановлені Віденською конвенцією 1969 р. (ст. 77), але іноді вони визначаються у самому багатосторонньому договорі.
Функції депозитарія полягають:
а) у збереженні оригінального тексту багатостороннього договору і переданих депозитарієві повноважень;
б) у підготовці засвідчених копій з оригінального тексту і підготовці будь-яких інших текстів договору на таких інших мовах, що можуть бути передбачені договором, а також у перепровадженні їх учасникам і державам, які мають право ставати учасниками договору;
в) в одержанні підписів під договором, в інформуванні учасників про документи, повідомлення, що відносяться до договору;
г) в інформуванні держав про те, коли необхідна кількість ратифікаційних грамот або документів про прийняття, приєднання тощо, необхідних для набуття договором чинності, було отримана або денонсована;
д) у реєстрації договору в Секретаріаті ООН.
Реєстрація.Важливою стадією укладання міжнародних договорів є реєстрація. Питання про доцільність реєстрації договору вирішують самі держави-учасниці. Згідно зі ст. 102 Статуту ООН будь-який договір, укладений будь-яким членом Організації може бути зареєстрований у Секретаріаті ООН, який внесе зареєстрований договір до спеціального реєстру й опублікує його.
Секретаріат ООН опублікував на 1 січня 1998 р. понад 1000 договорів у «Збірці договорів ООН». Відмова від реєстрації договору в Секретаріаті ООН не дозволяє сторонам посилатися на нього в суперечці, що розглядається в системі органів мирного вирішення спорів, зокрема в Міжнародному суді.
24.11.2015 рік.
Тема: право зовнішніх зносин.
1. Поняття та загальна характеристика, джерела права зовнішніх зносин.
2. Система органів зовнішніх зносин.
3. Дипломатичне право.
4. Консульське право.
5. Право спеціальних місій.
6. Дипломатичне право міжнародних організацій.
1. Поняття та загальна характеристика, дажерела права зовнішніх зносин.
До кінця 70-х років 20 ст. говорили переважно про дипломатичне та консульське право як галузь МП, але ситуація змінюється завдяки професору Сандровському, який вважав, що ця назва не охоплює всіх компонентів цієї галузі і більш вдалою пропонує "право зовнішніх зносин".
Перший приклад: Закони Ману - дипломатичне мистецтво як уміння запобігти війні та забезпечити мир.
Давня Греція: проксени - ті, хто захищав інтереси консулів.
Давній Рим: створені спеціальні органи зовнішніх зносин. Поділялися на класи: посли, оратори і вісники. З'являється інститут привілеїв та пріоритетів послів.
Феодальний період:
З 1815 року починається кодифікація: на конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір з дипломатичного права "Віденський протокол про класи дипломатичних агентів". В 1818 році були внесені зміни, але вони не прижилися, тому виклристовується редакція 1815 року.
· Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року. Основоположний документ для інституту дипломатичного права .
· Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, вступила в силу в 1967 році.
· Віденська Конвенція про спеціальні місії 1969 року, вступила в силу в 1985 році.
· Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року (в силу НЕ вступила).
Право зовнішніх зносин - галузь міжнародного публічного права, що складається з системи норм та принцмпів МП, що виражаються в узгодженні волі суб'єктів міжанродного права відносно прав та обов'язків, їх офіційних органів в процесі здійснення їх зовнішніх зносину відповідності з принципами сучасного міжанродного права.
Структура права зовнішніх зносин (інститути):
- дипломатичне право;
- консульське право;
- право спеціальних місій;
- дипломатичне право МО.
2. Система органів зовнішніх зносин.
Органи зовнішніх зносин- це орагни, які здійснюють представництво та захист інтересів держави та їх громадян в офіційних відносинах з іншими державами та іншими суб'єктами міжнародного права в сфері політичних, а також економічних, правових та інших офіційних зв'язків.
Прийнято розрізняти зовнішні зносини у широкому та вузькому розумінні:
У широкому: це система зовнішніх зв'язків всіх суб'єктів, що діють на території держави. Саме вони формують систему міжнароднтх відносин.
У вузькому: це частина загальної системи міжнородних відносин та міжанродної діяльності держави, яка охоплює лише офіційні, які здійснюються за допомогою особливих державних органів, відносини між суб'єктами міжнородного права, метою яких є здійснення зовнішніх функцій держави.
Система органів зовнішніх зносин складається з двох груп:внутрішньодержавні, що знаходяться на території держави, та зарубіжні, що знаходяться за її межами.
Внутрішньодержавні орагни поділяються на органи загальної компетенціїта спеціальної компетенції.
Орагни загальної компетенції здійснюють політичне керівництво. До них відносяться президент, парламент, уряд, міністерство закордонних справ.
Закон "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики": забезпечення загальних інтересів, створення сприятливих зовнішньополіт умов для діяльності держави.
Зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні та тимчаосві
Постійні: дипломатичні предствництва, посольства, місії, консульські та тогрівельні представництва, представництва при міжанродних орагнізаціях.
Тимчасові: це спеціальні місії для участі в тимчасових заходах та переговорах.
3. Дипломатичне право.
Дипломатичне право -це сукіпність міжнародно-правових норм, що визначають становище та діяльність дипломатичних представництв держав, акредитованих в країнах їхнього перебування. Головним джерелом цієї галузі є Віденська конвенція 1961 року.
Згідно з Віденською конвенцією, встановлення дипломатичних відносин та заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою. Дипломатичне представництво- це постійний зарубіжний орган зовнішніх зносин держав-контрагентів за посередництвом якого вони підтримують взаємні дипломатичні відносини.
Диплом представництва: посольства, нунсіатури (Ватикан); постійні місії або інтернунсіатури.
Призначення на посаду глав і членів.
Згідно зі ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. глави представництв поділяються на три класи:
а) клас послів і нунціїв(повноважних представників Ватикану), що акредитовані при главах держав;
б) клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при главах держав;
в) клас повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ.
Згідно зі ст. 15 Конвенції 1961 р. клас, до якого повинні належати глави дипломатичних представництв, визначається угодою між державами.
Порядок призначення на посаду.
Після того, як сторни домов про клас осіб, що їх очолюють необхідно провести акредитування, тобто процес призначення та вступу на посаду.
Стадії призначення на посаду:
1) добір кандидатури посла;
2) запит агреману;
3) видання акту внутрішнього права, який оформлює призначення;
4) видача призначеному представникові довірчих грамот;
5) попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебування ( про прибуття до країни перебування аудієнція міністра закордонних справ і передання їм копій довірчих грамот;)
6) вручення під час офіційної церемонії ввірчих грамот главі держави перебування;
7) офіційне повідомлення пресі про здійснення вручених грамот.
Агреман - це згода уряду запитуваної держави про призначення певної особи як глави дипломатичного представництва держави, що акредитує.
Ввірчі грамоти- це документ, який держава, що акредитує видає своєму послу чи посланцю для вручення главі держави перебування. Копії міністрам зовнішніх справ, оргінал - главі держави.
Закінчення місії дипломатичного агента може відбутися:
- з ініціативи держави, що акредитує (в разі переведення дипломата на інше місце служби);
- з ініціативм держави-перебування у випадку її відмови визнавати даного дипломатичного агента співробітником представництва. А саме якщо держава, яка акредитує, відмовиться виконати або не виконає протягом розумного терміну свої зобов'язання, то держава-перебування може відмовитися визнавати дану особу співробітником представництва. Відмова визнавати дипломата співробітником представницва означає, що він буде розгляд державою-перебування лише як приватна особа (Dismissal).
Припинення роботи дипломатичного представництва в цілому відбувається:
- коли дипломатичні відносини між даними державами розірвані або перервані;
- коли між ними виник стан війни;
- при припиненні існування однієї з держав як суб'єкта міжнародного права;
Персонал дипломатичного представництва поділяється на три категорії:
1) дипломатичний персонал- це члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це особливі передбачені для дипломатичної служби держав ступені розрізнення, які присвоюються членам дипломатичного персоналу, відомства закордонних справ, як у центральному його апараті, так і у зарубіжних його представництвах. В Україні встановлено 11 рангів. Поняття дипломатичного корпусу розрізняють в широкому та вузькому розумінні.
В широкому - це сукупність членів дипломатичного персоналу всіх закордонних посольств і місій, акредитованих в даній державі та членів їх родин.
У вузькому - це лише глави всіх дипломатичних представництв, акредитованих в державі.
Дуаєн - особа, яка очолює диломатичний корпус. Правила призначення: правового регулювання не існує, але найчастіше або найстаріший за віком, або хто перший передав ввірчі грамоти.
2) адміністративно-технічний персонал- це референди, перекладачі, технічні секретарі, шифрувальники, канцелярський персонал, бугалтери, економісти тощо. Ці співробітників не мають дипломатичнтх рангів. Мають службовий паспорт.
3) обслуговувальний персонал - прибиральниці, водії, садівники, кухарі тощо. Найчастіше це представники країни-перебування.
Функції дипломатичного представництва:
- функція представництва;
- інформаційна функція;
- дипломатичний захист;
- функція переговорів;
Дипломатичні пріорітети та привілеї- це сукупність міжнародно-правових норм, які передбачають особливі права, винятки та переваги, що надаються іноземним, дипломатичним та консульуським предст, спеціальним місіям, постійним представництвам держав при міжнародних організаціях і місіям постійних спостерігачів при них, делегаціям держав на сесії і органам міжнародних міжурядових оргінізаціях, делегаціям на міжнародні дипломатичні конференції і деяким іншим органам зовнішніх зносин, які представляють скб'єкти міжнародного права.
Дипломатичні імунітети - це таке, що базується на основних принципах міжнародного права не підлягання членів диплом представ та їх персоналу місцевій юрисдикції.
дипломатичні привілеї - деякі особливі права та переваги, якінадаються іноземним офіційним представництвам та їхньому персоналу, виходячи з поваги до суверенітету держави, яка акредитує.
Привілеї поділяються на дві групи: привілеї в цілому та особисті привілеї.
Привілеї та імунітети дипломатичного представництва в цілому - недоторканість приміщень, архівів і документів, фіскальні та митні пільги та переваги, право представництва на прапор та інші символи держави тощо.
Привілеї та імунітети членів персоналу представництва - особиста недоторканість дипломатичних агентів, недоторканість їхньої особистої резиденції, податкові пільги, митні привілеї.
4. Консульське право.
Задачами консульських установ є захист з-за кордону прав та інтересів України, юридичних осіб і громадян; сприяння розвитку дружніх відносин України з іншими країнами;
Розширення економічних, торгівельних, науково-технічних, гуманітарних та інших зв'язків; сприяння вихідцям з України та їм спадкоємцям.
Консульська установа - це постійний державний орган, зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.
В міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:
1) генеральне консульство;
2) консульство;
3) віце-консульство;
4) консульське агенство.
Консул приступає до виконання своїх обов'язків після отриманняекзекватури –дозвіл держави перебування на виконання консульських функцій даною особлю в даному консульському окрузі.
Глава консульської установиотримує консульський патент–це документ, який видається компетентним органом акредитиючої державт, що підтвержує факт призначення відповідної особи главою консульської установи.
Консульські представники є службовцями міністерства закордонних справ, їм присвоюються дипломатичні ранги. Персонал консульських установ поділяється на три категорії:
- консульські посадові особи;
- консульські службовці, які здійснюють адміністраивно-технічну роботу;
- обслуговуючий персонал.
Консул виконує функції, передбачені консульським статутом та законодавством України. Він виконує свої функції особисто, не менше одного разу на рік проводить об'їзд свого округу, вживає заходів, щоб юридичні особи та громадяни Україникористувалися в повному обсязі всіма правами, наданими законодавством держави-перебування та міжнародними договорами, зобов'язаний приймати усні та письмові звернення, бере участь у проведенні політичних заходів.
Консульські привілеї та імунітети консульської установи - це недоторканість помешкань консульських установ, фіскальний імунітет (звільнення консульських помешкань від ксіх державних, муніципальних податків та зборів), недоторканість консульського архіву та документів, свобода пересування, свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей.
Імунітет та привілеї консульськоі особи - особиста недоторканість, імунітет від судової та адміністративної юрисдикції, фіскальний імунітет і митні привілеї.
5. Спеціальні місії.
Спеціальні місії - це тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, що визначаються за угодою між даними державами.
Держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою, попередньо отриманою через дипломатичні та інші канали. Функціі спеціальної місії визначаються за взаємною згодою, наявність дипломатичних і консульських відносин для відправлення спеціальної місії не є обов'язковим. Держава, що відправляє може за власним рішенням призначати членів спеціальної місії, попередивши державу перебування про склад та чисельність місії. Держава, що приймає місію, може відмовити, не пояснюючи причину.
Представники місії, як правило, є громадянами держави, що відправляє. Тільки за згоди держави, що приймає це може бути її громадяни.
Тема: Міжнародне гуманітарне право.
1. Поняття та система міжнародного гуманітарного права.
2. Принципи міжнародного гуманітарного права.
3. Поняття, види та правове регулювання збройних конфліктів.
4. Початок війни, праові наслідки, засоби та методи її ведення.
5. Учасники воєнних дій.
1. Поняття та система міжнародного гуманітарного права.
Міжанродне гуманітарне право - система принципів і норм, що регулюють специфічні відносини між суб'єктами міжанродного права, що виникають під час збройних конфліктів.
об'єктом регулювання цієї галузі є специфічні суспільні відносини, що виникають під час збройних конфліктів та війни. Міжнародна спільнота виробила певний кодекс поведінки для учасників збройних конфліктів, до яких належать писані норми, загальні принципи права, звичаєве право.
Приблизно в 2 тисячолітті до н. е. виникли перші закони ведення війни (закони Ману, кодекс Посідо). Основоположником міжнародного гуманітарного права є Жан-Жак Руссо.
Андрій Дюнан (документ стосовно поранених). Першим юридичним оформленням захисту жертв війни стала Женевська конвенція 1864 року Про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни. Цяконвенція дає назву напрямкові в міжанродному гуманітарному праві - право Женеви. Сприяла кодифікації МП. 1906 рік внесені зміни (норми стосовно війни на морі).
1929 році - прийнято двіЖеневські конвенції. Перша мала таку саму назву (1864); друга містила правила і принципи, що визначали порядок взяття та утримання в полоні.
Другий напрямок в міжн гуман праві носить назву право Гааги. Це норми і принципи обмеження засобів і методів ведення війни (пов'яз з ім'ям Френсіса Лібера).Передбачала обмеження страждання. Тобто нлрми, які стосуються зменшення завдання страждань самим військовим, які берутб участь у воєнних діях.
Першим міжнародним документом цього напрямку стала Санкт-Петербурзька декларація про заборону використання вибуховихі запалювальних снарядів вагою менше, ніж 400 грамів. Напрям розвив на міжнародних конференціях в Парижі, Брюселі і Гаазі.
У 60-ті роки 20 ст. ООН розширила свою діяльність у створенні системи гуманітарного права.
Третій напрямок - Нью Йоркський. Охоплює арешт та видачу злочинців, винних у військових злочинах і захист цивільного населення.
1993 рік - Конвенція про заборону хімічної зброї.
1997 рік - Оттавзька конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін та їх знешкодження.
2. Принципи міжнародного гуманітарного права.
це основополіжні правила поведінки сторін, що воюють. вони бувають загальногалузеві.
Найбільш відомі це універсальні принципи:
– принцип недискримінації, тобто незалежно від того до якої країни належать поранені, їм потрібно надавати допомогу
-Принцип гуманності, тобто зобов'язання сторін погодитися з беззахисними гуманно, неприпустимо застосування варварських та нелюдських засбів ведення збройної боротьби, заборони зброї надмірних страждань, захист культурних та релігійних цінностей у період збройних конфліктів).
-Принцип відповідальності, тобто ввести в дію законодавство необхідне для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, що здійснили, або наказали здійснити порушення.
Підгалузеві принципи:
Принципи права Гааги:
1) Право сторін, що беруть участь у конфлікті вибирати засоби заподіяння шкоди не є необмеженим.
2) Забороняється нападати на цивільне населення.
3) Проводити рлзмежування між учасниками, що беруть участь у збройних конфліктах та цивільним населенням.
Принципи права Женеви:
1) Особи, виведені зі строю, а також ті, хто не бере участі в безпосередніх збройних конфліктах мають право на повагу, захист та гуманне поводження.
2) Кожен має на повагу життя, психічну та фізичну недоторканність, повагу до всього, що є невід'ємною частиною його життя.
3) Кожний має право на особисту безпеку та основні судові гарантії.
4) Ніхто не повинен підлягати фізичним або моральним знущанням, жорсткому принижиючому людську гідність поводженню.
3. Поняття, види та правове регулювання збройних конфліктів.
Об’єктом регулювання міжнародного гуманітарного права є специфічні відносини, що виникають під час збройних конфліктів і можуть набирати форми війни.
Війна - це відносини між двома державами або між двома групами держав, що характеризується розривом дипломатичних відносин, призупиненням застосування загальних норм Міжнародного права мирного часу та загальною рішучістю вдаватися до насильства.
В міжнародному праві війна - збройний конфлікт (міжнародного характеру та не міжнародного характеру)
Міжнародний конфлікт: коли суб'єкт МП чинить збройний конфлікт іншому суб'єкту.
Неміжнародногонародного хар - конфлікти на території якоїсь держави між її збройними силами та іншими організованими озброєними групами, які перебувають під відповідальністю командування, здійснюють такий контроль над частиної її території, який дозволяє здійснювати безперервні та узгоджені воєнні дії.
До 1949 р в мп використовувався термін війна, тепер використовуємо термін збройний конфлікт.
Гуманітарна інтервенція - військове втручання, події, що відбувається в країні при наявності збройних конфліктів міжнаціонального або релігійного характеру для надання гуманітарної допомоги населенню та припинення протистоянь.
5. Учасники воєнних дій.
Учасники воєнних дій поділяються на особовий склад збройних сил, збройний склад ополчень та добровольчих загонів, включаючи особовий склад лрганізованих рухів опору, які належать конфліктуючій стороні і діють на їх власній території або поза нею навіть якщо ця територія окупована. Розрізняють дві категорії осіб, які входять до складу зс:
- комбатанти;
- некомбатанти.
Комбатанти або воюючі - це особи, які включені на законній підставі в особовий склад збройної сили певної держави і мають законну підставу застосовувати в у воєнному конфлікті зброю.
Некомбатанти - медичний персонал, інтенданти, військові кореспонденти, військовий юридичний та інший персонал.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 317; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!