Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному та культурному житті (друга половина 60-х - середина 80-х років).
З приходом до влади Л.І.Брежнєва було згорнуто господарські реформи Хрущова. Децентралізовану систему управління (радгоспи) заміняють на централізовану. У 1967-1968 pp. йде поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Починаються пошуки нових шляхів піднесення економіки. З1966 р .запроваджуються економічні методи управління промисловістю: підприємства переводять на госпрозрахунок, надавши їм більше прав, самостійності у вирішенні власних проблем. Однак це була видимість реформ, країна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Зростала чисельність робітників, але приріст промислової продукції знижувався. Майже удвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці. Нерідко траплялося так, що найбагатші землі передавалися під індустріальне будівництво або затоплювались штучними морями. Дедалі різкішими ставали відмінності соціально-побутових умов життя мешканців сіл і міст. Все це спричинило виїзд найбільш працездатної частини сільського населення до міст ,обезлюднення цілих сіл і хуторів. Протягом 1966-1985 pp. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. чоловік. Зростала сільська бюрократія, повністю по збавляючи колгоспи будь-якої самостійності. Посилювалась прихована експлуатація села, коли ціпи на сільськогосподарську техніку постійно підвищувались, а на сільськогосподарську продукцію залишалися фактично без змін. Надзвичайно повільними темпами зростав матеріальний рівень життя народів СРСР. І той ріст забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу, електроенергії.Значна частина природних багатств вивозилася з України, однак валюта осідала у центральних відомствах. Тільки електроенергії Україна експортувала щороку на 1млрд. Однак жодного мільйона карбованців вона за це не одержувала. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сфері освіти, науки, культури, медицини. Все це призвело до застою в соціально-економічній сфері. В той же час посилювались деформації в політико-управлінській сфері. У 1972 р. відбулася заміна в керівництві Україною: замість П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Вольові методи управління збереглись і зміцнилися, посилився ідеологічний диктат партапарату.Восени 1965 р. відбулася перша, а в січні - травні 1972 р. - друга велика хвиля арештів на Україні Їх жертвами стали: В.Чорновіл, З.Дзюба, В.Стус, Н.Світлична. Політичні процеси над ними відбулися у 1972-1973 pp., в цей час вимусили покаятися Івана Дзюбу. 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група, спрямована на виконання Гельсінських угод (Українська Гельсінська Група), до складу якої увійшли: М.Руденко (керівник), О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко. Група ставила своєю метою боротьбу за права людини та українського народу. У 1978р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури; у 1983 р. - "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.Русифікаторська політика Москви ще більше посилювала опір в Україні.
|
|
|
|
|
|
Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення
Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів. На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції. Дисидентство складалося з трьох основних течій:
1)правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим, Левком Лук'яненком 2) релігійне дисидентство В Україні воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви 3) Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю. До цього напряму належали В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». У квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів. З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство. Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.). Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження. Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів. Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР. У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти. Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були: підміна справжнього народовладдя формальним , зростання бюрократичного апарату, заідеологізованість суспільно-політичного та духовного життя, згортання демократії і гласності. У 1977 р. була ухвалена нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей: безмежну владу комуністичної партії. Саме комуністична партія і партійні організації були реальним зосередженням влади. У кінці 70-х Радянський Союз, що постійно заявляв про свою миролюбність, розпочав військову інтервенцію в Афганістані. Захід відповів бойкотом Олімпійських ігор 1980 р. у Москві. СРСР перейшов до відвертої конфронтації з країнами НАТО, що спричинило збільшення тягаря військових витрат і розкручування нового витка «холодної війни».
|
|
|
|
|
|
Курс на перебудову: плани та реальності його здійснення в Україні
Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників. Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи. Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації. Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 322; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!