Українське козацтво на території Кримського ханства.
14 травня 1709 р. росіяни зруйнували Запорозьку Січ на Чортомлику. При цьому частині січовиків удалося вислизнути з облоги та врятуватися втечею на кримську територію. 27 червня того ж року, після невдалої для Карла XII та його українських союзників Полтавської битви, на терени Кримського ханства відійшли й ті запорожці, які разом із кошовим отаманом К. Гордієнком були під Полтавою. Не можна сказати, що уряд Кримського ханства та військове командування турецьких фортець Північного Причорномор’я радо зустріли неочікуваних візитерів. Несанкціонований вступ на територію Османської імперії значних військових сил нещодавніх ворогів загрожував не тільки можливими обопільними провокаціями, а й загостренням відносин із московським царем, з перспективою втягнення турків та татар у війну. Перебування на теренах ханства козацькі лідери вважали явищем тимчасовим. Тому про вступ Війська Запорозького Низового у кримське підданство у 1709 р. мова не йшла.
На території Кримського ханства козаки створюють Олешківську Січ, яка містилася в урочищі Олешки, або Кардашине (Кардаши, Кардаш-Орман) – на лівому березі Дніпра між сучасними смт Гола Пристань та м. Цюрупинськ Херсонської області. Її першими поселенцями стали ватажани-промисловики, які не брали участі у військовій кампанії 1709 р., а з самого початку перебували на рибних та соляних промислах у пониззі Дніпра. Також до них приєдналася й та частина січовиків, яким вдалося врятуватися після розгрому. Попри порівняно низьку чисельність запорожців у Олешках, упродовж 1709-1710 рр. саме це поселення сприймали як правонаступника Чортомлицької Січі.
|
|
|
З осені 1711 р., після повернення більшості запорожців з Бессарабії, олешківське поселення набуває рис, притаманних власне Січі. Від цього моменту кількість його мешканців зросла до 6 тис. осіб, самих тільки неодружених козаків. При цьому багато січовиків ще перебувало у Буджаку та навіть у Валахії. Саме з цього часу починається зведення ровів та валів, адміністративних споруд та куренів. Принаймні саме на 1711 р., хоча й без вказівки на місяць, припадають перші згадки про існування в Олешках стаціонарних січових куренів. Вірогідно, тоді ж було зведено й церкву.
Олешківська Січ існувала впродовж 19 років, до 25 травня 1728 р., коли її було зруйновано представниками проросійської партії козацтва, лідерами якої були Іван Малашевич та Іван Гусак. Епізод із міжусобицею двох антагоністичних груп січовиків тим більше цікавий, що безпосередньо пов’язаний із питанням про існування паралельного військового центру. Очевидно, певна частина запорожців, яка хотіла повернутися на батьківщину, наприкінці 1727 – на початку 1728 рр. вийшла на Чортомлик та стала кошем на місці старої Січі. Каталізатором виходу, скоріш за все, стали репресії кримського хана щодо запорожців, яких було втягнуто у міжусобну війну за престол ханів Адил та Менглі Гіреїв. Тоді ж і було відроджено Чортомлицьку Січ. Однак для легітимності її існування керівництву необхідно було отримати військові регалії, знищити Січ в Олешках та перевести тамтешніх козаків і населення навколишніх слобід на Чортомлик, що й було здійснено у травні 1728 р. Січ простояла на Чортомлику наступні 2 роки. Навесні 1730 р., після того, як стало зрозуміло, що російський уряд не поспішає дарувати запорожцям своє прощення та прийняти їх у підданство, військовий Кіш було перенесено – цього разу на правий берег р. Кам’янка при впадінні її у р. Дніпро.
|
|
|
Кам’янська Січ була наступною й останньою із запорозьких Січей у межах Кримського ханства. Вона розміщувалася на південних околицях теперішнього с. Республіканець Бериславського району Херсонської області. Кам’янську Січ було обнесено валом і ровом, на її території традиційно діяла церква Покрови Пресвятої Богоматері, містилися адміністративні будинки та 38 січових куренів, функціонувало торгівельно-ремісниче передмістя з розгалуженою інфраструктурою майстерень, крамниць, шинків, постоялих дворів. Січ у Кам’янці простояла до 31 березня 1734 р. – дня виходу Війська Запорозького з кримського підданства, після чого відродилася остання з Січей – на р. Підпільна.
|
|
|
Із 1713 р., після остаточної стабілізації російсько-турецьких відносин, на вищих старшинських посадах Коша дедалі частіше перебували особи, що представляли інтереси саме проросійської партії запорозьких громад. До найпослідовніших у такій своїй орієнтації діячів, безперечно, належали кошові отамани І. Малашевич, В. Гуж, І. Гусак. Саме на часи їхнього отаманства припадають спроби вступити у переговори з вищими російськими воєначальниками та гетьманською адміністрацією. Кінцевою метою подібних звернень мала стати реабілітація Війська Запорозького та прийняття його у російське підданство. Глибинні причини невдоволення та наступної рееміграції запорожців корінилися у невизначеності статусу Війська Запорозького Низового у військовій та політичній системах Кримського ханства та у невдоволенні запорожців широким комплексом несприятливих чинників економічного, внутрішньо- та зовнішньополітичного характеру. Специфіка феодальної системи Кримського ханства не давала змоги без відповідних змін поширити на Військо Запорозьке Низове модель васально-сюзеренних відносин, що була поширена у Московському царстві – надання козацькою громадою військових послуг у вигляді охорони кордонів та участі у воєнних кампаніях в обмін на визнання державою права війська розпоряджатися земельним фондом та природними ресурсами контрольованої ним території, з доданням до цього низки пільг у торгівельно-ремісничій діяльності та сплати щорічного жалування. Фактично, визнання певних територій землями, які б належали винятково Війську, не відбулося впродовж усіх 23 років перебування запорожців у підданстві Гіреїв. Поземельні відносини запорожців з адміністрацією ханства було побудовано за тією самою схемою, за якою користувалися землями ногайські орди Північного Причорномор’я. За кожним з кочівницьких угруповань закріплювалися певні, чітко окреслені, території для кочування за умови виконання ними васальних зобов’язань, головним з яких було надання військових загонів для участі у воєнних кампаніях. Однак землі ці перебували у тимчасовому користуванні. Зрозуміло, що такий стан речей не міг задовольняти запорожців.
|
|
|
Трохи кращими були справи з користуванням природними ресурсами на всій території Кримського ханства. Зокрема, не існувало жодних обмежень на заняття запорожців рибальством та мисливством. Не останньою чергою це було пов’язано з тим, що ці дві галузі ніколи не становили основу господарства татарських та ногайських номадів. Разом із тим переробка їх продукції була неможливою без постійних надходжень значної кількості солі. Поклади самосадної солі на території ханства зосереджувалися у солоних озерах на Кримському півострові (Сиваш) та на Кінбурнській косі (Прогної). У перші часи перебування запорожців у кримському підданстві їм дозволялося безкоштовно брати з озер стільки солі, скільки їм було потрібно для рибообробної промисловості. Надалі ці обсяги було скорочено лише до необхідного мінімуму, з огляду на широкий продаж запорожцями солі чумакам-ватажанам із метрополії.
У перші п’ять років свого перебування у кримському підданстві запорожці отримували незначне грошове та хлібне жалування, причому найбільше проблем виникло зі сплатою останнього, з огляду на низький рівень товарного виробництва злакових культур у Кримському ханстві у цей період. Утім, невдовзі після того, як російсько-турецькі відносини стабілізувалися та майже на 20 років змістилися у площину озброєного нейтралітету, османські та кримські можновладці взагалі відмовили запорожцям у жалуванні, не вбачаючи перспективи їх використання у широкомасштабних воєнних діях. Надалі козаки отримували жалування лише як нагороду за участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ. Боєприпаси – порох та свинець – також видавали тільки напередодні походів і пропорційно до кількості козаків, які мали взяти участь в останніх. За таких умов запорожці мали покладатися тільки на власний економічний потенціал.
Істотно ускладнило економічну діяльність запорожців на кримській стороні переведення ногайців з Кубані, яке відбулося у 1724 р. У пониззях р. Дніпро, як на правому, так і на лівому боці, від того часу почали кочувати ще 2 тис. родин єдисанців, які залишили землі Калмицького ханства, васала Російської імперії. Оскільки заняття скотарством було важливою складовою запорозької економіки, обмеження території випасу худоби значно зачепило інтереси Війська Запорозького та прислужилося каталізатором процесів, що підштовхували запорожців до повернення під російську протекцію. Показово, що появою у Північному Причорномор’ї нових груп ногайців були невдоволені не тільки запорожці, а й кримські татари. Степом почали ширитися чутки, нібито цих ногайців прийняли у кримське підданство в обмін їх на запорожців, яким дозволять повернутися під російську руку. Восени того ж року з цього приводу у Криму навіть відбулися заворушення серед татар, які наголошували на тому, що нізащо не дозволять запорожцям виїхати, оскільки вони добре вивчили всі землі, й, користуючись своїми знаннями, зможуть надалі багато шкодити татарам.
За часів перебування на ханському троні Менглі-Гірея II (1724-1730 рр.) та Каплан-Гірея (1730-1736 рр.) у Кримському ханстві було здійснено спробу досягти певної внутрішньополітичної стабілізації у державі. Насамперед це відбилося у боротьбі з сепаратизмом ногайських орд та окремих представників династії Гіреїв, що їх очолювали. Активно проводилися каральні експедиції щодо адизько-черкеського населення Кубані та Північного Кавказу, яке вперто намагалося відмежуватися від Криму. Запорожців надзвичайно виснажували такі відрядження для придушення бунтів. Подібні заходи кримського уряду багато разів завдавали чимало неприємностей Війську Запорозькому, яке часто опинялося між молотом та ковадлом. І, нарешті, було вжито рішучих заходів у боротьбі зі степовим розбійництвом запорозьких гайдамаків та татарсько-ногайських харцизів. За часів кримської протекції запорожці не мали змоги займатися одним з найдавніших своїх традиційних промислів – здобуванням «козацького хліба», чи простіше кажучи, грабунком мусульманських сусідів. Принцип колективної відповідальності перед законом, який становив один із найефективніших важелів управління країною в Османській імперії та васальному їй Кримському ханстві, було поширено, подібно до решти підданців, й на запорозьких козаків. За кожен грабунок, здійснений кимось із запорожців, відповідало все Військо, а насамперед курінь, до якого він належав. Штрафи за відігнані у татар табуни та отари чи то за пограбовані купецькі каравани сягали іноді кількох тисяч золотих. Вельми часто представники ханського уряду бездоказово фабрикували справи за звинуваченням запорожців у розбійництві та стягували з них великі кошти. Втім, не можна й заперечувати того факту, що до своєрідного «степового спорту» було залучено багато козаків. У відлюдних місцевостях від р. Південний Буг до Азовського моря існувало чимало криївок, з яких на великий шлях виходили й запорозькі сіромахи, й ногайські батири. Заради їх викорінення кримські хани були змушені організовувати справжні військові експедиції, до яких долучалися й запорожці – по одному статечному та поважному козакові від кожного куреня.
Попри те, що запорожці впродовж чверті століття були підданцями Кримського ханства, між ними та його населенням так ніколи й не виникло справжньої взаємної довіри. Як татар із ногайцями, так і запорожців не залишало відчуття ефемерності тимчасового військово-політичного союзу цих двох полярних, за своїм релігійним та етнічним походженням, прикордонних спільнот. Окремі випадки компліментарності, які виявляли вони одне до одного, називаючись братами та присягаючи у довічній вірності, були скоріше винятками, аніж повсякденною практикою. Втім, подібні братання більшою мірою були зумовлені усвідомленням однаково ворожого ставлення до Російської імперії та її підданців, аніж непідробною симпатією одне до одного. Особливо ж атмосфера взаємної недовіри згустилася у 1731-1733 р., коли у самій Січі дедалі сильнішали проросійські настрої, у мешканців Криму та ногайського степу, паралельно з цим, акумулювалася антизапорозька істерія. Своєю чергою, російський уряд після смерті Петра І вже не був настільки непримиримо налаштований до Війська Запорозького Низового і вже давно чекав слушної нагоди, аби дозволити перехід запорожців. З огляду на зовнішньополітичні обставини, це мало статися напередодні чергової війни з Османською імперією, яка б дала змогу переглянути положення невигідного для Російської імперії Адріанопольського миру 1713 р.
Нагода трапилася у 1733 р. Влітку запорозька старшина чергового разу звернулася до вищого російського військового командування на Україні, в особі київського генерал-губернатора Йогана-Бернгарда фон Вейсбаха. Той, своєю чергою, знісся з імператрицею Анною Іванівною, і 31 серпня 1733 р., згідно з височайшим наказом, Війську Запорозькому Низовому було вибачено його провини та дозволено повернутися під російську протекцію. Перехід, за рішенням загальновійськової ради та старшин, вирішено було здійснити навесні наступного року. Про це ж було оповіщено й мешканців запорозьких зимівників, розкиданих від кримської Яйли до Кубані та Буджаку. Всі, хто мав бажання повернутися у російське підданство, залишали межі ханства.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 395; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!