Способи захисту відповідача від заявленого позову

ТЕМА: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Поняття та значення позовного провадження

Позовне провадження — це вид провадження у цивільному процесі, в якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визна­чає і іншу характерну рису цього провадження: участь у ньо­му двох сторін — позивача та відповідача. Позовне є основ­ним видом провадження, що притаманне цивільному процесу з давніх часів. Ще процесові за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження.

Значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну час­тину цивільного процесуального права та зумовлюють розгляд справи за стадіями, поширюються саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного та окремо­го) розглядаються вже за загальними правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень, визначе­них спеціальними нормами про ці провадження (ст.ст. 97, 235 ЦПК).

Поняття, види та елементи позову

Засобом захисту прав особи у позовному провадженні є по­зов — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, про­цесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття "позов" та похідні від нього застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права, у теорії сформувалося кілька поглядів з при­воду поняття та суті позову. На думку одних, позов — це інс­титут цивільного процесуального права, інших — інститут ма­теріального права. Однак переважна більшість учених вказує на універсальність цього поняття, тобто поєднання матеріаль­но-правового та процесуального аспектів.

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких на­лежать: предмет, підстава, зміст.

Предмет позову — це його частина, яка містить матеріаль­но-правову вимогу позивача до відповідача. У процесі розгляду справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 31 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією з вимогою, у процесі розгляду справи замінити її іншою. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. Інакше позивач має право пред'явити самостійний позов за загальними правилами. Підстава позову — це частина позову, яка відображає об­ставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК), і докази, що підтверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право нале­жить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. До їх складу входять також фак­ти, які обґрунтовують належність доказів до справи, те що по­зивач і відповідач є суб'єктами прав та обов'язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову становлять факти, з яких вбача­ється, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Ці факти обґрунтовують необхідність подання позо­ву та захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене, оспорене чи невизнане, є загроза його порушення чи необхідність у зміні існуючих між сторо­нами правовідносин.

Зміст позову — це частина позову, яка відображає зверне­ну до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспо­реного чи невизнаного права.

Значення елементів позову полягає у тому, що за ними ви­значаються межі судового розгляду, адже суд відповідно до ст. 11 ЦПК розглядає цивільні справи в межах заявлених сто­ронами вимог, не можуть вийти за них суди апеляційної та ка­саційної інстанцій при перегляді судових рішень. Елементи позову також індивідуалізують його, допомагають встановити тотожність з іншими. Це має вирішальне значення при від­критті провадження у справі та розвитку процесу у спорі.

У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається у змісті позову, вони класифікуються на позови: про присудження, про ви­знання, перетворювальні.

Позови про присудження спрямовані на поновлення пору­шеного права, усунення наслідків правопорушення; вимагаєть­ся поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують.

Позови про визнання спрямовані на усунення непорозумінь з приводу наявності та змісту правовідносин між сторонами. Суд своїм рішенням має внести ясність у питання про наяв­ність чи відсутність прав та обов'язків.

Позови перетворювальні спрямовані на захист прав шляхом їх трансформування, тобто зміни чи припинення правовідно­син, які існують між сторонами.

Предметом судового розгляду може бути один позов або кілька. Наприклад, заява позивача та третьої особи із само­стійними вимогами щодо предмета спору розглядаються в од­ному провадженні. Тому закон передбачає можливість об'єд­нання та роз'єднання позовів.

Об'єднання позовів дозволяє в одному провадженні розгля­дати кілька матеріально-правових вимог. Це можуть бути ви­моги одного позивача до одного відповідача, вимоги одного позивача до кількох відповідачів, кількох позивачів до одного відповідача. Об'єднання позовів сприяє економії процесуаль­них засобів і є способом усунення можливості ухвалення про­тилежних за змістом рішень.

Об'єднання позовів може мати місце як з ініціативи пози­вачів, якщо вони визначають свої вимоги (множинні чи до кількох відповідачів) у позовній заяві, так і з ініціативи суду, який постановляє ухвалу з цього питання.

При об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом у спільному процесі, по кожній з них він повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення позову чи про відмову у позові пов­ністю або частково.

Критерієм для об'єднання позовів є його однорідність, під якою розуміють вимоги, які випливають з одних і тих самих правовідносин. Зв'язок однорідних вимог, необхідних для об'єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати як з одних цивільних правовідносин, так і з різних, але пов'я­заних між собою.

Роз'єднання позовів застосовується тоді, коли в одному провадженні перебувають декілька позовів, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи. Про роз'єднання поста­новляється ухвала, і ці матеріально-правові вимоги розглядаю­ться у самостійних провадженнях.

Способи захисту відповідача від заявленого позову

Для захисту від заявленого позову відповідач наділений комп­лексом процесуальних прав. До загальних насамперед нале­жать право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, за­являти клопотання, подавати свої доводи та міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, оскаржувати судові рішення та інші права, закріплені у ст. 27 ЦПК. Однак відповідач також має і спеціальні процесуальні способи захис­ту — заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) та зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).

Заперечення проти позову — це письмові пояснення відпо­відача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача, подані до суду після одержання ним копій ухвали про від­криття провадження у справі та позовної заяви. Причому во­ниможуть бути спрямовані на повне або часткове, постійне або тимчасове нівелювання матеріально-правової вимоги пози­вача. Ці пояснення можуть мати матеріально-правовий та про­цесуально-правовий характер.

Матеріально-правові заперечення спростовують суть позо­ву, вони полягають у тому, що відповідач оспорює матеріаль­но-правову вимогу і тому, безперечно, заперечує можливість виникнення процесу за нею.

Процесуально-правові заперечення обґрунтовують неправо­мірність виникнення або продовження процесу у справі в зв'я­зку з відсутністю передумов для звернення позивачем до суду або порушення порядку його реалізації.

Зустрічний позов — це матеріально-правова вимога пер­вісного відповідача до первісного позивача, пред'явлена до су­ду для спільного розгляду із первісним позовом. За цією позов­ною вимогою первісний відповідач набуває процесуального статусу позивача, а первісний позивач — відповідача. Однак лише у цій справі, повного процесуального статусу позивача відповідач може набути тільки у разі, якщо первісний позивач відмовиться від заявленого ним позову і суд прийме таку від­мову.

При зверненні до суду відповідача із зустрічним позовом він ставить перед собою подвійну мету: по-перше, захистити своє порушене, оспорене чи невизнане право, по-друге, він за­хищається проти вимог позивача.

Суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з пер­вісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та спіль­ний їх розгляд є доцільним, зокрема, якщо вони випливають з одних правовідносин, або вимоги за позовами можуть зарахо­вуватися, або задоволення зустрічного позову може виключи­ти повністю чи частково задоволення первісного позову.

Право на пред'явлення зустрічного позову відповідно до ст. 123 ЦПК виникає з відкриттям провадження у справі і мо­же бути реалізовано до або під час попереднього судового за­сідання. Поданий після цього зустрічний позов розглядається судом у самостійному провадженні в загальному порядку.

Після розгляду справи по суті в судовому засіданні суд ух­валює єдине рішення, в якому дає конкретну відповідь як на первісну вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

Зміни у позовному спорі

У процесі розгляду та вирішення справи сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними роз­поряджатися.

Позивач протягом усього розгляду справи має право зміни­ти по суті підставу або предмет позову, збільшити або змен­шити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Від­повідач має право визнати позов повністю або частково. Сто­рони можуть укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК). Такі дії сто­рін є проявом принципу диспозитивності цивільного судочин­ства.

Зміна предмета та підстави позову є важливим правомпозивача, оскільки дозволяє оперативно змінювати конструк­цію позовного спору (вимогу до позивача та суду) у зв'язку, наприклад, зі збором доказів, дослідженням обставин справи, очевидністю неправильного визначення матеріально-правової вимоги та обставин, які її обґрунтовують, тощо. Обмеження щодо зміни предмета та підстави позову законом не встановлені, однак ці зміни не повинні виходити за межі матеріально-правової вимоги. Інакше особа позбавляється права на звер­нення до суду у загальному порядку.

Збільшення чи зменшення обсягу позовних вимог також дозволяє керувати процесом у справі, зважаючи на ті ж при­чини. Причому особливістю такої розпорядчої дії є те, що у разі збільшення обсягу позовних вимог повинні бути дотрима­ні зміст та форма такого звернення до суду, а також оплата судового збору, обчисленого на підставі збільшеного обсягу позовних вимог. У випадку зменшення обсягу позовних вимог, надміру сплачений судовий збір не повертається, оскільки на­явна часткова відмова від позову, тобто особа у певній частині відмовляється від судового захисту заявленої вимоги.

Відмова від позову — це одностороннє усне або письмове волевиявлення позивача в суді, спрямоване на відмову від су­дового захисту своєї вимоги. Така дія може бути вчинена про­тягом всього провадження у справі (ст.ст. 174, 306, 334, 372 ЦПК). Будучи проявом принципу диспозитивності, така дія позивача здійснюється під контролем суду. Останній відмов­ляє у прийнятті відмови позивача від позову, якщо така розпо­рядча дія суперечить закону, інтересам інших осіб чи з інших причин не може бути прийнята судом. Також не приймається відмова від позову, якщо вона вчинена представником всупе­реч інтересам позивача.

Прийняття судом відмови позивача від позову тягне за со­бою закриття провадження у справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з таким самим позовом. Тому наслідки вчинення такої дії позивачем повинні бути роз'яснені судом.

Відмову від позову слід відрізняти від відмови від поданої заяви чи скарги. Наприклад, повернення заяви за клопотанням позивача до відкриття провадження у справі не перешкоджає повторному зверненню до суду. У порядку, встановленому ст. 109 СК, подружжя, яке подало спільну заяву про розірван­ня шлюбу, може її відкликати до ухвалення рішення у справі. Особи, які подали апеляційну чи касаційну скаргу, також мо­жуть від неї відмовитися (ст.ст. 300, 330 ЦПК), що тягне за собою закриття відповідно апеляційного чи касаційного прова­дження. Але така дія не свідчить про відмову від позову (су­дового захисту), оскільки має не матеріально-правовий, а про­цесуальний характер. Визнання позову відповідачем — одностороннє усне або письмове волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем (ст. 174 ЦПК). Суд може вважати позов ви­знаним, якщо у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує чиїхось прав та законних інтересів і не зроблене під впливом проти­правної поведінки щодо нього інших осіб або з метою прихо­вати інші обставини, необхідні для вирішення справи.

Правом визначення позову відповідач наділений протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції. У разі визнання позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про його задоволення. Якщо визнання відпо­відачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суперечить інтересам відповідача (як­що визнання позову вчинено представником), суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд справи.

Мирова угода — це укладена між сторонами та визнана судом домовленість (договір) про припинення спору між сто­ронами шляхом взаємних поступок, яка стосується їхніх прав, обов'язків та предмета позову (ст. 175 ЦПК). Сторони можуть укласти мирову угоду протягом усього часу провадження у справі (ст.ст. 306, 334 ЦПК), в тому числі у процесі виконання рішення суду (ст. 372 ЦПК).

Сторони, які уклали мирову угоду, у спільній заяві повідо­мляють про це суд, а той роз'яснює наслідки вчинення такої дії. На підставі цієї заяви суд вирішує питання про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сто­рін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Як­що така угода суперечить закону, порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена представником сторони поза ме­жами своїх повноважень чи всупереч інтересам особи, яку він представляє, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продов­жує судовий розгляд. Ухвала про визнання мирової угоди мо­же бути оскаржена в апеляційному порядку.

Визнана судом мирова угода є підставою для виконання, тому ухвала про її визнання повинна відповідати вимогам ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Забезпечення позову

Одним із недоліків судового способу захисту порушеного пра­ва є його фактична неоперативність, тобто, з огляду на вимогу дотримання цивільної процесуальної форми, розгляд справи може затягнутися, що спричинить негативні наслідки для осо­би, яка потерпіла від правопорушення, або навіть станеться так, що розгляд справи взагалі втратить будь-який сенс. Для запобігання такій ситуації існує інститут забезпечення позову, порядок застосування якого визначений ст.ст. 151-155 ЦПК.

Забезпечення позову — це застосування судом заходів для створення можливості виконання у майбутньому рішення суду про присудження у випадках, якщо їх невжиття може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення.

Підставою для вирішення питання про забезпечення позову є заява осіб, які беруть участь у справі. Вона подається до су­ду, у провадженні якого перебуває справа, із вказанням: при­чин, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов; виду забез­печення позову, який належить застосувати, з обгрунтуванням його необхідності; інших відомостей, потрібних для забезпе­чення позову (ст. 151 ЦПК). Заходи забезпечення позову мо­жуть бути вчинені на будь-якій стадії розгляду справи, та сто­суватися усієї матеріально-правової вимоги чи її частини.

Питання про забезпечення позову вирішується ухвалою су­ду в день надходження заяви без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. В ухвалі про забезпе­чення позову вказуються підстави застосування та заходи за­безпечення, виконується вона негайно у порядку, встановлено­му законодавством про виконавче провадження.

Заходи забезпечення позову (ст. 152 ЦПК) визначаються на засадах розумності, співмірності та з врахуванням обставин конкретної справи. їх можна поділити на дві групи: універ­сальні та спеціальні.

До універсальних заходів, які можуть застосовуватися у будь-якій справі за будь-яким позовом, належать:

• накладення арешту на майно або грошові кошти, що нале­жать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

• заборона вчиняти певні дії;

• встановлення обов'язку вчинити певні дії;

• заборона іншим особам здійснювати платежі або передава­ти майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зо­бов'язання;

передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам (судовий секвестр).

Спеціальними є заходи, які використовуються тільки в ок­ремих справах:

• зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису;

• зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову.

Законодавством передбачена можливість скасування забез­печення позову, заміни одного способу забезпечення позову на інший, а також застосування кількох забезпечень за умови, що загальна їх сума не перевищує позовної.

Ухвали про забезпечення позову чи скасування забезпечен­ня можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Подання скарги не зупиняє виконання ухвали про забезпечення позову і не перешкоджає подальшому розгляду справи, а на ухвалу про скасування заходу, що його вжито для забезпечення позо­ву, або про заміну одного виду забезпечення позову іншим, — зупиняє виконання цієї ухвали (ст. 155 ЦГЖ).

Суд або суддя, допускаючи забезпечення позову, можуть вимагати від позивача забезпечення можливих для відповідача збитків шляхом внесення застави у розмірі, достатньому для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову (ч. 4 ст. 153 ЦПК). У разі відмови в позові, після набрання рішен­ням законної сили відповідач може стягнути з позивача збит­ки, завдані йому забезпеченням позову, а якщо застосовува­лась застава, то з неї у першу чергу здійснюється відшкоду­вання таких збитків (ст. 155 ЦПК). Предмет застави поверта­ється позивачеві, якщо ухвалено рішення про задоволення по­зову або укладено мирову угоду між сторонами, а також тоді, коли позов про відшкодування збитків не подано відповідачем протягом двох місяців (ч. З ст. 155 ЦПК).

Відповідач може захистити свої інтереси від застосування до нього заходів забезпечення позову. У разі, якщо позов має грошову оцінку, відповідач згідно зі ст. 155 ЦПК може з доз­волу суду або судці замість допущеного забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену у позовній заяві.

Якщо в позові буде відмовлено, провадження у справі за­крито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи із забез­печення позову зберігаються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд може водночас з ухваленням судово­го рішення або після цього постановити ухвалу про скасуван­ня заходів забезпечення позову (ст. 155 ЦПК).

У разі необхідності запобігання порушенню права інтелек­туальної власності позов може бути забезпечений до подання позовної заяви. Заява про забезпечення до позову розглядаєть­ся судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі обґрун­тованої вимоги заявника, це питання розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжи­ти заходи забезпечення позову. В ухвалі суду про забезпечен­ня позову обов'язково вказується строк, впродовж якого заяв­ник повинен подати відповідну позовну заяву: десять днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову. Якщо по­зов не подано, то заходи забезпечення позову скасовуються.

 

 

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 1049; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!