Співвідношення виконавчої влади та державного управління

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...3

1. Управління як соціальне явище………………………………………………6

2. Державне управління………………………………………………………….9

3. Сутність виконавчої влади……………………………………………………14

4. Співвідношення виконавчої влади, державного управління та адміністративного права………………………………………………………...16

5. Державне управління в умовах проведення в Україні адміністративної реформи…………………………………………………………………………..22

6. Висновки та пропозиції……………………………………………………….26

7. Список нормативно - правових актів………………………………………...28

 

 

Вступ

Адміністративне право України органічно пов’язане з виконавчою владою та державним управлінням та є обов’язковим інструментом за допомогою якого здійснюється організація державної виконавчої влади у формі державного управління його норми є правовою основою побудови і ефективного існування найбільш активної і потужної державної підсистеми апарату державного управління. Актуальність вивчення обраної теми зумовлена тим, що загальновідомий у світі термін "виконавча влада" за часи радянської влади бувфактичновилучений з наукового, зокремаконституційно-правового, обігу. Тодідомінувалатеорія про поєднання у радах законодавчої і виконавчоївлади.Здавалося, щовсевладдя рад цілкомпоглинуловиконавчувладу яксамостійну форму державновладнихпроявів. Проте, як відомо, ради всіхланок ніколи не буливсевладними, про щосвідчитьбагаторічнаісторія іпрактика радянськогобудівництва. Не були вони і органами влади іуправління, як обґрунтовувалось у численнійнауковійлітературі.Зокрема, про цесвідчить те, що ради законодавчу роботу у повномуобсязініколи не здійснювали. До того ж проектирішеньмісцевихорганіввлади,як правило, готуваливиконавчіоргани і цимфактичнопідмінялизаконодавчувладу. Звідси, з одного боку, практика підмінизаконодавчихактівпідзаконними (виконавчими), а з іншогобезпосереднєвтручання, якправило, некваліфікованихзаконодавців у сферу виконавчо-розпорядчихорганів та в їхдіяльність, щопризвело до того, що проблема державногобудівництва в Україні — створеннядієвогомеханізмуреалізаціїзаконів —і досі не розв'язана. За весь періодрадянськоївлади так і не булосформовано справжньої нормативно-правовоїбази, яка борганізаційно-функціональнозакріплювала статус виконавчогоапарату рад(оскількисутня характеристика цихорганіввзагалі не булаз'ясована).На жаль, до цього часу не розроблений і не розглянутий закон провиконавчувладу, незважаючи на те, щоцепитання давно поставлено напорядок денний.

Мета: полягає у вивченні особливостей державного управління і виконавчої влади

Завдання:полягає в тому, що в ній буде розкрито такі питання:

1.Управління як соціальне явище.

2.Ознаки та види соціального управління.

3.Державне управління та його особливості.

4.Принципи державного управління.

5.Сутність виконавчої влади.

6.Виконавча влада та інститут президента.

7.Співвідношення виконавчої влади та державного управління.

Об’єкт дослідження: Державне управління та його функції та та виконавча влада її функції та особливості

Предмет: правова сутність державного управління та співвідношення його з виконавчою владою

 

 

1. Управління як соціальне явище

Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах та галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб'єктами управління і може бути охарактеризована як цілеспрямо­вана сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з мстою досягнення суспільне значущих цілей та ви­рішення поставлених завдань[2,с. 23].

Різноманітність об'єктів управління дає можливість виділити основні його види: соціальне, технічне та біологічне.

Соціальне управління — діяльність людей, їх громадських і держав­них об'єднань, управління людини людиною, в цілому суспільством.

Технічне управління пов'язане зі створенням людьми, їх об'єд­наннями машин і механізмів, а також «управління ними» з метою полегшення умов праці.

Біологічне управління спрямоване на використання об'єктивних законів природи, що відкриваються біологічними науками для ство­рення нових сортів рослин і порід тварин.

Слід підкреслити, що технічне і біологічне управління здій­снюється в рамках соціального, оскільки всі види управління пов'я­зані з об'єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей. але мають різну спрямованість (об'єкт).

У теорії управління, в тому числі соціального, часто говорить­ся про кібернетичне управління, яке набуло значного поширення.Однак кібернетичне управління пов'язане з усіма наведеними вида­ми управління, вивчає їх з формальної точки зору. Досягнення кібер­нетики використовуються в науці і практиці управління. Це, так би мовити, процес управління.

Для правильного розуміння управління як соціального явища слід виходити із змісту управлінської діяльності як функції органі­зованих систем, створених для забезпечення взаємодії складаючих їх елементів, що підтримують необхідний режим роботи з метою досягнення поставлених цілей та завдань внутрішнього і міжсистемного характеру[4,с. 15].

Управління має своїми основними елементами суб'єкт та об'єкт (який діє на засадах самоорганізації), що взаємодіють на різних щаблях ієрархії шляхом управляючого (керуючого) впливу суб'єкта на об'єкт

Соціальному управлінню притаманні всі названі елементи. Про­те слід ураховувати особливості соціальної сфери, де управлінські зв'язки реалізуються через відносини людей, що проявляються в організації суспільного життя. В самому загальному плані соціаль­не управління, управління суспільством в цілому можна розумі­ти як механізм організації громадських зв'язків, що здійснюються всіма державними органами, незалежно від конкретного призначен­ня, органами місцевого самоврядування, а також об'єднаннями гро­мадян. Виходячи із цього соціальне управління:

по-перше, проявляється через спільну діяльність людей, орга­нізує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організацій­но оформлює;

по-друге, своїм головним призначенням має упорядкування та врегулювання спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх по­ведінку (волю);

по-третє, виступає в ролі регулятора управлінських взаємовід­носин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі практич­ної реалізації функцій соціального управління;

по-четверте, є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин — суб'єкт формує та реалі­зує волю, а об'єкт їй підкоряється;

по-п'яте, має особливий механізм реалізації через організацій­но оформлені групи людей, якими виступають органи виконавчої влади (державного управління), органи місцевого самоврядування та об'єднання громадян або уповноважені особи цих організацій.

Соціальне управління має специфічне призначення, особливі форми здійснення та організації суспільних зв'язків. У широкому розумінні, як вже відзначалося, управлінські завдання та функції реалізують всі державні органи, незалежно від їх призначення, орга­ни місцевого самоврядування, об'єднання громадян. У зв'язку з цим прийнято поділяти соціальне управління на громадське, що здій­снюється органами місцевого самоврядування, об'єднаннями грома­дян, іншими недержавними організаціями, та державне, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності — виконавча діяльність, функціонування якої пов'язане з формуванням особли­вої правової галузі — адміністративного права[6, с.42].

Слід також зауважити, що управлінські зв'язки просліджуються і в діяльності законодавчого органу — Верховної Ради України, судовій та прокурорській системах, але вони є внутрішніми, орга­нізаційно-правовими, пов'язаними з управлінням своєю системою.

У системі громадського управління особливе місце посідає місцеве самоврядування, яке є правом територіальної громади — жителів села (кількох сіл), селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи).

Об'єднання громадян та інші недержавні організації здійснюють управління наоснові своїх статутів в межах Конституції та законів України.

Державне управління

Термін “управління” маєбагатозначень. У загальномурозумінніце будь-якийцілеспрямований, організуючийвплив на різноманітніпроцеси, щоздійснюються в природі, техніці, суспільствітощо. Характерно, щотермін “управління” в перекладі на англійськумову — аdministration. Адмініструвати, тобтокерувати, управляти, яскравопоказує нам зв'язокадміністративного права з управлінням. Адміністративне право — цеуправлінське право. Отже, управліннятіснопов'язане з адміністративним правом. Але ми вжевизначили, щоуправліннябагатоширшепоняття, ніжадміністративне право. Основнимиознакамиуправління є управлінська система, суб'єкт і об'єктуправління, керуючийвпливсуб'єктанаоб'єкт і зворотнийзв'язок. Управлінська система — цеєдністьуправлінськихелементів, щовзаємодіють як єдинеціле, породжуючиновіякості, не притаманніокремимїї компонентам. Суб'єктомуправлінняназивають сторону управлінськогопроцесу, щоявляє собою джерелокеруючоговпливу. Об'єктуправління — сторона управлінськогопроцесу, щофункціонуєпідкеруючимвпливомсуб'єкта, набуваєпевнихновихякостей і змінюється. Керуючийвпливвизначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об'єктуправління, з допомогоюяких реально змінюєтьсяоб'єктуправління. Зворотнийзв'язокможнаохарактеризувати як певнуінформацію для суб'єктауправліннястосовнозмін, щовідбулисявоб'єктіуправліннязавдякикеруючомувпливу[5,с. 9].

Авторикібернетистивиділяють три різновидиуправління, а саме:

• біологічне, щореалізується в процесіуправління в рослинному і тваринномусвітіживимиорганізмами;

• технократичне, щохарактеризуєуправліннярізноманітними машинами, механізмами, технічнимизасобами з допомогоюматематичних формул і символів;

• соціальне, тобтоуправлінняокремими людьми та їхнімиоб'єднаннями, щоскладаютьсуспільство.

Соціальнеуправління — цеуправління в суспільстві, в якому і суб'єктом і об'єктомуправління є людина. Людина природою наділенасвідомістю та волею і тому всіінтереси й потреби, які вона здійснює в суспільстві, носятьсвідомо-вольовий характер і визначаються як усвідомлені потреби. Будь-якийлюдськийколектив як об'єднаннядвох і більше людей потребуєсоціальногоуправління.

Державнеуправлінняобов'язковомістить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за реалізацією. Державне управління як частина державної діяльності має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому, що в його процесі реа­лізуються завдання, функції та інтереси держави. Для його здійснен­ня створюються спеціальні органи (встановлюються посади), які діють в рамках законів та в межах своїх повноважень.

Виконавча діяльність є основним призначенням державного управління і складає першу, найбільш важливу його сторону. Разом з тим для безпосереднього управління економікою, соціально-культурним будівництвом та адміністративно-політичною діяльністю ха­рактерною є розпорядча діяльність, яка становить другу сторону дер­жавного управління. Виконавча і розпорядча діяльність органів вико­навчої влади виявляється у відносинах влади і підпорядкування, на­данні суб'єктам, що її здійснюють, юридично-владних повноважень.

 

Як самостійній формі державної діяльності державному управ­лінню притаманні характерні риси, що випливають із його природи —здіснення виконавчих і розпорядчих повноважень:

а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює най­більш важливі сторони життя держави та суспільства;

б) спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність);

в) юридично-владний, розпорядчий характер;

г) організаційний зміст, за допомогою якого досягаються регу­лювання і координація спільної праці людей;

г) активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єкта­ми свого впливу галузі економічного, соціального та адміністратив­но-політичного будівництва;

д) безперервне і постійне здійснення.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються функціями управління[10,с.17]. Через їх реалізацію суб'єкти виконавчої влади здійснюють управлінські процеси, дося­гають поставленої мети. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність по виконан­ню намічених завдань та одержаний результат. Запланований резуль­тат може бути досягнутий лише у разі, коли правильно, з урахуван­ням реальних можливостей (забезпечення матеріально-фінансовими, людськими ресурсами (фахівцями), об'єктивною інформацією, зако­нодавчою основою тощо) встановлюються управлінські завдання. Функції державного управління є відносно самостійними елемента­ми виконавчої державної діяльності, що здійснюється на основі за­кону чи іншого правового акта спеціальною системою органів вико­навчої влади притаманними їм методами. Своєю метою функції уп­равління мають виконання завдань держави та суспільства шляхом владно-організуючої діяльності в різних процесуальних формах.

Державне управління здійснюється відповідно до принцип і в (засад), закріплених Конституцією України. В сучасній юри­дичній літературі система принципів державного управління, як правило, не розглядається. Проте слід відмітити, що будь-яка діяльність, а тим більш управлінська, мас яку-небудь основу. Конститу­ція України дає можливість віднести до принципів державного управ­ління такі: відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою; верховенства права; законності; участі громадян та їх об'єднань в управлінні; рівноправності громадян в управлінні; гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає із змісту Конституції України та ін. Згідно зі  Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України, підконтрольні і підзвітні Верховній Раді України в межах, передбачених статтях Конституції України, органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам в межах, вста­новлених законом. Рішення вищих органів є обов'язковим для нижчих згідно з розподілом їх повноважень. Взаємовідносини вищих та ниж­чих органів виконавчої влади здійснюються на основі субординації.

Принцип верховенства права в Україні закріплений в ст. Кон­ституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нор­мативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положен­нях Конституції України, відповідно до яких Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові осо­би зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон­ність повинна бути реальною. Закон став в Україні основним дже­релом права, прийнятим відповідно до Конституції. Реальність за­конності гарантується в першу чергу обов'язком державних органів та їх посадових осіб додержуватися її, відповідальністю перед на­родом України, а також судовим контролем (в тому числі з боку Кон­ституційного Суду України), прокурорським наглядом, контролем з боку спеціально створених органів виконавчої влади (інспекцій, ад­міністрацій, комісій, комітетів) та правом громадян на звернення в державні та громадські органи, в тому числі суд. Відповідно до Конституції України громадяни мають пра­во брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнсько­му та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Че­рез такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і сво­бод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця про­живання, за мовними чи іншими ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, по­літичного, соціального і культурного життя. Обмеження на участь у державному управлінні встановлюються виключно законом (засуд­жені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні)[8,с.18].

 

Принцип гласності в державному управлінні пов'язується в пер­шу чергу з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, крім відомостей, які є держав­ною таємницею або іншою захищеною законом таємницею, а також до інформації, що стосується їх особисто. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість хар­чових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст. 50 Конституції).

Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, вста­новленому законом, а недоведені є нечинними.

СтаттяКонституції гарантує кожному судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Сутність виконавчої влади

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада здійснюєть­ся на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Однак це не свідчить про відмову від терміна «державне управління» чи «уп­равління державними справами». Термін «державне управління» широко використовується як у вітчиз­няній, так і в зарубіжній літературі та законодавстві. Використання терміна «виконавча влада» пов'язане передусім з переходом до розпо­ділу єдиної державної влади (відомою мірою до умовного) на три гілки влади — законодавчу, виконавчу та судову згідно з функціонально-компетенційною спеціалізацією. Три гілки єдиної державної вла­ди характеризуються відповідною самостійністю, кожну уособлюють (персоніфікують) конкретні, відповідні суб'єкти, які її здійснюють, але зміст їх діяльності спрямований на вирішення, як єдиним механізмом з внутрішнім розподілом функцій, загальносуспільних завдань. Сутність виконавчої влади зводиться до такого.

1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, ви­дом) єдиної державної влади в Україні — атрибутом державно-влад­ного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюєть­ся поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

2. Виконавча влада є самостійною лише у зв'язку з практичною реалізацією Конституції, законів України в загальнодержавному та функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.

3. Виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впли­вати на поведінку і діяльність людей, їх об'єднань, праві і можливо­стях підкоряти собі волю інших.

4. Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району в місті е судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (дер­жавного характеру), крім Києва та Севастополя. Немає їх і на рівні села, селища, міста. Управління на цьому рівні здійснюється орга­нами місцевого самоврядування.

5. Виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяль­ністю, оскільки така діяльність є формою реалізації виконавчої вла­ди, видом державної діяльності відповідної компетенційної та функ­ціональної спрямованості.

6. Виконавча влада здійснюється системою спеціально створе­них суб'єктів — органами виконавчої влади різних рівнів, які на­ділені виконавчою компетенцією, що не властиве органам законодав­чої та судової влади. Через систему цих органів — виконавчої вла­ди — здійснюються державне управління, виконавча та розпорядча діяльність.

 

 

Співвідношення виконавчої влади та державного управління

Виконавча влада не ототожнюється з державним управлін­ням, яке характеризується як вид державно-владної діяльності. Питан­ня про їх співвідношення постає у зв'язку з тим, що державне управління розглядається як виконавчо-розпорядча діяльність, яка здійснюється системою органів виконавчої влади. Слід також відміти­ти, що зараз із практики державного будівництва нормотворчої діяль­ності (змісту нормативно-правових актів) практично зникли терміни «виконавчо-розпорядча діяльність» і навіть «державне управління».

При розгляді співвідношення виконавчої влади і державного управління слід виходити з того, що категорія «виконавча влада» є політико-правовою, а категорія «державне управління» — організа­ційно-правовою. Єдине, що їх об'єднує, це виконавча спрямованість.

Державне управління за своїм призначенням становить собою вид державної діяльності, в рамках якої реалізується державна вла­да. Це повністю відповідає системі поділу влади, оскільки кожна гілка єдиної державної влади реалізує повноваження через діяльність відповідних суб'єктів.

Виконавча влада одержує свій реальний характер у діяльності відповідних ланок державних органів та їх апарату, що дістали назву органів виконавчої влади, але продовжують здійснювати, як і раніш, управлінську діяльність і по суті є органами державного управління. Зараз державне управління здійснюється в рамках єдиної системи державної влади на засадах поділу влади, тому державне управління, елементами якого є виконавча та розпорядча діяльність, не може про­тиставлятися виконавчій владі, оскільки через нього реалізуються владні повноваження суб'єктів виконавчої влади. Відповідно всі суб'єк­ти виконавчої влади є ланками системи державного управління.

Таким чином, сутність проблеми співвідношення виконавчої влади і державного управління характеризується низкою чинників, які свідчать про те, що у деяких випадках вони мають як спільні риси, так і відрізняються за деякими важливими характеристиками. Так, виконавчу владу та державне управління здійснюють виконавчі органи. Однак до органів управління належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не є виконавчим органом, бо інакше її слід було б включити до числа суб'єктів виконавчої вла­ди. та ін. Разом з тим поняття «суб'єкт виконавчої влади» та «орган виконавчої влади» є тотожними.

Виконавча влада в Україні, відомою мірою в її державно-управ­лінському розумінні, відходить від функцій безпосереднього управ­ління, характерних для переважної більшості держав з суворою цен­тралізованою системою управління та пануванням державної фор­ми власності. Відбуваються процеси, що свідчать про зменшення функцій державного управління деякими сферами життя, особливо економікою. На цій підставі проявляються тенденції до становлення системи державного регулювання, коли безпосереднє втручання апа­рату управління в діяльність об'єктів зменшується, а управлінський вплив пов'язується з самостійністю тих чи інших структур. Про це свідчить курс на забезпечення реальної оперативної та господарсь­кої самостійності на регіональному та місцевому рівнях, підпри­ємств і установ. Увага зосереджується на виробленні економічної політики, розвиткові економіки, стимулюванні підприємництва, роз­державленні майна та ін. Цс ніскільки не принижує ролі виконавчої влади в державному управлінні, тим більш, що між державним уп­равлінням та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органи виконавчої вла­ди здійснюють регулювання, а регулюючи — управління. Відмін­ність полягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості.

Відомо, що жодна держава ще не відмовилася і не відмовиться від державного управління як з політичних, економічних, так і з со­ціальних причин. Державно-управлінська діяльність завжди була і буде необхідною, але її форми і методи диктуються умовами сус­пільного життя. Зараз відбуваються процеси, що свідчать про змен­шення прямого управлінського впливу на деякі сторони суспільно­го життя, але в такій сфері, як адміністративно-політична діяльність, загальний обсяг «прямого управлінського впливу» не зменшується. Одночасно держава все більше і більше стає на шлях формування сильної виконавчої влади, спроможної забезпечити необхідний рівень управління суспільними відносинами (створення відповідно, Конституції України централізованої системи виконавчої влади в державі, закріплення відносин відповідальності, підзвітності та підпорядкованості місцевих державних адміністрацій вищим орга­нам виконавчої влади згідно із Законом України від 9 квітня 1999p. «Про місцеві державні адміністрації» і т. ін.).

Таким чином, створюється система виконавчої влади, яку скла­дають державні органи — суб'єкти виконавчої влади, та організа­ційний механізм здійснення виконавчої влади як державного управ­ління. При цьому державне управління слід розглядати ширше, ніж систему виконавчої влади, оскільки воно здійснюється не тільки органами, що входять до системи виконавчої влади, а й іншими, які не є органами виконавчої влади (адміністрація державних підпри­ємств та установ, керівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, органи міністерств та відомств на місцях та ін.). Тісні взаємозв'язки виконавчої влади та державного управління як різновиду соціального управління поєднує в одне ціле і таке явище, як адміністративне право, оскільки його формування як самостійної галузі права традиційно пов'язується з державним управлінням. Адміністративне право виступає необхід­ним і важливим інструментом управління соціальними процесами в суспільстві. Межі адміністративно-правового регулювання пов'язані з діяльністю органів виконавчої влади, охоплюють суспільні відно­сини управлінського характеру, що складаються у цій сфері держав­ної діяльності по керівництву економікою, соціальною сферою і культурою, адміністративною діяльністю. В деяких випадках адмі­ністративно-правове регулювання поширюється на внутрішньоорганізаційну діяльність інших державних органів та зовнішньоорганізаційні відносини органів виконавчої влади з громадянами, недер­жавними формуваннями (громадськими організаціями, партіями).

Адміністративне право розглядається як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного уп­равління. Його основу складає адміністративне законодавство, що є складовою частиною (елементом) всього законодавства України. Під адміністративним законодавством розуміється система пра­вових актів, в яких знаходять свій зовнішній прояв адміністратив­но-правові норми. Воно охоплює не всі нормативно-правові акти, а лише ті, що відносяться до управлінської діяльності (виконавчої та розпорядчої).

Зараз у системі адміністративно-правового регулювання основ­не місце належить: охороні та забезпеченню прав і свобод грома­дян; розробці та реалізації загальнодержавних програм економіч­ного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку; уп­равлінню об'єктами державної власності відповідно до закону;

вдосконаленню форм та методів державного управління; вирішен­ню організаційних проблем державного будівництва (координація та спрямування роботи органів виконавчої влади, забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи тощо); вдоскона­ленню заходів заохочення та застосування відповідальності в держав­ному управлінні (в тому числі державних службовців); встановленню і ефективному втіленню в життя правових та організаційних засад господарювання (забезпечення рівних умов розвитку всіх форм влас­ності, стимулювання підприємництва, захист прав власника, охорона прав споживачів, недопущення недобросовісної конкуренції та ін.);

регулюванню функціонування в межах закону об'єктів недержавної власності; здійсненню заходів щодо зміцнення законності і порядку.

Отже, згідно з наведеним виконавча влада представлена в механізмі поділу влади органами виконавчої влади. Державне управ­ління здійснюється в рамках цієї системи та іншими державними органами, не названими в Конституції України виконавчими, і зна­ходить свій прояв у діяльності різних ланок державного апарату, які за своєю сутністю є органами державного управління. Основне його призначення — виконавча і розпорядча діяльність в межах, пе­редбачених адміністративним правом, приписами (нормами), що складають адміністративне законодавство.

 

 

 

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 997; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!