Державне управління, сутність та принципи.
Державне управління - це підзаконна, юридично-владна діяльність органів держави виконавчо-розпорядчого характеру, що спрямована на реалізацію законів, практичне виконання завдань і функцій держави, за допомогою якої здійснюється організуючий вплив на суспільні відносини у сферах економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного будівництва. Державне управління здійснюється за рахунок виконання відповідних функцій (прогнозування, планування, організації тощо).
Функція державного управління - основний напрям управлінської діяльності, за допомогою якого виконуються державні завдання та досягається мета, яку ставить законодавець в нормах адміністративного права.
Принципи державного управління - це керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади. Вони поділяються на соціально-політичні та організаційні. Соціально-політичні принципи державного управління: верховенство права, законність, позапартійність, демократизм, науковість, гласність та врахування громадської думки. Організаційні принципи: принцип диференціації та фіксації функцій і повноважень, який передбачає визначення компетенції кожного органу і посадової особи; принцип відповідальності в рамках компетенції; принцип поєднання галузевих, міжгалузевих і територіальних засад в управлінні; принцип поєднання лінійних і функціональних засад в управлінні; колегіальності та єдиноначальності в державному управлінні. Загальносистемні: об'єктивності державного управління; демократизму державного управління; правової упорядкованості державного управління;
|
|
|
законності державного управління; розподілу влади в державному управлінні;публічності державного управління;
Структурно-цільові: погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами; взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій; підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;
Докази в справі про адміністративні проступки. Принцип при зумпції невинуватості.
Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами. Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили. Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою або представником громадськості (ст. 255 КпАП). Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних доказів здійснюється компетентним органом або посадовою особою, правомочними вирішити дану справу (ст. 252 КпАП).Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягується до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою. Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винності особи в його скоєнні та інших обставинах, що мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.
|
|
|
|
|
|
У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.
Це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 203; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!