Поняття механізму реалізації прав на землю 7 страница

Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з зем­лею, — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухо­мого. Відповідно до законодавства України предметом іпо-

¹        ГриджукД. М., Олійник В. О. Забезпечення кредитних зобов'язань
у діяльності банків. — К., — 2001. — С. 136.

²        Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.

³        ІЬлос України. — 2003. — 15 липня. — № 129.

14*

211

теки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.

На відміну від Земельного кодексу України 1992 р., у ново­му ЗК України право іпотеки земельних ділянок значно роз­ширене не лише за об'єктним, а й за суб'єктним складом.

Відповідно до ст. 133 ЗК України у заставу можуть переда­ватись земельні ділянки, які належать громадянам та юри­дичним особам на праві власності. Земельна ділянка, що пе­ребуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою усіх співвласників.

Передача в заставу частини земельної ділянки здійсню­ється після виділення її у натурі (на місцевості). Заставодер-жателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які від­повідають вимогам, установленим законами України.

Угоди, які укладаються щодо земельних ділянок у процесі приватизації земель державної і комунальної власності, а та­кож на вторинному ринку землі, за своїм змістом і формою мають відповідати вимогам, закріпленим у чинному ЗК Укра­їни, а також нормам цивільного законодавства.

Стаття 132 ЗК України передбачає обов'язкове додержан­ня письмової нотаріальної форми угод про перехід права власності на земельні ділянки.

Зміст угод про перехід права власності на землю залежить від правового режиму земельної ділянки, способу відчуження земельної ділянки та виду цивільно-правової угоди. У ст. 132 ЗК України закріплено істотні умови, що мають бути внесені до змісту всіх угод про передачу права власності на земельні ділянки. Водночас сторони, керуючись п. 2 ст. 131 ЗК Украї­ни, мають право вносити до змісту угод додаткові умови, що є характерними для того чи іншого виду цивільно-правових угод про передачу права власності на земельні ділянки.

У договорі купівлі-продажу земельної ділянки вказуються такі істотні умови, як предмет договору, дані про місце розта­шування, площу, функціональне призначення; обтяження та обмеження щодо використання земельної ділянки, ціна про­дажу, умови оплати, порядок розрахунків, права та обов'язки сторін, а також інші умови, які визначаються за погоджен­ням між продавцем і покупцем.

Відповідно до чинного законодавства України укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки має бути підписа-

ний сторонами та підлягає нотаріальному посвідченню з оп­латою державного мита.

Укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-про­дажу земельної ділянки разом з рішенням продавця є підста­вою для відведення земельної ділянки у натурі і легалізації права власності покупця на земельну ділянку.

Предметом угод про передачу права власності на земельні ділянки є конкретні, індивідуально-визначені на місцевості земельні ділянки відповідної площі та правового режиму. Як­що земельна ділянка має обтяження чи обмеження щодо її використання за цільовим призначенням, у договорі мають бути зазначені зміст цих обтяжень та обмежень, а також під­стави їх встановлення (застава, сервітути, оренда). В угодах купівлі-продажу, міни (бартеру) має бути вказана договірна ціна земельної ділянки у національній грошовій одиниці — гривні. Коли стороною виступає іноземна держава чи інозем­на юридична особа, договірна ціна може вказуватися в іно­земній валюті. Зміст угод про перехід права власності на зе­мельні ділянки включає також зобов'язання сторін щодо про­ведення розрахунків, передачі земельних ділянок від однієї особи до іншої, додержання наявних обмежень і обтяжень щодо предмета угоди, виконання заходів з охорони і раціо­нального використання земельних ділянок тощо.

§ 4. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах

Відповідно до ст. 134 ЗК України земельні ділянки дер­жавної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підляга­ють продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Закріплення принципу обов'язкового продажу на конкурен­тних засадах земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності означає, що такі земельні ділянки не мо­жуть бути відчужені шляхом договірного продажу чи прид­бані у власність на основі договору оренди з правом викупу, чи передані безоплатно у власність суб'єктів підприємниць­кої ДІЯЛЬНОСТІ.

Учасниками земельних торгів можуть бути юридичні осо­би і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, які

 

212

213

сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. При цьому форму проведен­ня земельних торгів (аукціон або конкурс) визначає влас­ник земельної ділянки, якщо інше не передбачено зако­ном. Крім того, земельні торги можуть проводитися за рі­шенням суду.

Земельний аукціон — урегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право. власності на земельну ділянку набуває той учасник зе­мельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за зе­мельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Його не слід ототожнювати із земельним конкурсом (тен­дером), який може бути місцевим, регіональним, націо­нальним чи міжнародним.

Земельним конкурсом вважають врегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими, а також ло­кальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право влас­ності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найвигідніші умови придбання і ви­користання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення.

Чинний ЗК України визначає порядок проведення земель­них торгів, який складається з кількох етапів.

Результати земельних торгів є юридичним фактом, з яким пов'язується настання, зміна та припинення земельних пра­вовідносин. Враховуючи юридичне значення земельних тор­гів для набуття і реалізації права власності на земельні ділян­ки суб'єктами підприємницької діяльності, у ЗК України пе­редбачаються підстави визнання земельних торгів такими, що не відбулися. Відповідно до ст. 138 ЗК України земельні торги визнаються такими, що не відбулися, у разі: а) відсут­ності покупців або наявності тільки одного покупця; б) якщо жоден з покупців не запропонував ціну, вищу за стартову ці­ну земельної ділянки; в) несплати у встановлений термін пе­реможцем земельних торгів належної суми за придбану зе­мельну ділянку.

В разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів з рі­шенням організатора аукціону про визнання земельних торгів такими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку.

§ 5. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, гро­мадських і приватних інтересів у процесі реформування зе­мельних відносин у чинному законодавстві України визнача­ються основні засади та загальний порядок припинення пра­ва власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. За своїм змістом правовід­носини з викупу земельних ділянок для суспільних потреб відрізняються від врегульованих нормами права суспільних відносин, що виникають при відчуженні земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Стаття 146 ЗК України визначає органи державної влади та місцевого самоврядування, які мають право приймати рішен­ня про викуп земельних ділянок права приватної власності, містить перелік суспільних потреб, а також закріплює загальні правові засади щодо порядку викупу земельних ділянок.

Викуп земельних ділянок — закріплений у нормах чинного законодавства України комплекс організаційно-правових, фінансових та інших дій органів державної вла­ди і місцевого самоврядування, спрямованих на примусо­ве припинення права приватної власності на земельні ді­лянки з метою наступного використання таких ділянок виключно для задоволення суспільних потреб, передбаче­них законом.

Викупу може підлягати вся земельна ділянка або її части­на, що належать на праві приватної власності громадянину чи юридичній особі. Якщо в суспільних інтересах чи з моти­вів суспільної необхідності має бути викуплена лише частина земельної ділянки, а решта площі цієї ділянки не відповідає потребам раціонального використання землі згідно з її цільо­вим призначенням, власник земельної ділянки може вимага­ти викупу всієї земельної ділянки.

Викуп земельних ділянок права приватної власності має здійснюватися за згодою власника, якщо останній не запере-

215

 

чує проти запропонованої йому викупної вартості земельної ділянки. У разі незгоди власника земельної ділянки це пи­тання вирішується в судовому порядку.

У разі здійснення викупу земельних ділянок уповнова­жені органи зобов'язані: а) у встановленому цим законом порядку повідомити власника земельної ділянки про необ­хідність викупу земельної ділянки для суспільних потреб; б) визначити у встановленому законом порядку викупну вартість земельної ділянки; в) повідомити власника земель­ної ділянки про її викупну вартість; г) прийняти рішення про викуп земельної ділянки; ґ) укласти з власником дого­вір купівлі-продажу земельної ділянки; д) відшкодувати ви­купну вартість земельної ділянки у порядку, передбаченому законом, рішенням суду чи договором; є) у випадках, перед­бачених законом, прийняти рішення про реституцію зе­мельної ділянки власнику земельної ділянки; є) використо­вувати земельну ділянку для суспільних потреб, вказаних у рішенні про викуп.

 

Передбачений у ст. 146 ЗК УКраїни перелік суспільних потреб, для яких може бути проведено викуп земельних ді­лянок, не є вичерпним і тому у кожному конкретному випад­ку органи державної влади чи місцевого самоврядування зо­бов'язані доводити суспільний характер тих потреб, для яких пропонується викупити земельну ділянку права при­ватної власності.

 

Власника земельної ділянки не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу має письмово попередити орган, який приймає рішення про викуп ділянки. Не пізніше одного мі­сяця після одержання повідомлення власник земельної ді­лянки має надіслати до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування відповідь про згоду на прове­дення переговорів щодо умов відшкодування вартості зе­мельної ділянки.

 

У разі примусового викупу земельної ділянки вартість та­кої ділянки чи її частини встановлюється відповідно до гро­шової та експертної оцінки земель, яка проводиться у вста­новленому законом порядку.

Якщо власник не згоден із запропонованою йому викуп­ною вартістю земельної ділянки, уповноважені органи прий­мають рішення про примусовий викуп земельної ділянки для суспільних потреб і звертаються із заявою до суду про припи-

нення права власності на земельну ділянку чи її частину у зв'язку з викупом земельної ділянки.

Рішення суду про примусовий викуп земельної ділянки є підставою для припинення права власності у зв'язку з вику­пом її для суспільних потреб. У рішенні суду обов'язково ма­ють бути визначені сума викупної вартості та передбачені чинним законодавством України інші форми компенсації вартості земельної ділянки, з якими погоджується власник такої ділянки. Рішення суду щодо суми викупної вартості під­лягає виплаті власникові земельної ділянки у строки, перед­бачені для виконання судового рішення.

§ 6. Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

Відповідно до ст. 41 Конституції України примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності з наступним пов­ним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, який може бути запровад­жений в Україні відповідно до законів України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.^гі «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.²

Правові підстави і порядок примусового відчуження зе­мельних ділянок з мотивів суспільної необхідності регулю­ються ст. 147 ЗК України.

Примусове відчуження земельних ділянок як об'єктів права приватної власності юридичних і фізичних осіб у зв'язку із зап­ровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнно­го чи надзвичайного стану здійснюється органами державної влади, місцевого самоврядування та підлягає наступному повно­му відшкодуванню їх вартості у порядку, визначеному законом.

Вказані органи можуть приймати рішення про примусове відчуження земельних ділянок, якщо таке обмеження прав громадян і юридичних осіб передбачене у затвердженому за­коном України Указі Президента України про запровадження правового режиму воєнного стану.

¹        Офіційний вісник України. — 2000. — № 17. — Ст. 691.

²        Там само. — 2000. — № 15. — С. 588.

1

 

216

217

 

ГЛЙВП 14

 

Право приватної власності на земельну ділянку припиня­ється з моменту прийняття рішення відповідного органу дер­жавної влади, місцевого самоврядування чи військового ко­мандування.

У разі запровадження правового режиму надзвичайного стану примусове відчуження земельної ділянки здійснюється на строк дії надзвичайного стану.

По закінченні дії обставин, у зв'язку з якими було введено воєнний чи надзвичайний стан і проведено примусове відчу­ження з приватної власності земельної ділянки громадян і юридичних осіб, колишній власник має право вимагати від уповноважених органів повернення цієї ділянки у власність.

У разі неможливості повернути примусово відчужену зе­мельну ділянку власникові за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Відшкодування вартості примусово відчужених земель­них ділянок при запровадженні правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється у порядку і строки, визначені Президентом України у відповідному Указі.

правова охорона земель

§ 1. Поняття і зміст

правової охорони земель

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним на­ціональним багатством, що перебуває під особливою охоро­ною держави. Це положення Основного Закону країни відоб­ражено і деталізовано у Земельному кодексі України, Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року¹ та ін­ших актах земельного законодавства.

Правова охорона земельявляє собою систему врегу­льованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціональ­ного використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподар­ського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та під­вищення родючості грунтів, продуктивності земель лісово­го фонду, забезпечення особливого правового режиму зе­мель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земель­них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпе­ки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань право­вої охорони земель відіграє держава шляхом виконання ря­ду своїх функцій.

 

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431.

219

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допусти­мого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля­гає в запровадженні економічних стимулів раціонального ви­користання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводить­ся до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за вико­ристанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть­ся у встановленні санкцій за порушення правил раціональ­ного використання і охорони земель та їх застосуванні до по­рушників земельного законодавства. Такі санкції застосову­ють суди, а також державні інспектори з контролю за вико­ристанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, до­пустимого антропогенного навантаження на грунти та окре­мі території, а також щодо допустимого сільськогосподар­ського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосо­вуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус­тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс орга­нізаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямова­них на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власни-

220

ки земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечу­вати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення Ті продуктив­ності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають кон­сервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного зако­нодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених зако­нодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути при­тягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

§ 2. Суб'єкти та об'єкти

правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охоро­ною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок за­безпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управлін­ня землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 375; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!