Ідеологічні аспекти держінформполітики
Практичне 1
Державна інформаційна політика та її завдання
Історичні умови що впливають на інформаційну політику сьогодні
Ідеологічні та політичні аспекти держінформполітики
Законодавча акти, які регулюють взаємини змк суспільства
Структурні установи, через які держава проводить свою інформаційну політику
Шляхи і форми інформаційної стратегії і тактики
1. Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації. Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:
-„ забезпечення доступу громадян до інформації;
-„ створення національних систем і мереж інформації;
-„ зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
-„ забезпечення ефективного використання інформації;
-„ сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;
-„ створення загальної системи охорони інформації;
„- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інфор-маційного суверенітету України;
-„ сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців [4].
Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державноївлади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6Закону України “Про інформацію”) [4].
|
|
|
Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації - реалізаціїправа на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратеічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки України.
Під керованістю розуміється сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений, насамперед, гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.
Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.
Суб’єктами інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи, держава. Відповідно до Закону України “Про інформацію” суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Від імені держави виступають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Державний комітет телебачення та радіомовлення України.
|
|
|
Об’єктами інформаційних відносин є: документована або публічно оголошувана
інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах [4].
Вже на початковому етапі здійснення державної політики щодо розбудови інформаційного середовища в Україні було засновано майже тисячу телерадіоструктур різних форм власності й різних масштабів сфери дії - від загальнонаціональних до мікрорайонних. Ще не так давно єдиним володарем ефіру були лише державні телерадіокомпанії, а тепер слід віддати належне деяким недержавним телерадіоструктурам, що швидко досягли вагомих успіхів у рейтинговому змаганні за телеглядача та радіослухача. Сьогодні в Україні функціонують близько 800 телерадіостанцій, у тому числі 28 державних.
|
|
|
В Україні немає незалежних засобів масової інформації в класичному розумінні - вони існують як органи влади, партій, груп, олігархів і кланів.
Основні завдання державної інформаційної політики з огляду на законодавчо-нормативні акти:
„ -створення розвиненого інформаційного середовища;
„- модернізація інформаційної інфраструктури;
„- розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій;
„- ефективне формування і використання національних інформаційних ресурсів тазабезпечення вільного доступу до них;
„- розвиток незалежних ЗМІ і забезпечення громадян суспільно вагомою інформацією;
„- сприяння міжнародному співтовариству в інформаційній сфері та утвердженняінформаційного суверенітету України;
„ -запобігання загрозі заподіяння в процесі інформаційної діяльності шкоди життєво важливим інтересам особи, суспільства, держави.
Однак, на нашу думку, важливим чинником є цілеспрямоване пропагування діяльності держави, її курсу й формування цінностей і патріотизму у громадян, зокрема через засоби масової інформації. Як приклад наведемо успішну кампанію Сполучених Штатів Америки щодо створення позитивного ставлення американців до своєї держави.
|
|
|
Її результат - впевненість громадян у своїй країні, у тому, що в будь-якому куточку світу вона про них потурбується й захистить, повага до державних атрибутів, що уособлюють країну (прапор, статуя Незалежності і т. ін.) і патріотизм. Ці результати досягалися не один рік, проте, сьогодні вони є незаперечними.
Перше. Свобода слова є одним з основних принципів демократії. Провідну роль тут відіграють друковані ЗМІ, телерадіокомпанії та останнім часом Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту та забезпеченням професійними кадрами, адміністративним втручанням.
Друге. Також у цей період необхідна підтримка державних ЗМІ. Йдеться про матеріально-технічне та фінансове забезпечення розвитку й фінансування державних теле-радіокомпаній і видавництв. Це дасть змогу конкурувати з комерційними ЗМІ, які за технічним забезпеченням наближені до світових.
Третє. Світове телерадіомовлення перебуває на етапі радикальних змін у технології виробництва та поширення програм, прямуючи до об’єднання телерадіоінформаційних технологій в єдину глобальну інформаційну систему. Водночас існуюча мережамовлення в Україні, створена у 60-70 рр. ХХ ст., фізично спрацьована та морально застаріла. Порівняно з кращими світовими системами поширення та виробництва телерадіопрограм вона є надзвичайно витратною, неефективною і з кожним роком потребує все більших зусиль і коштів для підтримки її в робочому стані. Практичновсі технічні засоби державних ЗМІ вже повністю відпрацювали свій ресурс.
Четверте. У передавальній техніці, що експлуатується, використовуються електровакуумні прилади, які вимагають постійної заміни і значних енерговитрат. Сучасні світові тенденції в телебаченні свідчать, що найбільш перспективними є передавачі на твердотілих підсилювачах, позбавлених наведених недоліків. У техніці студійного і позастудійного обладнання обласних і регіональних телерадіокомпаній домінуюче становище займає обладнання застарілих аналогових форматів запису, знімальна техніка 80-х рр. та освітлення на базі високоенергоспоживаючих ламп розжарювання (гаряче освітлення).
Разом з тим сучасна техніка виробництва телевізійних програм базується на цифрових методах обробки телесигналу, безконфліктно об’єднується в автоматизовані апаратно-студійні комплекси і має значно нижчі показники енергоспоживання, витрат на обслуговування та утримання.
2. Основна з цих особливостей та, що в силу історичних обставин Україна на три з лишком століття втратила свою державність і численні спроби відновити її закінчувались невдало. Тому що весь історичний процес національно-визвольних змагань – від Хмельницького і до наших днів – позначений чорними мітками розбрату і зради. Саме це завжди губило Україну, підтинало під корінь її найвищі інтереси – національні. Роздробленість українства в нашій державі і в світі – найбільший камінь на шиї нашої незалежності і найбільший гріх на душі національної еліти. Адже маємо в Україні понад півста політичних партій, які декларують себе українськими, однак не можуть об‘єднатися заради тієї ж України. Не ліпше й в діаспорі, де люди, які життя присвятили реалізації національної ідеї, заради неї кров проливали, гинули, по чужині поневірялися – ці люди, яким, здавалося б ділити нічого, розділилися на бандерівців, мельниківців, уердепістів, гетьманців, двійкарів тощо.
Безумовно, – це сумна реальність, і вона вміло, хитро і винахідливо використовується певними силами для того, щоб підкинути у суспільну свідомість підленьку ідею про неможливість об‘єднання. Мовляв, такий наш менталітет, така українська натура, що завжди хоче верховодити, що амбітність відіграє провідну роль у цьому. І, дивись, уже не тільки відверті українофоби і наші супротивники, а й друзі-демократи повторюють на всіх перехрестях доволі вбивчу фразу “де два українці, там три гетьмани”, сіючи сумніви і зневіру в серця, які ще на щось надіються.
Проблема української єдності – одна з найскладніших, вона виникла не сьогодні і не вчора; вона не зводиться суто до українського менталітету чи амбітності лідерів. Вона стосується самого існування не тільки незалежної Української держави, а й самої української нації, в чому не зацікавлені досить потужні сили і всередині країни, і поза нею. Тому для об‘єднання слід перебороти не тільки менталітет і амбітність лідерів, а й дещо посутніше, а саме: спротив антиукраїнських сил – теоретичний, ідеологічний, організаційний, фінансовий і практично-повсякденний.
Аналіз історичної дійсності висвітлює найболючіші точки сучасної України.
1.Добре відомо з минулого: хто реально володів Україною (адміністративно, політично чи економічно), той мав реальний вплив у Європі. Тому треба добре затямити, що серйозно нам не допоможе ні Схід, ні Захід, бо ніхто, крім самих українців, не зацікавлений у тому, щоб у центрі Європи постала міцна, незалежна, квітуча і сильна Українська держава. Тому Україну завжди використовували – і будуть використовувати, – як розмінну монету у великих світових торгах. Отже, потрібна якісно нова концепція нашої геополітики, зорієнтована передусім на власні сили, внутрішні резерви і можливості, які достатні для забезпечення належного доброжитку та входження у світове співтовариство на правах рівноцінного і повноправного партнера.
2.За кілька століть імперського колоніального панування в Україні – спочатку царського, а потім більшовицького – виникла низка негативних факторів, які нині стоять на заваді утвердження Української національної держави. До них слід віднести:
а)дискримінаційну міґраційну політику і практику, завдяки чому український етнос суттєво розріджений, надто на сході та півдні, за рахунок інших етнічних груп, переважно російського елементу;
б)інтенсивне зросійщення, насильницьке витіснення із вжитку української мови;
в)послідовне зруйнування й ослаблення національного імунітету українців через підкупи і терор, прищеплення почуття меншовартісності та благоговіння перед “старшим братом”.
г)геноцид українського народу, застосований більшовицьким режимом: штучний голодомори 1921–1922, 1933–34 років (останній забрав від 8 до 10 мільйонів життів); розкуркулення і колективізація, що знищили найпродуктивнішу силу українського селянства; репресії 1934–1937 років (і пізніші), які викосили українську інтелігенцію – нашу національну еліту.
д)хижацька, колоніальна експлуатація природних багатств України московськими правителями, спотворена макроекономіка, в якій переважали шкідливі виробництва (чорна металургія, хімічна та мілітарна промисловість, атомні реактори) тощо. Це дало такі економічні перекоси та екологічні перевантаження, які й досі не подолані і мають негативні соціально-економічні наслідки.
3.Слабкість, анемічність, непослідовність української національної еліти (нова ще не виросла, а старша в більшій чи меншій мірі вражена вірусом радянської ідеології), яка не зуміла під час національної революції кінця 80 – початку 90 років поєднати українську національну ідею з масовим рухом народу проти імперіалістичної залежності і програла основне питання будь-якої революції – питання влади. Влада залишилась в руках дещо перефарбованої партійно-радянської номенклатури.
4.За майже 14 років незалежності Україна не мала української за духом і суттю влади – ні законодавчої, ні виконавчої, ні, тим більше, судової. Тобто в жодній з гілок державної влади українці, українські кадри не мали належної питомої ваги, критичної маси, щоб реально впливати на державотворчі процеси. Неукраїнська влада в Україні не дбала про національні українські інтереси, тому:
а)не було вироблено українську державну ідеологію, яка б лягла в основу і державотворчості, і освітньо-виховного процесу молодого покоління на патріотичній основі;
б)під виглядом реформування економіки зруйновано виробництво, проведено так звану приватизацію в інтересах не народу, а певних кланових груп, що входять до влади або близькі до неї;
в)була створена атмосферу правового нігілізму і безкарності, що породило і сприяло перекачуванню всенародної власності у приватні, як правило, не українські руки, криміналізувало суспільство, сприяло розвою корупції та організованої злочинності;
г)з коридорів влади тривало зросійщення, саботувалася реалізація на практиці статті 10 Конституції України про державність української мови.
Якщо придивитися пильніше до того, що діялося у нас, то можна помітити, що все йшло ніби за ретельно розробленим сценарієм, який передбачає ліквідацію України як національної держави. Цей сценарій тримається на таких вузлових пунктах:
1.Дрібнення українського суспільства по всіх напрямках: економічно-соціальному (на купку дуже багатих і силу-силенну нужденних); політичному (нині понад 120 дрібних політичних партій, значна частина з яких створена штучно); духовному (безліч релігійних конфесій і сект, тільки православних церков зареєстровано чотири, дві з яких – московські); адміністративному (ідея реґіональних автономних утворень, що особливо виявилося під час президентських виборів 2004 року); ідеологічному (штучний поділ населення на східняків і західняків, наклеювання таких ярликів, як “бандерівець” “націоналіст” у тому негативному розумінні, в якому подавала їх комуністична пропаганда.
2.Денаціоналізація та продовження деукраїнізації суспільства через витіснення української мови з управлінсько-державних структур та звуження сфери її вживання в побуті, через засилля російської та російськомовної книжкової продукції, створення кількісної переваги російської та російськомовної періодики на українському споживчому ринку, диспропорції у мовному відношенні на користь чужій мові в електронних засобах масової інформації, а простіше – поступове витіснення державної мови з теле- та радіоефіру.
3. Обездуховлення населення особливо молоді переважно за допомогою друкованих (російськомовна жовта, еротична, порнографічна преса) та електронних засобів масової інформації (перенасичення телеефіру низькопробними бойовиками, сценами насильства, крові, сексу).
Такі факти. Подобаються вони кому чи ні, але іґнорувати їх не варто. Ці специфічні умови вимагають чіткої і послідовної державної інформаційної політики, щоб не тільки мінімізувати негативні процеси, а й закласти основи для розвитку та утвердження здорового українського суспільства. Після Помаранчевої революції кінця 2004 – початку 2005 року з’явилися умови для цього, а отже – надія на краще майбутнє.
Ідеологічні аспекти держінформполітики
Інформаційна політика в державі формується в руслі панівної в ній ідеології, яка у свою чергу залежить від суспільно-політичного ладу і типу державного утворення.
За тоталітарного режиму державна інформаційна політика характеризується встановленням повного контролю над усіма сферами життя та особливо – над засобами масової інформації. Силовими методами, репресивними засобами насаджуються принципи однаководумання. Поза законом ставиться все, що не узгоджується з ідеологічними установками режиму. Найвідоміші тоталітарні режими новітньої історії – це: нацизм у Німеччині, фашизм в Італії, більшовизм у колишньому Радянському Союзі.
Антипод тоталітаризмові – демократія. Більшість народів Європи зробила демократичний вибір. Хоч демократія, як зазначав Черчілль, не така вже й досконала річ, але людство нічого кращого не придумало. Наріжними каменями демократичного суспільства є:
–свобода слова і преси;
– свобода громадянина;
– верховенство права.
Надзвичайно показовим для демократії є свобода слова і свобода преси. Власне, наявністю такої свободи визначається рівень демократії в суспільстві: саме безперешкодний обмін інформацією, представлення різних точок зору, різноманіття думок і суджень є неодмінними умовами вільних засобів масової комунікації. У Декларації прав людини зазначено, що свобода друку – одна з найбільших запорук свободи взагалі.
Україна проголосила європейський вибір, і в досягненні цієї мети визначальну роль мають відіграти засоби масової інформації. Передусім вони самі повинні стати вільними. Саме вони повинні донести до світового співтовариства новий образ України. Серед викликів ХХІ століття вчені вважають найактуальнішими такі:
–мас-медіа і формування європейського мислення;
–формати національної ідентичності ЗМІ.
Звідси випливає необхідність будувати інформаційну політику держави Україна саме у цих координатах. На ділі ж так не складається. Професор Володимир Шкляр скрушно констатує:
«Сучасна журналістика стрімко втрачає національне обличчя, активно впроваджує у свідомість аудиторії якісь «посередні» стереотипи суспільної свідомості й поведінки. Усе подається під гаслом «загальнолюдських цінностей». Процес ідентифікації журналістики й суспільства прямо пов’язаний з наявністю державної національної ідеї, зрозумілої ідеології (розрядка моя – В.К.). У ХІХ ст.. плановою була концепція офіційної народності, за часів радянської влади – партійність, а сьогодні – вакуум».
Безперечно, мас-медіа в Україні мають бути демократичними, але вони ще мають бути обов’язково українськими – за змістом, за суттю, за духом, за мовою. Загальновідомо, що міжнародну вагу мають і міжнародне визнання здобувають лише ті цінності, які мають національні риси, – своєю неповторністю, своєрідністю, єдиністю.
Отже, найголовнішою ідеологічною засадою державної інформаційної політики має бути чітка державна ідеологія, побудована на основі національної ідеї. Саме цього не було всі 14 років Незалежності, саме на це треба сподіватися після перемоги Помаранчевої революції, яку можна вважати логічним продовженням і, хочеться вірити, завершенням національно-визвольної революції кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 336; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!