Частина четверта. НЕПЕВНА РОЗРЯДКА (1962—1975рр.)

ВСТУП

Ретроспективне 1962 рік постає символом закінчення певної епохи. Звичайно, історик не заперечує неможливості позначати глибокі потрясіння точними датами. Тож і ми вживаємо слово символ. Саме у 1962 р. відбулися істотні події, що позначили кінець післявоєнного періоду: незалежність Алжиру; успішне мирне вре­гулювання американцями ракетного конфлікту на Кубі. Якщо вважати за головні післявоєнні події деколонізацію та холодну війну, то можна твердити, що незалежність Алжиру засвідчила кінець імперії, а ухвала президента Кеннеді у жовтні 1962 р. — ефективність мирного шляху і кінець сукупності конфліктів, де­коли драматичних, відомих під назвою «холодної війни». Ані участь США у в'єтнамській війні, ані сутички між меншими державами, в тому числі й на Близькому Сході, уже не спричи­няться до небезпечної напруженості у відносинах між двома супердержавами.

Кінець колоніальних Імперій проявився у грандіозній формі: підхід до незалежності понад 100 держав, більших і менших. Для їх означення користуються терміном, запропонованим близько 1957 р. економістом Альфредом Сові та соціологом Жоржем Баландьє: «третій світ».

Здобувши переважну більшість в 00Н, країни «третього світу», попри їхню військову слабкість, стали набувати дедалі більшого впливу: спершу цілком підвладні, потім прості іграшки в боротьбі між двома таборами, нові держави стали, кожна окремо, а особливо — всі разом, активними суб'єктами світової політики.

РОЗДІЛ І. ТРУДНОЩІ ДВОХ БЛОКІВ

І. Голлізм і ослаблення західного табору

Попередні зауваження про голлістську політику до 1962 р.

До влади, насамперед як президента республіки, де Голля привів, як ми вже бачили , особливо драматичний поворот війни в Алжирі.

Позбувшись влади внаслідок раптової відставки 19 січня 1946 р., генерал де Голль після 12-річної перерви здобув її знову й тепер міг утілити в життя свою головну концепцію розвитку зовнішньої політики Франції, що дозволило цій країні, такій обмеженій у засобах, відігравати провідну роль у світовій дипло­матії.

Упродовж чотирьох перших років роль ця могла хіба що зменшитися, і саме через війну в Алжирі, яка відчутно позбавляла генерала свободи дій. Однак у 1958 р. він удався до двох значних починань. Перше стосується «Спільного ринку», що мав уступити в силу 1 січня 1959 р., згідно з Римською угодою, її ми розглянули вище .

Знаючи де Голля як відвертого противника європейської над-національності, більшість його партнерів уважала, що генерал докладе всіх зусиль, аби перешкодити встановленню «Спільного ринку». Та насправді сталось навпаки. У вересні 1958 р. генерал де Голль зустрічається з німецьким канцлером Конрадом Аденауером, і вони начебто знаходять спільну мову в питанні захисту «Спільного ринку» від наявної на той час головної загрози. Це приводить до того, що Англія, занепокоєна створенням сприятливої комерційної зони, до якої її не допустять, висуває пропозицію про вільну економічну зону для всіх західноєвропейських країн. Якщо створити таку зону, то митні можливості країн поза «Спільним ринком» зрівняються з перевагами його учасників, і таким чином тоді «Спільний ринок» не виконає своєї справжньої ролі — здійснення ідеї економічної спільності, глибшої від митної спілки. Завдяки спільним зусиллям генерала де Голля та канцлера Аденауера британську пропозицію відкинули. Британцям довелось задовольнитися створенням, поряд зі «Спільним ринком», малень­кої вільної економічної зони під назвою Європейська асоціація вільної торгівлі (ЕФТА), до якої ввійшли, крім Об'єднаного Королівства, ще шість країн: Швейцарія, Австрія, Португалія, Норвегія, Швеція, пізніше — Фінляндія.

Поза тим, у вересні 1958 р. генерал де Голль пише президентові Ейзенхауерові листа з пропозицією замінити чисто американську спрямованість НАТО на трискладовий блок із США, Великобри­танії та Франції. США, володіючи майже всіма стратегічними запасами ядерної зброї Північноатлантичного блоку, не хотіли пристати на таку пропозицію, і президент Ейзенхауер дає про це знати генералові де Голлеві. Той більше не повертається до питання реорганізації НАТО. Додамо, що й Великобританія не дуже задоволена деголлівською ідеєю, бо її здійснення позбавило б цю країну ролі привілейованого союзника США, з якими її єднають «особливі зв'язки». Щодо інших союзників, як Західна Німеччина та Італія, то й вони були б невдоволені таким розв'язанням питання, що применшувало їхню роль у верховній владі. Отож, спроба генерала де Голля не вдалася, і треба було чекати 1963 року, аби вона поновилася в іншій формі.

Так упродовж періоду відносно малої активності голлістської політики, аж до Евіанської угоди в березні 1962 р. про неза­лежність Алжиру, було поставлено основні питанні. Генерал де Голль, прихильний до «Спільного ринку», як це він показав навесні 1962 р., виступив, одначе, проти політичної інтеграції, яка могла б продовжити економічну. Вітаючи певну організацію Європи в плані співпраці, він не хотів жертвувати французькою національною незалежністю заради перетворення Західної Європи на наддержаву. Що ж до Північноатлантичного блоку, то де Голль вельми стримано ставився до його структури і американської тотальної переваги в ній. Незважаючи на певний тиск з боку США і на відвертий спротив 00Н, він підтримує активні атомні дослідження за військовою програмою. 13 лютого 1960 р. підірвано першу французьку атомну бомбу в Алжирській Сахарі, тоді ще контрольованій Францією. Другий вибух відбувся у квітні, третій — у грудні, четвертий — у квітні 1961 р. Від експери­ментальної стадії де Голль планує перейти до військової, і в 1960 р. ухвалюється програмний закон про французькі «ударні сили».

«Великий план» президента Кеннеді

За правління президента Ейзенхауера американський уряд зазнав тяжких прикростей у Європі. Відхилення Європейської оборонної спільноти Францією ЗО серпня 1954 р., суецький конфлікт 1956 р. стали принциповими етапами цих невдач. До того ж відзначимо, що американська політика з часів Ейзенхауера та Фостера Дал-леса була спрямована більше на позаєвропейський світ, ніж на саму Європу. Президент Кеннеді пильніше зацікавився Євро­пейським континентом та Північноатлантичним альянсом. На по­чатку свого правління, навесні 1961 р., він здійснив важливу подорож до Європи. Зустрівся тоді з генералом де Голлем, і між ними начебто встановилися добрі стосунки. Генерал, звичайно, більше поважав свого колишнього бойового товариша Ейзенхауера і довіряв йому, але, будучи філософом, істориком і мислителем, він з радістю відкрив для себе високу інтелектуальну культуру молодого американського президента, колишнього студента Гар­вардського університету, члена бостонської інтелектуальної та фінансової еліти. До того ж у липні 1961 р. Великобританія — безумовно, під впливом США — вирішила виставити свою кан­дидатуру до «Спільного ринку».

Президент Кеннеді на цьому не зупинився. Він виробив, на основі нових трансатлантичних стосунків, цілісну доктрину, яку названо його «великим планом». Заговоривши спочатку про цю ідею «Атлантичної спільноти», яка наклалась би на розширену Європейську спільноту, він, урешті, облишив ці терміни і у великій промові від 4 липня 1962 р. представив теорію, на яку його, здається, надихнув француз Жан Монне, президент «Комі­тету дій за Сполучені Штати Європи». Навпроти могутніх Спо­лучених Штатів Америки на західному березі Атлантичного океа­ну мали постати «Сполучені Штати Європи» на східному березі, об'єднавши значну частину Західної Європи. Отже, з обох боків Атлантики дві міцні опори було б з'єднано тісними зв'язками різної природи — політичними, економічними, культурними та стратегічними. Ці зв'язки становили б, за словами Жана Монне та Кеннедіі «атлантичну співпрацю». Опорам передбачалося бути рівновеликими, але США зберігали за собою одну важливу пере­вагу, а саме — монополію на ядерні та термоядерні сили. Розглянута вище доктрина Макнамари про «градуйовану відпо­відь» справді передбачала можливість ухвалення дуже делікатних вирішень, що їх, з погляду самого автора, могла ухвалювати лише одна відповідальна особа. Тож для здійснення життєво необхідного для СІЛА завдання захисту Західної Європи від комуністичної агресії об'єднання європейських країн з метою створення атомних сил не тільки не корисне, але й шкідливе. Досить було їм мати звичайні збройні сили, на які, до речі, американці попросили союзників збільшити бюджет. Не слід тримати, на думку Макна-мари та Кеннеді, «більше одного пальця на гашетці». Тобто величезні атомні збройні сили мали поглинути незначне британ­ське і тоді ще зовсім зародкове французьке атомне озброєння. А з решти питань рівність передбачалась повна. Відповідно ж до твердження, яке, найімовірніше, належало генералові де Голлеві, відповідальність Атлантичного пакту можна було б поширити з Північноатлантичної зони на всю сукупність світових регіонів, тобто США задавали б своїм союзникам напрями політики на Далекому і на Близькому Сході, а також в Африці. У жовтні 1962 р. Кеннеді розширив цю програму, добившись схвалення Конгресом митного закону, названого «Законом про розширення торгівлі». Він передбачав обопільне зниження європейцями та американцями митних податків на 50% для посилення торгівлі між двома берегами Атлантики. До того ж на всю продукцію, вироблену на 80% членами Атлантичного пакту, а також, мож­ливо, деякими іншими розвиненими країнами, мито практично скасовувалося. Це, безперечно, втягло б і Англію до «Спільного ринку».

Належним чином підготувавши свій план, Кеннеді негайно заходився втілювати його в життя. Як і де Голль, він вважав, що для підтримання єдності громадян у демократичному суспіль­стві слід демонструвати їм виконання грандіозних задумів. Під час виборчої кампанії Кеннеді запропонував американцям так званий новий кордон, суть якого полягала в підготовці спільних зусиль у завоюванні простору. Перед американцями й європейцями він розгорнув свій «великий план». Досягши того самого жовтня 1962 р. переконливої перемоги в історії з радянськими ракетами на Кубі і продемонструвавши здатність ухвалювати рішучі поста­нови, він укріпився в своєму оптимізмі й проголосив «лідер­ство» — провідну роль США в західному світі. Вживання цього слова несло в собі певну небезпеку. «Лідер» одночасно означає і «провідник», і «начальник». Найпевніше, що Кеннеді виставляв США інтелектуальним, моральним і духовним провідником атлан­тичного світу; але для деяких гоноровитих європейців, зокрема для генерала де Голля, це могло означати претензію американців на право цілковитої гегемонії. І все ж проект начебто сприйняли непогано. Де Голль запросив до Рамбуйє прем'єр-міністра Гарольда Макміллана, і в того склалося враження, що генерал прихильно сприймає вступ Англії до «Спільного ринку». Невдовзі після зустрічі в Рамбуйє, з 18 по 21 грудня 1962 р., Кеннеді і Макміллан зустрілися в Нассау на Багамських островах. Пре­зидент повідомив британця, що з фінансових міркувань США вирішили відмовитись від випуску ракет типу повітря—земля «Скайболт», яку британське командування замовило для своїх ударних сил. Натомість їм передавались ракети «Поляріс», при­датні для використання з підводних човнів. Так було зроблено перший крок до поглинення незначних стратегічних сил Велико­британії непомірними американськими силами.

До того ж британці погодились не використовувати свої ударні сили без узгодження з американцями через структури атлантичної організації, поза випадками виключної необхідності. Франції про­понувалося вчинити так само. Тоді утворилися б «багатонаціо­нальні сили». Це призводило до збільшення нерівності, оскільки, одночасно з приєднанням основних ядерних озброєнь Англії і Франції до атлантичних сил, США залишали свої основні стра­тегічні озброєння виключно під власним командуванням. І тільки невелика частина американських озброєнь, що дорівнювала бри­танським, перебувала під командуванням НАТО. Дуже скоро до цієї програми долучалася інша — про «багатосторонні сили» (МЛФ), суть якої полягала в символічному задоволенні деяких неядерних союзників, зокрема Італії та Німеччини, яка в 1955 ро­ці зобов'язалася не набувати атомної зброї. Військові кораблі, переважно надводні, передбачалось обладнати американською атомною зброєю, їхні екіпажі мали бути двонаціональні — на­приклад, американські й німецькі. Щоб використати ту зброю, потрібна була згода обох країн. В цілому, організація «багато­національних сил» дала б американцям можливість контролю над французькими та британськими силами, залишаючи самим лише американцям право заборони використовувати ядерні запаси без узгодження з Америкою. Оскільки надводні кораблі надто враз­ливі, цей складний проект явно видавався тільки політичними хитрощами, а не військовим чинником.

Відповідь генерала де Голля (14 січня 1963 р.)

Як і в президента Кеннеді, у генерала де Голля був свій «великий план». На першій сторінці 1-го тому своїх «Спогадів» він згадує про необхідність «широкомасштабних заходів» для усунення «дріжджів розсіяння», які збурювали французький народ. Однак його «великий план» дуже різнився від розробленого президентом Кеннеді. У плані європейського об'єднання генерал де Голль відкидав створення єдиної Європи — «Сполучених Штатів Євро­пи», складові частини яких були б позбавлені незалежності. Те, чого він прагнув, являло б собою щось на зразок конфедерації, «Європи держав», яка узгоджено провадила б спільну зовнішню політику. Основою цієї зовнішньої політики стала б франко-німецька співпраця. Генерал де Голль розпочав переговори з канцлером Аденауером відносно договору про франко-німецьку співпрацю, який мав бути підписаний 22 січня 1963 р. і який

передбачав регулярні зустрічі керівників держави та уряду, мі­ністрів закордонних справ, міністрів багатьох інших галузей, зок­рема — оборони, освіти та молоді, для сприяння розвиткові економічного та інтелектуального обміну.

Спільна зовнішня політика європейських держав, натхненником якої, певна річ, виступала би Франція, полягала в посиленні незалежності Європи від США. Згадуючи, можливо, свої складні стосунки з президентом Рузвельтом і Корделом Галом під час другої світової війни, генерал підозрював США у виношуванні планів світової гегемонії і прагнув визволити з-під їхнього впливу європейців, передовсім Францію. Після зустрічі з Макмілланом у Рамбуйє йому здалося, що Англія також прагне звільнитися від американського домінування. Конференція у Нассау, вочевидь, цілком позбавила його ілюзій. Великобританія на першу ж вимогу поступилася американцям у головних питаннях. Це доводило, що вона вступала до Європейського союзу не з метою зміцнити Європу перед США, а тільки в ролі американського «троянського коня».

На прес-конференції 14 січня 1963 р., яка позначила собою поворот в історії західного світу, генерал де Голль ущент розбив «великий план» Кеннеді. По-перше, він заявив свою незгоду на вступ Великобританії до «Спільного ринку» — принаймні за тодішніх умов. За кілька днів міністр закордонних справ Кув де Мюрвіль змушений був пояснювати це «вето» партнерам Франції на зустрічі в Брюсселі. Генерал де Голль, який навіть не пора­дився зі своїми п'ятьма партнерами, обмежився економічним поясненням відмови: «Питання в тому, чи Великобританія на сьогодні може прилучитися до континенту і як цей останній, у рамках справді єдиного тарифу, зможе відмовити в будь-яких пільгах для Британської співдружності, в претензіях на пільги для її сільського господарства, а також вважати за недійсні зобов'язан­ня, взяті на себе разом з країнами вільної економічної зони... Це питання поки що не можна вважати вирішеним. А чи буде воно колись вирішено? Відповісти, очевидно, може тільки сама Англія». До того ж, приєднання Великобританії та інших країн до «Спіль­ного ринку» глибоко змінило б структуру останнього. «Те, що побудують одинадцятеро, потім тринадцятеро, а потім ще, може, й вісімнадцятеро, не матиме нічого спільного з тим, що можна побудувати вшістьох».

Відкинувши британську кандидатуру, генерал де Голль на тій самій конференції рішуче виступив проти проекту президента Кеннеді в якійсь формі об'єднати стратегічні збройні сили Атлан­тичного пакту під американським командуванням. «Я повторюю не раз сказане раніше, що Франція збирається сама розпоряджа­тися своїми силами національної оборони. Внутрішні принципи і реальні події підводять Францію до необхідності набути власну атомну зброю. Це, звичайно, не виключає спільного її викори­стання з союзниками, але, в той же час, інтеграція виступає для нас чимось неуявленним... Цілком зрозуміло, що такі французькі заходи не дуже задовольняють деякі американські кола. У політиці і в стратегії, як і в економіці, монополія цілком природно видається найкращою з можливих систем тому, хто її має. Франція ознайомилася з англо-американською угодою на Багамах. Нікого не здивує, що в такому вигляді, як вона задумана, ми її підписати не могли».

Наслідки подвійної голлістської відмови викликали глибоку кри­зу, яка зачепила і «Спільний ринок», і Атлантичний пакт.

Криза «Спільного ринку»

Вето генерала де Голля обурило п'ятьох партнерів Франції, з якими він навіть не порадився. Декотрі з них, зокрема Німеччина та Нідерланди, були комерційне зацікавлені, щоб Великобританія вступила до «Спільного ринку». Італія та країни Бенілюксу, слідом за франконімецькою угодою 22 січня 1963 р., побоювалися встановлення «франко-німецькою директорією» своєї гегемонії над Європою. Якщо вже й необхідна така гегемонія, то вони б віддали перевагу США, які мали, принаймні, необмежені економічні та військові можливості. В Німеччині громадська думка розділилася. Більшість у Бундестазі ратифікувала франко-німецьку угоду в травні 1963 р., тільки доповнивши її спеціальною преамбулою, яка істотно зменшувала значення самої угоди. Німеччина, дотри­муючись пунктів угоди, не забувала про свою традиційну полі­тику: «Інтеграція збройних сил держав — членів Атлантичної організації, уніфікація Європи шляхом, накресленим створенням Європейського союзу з прийняттям Великобританії та інших дер­жав, які висловлять таке бажання». П'ятеро партнерів Франції почали зволікати з підписанням угоди, що поновлювала б приєд­нання до «Спільного ринку» африканських країн та Мадагаскару, колишніх французьких колоній.

Проте криза «Спільного ринку» не була пов'язана безпосередньо з неприйняттям Великобританії. Вибори у цій країні в липні 1964 р. привели до влади лейбористів з Гарольдом Вільсоном у ролі прем'єр-міністра. Партія лейбористів вважалася більш непри­хильною європейській уніфікації, ніж консерватори. У першому уряді Вільсона виявилось небагато місць для проєвропейців. Але з 1965 року можна відзначити певну еволюцію в поглядах Віль­сона, його поворот до європейської ідеї. На виборах 1966 р. лейбористи досягли великого успіху. З 5 місць їхнє представництво зросло приблизно до 100, і в серпні 1966 р. Джорджа Брауна, визнаного лідера проєвропейців у партії лейбористів, призначили міністром закордонних справ.

Французький ультиматум

У проміжку з 1963 по 1966 р. криза «Спільного ринку» зачепила сільськогосподарські домагання Франції. Римська угода 1957 р. передбачала митний союз на промислову продукцію, але не дуже чітко визначалася щодо сільськогосподарської. Франція ж була основною агропромисловою силою «Спільного ринку», її сільське населення становило 17% від загального. Французьке сільське господарство було в стані повної модернізації, і виробництво продуктів харчування невпинно зростало. Тому-то, з погляду французького уряду, найістотнішим питанням до вирішення в «Спільному ринку» ставав експорт надлишків сільськогосподар­ського виробництва. Оскільки ціни на сільськогосподарську про­дукцію у Франції, Нідерландах, а особливо — в Італії, хоча й нижчі за німецькі, все ж таки перевищували світові, Франція була життєво зацікавлена в перетворенні «Спільного ринку» на привілейовану зону для своєї продукції. Тож коли раніше пере­говори між партнерами проходили в атмосфері співпраці, то віднині в них став переважати елемент боротьби за національні інтереси. В цих переговорах, взагалі складних і перенасичених технічними аспектами, Франція вдалася до ультимативного мето­ду, який привів в останню мить до низки компромісів у виснаж­ливих дебатах, що прибрали назви «сільськогосподарських мара­фонів».

Перший такий марафон стартував у січні 1962 р. Домовлено про перехід до другого етапу угоди (зниження митних бар'єрів для промислової продукції) після підписання сільськогосподарських договорів, підготовлених європейськими ринковими організаціями, на певні продукти — зернові, переробні, фрукти, городину, ви­на, — та визначення фінансового правила, за яким країни, що імпортують частину харчових продуктів ззовні, тобто з зони, не охопленої «Спільним ринком», повинні субсидувати сільськогоспо­дарський експорт своїх партнерів. Відтак установлювалась спільна фінансова відповідальність. Наступний французький ультиматум дав старт другому «сільськогосподарському марафонові», який за­кінчився 23 грудня 1963 р. Було створено нові європейські сільськогосподарські ринки молочних продуктів, яловичини та рису. Третій французький ультиматум привів 15 грудня 1964 р. до третього «сільськогосподарського марафону»: здійснення сіль­ськогосподарського «Спільного ринку» було прискорене для зерно­вих та переробних продуктів, і вільний оборот цих продуктів передбачалося розпочати з 1 липня 1967 р. завдяки єдиним цінам. Комісія мала по 1 квітня 1965 р. подати пропозиції з фінансування аграрної політики на 1965—1970 рр. та пропозиції до «Спільного ринку» від моменту введення в дію спільних цін на різноманітні сільськогосподарські продукти.

Європейська комісія в Брюсселі ознайомила партнерів зі своїми проектами 31 березня 1965 р. Вона запропонувала Раді міністрів відкрити «Спільний ринок» 1 липня 1967 р. Протягом дворічного періоду, що передує цій даті, спільна аграрна політика фінансува­тиметься з попередньо обумовлених внесків держав-членів. З 1 липня 1967 р. Європейська економічна спільнота мала отримати власні фонди: спільні митні ставки та сільськогосподарські відраху­вання. Контроль лишався за Європейською парламентською асам­блеєю, повноваження якої значно зростали. Брюссельська комісія сподівалася також мати значні фінансові ресурси, що дали б їй справжню наднаціональну владу. Рада міністрів Спільноти зібра­лася 15 червня 1965 р., і Франція одразу виступила проти проекту комісії, що якраз передбачала фінансування шляхом національних внесків, залежно від рівня сільськогосподарського імпорту держав-членів. 1 липня 1965 р. Франція спричинила найтяжчу кризу, яку лишень бачив досі «Спільний ринок», і заявила, що більше не братиме участі в брюссельських нарадах. Тобто Франція тим­часово залишала «Спільний ринок». 9 вересня 1965 р. генерал де Голль повідомив умови повернення Франції до Спільноти. Він вимагав обмежити роль комісії, що її склад розцінював як скла­дену з «міжнародних технократів», на користь національних міністрів. З іншого боку, Франція виступала проти правила «Спільного ринку», яке передбачало заміну, після певного періоду, одностайного голосування на голосування більшістю голосів. Справді, принцип більшості допускає наднаціональну владу, тоді як принцип одностайності її виключає. То чи не судилося «Спільному ринкові» зникнути? П'ятеро партнерів Франції пого­дились на компроміс заради її повернення до Спільноти. Після переобрання генерала де Голля президентом республіки у грудні 1965 р. французький уряд пом'якшив свою позицію і погодився взяти участь у січні 1966 р. у засіданні Ради міністрів «Спільного ринку». На цьому засіданні справді було обмежено повноваження комісії. П'ятеро партнерів Франції залишались вірними принципу голосування більшістю голосів з певних питань, але стало очевид­но, що в разі незгоди Франції з цим принципом одностайність залишиться неодмінно і в майбутньому. Міністр закордонних справ Нідерландів Лунс знайшов таке вирішення: «Коли, за необхідності щось вирішити, є підстави припустити можливість ухвали більшістю голосів, за пропозицією комісії, а важливі інтереси одного чи більше партнерів від нього залежатимуть, то члени Ради зобов'язуються, у помірний проміжок часу, знайти вирі­шення, які задовольнять членів Ради з дотриманням інтересів і власних, і Спільноти». Тобто резолюції не прийматимуться біль­шістю голосів без певності, що згодом буде досягнута одно­стайність.

Шлях до європейського піднесення

Після того, як Франція повернулася до Спільноти в 1966 р., атмосфера залишалась напруженою, хоча можна було відзначити й деякий поступ. 8 квітня 1965 р. у Брюсселі підписано угоду про злиття трьох структур: Європейського об'єднання вугілля й сталі, «Євроатома» і «Спільного ринку». 1 липня 1968 р. набрали сили скасування всіх митних зборів поміж шістьма державами, і зовнішній тариф, який являв собою середнє від зовнішніх тарифів кожної з шести країн, зменшився на 8% у 1962 р., після переговорів із США, і на 65% у 1967 р. після переговорів, названих «раунд Кеннеді», з тими самими США (наслідок — Акт про розширення торгівлі від жовтня 1962 р., згадуваний вище). Отже, «Спільний ринок», перетворившись на зону внутрішнього вільного товарообміну, насправді не дуже наблизився до здій­снення поставленої мети в плані економічному, оскільки в бага­тьох аспектах економічної співпраці не спостерігалося. Навіть після скасування митних тарифів залишається досить позамитних можливостей заблокувати вільний товарообмін усередині «Спіль­ного ринку»: санітарні правила, правила безпеки та стандарти виробництва і т. ін., крім того, оподаткування відрізняється в різних країнах, незважаючи на прийняття шістьма державами французької системи «Такси додаткової вартості» (ТДВ) — подат­ку з додаткової вартості. Прийнята у різних країнах ТДВ не збігається. Передовсім, не пощастило по-справжньому розв'язати сільськогосподарське питання. Задовольнилися відрахуванням від­повідно до зовнішнього імпорту, але країни зі значною часткою імпорту, як-от Німеччина, були дуже задоволені з перекладеного на них основного тягаря витрат, а ціни «Спільного ринку» на сільськогосподарську продукцію — не дуже конкурентоспроможні. Чи можна посилити їх конкурентноздатність? Теоретично — так. Нідерландський віце-президент Європейської комісії Мансгольт за­пропонував свій план: «Меморандум з аграрної реформи в Євро­пейській економічній спільноті» (18 грудня 1968 р.). На його думку, слід глибоко перебудувати сільськогосподарську структуру «Спіль­ного ринку»: «Середня земельна площа ферми у Спільноті стано­вить не більше 10 гектарів. Оптимальна має бути від 80 до 120 га для зернових, від 40 до 60 га для молочних корів тощо. Так досягаються висока продуктивність і зниження цін, але це зумовлює і значне зменшення працівників сільського господарства; під кінець 1950-х років їх буде 15 мільйонів і 10 мільйонів у 1969 р. А на 1980 рік слід скоротити це число до 5 мільйонів. Це означатиме велику депопуляцію села і як наслідок — економічні й політичні проблеми. Доводиться шукати витісненим селянам робочі місця в промисловості й сфері обслуговування. Неприпустимо полишати невдоволення зростати стихійно». До відставки генерала де Голля 28 квітня 1969 р. Європейська економічна спільнота не домоглася нічого нового. З 1967 р. знову порушено питання про вступ Англії до «Спільного ринку». Відповідь генерала залишалась така, як і в 1963 р.: категоричне відхилення британської кандидатури, попри схвалення п'ятьма іншими партнерами Франції.

Криза Атлантичного союзу

Франція рішуче відкинула запропонований американцями проект багатосторонніх ядерних сил (МЛФ). Коли президента Кеннеді було вбито 23 листопада 1963 р. у Далласі, штат Техас, його заступив Ліндон Джонсон, якого переобрали у 1964 р. На відміну від Кеннеді, Джонсон мало переймався європейськими справами; його основною турботою стала війна у В'єтнамі, про яку мова нижче . Натомість французький уряд під впливом генерала де Голля вжив низку заходів, цілком, очевидно, продиктованих тур­ботою про незалежність від США. Така ініціатива викликала невдоволення не тільки у самих США, але й серед партнерів Франції, особливо у Німеччини. Ця остання усвідомлювала, що її оборона, зокрема оборона Західного Берліна, залежить в основ­ному від присутності американських військ на території країни. Канцлера Аденауера, енергійного послідовника політики зближен­ня з Францією, європейця за переконаннями, численні супротив­ники звинувачували у нерозважності щодо політичного курсу. Він змушений був подати у відставку, і в жовтні 1963 р. посаду канцлера обійняв міністр економіки Людвіг Ергард. Новий міністр закордонних справ Шредер повів проамериканську політику, не виявляючи при тому жодної симпатії до Франції. Франко-німецька угода від січня 1963 р., відтак, була зведена нанівець.

З 1963 р. по 1966 р. антиамериканська політика Франції вия­вилась у серії другорядних заходів. У січні 1964 р. вона визнала комуністичний Китай і, відповідно, порвала з Китайською Рес­публікою на Тайвані, яку підтримували США. У березні 1964 р. генерал де Голль відвідав Мексику, де його приймали з ен­тузіазмом, тож декому з американців це здалося вторгненням до Західної півкулі, де, згідно з доктриною Монро 1823 р., їм належав переважний вплив. У квітні 1964 р., на засіданні Ради СЕАТО, Франція виступила за нейтралітет Південного В'єтнаму, Що суперечило американській лінії. Потім Франція залишила засідання Ради СЕАТО. Того ж 1964 р. генерал де Голль, згадавши, що його не запросили до розгляду питання щодо висадки військ у Нормандії 6 червня 1944 р., відмовився взяти участь і у відзначенні цієї видатної події, яка передувала визволенню Франції військами союзників. Що ж до багатосторонніх ядерних сил, то генерал де Голль і далі виступав проти цього проекту. Щоправда, цей проект не викликав захоплення ні в Італії, ні у Великобританії, ні навіть у Німеччині, тим-то США змушені були цілком відмовитись від нього у 1965 р. Крім того, генерал де Голль висловився за зближення зі Східною Європою і за можливість створення, у невизначеному майбутньому, єдиної Європи «від Атлантики до Уралу». Звичайно, він зовсім не симпатизував радянському режимові і називав СРСР «останньою і найбільшою колоніальною державою нашого часу». Проте, вияв­ляючи схильність до відносного нейтралітету, заявив на прес-кон­ференції 23 липня 1964 р.: «Поділ світу між двома таборами, керованими відповідно Вашингтоном та Москвою, дедалі менше відповідає дійсній ситуації... Як вважаємо ми, французи, йдеться про те, щоб Європа стала європейською».

Франція залишає військові організації НАТО

Після відносно складних перевиборів генерала де Голля у грудні 1965 р. можна було б припустити, що він обере примирливішу позицію. А сталося якраз навпаки. 7 березня 1966 р. французький міністр закордонних справ Кув де Мюрвіль вручив американському послові Чарльзові Боленові особисте послання генерала де Голля президентові Джонсонові. У цьому посланні генерал заявляв, що Франція, залишаючись вірною Атлантичному союзові, вирішила вилучити свої частини з об'єднаних військових сил у складі НАТО. «Франція має намір відновити суверенність на всій своїй території, порушену в даний час постійною присутністю союзниць­ких військових елементів, а також використанням ними французь­кого неба, отже, припинити свою участь в об'єднаному команду­ванні і більше не надавати свої збройні сили в розпорядження Атлантичної організації». Тобто Франція залишалася союзницею США та інших членів Атлантичного пакту, але відмовлялася від об'єднання в мирний час у тій формі, в якій воно було встанов­лено наприкінці 1960 р., для армій континентальних держав союзу та для британських і американських сил, розташованих у Німеч­чині. 10 березня французький меморандум з проголошеним прин­ципом передано чотирнадцятьом іншим членам Атлантичного союзу.

Французька ухвала створила чимало складних проблем. По-пер­ше, вона передбачала виведення американських та канадських баз, розташованих у Франції. Вона начебто забороняла літакам НАТО пролітати над французькою територією. Слід урахувати, крім того, інцидент, що стався, коли американський літак пролітав над заводом збагачення урану у П'єрлаті. Отже, тепер, ураховуючи, що Швейцарія, як і Австрія, залишались нейтральними країнами, заборона перельотів французьким повітряним простором відрізала північну частину атлантичної Європи від південної. Далі, залиша­лось близько шістдесяти тисяч французьких солдатів у Німеччині, які досі входили до складу об'єднаних сил. Німеччина дуже прагнула утримати ці війська на своїй території для доповнення американських та британських; але ж чи було б юридичне прийнятним утримувати їх поза організацією НАТО? Через Фран­цію також пролягали важливі шляхи сполучення, життєво не­обхідні для діяльності американських баз у Німеччині, як-от нафтопроводи, лінії постачання матеріалів, транспортні магістралі тощо... Все це слід було демонтувати і вивезти. Нарешті, психо­логічно, йшлося про послаблення союзу. Дехто вважав, що у квітні 1969 р., на час двадцятої річниці Атлантичного пакту, Франція скористується нагодою закінчення повного терміну угоди для її розриву. Непокоїло питання, чи Франція не обере нейт­ралістську позицію або навіть перейде на бік СРСР? Тим часом чотирнадцять союзників Франції поводились неоднаково. Троє з них — Норвегія, Данія та Португалія — висловились проти суво­рих звинувачень. Президент Джонсон 23 березня дав генералові де Голлеві детальну відповідь, намагаючись спростувати його аргументи. «Позиція, згідно з якою військова присутність союз­ників на французькій землі створює загрозу для суверенітету Франції, — сказав він, — приголомшує мене: адже ці сили перебувають там на запрошення Франції, згідно зі спільним планом допомоги і гарантії безпеки Франції та її союзників». Британці запропонували французькому урядові розпочати перего­вори щодо реорганізації НАТО, яка зберігала свою структуру з 1950 р. і яка, цілком очевидно, через п'ятнадцять років уже не зовсім відповідала реальній ситуації. Німців задовольняла система організації НАТО, але вони згодні були на переговори щодо питання французьких сил, розташованих у Німеччині. Ці війська 1 липня 1966 р. вийшли з-під командування НАТО, як і решта повітряних французьких сил. Французький персонал, представле­ний у об'єднаному командуванні, відкликався, і його замінювали на звичайні представництва зв'язку. Верховне командування об'єд­наними збройними силами НАТО в Європі, штаб командування військами НАТО в Центральноєвропейській зоні і Колегія з оборони НАТО виводилися з французької території до 1 квітня 1967 р. Об'єднане командування переводилось до Брюсселя, а Колегія з оборони — до Рима. Нарешті, всі американські й канадські бази та військове обладнання повинні були покинути французьку територію до 1 квітня 1967 р., причому передбачалася можливість надати і додатковий строк. Стриманий тон офіційних повідомлень не міг приховати бурхливу реакцію громадськості Америки, а також інших союзників. Знову генерал де Голль діяв в односторонньому порядку; дипломатичний успіх, якого він ще раз досягнув, набрав негативного забарвлення. Така політика, принаймні психологічно, послабила боєздатність НАТО. З травня 1966 р. французький уряд заявив, що дозвіл на використання французького повітряного простору літальними апаратами союз­ників, досі поновлюваний щороку, віднині дійсний лише місяць, і то може бути скасований з попередженням за ЗО днів. На знак протесту американський уряд задовольнився забороною експорту до Франції гігантських електронних обчислювальних машин, не­обхідних французам для виготовлення водневої бомби. Американці замирилися з французькими постановами, якщо не враховувати різні фінансові застереження; виведення союзницьких збройних сил з французької території завершилося на передбачену дату в квітні 1967 р., причому американці провадили політику, докорінно відмінну від практикованої Радянським Союзом щодо його союз­ників, як це побачимо, розглядаючи чехословацькі події. Провал канцлера Ергарда в Німеччині слідом за відставкою чотирьох ліберальних міністрів та прихід до влади його наступника, хри­стиянського демократа Курта Кізінгера, у листопаді 1966 р. спри­чинився до пом'якшення франко-німецьких незгод. Міністерство закордонних справ, очолюване досить ворожим до Франції Шредером, який став тепер міністром оборони, перейшло до соціаліста Віллі Брандта, колишнього мера Берліна, і 21 грудня 1966 р. підписано угоду про розташування та статус французьких збройних сил у Німеччині. Візит Кізінгера і Брандта до Парижа у січні 1967 р. підтвердив поворот на поліпшення взаємних стосунків.

Франко - американське напруження

У червні та липні 1966 р. відносини між Францією та США знов погіршали, після двох візитів генерала де Голля: першого — до СРСР з 20 червня по 1 липня; в цілому зберігаючи твердість, зокрема у невизнанні НДР, генерал де Голль виступив за мож­ливість зближення з країнами Східної Європи. Візит до Москви був особливо плідний, і в заключному комюніке повідомлялося про створення спільної франко-радянської комісії з економічної та наукової співпраці, зокрема для запуску французького супутника Радянським Союзом. Багато американців вважали це можливою преамбулою до перебудови альянсів. За другої подорожі, з 25 серп­ня по 12 вересня, генерал де Голль побував у Джибуті, в Ефіопії та в Камбоджі. В Камбоджі на стадіоні «Пном-Пень» 1 вересня 1966 р. він оприлюднив заяву про війну у В'єтнамі — заяву, що її багато американців розцінили як образливу: не беручи до уваги вторгнення північнов'єтнамських військ на південнов'єтнамську територію, генерал де Голль, здавалося, переклав усю відпо­відальність за війну на американську інтервенцію і виступив за нейтралітет Південного В'єтнаму на зразок камбоджійського ней­тралітету. «Тоді як ваша країна, — сказав він камбоджійцям, — зуміла зберегти своє тіло і свою душу, залишаючись сама собі господарем, ми бачимо, як політичні та військові діячі США влаштувалися у В'єтнамі, і водночас війна спалахнула там з новою силою... Франція визначила свою позицію; вона полягає в засудженні нинішніх подій». Отже, генерал де Голль звинуватив лише самих американців у розв'язуванні жорстокої війни, що спустошувала В'єтнам.

У 1967 р. напруження все більше зростало. Протягом «шести­денної війни» між Ізраїлем та арабськими країнами (1967 р.) генерал де Голль рішуче став на бік арабів, і американці через те звинуватили його у приєднанні до радянської сторони. У двох великих конфліктах, що сколихнули світ, в'єтнамському та близь­косхідному, Франція протиставила себе Америці. Криза поглиби­лась наприкінці липня 1967 р. Генерал де Голль здійснив візит до Канади. За згодою, не без труднощів досягнутою з федеральним канадським урядом, він дістав змогу зупинитися спершу у Квебеку та Монреалі, де переважає французька мова. Зустрінутий збуд­женим натовпом, генерал де Голль у своїх висловлюваннях зайшов набагато далі, ніж дозволяли рамки культурних зв'язків між Францією та її колишньою канадською колонією, втраченою у 1763 р. 24 липня в Монреалі під час імпровізованої зустрічі, на яку генерала де Голля викликав натовп, він надав своєму висту­пові чисто політичного характеру: «Цього вечора тут, а також упродовж дороги, я відчуваю атмосферу, подібну до Визволення... Уся Франція знає, бачить і чує те, що тут відбувається. Хай живе Монреаль, хай живе Квебек, хай живе вільний Квебек, хай живе Французька Канада, хай живе Франція». Слова «Хай живе вільний Квебек», а також «канадські французи», замість «фран­комовні канадці», припали до смаку тим колам, що боролися за незалежність Квебеку. Федеральний канадський уряд на чолі з лібералом Лестером Пірсоном побачив у цьому виступі втручання у внутрішні справи Канади. І справді, виступ на захист прихиль­ників незалежності однієї з провінцій федеративної держави погано узгоджується з повагою до суверенності іншої країни. 25 липня федеральний уряд опублікував комюніке, у якому кваліфікував «неприйнятними» заяви генерала де Голля. І той зреагував негай­но: у ніч з 25 на 26 липня, замість подорожі до Оттави, вирішив покинути Монреаль і повернутись просто до Франції. Цей виступ де Голля викликав велике невдоволення не тільки більшості англомовних канадців, але й британців, оскільки Канада є домі­ніоном Великобританії, а також і американців, найближчих сусідів Канади, які не потерпіли б розпаду її на декілька територій. Проте цей виступ у цілому дуже добре сприйняло франкомовне населення Квебеку, оскільки відчуло в ньому підтримку своїх претензій на повнішу рівність із англомовною громадою. Генерал де Голль залишався твердим у своїй позиції і на прес-конференції 27 листопада висловив побажання «французам» Квебеку «самим вирішувати свої справи», а також сказав про «солідарність фран­цузької спільноти з обох боків Атлантики».

Нарешті, наприкінці 1967 р., генерал Ейре, начальник штабу французької армії, опублікував у «Ревю національної оборони» статтю під назвою «Спрямована оборона і оборона по всіх азиму­тах». Він заявив, що Франція повинна використовувати своє атомне озброєння проти будь-якого нападника. Це вже було схоже на визнання потенційним противником не тільки Радянського Союзу, але й, можливо, самих США. Крім того, генерал перед­бачав використання усіх озброєнь, аж до атомної бомби включно, що розходилося з виробленою американцями стратегією градуйо­ваної відповіді.

Атака на долар

Найбільше, мабуть, роздратував американців наступ, що його повів генерал де Голль з 1965 р. проти світової монетарної системи — «золотого валютного стандарту». І справді, міжнародна торгівля будувалась на використанні обмінного курсу або золота, або двох валют, вартість яких у золоті вважалось стабільною: долара, а на другому місці фунта стерлінгів. Проте, хоча еко­номіка США в 60-х роках розквітла, нечувано розвинувшись, та величезні витрати американців на допомогу слаборозвиненим країнам, на утримання власних окупаційних військ, на війну у В'єтнамі тощо разом з експортом капіталу підприємствами за кордон призвели після 1958 р. до постійного зменшення запасів золота; тобто, якщо його резерви у 1957 р. становили 28 мільярдів доларів, то у 1968 р. вони впали до 14 мільярдів. Якби раптом настало загальне падіння довіри до долара, американці не мали достатніх запасів золота, щоб обміняти на нього долари всім їх власникам. Крім того, для забезпечення економічного розвитку після деякого спаду президент Кеннеді вирішив подавати до Кон­гресу дефіцитні бюджети, які поповнювалися б емісією. Оскільки це збіглося з періодом широких закордонних інвестицій, можна сказати, що ці інвестиції фінансувалися, в певному розумінні, американським дефіцитом. Суми, що їх банки або великі асоціації не платили у формі податків, могли інвестуватися в Європі. Генерал де Голль виступив проти цієї системи на прес-конференції 4 лютого 1965 р.: «Умови, які ще недавно могли створити «золотий валютний стандарт», змінилися... Валюти Західної Європи на сьогодні відновилися до такого ступеня, що загальні запаси золота шести країн дорівнюють нині американським запасам... Це. озна­чає, що загальна згода визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на його первісній основі, коли Америка володіла більшою частиною світового золота. Крім того, чима­ло держав приймають долари в сплату за принципом золотого паритету, і, отже, Сполучені Штати виступають боржником без оплати у взаєминах з іншими державами. Справді, вони віддають свій борг іншим країнам — чи принаймні частину його — не золотом, що має реальну вартість, а доларами, які їм досить надрукувати...» — «Ці односторонні пільги, надані Америці, на­водять на думку відмовитись від ідеї долара як універсальної міжнародної валюти, тобто як достойного кредитного засобу дер­жави».

Заява ця викликала величезне замішання, і до того ж Франція поставила вимогу оплатити золотом ті долари, які вона мала у власних запасах. Ціна золота підскочила супроти вартості долара. Була офіційно 35 доларів за унцію, а піднялася до 40 доларів. Американський уряд мусив за будь-яку можливу ціну загальму­вати фактичне падіння вартості долара, намагаючись зменшити дефіцити балансу виплат і витрат золота. В результаті виникло безгрошів'я, відповідальність за яке лежала, поза всяким сумнівом, на світовій монетарній системі, що, власне, навмисне підкреслив генерал де Голль.

Насправді ж боротьба франка з золотом мала вигляд війни череп'яного горщика з залізним казаном. Вистачило внутрішньої французької кризи у травні—червні 1968 р., щоб повністю зни­щити всяку довіру до франка. В Америці, спочатку виразивши поверхове задоволення провалом ініціативи генерала де Голля під тягарем подій, американська преса, врешті, почала виражати страх перед тим, що Франція внаслідок несподіваного перевороту ско­титься в ворожий табір. Непопулярність франка призвела до кількох криз, які різко зменшили реальну цінність цієї валюти: одна, зокрема, в липні 1968 р., інша — в листопаді. 23 листопада 1968 р. франкові загрожувала девальвація, і генерал де Голль, який за п'ятнадцять днів до того заявив, що така девальвація «просто абсурдна», вирішив 24 листопада, на загальний подив і на велике задоволення президента США, не міняти курсу франка. Американський уряд звеселила ця постанова і сувора рішучість французького уряду. Союзницька допомога, надана Франції, не завадила невідворотній девальвації у серпні 1969 р. У плані ж політичному, який нас найбільше цікавить, можна сказати, що франко-американським відносинам істотно зашкодила марна та ілюзорна атака франка на долар і що франко-американське збли­ження намітилось не після відходу генерала де Голля з політичної арени, а ще раніше, коли у листопаді 1968 р. він зрозумів необхідність американської підтримки для французького франка. Це зовсім не означає, як побачимо далі, що французький прези­дент не мав рації, коли передбачив кризу долара.

Після відставки генерала

Щойно референдум 27 квітня 1969 р. показав, що більшість прого­лосувала «ні», генерал де Голль відразу ж подав у відставку. Заступивши його на посту президента республіки, Жорж Помпіду заявив, що провадитиме сталу і відкриту політику. Чи означало це суттєві зміни у сфері міжнародної політики? Стримуваний опором закордонних голлістів, новий французький президент змушений був обмежитись лише деякими невеличкими модифікаціями. Слід, од­нак, відзначити, що тон франко-американських стосунків змінився на лояльніший; уже прихід до влади республіканця Ніксона в січні 1969 р. із задоволенням привітав генерал де Голль. Особливе значення мала ініціатива Франції щодо скликання конференції на найвищому рівні, місцем якої обрали Гаагу, на початку грудня 1969 р., щоб зробити ще одну спробу вирішити європейські пробле­ми. На порядку денному стояло двоє питань: прийняття Англії до «Спільного ринку» і остаточне введення в дію, на 1 січня 1970 р., «Спільного сільськогосподарського ринку». Вибори в Німеччині в жовтні 1969 р. привели до влади коаліцію соціал-демократів з лібералами. Християнсько-демократичну партію вперше за двад­цять років усунуто від влади. Новий канцлер Віллі Брандт і президент Помпіду прийшли до компромісу, який відкривав шлях до уніфікації Європи. Так, президент Помпіду скасував абсолютне вето генерала де Голля на вступ Англії до «Спільного ринку», за умови, що «Спільний сільськогосподарський ринок» почне діяти з 1 січня 1970 р. Наступної весни мали розпочатися переговори з Великобританією. А канцлер Брандт погодився на певні жертви німецької сторони у фінансуванні сільськогосподарських надлишків «Спільного ринку». Після тривалої кризи, яка збіглася з періодом боротьби генерала де Голля за національну незалежність, «Спіль­ний ринок», а відповідно і уніфікація Європи скромно вступили в нову фазу розвитку.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 471; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!