VII. Поразка Німеччини (1944—1945 рр.)

Воєнні успіхи та визволення Франції

Взимку 1943—1944 рр. Червона армія, вигравши в січні 1943 року велику Сталінградську битву, а в липні битву під Курськом, провела широкий наступ, у результаті якого пощастило звільнити Одесу, Крим та перейти Прут. Трохи пізніше, 31 серпня 1944 р., російські війська досягли Вісли на підступах до Варшави. Некомуністичні польські сили Опору (Армія Крайова, або АК) без погодження з росіянами підняли повстання у Варшаві. Незважа­ючи на умовляння англосаксів, СРСР відмовився від проведення будь-яких операцій, що полегшили б дії повстанців. Повстанська армія чинила мужній опір, проте не змогла вистояти і була винищена німцями. Чи була така позиція СРСР зумовлена воєн­ною необхідністю? Чи, може, це був політичний розрахунок, що мав на меті вивільнити руки комуністичному рухові Опору (Армія Людова, або АЛ)? Та як би то не було, а Радянська армія лише в січні 1945 року почала гігантський наступ, у результаті якого вона перекинулася з берегів Вісли на Одер.

На західному фронті протягом зими війська фактично тупцю­вали на місці, в Італії. Проте навесні наступальні дії відновилися, і 4 червня 1944 р. союзники увійшли в Рим. Через два дні потому сталася найсенсаційніша подія цієї війни — висадка на Норманд­ському узбережжі, після якої була здійснена висадка у Провансі (15 серпня). Воєнні наслідки цих операцій добре відомі: блиска­вичне визволення Парижа — 25 серпня та Страсбург — 23 ли­стопада; Бельгії — на початку вересня в результаті наступу, проведеного за кілька днів. Армії союзників у своїх наступальних діях знехтували кілька німецьких «мішків», що утворились навко­ло деяких французьких портів. На початку зими в наступі союзників настав певний перепочинок. В цей час була визволена лише південна частина Нідерландів. Крім того, німці ще утриму­вали лінію фронту на півночі Апеннінського півострова — «готич­ну лінію», та лишалися володарями всієї долини По.

Договори про перемир'я у Східній Європі

Воєнні успіхи Радянської армії тривали влітку й восени 1944 р. і закінчилися підписанням чотирьох угод про перемир'я з ос­танніми сателітами, які ще лишалися в Німеччини: Румунією — 12 вересня, після взяття Бухареста (1 вересня); Фінляндією — 19 вересня; крім того, 6 вересня СРСР оголосив війну Болгарії та зразу почав проти неї наступальні дії. Через п'ять годин після початку наступу Болгарія попросила перемир'я. Ми бачили раніше, що болгарська делегація їздила до Каїра, де ЗО серпня почалися переговори про перемир'я між Болгарією, з одного боку, та Англією і США — з іншого. Переговори тривали довго, і перемир'я з болгарами, як ми вже згадували, було підписане тільки 26 жовтня. І, нарешті, Угорщина. Перша спроба досягти перемир'я була зроблена у жовтні 1944 р., але угоду підписано лише після тривалої облоги Будапешта — 20 січня 1945 року. Всі ці угоди не були суто воєнними, вони містили важливі політичні, економічні та юридичні пункти.

Не чекаючи укладення договорів про мир, цими угодами розв'я­зувалися важливі політичні питання, а саме: відновлювалися кордони всіх вищеназваних країн, крім Угорщини, в тому вигляді, в якому вони існували в липні 1940 року; Радянському Союзові поверта­лися Бессарабія, Північна Буковина і території, віддані Фінляндії 12 березня 1940 р.; Румунія реанексувала Трансільванію, а Другий Віденський арбітраж 29 серпня 1940 р. було анульовано. Бол­гарські війська повинні були залишити грецькі та югославські те­риторії. Румунія та Фінляндія мали заплатити СРСР по 300 млн. доларів кожна. Крім того, були скасовані расистські закони, а фашистські організації розпущені. Фінляндія та Румунія розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною, а Болгарія навіть провела мобілізацію своїх сил на боротьбу зі своїм колишнім союзником. Це було початком радянського завоювання Східної Європи, що завершилося визволенням країн, які були союзниками СРСР, — Польщі, Югославії та Чехословаччини.

Російсько-чехословацьке зближення

Бенеш був глибоко вражений франко-англійським ультиматумом, одержаним у ніч з 20 на 21 вересня 1938 року, кризою в Мюнхені та тією, що сталася 15 березня 1939 р. Він був вдячний радянській Росії за її платонічну обіцянку, дану 21 вересня, надати Чехословаччині допомогу за умови, що спершу Франція виконає свої зобов'язання. Бенеш дуже вірив у добрі наміри Сталіна і був незадоволений з того, що британці в розпал війни відмовчувалися й не оголосили Мюнхенські угоди анульованими і недійсними; проте, треба було дочекатися серпня 1942 р. У липні посол

Майський передав Бенешеві послання Москви, в якому пропону­валося відновити Чехословаччину в тому вигляді, в якому вона існувала раніше, та сформувати в Росії чехословацьку армію. У грудні 1943 р., невдовзі після конференції «великої трійки» у Тегерані, Бенеш виїхав до Москви і мав там важливі розмови зі Сталіним і Молотовим. Його співрозмовники переконали його в тому, що СРСР не має ніякого наміру втручатися у внутрішні справи Чехословаччини. Він одержав їхню згоду на відновлення кордонів 1937 року та на передачу повернутих територій під чехословацьку владу з моменту їх визволення. Тому договір про союз був підписаний без будь-яких сумнівів з боку Бенеша. Можна, отож, зрозуміти його розчарування, коли восени 1944 р. він дізнався про те, що радянські емісари, які прийшли з Радян­ською армією, незважаючи на протести чехословацького делегата, підбурювали населення Підкарпатської Русі (Закарпаття) до по­дання петицій про приєднання цього району до радянської Ук­раїни. Бенеш спочатку подумав, що то був маневр з боку українських комуністів, спрямований на те, щоб змусити Сталіна до цієї акції, проте він швидко зрозумів, що Сталін повністю підтримував таку політику.

Франція та її союзники

Швидке визволення Франції, у якому брали участь численні регулярні французькі війська та сили Опору, одразу поставило перед союзниками низку проблем, до розв'язання яких вони були зовсім не готові. За винятком СРСР, який прихильно ставився до визнання Тимчасового уряду Французької Республіки в Алжирі, але не хотів ухвалювати свої постанови за спиною англосаксів, усі інші союзницькі держави ніколи не погоджувалися визнати Цей уряд і ставилися до нього лише як до уряду, що існує де-факто, їхнім основним аргументом було те, що вони не впев­нені, чи народ Франції погодиться з існуванням Тимчасового Уряду, сформованого в Алжирі. Але при цьому, можливо, велику роль відіграло і те, що президент Рузвельт, який зовсім не любив генерала де Голля, з недовірою ставився до занадто авторитарних, на його думку, прагнень генерала. Рузвельт серйозно недооцінював вплив де Голля серед французів і тому думав передати управління У Франції після її визволення спільній «військовій адміністрації союзників». Проте надзвичайний ентузіазм, з яким генерал де Голль був зустрінутий у Парижі, сформування 8 вересня уряду, До якого увійшли особи, які прибули з Алжиру, керівники Опору 'з 9 вересня Жорж Бідо, голова Національної ради Опору, став міністром закордонних справ), обіцянка, дана генералом де Голлем ^вересня про те, що французи, як тільки з'явиться можливість, виберуть свої Національні збори, змусили союзників визнати, що

Тимчасовий уряд став на міцне підґрунтя — підтримку народних мас. 13 вересня Даф Купер був призначений британським послом до Парижа, а 29 вересня Джеферсон Сафрі став «представником Сполучених Штатів у рангу особистого посла до французького уряду, де-факто сформованого в Парижі». Яка буде участь Франції у міжнародних нарадах? 28 вересня Черчілль заявив, що ви­зволення Франції викликало велику радість у британців, і додав: «Важливо, щоб представники Франції були залучені до всіх переговорів, що стосуються кордонів по Рейну, і взагалі, до врегулювання німецького питання». 23 жовтня Великобрита­нія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними і багато інших держав визнали де-юре Тимчасовий уряд. 11 січня Черчілль та Іден приїхали до Парижа, щоб відсвяткувати річницю перемир'я, і оголосили там ухвалу про те, що Франція приймається як четвертий постійний член до Європейської консультативної комісії.

Договір про союз між Францією та СРСР

Одразу після визнання уряду Франції та її вступу до співдружності великих держав генерал де Голль та Жорж Бідо спробували зробити Францію арбітром у стосунках між англосаксами та СРСР, розбіжності між якими ставали все помітнішими. Де Голль та Жорж Бідо планували укласти союзи з Англією та Росією, які мали бути до певної міри симетричними, а Сполучені Штати повинні були лишатися поза межами замисленої ними євро­пейської системи. Саме в такому вигляді 21 листопада 1944 року Жорж Бідо виклав головну тезу цієї програми: «Союз на Заході? Саме так! Хіба ми можемо діяти інакше? Але одночасно і союз на Сході... ніколи Франція не погодиться обмежитись лише час­тиною світу». У зв'язку з цим він повідомив про свою подорож разом з генералом де Голлем до Москви. Французька делегація, до якої входив також генерал Жюен, через Каїр і Тегеран прибула 1 грудня до радянської столиці, витративши кілька днів на переїзд через південну частину Росії. Переговори тривали з 2 по 9 грудня і закінчились укладенням договору про союз, підписаного Бідо та Молотовим. Цей договір, подібно до англо-радянського договору 1942 року, був спрямований виключно проти Німеччини. Проте в ньому не було жодного пункту про те, що він утратить чинність після заснування міжнародної організації. Навпаки, він діятиме протягом 20 років, а потім протягом необмеженого часу, якщо не буде денонсований щонайменше за рік до закінчення двадцятирічного терміну. Головні пункти визначалися в статті 1, в якій обидві сторони обіцяли продовжувати війну до остаточної перемоги; в статті 2 обидві сторони зобов'язувалися вжити «всіх не­обхідних заходів, щоб ліквідувати будь-яку загрозу з боку Німеччини». Стаття 3 зазначала: в разі агресії з боку Німеччини, в результаті якої одна зі сторін буде змушена вступити у війну, друга сторона повинна негайно надати їй усяку допомогу та підтримку, які будуть у її спромозі. Обидві сторони зобов'язува­лися не вступати до жодної коаліції, спрямованої проти однієї зі сторін цього договору (стаття 5) та подавати одна одній усіляку можливу економічну допомогу.

Цей договір, мабуть, занепокоїв англосаксів, тим більше, що генерал де Голль ставив підписання франко-британського пакту в залежність від вирішення всіх суперечностей між Англією, особливо на Близькому Сході. Навіть більше — 12 лютого 1945 року президент Рузвельт, повертаючись із конференції «ве­ликої трійки» в Ялті, запросив генерала де Голля зустрітися з ним в Алжирі. На що той відповів, ніби він щасливий дізнатися, що президент Рузвельт планує відвідати французький порт, проте «багато справ вимагають його присутності в Парижі... на другий день після конференції між головами урядів трьох союзницьких держав... конференції, у якій Франція участі не брала і про цілі якої вона ще нічого не знає». Здається, що така відповідь була викликана незадоволенням де Голля з того, що до Франції поставились як до незначної держави. Відтак президент Рузвельт був «прикро розчарований», а американська громадськість суворо засудила відмову генерала. Зазначимо, що в Ялті на запи­тання Рузвельта про переговори Сталіна з генералом де Голлем той «відповів, що, на його думку, де Голль не вміє розрізняти нюансів і позбавлений реалізму в оцінці внеску Франції у пере­могу».

До речі, ідея про те, щоб Франція грала роль посередника, виявилась ілюзорною, бо французький уряд переконався, що його радянський союзник ніяк не підтримує вимог французів на між­народних зустрічах. Як заявив генерал Катру, в січні 1945 р. призначений послом Франції в Москві, у серпні 1945 р. Франція мусила констатувати, що загальний баланс від союзу з СРСР був негативний. «У свідомості все більше утверджувався реалістичний погляд на стан речей. Це привело генерала де Голля до думки, Що нарощувати зусилля для розвитку співпраці, на які радянський уряд не відповідає,— марна справа і що Франції належить шукати підтримки не в Москві, а десь-інде».

Налагодження стосунків між союзниками наприкінці 1944 року

У жовтні, коли СРСР зміцнював свої позиції у Східній Європі, основною турботою Сполучених Штатів було наближення прези­дентських виборів, на яких Рузвельт домагався обрання на чет­вертий термін. І 7 листопада він був знову обраний, уже трохи меншою більшістю голосів перемігши суперника — республіканця Дьюї. Черчілль, який не бачився з президентом після Каїра, у вересні прибув до Квебеку, щоб зустрітися з Рузвельтом; в той час вони думали, що крах німців — то питання лише кількох тижнів. Але після 7 листопада вже не можна було жити цією ілюзією. На півдні Голландії та Рейні наступ союзників був зупинений, навіть більше — 17 грудня німці почали контрнаступ в Арденнах, і протягом кількох днів існували серйозні побоювання, що вони зможуть прорвати лінію фронту. Восени 1944 р. між англійцями та американцями виникли серйозні незгоди. Коли Черчілль їхав на зустріч із Сталіним, яка відбулася у Москві з 8 по 18 жовтня, Рузвельт відмовився уповноважити прем'єр-міністра говорити від його імені. Саме тоді за фактичним англо-російським договором було вирішено, що британці візьмуть на себе відповідальність за визволення Греції та контроль над нею, а росіяни — контроль над Болгарією, а також про те, що обидві держави матимуть однаковий вплив у Югославії. Це фактично являло собою розподіл зон впливу, причому американців майже не взято до уваги. 27 листопада державний секретар Кордел Гал, що був уже в літах і до того ж серйозно хворим, подав у відставку; його заступив Едвард Стеттініус. У нього зразу виникли поважні незгоди з британським урядом. У таких країнах, як Бельгія, Італія та Греція, зайнятих в основному англійськими військами, Стеттініус енергійно підтримував ліві партії, які вороже ставилися до монархічних урядів, тоді як Черчілль, переконаний рояліст, підтримував праві партії. Найсерйозніша суперечка ви­никла з приводу Італії, коли графа Сфорцу, який був міністром ще до встановлення в Італії фашистського режиму, запросили до участі в новому уряді. Стеттініус відверто підтримував Сфорцу, тоді як Черчілль заявляв у Палаті громад: «Нам не потрібно застосовувати наше право вето, аби завадити призначенню графа Сфорци: з цього приводу досить сказати лише, що ми не впевнені в ньому і не вважаємо його людиною щирою та гідною довіри». Щоб пом'якшити ці суперечки, а також і ті, що велися з Росією з приводу Польщі, та одержати уточнення від росіян щодо їхньої позиції стосовно Японії, конче потрібна була нарада трьох великих держав. Оскільки воєнні дії не дозволяли Сталінові залишити СРСР, Гопкінс висловив думку, що конференція може відбутися в Криму, і росіяни запропонували Ялту.

Конференція в Ялті

З лютого, після зустрічі з Черчіллем на Мальті, президент Руз­вельт приїхав до Ялти. Конференція в Ялті мала тривати з 4 по 11 лютого 1945 р. До Ялти Рузвельт прибув досить занепокоєний. Не були вирішені чотири головні проблеми:

—— Проблема заснування Організації Об'єднаних Націй, основні обриси якої були опрацьовані в Думбартон-Оксі у жовтні 1944 р.

— Проблема окупації Німеччини. Чи буде Франція брати в ній участь? Як будуть розмежовуватися зони?

— Польська проблема: яким чином досягти згоди між польським урядом, що перебував в еміграції в Лондоні і якого підтримували англосакси, та польським урядом у Любліні, котрий пізніше переїхав до Варшави і котрого підтримували росіяни?

— Чи виступить СРСР проти Японії після капітуляції Німеч­чини і які будуть умови росіян?

Атмосфера на конференції була досить дружня. Відносно Німеччини: Сталін спочатку вкрай вороже поставився до ідеї відведення Франції її зони окупації. Та й сам Рузвельт був не дуже до неї прихильний. Проте Черчілль з Іденом активно наполягали, а з американського боку їх підтримував Гопкінс, який вважав, що «стабільність у Європі неможлива без сильної та впливової Франції». Сталін і Рузвельт на другому засіданні пого­дилися з тим, щоби Франції була виділена зона з уже закріплених за американцями та британцями, проте вони відмовилися прий­няти Францію до Міжсоюзницької контрольної комісії та надати їй право вето. Пізніше під впливом Гопкінса Рузвельт погодився на участь Франції в цій комісії, а 10 лютого і Сталін пішов на поступки в цьому питанні. Проте не пощастило досягти домовле­ності ні з проблеми репарацій — її вирішення було покладено на Міжсоюзницьку контрольну комісію, що мала зібратися в Москві, ні відносно засад, на яких мав здійснюватися розділ Німеччини, було лише ще раз схвалене принципове вирішення про здійснення Цієї акції.

Щодо Польщі президент Рузвельт висловився за те, щоб її схід­ні кордони пройшли «лінією Керзона», встановленою у 1919 році. Черчілль пропонував відсунути цей кордон далі на схід. Сталін рішуче заперечував, посилаючись на право України та Білорусії. Він заявив, що за ці східні території поляки можуть мати компенсацію на заході за рахунок німецької території. Навіть якщо це буде пов'язане з переселенням кількох мільйонів німців. Не менш складна була і проблема польського уряду. Найбільше, на що погоджувався СРСР,— це розширення складу люблінського Уряду. Черчілль висловив занепокоєння тим, що Росія підпо­рядковує собі Польщу: «Піднявши меча, щоб захистити Польщу, яка зазнала брутального нападу з боку Гітлера, ми ніколи не погодимося з ухвалою, яка не забезпечуватиме перетворення Польщі на вільну та суверенну державу». Врешті, домовилися про розширення складу люблінського уряду на більш демократичних засадах з залученням до участі в ньому лондонських поляків. Щоб сформувати «Тимчасовий польський уряд національної єдності», була призначена комісія, до якої ввійшли Гарріман, Молотов та сер Арчібальд Кларк Керр. Англосакси сподівалися, що тим самим забезпечене вирішення цієї проблеми. Крім того, на конференції був узгоджений текст «Декларації про політику на визволених територіях», або «Декларації про визволену Європу». Ця декла­рація передбачала формування демократичних урядів шляхом про­ведення вільних виборів. До завершення виборів мав діяти три­сторонній контроль держав-союзниць. Ця декларація здавалася тоді надійною гарантією розв'язання ситуації, яка склалася на­вколо Польщі.

З приводу Японії Рузвельт вельми енергійно наполягав на втручанні Росії у війну. Сполучені Штати ще не були впевнені, що робота над атомною бомбою буде завершена у визначений термін, і участь Росії у цій війні зберегла б життя тисячам американських солдатів. Росія пообіцяла вступити у війну проти Японії через 2—3 місяці після капітуляції Німеччини за умови, якщо їй будуть повернені всі ті права, які вона втратила в 1905 році, тобто контроль над Маньчжурською залізницею, мор­ську базу в Порт-Артурі, Південний Сахалін, а на додачу Курильський архіпелаг. Зазначимо, що Черчілль був абсолютно проти повернення Гонконгу Китаєві.

Повернувшись з Ялти, Рузвельт зустрівся в Єгипті з королем Фаруком, Ібн Саудом та негусом Хайле Селассіє. Ми вже бачили, що генерал де Голль відмовився зустрітися з Рузвельтом в Алжирі. Загалом американський президент вважав, що результати Ялтин­ської конференції вселяють велику надію.

Капітуляція Німеччини

В середині березня американці захопили плацдарм на Рейні і 23 березня почали переправляти війська через річку. Проте Руз­вельт не побачив кінця війни, якій він присвятив усі свої сили. 12 квітня у Ворм-Спрінгз у Джорджії, де він часто лікувався від паралічу, він помер майже раптово від крововиливу в мозок. Його заступив віце-президент Гаррі Трумен: «Жоден президент, певно, не бачив за весь час свого президентства перебігу такої кіль­кості подій». Найважливішою подією була капітуляція Німеччини. В той час, як росіяни продовжували свій нищівний наступ, 13 квітня увійшли у Відень і 24 квітня вийшли на Ельбу, аме­риканці просувалися на схід. 26 квітня о 16-й годині американці та росіяни зійшлися поблизу Торгау. 25 квітня завершили оточення Берліна. 1 травня оголошено про смерть Гітлера. 2 травня здався берлінський гарнізон. Капітуляція Німеччини стала явно неминуча. Мова йшла лише про безумовну капітуляцію, і союз­ники були рішуче настроєні не погоджуватися на збереження центрального уряду в Німеччині. 7 травня 1945 р. в генеральному штабі Ейзенхауера у Реймсі генерал Йодль підписав безумовну капітуляцію Німеччини. 8 травня аналогічна церемонія відбулася в Берліні під головуванням маршала Жукова. Війна в Європі закінчилася.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 327; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!