РОЗДІЛ IV. ПОЛЬСЬКА КРИЗА ОГОЛОШЕННЯ ВІЙНИ
І. Погрози Польщі з боку Німеччини. Франко-британські гарантії
Зміна позиції Англії
Найпомітнішим наслідком силових акцій березня 1939 р. стала, очевидно, «революція в англійській політиці» (Гартон-Гарді), «диво», як висловився французький посол Шарль Корбен. Безперечно, реакція Франції й Англії на ці події була чисто словесна. Ми пам'ятаємо, що обидві дали гарантію новим кордонам Чехословаччини. 14 березня Чемберлен заявив, що ця гарантія діятиме тільки в разі агресії. Але той факт, що президент Гаха звернувся за допомогою до німецьких військ, надавав німецькому вторгненню подоби законності. Та хоча Чемберлен, так само як і Даладьє, не хотів вступати у війну з цього приводу, позиція британського прем'єра мала начисто змінитись. Він нарешті зрозумів, що Гітлер не обмежується в своїх претензіях країнами, де живуть німці за походженням і мовою, а хоче дати своєму народові «життєвий простір», поневоливши при цьому ненімецьке населення. Англійська громадськість відчула потрійний удар: по її демократичних почуттях поваги до прав народів на самовизначення; по її традиційному відчуттю європейської рівноваги, яка відтепер була підірвана в центрі Європи появою 90-мільйонної держави; по її переконаності, що треба бути вірним даному слову,— оскільки Гітлер зайвий раз зрікся взятого на себе чіткого зобов'язання. Виступаючи 17 березня в Бірмінгемі, Чемберлен визнав, що, всупереч його давній думці, домовлятися з Гітлером неможливо. Це прямолінійне визнання призвело до негайних змін У британській позиції. Великобританія прагнула будь-що уникнути війни і відмовлялася брати на себе будь-які зобов'язання щодо країн Центральної чи Східної Європи. Віднині ж вона вважала війну можливою та віддавала їй перевагу перед новою капітуляцією. Вона розпочала з Францією військові переговори, які досі відтягувала. За домовленістю з Францією вона надала гарантії низці країн, що їх вона вважала найбільш уразливими. Найреальніша загроза, безперечно, тяжіла над Польщею.
|
|
|
Перші погрози протії Польщі
Коли ухвалювалися відомі постанови в Мюнхені, полковник Бек вирішив скористатися з розділу Чехословаччини. В цьому плані виникли деякі складності з Німеччиною, та Гітлер розпорядився зняти всі проблеми. 19 листопада в розмові посла Ліпського з Ріббентропом наголошувалося на міцності польсько-німецької угоди. Але ще в жовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною. Багато німецькомовних громадян Польщі виїхали до Німеччини. В листопаді німці вислали 15 000 польських євреїв. Крім того, з кінця жовтня Німеччина порушувала питання Данцига. 24 жовтня Ріббентроп запропонував Ліпському повернути вільне місто Данциг Німеччині й побудувати залізницю та автостраду через польський «коридор», надавши їм статус екстериторіальності. Польща при цьому мала б також вільну гавань у Данцигу та екстериторіальну залізницю, що вела б до цієї гавані. Обидві держави взаємно гарантували б їхні спільні кордони, а пакт 1934 р. про ненапад було б продовжено з десяти до двадцяти п'яти років. У такий спосіб польсько-німецькі відносини стали б такими ж добрими, як і італо-німецькі. Ліпський одразу повернувся до Варшави, щоб поінформувати Бека. Польський керівник визнавав необхідність розглянути проблему Данцига, але категорично відкидав ідею анексії вільного міста Третім райхом. Німецький уряд не став наполягати, і, як ми вже бачили, розмова 19 листопада між Ліпським і Ріббентропом пройшла у вельми дружній атмосфері. Зазначимо, що польський уряд не повідомив французький про ці переговори. Посол Франції Леон Ноель вважав тоді, що треба переглянути франко-польські угоди, щоб усунути з договору про союз від 1921 р. умову щодо його автоматичного виконання.
|
|
|
Водночас Польща зближалася з СРСР. На початку жовтня 1938 р. польський посол у Москві Гржибовський запропонував укласти угоду, щоб поліпшити відносини між обома країнами. Цю угоду підписано 24 листопада і опубліковано через день. В ній підтверджувалося, що пакт 1932 р. про ненапад залишається основою для двосторонніх відносин. Обидві країни заявили про бажання сприяти збільшенню торговельного обміну. Почато торговельні переговори, що завершилися підписанням 10 лютого
|
|
|
1939 р. низки угод.
До подій 15 березня ще не було помітно якихось ознак серйозної кризи. 5 січня Гітлер запросив полковника Бека в Берхтесгаден. Його зустріли там з найвищими почестями, і Гітлер наголошував на спільному для обох країн ворожому ставленні до СРСР. Але він знову висунув проблему Данцига й «коридору», пообіцявши при цьому, що не вирішуватиме її самочинно. Загалом, Бек повернувся задоволений наполовину. Проте він не повідомив французький уряд (так само, як і в жовтні попереднього року) про німецькі вимоги. «Навряд чи можна запасти в більше засліплення, ніж полковник Бек», пише Леон Ноель. Своєю чергою, Ріббентроп приїхав до Польщі наприкінці січня — це був перший візит керівника німецького Міністерства закордонних справ у цю країну. Була урочисто відзначена річниця січневого договору 1934 р. Ріббентроп зробив спробу залучити Польщу до співпраці проти СРСР з більш-менш чітко висловленою мстою захопити Україну. В цьому питанні, як і в питанні про Данциг, він наразився на ввічливу відмову. Незважаючи на це, в своїй промові ЗО січня Гітлер ще відзначав німецько-польську дружбу і потім, 2 березня, в розмові з польським послом підтвердив цю позицію.
|
|
|
Розвиток кризи після 15 березня 1939 р.
Все перемінилося після 15 березня. Розпад Чехословаччини, анексія Підкарпатеької Русі Угорщиною та Мемеля Німеччиною створювали для Польщі нові осередки загрози. Вони повною мірою проявилися під час переговорів Ліпського з Ріббентропом 26—27 березня. Від Польщі зажадали вступу до антирадянського блоку, і вимоги щодо Данцига були знову висунуті з посиленою категоричністю. Пройшла чутка, що на 29 березня гауляйтер Форстер намітив у Данцигу путч. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської сили. 28 березня Юзеф Бек заявив, що скоріше воюватиме, ніж допустить зміну статусу Данцига. Тут слід зауважити: Бек зробив кілька таємних спроб переконати німців, що тільки він здатен підтримувати з ними гарні стосунки попри настрої в його країні.
Гарантії, надані Польщі
31 березня, проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантію: «Для того, щоб повністю прояснити позицію уряду Його Величності, поки закінчаться консультації (які провадяться з іншими урядами), я маю вже зараз поінформувати Палату, що протягом Цього часу, у випадку будь-яких дій, які виразно поставлять під загрозу польську незалежність і щодо яких польський уряд визнає життєво необхідним дати відсіч своїми національними силами.
уряд Його Величності вважатиме себе зобов'язаним негайно підтримати Польщу всіма засобами».
13 квітня французький уряд, зі свого боку, зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Його позиція була уточнена такою фразою: «Франція і Польща гарантують одна одну безпосередньо й прямо проти будь-якої прямої та непрямої загрози, яка може зачіпати їхні життєві інтереси».
6 квітня, після візиту полковника Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Великобританія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзекер попередив польського посла .Пінського, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою.
Гарантії для інших країн, що зазнають загрози
Франція і Англія дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалася прибрати до рук економіку країн Південно-Східної Європи — Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. 13 квітня Франція та Англія у відповідь оголосили, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу й співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї. Переговори Франції з Туреччиною проходили трохи складніше: тут на перешкоді стояла серйозна суперечність — проблема Александретеького санджаку. Ця територія розміщена на північному заході Сирії, яка перебувала під французьким мандатом. Туреччина твердила, що цей район населений переважно турками. Насправді, як здається, турків там проживало лише 40%. З 1921 р., коли було підписано франко-сірійський договір, цей санджак користувався окремим режимом. У січні 1937 р. в Женеві пройшли франко-турецькі переговори , і 27 січня санджак отримав новий статус. Йому надавалась автономія, але він належав до сірійської грощової та економічної системи. Перші вибори мали пройти в липні 1938 р. Але в травні тут сталися серйозні інциденти. Для їх урегулювання Франція й Туреччина 4 липня 1938 р. нарешті уклали між собою угоду. За цим документом вибори були відкладені, а порядок у санджаку мали підтримувати по 2500 французьких і турецьких солдатів, а також 1000 місцевих. Ця угода викликала невдоволення Сирії та вірменського населення санджаку. Не задовольняла вона повністю й Туреччину. Отже, коли Франція захотіла заручитися союзом з Туреччиною, їй довелося піти набагато далі. 23 червня 1939 р. укладено нову угоду, за якою Франція віддавала санджак Туреччині. Обидві країни зобов'язалися надавати одна одній допомогу, поки буде підписано франко-англо-турецький союзний договір. Це сталося 19 жовтня 1939 р. після невдачі турецьких переговорів з Москвою, де міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу пробув три тижні. Він відмовився закрити Дарданелли для союзницьких кораблів, як цього вимагала Росія. Однак франко-англо-турецький договір не зобов'язував Туреччину до виступу на боці союзників у разі війни проти СРСР. За секретним протоколом Туреччині надавалася широка свобода у виконанні її зобов'язань.
Демарш президента Рузвельта
Президент Рузвельт спробував надати цій системі гарантій міжнародного характеру. 14 квітня у Комітеті Панамериканського союзу він сказав: «Питання, яке постає перед нами, стосується того, чи буде наша цивілізація втягнена в трагічний вихор мілітаризму, що не має кінця і позначений періодичними війнами, а чи ми зуміємо зберегти ідеал миру, особистої свободи й цивілізації як основу нащого життя». 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з проханням заявити, що протягом десяти наступних років вони не вчинять агресії проти перелічених ним двадцяти дев'яти держав. У разі позитивної відповіді він запропонує всім цим державам зробити такі самі заяви. Він запропонував також розглянути за участю Америки проблему роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу.
Цей крок, що ним Рузвельт брав на себе роль арбітра, не міг бути зустрінутий диктаторами, і зокрема Гітлером, прихильно. Але дуже ймовірно, що американський президент і не сподівався на будь-який прямий успіх і ставив за головну мету розкрити перед ізоляціоністами у своїй власній країні агресивні задуми фюрера.
Німецька відповідь прозвучала у великій промові Гітлера 28 квітня в Рейхстазі. Його виступ був сповнений погроз. Висунувши як привід англо-польські переговори, Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. і німецько-польську декларацію від січня 1934 р. Він звинуватив Англію в тому, що вона «зайняла ворожу позицію щодо Німеччини», і відкинув пропозиції Рузвельта. В меморандумі, врученому напередодні Польщі, вимагалася передача Данцига, прокладення через «коридор» шляхів .і залізниць з екстериторіальним статусом. Він давав зрозуміти також, що Німеччина висуватиме нові вимоги. З матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що вже 3 квітня Кейтель підписав наказ, за яким вермахт мав бути готовий напасти на Польщу («Білий план») до 1 вересня.
28 квітня британський уряд провів у Палаті громад закон про обов'язкову військову службу.
II. Сталевий пакт
Підготовчий процес
Готуючись до агресії, Гітлер не шкодував зусиль, щоб зміцнити свою позицію. Він уже давно прагнув домовитися з Італією про воєнний союз1. Поведінка Муссоліні на Мюнхенській конференції його розчарувала. Чіано й Ріббентроп насилу змогли домовитися про Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р. Муссоліні не сподобалося, що франко-німецький пакт про ненапад підписано 6 грудня — всього через тиждень після антифранцузьких виступів у Палаті корпорацій та об'єднань.
Улітку 1938 р. Ріббентроп запропонував перетворити Антикомінтернівський пакт на троїстий оборонний союз. У Мюнхені він настійно схиляв до цього Муссоліні й Чіано. 28 жовтня він приїхав у Рим і знову виклав свою пропозицію, відверто посилаючись на можливість виникнення конфлікту з демократичними державами у вересні 1939 р. Муссоліні згоди не дав. Та в грудні він змінив свою думку, а 2 січня 1939 р. наказав Чіано написати листа, в якому погоджувався в принципі на німецьку пропозицію від 28 жовтня. Чіано пояснював цю зміну тим, що між Францією та Англією існував воєнний пакт, що французькі керівні кола поводилися дедалі войовничіше, і, нарешті, тим, що Сполучені Штати провадили великомасштабне готування до війни. Одразу ж почалися тристоронні переговори. Чіано сподівався домогтися на них гарантії щодо Південного Тіролю (Альто-Адідже), що з 1920 р. належав Італії, але мав частину населення німецькомовну. Події 15 березня викликали велике невдоволення італійської громадськості й самого Чіано. 19 березня Муссоліні висловився за те, що треба облишити проект союзу. Але згодом він передумав і 21 березня на «Великій фашистеькій раді» заявив про свою абсолютну вірність Осі. Успіх операції в Албанії стер в його очах образу від того, що німецький виступ був підготований без його відома. Хоч-не-хоч, Італію було кинуто в обійми Німеччини. 2 квітня Японія відмовилася вступити у воєнний союз. Отже, мова йшла віднині тільки про німецько-італійський альянс.
Проте на таємній нараді 5 листопада 1937 р. (пор. розд. III, п. 2, с. 180—181) він застеріг від дуже тісного зв'язку між Німеччиною та Італією через ризик франко-англо-італійської війни. Та після «джентльменської угоди» 1939 р. цей ризик став малоймовірним. Перши ініціатива виходила від головного штабу Японії (1937 р.).
Укладення договору у травні 1939 р., занепокоєний готуваннями Німеччини до виступу проти Польщі, Муссоліні вирішив прискорити укладення договору. В своїх інструкціях Чіано, датованих 5 травня, він підкреслював, що Італія не хоче вступати у війну раніше 1943 р.,— йому треба було умиротворити Албанію та Ефіопію, завершити будівництво шести панцерників, обновити артилерію, повернути з Франції більшу частину з мільйона італійців, що там працювали, перемістити промислові підприємства з долини річки По на південь, здійснити проект Всесвітньої виставки у 1942 р. Чіано зустрівся з Ріббентропом у Мілані 6 травня. Німці наполягали на невідкладності данцигського питання, італійці — на своїй відмові від негайного вступу у війну. Врешті вирішено, що пакт, проект якого був складений в основному Німеччиною, буде підписаний у Берліні Ріббентропом і Чіано. На церемонії підписання 22 травня були присутні Гітлер і Геринг. Цей договір, відомий як Сталевий пакт, мав наступальний характер. Статтею 2 передбачалося негайне проведення консультацій у разі міжнародної небезпеки. У статті 3 заявлялося, що «коли б, незважаючи на бажання й прагнення договірних сторін, сталося так, що одна з них виявилася втягненою в воєнні ускладнення з однією чи кількома державами, інша договірна сторона, як союзниця, стане негайно на її бік і підтримає її всіма своїми військовими силами на суходолі, на морі та в повітрі». Крім того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося про узгодження пропаганди. Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в залежність від німецької.
Проблема Південного Тіролю
Як бачимо, в договорі не стояло питання про Південний Тіроль. Переговори з цього приводу почалися 15 червня за участю Гіммлера. їхнім підсумком стала угода (липень 1939 р.), за умовами якої німецькомовні південнотірольці мали вибирати між італійським громадянством чи переїздом до Німеччини. Цей план був підтверджений угодою, підписаною Чіано й Макензеном 21 жовтня. У грудні 1939 р. 185 085 німецькомовних південнотірольців з 260 985 проголосували за виїзд до Німеччини. Насправді ж на 1 вересня 1943 р. тільки 77 772 з них покинули свої оселі. Декотрі оселилися в Ельзасі після поразки Франції.
Згадаймо також про італо-німецьку угоду від 18 липня, якою Німеччині надавалася вільна зона в Трієсті та чималі торговельні вигоди.
Гітлер хотів розширити свою систему, укладаючи пакти про ненапад з різними країнами. Норвегія, Швеція, Фінляндія від
мовили йому. Данія підписала пакт 31 червня, Латвія та Естонія, які самі просили про це, — 7 червня.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 333; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!