Сюжетно-композиційна своєрідність поеми

Гоголь давно мріяв написати твір, в «якому б була зображена вся Русь». Це повинне було бути грандіозним описом побуту та традицій Росії першої третини XIX століття. Таким твором стала поема «Мертві душі», написана в 1842 р. Перше видання твору мало таку назву: «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Така назва знижувала справжнє значення цього твору, переводило в область авантюрного роману. Гоголь пішов на це по цензурних міркуваннях для того, щоб поема була видана.

Визначення жанру стало ясно письменникові тільки в останній момент, тому що ще работаючи над поемою, Гоголь називає її то поемою, то романом. Щоб зрозуміти особливості жанру поеми “Мертві душі”, можна зіставити цей добуток з “Божественною комедією” Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається в поемі Гоголя. “Божественна комедія” складається із трьох частин. У першій частині до поета є тінь давньоримського поета Вергілія, що супроводжує ліричного героя у пекло, вони проходять всі кола, перед їхнім поглядом проходить ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї Батьківщини - Італії, її долі. По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми “Мертві душі” ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте “Божественна комідія”, що називається “Пекло”.

Умовно перший том поеми «Мертві душі» можна розділити на три частини: перша - приїзд Чичикова і його слуг у губернське місто NN, знайомство із сановниками, відвідування будинку губернатора; друга - поїздка до поміщиків; третя – укладання купчої, спілкування з донькою губернатора й поспішний від'їзд Чичикова з міста NN через виниклі дурні плітки про ловця «мертвих душ».

Експозицією поеми можна вважати перший розділ, у якій відбувається знайомство читачів з багатьма героями твору, серед яких і Павло Іванович Чичиков, і жителі міста NN (від простих мужиків, що розмовляють про колесо брички Чичикова до самого губернатора), і деякі поміщики (Манилов, Собакевич, Ноздрьов), чиї маєтки Чичиков відвідує. У першому розділі дана широка панорама життя, що більше деталізовано буде представлена далі. Тут дана й зав'язка поеми - згадується про задум Чичикова, про його аферу.

Особливо значущою в композиційному плані є та частина, де показана низка поїздок Чичикова в різні маєтки. Опис цих відвідувань дається відповідно до чіткої схеми: спочатку дається опис селянських хат і всього господарства в цілому, потім йде розповідь про поміщицьку садибу, інтер'єр будинку, зовнішності хазяїна (обличчя, характер, улюблене заняття - «завзяття», мовна характеристика), після - опис застілля, бесіди Чичикова й поміщика про мертві душі, від'їзд Чичикова з маєтку.

Кожен попередній поміщик у поемі Гоголя протипоставлений наступному. Так, безгосподарний мрійник Манилов, що не має ніякого «завзяття», протиставлений надмірно дріб'язковій Коробочці, що цікавиться тільки побутовою сферою життя й грошима, що збирає, в «мішечки, розміщені по шухлядках комодів». Здирниці Коробочці протиставлений молодець Ноздрьов, що пропалює життя й колекціонує борзих собак. Руйнівник господарства Ноздрьов, що часто програється «вщент» на ярмарках, подан для контрасту з хитрим торгашем Собакевичем, аматором смачно поїсти. Сам Михайло Семенович Собакевич, що має міцне велике господарство, протиставляє себе Степану Плюшкину, чий маєток перебуває в запустінні, а селяни вмирають від голоду.

Існує літературний міф, відповідно до якого кожен наступний поміщик, до якого приїжджає Павло Іванович, «более мёртв, чем предыдущий» (А. Білий). Цей міф виник, імовірно, через буквальне прочитання гоголівського висловлення, даного в «Чотирьох листах до різних осіб із приводу “Мертвих душ”» (лист 3-і): «Один за другим следуют у меня герои один пошлее другого».

Дослідникові творчості Гоголя Ю. В. Манну вдалося розвінчати цей міф і довести невірність припущення того, що Манилов і Коробочка «менш мертві», ніж Ноздрьов і Собакевич. Згадаємо, що Гоголь пише про Манилова: «От него не дождёшься никакого живого или хоть даже заносчивого слова <…>, если коснёшься задирающего его предмета. У всякого есть свой задор: у одного задор обратился на борзых собак» (це можна сказати про Ноздрьова), інший «мастер лихо пообедать» (таким є Собакевич), «но у Манилова ничего не было». Якщо ж під «мертвотністю» розуміється та шкода, що поміщики наносять селянам, то й у цьому аспекті Манилов не здається більше «живим». Він абсолютно не знає специфіки життя російського селянства (тому безглуздо припускає, що селяни будуть купувати товари в купців, забираючись на міст, що розкинувся над ставком), не уявляє, скільки селян на нього працює, а скільки вже вмерло. Собакевич же знає поіменно всіх своїх селян, уявляє собі, хто з них на яку роботу здатний. Кріпаки Собакевича живуть у міцних хатах, зрубаних «напрочуд». Все це доводить, що Манилов нічим не краще Собакевича або Ноздрьова.

Гоголь відкриває галерею поміщиків саме Маниловим з багатьох причин. По-перше, Чичиков почав об'їзд поміщиків з Манилова тому, що ще в будинку губернатора той йому здався привітною й люб'язною людиною, у якого буде неважко придбати мертві душі. Цей розрахунок виявився вірним. Манилов став єдиним поміщиком, хто подарував Чичикову померлих селян, навіть не подумавши попросити за них гроші. Письменникові важливо показати, що на своєму помилковому шляху Чичиков спочатку не зіштовхується із серйозними перешкодами й складностями. Манилов лише, роняючи від несподіванки цибух, дивується проханню Павла Івановича. Така реакція повинна підказати читачеві незвичайність і чудність діяльності Чичикова. По-друге, загальний емоційний тон навколо образа Манилова ще безтурботний, фарби, які згадує письменник у зв'язку із цим героєм, світлі (зелена, синя, жовта) або приглушено-сірі. Надалі світловий спектр змінюється, у ньому починають домінувати темні, похмурі тони, а із Чичиковим відбуваються неприємності одна за іншою. Дослідник И. Золотусский у монографії «Гоголь» (Серія ЖЗЛ) пише: «Весело-прозаически началась поэма: въезд в город, объезд чиновников, приятные разговоры, вечера. Потом следовал комический Манилов, не вызывающий тревоги, потом Коробочка, когда что-то шевельнулось в левой стороне груди. Потом как бы глушащий эту тревогу балаган Ноздрёва – и вот Собакевич с его душой, спрятанной на дне тайника, и образ старости, предвещающий смерть». [7]

Особливість побудови «галереї поміщиків» полягає в тім, що в кожного наступного поміщика Чичикову усе складніше й складніше здобувати померлих селян. Коробочка довго не могла зрозуміти, що від неї хоче Чичиков («Адже я мертвих ніколи не продавала»), Ноздрьов почав пропонувати придбати разом з мертвими душами шарманку, коней або хортиць щенят, а в підсумку взагалі не продав Чичикову селян, а Собакевич, імовірно, догадавшись про те, що така угода вигідна Павлу Івановичу, запросив за мертвого сто рублів, тобто стільки, скільки коштував живий селянин. Однак Степан Плюшкин не тільки продав Чичикову найбільшу кількість померлих селян, але й неймовірно порадувався можливості звільнитися від «мертвих душ», за яких йому тепер не прийдеться платити подушну подать.

Композиція «галереї поміщиків» має й ще одну важливу особливість. Важливо відзначити, що Чичиков украй рідко попадає в той маєток, у який планував потрапити. Так, він їде в Заманиловку, а попадає в Маниловку, прямує до Собакевича, але, збившись із шляху, о другій годині ночі попадає до Коробочки, від Коробочки знову планує поїхати до Собакевича, але заїжджає в шинок, а потім їде до Ноздрьова, з яким познайомився ще в губернському місті, але відвідувати його не збирався. Після Ноздрьова Чичиков все-таки опиняється у Собакевича, але від нього вже нікуди їхати не збирається. Однак Михайло Семенович повідомляє про поміщика Плюшкина, що морить голодом своїх селян. Зацікавившись, Чичиков їде й до цього поміщика. Тут дають про себе знати «бічні ходи»: «с тщательностью перечислены недолжные повороты на пути к Ноздрёву, к Коробочке…»[2]. Якби в поемі було показано, як Чичиков задумав поїхати до Манилова й Собакевича та благополучно опинився в них, то в такій побудові було б щось схематичне. Але якби Гоголь показав, що Чичиков, задумавши поїхати до Манилова й Собакевича, у підсумку не опиняється в жодного з них, а приїжджає, наприклад, до «Боброва, Свиньина, Канапатьева, Харпакина, Трепакина, Плешакова» (ці імена згадує Коробочка), то в такій побудові було б щось вигадане, неприродне.

У третій частині дається зображення губернського міста NN і його мешканців. На зміну статичному опису маєтків приходить динамічне зображення суперечок міських чиновників, пліток дам.

У фіналі поеми Гоголь звертається до принципу композиційної інверсії, використаним ще Пушкіним у романі «Євгеній Онєгін», де вступ був даний в останній строфі сьомої глави. Гоголь звертається до минулого головного героя, розповідає про дитинство і юність Чичикова, даючи читачам можливість довідатися, як сформувався характер і світогляд набувача.

Особливе місце в композиції першого тому поеми «Мертві душі» займають авторські міркування й вставні історії. Так, наприклад, на початку твору авторські міркування здебільшого носять іронічний характер (наприклад, міркування про товстих і тонких панів), але, починаючи з п'ятої глави, у поему включаються патетичні (про велику і богату російську мову) або ліричні міркування (про «юність і свіжість», про дорогу й про Росію). Своєрідним ключем до розуміння поеми стають «Повість про капітана Копейкина» і притча про Кіфу Мокійовича та Мокія Кіфовича.

Композиция поеми Гоголя «Мертві душі» була ретельно продумана автором. Вона - втілення архітектонічної стрункості й оригінальності.

Чичиков – герой-плут

Великий вплив зробив шахрайський роман і на «Мертві душі». Доля й характер головного персонажа гоголівської книги багато в чому нагадують  те, що ми зустрічається  в авторів пікарески.

«Темно и скромно происхождение нашего героя,— такими словами на­чинается жизнеописание Чичикова.— Родители его были дворяне, но столбовые или личные — бог ведает» [4 , с. 224].

Примітно, що й в Алемана, і в Гоголя дворянське звання виступає не як знак певного суспільного становища батьків їхніх героїв, а скоріше слугує покривом над їх неясним минулим: обидва вони - і іспанський шахрай, і росіянин набувач - були людьми не стільки «скромного», скільки «темного» походження, не поєднані ні економічно, ні морально з жодним станом свого суспільства.

На відміну від відвертого цинізму, що панував у родині Гусмана, у будинку Чичикових був затверджений культ святенництва: перед очами молодого Павлуся завжди був пропис «не лги, послушествуй старшим и носи доб­родетель в сердце» (Г., VI, 224). Але в той же час, як згадує герой «Мертвих душ», батько «крал передо мною у соседей лес и меня еще застав­лял помогать ему. Завязал при мне неправую тяжбу; развратил сироту, которой он был опекуном» (Г., VII, 114). «Пример сильнее правил» (Г., VII, 114)- це, а не моральні проповіді лягло у фундамент моралі майбутнього набувача.

Повна самітність чи була не першим почуттям, випробуваним гоголівським героєм. «Жизнь при начале взглянула на него как-то кисло-неприютно, сквозь какое-то мутное, занесенное снегом окошко: ни друга, ни товарища в детстве!» (Г., VI, 224). Такий стан було не випадковим збігом обставин, а нормою життя, який батько Чичикова не тільки дотримувався сам, але й заповів синові: «С товарищами не водись, они тебя добру не научат; а если уж пошло на то, так водись с теми, которые побогаче, чтобы при случае могли быть тебе полезными» (Г., VI, 225). Однак і подібні зв'язки з людьми в очах Чичикова мали вторинну цінність: «Товарищ или приятель тебя надует и в беде первый тебя выдаст, а копейка не выдаст, в какой бы беде ты ни был. Все сделаешь и все прошибешь на свете копейкой» (Г., VI, 225).

Батьківські поради виявилися дуже вчасно. Свідоме життя Чичикова збіглася з тим періодом, коли в Росії руйнувалися споконвічні уклади життя: «Помещики попроигрывались в карты, закутили и про­мотались как следует; все полезло в Петербург служить; имения броше­ны, управляются как ни попало, подати уплачиваются с каждым годом труднее...» (Г., VI, 240). У повітрі пахне «шальными деньгами», і на авансцену російської історії вже мчить «богач на пролетных красивых дрож­ках, на рысаках в богатой упряжи... а ведь был конторщик, волосы носил в кружок!» (Г., VI, 228). Щирим хазяїном життя ставав капітал. Без роду й племені, безцеремонно вторгався у світські вітальні й усе більш наполегливо відтискував у різних областях життя дворянську аристократію [16].

Натхнений батьківськими наставляннями й прикладом своїх щасливих сучасників, пускається Чичиков у шлях по бурхливих водах життєвого моря, як за два сторіччя до нього це зробив герой шахрайського роману. І з того моменту, коли юний набувач на візку, «которую потащила мухортая пегая лошадка», залишив рідну домівку, до останньої зустрічі з ним він буде постійно в дорозі. Підводячи підсумки свого життя після чергової невдалої афери, він зрівняє власну долю з «судном среди волн», що несеться «по воле ветров» (Г., VII, 108). Мотив, уже знайомий по шахрайському жанрі.

Як пише сучасний дослідник, «пространство в художествен­ном произведении моделирует разные связи картины мира: временные, социальные, этические...» [14, с. 6]. Різноманітні його функції й в «Мертвих душах».

Насамперед дорога, що стала універсальною формою художнього простору головного персонажа гоголівської книги, виводить його за межі замкнутих у собі соціальних осередків російського суспільства. Тому було б більшим спрощенням вважати Чичикова середнім представником дворянсько-чиновницького суспільства [31]. Сам Гоголь почував, що перед ним явище нове й у своїй новизні неясне, не вичерпних своїх можливостей, «как помещики исчерпались в Плюшкине, а чиновники — в прокуроре» [17, с. 320]. І письменник створив нове слово для визначення свого героя - «набувач».

Так само як іспанський пікаро, протягом свого життя Чичиков перемінить безліч занять: він буде й канцелярським переписувачем, і столоначальником, і митним чиновником, нарешті, він зовсім звикне до ролі «херсонського поміщика». Однак жодне із цих занять не вичерпує сутності набувача.

У першому розділі своєї книги Гоголь представляє його читачеві людиною, із чином не занадто великим і не занадто малим... не красенем, але й не дурної зовнішності ... ні занадто товстим, ні занадто тонким, не можна сказати, щоб старим, однак ж і не так, щоб занадто молодим (Г., VI, 7). А. Білий, що звернув увагу на цю невизначеність вигляду гоголівського героя, зв'язує її з фіктивністю його особистості: «Яв­ление Чичикова в первой главе,— пише він,— эпиталама безличию; это есть явление круглого общего места... у него нет признаков»  [2, с. 81]. Дослідник надзвичайно докладно ілюструє свою думку цікавими спостереженнями й дотепними зауваженнями про різні іпостасі набувача й про стилі його поводження. Але це зв'язано не з безликістю, а, навпаки, із багатоликістю головного персонажа «Мертвих душ». М. Храпченко вірно відзначає, що «образ Чичикова строится на раскрытии «многосторонности», надзвичайної еластичності героя, на показі його пристосовності до самих різних життєвих обставин» [33, с. 383]. Ця пристосовність виявляється не тільки в легкості, з якої гоголівський герой міняє місце проживання, звички й рід занять, але й у щирому артистизмі, з яким він імітує свою приналежність до будь-якого середовища. . «О чем бы разговор ни был, он всегда умел поддержать его: шла ли речь о лошадином заводе, он говорил и о лошадином заводе... трактовали ли касательно следствия... он показал, что ему небезызвестны и судейские проделки... и в биллиардной игре не давал он промаха... и о добродетели рассуждал он очень хорошо, даже со слезами на глазах... о таможенных надсмотрщиках и чиновниках — и о них судил так, как будто бы сам был и чиновником и надсмотрщиком» (Г., VI, 17-18).

Тому не дивно, що наприкінці I тому «Мертвих душ» приголомшені несподіваним викриттям свого недавнього кумира губернські чиновники будуть марне ламати собі голову над тим, хто ж на насправді ховався під благовидним виглядом «мільйонера»: шлюбний аферист, фальшивомонетник, або сам Наполеон, що біг з острова Святої Олени? Незважаючи на очевидну анекдотичність, у цих припущеннях є раціональне зерно: Чичиков міг би стати ким завгодно, якби це тільки обіцяло йому вигоду.

Поставлений умовами свого походження й виховання «по ту сторону добра й зла», гоголівський набувач, як і герой шахрайського роману, у досягненні життєвих благ не зупиняється ні перед чим: ні перед шлюбною аферою, ні перед казнокрадством, ні перед підробкою й лжесвідченням. Навіть смерть людей Чичиков використає для округлення капіталу: «А теперь же время удобное; недавно была эпиде­мия, народу вымерло, слава богу, не мало»  (Г., VI, 240),— міркує він готовлячи чергову аферу, що стане сюжетним центром і дасть заголовок гоголівській книзі.

Тернистий шлях життя, по якому рухається Чичиков, з нескінченними перипетіями зльотів і падінь служить суворим випробуванням твердості його характеру. Після першої великої невдачі, пов'язаної зі звільненням з посади, «решился он сызнова начать карьеру, вновь вооружиться терпением, вновь ограничиться во всем, как ни привольно и ни хорошо было развернулся прежде» (Г., VI, 233). Потім новий зліт і нова поразка: «Статский советник, по русскому обычаю, с горя запил, но коллежский (Чичиков — И. Е.) устоял»  (Г., VI, 237). Витримав він провал ретельно задуманої й, здавалося б, блискуче проведеної афери з мертвими душами.

Тільки опинившись у в'язниці, позбавлений усяких засобів до діяльності, Чичиков і впав у благочестя. «Сам не умею и не чувствую, но все силы употреблю, чтобы другим дать почувствовать; сам дурной и ничего не умею, но все силы употреблю, чтоб других настроить; сам дур­ной христианин, но все силы [употреблю], чтоб не подать соблазна,— ка­ється гоголевский герой.— Буду трудиться, буду работать в поте лица в деревне, и займусь честно, так, чтобы иметь доброе влияние и на других»{Г., VII, 115). В Алемана ми також бачимо, що «к концу романа Гусман — плут исправляется и становится нравственным автором мемуаров. Дол­жны ли мы ему верить? — спрашивает критик.— Мы помним, как неза­долго до ареста Гусман умудрился и духовника, и всю Севилью заставить поверить в его святость» [24, с. 35]. І герой «Мертвих душ» переконав у своєму каятті Муразова, якого Гоголь представляє як уособлену совість й який виступає тут у ролі духівника Чичикова. Але  слідом за покаянням, після зустрічі із пройдисвітом Самосвитовым, Чичиков «возымел сильную надежду, и уже начали ему вновь грезиться кое-какие приман­ки: вечером театр, плясунья, за которой он волочился. Деревня и тиши­на стали казаться бледней, город и шум — опять ярче, ясней» (Г., VII, 115). Усе знов повторюється, тому що, як вірно помітив герой іншого шахрайського роману, «никогда не исправит своей участи тот, кто ме­няет место и не меняет своего образа жизни и своих привычек» [11, с. 159].

 

Висновки до розділу 2

Таким чином, життєпис головного героя «Мертвих душ» виявляється типологічно цілком зіставленим з життєписом пікаро. Однак робити на цій підставі висновок про подобу гоголівського твору шахрайському роману не можна: пікарескна традиція належить не до поеми Гоголя в цілому, а тільки до «шахрайської повісті „Пригоди Чичикова"»[13,с. 219]. Повість же ця в «Мертвих душах» грає зовсім не ту роль, що виконує в пикаресці життєпис головного героя.

Шахрайський роман, як і поема Гоголя, не вичерпується зображенням історії шукача вдачі: для нього «в целом характерен обобщающий метод, когда из наблюдений над одной жизнью, над одной натурой делаются выводы о „человеческой природе" вообще» [25, с. 44 ]. Тому «ничтожная исто­рия плутней становится как бы иносказанием о стране, ее портретом»  [25, с. 24]. Але широка картина суспільних вдач у шахрайському жанрі розкривається лише остільки, оскільки вона пов'язана з долею й характером героя: «другие персонажи романа, с которыми сталкивается пикаро, а так­же материальный внешний мир сами по себе мало интересуют автора»  [25, с. 44]. І якщо при цьому шахрайський роман все-таки являє собою портрет не тільки пікаро, але й всієї країни, те це відбувається тому, що вони виявляються рівні один одному: «Пикаро,— як точно визначає критик,— Испания в миниатюре» [25, с. 23].

Інша справа «Мертві душі». Життєпис головного героя, що підпорядковує собі весь хід оповідання, займає собою тільки частину XI глави гоголівської книги й включений в неї «як вставна новела» [15, с. 321]. Ця новела не містить у собі скільки-небудь великих екскурсів про побут і вдачі Росії, а там, де Гоголь зображує широку картину російського життя, доля набувача постійно відходить на другий план, поступаючись місцем персонажам «второстепенным или даже третьестепенным, хотя глав­ные ходы и пружины поэмы не на них утверждены и разве кое-где касаются и легко зацепляют их» (Г., VI, 19).

Подібне переміщення центра ваги стає можливим тому, що письменник відмовляється від канонічного для шахрайського роману способу викладу від імені головного героя. Він уводить в «Мертві душі» образ автора - оповідача, що, прямуючи за набувачем, не тільки аналізує й оцінює кожну рису його характеру, не тільки розвертає картину розкладання й духовного збідніння пануючих кіл суспільства, але й розкриває морально здорові засади російських націй.

 

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Дана Курсова робота складається із вступу, глав, висновків та додатків. У вступі була сформована актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, поставлена мета роботи й відповідно до мети сформовані основні завдання. Також були зазначені основні методи дослідження, які застосовувалися в даній роботі, практична цінність роботи.

Курсовая работа присвячена дослідженню традицій європейського плутовського роману в російській літературі XIX сторіччя.

У першому розділі визначається ідейно-художня своєрідність плутовського роману, основні ознаки , історія жанру.

Другий розділ присвячений порівняльному аналізу класичного типу авантюрного героя і головного героя Чичикова у поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі», визначенню сюжетно-копмозиційної своєрідності поеми.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 188; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!