Конституційно-правовий статус людини та громадянина



Основи конституційного права Великобританії та Канади

Конституція Великобританії

Конституційно-правовий статус людини та громадянина

Політичні партії та партійна система

Вищі органи державної влади

Судова влада

Політико-територіальний устрій. Організація влади на місцях

Конституція Канади

Конституція Великобританії

Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії (як правило, скорочено зветься – Великобританією або за назвою основної частини – Англією) знаходиться у Західній Європі на Британських островах. Столиця Великобританії – Лондон. Ве­ликобританія порівняно невелика країна. За розміром території (244,1 тис. кв. км) вона майже у 40 разів менше США (9373 тис. кв. км), а за кількістю населення (близько 59 млн чоловік) – мало не в 5 раз менше кількості мешканців США (приблизно 270 млн чоловік). Незважаючи на це, Великобританія грає дуже суттєву роль на міжнародній арені, а також є державою з багатовіковими демократичними традиціями. Великобританія – країна з високим показником рівня розвитку економіки, вона посідає 5-е місце у світі за обсягом ВВП. Великобританія є центром Співдружності, політичного та економічного об’єднання країн і територій, які раніше входили до Британської імперії. Крім Великобританії чле­нами Співдружності є Австралія, Канада, Нова Зеландія та інші держави.

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у «формальному значенні», тобто єдиний нор­мативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавні коріння парламентаризму, стабільна політична і правова система, високий рівень правової культури населення та своєрідний британський консерватизм дозволяють і досі не мати у Великобританії такої конституції.

Водночас британська конституція існує в так званому «мате­ріальному значенні» і представляє собою сукупність норматив­но-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини, визначають порядок формування і повноважень органів публіч­ної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, сус­пільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особ­ливості її форми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі конституції у вигляді єдиного писаного акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод дозволяють стверджувати, що конституція є неписаною за фор­мою. Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

До статутного права входять: 1) так звані «історичні правові акти», що були прийняті до ХХ ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо; 2) парламентські за­кони: акти про Парламент 1911 та 1949 рр., Акт про перів 1958 та 1963 рр., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне пред­ставництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шот­ландський парламент 1998 р. тощо; 3) акти делегованого законо­давства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегу­вання Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, пуб­лічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, на­казом Її Величності №1749 від 22.06.1999 р. у Таємній раді Шот­ландії було надано право встановлювати заборону на використан­ня засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської консти­туції, представляє собою сукупність судових рішень з конститу­ційних питань, які надалі є обов’язковими при розгляді аналогіч­них проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій –Палатою лордів та Вер­ховного суду, який складається з трьох самостійних судових уста­нов – Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На су­часному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні дедалі більше судових рішень отримують статутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частини інституту прав людини. Однак у 1998 р. Королевою був промульгований Акт про права людини (набрав чинності у 2000 р.), який імплементував Європейську конвенцію про захист прав людини та ос­новних свобод до національного права та гарантував судовий за­хист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британсь­кої конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста ХІХ ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло сус­пільних відносин, які пов’язані з процесом здійснення державної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконав­чою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. При­кладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом «розподілу»: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спе­ціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм ста­тутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх: а) затвер­джує біллі, які приймає парламент і користується правом абсо­лютного вето; б) розпускає та скликає парламент; в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом. Однак ці норми статутного права стали засадою для формування наступних конституційних угод, згідно з якими Монарх повин­ний: а) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом аб­солютного вето; б) розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем’єр-міністра; в) призначати Прем’єр-міністром осо­бу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за пора­дою з Прем’єр-міністром призначати інших членів кабінету, які несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па­латою громад.

Що стосується специфіки структури британської конституції, то вона полягає у її несистематизованості. У зв’язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю та змістом складових частин та не має чіткої класичної структури – преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення, з повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.

За способом внесення змін конституція Великобританії є гнуч­кою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між «конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загаль­ний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відно­син, які склалися у суспільстві.

На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об’єд­наного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної ре­форми є предметом постійних дискусій у політичному житті Вели­кобританії. Уряд під керівництвом Ентоні Блера проводить програ­му реформ, які спрямовані на значні зміни діючої конституції. Зок­рема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи у 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали мож­ливість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політичної влади та провести реформу регіонального управління.

Конституційно-правовий статус людини та громадянина

Відсутність у країні писаної конституції спричинює утворен­ня особливостей конституційно-правового регулювання прав і свобод людини та громадянина. На практиці права британців регламентуються як статутним правом (Велика Хартія Вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про права людини 1998 р. тощо), так і прецедентним правом і конституційними угодами. У британському конституційному праві не існує загальновизнаної класифікації прав і свобод громадян на конституційні (основні) та галузеві (похідні). Насамперед, усі права і свободи людини є індивідуальними правами, які обмежуються державою та базують­ся на основі принципу «кожний може робити те, що не забороне­но законом». Проаналізуємо кілька з прав і свобод.

Значне місце серед інших індивідуальних прав британців зай­має право на свободу особистості, яке полягає у праві особи не піддаватися тюремному ув’язненню, арешту або будь-якому іншо­му фізичному обмеженню свободи. Ще Наbеаs Согpus Асt 1679 р. встановив наступні актуальні положення: а) право затриманого з’ясувати причини його затримання та вимагати від судді їх пере­вірки протягом 24 годин; б) право вважатися невинним поки про­вина не буде доведена судом; в) заборона на отримання доказів вини шляхом психічного та фізичного тиску; г) право на звичай­ний, а не надзвичайний суд або суд з особливими повноваження­ми. У британській правовій доктрині право на свободу особис­тості включає таємницю перепису та телефонних розмов, захист від електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та віросповідання.

Водночас поряд з гарантіями захисту права на свободу особи­стості законодавство передбачає певні обмеження, які пов’язані з боротьбою проти тероризму. Наприклад, Акт про запобігання тероризму 1984 р. встановлює обмеження права на захист особис­тості за умови кримінально-правового переслідування. А відпо­відно до законодавства про телефонні та телеграфні повідомлен­ня поліція у виняткових випадках може контролювати телефонний та телеграфний зв’язок.

Одним із суттєвих індивідуальних прав британців є право на захист приватної власності від свавілля держави, фізичних і юри­дичних осіб. Водночас процес здійснення права власності перед­бачає, що держава може вилучити частини власності у вигляді податків лише на основі законодавства. Вперше принцип «будь який закон і будь-який податок походять від парламенту» був проголошений у Біллі про права 1689 р. Таким чином, обмежен­ня права власності припускається лише шляхом прийняття за­конів і тільки у зв’язку з необхідністю забезпечення публічних інтересів.

Важливими індивідуальними правами британців у сфері полі­тики є свобода зборів та асоціацій, право участі у діяльності полі­тичних партій, профспілок та інших громадських об’єднань, пра­ва обирати та бути обраним тощо. Ці права, як і низка інших, здійснюються громадянами з обмеженнями, які встановлюються у законодавстві. Наприклад, в Акті про суспільний порядок 1994 р. закріплюється, що проведення зборів повинно бути узгоджено з власником земельної ділянки, на території якої вони проводять­ся.

Що стосується індивідуальних прав і свобод у сфері соціаль­ної політики, економіки та культури, то вони отримали значний розвиток тільки після Другої світової війни. Наприклад, були за­проваджені такі соціальні інститути, як: страхування від безробі­ття, право на страйк, на пенсійне забезпечення, на сприятливе для населення довкілля, право на рівну оплату за рівну працю тощо.

Необхідно підкреслити, що у Великобританії на сучасному етапі процес розвитку інституту прав людини проходить під впли­вом: по-перше, існуючих національних своєрідностей різних сфер життя британського суспільства; по-друге, розвитку міжнародного права в галузі прав людини, імплементація якого у національне право має свої особливості. Незважаючи на вікові демократичні традиції та ратифікацію у 1951 р. Європейської конвенції про за­хист прав людини та основних свобод 1950 р., протягом тривало­го часу Великобританія не визнавала права на подачу індивіду­альної скарги та обов’язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. Права, що гарантуються у Конвенції, не захищали­ся у британських судових інстанціях. Згідно з правом країни та­кий парадокс існував аж до 2 жовтня 2000 р., коли був запрова­джений у дію Акт про права людини 1998 р. На думку англійсь­ких учених цей Акт уперше формально закріпив права людини у чітких і визначених термінах. До прийняття Акта про права лю­дини основним у британському інституті прав людини було не закріплення прав і свобод у законодавстві, а ефективні судові та несудові засоби їх захисту (наприклад, Парламентський уповно­важений, уповноважений з місцевих справ, уповноважений щодо прав затриманих тощо). Водночас за аналізом відділу щодо дос­лідження застосування Акта про права людини Лондонського уні­верситету загальна кількість справ, пов’язаних з цим Актом, скла­дала 153317 в жовтні 1999 р. та 166524 в березні 2001 р. Ця кількість свідчить про гостру необхідність реформування бри­танської системи забезпечення прав і свобод людини та громадя­нина.

Громадянство.Конституційно-правове регулювання інститу­ту британського громадянства також має свої особливості. До се­редини ХХ ст. в основу регламентації питань громадянства була покладена доктрина загального права про вірнопідданство. У другій половині ХХ ст. були прийняті низка законів про грома­дянство. На сучасному етапі питання, що пов’язані з придбанням, зміною, втратою громадянства, встановлюються в Акті про гро­мадянство 1948 р. та 1981 р. Згідно з законодавством про грома­дянство до громадян Великобританії відносять таких осіб: а) гро­мадян Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії; б) громадян британських залежних територій.

Законодавство про громадянство закріплює такі способи на­буття громадянства: а) філіація, яка здійснюється на основі прин­ципу крові та ґрунту; б) натуралізація; в) реєстрація.


Дата добавления: 2018-02-28; просмотров: 257; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!