Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк.
Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати у: правовою допомогою навряд чи можна.
Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката", бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчання — "зовнішнього адвоката", і отримував право практикувати.
Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформувалися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійного "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутатами, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общини, були її представниками у відносинах з урядовими установами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у ХШ ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).
|
|
|
Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір перед початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав парламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.
|
|
|
Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.
Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:
• відсутність чіткої станової організації;
• відокремлення правозаступництва від судового представництва;
• відносна свобода професії;
• тісне спілкування із судом;
• дисциплінарна залежність від судів;
• римська система визначення гонорару.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 14; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!