Жанр – кореспонденція

2. Визначення: жанр журналістики, предметом якого виступає конкретна соціальнаситуація ("шматочок життя"), обмежена місцем і часом.

3.Функції: - повідомити про «предметну» подію, використовуючи при цьому (на відміну від репортажу) не стільки «живе» спостереження,скільки стислий переказ того, що відбувався

Види

Інформаційна. Вона відрізняється широтою охоплення матеріалу, ґрунтовним розкриттям теми.

Аналітична кореспонденція розкриває причини явища,що описується. Вона критичного плану.

Постановочна кореспонденція - такий вид відображає злободенну, актуальну ситуацію на основі аналізу та синтезу фатів.

Кореспонденція - роздум. Журналіст спільно з читачем аналізує, зіставляє, порівнює, оцінює цілий ряд фактів.

5. Основою кореспонденції зазвичай виступає якась одинична подія, явище, дія.

6. Відповідає на питання Що сталося? Де? Коли? Чому? Як? У залежності від мети виступу та обсягу інформації, якою володіє журналіст, ці питання можуть бути розташовані в якомусь іншому порядку, їх може бути більше або менше. Але в будь-якому випадку вони служать для опису того явища (події, дії, судження), яке стало відомо журналисту.

7.Будова. Структура кореспонденції специфічна. Вона має: рубрику, заголовок, лід, зачин, основну частину і кінцівку. По рубриці можна визначити характер кореспонденції. Зачини різних видів цього жанру бувають різними: сюжетний, інформаційний, проблемний.

8. Обсяг може бути різноманітним

9.Особливості жанру. Інформаційна кореспонденція відрізняється від замітки більш детальним і широким висвітленням предмета, може містити в собі деякі елементи оцінки, прогнозу. Вона близька за своєю суттю до репортажу, але відрізняється від нього тим, що автор кореспонденції не присутній на місці події в момент її здійснення і не ставить перед собою завдання дати докладний емоційно насичений опис предмета відображення. Темою кореспонденції часто є звичайні події або якісь локальні ситуації, процеси.

10. Наявність суб’єктивної авторської думки можлива у формі оцінок і коментарів.

888888888888888888Система жанрів сучасної журналістики є унікальною за інформаційно-художньою структурою і такою, що постійно розвивається видозмінюючись. Як категорія узагальнена, масштабна, жанр не стільки і не тільки відображає дійсність. Жанр - це завжди певна точка зору, можливість адекватного сприймання об'єкта, засоби відображення, методологія підходу. У кожному жанрі сучасної журналістики по-різному віддзеркалюється авторська думка, кожний жанр не тільки інтерпретує подію з певної точки зору, а й самим фактом цієї інтерпретації - публікації в пресі, передачі на телебаченні, програми на радіо - впливає на подальший розвиток подій.

Внутрішній зв'язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості - публіцистичним [46, 8]. Зовнішній - багатьма суто суб'єктивними чинниками. Серед останніх: процес розвитку технологій та їх вплив на соціальне життя, індивідуальні й колективні конфлікти, глобальні катаклізми тощо. Відображення цих процесів у друкованих та інших засобах масової комунікації із застосуванням усього різноманіття жанрових форм у глобальному плані покликане оптимізувати процеси людської діяльності, взаємовідносини. Це своєрідне надзавдання, мегамета сучасної журналістики і системи жанрів як її складового компонента.

Жанри існують і розвиваються як за законами журналістської творчості, так і творчо переосмислюються, виходячи з реалій конкретних історичних подій.

На думку М. Бахтіна, “жанр завжди і той, і не той, завжди старий і новий одночасно. Жанр відроджується і оновлюється на кожному етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі цього жанру” [4, 178-179]. Це повною мірою стосується не тільки літератури, а й жанрів журналістики. Приміром, події в Україні, що мали виняткове значення для розвитку цивілізації (катастрофа на Чорнобильській АЕС), викликали новації у розвитку репортажного жанру, що швидко видозмінювався навіть в умовах офіційної цензури і однопартійного суспільства. Аварія також викликала появу цілої низки аналітичних матеріалів, де досить наполегливо ставилося і почасти вирішувалося питання конкретної вини за скоєне не тільки науковців та інженерів, а й партійно-господарського активу України.

Так само події, що дістали офіційну назву “Помаранчевої революції”, хоч і мали вже менш глобальний характер, проте в суспільній свідомості відобразилися у формі малої аналітики (коротких статей з репортажними елементами); кореспонденції з яскравими вставками у вигляді класичних інтерв'ю та інтерв'ю-монологів; небаченого поширення набуло бліцопитування, що дозволяло не лише оперативно фіксувати стан громадської думки, а й впливати на неї тощо.

Отже, жанри видозмінюються не тільки через збільшення колективного творчого досвіду редакційних колективів. Вони відповідають конкретним запитам соціальної реальності, до того ж з капіталізацією суспільства і зростанням конкуренції серед редакцій видозміна жанрів відбувається ефективно і прискореними темпами.

Історія жанрів української журналістики досліджена вкрай недостатньо і очікує спеціальних наукових розробок, де на конкретних прикладах простежувалася б еволюція кожного жанру в певних історичних умовах. Головною роботою з історії жанрів, за визначенням І. Михайлина, прийнято вважати “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” Івана Франка. На думку вченого, основна цінність цієї статті полягає саме у викладенні історії української журналістики.

Дослідник стверджує також, що оскільки до 1890 року в українській і сусідніх національних культурах історії журналістики не існувало, то праця Франка є унікальною спробою створити власне історію національної журналістики [60, 30-36].

Спадщину І. Франка як дослідника української журналістики вивчали такі відомі вчені, як І. Курганський, О. Сербенська, М. Нечиталюк та ін.

Там, М. Нечиталюк, проаналізувавши твори видатного письменника, подав власну інтерпретацію визначення публіцистики [76, 12-14].

Однак слід зазначити, що про систему жанрів у роботах І. Франка не згадувалося, оскільки на часі був аналіз таких понять, як позапартійність, міжпартійність, аналітика у журналістиці.

Необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв'язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20- 30-х роках ХХ століття. Ця теза підтверджується і думкою М. Нечиталюка, який вважав, що “історія української журналістики як наукова дисципліна сформувалася тільки на початку ХХ століття” [76, 17].

Саме у 20-х роках в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади. У Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, що був тоді столицею Радянської України, відкрили курси вищої журналістської освіти. Загальновідомо, що спершу університет мав два факультети: журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки [59].

Заідеологізованість журналістської освіти, її буквальна закритість (до лав студентів зараховували виключно членів ВКП (б)) не дозволяли не лише достатньою мірою вивчати жанрову систему, а й заважали конструктивній дискусії щодо розвитку системи жанрів у західній журналістиці в порівнянні з власне радянською періодикою.

Епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації того часу зовсім не досліджені сучасною історією журналістики. Насамперед, це пов'язано з головною об'єктивною причиною - відсутністю або незначною кількістю публікацій, що само по собі не дозволяє проводити аналогії, не дає підстав для висновків. Суб'єктивна причина аналізу журналістикознавчих статей 20-40-х років у наш час - практично повна домінанта в них суто партійних, а не фахових питань, перенасиченість матеріалу цитатами класиків.

Після війни, коли потреба в більш ґрунтовній підготовці журналістських кадрів стала надзвичайно актуальною, фактично одночасно з'явилися факультети журналістики у Київському (1953) та Львівському (1954) університетах. При них одразу відкривалися спеціальні кафедри, що продукували наукові праці, підручники, методичні рекомендації.

До певного часу українські студенти і викладачі користувалися посібниками, виданими московськими колегами: О. Мішурісом, М. Черепаховим, О. Бережним. Квінтесенцією тогочасної журналістської науки став навчальний посібник “Жанры советской газеты” [38], перевиданий згодом і українською мовою.

Характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу; досить сувора регламентація щодо жанрових дефініцій; почасти звужене, як на наш час, розуміння саме жанрової специфіки. Звісно, посібник “Жанры советской газеты” був зорієнтований на підготовку партійно-радянських журналістів з домінантою на марксистсько-ленінське вчення про пресу. За кількістю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму посібник з журналістики часто перетворювався на підручник з історії КПРС, де лише випадково траплялися теоретичні посилання і розробки жанрових систем.

Значною вадою підручників 50-70-х років була їх надмірна публіцистичність, домінування не наукового, а суто журналістського стилю подачі матеріалу. Іноді підручники складалися поспіхом, шляхом механічного поєднання окремих статей під однією обкладинкою.

Характерним прикладом такого видання, що за браком інших часто використовувалося студентами для підготовки до іспитів у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, є книга “Газетные жанры” [26, 176], яка зазнала кілька перевидань у 70-х роках минулого століття. До списку літератури тут включено тридцять шість посилань на твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріали партійних з'їздів. Неодноразово цитуються праці М. Горького, Н. Крупської, В. Бонч-Бруєвича і лише три джерела мають суто журналістикознавчий характер.

Слід враховувати, що подібні некомпетентні, нашвидкуруч змонтовані збірники, під виглядом підручників чи колективних наукових праць, виходили друком чи не в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, де в столицях було відкрито факультети чи відділення журналістики.

При фактичному пануванні тоталітарного режиму, в умовах однопартійної системи журналістикознавство розвивалося в межах ідеологічної догми. Система жанрів вважалася класичною вже за тим фактом, що вперше була визначена у відомому посібнику “Жанры советской газеты” [38], який став базовим для всіх студентів і викладачів у Радянському Союзі.

Однак, зважаючи на певний набутий досвід у підготовці журналістських кадрів у післявоєнний період, ротацію поколінь викладачів, розширення матеріально-технічної бази навчальних і пресових видавництв, наука про журналістику, особливо там, де йшлося про систему жанрів, поступово розвивалася. Хоча, як зазначають російські дослідники, ще у 80-х роках ХХ століття більшість теоретиків і практиків радянської журналістики дотримувалися традиційної класифікації жанрів: інформаційний, аналітичний і художньо-публіцистичний [46, 12-13].

Наголосимо, що ця концепція була висунута і фактично підтверджена як загальнодержавна журналістська доктрина вченими факультету журналістики Московського держуніверситету. Основні положення цієї концепції ніколи не змінювалися, незважаючи на їх явну невідповідність тогочасним життєвим реаліям. Так, приміром, звіт належав до групи інформаційних жанрів, хоча за всіма ознаками міг бути зарахований до аналітики. Звіти, за концепцією уже згаданого підручника, поділялися на загальні та тематичні. Загальний звіт за стилістикою викладу та інформаційною насиченістю швидше наближався до стенограми, ніж до газетного жанру. Тематичним звіт називався тоді, коли із загального звіту журналіст виділяв і об'єднував в одній статті факти, пов'язані між собою тематично. Це могли бути питання розвитку культури, сільського господарства або літакобудування, яким було приділено увагу на партійному, комсомольському та інших з'їздах. Отже, в другому випадку журналіст цілком очевидно проводив творчу аналітичну роботу, не тільки механічно відбираючи та виокремлюючи факти, а й опрацьовуючи їх для того, щоб вони природно й логічно вибудовувалися в газетну статтю.

За умови соціальних реалій у тоталітарному суспільстві звітам, як правило, виділялося до 90 % газетної площі. Звіти про пленуми та з'їзди партій займали від 8 до 12 сторінок “Правди”, що виходила, зазвичай, на 6 сторінках. У союзних республіках редакції друкованих видань, крім звітів про з'їзд КПРС, вміщували матеріали партійних з'їздів республіканських компартій, різних партійно-господарських активів тощо. Тому стає зрозумілим, що саме поняття, дефініція журналістського звіту, а також штучне зарахування його до певної групи жанрів, обмежувало можливості творчої журналістської праці навіть тоді, коли була змога це зробити, готуючи до редакції тематичний звіт.

Догматичне ставлення до груп жанрів фактично заперечувало їхній взаємоперехід. Ця теза затверджувалася на етапі викладання журналістикознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах, що не дозволяло багатьом поколінням радянських журналістів варіювати, творити нові аспекти й особливості жанрової палітри, значно звужувало діапазон висвітлення тої чи іншої події, впливало, зрештою, на свідомий і підсвідомий процес сприйняття тексту читачем.

Однак сам факт певного упорядкування жанрової системи слід вважати кроком уперед у порівнянні з ситуацією, коли кожний навчальний журналістський осередок пропонував свої, часом надзвичайно оригінальні й вельми штучні визначення жанрів.

У посібнику, що вийшов за редакцією В. Пельта, хоч і з певним застереженням, уже визнавався той факт, що “межі жанрів можуть бути розмитими. Конкретний газетний матеріал, крім основної жанрової ознаки, має і кілька додаткових” [44, 7].

Проте подібні поступки у визнанні реалій газетно-журнальної практики тут же фактично нівелювалися. Констатація того, що мають тенденцію до змін характер і форми інформаційних матеріалів, визнавалася побіжно і лише почасти [44, 7].

Тим часом, незважаючи на досить вузькі канонізовані межі жанрів, журналістська практика доводила можливість сміливого експерименту з жанровою системою по суті. Траплялося так, що в одній великій публікації поєднувалися репортаж та інтерв'ю, нарис і суто авторська аналітика, ставлення до певної події.

Відомий російський журналіст Геннадій Бочаров у книзі нарисів “Что человек может” [9] поставив собі за мету проаналізувати дії людини в екстремальній ситуації, коли сам факт її фізичного існування лишається під питанням. Висока професійна майстерність та обдарованість дозволили авторові абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу.

Так, коли він розповідає про наслідки авіакатастрофи, аварії на шахті - стиль викладу типово репортажний. Короткі фрази, уривчасті діалоги, швидкі картинки ситуації змінюються щомиті [9, 52, 72, 98]. Переходячи до аналізу того, що трапилося, Г. Бочаров цілком свідомо вдається до складнопідрядних, складносурядних речень, довгих повторів, алегорій і порівнянь [9, 88-99].

У книзі іншого відомого журналіста В. Пєскова “Война и люди” [66], у нарисових матеріалах трапляються яскраво виявлені елементи репортажу, класичного інтерв'ю. Автор експериментує не тільки із жанровою палітрою. Інколи він змішує часові нашарування і головний герой, завдяки суто репортажній стилістиці, раптом опиняється у молодості, з мирного часу - на війні й т. ін.

Усі ці жанрові новації, досить незвичні для канонізованої журналістики, могли дозволити собі лише провідні журналісти здебільшого великих газет, які друкувалися у столиці тоді ще Радянського Союзу.

В Україні жанр нарису з елементами аналітики і подекуди репортажу панував переважно на шпальтах газети Спілки письменників України “Літературна Україна”, щотижневику “Культура і життя”.

Специфіка творення суто журналістських публікацій письменниками чи діячами культури полягала не лише у своєрідній художньо-мистецькій концепції зображення подій чи людей. “Рівень свідомості суб'єктивізації факту виокремив два типи образу: художній (відображений факт) і документальний (реальний факт)” [11, 59].

У документальному образі журналістського твору образ (реальний факт) не втрачає своєї первинності, адекватності. Специфіка образу визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності та процесу мислення. Як відтворення дійсності, образ наділений чуттєвою достовірністю, часовою тривалістю, предметною закінченістю [50, 252].

Складні процеси, що відбуваються у свідомості літератора чи журналіста під час написання поліфонічних жанрових творів, коли не тільки стилі викладу фактажу взаємодіють, а й в аналітичній частині матеріалу зіставляються різні ціннісні системи оцінок того чи іншого вчинку людини, наслідків події, - не вкладаються у жорсткі регулятивні рамки канонізованих жанрових правил.

Це, безперечно, усвідомлювали творці журналістської теорії 70-80-х років минулого століття, що спричинило поступові зміни в самій теорії слідом за практикою. Значну увагу почали приділяти техніці написання журналістських творів, роботі над стильовими особливостями.

“Інтерв'ю - діалог між журналістом і особою..., котра більш активна у своїх висловлюваннях. Це веде до створення текстів досить значних за обсягом, впливає на відбір мовних засобів, більш властивих для монологу, зменшується ймовірність появи у тексті коротких реплік, збільшується можливість наявності довгих речень... Інтерв'ю відрізняється переходом від однієї думки до іншої, описом ситуацій, що швидко змінюють одна одну” [13, 65].

Рекомендації, на зразок наведеної вище, у посібнику для факультетів журналістики стають по суті домінуючими, поступово відтісняючи на другий план посилання на ідеологічні доктрини, цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, приклади з публіцистичних творів видатних революціонерів, що призводило до канонізації живої теорії, яка будувалася, у свою чергу, на щоденній журналістській практиці.

У посібниках, хрестоматіях, навчальних довідниках, виданих наприкінці 80-х - на початку 90-х років, практика журналістської діяльності, ті новації, що з'явилися останнім часом у системі жанрів, остаточно витіснили із теорії лобіювання застарілих догм і стереотипів. Лише коли-не-коли в посібниках і хрестоматіях трапляються посилання на “критичні замітки К. Маркса та Ф. Енгельса, що служать за “взірець рецензій”, або стримане схвалення публіцистичних праць В. Леніна” [1, 5]. Проте вже зрозуміло, що подібні ремінісценції - вимушена данина однопартійній системі з її усталеними ідеологічними стереотипами.

У 70-80-х роках ХХ століття теоретики в галузі журналістики почали серйозно цікавитися опрацюванням єдиної системи журналістських методів. Необхідність у порушенні даного питання була зумовлена тим фактом, що в теорії журналістики не було єдиного підходу у визначенні основного методу публіцистики.

Відомий науковець В. Горохов наголошував: “Складність визначення методу публіцистики визначається тим, що цей термін досі визначається синкретично. Оперуючи ним, одні дослідники мають на увазі загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання, другі дослідники - методи впливу на аудиторію, треті - особисті літературно-публіцистичні прийоми і т. д. Було б правильніше говорити про певну якість публіцистичної творчості, що не тільки об'єднує ці різні засоби, а й синтезує їх у внутрішню єдність... загальний метод публіциста” [32, 72].

Не викликає сумніву, що кінцевою метою друкованих видань, на відміну, приміром, від літературної творчості, є вплив на читацьку аудиторію, задоволення інформаційних потреб, а не створення художнього чи динамічного сюжету. Тому, коли йдеться про жанрові пошуки і новації в системі творення жанрів у 70-80-х роках ХХ століття, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення і виділення окремого.

Полеміка між фізиками і ліриками, що точилася на сторінках “Комсомольской правды”, журналу “Юность” у 60-х роках, була віддзеркаленням глобальних проблем розвитку технологічної цивілізації, коли на зміну усталеним виробничим відносинам, при яких дуже важливою ланкою економіки вважалася індустрія, прийшли такі інтелектуальні й часом незрозумілі для масової свідомості поняття, як кібернетика Вінера, нейролінгвістика, глибинна психологія Ранка, Ассаджолі тощо.

Цілком природно, що, намагаючись адекватно відобразити у своїх друкованих творах ці процеси, працівники ЗМІ свідомо чи несвідомо почали оперувати найновішими методами пізнання, екстраполюючи їх подекуди на моральні категорії, взаємовідносини між людьми.

На зміни у методах освоєння дійсності у журналістській практиці відреагували вчені-журналістикознавці. “Взаємодія документалізму з науковістю політичних концепцій становить особливість методу публіцистики”, - зазначала у цей час В. Ученова [93, 220].

Теза в чомусь спірна, виходячи з реалій новітніх часів, коли змінилася політико-економічна система, а з нею і політична доктрина суспільства. Проте не можна не погодитися з акцентуацією дослідниці на тісній взаємодії документалізму з науковістю, що є актуальним і донині.

Український вчений В. Здоровега приблизно в цей же час також стверджував, що “документалізм... є однією з ознак певного виду літератури, в тому числі журналістики” [41, 44].

З огляду на тогочасну дискусію в наукових виданнях, відомий дослідник журналістики М. Кім переконаний, що своєрідний підсумок зробив тоді Є. Прохоров, чиї ідеї “виявилися найбільш продуктивними” [46, 28].

Сам Є. Прохоров, не даючи прямо визначення жанрів, справді зробив чимало для визначення методології підходу до вирішення творчих завдань. Квінтесенцією однієї з його головних праць є такі рядки: “В найбільш загальному сенсі метод можна визначити як сукупність знань (загальних і спеціальних журналістських), використання яких у ролі засобів творчої діяльності призводить до самого твору в єдності його змісту та форми” [71, 47].

Однак слід зазначити, що, оскільки Є. Прохоров спеціалізувався саме на проблемах класового аналізу і класової боротьби в тогочасній журналістиці, його методологічний підхід був досить вибірковий, тенденційний. Стилістика його наукового викладу переривалася безліччю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму, часто недоречними, вирваними прямо з тексту виступів чи статей, що були присвячені проблемам, далеким від журналістикознавчої науки другої половини ХХ століття.

Вважається, що методи журналістики практично завжди виробляються журналістами-практиками на індивідуальному рівні. На індивідуальний метод впливають багато чинників: рівень творчої обдарованості, освіти, набутий професійний досвід та ін. Вивчення саме індивідуальних методів роботи журналіста фактично не практикувалося у 60 - 80-х роках ХХ століття, оскільки в панівній ідеології тогочасного суспільства було закладено принципи колективізму.

Звісно, колективізм не виключав індивідуального підходу до справи, проте саме вивчення цієї форми підходу не заохочувалося. Характерним прикладом такого колективістського підходу до методів журналістської творчості освоєння дійсності є відома класифікація російського радянського вченого В. Горохова, який виділив п'ять рівнів, що характеризують ступінь узагальнень методів пізнання.

Безперечно, в стилі обов'язкової прив'язки до реалій ідеологічної боротьби дослідник першим виділяє філософський рівень, де панує, на його думку, діалектико-матеріалістична ідеологія. Проте вже далі, враховуючи реальні потреби практичної журналістської діяльності, В. Горохов включає синтез наукових методів і засобів художнього відображення дійсності.

Вище в даній роботі згадувалася дискусія в пресі (“Комсомольская правда”, “Юность”) між представниками так званих “фізиків” і “ліриків”, одним із непрогнозованих наслідків якої було активне впровадження у практику журналістської творчості суто наукових методів пізнання, нехарактерне раніше для гуманітаріїв.

Через кілька десятків років цей феномен знайшов відображення у науковій розробці В. Горохова, який наголошує на важливості синтезу наукових і художніх методів освоєння дійсності.

Нарешті, останній рівень методів пізнання: “Творчий прийом, адекватний конкретним особливостям проблемної ситуації, задуму твору і специфіки даної аудиторії” [32, 42].

Цілком очевидно, що остання теза сформульована не досить конкретно, вона полемічна і не може бути прийнята через незавершеність і суперечність усередині самої дефініції.

Існують різні визначення методу журналістської діяльності. “Терміном “метод”, - зазначає М. Кім, - ми визначаємо ті творчі принципи, на основі яких, з одного боку, засвоюється зміст реальної дійсності, а з іншого - твориться змістова цілісність журналістського твору”. Дефініція досить неоднозначна і неповна, на що далі вказує і сам дослідник [46, 33-35].

Український вчений В. Здоровега, уникаючи визначень, зауважує, що запропонована ним методика застосовується не тільки і не стільки у журналістиці, скільки в різних науках, насамперед у соціології, економіці, соціальній психології.

Серед методів журналістики автор вважає основними: метод спостереження, метод вивчення документів, метод інтерв'ю. Окремо виділяються соціологічні методи вивчення інформації [42, 85].

Загалом, українські дослідники (І. Михайлин [59], О. Чекмишев [97] та ін.) не визначають саме поняття методу в журналістиці, справедливо вважаючи, що для універсальної дисципліни, яка вивчає все: від особливостей творчого підходу до ступеня оволодіння науковою базою, будь-яка дефініція буде неповною.

Автор дослідження використовує за зразок робочої дефініції прийняте визначення методу вченими-філософами. “Метод (грец. methodos - буквально шлях до чогось) - у найзагальнішому значенні - спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність” [94, 214].

Найповніше і найґрунтовніше метод і методика журналістської творчості були розкриті в книгах Д. Прилюка [68] і А. Москаленка [61]. Д. Прилюк, віддаючи данину часу, наголошував саме на методологічних проблемах сучасної йому журналістики: партійності, народності, масовості тощо. А. Москаленко значно розширив поняття методу, фактично включаючи в нього функції і принципи журналістики. Чи не вперше в радянській журналістиці він широко користується терміном “професіоналізм”, вважаючи, що ядром цього поняття є загальносоціальна функція засобів масової інформації: інформаційне обслуговування суспільства в цілому, задоволення інформаційних потреб всього суспільного організму, а не його окремих частин [61, 154].

Цінність теоретичних тверджень і висновків А. Москаленка полягає в тому, що політичні функції, які він визначав за журналістикою, надзвичайно важливі у наш час загострення соціальних суперечностей у суспільстві і дегуманізації цивілізації в цілому. Актуальними є його передбачення щодо засобів масової комунікації у їх гласному впливі на розвиток соціальних процесів, згуртування спільноти для вирішення тих або інших конкретних завдань [12].

Під час подій “Помаранчевої революції” друковані ЗМІ разом з іншими відіграли, безперечно, вирішальну роль не тільки в інформуванні суспільства про перебіг президентської виборчої кампанії, а й стали справді організатором і каталізатором хвилі протестів проти фальсифікацій.

Що стосується західних та американських фахівців, то поняття методу само по собі не входить у коло їх професійних інтересів. Вони наголошують на прагматиці, що жодним чином не знижує професійний виклад матеріалу [12, 155].

Проте всі без винятку українські та закордонні дослідники схильні вважати, що методи збору, аналізу та подачі інформації відповідають вимогам певної групи жанрів.

Методи ці умовно можна поділити на загальноприйняті та індивідуальні, що формуються на основі професійного досвіду, особистого творчого потенціалу, навіть часу, який надається журналісту для реалізації матеріалу із задуму в друковане слово.

Основним загальноприйнятим методом збирання і опрацювання інформації є спостереження, основою якого, за визначенням Г. Лазутіної, є “здатність людини до сприйняття предметно-чуттєвої конкретики світу в процесі аудіовізуальних контактів з ними” [52, 42]. Дефініція надзвичайно ускладнена і малозрозуміла для студентів, які опановують творчу спеціальність. На нашу думку, більш зрозуміло метод спостереження можна визначити як: “Властивість людини сприймати навколишній світ усіма можливими засобами, у тому числі за допомогою спеціального наукового і технічного спостереження”.

Журналіст-практик освоює дійсність за допомогою п'яти органів сприймання. Він широко використовує спеціальну апаратуру: від телескопа до мікроскопа, що дає змогу проникнути у досі невідомий світ.

Філософська енциклопедія ще більше конкретизує цю дефініцію: “Спостереження - цілеспрямоване і організоване сприйняття зовнішнього світу, що постачає первинний матеріал для наукового дослідження” [94, 231].

Цей метод дослідження у журналістиці, за аналогією з наукою, буває простий і складний, безпосередній та відсторонений і такий, що прямо пов'язаний з експериментом. До останнього російські журналісти зараховують “спостереження, що включене”, себто таке, яке передбачає найактивнішу участь журналіста у події [46, 40]. У національній журналістиці прийнято вживати термін “метод маски”.

Про два види “методу маски” йдеться у публікаціях автора цього дослідження, вміщених у наукових виданнях Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка [20].

Зазначимо, що загалом цей принцип широко застосовувався в 20-30-х роках ХХ століття найвідомішими представниками радянської журналістики М. Кольцовим, Л. Рейснер, А. Гудимовим та іншими репортерами, які відзначалися вмінням ефективно діяти у маловідомому для них соціальному середовищі, часом - екстремальних ситуаціях, залишаючись при цьому дослідниками-аналітиками подій, свідками яких вони стали. Так, М. Кольцов провів кілька днів за кермом таксі [48, 509-519], А. Гудимов працював інспектором Державтоінспекції [33, 59-67]. Перевтілення репортерів у своїх героїв дало можливість читачам не тільки психологічно пересвідчитися у специфіці малознайомої професії, а й в особистій майстерності журналістів, які глибоко, по-справжньому аналітично підійшли до дослідження об'єкта.

Правила “спостереження, що включене”, або “методу маски” досить суворі, вони забороняють журналістам займати виборні посади і такі, що пов'язані з необхідністю спеціальної фахової підготовки (лікар, військовий, диспетчер авіаслужби і т. ін.). “Правила гри при спостереженні, що включене, стають надзвичайно важливими, щоб дозволити собі їх не знати або ними нехтувати. Від старих часів... одне правило: журналіст не може видавати себе за професіонала, діяльність котрого тісно пов'язана із життям, фізичним і моральним здоров'ям, матеріальним добробутом людей. Головне правило - забудь, що ти журналіст. Стань тим..., кого ти з себе удаєш” [64, 24-26].

Проте теоретичні твердження самого журналіста-практика часто лишаються побажаннями, які не вкладаються у різноманіття практики. “Метод маски” широко застосовується журналістами, чия психофізіологічна організація потребує елементів гри, ризику.

Найвідомішим з-поміж таких журналістів за кордоном був у 70-80-х роках ХХ століття західнонімецький публіцист Гюнтер Вальраф. Перевтілюючись у представників різних прошарків суспільства, він досяг досконалості не лише у зміні стилістики власної поведінки, мови, а й зовнішнього вигляду. Його публікації розійшлися загальним накладом понад п'ять мільйонів примірників по всьому світу, були також видані й у Радянському Союзі [15].

Творчість Г. Вальрафа становить інтерес і досі. І не лише як документальне свідчення очевидця, подане професійно. Він залишив на згадку свої власні методи роботи у численних коментарях, ремінісценціях, авторській біографії. Так, наприклад, намагаючись проаналізувати, чому саме він удався до такого складного і подекуди небезпечного аналізу подій, Вальраф зазначає: “На мою думку, маска і шапка-невидимка - це найдавніший принцип мистецтва, мрія, що народжується у кожної людини з дитинства” [15, 18].

Але якою захопливою не була б гра, яку спланував репортер, схильний до системного аналізу, все одно Г. Вальраф, як він сам неодноразово це визнавав, вирішує і прораховує детально весь стратегічний план перевтілення і занурення у чужорідне для нього соціальне середовище.

Коли ж справа доходить до самої операції перевтілення для збирання фактажу “методом маски”, Г. Вальраф визнає: “У ролях я живу набагато інтенсивніше, стаю собою..., усвідомлюю власне самого себе... Виконання ролей - от моя сутність!” [15, 18].

Це визнання, насправді, розкриває специфіку обдарування журналіста, його персональний внесок в аналітичну документалістику другої половини ХХ століття і розвиток журналістської практики та науки зокрема.

Характерною рисою методу “спостереження, що включене”, або “методу маски” є залучення до стилістичного арсеналу журналістських творів яскравої метафоричності, великої кількості діалогів, карколомного сюжету - всього того, що раніше було пріоритетом пригодницької літератури.

За останні роки цей метод набрав досить серйозного розвитку в плані тісного співробітництва, вторгнення в суто журналістський інструментарій сучасних соціологічних методів збирання інформації. Особливого розголосу при соціологічних методах збирання інформації набув експеримент.

“Експеримент як метод збору інформації застосовують тоді, коли потрібно встановити причинно-наслідкові зв'язки між явищами, перевірити, як впливає конкретний чинник на конкретну ситуацію” [55, 74].

Для підвищення рівня адекватності інформації, що досліджується при експерименті, слід дотримуватися певних правил, які максимально оптимізують ситуацію й, зрештою, дають реальні, а не підтасовані результати.

Серед таких чинників важливою є необхідність під час експерименту погоджувати отримані дані, інформацію з іншими особами, які беруть участь у цій акції. Один і той самий об'єкт слід, по можливості, спостерігати в різних емоційних станах (якщо це людина) і в різних часових та просторових параметрах (неживий об'єкт, певна дія). Дуже важливо при експерименті не плутати опис події з інтерпретацією.

Російський дослідник М. Кім вважає, що метод експерименту в журналістиці подекуди можна ототожнювати з методом “спостереження, що включене”. Серед основних мотивацій вчений виділяє такі:

– як і у випадку “спостереження, що включене”, журналіст-експериментатор підтримує безпосередній зв'язок з досліджуваним об'єктом;

– експеримент, як і спостереження, не може проводитися приховано;

– експеримент належить до візуальних засобів вивчення соціальної дійсності [46, 42].

Зважаючи на те, що ґрунтовна праця М. Кіма була написана у 80-х роках ХХ століття, у час тотального панування однієї ідеологічної доктрини, поняття експерименту виключало власне весь діапазон соціологічних спостережень і аналізів у журналістиці. Соціальний розвиток країн, що звільнилися від диктатури однопартійної системи, в надзвичайно стислі строки змінив і систему взаємовідносин журналістика - соціологія.

Український дослідник І. Лубкович уже прямо вказує на те, що “унікальність експерименту як методу одержання інформації полягає в тому, що, застосовуючи його (на відміну від усіх інших методів), експериментатор втручається в життя, свідомо і цілеспрямовано змінює бодай якусь його частину і результати поширює на інші, подібні ситуації” [55, 74].

Наведене теоретичне положення було чудово проілюстроване практикою “Помаранчевої революції”, коли журналісти не лише фіксували події на Майдані і навколо нього, а й самі брали найактивнішу участь в організаційних заходах, протестних акціях тощо.

Цілком природно, що І. Лубкович, який досліджує експеримент як метод уже в нових соціально-історичних умовах, так само не схильний вважати експеримент різновидом спостереження [55, 75].

Будь-який експеримент у журналістиці, виходячи із наведеного вище, можна поділити на кілька основних частин. Першою є власне сам експеримент, що діє за своїми законами - природи чи людського суспільства, і одночасно ситуація, коли журналіст не має до нього ніякого відношення. Другою частиною є (саме в журналістському розумінні експерименту) ситуація, коли журналіст безпосередньо втручається в експеримент. До того ж, форми взаємодії, втручання можуть бути найрізноманітнішими: від збирання соціологічного матеріалу до особистої участі журналістів у соціальному експерименті, як це було під час подій “Помаранчевої революції”.

Досить оригінальним, хоча подекуди полемічним, виступає той факт, що збирання і, згодом, оприлюднення соціологічних опитувань можуть дати більш значущі результати експерименту, ніж дії окремого індивіда-журналіста. Під час парламентських і президентських виборчих кампаній в Україні саме соціологія стала потужним чинником формування громадської думки, пріоритетів, цінностей.

Узагальнюючи роботи соціологів щодо ефективності експерименту як методу пізнання у журналістиці, що диктує, у свою чергу, вибір жанру при написанні матеріалу, слід виділити основні ознаки цього процесу:

– сам експеримент є суб'єктивним втручанням у процеси об'єктивної дійсності;

– ефективність експерименту залежить як від задуму експериментатора, так і подекуди від неконтрольованого процесу розвитку самого експерименту.

“Часто з нас досить того, що людина абсолютно чи частково не передбачає результатів свого вчинку” [53, 129].

Під час експерименту як розширеного методу спостереження журналіст чи редакційний колектив мусять подбати про наявність певного незалежного контролю за подіями, що відбуваються. Тільки за таких умов експеримент стає “засобом отримання інформації про причинно-наслідкові зв'язки між показниками функціонування, діяльності, поведінки соціального об'єкта і певних керованих і контрольованих чинників, які на нього впливають” [82, 265].

Дефініція трохи ускладнена як для специфіки журналістської практики, але в цілому досить повно відображає мету і завдання експерименту як методу пізнання дійсності.

Найбільш яскравим журналістським експериментом у радянській історії слід назвати діяльність американського журналіста Джона Ріда. Менш відома, тому менш цензурована, книга спогадів Лариси Рейснер, яка безпосередньо брала участь у соціальному експерименті - соціалістичній революції в Російській імперії, а згодом - у спробі повстання німецьких соціалістів у місті Гамбурзі [73, 42-49].

Слід зазначити, що експеримент як метод дослідження у журналістиці є явищем неординарним і складним, що залежить від безлічі об'єктивних і суб'єктивних чинників. Серед останніх, чи не основним, є фактор часу і матеріального забезпечення самого експерименту. Інша річ, коли журналіст чи редакційний колектив можуть певною мірою втрутитися у подію, що вже відбувається. Лише від такого непевного фактору, як випадок, залежить, чи стане ця подія справді масштабною, глобальною, а чи просто зацікавить читача, глядача як окрема стаття чи епізод у телевізійних новинах.

Найбільш дискусійним серед методів збирання інформації є так званий метод публіцистичного прогнозування, введений в обіг колективом авторів, які працювали на стику футурології і прогностики [69, 11].

Екстраполяція основних принципів такої науки, як футурологія і соціальна прогностика, зокрема на журналістські прийоми методу збирання інформації, є спірною, хоча у деяких виданнях з журналістикознавства цій проблемі приділено значну увагу [7, 5-6].

Слід апелювати до більш глобальних і структурованих книг з футурології, ніж спроби механічного екстраполювання подій, що відбуваються нині, на процеси майбутнього.

Про складності прогностики взагалі й прогнозів соціального розвитку зокрема переконливо говорить С. Лем: “Передбачення, що не можуть збутися, передбачення не по суті і без користі - можуть бути тільки самореалізацією, а не інструментом будь-якої ідеології” [54, 186]. Він виділяє також суттєві та несуттєві прогнози, наголошуючи на тому, що це не одне і те саме (як прогнози правильні й неправильні) [54, 187].

Отже, прогностика в журналістиці неодмінно має ґрунтуватися на більш серйозних твердженнях, ніж, скажімо, “метод публіцистичного прогнозування сприяє створенню цілісного уявлення про час, в якому присутнє минуле, теперішнє і майбутнє” [58, 130].

На думку іншого автора, журналіст-прогностик виходить із принципу детермінованості явищ майбутнього, з того, що необхідність прокладає собі шлях через випадковості тощо [46, 130].

Сама по собі молода журналістська наука, через відсутність усталених шкіл, передавання традицій, мінімальним у порівнянні з іншими гуманітарними дисциплінами рівнем “спрацьованості” з етикою, естетикою, футурологією, ще не може займатися такими глобальними завданнями, як прогностика, на рівні публіцистичного твору.

Елементи прогностики можуть бути залученими до системи інформаційного жанру інтерв'ю лише за умови, коли на запитання журналіста відповідає вчений зі світовим іменем, як, наприклад, Станіслав Лем.

Дилетантські спроби спрогнозувати ситуацію самими суб'єктами журналістської діяльності, які через специфіку буденної роботи і брак відповідної наукової підготовки не володіють проблематикою, у кінцевому результаті можуть зашкодити самому процесу сприйняття журналістського твору, вплинувши на його якість.

На нашу думку, найпродуктивнішою в наш час є прогностика розвитку сучасних етичних концепцій у світі, що повсякчас змінюється. Так, зокрема, етика прийшла до нас із відкритої системи, що характеризувалася максималізмом і примітивізмом. Природні права для подібної етики були священними. Йдеться, насамперед, про процеси народжуваності у глобальному плані.

Для прикладу, чи варто вітати народжуваність взагалі? Безперечно, коли йдеться про Україну. А коли народжується друга дитина в Китаї - батьки змушені платити величезний податок або завчасно запобігати появі дитини на світ.

Розглянемо інший аспект моделювання етичних ситуацій. Поширеною є думка, що суто пізнавальна діяльність людини завжди була нейтральною з етичної точки зору. Етичне ж обумовлює тільки практичне застосування наукових відкриттів. Ця думка теж відносна, бо залежить від рівня вже накопичених знань і від ступеня контролю за подіями, що відбуваються. Як приклад, завезення модифікованих культур злаків в Україну. За свідченнями експертів, 47 мільйонів населення країни вживають від 30 до 35 відсотків харчових продуктів, вирощених за допомогою засобів генної інженерії. До 2050 року, за підрахунками фахівців ЮНЕСКО, мешканців в Україні буде не більше 30 мільйонів [84, 3].

Крім природного зменшення кількості населення за рахунок малої народжуваності та старіння основної маси мешканців країни, чи не впливають генетично культивовані продукти на зростання онкологічних захворювань? Ця проблема, що її мусять донести до суспільства ЗМІ разом із науковцями, має характер моделювання конкретної етичної ситуації. Бо, як відомо, саме генетично культивовані рослини допомогли людству фактично закрити проблему неврожаю і загрозу масового голоду в цивілізованих країнах (внаслідок, знову ж таки, послаблення родючості ґрунтів через стрімку індустріалізацію Європи).

Таким чином, проблему нетрадиційних підходів до методу збирання журналістської інформації автор розглядає з точки зору не абстрактних висловлювань і рекомендацій, зразки яких наведено вище, а чітко регламентовано: на стику таких наук, як етика, соціологія, в разі необхідності спеціальних знань, а отже, і діяльність журналіста, який, обравши оптимальний жанр, подає інформацію читачеві. Саме про жанрову специфіку слід говорити співвідносно до конкретної теми. Але оптимальним, універсальним жанром для постановки подібних проблем є, безумовно, аналітика з елементами інтерв'ю або ж “круглі столи”. Останні практикуються дуже рідко через брак відповідних коштів для одночасного залучення до дискусії великої кількості високооплачуваних і задіяних в основній сфері фахівців.

9999999999999999Першою такою єдністю є парадигма інформаційних жанрів до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв’ю. Осо-бливістю інформаційного журналістського роду є

1) обрання за предмет новини, важливої суспільної події,

2) оперативне представлення її в достовірному пові-домленні,

3) зредукованість коментарів, суб’єктивних оцінок, аналізу.

Інформаційні жанри.

Замітка – найпростіший жанр оперативного газетного пові-домлення. Його головні властивості: стислість у подачі новини, ощадливість тексту, який не повинен перевищувати 35–40 ряд-ків, точність і зрозумілість його для масового читача. Замітку небезпідставно вважають найдавнішим жанром журналісти-ки. Газети на ранньому етапі їх існування складися як листки з розташованими на них стовпчиками новинарними повідо-мленнями. Лише потім, з розвитком журналістики і друкарських технологій, повноправне місце в пресі зайняла публіцистика. Первісно ж газета складалася виключно із заміток.

У тесті замітки автор повинен бути особливо охайним у став-ленні до кожного слова, яке мусить бути глибоко продумане, зважене. Буває так, що журналістові доводиться підраховувати не лише рядки, але й слова, а інколи й знаки у тексті своєї за-мітки. Необхідно первісно розуміти, що факт завдяки мисленій інтерпретації перетворюється на жанр замітки; оцінку події міс-тять не тільки наші судження про неї, але й слова, якими ми її описуємо. Це дуже легко спостерегти, зіставляючи замітки про одну й ту саму подію в різних газетах, особливо, якщо ці газети різної політичної спрямованості. Звідси важлива вимога до тек-сту: вживайте нейтральну лексику, обирайте з синонімічного ряду такі слова, які передають значення, а не містять емоційного забарвлення.

Текст замітки найкраще збудувати за відомим законом пере-вернутої піраміди. Цей закон народився в середині ХІХ століт-тя, коли для передачі стислих новинарних повідомлень журна-лісти все частіше стали використовувати телеграф. На самому початку телеграфної інформаційної революції зв’язок між ко-респондентом і редакцією був нестійкий, електрична мережа часто розривалася, давала перебої. Часто траплялося так, що через неправильну побудову замітки до редакції надходив текст

 

Загальна жанрологія і журналістика

з другорядними деталями, а головна подія в ньому була відсут-ня. Редакція просто мусила викидати такі тексти в кошик. Тому дуже швидко в журналістиці була напрацьована стійка тради-ція – писати тексти за законом перекинутої піраміди. Цей закон проголошував: новинарне повідомлення мусить композиційно подавати спочатку максимально конкретно саму новину, а по-тім супроводжувати її подробицями й деталями. Так народилося уявлення про тверду і м’яку замітки.

10.10.10.10 Розрізняють два жанрові різновиди замітки: тверда і м'яка. Тверда замітка передбачає
суворе виконання твердих вимог подачі навини, які полягають у тому, що в новинарному тексті мають міститися відповіді на шість головних запитань: хто? що? де? коли? чому? навіщо? Повідомлення повинне бути викладене в тексті, який не перевищує 35-40 рядків. М'яка замітка передбачає, крім відповіді на шість новинарних питань, ще й наявність у тексті подробиць, супровідних дрібниць, пожвавлення повідомлення образним рядом.

 

Звіт-це інформаційне повідомлення про роботу та перебіг заходу, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільне важливі питання. Таким заходом може бути сесія парламенту чи місцевого органу самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки. Звіт уже включає в себе елементи коментаря журналіста. Поруч з точним повідомленням про промови, репліки та інші виступи, у його тексті можуть міститися елементи аналізу, оцінки.
Репортаж - це жанр, який передбачає оперативну і яскраву розповідь про подію, ситуацію, явище. Репортаж - це розповідь очевидця або учасника події. Новина тут обростає суб'єктивними враженнями спостерігача та його співпереживаннями. Репортаж може бути коротким або значним за розміром. Інтерв'ю - це жанр, що представляє суспільне вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Сучасна журналістика все ширше використовує і жанр бесіди. Це такий різновид інтерв'ю, у якому журналіст не обмежується короткими запитаннями, а сперечається з співбесідником, коментує його відповіді і висловлює свою оцінку події.

12. Аналітична група жанрів.

Кореспонденція - жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв'язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Кореспондент - той, хто повідомляє новини.

Стаття - найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та співставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття - на анашзі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема.

Рецензія - жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка художнього або наукового твору. Типологізується за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналітична, відкритий лист).

Огляд - жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за триватий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично співставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найме-нування рольової спеціалізації в журналістиці - оглядач. Місія оглядача - розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

13. Художньо-публіцистична група жанрів.

Замальовка - найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.
Нарис - центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці".

Есе - жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею.
Фейлетон - сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку.
Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злобо-денність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча).

14. Журналістика як форма творчої діяльності.

Журналістська творчість поєднує репродуктивні и продуктивні форми діяльності.

Мета нетворчої, репродуктивної діяльності виступає як уявлення про вже існуючі об’єкти дійсності, створені попередниками. Творча діяльність абсолютних аналогів не має. Мета творчості не задається готовими зразками, а створюється самим творцем, коли для автора наступає насиченість необхідною інформацією, яка є продуктом діяльності для переробки.

Специфіка журналістської творчості виникає як наслідок особливостей самого предмету. В теорії журналістики це має назву “ породжуюча модель творчості ”, яка безпосередньо впливає на формування способу творчості. Рівень творчості визначає співвідношення “складових”, в яких і виявляється міра і характер творчих здібностей, вмінь і навичок журналіста. Творчі пошуки можливі й необхідні в усіх на всіх етапах й у всіх сферах діяльності, повного використання. в конкретній творчій ситуації напрацьованих прийомів, а також максимального включення особистісно-унікального компонента. При чому унікальні властивості виникають на базі впевненого володіння накопиченим в кожній сфері творчості “технологічним” знанням в різних галузях журналістської праці.

Свобода творчості виявляється в тому, що на базі володіння “мінімумом” необхідних знань в тій або іншій сферах, здійснюється “прорив” у сферу творчих знахідок і відкриттів як у семантичній галузі, такі в синтаксичній.

На всіх рівнях журналістської діяльності знаходять застосування репродуктивні, звичні, рутинні форми праці, збагачені оригінальними знахідками, унікальними прийомами і результатами діяльності. Без використання рутинних форм плідна діяльність неможлива. Але використання журналістом тільки репродуктивних форм і відомих технологій на рівні користувача, не повністю відповідає вимогам творчої діяльності.

15. Складові журналістської майстерності.

1. Осмислити, зрозуміти, які методи та засоби дозволять йому досягти мети;

2. Визначити той інформаційний сегмент, який забезпечить його необхідним фактологічним матеріалом;

3. Зібрати та проаналізувати весь необхідний фактологічний та ілюстративний матеріал;

4. Визначити структуру матеріалу та необхідні для його реалізації засоби;

5.Ініціювати або взяти участь у колективному створенні матеріалу (згуртувати авторський колектив, залучити допоміжні служби) або розпочати створення авторського матеріалу;

6. Співставити результат із початковою метою і внести необхідні корективи.

7. Довести матеріал до публікації (взяти участь у редагуванні матеріалу, верстці, в ілюстрування тощо).

8. Вивчити реакцію аудиторії за рахунок зворотного зв’язку.

16. Журналістський твір, етапи роботи над ним.

Текст – це спосіб вербального або графічного відображення інформації за допомогою системи знаків (мовних, графічних), пов’язаних семантичною та структурною єдністю. Тексту притаманна єдність структури та композиції, якій підпорядковані всі його елементи:

1. Єдність змісту передається за рахунок системи знаків (формальних, асоціативних), пов’язаних з цим змістом;

2. Закінченість або замкненість змісту всередині структури цього тексту;

3. Інваріантність, тобто можливість викладу змісту у різні способи.

Розглянемо послідовність кроків, які робить журналіст в процесі підготовки матеріалу:

 

---

Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 12; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!