Діяльність адвокатури на західноукраїнських землях.
Проблема взаємовідносин адвокатури з державною владою в світлі забезпечення справедливого судочинства завжди викликала і продовжує викликати дискусії та спори щодо її місця у відправленні правосуддя. Це обумовлюється тим, що інститут адвокатури, що виник на найнижчих ступенях суспільного розвитку, задовго до виникнення суду, як інституції правосуддя, пройшов довгий і тернистий шлях свого становлення у всіх народів світу. Сьогодні захист таких інтересів в суді та інших органах професійно здійснює один із найважливіших інститутів правової системи – сучасна адвокатура, а термін „адвокат” (з лат. „advoco” – закликаю, запрошую) в сучасному розумінні означає „здійснювати правовий захист, захищати, надавати комусь у суді опіку, пораду з правових питань”.
Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI століття, коли ці землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи.
Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 року. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 року. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін невизначений) та скласти адвокатський іспит. 16 серпня 1849 року було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 року — постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру.
|
|
|
У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 року підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, загальне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції.
В 1894 році українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.
У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.
|
|
|
Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період козаччини, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 65; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!