Особливості педагогічної освіти в різних країнах світу

Особливості педагогічної освіти в різних країнах світу

Академічно-традиційна, раціоналістсько-технологічна, особистісно-гуманістична, дослідницько-орієнтована стратегії.

Педагогіка в Західній Европі та США не існує як єдина наука, під нею в різних державах розуміють філософію освіти, науку і мистецтво виховання, дидактику, психологію навчання, педагогіку окремих предметів, психопедагогіку тощо. Взагалі для країн Заходу характерний теоретико-методологічний плюралізм. Все це різноманіття думок і поглядів відбивається і на підготовці учителя у різних навчальних закладах та країнах. Але серед основних тенденцій світової педагогіки О.Джуринський виділяє курс на демократизацію освіти; підготовку більшості вчителів у вищих навчальних закладах, тобто в університетах, а не у коледжах; диверсифікацію та диференціацію освіти; модернізацію класно-урочної системи; широке використання ТЗН; включення студентів у дослідницьку діяльність; використання ТЗН; гуманістичну спрямованість виховання.

Однак всі напрямки, на думку дослідників функціонують, взаємодіють і розвиваються на базі таких парадигм освіти: академічно-традиціоналістської, раціоналістично-технологічної, феноменологічної, особистісно-гуманістичної і дослідницько-орієнтованої.

Для академічно-традиціоналістської характерна орієнтація на інтелектуальну підготовку майбутнього вчителя, збереження консервативної ролі освіти як ретранслятора універсальних елементів культури від минулих поколінь до майбутніх (Ж.Мажо/Франція/, Т.Кевелті/США/). Значна частина японських (Огава), а також французських (П.Бурдье) педагогів підкреслюють, що виховання повинно бути передусім соціальним, зменшувати егоцентризм особи. Соціопедагогіка вважає, що школа повинна адаптувати молодь до різних спільнот, і головним носієм суспільних цінностей має бути вчитель.

Друга парадигма (раціоналістично-технологічної) орієнтує на впровадження і викорстання інноваційних технологій, інтенсивних методів навчання. Розробники раціоналістичної моделі освіти (П.Блум, Б. Скіннер/США/) концентрували увагу на проблемі практичної адаптації молоді до суспільства, програмах формування “поведінкового репертуару”.

Представники феноменологічного напрямку (А.Маслоу, А.Комбс, К.Роджерс / США/) — прибічники гуманістичної спрямованості освіти, головне для них — персональне навчання, розвиток особистості вчителя (його “Я-концепції” і самоприйняття). Гуманістична парадигма характеризується широким спектром підходів: психотерапевтичні установки К.Роджерса, психоаналітичні погляди на формування особистості ліберально-індивідуальному варіанті (Е.Фромм, М.Кляй), концепція самореалізації особистості (А.Маслоу) тощо.

Для представників дослідницько-орієнтованого напрямку важливої не те, що засвоїв студент, а які завдання він поставив перед собою, тобто здатність самостійно вирішувати проблеми. Дуже актуальними у наш час вважаються на Заході принцип мобільності, тобто здатності вчителя до змін, прийняття нового, системності мислення, розуміння взаємозв’язків у суспільстві та природі; а також принцип професіоналізму в первинному смислі слова (від латинськього “професія”), тобто здатності відкрито декларувати свої погляди або переконання.

Аналізуючи сучасні дослідження в галузі підготовки вчителя у Західній Европі та США Л.П.Пуховська приходить до висновку, що підготовка вчителів базується на таких основних концепціях:

- концепція базової педагогічної освіти, яка спрямована на практичне теоретизування (Д.Макінтур);

- концепція рефлексивної вчительської підготовки (Д.Лістон, К.Зейшнер), рефлексуючого вчителя-практика (Хьорст П.);

- концепція професійної компетентності вчителя (М.Кеннеді);

- концепція професійного розвитку вчителів (К.Крімер-Хейон).

Всі вони основані на двох методологічних положеннях:

1) повне і адекватне відбиття в підготовці вчителя майбутньої педагогічної діяльності, що означає зростання змісту, кількості часу, терміну навчання;

2) орієнтація на якість професійної підготовки: а) визначення необхідного набору якісних характеристик і методів їх досягнення; б) створення організаційних форм і методів підготовки вчителя, які забезпечать розвиток значущих для педагогічної діяльності рис особистості.

Оскільки термін навчання не безмежний, більш перспективним у наш час є друге методологічне положення. В його рамках існують різні стратегії підготовки вчителя; так, наприклад, в США реалізуються: ефективне навчання, майстерність навчання, мистецтво навчання, компетентне навчання; навчання, що базується на майстерності; педагогічна технологія, технологія навчання, педагогічна тактика, педагогічна техніка.

З погляду прибічників вищевказаних стратегій підготовки вчителя, хороший вчитель — це не стільки викладач, який вміло передає інформацію, скільки особа, яка збуджує пізнавальну активність учнів, створюючи умови для учіння.

Особливості педагогічної освіти в різних країнах світу

Ці особливості пов’язані з 4 основними напрямками на яких ґрунтується загальна система освіти (парадигма):

- академічно-традиціоналістські (АТ);

- технологічний підхід (Т);

- індивідуальний (І);

- дослідницько-орієнтовані (ДО).

Поєднання цих різних підходів надає основні напрямки розвитку сучасної педагогічної підготовки.

АТ за мету ставить набуття майстерності в галузі спеціальних дисциплін. Головними методами досягнення є набуття необхідних знань, умінь, навичок.

Т – головна мета виробництво функціональної поведінки. До програмованої підготовки фіксовані вимоги.

І – в центрі навчального процесу знаходиться людина, її цінності, активність, все це втілюється через вільну освіту. В цьому аспекті педагогічна освіта передбачає становлення і розвиток індивідуальності вчителя.

ДО – головне в даному аспекті це розвиток розумових здібностей майбутнього вчителя.

Такий підхід передбачає навчання в процесі якого студент сам оволодіває поняттями і підходами до вирішення проблем у процесі навчання. Інноваційний напрямок навчання спрямований на формування творчого і критичного досвіду. Набуття досвіду та навчально-дослідницької діяльності, рольового та інноваційного моделювання.

В цьому аспекті передова роль надається педагогічній практиці.

Загально-інноваційний підхід: з одного боку вчитель пасивно сприймає програму підготовки, водночас має бути активним творцем власної освітньої траєкторії.

Визначено-проблематичний: головний напрямок передбачає визначення ролі вчителя в перетворенні традиційного навчального процесу. В межах академіко- традиційного, Т, І напрямків педагогічної освіти результат навчально-виховної діяльності спрямований на підтримку існуючої культурного, соціального досвіду і соціальної системи. Цей тип підготовки привабливий тим, що завдяки йому забезпечується збереження досвіду людства.

Такий тип підготовки стимулює інноваційні зміни в певному конкретному середовищі. Ці зміни відбуваються поступово, можуть бути централізовані. Конкретними завданнями в цьому аспекті є формування готовності вчителя до виховання дітей в напрямку широкої соціальної комунікабельності, толерантності, відповідальне ставлення до навколишнього середовища і природи.

В процесі такої підготовки здобуваються уміння і навички.

Науково-педагогічні дослідження, які спрямовуються на пошук підготовки вчителя базуються на 2-х положеннях.

1-е – якість професійної діяльності і вчителя є результатом кількісним навантаженням професійних знань, умінь і навичок, а з цього слідує постійне зростання кількості годин, терміну навчання і спрямовується на те, щоб структура і зміст професійної підготовки відображав майбутню професійну діяльність.

Згідно цього будь-які зміни теоретичної чи дослідницької діяльності вчителя вимагає змін у професійній діяльності вчителя.

2-е – у свою методологічну основу бере уявлення про кількість професійної діяльності вчителя, як результату вияву оптимальної для даного виду діяльності, поєднання соціально-фізіологічного характеру педагога, для чого необхідно визначити перелік таких характеристик, надійні засоби їх діагностики. Створити такі організаційні форми і методи, які спроможні забезпечити розвиток і формування рис особливості.

Для цього необхідно надати особистий характер знань, які здобуває майбутній вчитель (необхідно з’ясувати його позицію, розвинути здібності в його професійній галузі).

Крім того, слід враховувати, що комплекс знань розвивається в межах його “Я-концепції”.

Постійна взаємодія вчителя з класом, колективом, поставила проблему професіоналізації підготовки майбутнього вчителя.

Сучасні напрямки до педагогічної освіти надають перевагу особистісному і діяльнісному підходу та їх поєднання. Це пов’язано з тим, що в сучасному світі інформативна роль вчителя виходить на другий план. А на перший – виходить здатність структурувати методично переробляти цю інформацію, подавати її так, щоб вона сприяла взаємодії з учнями, діалогу розвивала здібності учнів.

Науковою лабораторією Штурмана в США була побудована модуль формування професійного мислення вчителя (7 категорій бази знань): зміст дисципліни, яка буде викладатись у майбутньому; загальні педагогічні знання, особлива увага організації навчального процесу та управління; знання і розуміння шкільної навчальної програми; педагогічний зміст знань – це сукупність спеціальних знань і спеціальної форми професійного розуміння цього змісту самим вчителем; знання учнів та їх характер; загальні знання освітнього контексту; знання мети кінцевих результатів навчання їх філософські та історичні основи.

За цією структурною моделлю процес педагогічної діяльності проходить певні етапи. Один з них процес педагогічної дії. Він починається з: розуміння мети, змісту навчання, змісту дисципліни; трансформація навчального матеріалу; здійснення навчальних дій; етап оцінки розуміння матеріалу учнями і оцінка своїх власних дій; рефлексія – етап відтворення осмислення критичного аналізу та пояснення учнівських та власних дій; нове розуміння: мети навчання, предмета, учнів і самого себе.

Наступна концепція відводить провідну роль практичної підготовки. Автори цієї концепції вважають, що саме практичні уміння вирішальні у підготовці.

Автори вважають: систему професійних відносин складають на довузівському і вузівському етапі і змінюється впродовж всієї професійної діяльності вчителя. Вона починає складатися зі ставлення до дитини, ставлення до колег по роботі, до батьків, учнів до навчального предмету; ставлення до своїх особистих здібностей. Обґрунтовуючи концепцію практичних знань Б’ютнік стверджує, що усі професійні здібності, а також знання набуваються в процесі практичних дій, які спеціальним чином повинні бути організовані, при цьому підготовка вчителя, яка пов’язана з вивченням, використанням ідей, що надходять з різних джерел, а з іншого боку це різноманітна науково-дослідна література. Ці знання дозволяють швидко розібратися в будь-якій педагогічній ситуації знайти правильне рішення: аналіз соціальної поведінки учнів; вивчення поведінки учнів у процесі навчання; знання про організацію уроку; знання про власну поведінку; знання про викладання певної дисципліни.

Роблячи акцент на практичні сформованих знань, теоретичні знання слід подавати у 2-х напрямків у вигляді корисної інформації, яка дуже швидко може випробуватися на практиці;

Теоретичні знання, які подаються в вигляді теоретичного досвіду.

Формування в Європі єдиного освітнього простору поставило завдання сформувати у вчителів Європейську свідомість, індивідуальне і моральне відчуття відповідальності. В руслі нових вимог до вчителя провідним стає принцип мобільності (здатність до змін, прийняття нового), а з цього витікає вже проблема якості професійної підготовки.

Також негайно стає проблема володінням вчителем не менше 2-х мов; створення і розвиток планетарного мислення; потребує спеціальної професійної підготовки стосовно демократичних ідей, а також інноваційного навчання; викладання в умовах різнорідного середовища – стимулятор пізнавальної діяльності учня.

Питання для самоконтролю

1.Обгрунтуйте стратегії підготовки вчителів у різних країнах світу.

2. На яких положеннях базується педагогічні дослідження підготовки вчителя у різних країнах світу?

3. Схарактеризуйте сучасні дослідження в галузі підготовки вчителя у Західній Европі та США.

4.Визначте особливості педагогічної освіти в різних країнах світу.

Рекомендована література:

1. Вульфсон Б.Л. Сравнительная педагогіка / Б.Л.Вульфсон, З.А.Малькова. − Москва, Воронеж: НЛО «МОДОК», 1996. – 296 с.

2. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогіки: [учебное пособие для вузов] / А.Н.Джуринский. − Москва, Воронеж, 1996. – 253 с.

3. Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: [ навчальний посібник] / А.А.Сбруєва. − Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. − 320 с.

4. Порівняльна педагогіка: [навчальний посібник] / І.М.Богданова, Н.І.Дідусь, З.Н.Курлянд та ін. − Одеса, 2003. − 164 с.

5. Постригач Н.О. Розвиток Європейської політики в підготовці педагогічних кадрів у контексті інтеграційних процесі / Н.О.Постригач // Педагогіка і психологія. − 2011. − № 4. − С. 39-45.

6. Форбек М. Європейський стандарт шкільної освіти //Шлях освіти.-1996.-"№1,1997.-№1.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 25; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!