Види римського цивільного процесу

Форми захисту прав в Римі: поняття та особливості

Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. У разі порушення суб’єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових заходів впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади, становлять процесуальне право.

Стародавній Рим мав такі форми захисту прав:

1) Саморозправа (вирішення конфлікту між особами власними силами); поступово держава починає регламентувати ці відносини, вводячи в рамки закону (Закони ХІІ таблиць) принцип талона; поступово вводилася система штрафів, а потім викупів; зберігалася певний час така форма захисту прав в окремих випадках (неправомірного нападу на особу або його майно, насильство дозволялося відбивати силою.)

2) Судова :

А) кримінальний процес (захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують; ініціювався органами державної влади)

Б) цивільний процес (захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право.)

3) Застосування досудов их способ ів захисту порушених прав, а саме: а) порука; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - передача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті заходи охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

4) Розгляд справ здійснювався на двох стадіях - jus та judicium ; на стадії jus - консулами, потім з середин ІУ ст. до н.е. ці функції перейшли до новоствореного магістрату – претора, з середини ІІІ ст. до н.е. – до перегринського претора, в окремих випадках курильними едилами (нагляд за ринками); на стадії judicium -

одноособово суддею (спочатку лише консули, а згодом і вершники та ті громадяни Риму, хто мав майно на суму 300 сестерцій). До списку суддів у кінці республіки було внесено 900 осіб. За несправедливе рішення суддя відповідав усім своїм майном, якщо таке рішення завдавало шкоди тій чи іншій стороні.

Поряд з одноособовими суддями цивільно-правові спори в Римі вирішувалися і деякими іншими органами. Ще в стародавній період були так звані арбітри, які розглядали спори між сусідами та родичами (наприклад, про розподіл спадщини) і проводили суд за місцем знаходження майна, про яке йшов спір. Можливо, що на розгляд арбітра передавали й інші справи, в яких розмір присудженого залежав від власного розсуду і оцінки судді. Арбітр відрізняється від звичайного судді тим, що велику роль під час вирішення справи відіграв його власний розсуд. За словами римського письменника Феста, справа, яку передавали на розгляд арбітру, цілком залежала від його власного розсуду і особистих здібностей. У період монархії арбітром називали особу, якій передавали на вирішення спір за згодою сторін без звернення їх до державного суду.

Деякі спори між римськими громадянами і між перегринами, а також справи, пов'язані із шкодою, заподіяною невиконанням міжнародних договорів та деякими іншими подібними обставинами, розглядалися колегіальними судами (у складі 3, 5, 7 осіб), так званими рекуператорними судами. Часто суд рекуператорів встановлювався договорами Риму з іншими державами.

Відома ще колегія centumviri, яка складалася з 105 членів, що обиралися по три особи від кожної триби. Ця колегія ділилася на кілька секцій. До її компетенції входив розгляд справ про право власності, спадкування та інші справи, які на той час були найважливішими.

5) Виховання поваги до суду. Неповага до суду тягнула за собою кримінальне або цивільне покарання.

Види римського цивільного процесу

Форми захисту прав історично змінювалися і знайшли свій вияв у еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи:

1) легісакційний процес (legis actiones);

2) формулярнийпроцес (per formulas),

3) екстраординарний процес (cognitionesextra ordinem).

Легісакційний процес (legіs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квіритського права, яка згідно з періодизацією історії римського права припадає на перший— архаїчний період.

Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Усі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.

Процес містив дві стадіїї – jus (консули, претори) та judicium (пред суддею).

Із джерел давньоримського права відомі декілька типів легісакційного процесу:

А) за допомогою присяги (застави) - найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про належність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов’язання. Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилася до місця розгляду спору. Кожна із сторін торкалися неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис— знак законного панування, і проголошували сло-ва клятви.

Б) прохання про призначення судді або арбітра (legіs actio arbitrivepostulationem). Цей процес застосовувався в разі захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна. Якщо відповідач визнавав борг, процес завершувався, а якщо заперечував— позивач звертався до магістрата з проханням призначити суддю (iudex) або арбітра (arbiter). Третейські арбітри, як правило, вирішували спори між сусідами та родичами. Від присяжних суддів вони відрізнялися тим, що діяли на свій розсуд і самі визначали розмір стягнення. На другому етапі суддя або присуджував до виконання, або виправдовував відповідача. Для цього типу процесу є характерним те, що суми присяги на користь дер жави не призначалися;

в) шляхом накладення руки (legіs actio per manus iniectionem) – виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій за позовами щодо невиконання зобов’язань. У разі невиконання боржником рішення суду впродовж 30 днів позивач мав право схопити його, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Утім на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. У такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор мав право помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку тричі він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих сплатити борг у кредитора з’являлося право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.

Отже, легісакційний процес - це урочиста заява римського громадянина магістрату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьому процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзначається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Формулярнийпроцес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзвичайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.

Реформування судового процесу розпочалося в другій половині ІІ ст. до н. е. з прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), за яким уводилася нова форма процессу – per formulas як додаткова до legіs actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н. е. закону Юлія про судочинство (legіs Juliae iudiciariae) процес поформулі став обов’язковим.Провадження по формулі не пов’язувалосяіз здійсненням урочистих обрядів. Претор дістав змогу втручатися в розвиток права шляхом уведення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширення сфери застосування існуючих позовів.

Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов’язку формулювати предмет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх встановленими законом словесними формулами. У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї справи. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний. Замість попередньої точної словесної формули позивач перед претором висловлює свої претензії в довільній формі, а претор з юридичного погляду оцінює ствердження позивача і все це викладає в записці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actio, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judicium.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь установлені претором формули захисту вносилися конкретні дані щодо певного конфлікту осіб і в такий спосіб формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити в ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи

Так у Римі виник процес, який, удосконалюючись, діяв не тільки в часи республіки, але й в наступний період, протягом якого римське право перероджувалось з вузько національного у світове. Звільнений від пут суворого формалізму, формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати в себе найрізноманітніші відносини, які зароджувалися, і вникнути в найприхованіші нюанси кожного конкретного випадку.

Представництво в суді. На стадії іus допускалося введення в процес представника сторони. Розрізнялись добровільне і необхідне (обов’язкове) представництво. Існують два види процесуальних представників за добровільним представництвом — когнітор (cognitor) прокуратор (procurator). Cognitares - це представник формальний він призначався у присутності протилежної сторони з проголошенням необхідних формул і повністю заміняв особу, яку він представляв. Procuratores, навпаки, призначався неформально і навіть без повідомлення протилежної сторони. Він виступав сам в інтересах довірителя без усякого доручення.

Необхідне представництво встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю. Замість божевільних і марнотратів у процесі брав участь куратор. Проте право подавати позов чи обов’язок відповідати за позовом про виконання судового рішення мала безпосередньо особа, яку представляли. Інтереси малолітніх осіб захищав у процесі їх опікун.

Екстраординарний процес. Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановленням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до початку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним. Зміна ця відбувалася таким шляхом.

Уже в стародавні часи в таких випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві Цу формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату захистити її адміністративними заходами влади. Якщо магістрат вважав прохання слушним, то він сам розглядав справу, виносив те чи інше рішення. Такий адміністративний розгляд справи відомий у сфері діяльності різних римських магістратів під час вирішення підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то вони, навпаки, порівняно зрідка вдавалися до цього суто адміністративного прийому, надаючи перевагу в даних випадках переведенню справи на шлях звичайного судового розгляду за допомогою інтердиктів, стипуляції тощо. Внаслідок цього екстраординарний процес у період республіки був явищем рідкісним і випадковим.

Але з встановленням імперії сфера застосування екстраординарного процесу чимраз більше поширюється. Імператор як перший в державі магістрат мав право на таке вирішення всяких справ, й імператори дедалі ширше користуються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які чимось привернули їхню увагу або про які їх просили зацікавлені особи. З підвищенням кваліфікації імператорських чиновників зростає їхня юрисдикційна роль: у зв'язку з своїми поліцейськими функціями вони розглядалий приватні спори, причетні до поліцейських справ. Із занепадом преторської творчості і припиненням розвитку преторського едикту нові відносини, які зароджувалися, могли знайти собі захист тільки в екстраординарному порядку.

Та особливого поширення набуває екстраординарний процес в імператорських провінціях, правителі котрих як делегати імператора освоюють прийоми цього процесу і щораз частіше вдаються до особистого розгляду справи від початку й до кінця. За імператора Діоклетіана і в Римі судова влада остаточно перейшла до рук префектів. У 294 р. Діоклетіан видав наказ, згідно з яким правителям провінцій було доручено самим вирішувати цивільні справи.

Отже, поява екстраординарного процесу пов’язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу як найвища апеляційна інстанція по справах, що розглядалися магістратами.

Риси екстраординарного процесу.

- Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користу-вання громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами тощо). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники – консули, спеціальні претори, префекти. Усі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом усієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н. е. майже повністю замінюють ординарне провадження.

- Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium.

- Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і вважалося функцією держави. Але у післякласичну епоху суди були побудовані як ієрархічна система, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі.

- Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступний щабель судової системи— вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала провінції). Вищими щодо названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Риму та Константинополя). Найвища інстанція— імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія . Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, мав право призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю-юриста і визначити його повноваження.

- Справа розглядалася в державному суді від початку і до кінця та включала слухання, дослідження доказів і винесення рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача в суді припиняла провадження, і справа не розглядалася.

- Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалося лише окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише в разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

- У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на власне розуміння й уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалися достатніми. Судження окремих юристів із приводу конкретних юридичних ситуацій набували характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення.

Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв’язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Усе це дало підстави дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.

Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права становить строк,в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу (ст. 256 ЦК України). Особливе призначення цього строку в процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій щодо його відновлення за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових засобів впливу до порушника.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах про речове право позовна давність починає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ.

Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встановленому порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочатку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали

Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!