Судовий захист адвокатом прав і законних інтересів клієнта.

Лекція12. АДВОКАТУРА УКРАЇНИ

План

1. Правові основи адвокатської діяльності в Україні.

2. Доступність юридичної допомоги в Україні.

3. Судовий захист адвокатом прав і законних інтересів клієнтів.

Правові основи адвокатської діяльності в Україні. В ст. 1 Закону України «Про адвокатуру», прийнятого 19 грудня 1992 p., тобто ще задовго до прийняття чинної Конституції України, записано, що «адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним, відповідно до Конституції України, сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу».

З цього визначення випливає таке:

1. Адвокатура є добровільним об'єднанням. Це означає, що ця організація не є державним формуванням і не підпорядкована у своїй діяльності державним органам.

2. Адвокатура є професійним об'єднанням. В адвокатуру входять юристи-професіонали, що добровільно присвятили себе адвокатській діяльності.

3. Адвокатура покликана сприяти захисту прав і свобод і представляти законні інтереси громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Чинна Конституція України конкретизує роль адвокатури, робить її більш відповідальною. У ст. 59 встановлюється, що «...кожний має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безкоштовно. Кожен вільний у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при рішенні справу судах і інших державних органах, - говориться далі в Конституції України, —діє адвокатура». Така конституційна настанова вимагала внесення змін до Закону України «Про адвокатуру». Події, що відбулись в 1999 p., давали реальні підстави сподіватися, що вони знаменують відродження адвокатури. Не секрет, що за роки розпаду СРСР і періоду формування нового українського законодавства всі правоохоронні інститути різко знизили планку професіоналізму, культури, професійної честі.

Протягом 1999 р. було підготовлено, а потім і затверджено Президентом Вищу кваліфікаційну комісію, яка серйозно підвищила рівень вимог до претендентів на адвокатське посвідчення. Виходячи з того, що адвокатура на той час була єдиною організацією, допущеною до захисту прав громадян у період досудового слідства й у суді, ст. 2 Закону «Про адвокатуру» доповнено вимогою про необхідність реєстрації як адвоката в професійній Асоціації адвокатів України.

У цивілізованих демократичних державах, до числа яких прагне ввійти й Україна, невід'ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура. Будівництво адвокатури в суверенній Україні, так само як і в інших пострадянських республіках, сильно ускладнене тією обставиною, що протягом минулого століття на територіях цих держав вдруге відбувається поворот до системи діаметрально протилежних соціально-правових цінностей.

Ставлення держави до адвокатури, преса дає чітке уявлення про справжні цінності, що визнаються владою. Рішучий поворот міжнародного суспільства після другої світової війни до таких цінностей, як особистість, ЇЇ права і свободи, закріплення принципу поваги до прав людини в Статуті ООН дали різкий поштовх для розвитку відповідних інститутів і, насамперед, адвокатури. Могутнім стимулятором у цьому напрямі став період «перебудови» у СРСР, а потім і розвал радянської тоталітарної системи. Уже в серпні 1990 р. у Нью-Йорку Восьмим Конгресом ООН приймаються «Основні положення про роль адвокатів», метою яких було виявлення морально-політичного впливу на правову політику держав-учасників щодо адвокатури. Положення цього документа стали основою «Стандартів юридичної професії», прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва документи досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту у захисті прав і свобод особи. Ця думка знаходить своє відображення і у підходах міжнародної правової громадськості з питань допуску до адвокатської діяльності. Уст. 10 «Основних положень про роль адвокатів» йдеться про неприпустимість будь-якої дискримінації при допуску до адвокатської діяльності за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переконань, політичних і інших поглядів; наявністю власності, місця народження, економічного чи іншого стану. Беззастережно підтримується настанова про те, що кожній людині, яка має необхідну юридичну кваліфікацію, має надаватися право стати юристом і провадити юридичну практику без обмежень.

Виходячи з міжнародних принципів, Україна з перших днів своєї незалежності намітила шлях перетворення правової системи держави шляхом реформування судової системи, правоохоронних органів, адвокатури. Кінцевою метою перетворень є максимальне наближення українського законодавства до міжнародних стандартів і реорганізація правоохоронної системи з метою максимального гарантування прав людини в Україні.

Закон України «Про внесення змін у Кримінально-процесуальний кодекс України», прийнятий 27 червня 2001 p., доповнив чинний КПК ст. 16і «Змагальність і диспозитивність», яка цілком зрівнює в правах захисника з прокурором при розгляді кримінальної справи в суді. Доповнення до ст. 61' цього самого Закону чітко врегулювали питання відводу захисника від участі в справі.

До 16 жовтня 2000 р. функцію захисника в кримінальному процесі могла виконувати лише особа, яка має право займатися адвокатською діяльністю, для чого необхідно було стати членом Спілки адвокатів України. Така вимога грунтувалася на положенні ст. 69 Конституції України, яка встановлює, що для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при рішенні справ у судах, інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У Кримінально-процесуальному й Адміністративному кодексах існували, відповідно, статті 44 і 286, що надавали можливість захищати інтереси притягнутих до відповідальності осіб лише членами адвокатських колегій.

Наприклад, § 138 КПК Німеччини передбачає, що як захисники на попередньому слідстві можуть брати участь, крім професійних адвокатів, викладачі права німецьких вищих навчальних закладів. У Франції під поняття «адвокат» підпадають усі юридичні спеціалізації, й усі вони наділені правом здійснювати адвокатські функції в суді.

У Франції, починаючи з 1991 р., діє Національна рада адвокатури — колегіальний орган, який здійснює регулювання питань, що стосуються етичних сторін адвокатської діяльності. При цьому слід наголосити, що ст.114 КПК Франції ставить за обов'язок магістрату роз'ясняти обвинувачуваному його право обирати собі захисника з числа адвокатів чи з числа адвокатів-стажистів, чи з числа повірників, а у разі неможливості зробити вибір — самому призначити захисника, якщо обвинувачуваний заявив про це клопотання.

Конституційний Суд України керувався принципом максимального дотримання прав людини, обгрунтовано вважаючи, що лише особа, яка потребує юридичної допомоги, має право вирішити, кого обрати своїм захисником, кому довірити свою долю. Це цілком відповідає положенням Європейської Конвенції з прав людини, прийнятої Радою Європи в 1950 р., що «...кожна людина, обвинувачувана в здійсненні кримінального злочину, має, як мінімум, право... захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний розсуд».

Проте це рішення Конституційного Суду України не всі сприйняли однозначно. Негативно поставився до цього адвокатський корпус. Це цілком логічно, оскільки воно дозволяє практично будь-якій особі, яка має юридичну освіту, за вимогою обвинувачуваного чи підсудного захищати їх інтереси, тобто здійснювати адвокатські функції. В адвокатів з'являються неочікувані та зовсім не бажані конкуренти. Не викликало це рішення схвалення й у суддів, для яких поява учасників судового процесу, що не мають професійних навичок роботи в судовому засіданні, завдає додаткових турбот. Абстрагуючись від позиції адвокатів і суддів, слід визнати, що рішення КС України містить у собі поряд із позитивною загальною тенденцією — максимально захистити право особи на вибір захисника за своїм розсудом, чимало сумнівних і навіть шкідливих для інтересів правосуддя моментів. Корисність цього рішення буде вибірковою і, найчастіше, сумнівною.

Адвокат — це самостійна юридична спеціальність. Наявність вищої юридичної освіти або вченого ступеня в будь-якій галузі права зовсім не гарантує грамотного і якісного виконання адвокатських обов'язків. Залучення зацікавленими особами в ролі захисників юристів за принципом: «своя людина» чи «добрий знайомий» може виявитися ефективним лише тоді, коли запрошений юрист добре знайомий зі специфікою роботи адвоката на попередньому слідстві й у суді.

Як не ризикне лікар-терапевт узятися за проведення навіть нескладної хірургічної операції, так не зважиться юрист, який не має адвокатського досвіду і наділений почуттям відповідальності, прийняти на себе захист у складній кримінальній справі. Спокуса долучитися до адвокатського «промислу», не обтяжуючи себе ніякими корпоративними зобов'язаннями і етичними правилами, наводнить слідчі кабінети і судові зали людьми, далекими від інтересів правосуддя. Що вже і відбувається.

Поза сумнівом, по мірі підвищення правової культури населення звертання до юристів, що не є членами адвокатських об'єднань, буде знижуватися. Цьому сприятимуть і низька якість роботи, і наслідки діяльності останніх. Саме тому в п. 9 «Основних положень про роль адвокатів» підкреслюється: «уряди, професійні асоціації адвокатів і навчальні заклади повинні забезпечити одержання адвокатами належної освіти, підготовки і поінформованості про етичні обов'язки дотримання прав людини та її основних свобод, визнаних національним міжнародним правом».

Конституційний Суд розглядав проблему в межах власної юрисдикції та тлумачив ст. 59 Конституції лише з позиції правового забезпечення прав особи на захист від обвинувачення. Етичний бік питання про подальшу долю адвокатури, корпоративного органу, вповноваженого Конституцією забезпечувати «...захист від обвинувачення і надавати правову допомогу при вирішенні справ у судах і інших державних органах» залишилася, природно, поза рамками рішення. Усунувши error juris («помилку в праві») і допустивши до адвокатської практики будь-яку особу, яка має диплом про вишу юридичну освіту і право здійснення захисту, Конституційний Суд створив ситуацію, яку можна розцінити як errorfakti. Це цілком природно, оскільки урахування і врегулювання правових та етичних нюансів - це питання розробників відповідного закону. Парадоксально, але обгрунтоване із суто правового погляду рішення КС може призвести до розвалу традиційної української адвокатури як такої.

У країнах, що побудували правову державу (США, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія й ін.), виключена участь адвоката як в суді, так і на досудовому слідстві, якщо останній не має відповідного статусу належності до однієї з адвокатських корпорацій, незалежно від бажання підслідного чи підсудного. Останні мають право обирати собі захисника лише зі складу місцевих адвокатських об'єднань. Приналежність до професійної асоціації вже сама по собі передбачає високий професіоналізм і корпоративну відповідальність. В Італії, Франції, Японії до участі в судах вищих інстанцій допускаються навіть не всі адвокати, що належать до певної асоціації.

У цивілізованому суспільстві особи, які потребують юридичної допомоги, користуються послугами адвокатів, що, як правило, належать до адвокатських асоціацій. У Німеччині, приміром, «кожен адвокат...зобов'язаний відкрити своє бюро при тому певному вищому суді землі чи суді землі, в якому він допущений до адвокатської практики. Адвокати, що діють в окрузі того чи іншого вищого суду землі, створюють одну колегію адвокатів. Існуючі у ФРН колегії адвокатів об'єднані у Федеральну асоціацію».

Усі допущені до адвокатської діяльності юристи США об'єднані в асоціації юристів штату. У Франції, для того щоб бути прийнятим до колегії і тим самим одержати право виступати у французьких судах, слід мати вищу юридичну освіту, скласти іспити для зарахування в один із центрів професійної підготовки, пройти там річний курс навчання й одержати сертифікат про професійну придатність.

Непрофесіоналізм «випадкових адвокатів», їхня повна незалежність від корпоративних вимог і відсутність досвіду судової роботи вносить у судово-слідчу роботу чимало хаосу і підозрілості. Існує відома частка ризику, коли слідча чи судова справа надається для вивчення невідомій приватній особі, представнику звинувачуваного чи підсудного. При підготовці та прийнятті Кримінально-процесуального кодексу має бути продуманий механізм, який дозволяє слідчим і судовим органам залучати до надання безкоштовної допомоги на попередньому слідстві й у судах усіх осіб, що займаються професійною адвокатською практикою поза організованою адвокатурою. Наразі доводиться орієнтуватися на чинне кримінально-процесуальне законодавство, яке враховує зазначене рішення КС України про те, що право вибору юриста для захисту своїх інтересів лишається за звинувачуваним, підсудним.

2. Доступність юридичної допомоги в Україні

Доступність юридичної допомоги в Україні. Основна маса цивільних і кримінальних справ у судах розглядається за участю адвоката. На попередньому слідстві дуже рідко справа закінчується без участі захисника. Адвокат, є однією з центральних фігур українського судочинства. Особливо важлива роль адвоката-захисника в кримінальному процесі. У разі єдності засад юридичної професії та її моральної основи з іншими спеціалізаціями — слідчою, суддівською — адвокатура виконує лише їй властиві функції і має унікальну специфіку, що вимагає від юриста високого інтелекту, терпимості, принциповості, а нерідко і справжньої мужності.

У відносинах між слідчим і звинувачуваним, суддею і підсудним завжди присутня атмосфера офіційності та владного примусу, з одного боку, і змушеної покори, - з іншого, з домішкою підозрілості і взаємної недовіри. Ведення справи адвокатом за дорученням клієнта передбачає добровільність установлюваних між сторонами відносин, платоспроможність, тобто оплату клієнтом роботи адвоката із захисту його інтересів, довіру, засновану на інституті адвокатської таємниці і, нарешті, повну координацію дій з метою досягнення сприятливого для клієнта результату у справі.

Взаємини перших є суто службовими, виключають особисті фактори і будуються винятково на нормативно-правовій основі. Взаємини адвоката з клієнтом містять, крім суто нормативної основи, безліч етичних нюансів: фінансові взаєморозрахунки, допустимість наявності близьких і родинних відносин, можливість єдності інтересів тощо. І все це здійснюється на правовому підґрунті.

Як же знаходять один одного клієнт і адвокат, якими шляхами доходять згоди про співробітництво? Як створюється юридична основа надання адвокатом будь-якої форми юридичної допомоги клієнту? Питання про прийняття адвокатом доручення на ведення справи і про укладення відповідної угоди зовсім не просте, особливо з погляду етичного.

Слід згадати досить тверді критерії моральності в цьому питанні, що панували в адвокатурі України періоду Російської імперії XIX - XX століть. У «Правилах адвокатской профессии в России» питанням прийняття захисту було присвячено спеціальний розділ — «Недопустимые способы приобретения дел», де особливої уваги надавалося корпоративній делікатності питання придбання справ і їхнього оформлення. Зокрема, говорилося, що «Только отсутствием нравственной брезгливости можно объяснить то унизительное положение, в какое ставит себя присяжный поверенный, покупая за деньги протекцию и покровительство с целью извлечения возможно большей прибыли из профессиональной своей деятельности». В основі такого підходу була істина: адвокат, укладаючи угоду про надання юридичної допомоги, не має права стягувати останні гроші з клієнта і не вільний обіцяти останньому позитивного результату, тому що вирішує справу лише суд. Справедливості заради слід зазначити, що адвокатура радянського періоду являла собою високоосвічену й організовану частину юристів, яка володіла досить стійкими моральними традиціями.

Вступаючи в кримінальний процес на прохання звинувачуваного (підозрюваного), підсудного з його згоди або на прохання рідних і близьких, адвокат стає повноправним учасником кримінального процесу, приймаючи при цьому усі обов'язки, що випливають з такого становища. З цього моменту він має право без обмеження часу і кількості мати зустрічі зі своїм підзахисним, якщо останній перебуває під вартою, знайомитися з матеріалами справи, брати участь у слідчих діях, заявляти клопотання тощо.

Для звинувачуваного (підозрюваного), підсудного і його родичів адвокат стає головним порадником, єдиною ниткою, яка пов'язує їх, і надійним засобом обміну інформацією. Від адвоката чекають реальної допомоги, а нерідко і не тільки правової. Послуги адвоката можуть знадобитися людям різного складу, достатку і рівню поінформованості. Залежно від комбінації цих характеристик і відбувається пошук майбутнього захисника.

Люди не дуже заможні та малодосвідчені діють найпростішим чином: йдуть прямо до найближчої юридичної консультації, потрапляють до першого-ліпшого, який попадеться на очі (частіше, чергового) адвоката і розповідають про своє лихо. Переважно це справи нескладні та не дуже привабливі з боку гонорару, тому і дістаються вони адвокатам «простішим». Якщо справа «гнила» (заздалегідь програшна) і великих заробітків не обіцяє, черговий відправляє клієнта до завідувача, котрий і призначає адвоката. Оплата праці адвоката є договірною і залежить від багатьох обставин: обсягу і складності справи, стадії вступу, географічних, тимчасових і соціальних характеристик тощо.

Люди заможні і з налагодженими зв'язками звертаються до знайомих — хто-небудь з них напевно знає кваліфікованого юриста. У кожному місті завжди на слуху кілька прізвищ по-різному відомих адвокатів — той добре виступає в судах, цей захожий до усіх слідчих і суддів, третій відомий через гучну справу... Іноді, якщо дозволяє час, ходять по судах, довідуються про переваги тих чи інших «світил», а потім уже звертаються просто до адвоката. В адвокатському побуті такі звертання називають «персональними», відбувається знайомство, з'ясовуються подробиці справи, умови співробітництва й оплати праці адвоката.

На цьому етапі адвокат за різних обставин - велика зайнятість, стан здоров'я чи за іншими, зокрема і передбаченими законом причинами, має право відмовитися від укладення угоди на ведення справи.

За відсутності зазначених причин для відмови адвокат зобов'язаний укласти угоду про надання юридичної допомоги. Не можуть бути мотивом для відмови в прийнятті доручення особисте негативне ставлення адвоката до інкримінованого звинувачуваному чи підсудному діяння, особистий осуд злочину і злочинця. Природно, що при персональному звертанні ці моменти не піддаються контролю. У випадку призначення адвоката за вимогою слідчого чи суду подібна «естетська» розбірливість і «громадянський пафос» неприпустимі. Хибним явищем в адвокатському середовищі залишається наявність так званих «кишенькових» захисників, що паразитують на «добрих» відносинах зі слідчими. Переважно, це колишні слідчі й оперативні працівники, що були за різних обставин звільнені з колишньої роботи і швидко перекваліфікувалися в адвокатів. Ці «добрі» стосунки, як правило, будуються на інтересах, далеких від вимог закону і юридичної етики, і як правило, на меркантильній основі.

Закінчення терміну розслідування у справі і виконання вимог ст. 218 КПК—знайомство обвинувачуваного і його адвоката з матеріалами справи — це завжди відповідальна процесуальна межа, яку слідчий має перебороти без зайвих ускладнень. Сильний і досвідчений детектив сприймає його, як ще одну можливість усунути погрішності та зміцнити позиції звинувачення перед направленням справи до суду. Такий слідчий не вдається до послуг описаних адвокатів і не опускається до обговорення кандидатур адвокатів зі звинувачуваним чи його родичами.

Прийняття доручення, тобто укладання угоди на ведення справи з клієнтом - це відповідальна процедура. Закон України «Про адвокатуру» (ст. 7) позбавляє адвоката права «...відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, звинувачуваного, підсудного». Тому, укладаючи угоду на ведення справи, адвокат зобов'язаний ретельно зважити свої можливості: усвідомити характер, обсяг і можливу тривалість роботи, з'ясувати специфіку справи і тверезо зважити свої пізнання в даній сфері, уточнити позицію й особистість звинувачуваного, характер побажань клієнтів. Недостатньо зважений підхід до прийняття доручення криє чимало можливих ускладнень, а нерідко і неприємностей. З іншого боку, клієнту, який звертається до адвоката з проханням про захист своїх інтересів, слід поцікавитися, наскільки адвокат готовий до цієї роботи, чи знайомий він зі специфікою питання, яке є предметом справи.

Коли йдеться про зважений підхід до своїх можливостей при укладанні угоди, то мається на увазі не тільки рівень власних знань у тій чи іншій галузі, але і характер самої справи, її передісторія.

Фінансові розрахунки з клієнтом вимагають особливої педантичності. Зазначені раніше «Правила адвокатской профессии» дуже вимогливо відносилися до цього боку адвокатської етики: «Присяжный поверенный не может без нарушения требований моральной опрятности превращать свой кабинет в мелочную торговую лавку и практиковать в ней приемы, присущие героям последней». Наводнення адвокатури людьми, далекими від кращих її традицій і корпоративної етики, сприяє процвітанню непривабливих тенденцій, коли головними критеріями оцінки адвоката стають не грамотність і професійні якості, а його знайомства і зв'язки серед слідчих і суддів.

У перші роки існування радянської держави робилися спроби теоретично обгрунтувати право адвоката на відмову від захисту інтересів звинувачуваного, підсудного за мотивами такої собі «соцбридливості», однак, як засвідчив подальший розвиток подій, ані законодавство, ані адвокатська практика не пішли цим шляхом. Закон України про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу (21 червня 2001 р.) пішов шляхом зміцнення статусу захисника на попередньому слідстві й установив, що усунення адвоката в цей період ведення справи здійснюється за рішенням суду.

Професійна правова допомога як форма цивільного контролю над діяльністю правоохоронних органів. Адвокатська допомога на досудовому слідстві. Людина, яка опинилась у становищі підозрюваного або звинувачуваного, а тим більше ізольована від близьких і суспільства, найчастіше відчуває почуття пригніченості і розгубленості.

Головним недоліком правоохоронної системи України були і залишаються дотепер слідчі ізолятори й ізолятори тимчасового тримання, де місяці, а іноді і роки тримаються особи, підозрювані або звинувачувані у вчиненні злочину, провину яких ще не доведено. У цей період людина найбільше потребує допомоги адвоката, якого вона має право запросити сама, або це можуть зробити її родичі чи близькі.

Прийняття адвокатом доручення на ведення кримінальної справи на стадії попереднього розслідування ставить перед ним низку професійних і етичних завдань. Нерідко вони, тісно сплітаються в єдину лінію поведінки. Взаємини адвоката з клієнтами — особами, з якими він уклав угоду на ведення справи, і із самим підзахисним неминуче поділяються на офіційні та неофіційні. Офіційні відносини адвоката зі слідчим і підзахисним регулюються кримінально-процесуальним законодавством і Законом України «Про адвокатуру». Що стосується морально-етичного боку цього складного співробітництва, то воно, випливаючи з деяких законоположень, переходить у сферу моральних відносин.

Головними діючими особами, з якими адвокату доводиться працювати у цей період майже повсякденно, є слідчий і звинувачуваний (підозрюваний). Взаємини адвоката зі слідчим носять робочий офіційний характер і не повинні переростати в «панібратські» стосунки, які неминуче тягнуть за собою відхід від етичних вимог та роблять можливими конфліктні ситуації. Не слід ані на мить забувати, що визначальною функцією адвоката є однобічність займаної ним позиції, і до його завдань не входять відшукання істини у справі як такої чи прагнення до абстрактної справедливості. У адвоката є конкретне завдання, покладене на нього законом, - надати всебічну юридичну допомогу своєму підзахисному. Він зобов'язаний відшукати і використовувати в інтересах захисту всі помилки і слабкості, що підривають і розхитують висновки слідства про винність підзахисного. При цьому адвокат ніяким чином не підштовхує слідство до посилення цих доказів. Узаконене кредо адвоката чітко і недвозначно викладене в ст. 48 КПК України в новій редакції: «Захисник зобов'язаний використовувати передбачені в цьому кодексі й інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, що усувають підозру чи обвинувачення, що пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, звинувачуваного, підсудного, засудженого і надає їм необхідну юридичну допомогу» .

Закон (п. 16 ст. 48 КПК України) забороняє захисникові розголошувати відомості, що стали йому відомими від підзахисного у зв'язку з виконанням професійних обов'язків, а Закон України про адвокатуру зобов'язує його зберігати адвокатську таємницю. Однак обіцянку зберігати адвокатську таємницю містить і присяга адвоката, що належить до сфери етичних засад адвокатської діяльності. І закон, і суспільство мають право вимагати від адвоката високого професіоналізму і сумлінності при веденні справи, охайності у виборі засобів захисту і моральності їхнього застосування при виконанні адвокатського обов'язку. Можлива ситуація, коли захисник виявляє серйозний недолік у діях слідчого. Закон, слова присяги адвоката вимагають від нього чесності, а отже, виконання морального обов'язку заради тріумфу справедливості.

«Состязательное построение уголовного судопроизводства, предполагающее разумное, соответствующее интересам подлинного правосудия распределение функций, прав и обязанностей между различными субъектами уголовного процесса, и, в частности,... предоставление обвиняемому права как лично защищаться, так и иметь защитника, является верной гарантией полного, всестороннего и объективного исследования обстоятельств уголовного дела, осуждения только виновных и только в меру их действительной вины, оправдания и полной реабилитации лиц невиновных, важной гарантией законности, обоснованности и справедливости судебной репрессии». Саме у цьому і полягає зміст змагальності в кримінальному судочинстві. Ці слова належать проф. П.С. Елькінду, який багато років присвятив дослідженням участі захисника в кримінальному процесі, промовлених ним у період розпалу сталінських репресій.

Дуже важливим фактором у роботі адвоката на досудовому слідстві є встановлення нормальних, етично витриманих відносин з підзахисним у частині узгодження позиції стосовно пред'явленого обвинувачення. Часто виникає ситуація, коли думки адвоката й обвинувачуваного розходяться в питанні про потребу в заявлені клопотання. З процесуального погляду адвокат незалежний від побажань або вимог свого підзахисного і може заявити таке клопотання навіть усупереч волі останнього. Однак це можливо лише за абсолютної упевненості, що клопотання не погіршить стану підзахисного. Тому такий крок вимагає дуже серйозного обговорення з підзахисним і ретельного зважування всіх обставин.

У процесі роботи на попередньому слідстві адвокат може помітити намір слідчого полегшити становище інших звинувачуваних у справі за рахунок його підзахисного. Чи повинен адвокат заявити слідчому необхідні, на його думку, клопотання, спрямовані на виправлення такої позиції слідчого і всебічний захист інтересів свого підзахисного, за умови, що це погіршить становище інших звинувачуваних у справі осіб? Відповідно до закону адвокат не тільки має право, але і зобов'язаний це зробити. Такий крок адвоката виправданий і з етичного погляду, оскільки дії слідчого, який намагається поліпшити становище інших обвинувачуваних за рахунок підзахисного, суперечать закону і є аморальними.

Дуже складною є ситуація, коли адвокат відчуває сумніви щодо представлених підзахисним доказів на користь своєї позиції, однак, не володіє даними про їхню невірогідність. Чи має він право надавати слідчому, суду такі докази і відстоювати їх, не ризикуючи виявитися пособником звинувачуваного у спробі відвернути слідство від істини?

На цей рахунок є різні думки. Так, М.П. Кан вважав «...несовместимым с основными началами адвокатской этики рекомендовать адвокату представлять суду доводы, которые говорят в пользу достоверности сомнительного для самого адвоката доказательства». Принципово іншу позицію в цьому питанні зайняв свого часу М.М. Полянський, який рішуче висловився на користь того, що «...адвокат обязан предоставить суду все те доводы, которые говорят в пользу достоверности доказательств, как бы сам ни сомневался в их достоверности».

Шлях до виходу з запропонованої ситуації лежить, насамперед, через її оцінку з позицій дотримання законності. Чинні кримінально-процесуальні норми, Закон України «Про адвокатуру» недвозначно вимагають від захисника використовувати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, звинувачуваного, підсудного, пом'якшують чи виключають їхню відповідальність. У світлі цієї вимоги адвокат просто позбавлений права, посилаючись на свої сумніви, відмовитися від будь-якої потенційної можливості відстояти інтереси підзахисного. Не можна, мабуть, визнати відмови від використання представлених звинувачуваним доказів і морально виправданим вчинком, тому що сумнів зобов'язує адвоката до дії, а не до капітуляції.

Можливість колізії, тобто розбіжності позицій адвоката і його підзахисного у виборі засобів і прийомів захисту - явище нерідке. Утримуваний під вартою звинувачуваний, поспілкувавшись з «камерними адвокатами», раптом на всі 180° змінює чи цілком відкидає попередні свідчення, значно погіршуючи цим своє становище. Адвокат, об'єктивно оцінюючи обстановку, розуміє, що винність підзахисного доведена незалежно від його свідчень. Слідчий, зіткнувшись з такою різкою зміною курсу звинуваченого, вживе всіх заходів до посилення позиції слідства незалежно від визнання, не залишивши ніякого резерву «сумнівності», який можна було б використати в суді з метою захисту. Вихід з колізії — лише в обережній і копіткій роз'яснювальній роботі з підзахисним, без використання найменшого тиску на нього з боку захисника.

Ненормативні відносини з клієнтами, якщо підзахисний тримається під вартою, зводяться до інформування останніх про подробиці справи, про позицію підзахисного на слідстві, про його прохання, поради і вимоги, про можливі перспективи розвитку справи.

Клієнти — родичі і близькі арештованого звинувачуваного і сам підзахисний нерідко звертаються до своєї довіреної особи, адвоката, із проханням передати будь-яку конфіденційну інформацію у вигляді записки. Іноді адвокат погоджується на заборонену законом «послугу», не замислюючись, яку серйозну небезпеку може містити передана інформація для нього самого. Не кажучи вже про те, що адвокат при цьому йде на грубе порушення закону, він може мимоволі виявитися співучасником злочинної змови чи наразитися на іншу неприємність. Тому найкраще у такій ситуації — це відхилити спроби клієнтів залучити себе до подібних протиправних витівок.

Судовий захист адвокатом прав і законних інтересів клієнта.

Судоговоріння має чітку цілеспрямованість: кожне запитання, заява, клопотання носять продуманий, професійно сформульований і конкретний характер і обов'язково фіксуються за допомогою технічних засобів. Якщо це запитання до свідка, підсудного чи експерта, то воно формулюється точно, лаконічно, чітко і не має містити навіть натяку на підказку відповіді. У противному разі запитання буде зняте суддею, а автор може бути попереджений про неетичність використання своїх процесуальних прав.

Запитання в судовому засіданні задаються не стільки з бажання довідатися про щось нове для себе з вуст допитуваної особи і тим більш не з цікавості. Суддя, прокурор, адвокат прекрасно знайомі з матеріалами справи, їм відома позиція допитуваної особи, зайнята нею на попередньому слідстві, і тому, ставлячи запитання, вони переслідують цілком визначену мету — підтвердити чи спростувати певний факт. Відповідно до мети формулюється і запитання. Мистецтво володіння мовними засобами досягається тривалою практикою і досвідом.

Ставлячи запитання, учасник судового засідання прагне закріпити свою позицію, а тому користається своїм правом і можливістю лише тоді, коли абсолютно переконаний, що одержить бажану відповідь. У противному разі краще не ризикувати, тому що можливий варіант, коли на непродумане запитання прозвучить відповідь, яка вщент підриває позицію самого запитуючого.

Судовий розгляд - процес, який, певною мірою, є офіційно-бюрократичним: прискіпливе дослідження дрібних подробиць і їхнє документування, суворе дотримання процедури та ін. Для адвоката, який є учасником розгляду кримінальної справи, — це процес творчий, припускаючий, природно, в межах закону й етичних вимог, елементи експромту, змагальності та ризику.

Закон дозволяє адвокату заявляти клопотання в будь-який момент судового розгляду. Клопотання, заяви повинні бути цілеспрямованими, своєчасними і доречними. Іноді адвокат змушений і зобов'язаний виходити з конкретної ситуації, яка непередбачено виникла в ході судового слідства.

Нове українське кримінально-процесуальне право не віддає переваги експертному висновку перед іншими доказами з формальних ознак. До уваги приймаються лише ті висновки експертів, що підтверджуються іншими матеріалами справи. Звідси можливий лише один висновок: експертиза є самостійним видом у загальному ряді доказів із усіма наслідками, що випливають; її оцінка здійснюється судом за внутрішнім переконанням, заснованим на ретельному дослідженні та зіставленні з іншими доказами.

Незважаючи на істотне розходження в процесуальному походженні свідка й експерта (перший — виявляється, другого — призначають), суті і характері наданої інформації (перший цікавий лише тим, що він сам безпосередньо бачив і чув, другий лише своєю науковою думкою про те чи інше питання), обидва вони дають свідчення «під присягою», можуть бути щирішими, або помилятися, правдивішими, або упередженішими. Тому їхні свідчення і висновки є предметом критичного судового дослідження з приводу вірогідності й істинності.

Якщо висновок задовольняє адвоката, підкріплює його позицію, то варто ретельно готуватися до грамотної підтримки висновків експертизи з метою домогтися позитивного ставлення до них суду.

Якщо висновки експертів суперечать матеріалам слідства, логіці подій чи геть відкидаються підсудним, адвокат повинен бути готовим до критики цих висновків на рівному з експертами професійному рівні у тій галузі, якої вони стосуються.

Експертні висновки можуть містити помилкові положення, такі, що допущені через халатність або сумлінну оману, а також неправдиві. У будь-якому випадку незалежно від наміру чи дрібної недбалості хтось виявиться жертвою такого експертного висновку.

Можливі випадки сумлінної омани експертів через недбалий чи зловмисний підхід слідчого до зразків, що надаються для експертного дослідження. Приклад із зберіганням слідчим у своєму робочому кабінеті більше шести місяців призначених для експертного дослідження зразків (горілка в пляшках) дає уявлення про можливі прийоми несумлінного слідчого з метою отримати від експертів потрібні йому висновки. Іноді експерти (найчастіше це трапляється в медицині), бажаючи виручити свого колегу, свідомо закривають очі на грубу помилку або недбалість останнього. Внаслідок висновок містить положення, що спотворюють картину досліджуваної події.

Не меншої (якщо не більшої) уваги вимагають і автотехничі експертизи у справах про автотранспортні події. Зацікавлені особи шукають праведні і неправедні шляхи з метою уникнути відповідальності й ухилитися від відшкодування збитку. Від працівника міліції, який виїхав на подію, а потім і від експерта залежить дуже багато. Досить збільшити чи вкоротити на один-два метри гальмовий шлях чи загубити будь-яку непомітну для недосвідченого ока, але дуже важливу деталь, щоб картина події придбала інше тлумачення.

Було б неетично звинувачувати всіх експертів у несумлінності чи упередженості. Однак не менш аморально з боку адвоката під час захисту інтересів особи, яка довірилася йому, не переконатися особисто в ідентичності відображення події в слідчих документах і адекватності зроблених експертами висновків.

Питання довіри чи недовіри в кримінальному і цивільному судочинстві відступають на задній план і перекриваються обов'язком професійних учасників процесу спиратися лише на перевірені й об'єктивно підтверджені факти. У цьому аспекті прагнення адвоката особисто перевірити, перерахувати, переосмислити і є проявом сумлінності, а отже, не може бути засуджуваним, а тим більше аморальним.

Іноді адвокат переймається довірою до підзахисного і сприймає його доводи як такі, що цілком заслуговують на довіру. Слід застерегти молодих адвокатів від зайвої довірливості та беззастережного сприйняття «щирих» запевнень своїх підзахисних в абсолютній невинуватості і т.п. Зустрічаються звинувачувані та підсудні, що володіють великими артистичними здібностями і неабиякою чарівністю, і з успіхом використовують це у власних цілях.

Чи значить це, що адвокат не має довіряти своєму підзахисному? Аж ніяк. Однак кожне запевнення клієнта, яким би правдоподібним воно не здавалося, має бути осмислене і досліджене адвокатом, але ні в якому разі не відкинуте без перевірки і не прийняте на віру.

Захист у кримінальній справі в суді вимагає від адвоката повної самовідданості. Мається на увазі не тільки самозанурення у сферу розглянутих подій і проникнення в специфіку провадження або галузі, що стали об'єктом інтересів слідчих органів, але і ретельний, прискіпливий підхід до відбору зразків для проведення експертизи, методів експертних досліджень.

Ситуація, коли адвокат щиро сприймає запевнення підзахисного у його невинуватості, трапляється не часто. У цьому випадку переконання захисника в правоті звинувачуваного зливається з професійним обов'язком, моральною необхідністю захисту безпідставно звинуваченої у злочині людини. В адвокатській практиці — це ідеальний випадок.

Набагато складніше, якщо злочин огидний, сумнівів у його доведеності немає, особистість звинувачуваного відразлива, а захищати доводиться через професійний обов'язок, за призначенням слідчого чи суду. На жаль, ці випадки дуже нерідкі. Як бути? Як змусити себе до сумлінного пошуку слідчих огріхів чи пом'якшуючих відповідальність обставин?

Вихід є — він зазначений законом і безвідмовний. По-перше, міцна професійна настанова: для адвоката не існує справ важливих чи неважливих. По-друге, огидна особистість злочинця — ще не свідчення того, що він говорить неправду. По-третє, чим страшніший злочин і складніший захист, тим відповідальніше завдання адвоката, і тим сумлінніше має проводитися робота над матеріалами справи.

Ведення подібних справ вимагає від захисника не тільки уміння, але і міцних нервів і міцного здоров'я. Особливе місце в діяльності адвоката посідає захисна промова. Це заключний акт його роботи у суді першої інстанції. Йому передує копітка і напружена робота, яка має своєю метою максимальне зміцнення позиції захисту в процесі перевірки судом обгрунтованості пред'явленого обвинувачення. На цій стадії судового процесу захисник групує і подає суду в найбільш переконливій формі всі здобуті в процесі суду аргументи на користь свого підзахисного. Тут оголюються і зіштовхуються справжні інтереси підсудних, що знаходяться на лаві, виявляються приховувані до цього думки і задуми. Захисна промова - це підсумок напруженої праці, сплав творчого осмислення фактів і таланту їхнього викладення, що слугують єдиній меті — наданню максимальної допомоги підзахисному у реально сформованому розкладі фактичних обставин і можливостей. Не виключаються ситуації, коли підзахисний з метою захисту власних інтересів готовий вдатися до засобів, які є неприйнятними для адвоката — шантаж, наклеп, погрози тощо. Адвокат має право і повинен заявити підсудному про своє ставлення до аморальних способів і методів захисту і категорично відмовитися використовувати їх у своїй роботі. Він також зобов'язаний роз'яснити підзахисному можливу негативну реакцію суду на подібні методи захисту. Однак ні в якому разі захисник не має право і не повинен перешкоджати підсудному у його рішенні самостійно вдатися до розголосу тих чи інших відомостей, якщо останній розраховує на позитивний результат. У цьому випадку відповідальність за погіршення позиції захисту лежить на самому підзахисному.

Несумлінні прийоми, як правило, є не тільки аморальними, але і недоцільними і, практично, невиправданими. Адвокат у принципі, позбавлений права і моральної основи використовувати такі засоби захисту, як завідомо неправдиві свідчення, підроблені документи, вигадані обставини і т.д.

Значну кількість розглянутих судами справ становлять цивільні справи. Інтереси кожної зі сторін у суді представляє адвокат, в завданням якого є надання правової допомоги стороні, інтереси якої він захищає. Робити це слід грунтуючись на законі, дотримуючись поваги до суду і свого колеги, який представляє інтереси супротивної сторони, такту при розборі доказів, незневажаючи на почуття і гідність учасників судового спору. Це можливо лише за наявності високого професіоналізму, загальної культури і володіння законами етики.

При розгляді цивільних суперечок поняття справедливості набуває відносного характеру і нерідко не збігається з вимогами закону. Проте адвокати, що представляють кожну зі сторін, мають сумлінно обстоювати інтереси останніх.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 45; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!