Свобода пересування капіталів
Тема 4
Правовий режим внутрішнього ринку ЄС
Поняття внутрішнього ринку ЄС
Свобода пересування товарів
Свобода пересування осіб
Свобода надання послуг
Свобода пересування капіталів
Поняття внутрішнього ринку ЄС
Внутрішній ринок ЄС – єдиний економічний простір ЄС, в рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. В початковій редакції Договору про функціонування ЄС (Договору про ЄЕС 1957 р.) для найменування єдиного економічного простору використовувався термін «загальний ринок». Поняття «внутрішній ринок» було введено поправками Єдиного європейського акту 1986 р., однак донедавна співіснувало з терміном «загальний ринок». Лісабонський договір 2007 р. повністю виключив останній термін з установчих документів Союзу, залишивши лише поняття «внутрішній ринок» ЄС. Разом з тим, в ЗМІ і деяких документах інститутів ЄС вживається ще вислів «єдиний ринок» ЄС.
Отже, внутрішній ринок являється основою, ядром, навколо якого розвивається і право ЄС і сам Союз. В свою чергу, центром цього ядра виступають чотири принципи, або чотири свободи внутрішнього ринку.
Усі чотири свободи перераховані в тексті Договору про функціонування Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору), ч.2 ст.26 якого говорить – внутрішній ринок охоплює простір без внутрішніх кордонів, в якому згідно положень Договорів забезпечується вільне пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. Зі змісту статті ми можемо визначити й перелік цих свобод:
|
|
|
1) свобода пересування товарів;
2) свобода пересування осіб;
3) свобода пересування (або, точніше – надання) послуг;
4) свобода пересування капіталів.
Ці чотири свободи являються основними характеристиками, в отже і основними компонентами внутрішнього ринку, без яких такий не може існувати. Варто відмітити також, що єдиний ринок виступає найбільш значимим і розвинутим досягненням ЄС, а чотири свободи – одним з найбільш розроблених розділів права ЄС, причому як по кількості прийнятих у цій галузі нормативних актів, так і по кількості рішень Суду ЄС.
Вживаючи термін свободи, ми повинні розуміти, що він означає. Отже, основні характеристики терміну:
1) по-перше, кожна із вищезазначених свобод являється принципом внутрішнього ринку ЄС, без якого він не зміг би існувати;
2) по-друге, у вузькому значенні кожна зі свобод означає визначене суб’єктивне право громадян ЄС, юридичних осіб, зареєстрованих на території держав-членів ЄС, а також, в деяких випадках і іноземців. Наприклад, свобода пересування товарів включає право будь-кого з названих осіб вільно і безперешкодно переміщувати товари в межах держав-членів ЄС;
|
|
|
3) з плином часу, в праві ЄС термін «свобода» почав використовуватися в ширшому смислі, і позначати не лиши власне свободу вчинення тих чи інших дій, але і весь комплекс прав і обов’язків, пов’язаних з такою свободою і закріплених в нормативних актах ЄС, держав-членів а також в рішеннях Суду.
Свобода пересування товарів
Стаття 28 Договору про функціонування Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) говорить, що Союз включає в себе митний союз, який поширюється на весь товарообіг і передбачає заборону між державами-членами митних зборів на імпорт і експорт і будь-яких рівнозначних зборів, а також прийняття спільного митного тарифу в їх відносинах з третіми країнами.
З коментованої статті вбачається, що митний союз складається з двох рівнозначних компонентів: 1) заборони як експортних так і імпортних митних зборів і будь-яких еквівалентних їм зборів (що зазвичай і називається свободою переміщення товарів); 2) прийняття спільного митного тарифу, тобто єдиної системи регулювання експортно-імпортних відносин з третіми країнами.
|
|
|
Свободи пересування товарів стосуються також ряд інших статей Договору про функціонування Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору), з яких випливає, що така свобода включає:
1) відміну митних зборів, що мають рівнозначний ефект;
2) заборону дискримінаційного внутрішньодержавного оподаткування;
3) заборону на кількісні обмеження і міри з рівнозначним ефектом.
Трактування зазначених положень «свободи пересування товарів» було здійснено Судом. Перший приклад – справа Десонвіль. За результатами розгляду такої Суд постановив, що Бельгія не мала права забороняти імпорт з Франції шотландського віскі, у якого був відсутній сертифікат походження, виданий органами країни-виробника, оскільки віскі вже на законних підставах знаходився у вільному обігу у Франції.
Також рішенням Суду по іншій справі було сформульовано правило «взаємного визнання». Згідно такого, якщо товар законно вироблений в одній державі-члені, він може вільно продаватися в іншій державі-члені, навіть якщо такий не відповідає національним стандартам цієї другої держави.
Обмеження свободи пересування товарів
Разом з питаннями про свободу пересування товарів необхідно розглянути положення ст.36 Договору про функціонування Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору), що дозволяє вжиття певних національних перешкод стосовно досліджуваної свободи. Підстав для запровадження таких обмежень свободи пересування товарів існує 5:
|
|
|
1) суспільна мораль;
2) суспільний порядок і суспільна безпека;
3) захист здоров’я і життя людей, тварин або рослин;
4) захист національних скарбів, що мають художню, історичну або археологічну цінність;
5) захист промислової або комерційної власності.
Якби стаття 36 Договору обмежувалася виключно цими п’ятьма пунктами, держави-члени мали би можливість виправдати практично будь-які вжиті ними заходи на основі цих положень. З метою запобігання такій ситуації, друге речення статті 36 говорить, що – однак такі заборони або обмеження не повинні виступати засобом довільної дискримінації або замаскованим обмеженням в торгівлі між державами-членами.
Відтак, держави-члени обмежені в можливості застосування ст.36, і такі обмеження визначено саме прецедентним правом ЄС. Перш за все, Судом неодноразово наголошувалося на тому, що застосування державами-членами ст.36 є неможливим в тих випадках, коли ЄС прийнято міри по гармонізації яких-небудь питань, а застосування ст.36 здійснить вплив на досягнення такої гармонізації.
В своїх рішеннях Суд інтерпретував ст.36 таким чином, щоб держави-члени могли використовувати норми, що виступають основою для виправдання заборонних мір в їх найбільш вузькому значенні і тлумаченні. Для пояснення позиції Суду необхідно розглянути в якості прикладів кілька справ.
Суспільна мораль. Суд дозволив Великобританії використовувати в якості обґрунтування – суспільну мораль, для застосування норм кримінального законодавства, що використовуються для заборони експорту визначених порнографічних матеріалів з Нідерландів, виробництво і продаж яких було заборонено у Великобританії.
При цьому, в іншій справі суд визнав незаконною заборону на ввезення до Великобританії з Німеччини резинових надувних ляльок, що обґрунтовувалася на тих самих нормативних актах, оскільки їх виробництво і продаж у Великобританії вважалися законним. Суд констатував, що вказана заборона носить протекціоністський характер.
З коментованих рішень Суду вбачається висновок, що хоча держави-члени і мають право самостійно встановлювати на своїй території торгові обмеження, які би обґрунтовувалися захистом суспільної моралі, такі обмеження не повинні носити дискримінаційний характер.
Захист життя і здоров’я. Суд визнав незаконним законодавство Німеччини, яке вимагало продажу на території цієї країни пива, яке б відповідало певній рецептурі, і яку Німеччина намагалася виправдати на основі захисту здоров’я і життя (мова йшла про імпорт голландського пива «Хайнекен» в Німеччину). Так само Суд не визнав спроби Італії на цих же підставах (захист життя і здоров’я) виправдати захист не торгівлю макаронами із сортів звичайної, а не твердої пшениці.
Однак, Суд визнав виправданою вимогу держав-членів до імпортерів харчової продукції, що містить штучні добавки, представляти дані про потенційні ризики таких добавок, навіть якщо продукти з їх вмістом знаходяться в обігу на території Союзу. Це не означає, що імпортери повинні доказувати нешкідливість таких добавок, але держави мають право збирати інформацію, яка в майбутньому може послугувати їм основою для заборони імпорту такої продукції на підставі принципу захисту здоров’я. Однак, навіть якщо є підстави для такої заборони, остання не повинна бути непропорційною в досягненні цілей захисту суспільного здоров’я.
Захист суспільної безпеки. В якості прикладу можна навести наступний. В Ірландії існувала законодавча вимога про те, щоб усі імпортери бензину в Ірландію закуповували не менше 35% від необхідного їм бензину на державному нафтопереробному заводі по цінам, встановленим урядом Ірландії. Уряд Ірландії виправдовував існування такого принципу інтересами суспільної безпеки. В якості обґрунтування уряд Ірландії вказував на наступне – оскільки нафта являється виключним продуктом, який завжди стосується національної безпеки, то для будь-якої держави необхідно мати власне нафтопереробне виробництво. В свою чергу, правило про обов’язковість закупки бензину повинно було забезпечити постійне виробництво і продаж продукції державного нафтопереробного виробництва.
Суд відхилив таке широке тлумачення і просто визнав, що наявність мінімальних вимог стосовно закупівлі нафтопродуктів у держави, яка взагалі не має, або майже не має власної нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості, потрапляє в рамки застосування ст.36.
В цьому ж рішенні Суд підкреслив, що, в принципі, міри по захисту національної безпеки не повинні носити економічного характеру, і застосування таких до нафтопродуктів являється виключенням з правил.
Свобода пересування осіб
Свобода пересування осіб в широкому смислі складається з кількох блоків правових норм, а саме:
1) норми, що регулюють свободу пересування непрацюючих громадян ЄС з метою проживання;
2) норми, що регулюють свободу пересування працюючих, а також членів їх сімей;
3) норми, що регулюють свободу пересування працюючих, а також інших осіб, що не є громадянами ЄС;
4) Шенгенська угода, інкорпорована Амстердамським договором в Договір і його право;
5) Норми, що регулюють свободу заснування, тобто варіант свободи пересування, але для юридичних осіб і осіб, що займаються підприємницькою діяльністю.
Перш за все дана свобода повинна розглядатися в контексті громадянства ЄС. В ч.2 «Недискримінація та громадянство Союзу» Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору) (конкретніше ст.21) встановлено, що кожен громадянин Союзу має право вільно пересуватися і проживати на території держав-членів при дотриманні обмежень і умов, передбачених Договорами і положеннями, прийнятими на основі останніх.
Свобода пересування осіб у вузькому смислі охоплює тільки свободу пересування працівників-мігрантів і членів їх сімей.
Згідно ст.45 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору) – всередині Союзу забезпечується вільне пересування робітників. Дальше деталізовано, що таке передбачає – відміну будь-якої дискримінації за ознаками національного громадянства між робітниками держав-членів у питаннях трудової діяльності, заробітної плати та інших умов праці.
При збереження обмежень, що являються виправданими з точки зору суспільного порядку, суспільної безпеки і суспільного здоров’я, вільне пересування робітників включає в себе право:
а) приймати реально зроблені пропозиції щодо працевлаштування в іншій державі-члені;
б) з цією метою працівники (робітники) мають право вільно пересуватися по території приймаючої держави-члена;
в) мають право проживати на території будь-якої держави-члена для здійснення там трудової діяльності у відповідності з законодавчими, регламентарними та адміністративними положеннями, що врегульовують трудову діяльність національних працівників (мається на увазі громадян відповідної держави-члена);
г) при дотриманні умов, які будуть встановлені регламентами Комісії, залишатися на території держави-члена після здійснення там трудової діяльності. Тобто, після закінчення такої трудової діяльності особи можуть залишатися і знову шукати роботу а тих самих правах, що і громадяни приймаючої держави-члена, або просто залишатися на території держави-члена. Останнє питання детально врегульоване Регламентом Комісії № 1251/70/ЄЕС “Про право працівників (робітників) залишатися на території держави-члена після припинення трудової діяльності в даній державі”.
Важливо відмітити, що усі вищезазначені положення ст. 39 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору) не підлягають застосуванню до роботи в публічній адміністрації.
Окремим питанням, яке необхідно розглянути в зв’язку зі свободою пересування робітників, виступає питання про правовий статус членів їх сімей. Очевидним є той факт, що навіть за відсутності формальних перепон у пересуванні для самого робітника, відсутність права свободи пересування для сім’ї такого робітника значно знизить його мобільність.
Дане питання детально врегульоване вищезгадуваним регламентом Комісії № 1251/70/ЄЕС та Директивою Ради №68/360/ЄЕС “Про відміну обмежень для пересування і проживання робітників із держав-членів”, які говорять, що таке право поширюється як на самого робітника, так і на членів його сім’ї.
Усі питання, пов’язані з працевлаштуванням громадян ЄС, що скористалися свободою пересування, включаючи питання про їх заробітну плату, соціальне забезпечення, медичний захист і т.д., повинні вирішуватися так само, як і з громадянами приймаючої держави-члена, тобто без дискримінації. Ці питання детально врегульовані цілим рядом нормативних актів ЄС і рішеннями Суду, а перш за все – Регламентом Ради №1612/68/ЄЕС “Про свободу пересування працівників (робітників) в Співтоваристві”.
Так, ст.3 вказаного Регламенту №1612/68/ЄЕС передбачає заборону на застосування норм будь-яких правових актів держав-членів, які обмежують подання заяв або пропозиції роботи, або право іноземних громадян на працевлаштування або здійснення трудової діяльності в якості найманого працівника, або застосовують щодо таких іноземних працівників умови, які не застосовуються щодо власних громадян.
Таким чином, нормативні акти ЄС передбачають надання працівникам, які є громадянами ЄС, усіх можливостей для працевлаштування в інших державах-членах і прирівнюють їх у всіх правах і обов’язках до працівників таких держав-членів. Крім того, нормативні акти ЄС забезпечують таким працівникам право на отримання пенсії після досягнення пенсійного віку в тій державі-члені, де вони працювали, а також право на проживання в такій державі-члені після виходу на пенсію.
Визначення працівника-мігранта, що застосовується в межах свободи пересування робітників, було сформульоване ст. 1 вказаного Регламенту №1612/68/ЄЕС. Згідно такого, робітником-мігрантом визнається такий громадянин держави-члена ЄС, який здійснює трудову діяльність в якості найманого працівника. Обов’язковими ознаками, що витікають з такого визначення, виступають: 1) наявність громадянства держави-члена ЄС; 2) здійснення роботи по найму.
В подальшому таке визначення тлумачилося Судом ЄС в багатьох рішеннях. Перш за все, Судом було визнано, що тлумачення визначення робітника являється виключною прерогативою права ЄС, а не національного законодавства, оскільки це є абсолютною необхідністю для однакового застосування свободи пересування робітників в усіх державах-членах.
Також Судом було встановлено, що до категорії робітників не відносяться особи, що здійснюють підприємницьку діяльність, а також особи, що приїхали до держави-члена з метою отримання освіти.
Окрім інших (забезпечення суспільного порядку, суспільної безпеки або суспільного здоров’я) передбачено обмеження свободи пересування робітників у вигляді так званого застереження про публічну службу. Мається на увазі положення ст. 45 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору), згідно якого – положення статті (щодо свободи пересування робітників) не повинні застосовуватися щодо роботи в публічній адміністрації.
Виникає необхідність сформулювати визначення публічної служби. В рішенні Суду дається визначення такій як “серії постів, які прямо чи опосередковано пов’язані зі здійсненням влади у відповідності з публічним правом і обов’язком зберігати суспільні інтереси держави або іншої публічної влади”.
В принципі, можна визнати, що застереження про публічну службу поширюється н службовців поліції, військових, державних чиновників, що мають владні повноваження, а не просто фінансуються з державного бюджету. Однак, у випадку, якщо держава-член все ж таки допустила громадянина іншої держави-члена до публічної служби, така держава не може відноситися до такої особи інакше, ніж до своїх власних громадян, що знаходяться на такій самій службі.
Свобода заснування
Свобода заснування є варіантом свободи пересування, але не для фізичних, а для юридичних осіб. Свобода заснування складається з двох основних компонентів: 1) свободи пересування підприємців; 2) власне свободи заснування юридичних осіб або інших форм, що не виступають юридичними особами.
Основні положення стосовно свободи заснування для підприємців (або осіб, що займаються самостійною діяльністю) визначено ст.49 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору). Згідно такої – в рамках нижче визначених положень забороняється обмеження свободи заснування громадян однієї держави-члена на території іншої. Дана заборона також поширюється на обмеження стосовно створення представництв, філій або дочірніх підприємств громадянами з однієї з держав-членів, що заснували власну справу на території будь-якої з них.
Свобода заснування включає в себе доступ до діяльності, що не являється найманою працею, і здійснення цієї діяльності, а також створення підприємств і управління ними на умовах, визначених законодавством держави такого підприємства для своїх власних громадян, при дотриманні положення розділу про капітал.
В положеннях названих статей а також в аналогічних контекстах термін “установа” використовується для позначення самостійної господарської (в т.ч. підприємницької) діяльності і її результатів – установ (підприємств) власної справи на території інших держав-членів (з утворенням юридичної особи або в якості індивідуального підприємця).
Відповідно “право заснування” (або “право установ”) означає право громадян чи комерційних юридичних осіб (господарських товариств) з однієї держави-члена відкривати власну праву і займатися самостійною господарською діяльністю на постійній основі в інших державах-членах ЄС.
Поняття “установа” в значенні даного розділу Договору не слід ототожнювати з установами як автономними підрозділами організаційного механізму ЄС, так само як і з аналогічними підрозділами апаратів держав-членів ЄС.
Виникає питання – чи обмежується право на свободу заснування фізичними особами, а якщо таке поширюється і на юридичні особи, то в якій мірі. Відповідь міститься в ст.54 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору) – установи, засновані у відповідності до законодавства держав-членів і які мають власну юридичну адресу, свою центральну адресу або своє головне підприємство в межах Союзу, прирівнюються в цілях застосування глави 2 “право заснування” Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору) до фізичних осіб – громадян держав-членів.
Під “установами” розуміють установи згідно цивільного чи торгового права (включаючи кооперативи) та інші юридичні особи, врегульовувані публічним чи приватним правом, за виключенням тих, які не мають своєю метою отримання прибутку.
Свобода надання послуг
Основи правового регулювання свободи надання послуг закріплені в главі 3 Договору про функціонування ЄС (в редакції Лісабонського договору). Стаття 56 такого говорить – в рамках нижче перерахованих положень забороняються обмеження вільного надання послуг всередині Союзу громадянами держав-членів, що заснували власну справу в державі-члені, іншій ніж та, в якій знаходиться отримувач послуг.
Європейський парламент і Рада, постановляючи у відповідності зі звичайною законодавчою процедурою, можуть поширити дію переваг, визначених положеннями даної глави (“послуги”) на постачальників послуг, які являються громадянами третіх країн і заснували власну справу всередині Союзу.
Послуги повинні вважатися “послугами” в значенні Договору там, де вони зазвичай надаються за винагороду з тієї причини, що вони не підпадають під дію положень про свободу пересування товарів, капіталів або осіб. Послуги, зокрема, включають:
а) діяльність промислового характеру;
б) діяльність торгового характеру;
в) діяльність ремісників;
г) діяльність вільних професій.
Послуги, що підпадають під дію свободи надання послуг, можна розділити на дві категорії:
1) послуги, що надаються на території іншої держави-члена, ніж держава-член, в якій знаходиться особа, яка надає такі послуги;
2) послуги, що надаються в тій самій державі-члені, в якій знаходиться особа, що надає такі послуги особам з інших держав-членів.
Послуга може надаватися на території іншої держави-члена, і особа, яка її надає, може з цією метою тимчасово здійснювати свою діяльність в державі, де надається така послуга, на тих самих умовах, які встановлюються такою державою-членом для її власних громадян.
Здійснюючи тлумачення даних норм Договору Суд визнав, що у відповідності з положеннями Договору держави-члени зобов’язані відмінити будь-які дискримінаційні правила між іноземцями-громадянами ЄС, що надають послуги на їх території і своїми громадянами, що надають такі самі послуги.
Крім того, Суд чітко зазначив, що держава-член не має права вимагати від осіб, що користуються свободою надання послуг, повного дотримання усіх тих правил, дотримання яких вимагається від компаній, заснованих в цій державі-члені для надання аналогічних послуг. Адже в протилежному випадку зникне будь-яка різниця між свободою заснування і свободою надання послуг.
Свобода пересування капіталів
Свобода пересування капіталів, нарівні зі свободою пересування осіб, товарів і послуг, а також свободою заснування, являється однією з основ функціонування єдиного ринку. На жаль, протягом довгого часу дослідження в цій сфері практично не проводилися, що було спричинено відсутність прямої дії відповідних положень установчого договору ЄС.
Для кращого розуміння сутності свободи пересування капіталів необхідно, перш за все, дати визначення такого поняття. Установчими договорами таке визначення не дається. Дану прогалину було заповнено рішенням Суду, згідно якого – “пересування капіталу” означають фінансові операції, що суттєво пов’язані з інвестуванням відповідних фондів.
Також Судом в його рішенні було визначено, що не бажаючи визначати кожен випадок, при якому відбувається пересування капіталів, вважаємо що в багатьох випадках пересування капіталів має місце, коли фінансові джерела, розміщені в одній державі, використовуються для інвестицій в іншу державу і інвестиція не перераховується назад в державу первинного місцезнаходження фінансових ресурсів в розумний строк.
Таким чином, науковцями робиться підсумок про те, що найбільш важливими складовими поняття пересування капіталів являються:
1) фінансові операції, пов’язані з інвестуванням;
2) інвестування ресурсів в іншу державу;
3) неповернення в державу свого первинного місцезнаходження в розумний строк інвестованих фінансових ресурсів.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 23; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!