Концепції етнонаціонального характеру українців.

Лекція 2. Витоки української культури.

Концепції етногенезу та формування українського етносу .

Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій. Серед них можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. Це: автохтонна, трипільська, ранньослов'янська, києворуська та пізньосередньовічна.

Автохтонна концепція (М. Грушевський, В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков). Поняття «автохтонний» походить від грецького auths – сам і chtones – земля) означає належний за походженням до даної території (землі), місцевий, аборигенний. Прихильники такого підходу відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме ці автохтони становили основну «генетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи.

Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично еволюціонізувало в одне зі скіфських племен – неврів, від них – в антів, а потім – у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці.

Прихильники міграційної концепції (П. Шафарик, Л. Нідерле, М. Фасмер) доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільнот. Ця концепція побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра.

Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо як перша, так і друга спираються на ідеї безперервності. Вважається, що основи трипільської теорії сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х рр. вона відродилася у дещо модифікованому вигляді. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на ґрунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем'я неврів, згодом – в антів і далі – у спільноту часів Київської Русі.

Ранньослов'янську концепцію походження українців багато сучасних учених вважає найбільш прийнятною. Прихильники цієї концепції витоки українців пов'язують безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Важливим арґументом на її користь є часовий фактор. Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях, не втрачаючи при цьому «аріаднину нитку», за якою йшло формування українців. Для обґрунтування цієї теорії використовуються писемні джерела (твори античних авторів), матеріали археології та етнолінгвістики.

Києворуська (давньоруська) концепція має два відгалуження. Представники одного з них стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен – волинян, полян, деревлян, хорватів, уличі», тиверців. Усі держави, навіть такі величезні поліетнічні конґломерати, як імперії (Римська, Британська, Російська, радянська та ін.), мали своє «консолідуюче ядро» у вигляді державотворчого «імперського» (панівного) етносу. В Давньоруській державі таким консолідуючим ядром виступали руси-українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.

Прихильники другої точки зору, що стала витвором радянської ідеології, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв. давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи — росіяни, українці та білоруси.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов'язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теорії полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у XII—XIII ст, а завершився лише у XIV—XV ст, після монгольської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині XIX ст, коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній самостійний розвиток. У 60–80-х рр. XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов'янських народів, що входили до складу СРСР На цій основі монтувалася теорія створення єдиної історичної спільності «радянський народ», що мав формуватися шляхом злиття всіх націй.

В кінці XIX ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов'ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово перебували на території України.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII–XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна», інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна.

Що стосується самоназви « українець », то вона довго була малопоширеною. Це пояснюється труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Концепції етнонаціонального характеру українців.

Микола Шлемкевич у своїй книзі «Загублена українська людина» (1954) наводить чотири історичні типи світоглядів, в яких, на його думку, уособлюється українство, «український світ» та намагається дати опис основних типів переживання дійсності українською людиною.

Перший тип він називає за М. Гоголем «старосвітськими поміщиками». Цей тип знаходить себе у щасті біологічного животіння й «тупіння в достатку», яке, мабуть, найповніше виражається в запитанні чоловіка-поміщика, зверненого до дружини: «А що ми покушали б матушка?».

Другий тип Шлемкевич називає «сковородянською людиною». Як і попередній тип, «сковородянська людина» означає кінець великої епохи. Але, на відміну від першого типу, вона, не бажаючи пристосовуватись до нової російської імперської дійсності, бачить своє щастя в особистому духовному самовдосконаленні. Вона настільки віддалилась від реалій соціального життя, що цей суспільний світ насправді й не помічає.

Третій тип має назву «гоголівська людина». Початково – це ті потомки козацької еліти, які захотіли й надалі брати активну участь у політичному житті тепер уже нової для них держави – Російської імперії. Але на цих шляхах їх чекало розщеплення національної й політичної самосвідомості. У нових реаліях вони, залишаючись етнічними українцями, політично ідентифікували себе з Росією.

Четвертий тип – «шевченківська людина» – має найбільші перспективи для відтворення й функціонування в сучасності. Схиляння перед розумом та його найвищим втіленням – наукою, а також таким моральним ідеалом, як вільний дух є для Шлемкевича найголовнішими рисами шевченківської людини. Саме цей тип світогляду був найповніше притаманний тим українцям, які будували нові форми української державності у 1917–1920-х роках, і саме люди цього світогляду створили державу «вільного духу» – Українську Народну Республіку.

Юрій Липа у своїй книзі «Призначення України»визначав 4 складники української пракультури і дав їм докладну характеристику: це трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура, за Ю. Липою, має етнічний зв´язок з пракультурою Малої Азії, тобто південнішою. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. Саме від трипільської цивілізації у нас психологія хлібороба, пошана до жінки, родинні звичаї, демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура – це культура північного Причорномор´я, де мешканці були змішані з еллінським етнічним типом. Понтійська культура іноді ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад тощо.

3. Готська пракультура. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість. Цікаве поєднання готської культури з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака.

4. Київсько-руська пракультура. Від неї в українців усвідомлення своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше придушуватися у ХVІІІ ст.

Дмитро Донцов стверджує, що суспільство має складатися з груп (каст), в основі розподілу на касти лежить принцип обдарованості. Філософ зазначає, що від народження людина отримує здатність до певної діяльності. Керувати державою має окрема каста, яку з самого народження готують до цієї справи. На думку філософа, талант керувати, так само як й інші таланти, є вродженим, але його необхідно розвивати.

Філософ зазначає, що існують психічні типи рас, зокрема, він виділяє нордійців, понтійців, медитеранців, середземноморців, динарців та остійців. Всі ці раси, на думку Донцова, розповсюджені в Україні. Найбільш придатною до керування є нордійська раса, яка раніше була представлена в Україні у великій кількості, але на сьогодні залишається небагато чисельною. Після нордійців, за вмінням керувати, йдуть понтійці, медитинарці та середземноморці, а найменш придатні до цього – динарці та остійці. Два останні типи розповсюджені серед представників української демократичної верстви.

Олександр Кульчицький визначає расову структуру українців як складну, до якої входять дві головні раси – динарська та східна (остійська).

Остійську расу філософ порівнює із формою кулі, а її основні риси шукає у групі почуттів досить великої глибини та винятково виразної якості (настрої). Через те, що ці настрої мають переважно спокійно-сумне забарвлення, тому людину остійської раси можна охарактеризувати як “елегійно-ідилічну”.

Символом динарської раси є «ламана лінія зигзагу», обличчя якої має найбільше з драматичної маски, витісненої внутрішніми бурями переживань; цьому відповідає динарська схильність і здатність до театрального мистецтва та музики. Загалом динарську людину О. Кульчицький відносить до типу “почуттєвої людини”, котра визначається особливо великою силою почуттів, тому її ще можна назвати “людиною афекту”, або “лірично-драматичною людиною” (“козацький ідеал”).

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!