Культура як соціальне явище, як феномен людського буття.

Лекція 1-2.

Культура як соціальне явище, як феномен людського буття.

1. Різноманітність підходів до вивчення культури, специфіка культурологічного знання.

2. Історія терміна “культура” і смисли, що втілені ним.

3. Культура як вираз специфіки людського існування в світі:

а) культура і природа, чуттєво-надчуттєвий характер культури;

б) людина і тварина, органічне та неорганічне тіло людини (специфіка людського способу передачі та успадкування досвіду);

в) культура як предметність і як діяльність. Опредмечення та розпредмечення.

4. Культура і цивілізація.

Ми часто чуємо слово “культура”, найповерховіше, на буденному рівні, — це те, чому ми повинні вчитися і слідувати. Це — норма, правило. Є культурні й некультурні люди. З’являється повчальний момент. Але людина не любить підкорюватись зовнішнім правилам і, сприймаючи культуру за те, що обмежує її, — відкидає. Виникає тенденція до спрощення культури, “антикультура”, але це теж стає нормою. Різні норми та правила упорядковані в ієрархію цінностей, але ....в чому вони укорінені?

Наука ставить завдання дослідити феномен культури неупереджено – об’єктивно, тобто намагається розглянути не лише один аспект або точку зору, а взяти всю повноту прояву. Класичне визначення науково-емпіричного підходу до культури дає Е.Тайлор: “Культура, або цивілізація, складається з знань, вірувань, мистецтв, нравів, законів, звичаїв та інших здатностей, набутих людиною як членом суспільства”. Тайлор досліджує первісне суспільство і первісну культуру, тому для нього не виникає проблеми охопити всю повноту культури, в той час як застосування цього принципу до більш розгалужених та складних форм є безперспективною задачею. Науково-емпіричний підхід найяскравіше втілений в галузево-професійному дослідженні культури. Культура вивчається в часткових, окремих проявах, в той час як підстави феномену культури не осмислені, не зрозуміло, чим тримається множинність проявів культури.

Філософія має свій підхід, а саме — розкриття інтуїтивно-підсвідомого змісту, виявлення того, що власне робить культуру культурою, тобто задача філософського підходу - з’ясувати сутність феномену культури, виявити її сутнісні характеристики. На зіткненні філософії та спеціалізованих галузей, особливо історії та мистецтвознавства, формується культурологічне знання.

Витоки культурології:

— германська культурфілософія (особливо Шпенглер);

— французька “Нова історична наука” (філософські корені та позитивно-наукові) .

Культурологія — історичне знання, але філософсько - глибокомисленне, таке, що тяжіє бути філософією доби, але не тою, що висловлює сама доба і не тою, що бачиться історику, який осягає її ззовні — це спосіб бачення світу, що даний в багатоманітності втілень (об’єктивацій). Втілене — це тіло культури. Воно і підлягає “развоплощению”, “розвтіленню”, поверненню в душевну стихію. Тим самим здійснюється розкриття того смислу, що був поштовхом до творчості, і далі — розкриття тих основних першосмислів, що лежать за речами доби. Це ніби розмова з Богом, мірою його присутності в людському.

Розкриваючи смисл поняття “культура”, з’ясуємо походження і смисл самого слова “культура”.

Перше теоретично оформлене уявлення про культуру виникає в Новий час. Саме в цей час вона набуває значення самостійного поняття.

Історія слова “культура”: Нідерман (нім. лінгвіст) свідчить, що слово “культура” в якості самостійної лексичної одиниці існує з ХУІІІ ст. До цього використовувалось в словосполученнях, позначаючи функцію чогось: cultura juris — виробленню правил поведінки; cultura scientiae — знань; cultura litterarum — удосконалення писемності.

В своєму походженні слово сходить до латинського colere — cultura ---- обробка , вирощування , догляд , поліпшення , і первісно відноситься до обробки землі . Часом походження слова зводять не до обробки землі, а до культу, поклоніння. Здається, тут немає протиставлення, бо первісна обробка землі невід’ємна від обожнення.

Первісна agricultura є священнодійством, а не просто колупанням землі. Але: в листі Ціцерона до Тускулана зустрічається вираз “культура духу є філософія” — дух треба удосконалювати обробкою. Саме в таких значеннях: «покращення, просвітництва, обробленості, освіченості» це слово і ввійшло майже в усі європейські мови.

В культі як первісній формі культури людина усвідомлює себе єдиною з природнім світом і залежною від його сил. Світ природних обставин та стихій наділяється волею, що визначає людське життя. Культ трансформується в культуру, коли стає наявною залежність врожаю не стільки від волі богів, скільки від якості обробки землі. Таким чином, в понятті культура знаходить вираз усвідомлення людиною своєї самостійної ролі в світі, специфічно її активності. Зміни в бутті людини, що відбулися на межі середньовіччя та Нового Часу і привели до появи нового поняття.

Епоха Відродження поклала початок новому типу культури, не тільки зверненої до людини, але й вихідної від неї. Культура губить свій культовий, традиційний характер і стає “витвором” людини, її діянням. Д. Манетті (ХУ ст.): “після первісного і ще не закінченого творення світу все було винайдене і доведено до досконалості нами. Адже наше, тобто людське, оскільки зроблено людьми, те, що навколо”.

“Людина — творець культури”, і в цьому її урівнюють з Богом, бо вона доводить, доробляє справу творіння світу. В будь-якому випадку, в світі існує щось, що людина може приписати і завдячити лише собі. Завдяки цьому людина ніби піднімається над обмеженістю свого фізичного існування. Від природи фізично обмежена істота, людина долає це і залучається до гармонії світового універсуму.

Головне досягнення гуманізму — погляд на людину, як вільну і самостійну особистість, що власним зусиллям виходить за межі своєї фізичної частковості. Своїм існуванням в світі людина встановлює межу, що відділяє і відрізняє її від інших форм життя.

Виникнення поняття “культура” засвідчує усвідомлення людиною її емансипації як від природного, так і від божественного світів. Світ культури — це світ людини, що твориться нею. В культурі людина постає не як створена істота, а як творча, не як об’єкт впливів, а як суб’єкт дій. В сферу культури входить те, на що спрямована творча діяльність людини, це той вимір буття, що постає олюдненим, домірний людині та опанований нею. Те, на що не розповсюджується творча активність людини, виходить за межі культури. Ці межі рухомі, але завжди в людському бутті є те, що підлягає культивуванню і переродженню та те, що виходить за межі людських здатностей та можливостей.

Сфера релігійно-божественна знаходиться на межі культурних зусиль людини – якщо не вважати релігію феноменом історично-соціальним, а бачити її результатом спілкування Бога та людини. В людському бутті присутні рівні підвладні людині (сфера культури) і рівні, на які влада людини не розповсюджується (сфера суто природного та сфера божественного). Але саме ці сфери є джерелом, що живить культуру.

Розкриваючи сутність феномену культури, осмислюючи поняття «культура», ми спочатку з’ясували історію самого слова і дещо сформулювали. А саме: культура утримується як цілісність співвіднесеністю її з людиною. Розкриваючи смисл і значення речі для людини, ми і розглядаємо її як феномен культури.

В самій по собі речі, що розглядається в своєму фізичному наявному бутті немає ніякого культурного смислу та цінності. В своїй самототожності річ є природою, байдужою до всього. Річ набуває смислу тоді, коли стає проявленням чогось іншого, знаком, символом іншого, надприродного, позаприродного буття. Здатність речі випромінювати з себе людський смисл і крім суто чуттєвого буття являти собою надчуттєвий шар буття, характеризує річ як предмет культури.

Ще один спосіб з’ясувати суть поняття — це протиставити його тому, чим воно не є, вказати межу, де культура перестає бути собою. Якщо взяти смисловим підгрунтям поняття “культура” людське буття, то такою протилежністю буде “природа”, “натура”:

n культура існує завдяки людині, є чимось зробленим, штучним;

n натура існує сама по собі, є породженою, природною (“естественной”).

Тобто, поняття “культура” фіксує наявність особливої сфери буття, що створена людиною, є продуктом її активності. Світ, в якому живе людина, створений нею, є надбудований над природою, є “другою природою” (Шеллінг). Але природна річ чи культурна річ не є чимось неспівставимим. І в другій природі діють закони першої. Не гублячи ні граму своєї природності, культурна річ набуває нової якості, нової природи — стає культурою. В цьому сенсі культура є сходинкою розвитку природи, але не поруч з іншими, суто природними етапами. Культура є такою “природою”, що вийшла за свої межі, набула нового рівня існування і діє тепер особливим чином під контролем людини, підпорядковується людині.

В діяльності людини присутнє прагнення очистити природу від випадкового чи другорядного, виділити суттєві риси, “чисті форми”, упорядкувати природній світ відповідно до людських цілей — цілеспрямовано, цілевідповідно. Таке упорядкування — суттєва відмінна риса культурного середовища, яке стає олюдненою природою.

Але сучасна екологічна криза часом суперечить баченню людської діяльності як гармонізуючої природній світ, навпаки, вона бачиться штучною, спотворюючою природу. В чому ж тут справа? Відступимо трохи в бік.

Людина — жива природна істота і як все живе потребує зв’язку з оточуючим середовищем, обміну речовин, вона також включена в коло перетворень. Але, на відміну від інших живих істот, вона не діє на природу своїми природними органами — руками, зубами..., сили яких є обмеженими і частковими, якими б досконалими вони не були.

Людина примушує одні тіла природи діяти на інші відповідно до ситуації, і це робить її дію на природу необмеженою і всебічною, універсальною. Людина діє не на частку природи, і сама не є її часткою, не підпорядковується дії природних законів. Вона сама використовує природні закони відповідно своєї мети, тобто робить природу частиною свого буття. Сферою людської діяльності є вся природа, а значить людина і має враховувати закони цілісної природи, а не тільки в межах вузької сфери. Поки людина діє, враховуючи тільки свою користь і користуючись для цього окремими законами природи, вона ще не зовсім вийшла за межі природного буття. Межі між культурою та природою рухомі і визначаються тим, наскільки людина освоїла свій власний спосіб буття, стала універсальною істотою. Культура це і є характерний для людини зв’язок між нею та всезагальним колом буття.

Тобто, людина має свою специфічну природу — культуру, в межах якої вона лише і здатна стати людиною. На відміну від природних живих істот, людина не отримує характерну для неї форму діяльності від народження. Вона має прижиттєво засвоїти її. В цьому смислі можна визначити культуру як “позабіологічний засіб успадкування досвіду”, як надбіологічний варіант адаптації до оточуючого світу, коли сам світ змінюється відповідно до цілей людини. Природа є вихідним пунктом людського розвитку, і як жива істота людина належить природі і потребує засобів до життя. Але в тваринному і рослинному світі, як правило, речовина засвоюється в тій формі, що вироблена природою. Результат такого засвоєння постає у вигляді організму істоти, що засвоює речовину (а якщо, крім суто живого, є “неживі” результати — гніздо, соти, мурашник — то вони є також відповідними до роду тварини, генетично визначеними). Вся життєдіяльність є органічною, її не можна відділити від фізично-фізіологічних функцій. Засобом такої життєдіяльності є пристосування до середовища з метою збереження та виживання органічного виду.

Суттєвим наслідком, результатом власне людського способу споживання є відтворення нею не лише свого органічного живого тіла. Вона створює особливий світ предметів, які мають смисл для інших людей і втілюють собою зв’язок між ними, накопичують специфічно людський досвід, тобто є “неорганічним тілом” людини. Саме за рахунок цього людина здатна жити в різних умовах, діяти універсально і цим самим змінювати себе, не змінюючи організму.

Людина удосконалює свої можливості, долає свою обмеженість, піднімається над кінцевістю свого існування. В культурі людина постає як істота, що змінюється внаслідок своєї специфічної діяльності, особливого зв’язку з природою. Існування людини є існування її в якості такої, що стає, а не є сталою і готовою. Тому буття людини розгортається у вимірі історії, коли минулі етапи не лишаються позаду, а зберігаються і відновлюються, приєднуючись до сучасності. Створена предметна форма множинності речей є лише зовнішньою формою культури. Її кінцевим, дійсним змістом і результатом є розвиток самої людини.

М. К. Мамардашвілі: “Культура виростає з того, що не могло б відбутися за природними законами, але ж якось відбувається і, відбувшись, спостерігається як певний ряд існувань, що розширюють можливості людини і є органами відтворення людського життя. Те, що ми не могли б зробити як природні істоти, ми робимо як істоти культури”. — Тобто, людина має свою специфічну природу – культуру, в межах якої вона лише і здатна стати людиною

Особливі риси існування людини в світі:

1) якості людини пов’язані з її біологічною неспеціалізованістю, програма способу життя не закладена генетично;

2) відсутність життєвої програми робить людину вільною, ні до чого не прив’язаною, доля її покладена на саму людину;

3) неспеціалізованість постає як універсальність, тобто людина може бути всім, а може бути нічим, історія через це має бурхливий характер;

4) розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує, але наявність організму не гарантує наявності розуму;

5) людина усвідомлює свою кінцевість, осмислює свою смертність.

Таким чином, людина розгортає свою життєдіяльність у сфері соціокультурних процесів, що існують на основі перетворення природи на елементи власної житттєдіяльності.

На місце традиційного для науково-емпіричного підходу розрізнення матеріальної і духовної культури філософсько-сутнісний підхід ставить розрізнення предметної форми культури та діяльнісної.

Розуміючи культуру як загальний спосіб буття людини, як специфічно людську діяльність, маємо розглянути, встановити її специфіку.

Ми виявили дві форми існування культури — предметно-тілесна і діяльнісна. Внутрішній зв’язок і динамізм діяльності розкривається через категорії «опредмечення» та «розпредмечення».

Опредмечення — перехід процесу, що здійснюється в об’єкт, перетворення діючої здатності в форму предмета.

Розпредмечення - зворотній перехід предметності в живий процес, в діючу здатність, розпредмечення — творче начало освоєння суб’єктом предметних форм культури та природи.

Опредмечення та розпредмечення відносяться не до природної системи, де індивід є частина природи, а є соціальними визначеннями діяльності, коли людина є універсально-творчою силою самої природи. Діяльність здійснюється так, що постійно відтворює ідеальне, яке існує лише постійно зникаючи в об’єкті і виникає знов в розпредмеченні. Людина – це істота, що вбирає та випромінює природні сили. Опредмечення та розпредмечення характеризують спосіб людського буття з боку його діяльнісного характеру, тобто як загальний спосіб відтворення суспільної історії. Предмет виступає як опредмечена людина і є дзеркалом її. Кожна річ, що обертається в людському суспільстві, є згустком людської діяльності, який „випромінює” багатоманітні смисли.

В ХУІІІ ст. французькі просвітники для позначення феномену культури використовують термін “цивілізація”. Воно вживається в однині і позначає стан, протилежний варварству. Тобто, поняття “цивілізація” виникає в межах теорії прогресу, коли історія людства уявляється як накопичення позитивних надбань і будь-які проблеми розв’язуються по мірі поступального руху історії. Таке бачення історії базується на підставі європейської історії, з точки зору якої розглядаються історії інших регіонів. Французькі просвітники називали цивілізацією таке суспільство, що базується на принципах розуму і справедливості. Використання терміну “цивілізація” вказує на зацікавленість соціополітичною сферою. Рівень суспільства, що позначається терміном “цивілізація” йде за ступенем “варварства” і характеризується суттєвими здобутками людства.

Ознаки цивілізації за Морганом:

1) поява держави та публічних законів;

2) поява великих міст;

3) обробка та використання металу;

4) поява писемності.

Поява цивілізації стабілізує суспільне життя і створює умови для накопичення історичного досвіду. Але рівень розвитку, необхідний для цивілізованого життя, супроводжується суперечностями між державою і людиною. Мета, що є центральною для всієї спільноти, дуже часто сприймається індивідами як зовнішня і чужа, ворожа. Тому стан цивілізованого життя потребує вирішення цієї проблеми. Можливі два шляхи, які постають варіантами, що розв’язують суперечність між державою та людиною:

1) просвітництво, удосконалення розуму окремого індивіда, що має засвоїти певний рівень освіти, щоб стати гідним громадянином суспільства;

2) повернення людини до первісної простоти, критика рівня культури, який сприймається як насилля над людиною і тому має бути усунений.

Першу тенденцію реалізують просвітники, акцентуючи увагу на моральному удосконаленні людини. В межах такого мислення розрізнення “культура” — “цивілізація” бачиться в тому, що цивілізація характеризує рівень технологічно-науковий, в той час як морально-антропологічна (людська) проблематика фіксується терміном “культура”. Культура не є засобом досягнення щастя і благополуччя, мета культури — моральний розвиток людини, підкорення природної людини вищій меті.

Друга тенденція реалізується натуралістичними теоріями, що чітко сформульовані Руссо. З такої точки зору високий рівень цивілізованого життя критикується як фальшивий і облудний, це “ троянди на кайданах, якими закуте людство”. Ідеальний стан розвитку в минулому, коли людина була єдиною з природою. Цивілізація привчає її до правил зовнішньої вихованості і благочинності, в той час як культура позначає внутрішнє, вольове начало творчої діяльності.

Існує ще один варіант розрізнення культури та цивілізації - акцентація на суперечностях цивілізації породжує розрізнення культури і цивілізації як різних мотивацій людської діяльності (Шпенглер, Бердяєв):

-- культура спрямована на творення символічних, самоцінних предметів. Вона релігійна, символічна, аристократична;

-- цивілізація спрямована на улаштування життя, корисливе і репродуктивне. Вона секулярна, натуралістична, демократична – це пізня стадія розвитку культури, певне виродження її.

На основі такого варіанту розрізнення М. Бердяєв висловлює думку, що звучить досить трагічно: „Культура завжди була великою невдачею життя”.

Висновки.

Культура — загальний спосіб буття людини як універсально-природної істоти. Сутністю такого способу буття є такий зв’язок людини з природою, в якому відбувається не просто засвоєння природної речовини у вигляді організму, але творення ніби другої природи — світу людських предметів, які є об’єктивацією, втіленням людських здатностей та можливостей. Внаслідок такої діяльності виникає світ не суто природних речей, але ідеальних абсолютних форм. Людина отримує можливість доторкнутися до абсолютних підстав життя (Бог, Дух, цінності, космос, універсум, природа...), а не лише відтворити себе як живу істоту.

Культура — та цілісність, повнота всіх моментів, всеєдність, що наявні в кожний момент часу. Тому культура не схоплюється аналітично в своїх розрізнених, роздріблених частинах. Але без розрізнення немає ні існування, ні пізнання. Культура постає перед нами у вигляді різних сфер людського буття, різних форм діяльності, окремих предметів, здатностей і можливостей людини, що мають бути окресленими в своїй специфічності і оформленості. Але розуміння не буде без зв’язуючої все цілісності. Кожний момент висвітлюється лише у співвіднесеності з цілим культури, інакше все розпадається і культура зникає, лишається геометрія форм і «фізика – хімія» якостей якихось речей. Цілісність культури співвіднесена з сутністю людини. Культура — ніби інакше ім’я людини. Людина — індивідуалізована культура, уособлена культура, здійснена, існуюча. Культура — буттєва форма людини, субстанція людського буття, всезагальність людини, тому культура — це тривалість часу, утримана в єдності усіх модусів часу — минулого, теперішнього, майбутнього. А точніше — тримання минулого і майбутнього в актуальному стані, тобто — в теперішньому.

Значить, культура — засіб творення теперішнього, постійного здійснення, “о-действительствование” минулого і майбутнього. Саме в культурі оживає минуле і майбутнє, набуваючи дійсності.

Питання для семінару № 1 .

Культура як соціальне явище, як феномен людського буття.

1. Багатоманітність підходів до вивчення культури. Особливості культурологічного знання.

2. Культура та природа. Чуттєві та надчуттєві речі. Символізм культури.

3. Культура як вираз специфіки людського буття. Людина і тварина.

4. Культура як предметність та як діяльність. Опредмечення та розпредмечення.

5. Культура та цивілізація:

Виникнення терміну „цивілізація” та його первісне значення.

Культура та цивілізація: тотожність та відмінність.

Література:

1. Історія світової культури. - К.,1999.- Р. 1-2.

2. Мамардашвілі М. К. Культура і думка // Філософська і соціологічна думка. – 1990. – № 6.

3. Лісовий А. Культура і цивілізація // Філософська та соціологічна думка. – 1993. – № 11.

4. Малахов В.А. Нація в світлі культури // Філософська та соціологічна думка. – 1993. – № 10.

5. Сапронов П.А.Культурология: Курс лекцій по теории и истории культуры.-СПб.,2001.

6. Мареева Е.В. Культурология.-М.,2000.

7. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій.-К.2002.-С. 14-18,473-496.

8. Греченко В., Чорній І. Історія світової та української культури.- К.,2000.

9. Ясперс К. Что произошло в доисторический период?// Смысл и назначение истории.- М.,1991.-С. 62-68.

10. Аверинцев С.С. Символ.// Софія -Логос. Словник.- К.,1999.-С.154-159.

11. Батищев Г. Опредмечивание и распредмечивание // Филос. Энциклопедия в 5-ти тт., Т. 4.-М.,1967.-С.154-155.

12. Унамуно Мигель де. Культура и цивилизация // Избранное в 2-х тт.- М.,1981.- С. 220-227.

13. Бердяєв М. Воля до життя та воля до культури // Філософська та соціологічна думка.- 1990.- №6.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 21; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!