Співідношення цивільного та приватного права України. Джерела приватного права України.
Підґрунтя розуміння засад визначення такого співвідношення було закладене ще в Стародавньому Римі, де один з найбільш блискучих теоретиків у галузі приватного права - Ульпіан поділяв приватне право на 3 частини: jus naturale ("природне право"), jus gentium ("право народів"), jus civile ("право цивільне", а точніше - "право громади") (Д. 1.1.2). Jus naturale (природне право) - це право, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й усім тваринам, що народжуються на землі і в морі та птахам; сюди ж відноситься й спілка чоловіка і жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3). Jus gentium ("право народів") - це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше - лише для людей у їхніх відносинах між собою (Д. 1.1.1.4). Крім того, існує jus civile ("цивільне право"), котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.
Отже, з точки зору загальної оцінки співвідношення вказаних груп правових норм виглядає як концентричні кола: найменше з них - "цивільне право" охоплює тільки відносини між громадянами Риму; "право народів" регулює не тільки відносини між громадянами Риму, але й між усіма людьми; найширше коло відносин охоплює "природне право", котре стосується усіх живих істот.
|
|
|
Тобто, головною відмінністю між цивільним та приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюються правовим регулюванням. Більш того, суб'єктний склад є не тільки головним, а й єдиним критерієм розмежування згаданих галузей права. Джерелом усього римського права є jus naturale ("право природне") як сума уявлень і норм, що стосуються понять "добро", "зло", "справедливість", "злочин", "правомірність" тощо (Цицерон М. Про обов'язки. I.VII.20-22).
І для природного, і для цивільного права так само, як і для "права народів", не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому.
Розмежування провадиться не за предметом правового регулювання, а за колом суб'єктів; "цивільне право" може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин.
Встановлення характеру взаємодії та взаємообумовленості між згаданими сукупностями правових норм має визначатися з урахуванням тих характерних властивостей, котрими визначалася їхня суть.
|
|
|
Для цивільного права (jus civile) характерні такі риси: воно суворо національне за своїм характером, його норми стосуються тільки римських громадян; від початку формування воно тісно пов'язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв) для цивільного права характерна сувора формальність, обов'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників цивільних відносин; jus civile відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагає невибагливий побут і торговий обіг. Значною мірою, саме такі вади jus civile як консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо і зумовили появу своєрідних "паралельних" систем права (зокрема, jus gentium), що регулювали ті самі або подібні відносини.
Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрату, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегринами, а також між перегинами та громадянами Риму. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для їх вирішення у цивільному праві, претор перегринів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Jus gentium від цивільного права відрізняється більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення. Воно розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долається, насамперед, така вада останнього, як дія щодо обмеженого кола суб'єктів.
|
|
|
Претором міським долалася інша вада цивільного права - надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб товарного обігу. Міський претор, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори ejus civile, надавав судовий захист, виходячи із прийнятих уявлень про справедливість, добросовісність, порядність, здоровий глузд тощо, тобто усього того, що можна об'єднати поняттям "природне право".
Своєрідним узагальненням преторської практики (прецедентів) та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали і оголошували претори перед вступом на посаду. Сукупність такої діяльності преторів та виданих преторами едиктів (збірників прецедентів) і складали jus praetorium або преторське право.
|
|
|
Отже, природне право, цивільне право, право народів, преторське право є не складовими римського права, а складовими його юридичних витоків, оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.
Сформоване таким чином єдине римське право поділяється на право приватне і право публічне, кожне з яких має у своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел (О. Підопригора, Є. Харитонов).
Значною мірою аналогічною за своїми методологічними засадами залишалася основа визначення співвідношення приватного та цивільного права протягом наступних тисячоліть. З погляду теорії приватного права такий підхід є виправданим і зараз.
Право як загальна категорія поділяється на право приватне і право публічне, котрі є абстрактними категоріями, які мають, швидше, методологічне значення.
Ці категорії притаманні певним цивілізаціям і не мають національної приналежності. Тому неточно вести мову про "приватне право України", так само як і про "приватне право Франції", "приватне право Німеччини" тощо. Натомість може йтися про "традицію приватного права у Франції", "традицію приватного права в Україні" тощо. Коли йдеться про "римське приватне право", то мається на увазі не приватне право Стародавнього Риму, а сукупність принципів та норм, що склалася в античному Римі, утворивши ідеальне, абстрактне право, спрямоване на визначення становища та охорону приватних інтересів окремої особи (суб'єкта приватного права).
Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то, очевидно, коректно буде вести мову про "цивільне право", підкреслюючи тим самим генезу та особливості певної галузі національного права.
Разом із тим і після встановлення засад співвідношення зазначених категорій, питання про взаємозв'язок понять "приватне право" та "цивільне право" у сучасному світі залишається достатньо дискусійним.
Так, в правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне право разом з торговельним правом є складовими приватного права (Франція, Німеччина та ін.).
В деяких країнах цивільне право тлумачать як категорію фактично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція та ін.). Слід зазначити, що така тенденція останнім часом стає усе більш помітною і у вітчизняному правознавстві, де вирази "цивільне право" та "приватне право" часто вживаються як синоніми (А. Довгерт).
Хоча такий підхід не можна визнати бездоганним з погляду методології приватного права, але з міркувань практичної доцільності й прагнення уніфікації законодавства, що має забезпечувати захист цивільних прав приватних осіб, його можна визнати прийнятним (з відповідними застереженнями стосовно вживання термінології, про які йшлося вище).
Для правознавства багатьох країн, що належали до так званої "соціалістичної" системи права (СРСР, НДР, Ч PCP та ін.), характерним було намагання виділити господарське та сімейне законодавство в окремі галузі, з прагненням надати останнім в перспективі статусу не складових права приватного, а самостійних галузей національного права.
В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення господарських та сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом дискусій.
Зокрема, з'ясуванню співвідношення цивільного та господарського права значна увага приділялася в процесі розробки проектів Цивільного та Господарського кодексів. Нового імпульсу спір набув після прийняття зазначених кодексів, чому сприяло те, що сфери застосування цивільного та господарського законодавства не були розмежовані достатньо чітко.
Слід зазначити, що вказана дискусія не має особливого наукового інтересу, оскільки у більшості випадків аргументи прихильників "господарського права" зводяться до декларації пріоритетності спеціального закону - Господарського кодексу) над загальним (Цивільний кодекс) та спроб довести, що цивільне право, яке ґрунтується на засадах "застарілого" римського права, поступається праву господарському, котре, на їх думку, є спорідненим з "прогресивним" американським "business law" (В. Мамутов, Г. Знаменський). Проте ці спроби виглядають неконструктивними з таких міркувань.
По-перше, визнання пріоритетності спеціального закону при врегулюванні конкретних відносин (проти чого, власне, ніхто й не заперечує) не означає, що спеціальне законодавство може суперечити засадам законодавства загального, і що засади останнього не враховуються при регулюванні тих чи інших відносин.
По-друге, протиставлення римського права та "business law" є надуманим, оскільки останнє грунтується на тих самих правових цінностях, втіленням яких є римське приватне право, котре у сучасному світі розглядається не як система правових норм Стародавнього Риму, а як юридичне втілення ідей та принципів правового становища приватної особи та підґрунтя її взаємин із суспільством.
З цих міркувань логічним є висновок про співвідношення цивільного права України (котре зараз, фактично, є синонімом права приватного) та господарського права як загального та спеціального законодавства, внаслідок чого останнє (господарське законодавство) має регулювати цивільні відносини відповідно до засад, встановлених цивільним законодавством, і не може суперечити останнім. За наявності таких суперечностей мають застосовуватися засади і загальні норми цивільного законодавства.
Отже, логічним є формування концепції оновленого цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами, з наданням можливості регулювання (в межах цивільного законодавства) відносин зі спеціальним суб'єктним складом нормами спеціального законодавства (підприємницького або "господарського").
Таким чином, поняття "цивільне право" може вживатися в декількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна. Однак визначальним є розуміння цивільного права як галузі права.
У цьому значенні цивільне право може бути визначене як сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.
Джерела приватного права
Термін "джерела права" може вживатися в кількох значеннях:
1) чинники, що створюють право;
2) форма, у якій виражена норма об'єктивного права;
3) ті матеріали, що містять інформацію про правову систему чи окремі правові норми, які існували раніше, але з часом відійшли в історію.
Такий підхід загалом відповідає традиції, що склалася у дослідженнях з цього питання у галузі загальної теорії права, і не суперечить розумінню суті цієї категорії у галузі приватного права.
Спираючись на таке посилання, коротко охарактеризуємо кожний з варіантів тлумачення поняття "джерела права".
По-перше, так можуть позначатися ті обставини, чинники, які породжують право.
Наприклад, в марксистському вченні про державу і право джерелом права традиційно вважалися матеріальні умови життя суспільства, якими, начебто, зумовлені усі елементи "надбудови" виробничих відносин, у тому числі право. Однак у правових дослідженнях, позбавлених такої яскраво вираженої ідеологічної спрямованості, джерелами права вважаються не лише матеріальні умови життя суспільства (хоча й вони також), але також особливості світогляду, історичного, соціального, культурного та національного розвитку, тобто ті чинники, що в сукупності становлять цивілізацію (Л. Мойсеева).
По-друге, як зазначалося вище, поняття "джерела права" є також узагальненим позначенням тих форм, у яких фіксуються (виражаються) норми об'єктивного права. Очевидно, тут точніше вести мову саме про "форми права". (Хоча з відповідними застереженнями їх можна іменувати також і "джерела права").
По-третє, цим терміном у галузі досліджень історії права позначають джерела інформації про право, котре існувало раніше, розрізняючи історичні, правові, літературні пам'ятки (О. Підопригора).
Найбільш точним з цих позначень є розуміння джерел права як чинників, обставин, що породжують право. Хоча з метою дослідження процесу формування приватного права цілком виправданим є вживання терміна "джерела права" стосовно джерел інформації, однак для того, щоб уникнути дублювання термінів, надалі доцільно вживати термін "джерела права" лише у першому із згаданих значень, маючи на увазі "джерела формування приватного права".
Враховуючи зазначене вище і ведучи мову про джерела приватного права, передусім, треба зробити застереження, що йдеться про чинники, елементи, які створюють у процесі їх взаємодії сукупність (явище, категорію) нової якості. При цьому маємо враховувати як матеріальні умови життя суспільства, так і культурні чинники. Це пов'язано з тим, що матеріальні умови існування певної локальної цивілізації, країни, етносу тощо змінюються залежно від того чи іншого періоду їх буття. Разом із тим культурні, національні чи регіональні традиції є достатньо сталим, стабільним фактором впливу, який формується протягом тривалого часу і зберігає своє значення протягом ще довшого проміжку часу.
З метою вивчення джерел приватного права, котре є наднаціональною системою, слід з'ясувати чинники формування саме цього феномену на узагальнюючому рівні. Тобто, аналізу підлягають не національні системи права чи обставини і чинники їхнього формування, а ті фактори, що справляли і продовжують справляти вплив на формування приватного права як наднаціональної категорії.
Перед тим, як розпочати визначення джерел формування приватного права, доцільно звернути увагу на те, що вони можуть бути розділені на 2 групи:
1) чинники, що формують право в цілому, як явище цивілізації (у нашому випадку - європейської);
2) чинники, що формують приватне право як складову частину (підсистему) права Європи.
До перших з них належать обставини, що визначають в цілому суть права Європи і зумовлюють основи його існування та подальшого розвитку.
До других мають бути віднесені фактори, якими зумовлені особливості приватного права не лише порівняно з правом Європи як системою більш високого порядку, але й з іншими підсистемами права Європи (наприклад, публічним правом) як явищами одного порядку.
Розглядаючи під таким кутом зору джерела права Європи, можемо віднести до них такі чинники.
По-перше, це традиція європейського права.
Тут слід зазначити, що термін "традиція" і поняття, які він позначає, незважаючи на їхню достатньо широку вживаність, належать до числа дискусійних.
Зокрема, у юридичній літературі нерідко йдеться про "правові традиції" як один з видів форм права. При цьому фактично ставиться знак рівності між правовими традиціями і правовими звичаями (Ю. Оборотов).
Не менш часто вживається вираз "традиція права" для позначення якоїсь із гілок розвитку тієї чи іншої системи права (Г. Дж. Берман, Є. Харитонов).
Крім того, термін "традиція" широко вживається в різних галузях знань, де також мають місце розбіжності щодо його розуміння.
На ці властивості терміна "традиція" звертав увагу Е. Шил з, котрий зазначав, що терміни "традиція" і "традиційний" належать до найбільш уживаних в словнику культурології і соціології, де вони використовуються для опису та пояснення повторення у майже ідентичній формі структур поведінки та характеру вірувань протягом кількох поколінь або ж протягом тривалого часу в рамках одного суспільства або регіонів, які мають певною мірою спільну культуру. Пояснення причин, чому вчиняється та чи інша дія або ж зберігається той чи інший підхід (розуміння), зводиться до того, що "такою є традиція", котра створює мотивацію і намір діяти певним чином, вірити у щось або дотримуватись чогось.
Враховуючи це розмаїття вживання терміна "традиція" і вважаючи разом з тим найбільш доцільним наголошування на його сумісних, визначальних рисах, надалі будемо тлумачити його стосовно поняття "традиція права" як правові цінності, категорії, інститути, норми, котрі протягом століть свідомо передаються від покоління до покоління (Г. Берман).
Маємо враховувати, що так само, як можна говорити про загальну традицію права, тобто про традицію права як суспільного феномену, можна вести мову і про традицію тієї чи іншої галузі права. При цьому поняття "традиція права" і "традиція права у певній галузі" співвідносяться як загальне і окреме (спеціальне).
Істотне значення у формуванні європейських традицій права відіграють основи, закладені ще римським правом, котре виступає як своєрідний еталон європейських правових систем. Звісно, не йдеться про те, що норми римського права застосовуються безпосередньо в реальному житті. Однак воно справило і продовжує справляти вплив на сучасне право Європи завдяки такому феномену як рецепція римського права, про що йдеться далі.
Саме в нормах римського права у юридичній формі зафіксовані положення природного права. Оскільки право Європи є наднаціональною системою права, що має основою так звані "загальнолюдські цінності", норми природного права є його важливим джерелом та підґрунтям. Ці норми охоплюють природні, невід'ємні права людини. Зокрема, вони зафіксовані в Загальній декларації ООН про права людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. й інших аналогічних міжнародних угодах. До таких норм належать право на приватне життя, право на приватну власність тощо.
Необхідно підкреслити, що ці права належать до джерел (норм) не тому, що закріплені в міжнародно-правових актах, а навпаки, - той факт, що вони є невід'ємними природними правами людини, зумовив необхідність створення відповідних актів.
По-друге джерелом права Європи є його концепція, тобто визначальна ідеологічна складова, інтегрована сума поглядів на суть, характер і значення права, що формується на основі європейської традиції права, положень природного права, котре стає таким чином складовою частиною згаданої концепції.
Виправданим здається вести мову як про загальну концепцію європейського права, так і про окремі концепції регулювання тих чи інших видів відносин в масштабах Європи, тобто про спеціальні, окремі чи цільові концепції. Якщо загальна концепція права Європи визначає його суть в цілому, то, наприклад, концепція захисту прав людини визначає основи, суть і характер правового забезпечення відповідних прав у Європі.
По-третє, джерелом права Європи є міжнародно-правові угоди.
Хоча підґрунтям таких угод є загальна концепція права Європи, що її дотримуються сторони, які домовляються, а при їх укладенні враховуються норми природного права і беруться до уваги традиції права, однак внаслідок досягнення певного компромісу створюються норми нової якості.
Таким чином, перелік джерел права Європи має такий вигляд:
1) європейська традиція права, що грунтується на положеннях римського права, котрі, у свою чергу, відображають ідеї природного права;
2) європейська концепція права;
3) міжнародно-правові угоди між європейськими країнами. Розглянемо джерела приватного права як ті чинники, обставини, що стали підґрунтям його змісту та суті, тобто, такі елементи, які створюють у процесі їх взаємодії сукупність (явище, категорію) нової якості. (Можна назвати це також "витоками приватного права").
Визначальними чинниками для них є те, що:
1) оскільки приватне право є наднаціональною системою права, що має основою так звані "загальнолюдські цінності", то головним його джерелом є норми природного права (право на життя, право на приватне життя, право на приватну власність тощо).
Як уже зазначалося, норми природного права не тому належать до джерел приватного права, що закріплені в міжнародно-правових актах, конституції держави або іншому законі (наприклад, у цивільному кодексі), а навпаки, - та обставина, що це є невід'ємні природні права людини, зумовлює необхідність створення відповідних законодавчих актів.
Разом із тим оскільки йдеться про "загальнолюдські цінності", то вони неминуче мали знайти відображення у філософських, морально-етичних вченнях. Саме останні й становлять світоглядну основу права взагалі і приватного права зокрема;
2) джерелом приватного права як категорії, перманентно властивої європейським цивілізаціям, є римське приватне право, що є своєрідним еталоном європейських систем приватного права. При цьому слід наголосити на тому, що йдеться не про "римське .цивільне право", а про "римське приватне право" як категорію, котра абстрагувалася від конкретних умов часу і місця, і виступає як наднаціональна європейська система правових цінностей, принципів і норм.
Вплив римського права на сучасні правові системи зумовлений існуванням такого феномену як рецепція права, що означає відродження, сприйняття духу, головних принципів, положень і окремих норм римського права на новому витку розвитку цивілізацій.
Рецепція римського приватного права може відбуватися у формах: вивчення римського права як загального надбання культури; вивчення римського права у юридичних навчальних закладах як юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формування світогляду майбутніх правників; дослідження, аналізу і коментування римських юридичних джерел; безпосереднього застосування норм і положень римського приватного права; використання норм римського приватного права як зразків при створенні нормативних актів (особливо при реалізації кодифікаційних проектів); використання римсько-правової методики створення нормативних актів або практики їх реалізації (застосування); сприйняття і використання основних принципів, ідей і категорій римського приватного права.
Звісно, запропонована класифікація виходить з необхідності виокремлення форм рецепції права у навчально-методичних цілях. На практиці рецепція, як правило, відбувається не в одній якійсь формі, а є наслідком їх поєднання і взаємодії. . Рецепція римського приватного права може бути різних видів. Оскільки рецепція не обов'язково є результатом безпосереднього контакту цивілізацій та їхніх правових систем у часі, то залежно від характеру контакту розрізняють рецепцію пряму і опосередковану (похідну).
Випадки прямої рецепції зустрічаються нечасто. Звичайно, вони мають місце тоді, коли нова локальна цивілізація достатньо дозріла для сприйняття досягнень культури, у тому числі права, в той момент, коли більш рання цивілізація згасає або вже згасла, але відтоді пройшло не надто багато часу, щоб були втрачені ідеї, пам'ятки, правові рішення тощо. Наприклад, рецепція грецького права у Римі, римського права у Візантії. Частіше ідеї римського приватного права, окремі його положення, правові рішення реципіюються опосередковано, шляхом запозичення їх з правової системи якоїсь країни, що вже реципіювала римське право (опосередкована, похідна рецепція). Наприклад, запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу (так само як їх створення частково є результатом опосередкованої рецепції - проміжною ланкою була рецепція римського права у Візантії у VI-X ст.).
Рецепція може бути як явною, так і латентною (прихованою). Це має місце у тих випадках, коли запозичення певних ідей або принципових рішень римського приватного права відбувається у процесі правотворчості, але при цьому в правовій доктрині держави декларується принципово інший підхід, відмова від "застарілого" права тощо. З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, при кодифікаціях цивільного законодавства в радянській державі, де офіційно заперечувалося значення римського права для розвитку радянського цивільного права, але фактично мала місце його рецепція при кодифікаціях цивільного законодавства в СРСР у 20-х і 60-х роках XX ст.;
3) джерелом приватного права також є норми національних систем права.
У кожній країні (у кожної цивілізації, кожного етносу тощо) існують свої уявлення про характер становища особи у суспільстві, можливість, межі і порядок захисту її прав.
Хоча ці норми ґрунтуються на певних загальних уявленнях про свободу індивіда, але, будучи пропущеними через специфічну (місцеву, національну) свідомість, вони набувають відповідного ідеологічного забарвлення, відтінків, а відтак, - за допомогою колізійних норм впливають на зміст приватного права, відображаючи вплив різних національних традицій у цій галузі;
4) джерелом приватного права є також міжнародно-правові угоди, що стосуються питань правового становища приватних осіб.
Хоча при укладенні таких угод враховуються норми природного права і беруться до уваги національні традиції права, внаслідок досягнення певного компромісу утворюються норми нової якості.
Будучи ратифікованими Верховною Радою України, міжнародно-правові угоди стають частиною національного законодавства.
Таким чином, джерелами приватного права Європи є:
1) традиція визначення статусу приватної особи, відображена у нормах природного права;
2) концепція приватного права у західній традиції, що ґрунтується на положеннях римського приватного права;
3) норми національного права (законодавства), що регулюють цивільні відносини;
4) міжнародні угоди та документи з питань визначення статусу приватної особи.
Договір лізингу
Лізинг є специфічним різновидом найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в собі ознаки купівлі-продажу (поставки). Підтвердженням цього є положення ч. 2 ст. 806 ЦК, відповідно до яких до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), купівлю-продаж та положення про договір поставки з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законодавством.
Основними нормативними актами в сфері регулювання лізингових відносин є ЦК (§ 6 гл. 58), ГК (ст. 292), а також Закон "Про фінансовий лізинг". Крім того, оскільки операції фінансового лізингу вважаються фінансовими послугами, на них поширюються вимоги Закону України від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та відповідних підзаконних нормативних актів. Серед підзаконних актів, що регулюють відносини лізингу, доцільно відзначити Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1904, Порядок використання коштів державного бюджету, які виділяються на надання кредитів для здійснення операцій з фінансового лізингу авіаційної техніки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 р. № 469, а серед відомчих - наказ Міністерства України у справах науки і технологій від З березня 1998 р. № 59 "Про затвердження нормативних актів щодо порядку фінансування інноваційних проектів, яким, зокрема, було затверджено Примірний договір фінансового лізингу та Примірний інноваційний договір, який передбачає застосування фінансового лізингу. Крім того, лізингові відносини, що складаються під час морських перевезень, регулюються спеціальним нормативним актом - Кодексом торговельного мореплавства України (глава 2 розділу VI).
Поняття договору лізингу
Згідно зі ст. 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізинго-одержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості Ь лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Схоже визначення лізингу містить ГК, ст. 292 якого визначає лізинг як вид господарської діяльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
ЦК називає передачу у лізинг майна, що належить лізингодавцю і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем, "прямим", а майна, що спеціально придбавається для передачі у лізинг відомому лізингоодержувачу - "непрямим" лізингом, по суті чітко виділяючи види лізингу:
1. Прямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу власного майна, набутого без попередньої домовленості з лізингоодержувачем. Відносини прямого лізингу регулюються зазначеними вище загальними положеннями ЦК та ГК з урахуванням положень про найм (оренду), а також у відповідних випадках - загальних положень про купівлю-продаж та положень про договір поставки.
2. Непрямий лізинг - передбачає передачу лізингодавцем лізингоодержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна. На відміну від прямого лізингу, відносини непрямого лізингу регулюються, окрім загальних положень зазначених вище нормативних актів, актом спеціальним - Законом "Про фінансовий лізинг", згідно з яким він називається, відповідно, "фінансовим лізингом". Згідно зі ст. 1 цього Закону за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
З огляду на суттєву різницю в правовому регулюванні видів лізингу, ознаки лізингу розкриватимуться з урахуванням зазначеної класифікації.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1563; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!