До історії питання соціокультурного підходу
Що стосується історико-хронологічних рамок вживання соціокультурного підходу до аналізу суспільних змін і трансформацій, слід зазначити, що у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі смислове навантаження міркувань про соціокультурне отримує різні, іноді полярні за значенням, модифікації [39, 44]. Одні автори переконані, що весь розвиток людства - це соціокультурний процес, від начала і до сьогоднішнього дня; таким чином можна виділити в ньому певні ступені залежно від вибраного дослідником критерію; часто роль такого критерію виконує конкретний тип технології. З таким підходом в його найвиразнішій формі ми стикаємося в американській соціології. Інші дослідники (перш за все філософ з Росії М. Каган) [див.: 14] вважають, що розвиток людства за своєю суттю став соціокультурним зовсім недавно, починаючи з другої половини XX століття, оскільки у всі попередні епохи між суспільством і культурою існувала спочатку прірва, а потім непаритетні відносини, і соціальність домінувала над культурою. Тому про соціокультурний за характером розвиток людства у минулому можна говорити лише умовно.
Втім, думки мислителів щодо останнього положення різняться і поділяються на ряд течій. Представники першого (М. Каган та ін.) вважають, що тільки в майбутньому - у розумно влаштованій соціокультурній системі - буде остаточно подолано багатовікове неузгодження суспільства і культури, соціальності і культурних програм, на місце якого мають прийти єдність, цілісність і гармонійність буття людства у всіх його проявах. Деякі дослідники, особливо західні, додержуються думки, що в співвідношенні "соціальне-культурне" в постіндустріальному суспільстві роль другої складової вже сьогодні що найменше рівна ролі першої, а у багатьох випадках і зовсім визначає її [39, 44-45].
|
|
|
Ми, слідом за авторами статті про основні поняття та положення соціокультурного підходу, схиляємося до цієї останньої інтерпретації розуміння соціокультурного розвитку і розділяємо думку про вихід культурного чинника на провідні позиції в постіндустріальному (постмодерному) суспільстві. Разом з тим, очевидно, доцільно внести деякі корективи і доповнення до висловлених позицій. На наш погляд, все залежить від досягнутої якості розвитку конкретного суспільства-системи. Ефективно і адекватно використовувати соціокультурний підхід можна тоді, коли вже сформувалася соціокультурна по суті реальність, яка, не дивлячись на внутрішньо амбівалентний характер, позбавлена диспропорцій і дисгармонії у співвідношенні її складових.
Тому різні етапи суспільного розвитку мають не тільки певну культурну якість, але і відрізняються за вагою культури в житті соціуму. Формування соціокультурної реальності - процес, що почався ще в первісному суспільстві. Для нього, особливо для його ранніх стадій, властива відсутність чіткого розмежування соціальних відносин і культурних дій, соціальної структури і культурних зразків; всебічний синкретизм первісності якраз і є проявом культурної якості даного етапу розвитку суспільства. Навіть ранньокласові соціуми, де культурні елементи до певної міри визрівають і починають виділятися, в цілому характеризуються безумовним і жорстким підкоренням культури суспільству, соціальності. Тому відносно цих соціумів (рабовласницьких і феодальних суспільств) зокрема і суспільства премодерна взагалі можна говорити про диктат соціальних відносин над культурою; самостійність культури і її саморозвиток могли проявлятися в зовсім незначному ступені і в дуже обмежених формах [39, 45].
|
|
|
Разом з тим в епоху премодерна, починаючи з Середньовіччя, поступово зароджуються основи нового типу взаємостосунків між культурою і суспільством; змістом цього процесу є розвиток і розширення автономії культури і щодо економічної, і щодо політико-правової структури суспільства, і щодо соціальності в цілому. Це дозволяє говорити про зародження на цьому історичному етапі соціокультурної реальності і перші кроки її оформлення.
|
|
|
В індустріальному (модерному) суспільстві культура стає все більш самостійною, посилюється її вплив на соціальні процеси, явища і відносини, але ступінь її суспільного значення поки залишається недостатньо високої, а поле власне соціокультурної реальності, хоча і розширює свої межі, все одно залишається невеликим. В цьому типі суспільства неспростовно домінують соціально-економічні відносини і техноцентризм, а культурні феномени тривалий час мають значення вторинних і другорядних. Проте можна вважати, що процес формування соціокультурної по суті реальності поступово набирає оберти. Разом з тим ми далекі від ідеалізації прогресу у взаємодії культури і соціуму цього періоду; очевидно, що даний процес мав протирічні, часто трагічні наслідки і амбівалентну природу, супроводжувався численними кризовими явищами [39, 45].
Постіндустріальне (постмодерне) суспільство стає першим типом суспільства, в якому і соціальні, і культурні чинники врівноважуються і формують власне соціокультурну реальність, що характеризується глибоким взаємопроникненням культурних і соціальних процесів і явищ. Культурні складові суспільства тепер розглядають нарівні з іншими - перш за все матеріально-економічними і соціально-політичними чинниками - як паритетні; тому вживання терміну "соціокультурний" щодо такого типу суспільств може вважатися в науковому плані цілком легітимним [див. також: 14].
|
|
|
Використовування тричленної періодизації суспільного розвитку дозволяє плідно використовувати також ідеї системно-еволюційної версії соціокультурного підходу. На наш погляд, традиційні суспільства, особливо архаїчні, створювали прості соціальні системи, що зароджувалися, розвивалися і зникаючі спонтанно, хаотично, під впливом багатьох зовнішніх чинників (природних катаклізмів, міграцій, завоювань і т.п.). В цих традиційних суспільствах культура, як вже наголошувалося, ще займала вторинне, допоміжне, несамостійне місце в соціумі; його структура була слабо диференційованою, шар еліти - нечисленним, а її функції носили в основному адаптивний або відтворювальний характер. Подальший розвиток приводить до перетворення простих соціальних систем в складні (етап індустріального, або модерного суспільства), де соціальність продовжує панувати, але культурні чинники поступово придбавають автономію; створюється соціокультурна за характером реальність; зовнішні впливи втрачають визначаючу роль; соціальна структура ускладнюється, стає гетерогенною з відповідним збільшенням ступеню її ієрархованості; еліти все частіше починають виконувати креативні функції, перш за все по виробленню культурних інновацій; ці культурні інновації активно формуються у сфері матеріальної культури, але представники нових еліт все частіше пропонують і нові ідеї, гасла і програми. Часто до еліт входить така соціально мобільна і рухома група як студентство.
Лише з другої половини XX століття, у міру формування соціокультурної реальності, починається перетворення соціуму в складні соціокультурні системи, які самовідтворюються і саморегулюються на базі певних культурних програм, що активно виробляються елітою перш за все у сфері духовної культури, а зовнішні впливи при цьому залишаються мінімальними. От чому дослідники в області синергетики підкреслюють, що складна соціокультурна система повинна відрізнятися здібністю до самоорганізації, коли вона без специфічного впливу ззовні придбаває певну просторову, тимчасову і функціональну структуру [4, 119].
Не можемо не відзначити, що в українській соціології зараз росте кількість публікацій, присвячених власне третій версії соціокультурного підходу і його окремим аспектам.
Дата добавления: 2021-03-18; просмотров: 53; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!