ІІ. Статті у наукових фахових виданнях:

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

 

РУСНАК Іван Степанович

УДК 373 (71)

 

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА В КАНАДІ

(кінець ХІХ – ХХ ст.)

 

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

 

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

 

Київ 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України

 

 

Науковий консультант:  доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, завідувач кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

 

 

Офіційні опоненти:

- доктор педагогічних наук, професор Вихрущ Анатолій Володимирович, Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти, проректор з наукової роботи;

- доктор педагогічних наук, професор Пометун Олена Іванівна, Київський інститут внутрішніх справ при НАВС України, кафедра правової та соціальної педагогіки;

- доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Ярмаченко Микола Дмитрович, радник президента АПН України.

 

 

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний університет імені М.Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця.

 

 

Захист відбудеться " 11 " січня 2001 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою:

04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

 

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України.

 

Автореферат розісланий " 8 " грудня 2000 року.

 

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                    Легкий М.П.

 

Загальна характеристика роботи

 

Актуальність теми. Розбудова національної системи освіти на сучасному етапі розвитку Української держави вимагає залучення до цього процесу багатовікового педагогічного досвіду, в тому числі й того, що створювався українцями, які проживають поза межами нашої Вітчизни. Проте українська діаспора, передусім західна, зберігає і примножує рідну культуру, звичаї, традиції, зрештою свою національну самобутність. Каталізатором цього процесу, як засвідчує історичний досвід, є рідномовне шкільництво. Воно дає молодим поколінням зарубіжних українців не тільки знання рідної мови, а й виховує їх у національному дусі, формує національний характер, свідомість і самосвідомість, спонукає в сучасних умовах шукати нових способів спілкування зі своїми співвітчизниками в материковій Україні.

З огляду на це особливої уваги заслуговує життєдіяльність української діаспори в Канаді, що налічує нині майже один мільйон осіб. Як етносоціальний феномен вона існує вже понад сто років. За цей період відбулася значна її трансформація: з малоосвіченої, політично і національно несвідомої маси іммігрантів наприкінці минулого століття українська етнічна група в Канаді на сучасному етапі перейшла в стадію соціально оформленої діаспори, оскільки має свою сформовану інтелігенцію, яка злилася з місцевою елітою, а також досягла значних матеріально-культурних здобутків, порівняно з іншими (не основними) групами. Завдяки цим якостям вона активно впливає на політику федерального та провінційних урядів не тільки всередині держави, а й на міжнародній арені.

Вирішальним чинником у процесі консолідації розрізнених груп іммігрантів на першому етапі свого перебування в Канаді у потужну сучасну етнічну меншину виступає рідномовне шкільництво. В умовах канадських реалій воно стало насамперед виявом національної свідомості цієї спільноти, і водночас активним чинником національного виховання канадських українців, формування їх самосвідомості, а отже, й збереження самобутності як етнічної меншини від початків еміграції й до нашого часу. Досвід української діаспори Канади в цій галузі суспільного життя може активно використовуватися в сучасних навчально-виховних закладах України. Адже багато з тих проблем, розв’язанням яких ми займаємося лише в останні роки, для канадських українців стали складовими їх історико-педагогічного досвіду. Йдеться передусім про національно-духовне, моральне, родинне виховання тощо. Це важливо ще й тому, що на сучасному етапі філософія української освіти вимагає нового методологічного осмислення. До того ж пізнання історії педагогіки України як цілісного явища неможливе без поглибленого об’єктивного аналізу специфіки її розвитку в окремих регіонах і країнах поселення українців, історико-педагогічні закономірності якого можна виявити на підставі синтезу й узагальнення результатів таких досліджень.

Водночас у нинішніх умовах, що склалися на північноамериканському континенті, українське шкільництво, щоб і надалі виконувати свої консолідуючі етнокультурні функції в житті спільноти, потребує допомоги з боку Української держави, тісної співпраці громадських організацій, наукових і освітніх установ обох країн. Адже підтримка своїх співвітчизників у діаспорі є сучасною нормою міжнародного права.

Аналіз педагогічної ретроспективи дає можливість переконатись, що українське шкільництво в Канаді розвивалося під впливом двох головних факторів. Особливості й тенденції його еволюції зумовлювались насамперед соціально-культурними умовами та державною політикою в галузі освіти федерального і провінційних урядів. Офіційні кола Канади вважали школу найефективнішим чинником асиміляції іммігрантів, тому від витоків еміграції брали під свою опіку молоде покоління поселенців, щоб якомога швидше інтегрувати його в канадське суспільство. Однак визначальним фактором розвитку рідномовного шкільництва все ж таки були внутріетнічні потреби української спільноти дати дітям і молоді знання рідної мови, історії, культури, здійснювати їх національне виховання, готувати до практичної реалізації української національної ідеї. У процесі історичного розвитку змінювалися суспільно-політичні та соціально-культурні умови, розширювався зміст освіти, вдосконалювалися шляхи його реалізації, але стабільною залишилася головна мета українського шкільництва в умовах полікультурного суспільства: сформувати національно свідому, гармонійно розвинену українську людину, яка є патріотом України і громадянином Канади водночас. На сучасному етапі розвитку української етнічної меншини рідномовна освіта й національне виховання можуть бути одним із головних чинників її саморозвитку, засобом збереження етнокультурної самобутності канадських українців і на більш віддалену перспективу. І все ж, незважаючи на важливу етносоціальну роль української діаспори Канади у внутрішньому житті країни і на міжнародному рівні, вона тривалий час залишалася поза увагою вітчизняних дослідників.

Першою і єдиною в 60-х рр. монографією з проблем еміграції до Канади стала праця А.М.Шлепакова “Українська трудова еміграція в США і Канаду (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.)”.

У наступні десятиліття українська наука не виявляла особливого інтересу до життя українців Канади. Наприкінці 70-х років вийшло одиничне дослідження з даної проблеми - монографія Л.О.Лещенка “Фермерський рух в Канаді. 1900-1939 рр.”.

З початку 90-х рр. дослідження вітчизняною наукою української діаспори в Канаді значно активізувалося. У ґрунтовних працях В.Євтуха, О.Ковальчук, Б.Лановика, Л.Лещенка, В.Макара, Ю.Макара, О.Сича висвітлено важливі аспекти історії та життєдіяльності етнічної меншини канадських українців, її сучасний стан і перспективи розвитку. У цих дослідженнях, а також у дисертаційних роботах Л.Булай, М.Лещенко, С.Федуняка, Г.Філіпчука аналізуються окремі проблеми розвитку українського шкільництва в Канаді.

Науковий інтерес викликають також колективні праці “Українські канадці в істо­ричних зв’язках із землею батьків” (1990), “Зберігаючи українську самобутність” (1992), довідкові видання “Зарубіжні українці” та “Українці в зарубіжному світі” (1991).

Серед періодичних наукових видань заслуговує на увагу збірник “Українська діаспора”, що виходить з 1991 р.

Помітних результатів у дослідженні ряду суттєвих проблем з історії українського шкільництва в Канаді досягнуто зарубіжними україністами. Важливі факти, науково обґрунтовані вірогідні ідеї містять праці канадських дослідників і педагогів-практиків Б.Білаша, І.Боднарчука, М.Боровика, М.Іванчука, П.Кравчука, М.Лупула, О.Мартиновича, М.Марунча­ка, Я.Петришина, Д.Прокопа, Яра Славутича, І.Шкварока та ін.

Проте названими вище працями далеко не вичерпуються проблеми, що стосуються обраної нами теми. В сучасній українській педагогічній науці, як вітчизняній, так і зарубіжній, практично відсутнє дослідження, в якому на широкому, належно опрацьованому фактичному матеріалі українське шкільництво Канади розглядалося б як цілісний динамічний процес, що значною мірою забезпечує розвиток української етнічної спільноти й збереження національної самобутності канадських українців, сприяє гармонізації міжетнічних стосунків у поліетнічній державі; як складова вітчизняної педагогічної думки й освіти та важливий чинник впливу на розвиток рідномовного шкільництва в українській діаспорі.

Все вищеозначене зумовило актуальність і вибір теми дослідження “Розви­ток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукової тематики кафедри педагогіки Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича “Історико-педагогічні проблеми професійної підготовки вчителів у системі неперервної освіти” (номер державної реєстрації 0199 u 001862). Його реалізації сприяло стажування автора в Саскачеванському університеті (Канада) у рамках міждержавних науково-культурних зв’язків.

Об’єкт дослідження: національна освіта українців Канади.

Предмет дослідження: процес становлення і розвитку українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХ століття).

Метою дослідження є системне висвітлення процесу становлення й розвитку українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХ століття).

Відповідно до об’єкта, предмета й мети дослідження визначено такі завдання:

· з’ясувати історико-економічні та соціокультурні передумови зародження і розвитку українського шкільництва в Канаді;

· науково обґрунтувати періоди, виявити тенденції й особливості розвитку національної освіти канадських українців;

· простежити еволюцію цілей, змісту, організаційних форм національної освіти українців Канади;

· дослідити напрями становлення рідномовного шкільництва в діаспорі;

· виявити вклад українських політичних, культурно-просвітницьких і релігійних організацій у становлення й розвиток освіти канадських українців;

· здійснити якісний аналіз досягнень українського шкільництва в Канаді та обґрунтувати можливості їх використання в сучасній педагогічній науці і практиці.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використані такі методи: загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація тощо зібраного емпіричного матеріалу); хронологічний (у дослідженні процесу становлення й розвитку системи українського шкільництва в Канаді з кінця ХІХ ст і впродовж ХХ ст.); теоретичний (аналіз вітчиз­няної та зарубіжної літератури з досліджуваної проблеми, та архівних джерел); історичний (аналіз передумов і тенденцій розвитку державної і національної освіти канадських українців, теорії і практики навчально-виховної діяльності українських освітніх закладів у Канаді); контент-аналіз матеріалів періодичних видань і архівних даних, документації канадських органів освіти, зарубіжних інформаційних джерел; опитування (бесіди, інтерв’ю з керівниками, учителями та учнями державних і сепаратних шкіл, курсів українознавства; громадсько-культурними діячами); спостереження за організацією навчального процесу в державних двомовних школах.

Джерела дослідження. Для аналізу розвитку українського шкільництва в Канаді автором опрацьовано значну кількість джерел, які зберігаються в державних установах України й Канади, архівах громадських організацій і приватних осіб.

Основою для дослідження стали різноманітні документи і матеріали, які автор опрацював у канадських архівах. Так, з фондів Національного архіву Канади (RG 76, M 2269, M 7, MG 10) дисертант використав повідомлення канадських державних службовців про поселення українців, їх матеріальне становище, побутові умови, господарські успіхи, освітній рівень, володіння англійською мовою, організацію двомовних шкіл і т. ін.

Джерельну базу дисертації склали також офіційні публікації канадських державних установ – звіти міністерств освіти провінцій Манітоба, Альберта, Саскачеван, статистичні збірники, що видавалися статистичною службою Канади, матеріали переписів канадського населення, що проводилися, починаючи з 1901 р., а також українських громадських організацій – матеріали Конгресу українців Канади, Світового Конгресу вільних українців і т.ін.

Досить велику і важливу групу джерел склали численні альманахи, збірники, календарі, мемуари, підручники, посібники, сучасні наукові праці. 

Джерельну базу дисертації збагатили матеріали преси. Зокрема, автором широко використані газети українських переселенців “Свобода”, “Канадійський Фармер”, “Канадійський Русин”, “Український Голос”, “Новини” та інші, в яких вміщено корисну інформацію про життєдіяльність української меншини на канадській землі.

Активно використовувалися монографічні дослід­ження, статті, брошури, збірники, альманахи, календарі, газети і журнали, бібліографічні збірники, каталоги з фондів Національної наукової бібліотеки України ім.В.Вернадського, бібліотек української діаспори (м.Київ, м.Львів), бібліотеки Інституту історії НАН України, Наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України, наукових бібліотек Київського, Львівського, Прикарпатського та Чер­нівецького університетів, Одеської державної наукової бібліотеки ім.О.Горького та ін.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІХ-ХХ ст., впродовж якого відбувалася еміграції українців до Канади, становлення і розвиток їх національного шкільництва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

· вперше комплексно, з використанням значної кількості матеріалу досліджено передумови, процес становлення і розвитку українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХ століття);

· вперше здійснено періодизацію, виявлено тенденції й особливості розвитку національної освіти українців Канади;

· розкрито еволюцію цілей, змісту, форм і методів освіти канадських українців;

· досліджено вклад українських політичних, культурно-просвітницьких і релігійних організацій, періодичної преси у становлення й розвиток українського шкільництва в Канаді;

· у науковий обіг введено значну кількість нових документів, фактів, теоретичних ідей, що сприятиме відтворенню правдивої історії національного шкільництва, його ролі в життєдіяльності української діаспори в Канаді, у гармонізації субетнічних відносин.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дають можливість усунути ряд прогалин в історії вітчизняної освіти і педагогічної науки. Основні положення, висновки, оцінки, зібраний фактичний матеріал можуть бути використані при розробці навчальних програм з історії педагогіки України і загальної педагогіки, програм спецкурсів і спецсемінарів з педагогічних та історичних дисциплін для студентів і слухачів курсів підвищення кваліфікації працівників освітніх закладів; при написанні нових підручників і посібників з історії педагогіки України, проведенні навчальних занять з педагогічних дисциплін у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації та в системі післядипломної освіти, підготовці дипломних робіт, магістерських і кандидатських дисертацій.

У період розбудови національної системи освіти в Україні, інтеграції її у світовий освітній простір доцільно скористатися досвідом канадських українців у реалізації ідей гуманізації навчально-виховного процесу, національного, релігійно-морального та громадянського виховання, взаємодії сім’ї – родини – школи – громадськості у навчанні й вихованні підростаючих поколінь.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані Державним комітетом України у справах національностей та міграції при реалізації урядової програми “Українська діаспора”. Досвід Канади в галузі освіти етнічних груп може стати зразком для Міністерства освіти і науки України при виробленні державної політики щодо освіти національних меншин, підготовці навчальних планів і програм, підручників і посібників, методичних комплексів для їх освітніх закладів.

Результати дослідження впроваджені автором у спецкурс “Педагогіка української діаспори”, що викладається в Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича з 1994 р., а також використовуються викладачами педагогічних дисциплін Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, Львівського національного університету ім. І.Франка, Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка, Запорізького державного університету, Тернопільського педагогічного університету ім. В.Гнатюка.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці досліджено становлення і розвиток українського шкільництва в Канаді, здійснено періодизацію, виявлено тенденції й особливості еволюції цього процесу, проаналізовано вклад громадських організацій та преси канадських українців у розвиток їх національної освіти в цій країні. Здобувач є автором цих ідей і в спільних публікаціях матеріалів і тез конференцій. У монографії “Іван Боднарчук. Життя і педагогічна діяльність” йому належить § 3.2 “Педагогічний потенціал художніх творів І.Боднарчука”.

Апробація результатів дисертації проведена в міжнародних, всеукра­їн­ських і регіональних конференціях: “Общественное сознание и общественные отношения в условиях перестройки” (Чернівці, 1990), “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (Чернівці, 1993), “Молодь і проблема конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (Чернівці, 1994), “Перший український педагогічний конгрес і сучасність” (Івано-Франківськ, 1995), “Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка” (Івано-Франківськ, 1996), “Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці, 1996), “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми” (Чернівці, 1996), “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття” (Київ, 1997), “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), “Ідеї національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 1997), “Підготовка педагогічних кадрів і діяльність закладів нового типу в системі національної освіти: досвід і перспективи розвитку” (Чернівці, 1998), “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (Київ, 1998), “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1998), “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти” (Чернівці, 1999), “Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді” (Івано-Франківськ, 1999), “Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання” (Чернівці, 1999), “Проблеми сучасного підручника” (Київ, 1999).

Основні положення та висновки дослідження висвітлювались у виступах на обласних нарадах-семінарах педагогічних працівників, в обласному інституті післядипломної освіти, на засіданнях методичних об’єднань у загальноосвітніх школах.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в трьох монографіях (загальний обсяг – 34 друк. арк.) та у 43 статтях, тезах доповідей, з них - 34 одноосібних.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний текст дисертації викладено на сторінках. Робота містить ... таблиці, ... додатків. Список використаних джерел складає ... найменування.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, її хронологічні рамки, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, показується його зв’язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Соціально-економічні та культурологічні умови розвитку української спільноти в Канаді як передумова виникнення шкільництва” розглядаються основні періоди й особливості формування української спільноти в Канаді як рушійного чинника становлення й розвитку етнічного шкільництва.

Встановлено, що еміграція українців до Канади та інших держав наприкінці ХІХ ст. зумовлена надзвичайно складним економічним становищем, політичним і національним гнітом, якого зазнавав тоді український народ. Уряд Канади, зацікавлений у розв’язанні певних економічних і соціальних проблем (освоєння необжитих прерій Заходу, збільшення кількості населення, приріст робочої сили) прийняв щодо іммігрантів ліберальні закони: відсутність обмежень стосовно національності, освіти, віросповідань, політичних поглядів. Крім того, переселенці мали можливість швидко отримати земельний наділ (гомстед) розміром 160 акрів, працевлаштуватись. Ці передумови й визначали активність імміграції українців: з 1891 р. до початку першої світової війни їх прибуло до Канади понад 170 тисяч.

У міжвоєнний період (20-30-і рр.) імміграційні закони 1919 р. (підвищення розмірів майнового цензу при в’їзді, тестування на грамотність) і 1936 р. (переселення для об’єднання родин або ведення власного сільськогосподарського виробництва), економічна криза 1929 - 30 рр. змінили динаміку імміграції. Однак і за цих умов українську спільноту Канади поповнили понад 67 тисяч переселенців.

У післявоєнний період федеральний уряд внаслідок наполегливих дій української спільноти, насамперед Комітету Українців Канади (КУК), дозволив в’їзд українцям, які знаходилися в таборах для переміщених осіб, але при умові, що вони мали родичів тут і не були військовими злочинцями. За таких обставин до цієї країни у 1947-1954 рр. прибуло приблизно 37 тисяч осіб, а в наступні десятиліття – більше дев’яти тисяч переселенців.

Імміграційні закони Канади 90-х рр. суттєво пригальмували в’їзд українців до країни. За кількістю іммігрантів Україна посідає 58 місце, а за умовами імміграції українці перебувають на 146 місці. У зв’язку з цим українські громадські організації Канади розгорнули масову кампанію за внесення змін до імміграційного законодавства щодо “пом’якшення” умов в’їзду до Канади своїх земляків з України та інших країн Європи.

Досліджено, що основи формування української етнічної спільноти заклала масова імміграція українців до Канади, що відбулася в 1896-1913 рр. Емігранти заселяли необжиту територію степових провінцій - Манітоби, Альберти, Саскачевану. Поселялися груповим, блоковим типом, що допомагало поселенцям легше виживати в складних кліматичних, соціально - економічних та побутових умовах прибраної батьківщини і водночас продовжувати родинне та громадське життя тим способом, до якого звикли в рідному краї. Вони давали новим населеним пунктам українські назви (Правда, Ярослав, Дніпро, Богдан, Куліш, Січ, Буковина та ін.), будували тут церкви, читальні, народні доми, налагоджували культурно-просвітницьку роботу. Організатором національно-духовного життя в цей період виступала церква. З метою збереження етнічної тотожності в українських поселеннях засновувалися світські організації і товариства (“Просвіта”, “Січ”, “Сокіл”, “Рідна Школа”). Вони розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність для навчання молоді української мови, історії, культури, передачі їй віри батьків, звичаїв і традицій рідного народу. Першими центрами громадського життя іммігрантів стали столиці провінцій Манітоби - Вінніпег, Альберти - Едмонтон. Згодом культурно-просвітницькі організації виникли і в провінціях Саскачеван, Британська Колумбія, Онтаріо. Вони представляли різні релігійні та політичні течії, але співпрацювали у вирішенні загальноукраїнських справ (вивчення рідної мови, організація державних двомовних, рідних і парафіяльних шкіл, виступи проти шовіністичної політики англосаксонців та ін.). Важливим чинником внутріетнічної консолідації і захисту етнокультурних прав поселенців виступала українська преса (“Канадійський Фармер”, “Український Голос”, “Канадійський Русин” та ін.), народні віча і провінційні з’їзди українців, які обговорювали стан і перспективи розвитку українства в Канаді, виробляли шляхи інтеграції етнічної спільноти в канадське суспільство.

На основі аналізу джерельної бази показано, що еволюція української етнічної спільноти в Канаді значно прискорилась у 20-30-і рр. Вирішальний вплив на цей процес мало завершення першої світової війни і в зв’язку з цим відновлення імміграції українців до Канади. Оскільки основну масу переселенців складали учасники визвольних змагань і національно-визвольного руху, вони активно включались у громадське життя меншини, почали створювати нові політичні й культурно-просвітницькі організації (Український Центральний Комітет, Канадійська Січова Організація, Союз Українців Самостійників, Стоваришення Український Робітничий Дім, Організація Українок Канади, Українське Національне Об’єднання, Молоді Українські Націоналісти та ін.). Чисельність їх постійно зростала (наприкінці 30-х рр. УНО мало понад 50 осередків, ОУК - 33, МУН - 38), вплив на життєдіяльність громади з кожним роком посилювався, що, безперечно, підвищувало національну свідомість і громадську активність її членів. Крім того, в цей період почали створюватись організації соціалістичного спрямування, які також проводили цілеспрямовану культурно-просвітницьку роботу на відповідних ідеологічних засадах.

У дослідженні з’ясовано, що найбільш ефективними осередками діяльності громадських організацій, як і раніше, були читальні “Просвіти”, “Рідної Школи”, народні доми, рідномовні школи, при яких працювали хорові, драматичні, музичні і спортивні гуртки, бібліотеки, молодіжні табори. В середині 30-х рр. в українських громадах діяло 287 осередків просвітніх товариств, 185 читалень “Просвіти”, 106 бібліотек при народних домах і школах. Традиційними формами культурно-просвітницької роботи були концерти в установах етнічних організацій з нагоди релігійних чи національних свят, тематичні вечори, концертні поїздки в місця компактного проживання українців, виступи на фестивалях і в муніципальних культурно-освітніх установах.

Стверджується, що особливо активно розвиток української общини в Канаді відбувався у післявоєнний період, коли до країни в’їхали іммігранти, які мали вищий, аніж їх попередники, освітній рівень і кращу професійну підготовку. Це допомогло їм швидше інтегруватися в канадське суспільство, піднести соціально-політичний статус етнічної спільноти, більшу частину якої вже складали уродженці Канади. У зв’язку з цим діаспорні організації здебільшого зорієнтовані на суспільну, політичну і наукову діяльність, а основне їх завдання полягає у пропаганді українських цінностей на американському континенті.

Аналіз джерельної бази засвідчує, що поряд з позитивними результатами повної інтеграції української спільноти в канадське суспільство все активніше проявляються негативні, асиміляційні процеси. Найбільше підвладні їм молоді покоління канадських українців, які народилися в полікультурному середовищі. Якщо в 1971р. українська меншина ввійшла до 10 етнічних груп, що володіють рідною мовою і займала третє місце, то в 1991 р. вона перемістилася на п’яте, а в 1996 р.- вже на восьме місце. У дослідженні показано, що причинами цього явища є вплив полікультурного суспільства, мішані шлюби, низький рівень національної свідомості і т. ін. Названі процеси зумовили появу програми виходу з етнокультурної кризи “Будування майбутнього. Канадські українці в ХХІ столітті “, реалізація якої почалася з другої половини 80-х рр. і охоплює всі сторони життєдіяльності української діаспори в Канаді.

На основі аналізу джерельної бази показано, що досвід і діяльність у розбудові етнокультурного життя забезпечать українській меншині перспективу і в майбутньому столітті.

У другому розділі “Становлення українського шкільництва в Канаді (1989-1916 рр.)” розкриваються умови зародження національної освіти українців у канадському суспільстві на межі двох століть. Зокрема стверджується, що розвиток шкільництва іммігрантів українців цілком залежав від державної політики в галузі освіти. Обов’язкове навчання дітей державною мовою в Канаді введено в 1867 р. Його здійснювали два типи елементарних (початкових) шкіл: народні, які працювали за рахунок держави, і “відокремлені” (сепаратні), що перебували на утриманні муніципалітетів і приватних осіб. Середні школи (молодша і старша) діяли у містах і готували дітей до навчання в університеті (академічний профіль) або давали робітничу професію (практичний ухил). Головне завдання школи полягало в соціалізації особистості. Щодо дітей іммігрантів, то визначалась єдина мета: асиміляція. Тому на вивчення англійської мови відводилося 8-12 годин на тиждень, а на навчання математики і громадянських (соціальних) дисциплін майже втричі менше. Учителів для них готували педагогічні училища.

На основі аналізу джерельної бази встановлено, що внаслідок угоди Льоріє в 1897 р. прийнято шкільний акт про двомовне навчання, згідно з яким у місцях компактного проживання іммігрантів відкривалися елементарні двомовні школи. Перша українська школа “Галичина” почала діяти 1 червня 1898 р. в Гімлі (провінція Манітоба). Поступово такі школи були організовані в інших населених пунктах провінцій Манітоба, Альберта, Саскачеван, де в цей час проживала основна маса українців. До кінця дії угоди Льоріє (1916 р.) їх працювало понад 400. Навчальний процес у них забезпечували двомовні учителі, яких готували відповідні семінарії в Вінніпегу, Брендоні, Ріджайні. Їх випускники отримували диплом ІІІ рівня, що дозволяв їм працювати лише в народних (елементарних) школах. Учительські семінарії за час своєї діяльності випустили понад 300 національно свідомих подвижників українського культурно-просвітницького життя. У 1907 р. вони провели першу вчительську конвенцію (конференцію) і створили Організацію Українських Учителів, яка стала важливим чинником активізації громадського життя поселенців, розвитку їх національної освіти.

У дослідженні з’ясовано, що в діяльності двомовних шкіл було чимало труднощів. Навчання з учнями різних відділів (класів) проводилося в одно- або двокімнатному приміщенні одним або, в кращому разі, двома вчителями за привезеними з України підручниками. Але в 1911 р. уряд заборонив їх, а нові (“Манітоба: русько-англійська читанка” з двох частин) з’явилися лише в 1913 р. Вони були не досконалі, не в усьому зрозумілі дітям, видані невеликим тиражем. У цей же період в англомовній шовіністичній пресі почалися нападки на двомовну систему (за 1911-1913 рр.) лише в “Фрі Прес” опубліковано майже 30 статей наклепницького змісту). Українські часописи (“Український Голос”, “Канадийський Русин”, “Новини” та ін.) виступили на захист двомовної системи, стали ініціаторами українських віч, конференцій, зібрань, петицій до уряду. І все ж п’ятирічна боротьба національних меншин зазнала поразки: у березні 1916 р. закон про ліквідацію двомовної шкільної системи вступив у дію.

У дисертаційній роботі аргументується, що українці з перших років перебування на канадській землі прагнули дати дітям знання рідної мови, історії, традицій, обрядів, тобто виховати національно свідомими, справжніми патріотами України. Державні школи виконати цю місію не могли, оскільки ставили собі іншу мету – асиміляцію іммігрантів. Тому українські церкви й просвітницькі товариства, особливо преса, почали піклуватися про відкриття приватних рідних (національних) шкіл. Найбільшу активність у цьому процесі впродовж досліджуваного періоду виявляла газета “Український Голос”. У ній проблеми освіти і виховання молоді й дорослих, створення і діяльність інституцій, що забезпечували їх розв’язання, займали чільне місце і постійно привертали увагу громадськості. Її редакція повсякчас піклувалася про розвиток рідномовного шкільництва, адже, як засвідчує аналіз джерельної бази, рідна школа в умовах діаспори є тим осередком, навколо якого гуртується етнічна спільнота, який закладає фундамент національної свідомості, дає своїм вихованцям знання рідної мови, історії, культури, звичаїв і традицій.

Ініціаторами відкриття в Канаді українських рідних шкіл виступили парафії греко-католицької церкви та осередки товариства “Просвіта”. Вони, де тільки була можливість, організовували навчальні заклади трьох типів: повного дня (паралельні з державними), вечірні, вакаційні (на час літніх канікулів).

Установлено, що перша цілоденна (повного дня) українська школа відкрита 1905 р. у Вібер Лейку (провінція Манібота). У ній навчалося 60 дітей. Заняття проводили сестри-служебниці, які прибули з Галичини і мали гімназійну освіту. Крім обов’язкових дисциплін, визначених департаментом освіти для публічних шкіл, вивчалися українська мова (8-10 годин на тиждень), історія України (3 год.), релігія (4 год.), мистецтво (різьблення, вишивка, писанкарство – 2-3 год.). У додатковий час працювали музичний, хоровий, драматичний, танцювальний гуртки.

Навчальний план вечірніх шкіл, які відкривалися при церквах, народних і робітничих домах, читальнях “Просвіти” і працювали 3-4 рази на тиждень після занять у державній школі, передбачав вивчення української мови (5 год.), історії та літератури (по 2 год.), релігії (3 год.), декоративно-ужиткового мистецтва (1 год.). Названі предмети мали виховувати любов до рідної мови, культури, історії України.

Вакаційні школи працювали впродовж 4-6 тижнів за навчальним планом елементарних шкіл. У них щоденно вивчалися українська мова, література, історія України, музика і співи. Після навчальних занять учні займалися спортом, культурно-просвітницькою роботою, перебуваючи у повному рідномовному заглибленні.

Рідні школи знаходилися під опікою громадських товариств, які створювали відповідні шкільні ради (комітети) для забезпечення їх нормальної діяльності (обладнання приміщення, підбір учителів, фінансування, формування контингенту учнів, залучення педагогів та школярів до культурно-просвітницької роботи в громаді). Учителями здебільшого працювали випускники двомовних учительських семінарій, а також іммігранти, які здобули в старому краї педагогічну освіту.

Аналіз засвідчує, що рідні школи діяли там, де були сильні церковні парафії та осередки громадсько-культурних товариств, які могли утримувати їх на власні кошти. Початкову українознавчу освіту в них здобували діти віком 6-12 років. Але поза впливом національних освітніх закладів залишалась молодь, яка навчалася в середніх школах, коледжах та університетах і зазнавала ще більшого, ніж в елементарних двомовних школах, асиміляційного тиску. Для забезпечення її національної освіти й виховання релігійні об’єднання та культурно-просвітницькі товариства, починаючи з 1911 р., стали засновувати бурси (згодом інститути). Крім проживання, їх вихованці щотижня вивчали тут українську мову (4 год.), літературу (2 год.), історію України (2год.), оволодівали співом і музикою, декламували поезії. Бурси діяли на принципах самофінансування і самоврядування, що загалом сприяло підготовці їх вихованців до громадської діяльності. Найбільш відомими закладами цього типу були бурси та інститути ім. А.Коцка, А.Шептицького, П.Могили, інститут Т.Шевченка. Завдяки цим інституціям формувалася свідома українська інтелігенція, яка посідала чільне місце в етнічній спільноті, ставала кваліфікованими працівниками в різних ділянках канадського життя.

Здійснений аналіз дає підстави зробити висновки, що в цей період закладено основи навчально-виховної системи, яка допомогла українцям зберегти національну самобутність та інтегруватися як спільноті в канадське суспільство.

У третьому розділі “Громадсько-педагогічний рух за розвиток українського шкільництва в Канаді (1917-1970 рр.)” висвітлюється діяльність професійних, політичних, культурно-просвітницьких організацій і церковних об’єднань щодо забезпечення еволюції українського шкільництва в Канаді в досліджуваний період.

Установлено, що скасування в 1916 р. двомовної шкільної системи спонукало передову частину української спільноти до розширення мережі рідномовної освіти. Особливу активність у цьому процесі виявляли вчителі державних шкіл Альберти. Вони заснували професійну організацію, яка виступила ініціатором проведення народних з’їздів, організатором рідних шкіл та науково-методичної роботи серед своїх членів. Учителі Манітоби створили Головний Комітет Рідних Шкіл, а згодом Товариство Українських Учителів Канади, які проводили широку організаційно-педагогічну діяльність у розвитку національної освіти канадських українців (організовували рідні школи, конвенції вчителів, літні вчительські курси українознавства). Велику активність у справах рідномовного шкільництва виявляли учителі Саскачевану. Завдяки цілеспрямованій роботі педагогічних і культурно-просвітницьких організацій у 30-х рр. у Канаді діяло понад сто рідних шкіл, у яких навчалося більше 5 тисяч учнів. Працювало також дев’ять шкіл при монастирях сестер-служебниць і три школи при братстві оо.Василіян. У них вивчалися українська мова й окремі українознавчі дисципліни (історія, література, мистецтво).

У дослідженні з’ясовано, що важливу роль у розвитку українського шкільництва відіграли громадські організації канадських українців, які, щоправда, перебували на різних політичних позиціях і в ставленні до національної ідеї також не були однодумцями. Організації соціалістичної орієнтації (Стоваришення Український Робітничий Дім, згодом Товариство Український Робітничо-Фармерський Дім) створювали освітні комітети, українські дитячі школи (наприкінці 20-х рр. їх було понад 50), що діяли на відповідній ідеологічній платформі.

Високу активність в освітянських справах у 30-і рр. виявляло Українське Національне Об’єднання. Воно створювало шкільні ради, комітети, які забезпечували організацію та діяльність рідних шкіл при осередках об’єднання.

Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що, починаючи з 1940 р., подальший розвиток українського шкільництва в Канаді забезпечувався передусім діяльністю Комітету Українців Канади. На його конгресах постійно обговорювалися стан і перспективи розвитку рідномовного навчання і національного виховання молоді, вироблялась політика взаємодії з державними органами щодо освіти канадських українців, зокрема введення української мови в публічні школи й університети Канади.

Заходами етнічної громади у Саскачеванському університеті в 1944-1945 навчальному році введено некредитовані курси української мови, наступного року відкрито першу на американському континенті кафедру української мови, а згодом – відділ славістики. У 1946-1947 н.р. запроваджено курс української літератури. З 1950 р. українська мова викладалася тут нарівні з англійською, французькою, німецькою та класичними мовами. Наприкінці 50-х рр. відкрито вечірні, заочні, кореспонденційні та літні курси української мови та літератури.

Українці Саскачевану домоглися введення української мови, починаючи з 1952-1953 н.р., у державні середні школи. Щороку її вивчали 800-1000 учнів.

Активну роль у розширенні прав української мови в цій провінції відіграло Товариство Українських Учителів Саскачевану. Воно забезпечувало підготовку і видання навчальних програм, підручників і методичних посібників з української мови, науково-педагогічного журналу “Тема”, проведення методичної роботи, вивчення передового педагогічного досвіду, налагодження співпраці з професійними організаціями та освітніми установами інших провінцій.

На основі вивчення джерельної бази показано, що державний статус української мови активно виборювали українці Альберти. У грудні 1948 р. вони обрали відповідний комітет, який запропонував ректору Альбертського університету ввести до навчального плану українознавчі дисципліни. Відповідь виявилась негативною. Однак у 1952 р. відкрито вечірні курси української мови, а через рік ще три таких курси. Їх відвідували 135 студентів. Оскільки ці курси не були кредитовані, інтерес до них поступово втрачався: у 1958 р. їх слухачами були лише 25 студентів. Місцевий відділ КУК розгорнув широку кампанію щодо впровадження української мови і в середніх школах провінції. Він ініціював створення видавничої спілки “Гейтвей”, видання підручників української мови, автором яких був Яр Славутич, відкриття літніх курсів української мови для вчителів, налагодив методичну роботу з метою впровадження зорово-слухової методики навчання рідної мови в школах і університетах провінції. Завдяки цим енергійним заходам українську мову в 1972 р. вже вивчали понад 2 тисячі слухачів.

У дослідженні з’ясовано, що активну боротьбу за рівноправність рідної мови вели українці Манітоби. Вони домоглися відкриття в 1951 р. славістичного департаменту в Манітобському університеті, створили комісію для підготовки навчальних програм, підручників і посібників з української мови для середньої школи, де вона могла б викладатися як вибірковий предмет. У вересні 1967 р. сенат Манітобського університету після довгих дебатів надав українській мові матрикуляційних прав нарівні з іншими мовами, що вивчалися як вибіркові предмети. Наступного року запроваджено вивчення української мови в 10 середніх школах. Через рік кількість класів, де вивчалась українська мова, збільшилась з 17 до 100, чисельність учнів зросла із 395 до 1625. У 1970 р. уряд дозволив її вивчення як окремого предмета з першого класу. Українці, маючи на меті розширити права рідної мови, організовують у Вінніпегу “Комітет для заложення українських діточих садочків”, який розгортає активну діяльність у 70-80-х рр.

У квітні 1970 р. Королівська комісія для справ двокультурності та двомовності опублікувала четвертий том своїх звітів, у якому стверджувала, що Канада – двомовна і двокультурна, тобто англо-французька країна. Але як демократична держава вона не заперечує проти розвитку в межах, визначених відповідними законами, мови і культури інших етнічних спільнот. Такий підхід уряду активізував боротьбу громадських і професійних організацій канадських українців за перетворення офіційної політики двокультурності в політику багатокультурності, а самої Канади в офіційну полікультурну державу.

У розділі робиться висновок про те, що професійні учительські і культурно-просвітницькі організації та релігійні об’єднання в досліджуваний період домоглися розширення мережі українського шкільництва в Канаді, вивчення української мови в середніх школах і університетах тих провінцій, де компактно проживає переважна більшість канадських українців. У процесі цієї боротьби нагромаджено великий досвід організаційно-педагогічної та культурно-просвітницької роботи щодо розвитку національної освіти й виховання членів української діаспори в Канаді.

У четвертому розділі – “Розвиток системи національної освіти українців у Канаді” аналізується діяльність основних складових структур системи рідномовного шкільництва, їх роль у формуванні національної свідомості та національному вихованні молодого покоління канадських українців.

На основі аналізу джерельної бази стверджується, що у системі українського шкільництва в Канаді першим і найголовнішим типом навчального закладу, який давав канадським українцям знання рідної мови, історії, культури, виховував їх у національному дусі, формував український характер і світогляд, стали рідні школи. Однак їх організатори в перші роки зустрічалися з такими проблемами, як відсутність належно обладнаного приміщення, єдиних програм і підручників, навчального приладдя і методичних посібників, кваліфікованих педагогів, а нерідко й відповідного контингенту учнів. Вказується, що поступово, за допомогою громадських організацій і товариств ці труднощі вдалося подолати. Адже рідна школа виступала головним чинником протистояння асиміляції молоді, формування її національної гідності й гордості, залучення до суспільного життя спільноти. Вона до певної міри прагнула виховати справжніх громадян Канади, незалежно від їхнього національного походження і місця народження.

Організатори українського шкільництва, щоб не допустити розколу чи міжетнічних конфліктів у суспільстві, і в рідних школах виховували свідомих громадян Канади, але таких, що пам’ятають своє етнічне коріння. Відповідно до мети і завдань цих шкіл (забезпечити гармонійний національний розвиток дитини) організації й товариства, що їх заснували, розробляли навчальні плани і програми, підручники і посібники, виховували педагогічні кадри. На певних етапах розвитку сепаратних шкіл вони включали різні предмети (українська мова, література, історія, географія України, музика, співи, мистецтво та ін.), на вивчення яких відводилася різна кількість годин (від 1 до 4 на тиждень, залежно від типу школи) і відповідні підручники (на перших порах використовувалися завезені з України, а починаючи з 40-х рр., створені в Канаді з урахуванням регіональних особливостей). У дисертації аналізуються зразки навчальних планів і програм з українознавчих дисциплін, їх зміни впродовж досліджуваного періоду, а також підручники, методичні рекомендації щодо проведення навчальних занять з цих предметів. Розкривається їх роль у формуванні національної свідомості й національному вихованні учнів.

У дослідженні аналізуються особливості навчально-виховного процесу в рідних школах. Працювали вони з 17 до 19 години 3-4 рази на тиждень. Заняття проводились в однокімнатних приміщеннях, де, як правило, одночасно навчалися діти різних відділів (класів). Це, безперечно, ускладнювало роботу вчителя, вимагало застосування відповідних дидактичних методів, засобів і прийомів. Методика, апробована вчителями рідних шкіл у злучених (об’єднаних) класах, придатна для застосування і в наших малокомплектних школах, оскільки дає можливість досягнути навчально-виховної мети.

Вказується, що організатори рідних шкіл постійно відчували потребу в кваліфікованих педагогічних кадрах. Зумовлено це особливостями навчально-виховного процесу в школі, вимогами до вчителя, який, крім викладання українознавчих дисциплін, повинен був уміти грати на музичних інструментах, співати, диригувати, щоб організувати хоровий, драматичний, танцювальний гуртки і вести культурно-просвітницьку роботу в громаді. Підготовку таких учителів частково здійснював інститут ім. П.Могили, а згодом коледжі і університети. Ряди педагогів поповнювали також іммігранти другої і третьої хвилі, які мали відповідну професійну підготовку або добрі знання української мови, а досвід набували в процесі практичної діяльності. Удосконаленню їх фахової майстерності сприяла науково-методична робота, яку провадили зацікавлені інституції, насамперед Організація Українських Педагогів Канади, Рада Українських Шкіл КУК.

Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що в системі українського шкільництва в Канаді важливе місце займають курси українознавства, які покликані давати своїм вихованцям – випускникам елементарних рідних шкіл середню українознавчу освіту і продовжувати національне виховання. Досягалась ця мета за допомогою лекційних, позашкільних занять і різного роду виховних заходів.

Навчальний план курсів ( вони почали діяти з 1951 р.) містив такі предмети, як релігія, мова, література, історія, географія України, археологія, мистецтво, риторика і був розрахований на п’ять років (8-12 класи). Програма з кожної дисципліни поділялася на п’ять концентричних циклів, що забезпечувало наступність і глибину засвоєння матеріалу, давало можливість педагогам урізноманітнювати форми і методи занять, широко використовувати наочність і технічні засоби навчання, інноваційні педагогічні технології. Аналізуються навчальні програми з українознавчих дисциплін, форми позаурочної діяльності (тематичні вечори, диспути, дискусії, концерти, видання журналів, альманахів, газет). Зазначається, що успішній роботі курсів сприяв батьківський комітет, який займався розв’язанням фінансових і господарських проблем, зміцненням навчально-матеріальної бази.

Відзначається, що на початку 50-х рр. система рідномовного шкільництва доповнилася ще однією структурною ланкою – дошкіллям, до якого входять дитячі садочки, світлички, класи передшкілля. З’явилась структура, якої не вистачало для повноцінного функціонування системи національної освіти українців у Канаді. Адже саме дошкільні установи є першим чинником національного виховання дітей, засобом пізнання складного довкілля, підготовчим етапом до шкільного життя в рідномовному середовищі. Наголошується, що організація їх почалася лише тоді, коли емігранти другої і третьої хвилі зрозуміли, що молоде покоління активно входить у соціум країни поселення і втрачає зв’язки з українством. Дитячі установи об’єднують садочки і світлички для дітей до 4-х років і передшкілля – підготовчий клас для 5-6-річних дітей. Стверджується, що відповідно до мети і завдань дошкілля (прищепити дітям любов до рідної мови, культури, історії, релігії) програма українознавчого виховання охоплює два основні напрямки: релігійний і національний.

Аналізуються програми виховання, навчально-методичні посібники, професіограма педагога українського дошкілля. Стверджується, що рідномовне шкільництво і надалі залишається визначальним чинником збереження етнічної самобутності українців, запорукою їх майбутнього в Канаді та зміцнення зв’язків з прабатьківщиною – Україною.

У п’ятому розділі – “Українська освіта в Канаді в умовах багатокультурності (1971-1999 рр.)” - розкривається діяльність українських культурно-просвітницьких і професійних організацій у боротьбі за право молодого покоління на освіту рідною мовою, їх роль в організаційному та науково-методичному забезпеченні рідномовного шкільництва в Канаді.

Стверджується, що проголошена в 1971 р. урядом Канади політика багатокультурності викликала в середовищі української спільноти неоднозначну реакцію. Переважна більшість українців (91,5%) позитивно поставилась до розширення прав рідної мови в канадському суспільстві (включення в навчальні плани державних середніх шкіл), сподіваючись, що це підніме її авторитет не тільки всередині етнічної спільноти, а й у державі загалом і таким чином забезпечить майбутнє і їй, і самій спільноті.

Аналізуються причини асиміляції в середовищі української етнічної меншини (полікультурне середовище, звуження сфери використання української мови, низький рівень національної свідомості, індеферентне ставлення до рідної мови в сім’ї, родині), а також заходи, що їх вживають організації і товариства для підвищення статусу української мови (вивчення і використання мови в родині, системі українського шкільництва, громадських організаціях, державних освітніх закладах, громадському спілкуванні і ін.). Наголошується на першочерговій ролі сім’ї, родини, особливо батьків в опануванні дітьми мови і національних цінностей, у їх національно-духовному і релігійно-моральному вихованні, в плеканні любові до України.

Стверджується, що в умовах багатокультурності важлива місія належить рідній школі, яка повинна реалізувати триєдину мету: навчити учнів вільно розмовляти українською мовою, читати, писати й розуміти прочитане; познайомити з українською культурою, звичаями і традиціями, дати необхідні знання з історії та географії України; виховати в них любов до українського народу й України. На початку 70-х рр. діяло 114 українських шкіл, в яких працювало 568 учителів (на 612 класів) і навчалося понад 7200 учнів. Однак усіма формами рідномовного навчання була охоплена лише третина молоді шкільного віку.

Розкривається діяльність Конгресу Українців Канади, спрямована на посилення ролі українського шкільництва та двомовних публічних шкіл у навчанні молоді української мови. Зазначається, що КУК заснував рідношкільне видавництво для забезпечення дошкілля, рідних шкіл і курсів українознавства підручниками, допоміжною літературою і виховними матеріалами, створив програмово-підручникові комісії. Завдяки їх цілеспрямованій діяльності розроблені і впроваджені в практику єдині програми для рідних шкіл та курсів українознавства, видані підручники Л.Деполович, С.Кузьменко, Н. Мудрик-Мриц, І.Боднарчука, К.Турко, У.Пелех, Яра Славутича, якими й досі користуються вчителі та учні українських шкіл, і не тільки в Канаді.

Наголошується, що КУК, прагнучи дати випускникам рідних шкіл і курсів українознавства грунтовні знання, зосередив діяльність усіх освітянських інституцій на пошуку ефективних форм, методів і засобів навчання українознавчих дисциплін і вдосконалення на цій основі національного виховання дітей і молоді. Як засвідчив історичний досвід, така політика в галузі шкільництва виправдала себе.

Дисертант звертає увагу на те, що вчителі рідних шкіл і курсів українознавства змушені були брати до уваги і той факт, що їхні учні, навчаючись у державних школах, постійно перебували в силовому полі інноваційних пошуків канадської педагогіки і тому в рідномовній школі мала панувати така атмосфера, яка допомагала їм ґрунтовно вивчати українознавчі дисципліни, в першу чергу, українську мову. Власне, це теж зобов’язувало рідномовних учителів до вдосконалення навчального процесу, пошуку найбільш ефективних методів організації пізнавальної діяльності учнів.

І все ж магістральні напрямки розвитку українського шкільництва в Канаді визначала ідея системності, концентрації навчальних закладів різних типів довкола єдиних робочих програм, відповідних їм підручників, навчально-методичних посібників.

Наголошується, що під керівництвом КУК українська спільнота домоглася від уряду Манітоби прийняття в 1978 р. доповнення до шкільного закону про право вживання іншої мови, крім англійської і французької, обсягом не більше 50% шкільних програм. У провінції Саскачеван новий шкільний закон вступив у дію з вересня 1979 р. Це дало можливість половину шкільного дня навчати дітей (від садочка до 12 класу) українською мовою.

Уряд провінції Онтаріо запровадив у 1977 р. так звану “Програму спадщинних мов” для початкових класів. Навчання української мови, згідно з цією програмою, відбувалося в суботу після 16-ої години та під час канікул. У 1980-1981 навчальному році Шкільна Рада Онтаріо фінансово підтримала дану програму в 70 класах державних і 40 – католицьких шкіл, де працювало відповідно 71 і 37 учителів та навчалося 2459 і 240 учнів. Провінційна Рада КУК створила Шкільну Раду для зв’язку з Міністерством освіти та Шкільною Радою Торонто. Для надання допомоги вчителям державних і рідних шкіл рада почала видавати журнал “Український Учитель”, згодом – “Рідношкільник”.

Уставновлено, що у середині 90-х років головним чинником впливу на свідомість і національне виховання учнів, як і раніше, залишалася рідна школа. Однак кількість учнів і в рідних, і в державних двомовних школах зменшилася, українські журнали, часописи значна частина молоді не читала і українськими справами не цікавилася.

І все ж керівники українських громадських організацій вживали енергійних заходів для виправлення становища в галузі освіти і забезпечення таким чином етнічній спільноті майбутнього. Особливо гостро дискутувалися проблеми рідномовного шкільництва на останньому ХІХ Конгресі Українців Канади, що відбувся 9-12 жовтня 1998 р. У результаті дискусії була вперше вироблена окрема резолюція “Українська Освіта”. У ній, зокрема, йшлося про створення комісії освіти КУК з представників рідних і державних шкіл, дошкільних установ і університетів, батьківських комітетів і шкільних рад, громадських організацій і наукових установ восьми провінцій Канади. Визначено завдання та головні напрямки її діяльності.

Вказується, що найбільшу активність і цілеспрямованість у реалізації політики багатокультурності виявив уряд провінції Альберта, де в цей час проживало 135,5 тис. українців. Вже у 1974 р. міністерство освіти схвалило введення Української двомовної програми в 1-3 класах. Це дозволило педагогам державних шкіл за бажанням учнів проводити протягом половини шкільного дня навчання українською мовою. У 1976 році дане рішення поширилося на 4-6, у 1980 р. – на 7-9 і в 1983 р. – на 10-12 класи. У грудні 1988 р. кабінет міністрів провінції приймає новий документ “Політика мовної освіти для Альберти”, в якому вперше в канадській історії офіційно проголошено вивчення другої мови через частинне мовне заглиблення або так звану серцеву мовну програму.

Зазначено, що програма частинного мовного заглиблення передбачає вивчення української мови як окремої навчальної дисципліни, а також викладання нею інших предметів, наприклад, суспільствознавства, музики, мистецтва і ін. Серцева мовна програма є реалізацією курсу вивчення української мови як другої мови, в ній українська мова вивчається як шкільний предмет.

Підготовку навчальних і навчально-методичних матеріалів для української двомовної програми забезпечує Відділ мовних програм Міністерства освіти Альберти спільно з Методичним кабінетом української мови (МКУМ), що був заснований у 1987 р. при Канадському інституті українських студій (КІУС) Альбертського університету. Розроблена ними навчальна програма разом з комплексним методичним забезпеченням отримала назву “Нова”. Навчально-методичний комплекс для учнів 1-12 класів включає підручники, хрестоматії, учнівські зошити, аудіо–(відео)касети, посібники для розвитку писемної і усної мови, комп’ютерні вправи з граматики і мовні ігри, методичні поради й довідники для вчителів.

У дослідженні аналізується організація підготовки педагогічних кадрів для роботи в двомовних школах, яку забезпечують університети Канади. Наголошується, що між підготовкою вчителів початкової та середньої школи є відмінність. Оскільки перші переважно викладають усі предмети в одному класі, то навчальні програми для них характеризуються більше широтою інформації, ніж глибиною. Учителі середньої школи, навпаки, викладають один або два предмети, тому їхня професійна підготовка зосереджується навколо дисциплін основної та додаткової спеціалізації, які вивчаються системно і поглиблено. Залежно від провінції й університету, ці академічні курси становлять від 40 до 80% освітньої програми для вчителів.

Указується, що апробованою формою підвищення професійної майстерності педагогів є щорічні провінційні та міжпровінційні конференції учителів української мови державних шкіл, що проводяться в столичних містах та відомих культурно-освітніх центрах Канади. Участь у них беруть викладачі середніх і вищих шкіл, відомі методисти, вчені. Мета конференцій – ознайомити вчителів, у першу чергу молодих, з найновішими методами навчання мови та інших дисциплін, озброїти їх практичними уміннями в галузі декоративно-прикладного мистецтва та художньої праці, ввести в коло проблем, які доводиться вирішувати освітянам окремої провінції чи й усієї Канади, зокрема й працівникам двомовних шкіл. А коли в конференціях беруть участь ще й учителі рідних шкіл і курсів українознавства (таке практикується досить часто), то йдеться про спільні пошуки в галузі україномовної освіти й національного виховання молодого покоління канадських українців. Зазначено, що такі конференції відображають загалом динаміку світового педагогічного процесу, допомагають їх учасникам іти в ногу з часом у розв’язанні актуальних освітньо-виховних проблем.

У дослідженні наголошується, що прикметною ознакою діяльності організаторів українського шкільництва в Канаді в досліджуваний період є серйозна увага до його науково-методичного забезпечення та зміцнення матеріальної бази. На початку 50-х років КУК вдалося перевести майже всі рідні школи на єдині навчальні плани і програми. Справа ця, однак, виявилася досить складною, але наполегливість і ентузіазм працівників рідномовного шкільництва зробили своє. У 1981 р. опубліковано нові програми навчання в школах українознавства, які, по суті, були удосконаленим варіантом попередніх. Даний документ чітко визначив завдання рідномовного шкільництва в галузі інтелектуального і національного виховання, шляхи й засоби їх реалізації. Вказується, що нові програми також подають річний, місячний та тижневий розподіл предметів і шкільних занять виходячи з того, що навчання відбувається тричі на тиждень по дві години щоденно. Працювати школа починає 1 вересня і закінчує 30 червня. Отже, програми розраховані на загальну кількість 240 годин щорічно впродовж 8 років навчання. За ними вивчення української мови, релігії і співів починається з першого класу і триває усі вісім років. Історію України вивчають у третіх - восьмих, а географію України – у третіх - шостих класах. У 70-х рр. розроблено єдині програми і для курсів українознавства. Вони успішно пройшли апробацію у навчальних закладах Західної Канади і набули всеканадського визнання. Дані програми зорієнтували зміст освіти на широке висвітлення історії і географії України, культури й літератури українського народу як головних чинників засвоєння рідної мови та національного виховання української молоді в Канаді.

Аналізуються навчальні програми, підручники, навчальні посібники, які забезпечують реалізацію освітньої та виховної мети рідномовного навчання канадських українців в умовах політики багатокультурності. Підкреслюється, що розвиток українського шкільництва в Канаді великою мірою залежить від наявності кваліфікованих педагогічних кадрів. Для підвищення їх фахового рівня створено однорічні педагогічні курси в університетах, літні тритижневі курси та семінари, проводяться вчительські конференції і семінари-практикуми з обміну досвідом роботи. Зазначається, що такі форми підвищення кваліфікації виправдали себе і дають належний ефект. Стверджується, що громадські діячі й педагоги української діаспори наполегливо шукають шляхів дальшого вдосконалення діяльності системи рідномовної освіти – ефективного засобу її функціонування як етнічної спільноти в полікультурному світі.

Узагальнення результатів багаторічного історико-педагогічного наукового пошуку, аналіз широкої джерельної бази та архівних матеріалів дає підстави зробити такі висновки:

1. Зародження й еволюція українського шкільництва в Канаді зумовлені об’єктивними суспільно-політичними та соціально-економічними умовами розвитку цієї держави та української спільноти, що почала формуватися тут з кінця минулого століття. Причинами переселення українців на північноамериканський континент стало важке економічне становище, соціальний і національний гніт, політичне безправ’я населення українських земель, що входили тоді до складу Австро-Угорщини та Росії.

Масова еміграція українців до Канади відбувалася завдяки сприятливій імміграційній політиці уряду країни, яка за своєю метою, законодавчим і організаційним забезпеченням спрямовувалась на вирішення важливих макроекономічних і соціально-демографічних завдань, що стояли перед суспільством, і була ефективним інструментом у руках держави. Іммігранти сприяли вирішенню таких першочергових проблем, як освоєння цілинних земель і необжитих територій, поповнення робочої сили, збільшення чисельності населення.

Якісні параметри і соціально-професійний склад імміграції визначався насамперед потребами канадської економіки та державною імміграційною політикою. Ці фактори, а також важливі політичні події та світові війни, зумовили три періоди (хвилі) масового приїзду українців до Канади.

Перший період охоплює 90-і рр. ХІХ ст. – 10-і рр. ХХ ст. До Канади в цей час прибувала переважно трудова, заробітчанська еміграція, яка на перших порах жила намірами економічно зміцніти і повернутися на батьківщину.

Другий період (20-30-і рр. ХХ ст.) характеризується напливом до Канади двох типів емігрантів – трударів-заробітчан (переважно сільськогосподарських робітників) і учасників визвольних змагань та національно-визвольного руху на окупованих українських землях.

Третій період розпочався наприкінці 40-х років і триває до цього часу. У 1947-1990 рр. До Канади прибували в основному політичні емігранти. З початку 90-х р. причиною виїзду українців до цієї країни є передусім економічні мотиви.

За весь період імміграції до Канади прибуло майже 300 тисяч переселенців з України та інших країн Європи. Вони відіграли важливу роль у соціально-економічному розвитку, зміні демографічної ситуації в державі. Нині тут проживає понад один мільйон осіб українського походження.

2. Залежно від соціального складу, освітнього рівня, релігійних і політичних поглядів поселенців різних хвиль еміграції формувалася структура і тип української меншини, визначалася її роль у суспільно-політичному житті країни, вплив на еволюцію рідномовного шкільництва.

Іммігранти з українських земель прибували, особливо в період масової еміграції, сім’ями, родинами, іноді цілими общинами і поселялися здебільшого окремими колоніями, що давало їм можливість легше долати психологічний дискомфорт і матеріальні нестатки, а також налагодити громадське життя.

Завдяки внутрішній самоорганізації українцям вдалося виконати двоєдине завдання: консолідувати громаду (забезпечити психологічний захист новоприбулих, зберегти українську ментальність) і інтегрувати її в канадське суспільство як етнічну спільноту (захистити від дискримінації, залучити до суспільно-політичного життя, отримати гідний статус у новій державі). Провідну роль у цьому процесі виконували церковні громади та просвітницькі товариства.

Поселення компактними групами, добре налагоджене громадське життя, потреба в національній освіті стали тими чинниками, що сприяли зародженню і розвитку українського шкільництва впродовж досліджуваного періоду. Прагнення прогресивної частини спільноти дати освіту дітям і молоді співпадало з намірами урядових кіл: вони розглядали її як найефективніший засіб канадіянізації, асиміляції молодого покоління іммігрантів та перетворення його в продуктивну силу суспільства. Тим більше, що федеральний закон про освіту вимагав обов’язкового навчання дітей шкільного віку. Його реалізацію забезпечували два типи елементарних початкових шкіл – народні (публічні) і “відокремлені” (сепаратні), які покликані формувати державницький світогляд учнів, сприяти їх соціалізації і здійснювати асиміляцію дітей емігрантів.

3. Офіційна державна політика Канади в галузі освіти й виховання молоді і, в першу чергу, внутрішні етнокультурні потреби української спільноти стали головними, рушійними факторами зародження й еволюції українського шкільництва в Канаді впродовж усієї його історії. Аналіз їх реалізації дає нам підстави виділити в розвитку національної освіти канадських українців такі основні періоди.

Перший період (1898–1916 рр.) – зародження і розвиток українського шкільництва в умовах державної двомовної системи освіти. На першому етапі цього періоду (1897-1913 рр.) українці, прагнучи самоутвердитись і зберегти в нових умовах національну самобутність, з упередженням ставились до публічної системи освіти з єдиною – державною мовою викладання. Однак запровадження в 1897 р. акту про двомовне навчання поступово ліквідувало цю перешкоду. Починаючи з 1898 р., у місцях компактного проживання українського населення масово відкривалися двомовні елементарні (народні) школи. Педагогічні кадри для них готували спеціально організовані урядами степових провінцій учительські семінарії і бурси. Їх випускники відіграли важливу роль у формуванні етнічної спільноти українців, оскільки були організаторами і активними подвижниками культурно-просвітницької роботи та громадського життя.

Другий етап даного періоду (1913-1916 р.) позначений активними діями шовіністичних політичних і урядових кіл, англомовної преси проти двомовної системи навчання і відповідними намаганнями поселенців зберегти її та водночас створити свої приватні виховно-освітні інституції (рідні школи, бурси). Скасування двомовних шкіл (1916 р.) активізувало процес формування сепаратної системи національної освіти канадських українців.

Другий період (1917–1970 рр.) – становлення і розвиток українського шкільництва як сепаратної (приватної) системи освіти в умовах скасування двомовного навчання в державних закладах Канади. У цьому періоді чітко простежуються три етапи, викликані особливостями генезису українського шкільництва:

- 1917-1921 рр. – час, коли під впливом визвольних змагань на рідних землях у Канаді масово відкривалися рідні школи, зріс інтерес до вивчення української мови;

- 1920-і – 1940-і рр. – в цей час кількість рідних шкіл і учнів у них зменшується; інтерес до вивчення рідної мови поступово втрачається. Асиміляційні процеси набувають прискорення. Однак приплив другої хвилі емігрантів, діяльність етнічних громадських організацій українців активізувала розвиток рідномовного шкільництва. Засновуються нові рідні школи, бурси, інститути.

- 1950-і – 1960-і рр. – емігранти третьої хвилі розгорнули широку освітньо-виховну діяльність: відкриваються дошкільні установи, курси українознавства, розширюється методичне забезпечення навчально-виховного процесу. Завдяки цілеспрямованій діяльності громадських організацій відновлюється вивчення українознавчих дисциплін у державних освітніх закладах. Завершується формування сепаратної системи українського шкільництва, до якої увійшли дошкільні установи, рідні школи, курси українознавства, позашкільні установи. Крім того, у державних елементарних і середніх школах, в університетах окремих провінцій здійснювалося навчання української мови, літератури, історії.

Третій період (1971–1999 рр.) – еволюція українського шкільництва в умовах багатокультурності; відновлення двомовного навчання в системі державної освіти (вивчення в середній школі української мови як навчальної дисципліни, викладання українською мовою окремих шкільних предметів протягом половини робочого дня). Посилення асиміляційних процесів спонукає до пошуку ефективних форм, засобів і методів навчально-виховної діяльності в публічних і сепаратних освітніх закладах. Розгортається широка науково-методична робота з учителями українських рідних і державних шкіл. Налагоджується тісна співпраця педагогів Канади й України з метою обміну передовим педагогічним досвідом. Шкільництво стає визначальним чинником забезпечення життєдіяльності української спільноти в Канаді і в наступному столітті.

       4. Провідними тенденціями в розвитку українського шкільництва в Канаді у досліджуваний період були: рівневе піднесення освіти; посилення її національно-виховної спрямованості; розширення мережі освітньо-виховних інституцій та її структурна гармонізація для забезпечення національного виховання й освіти дітей та молоді (1898-1950 рр.); збагачення організаційних форм навчально-виховної діяльності; зростання активності громадських організацій і преси в боротьбі за розвиток українського шкільництва як сепаратної системи і складової державної системи освіти (1913-1970 рр.); посилення уваги до впровадження досягнень світової і вітчизняної педагогічної науки, активне використання передового педагогічного досвіду (50-90-і рр.); зростання ролі шкільництва та уваги до нього як провідного засобу саморозвитку етнічної меншини, збереження національної самобутності канадських українців (60-90-і рр.); поступовий період від монокультурної до полікультурної освіти та подальший розвиток системи навчання (70-90-і рр.).

       5. Мета рідних шкіл, які засновували українські громадські організації й товариства (“Просвіта”, СУРД, УНО, КУК), церковні громади, постійно змінювалася залежно від конкретно-історичних умов розвитку української спільноти. Стержнем її було дати молодому поколінню знання материнської мови, сформувати його національну свідомість, виховати національний характер, закласти основи християнського світогляду.

У першому періоді розвитку національної освіти канадських українців її головною метою було виховати молодь патріотами України та підготувати її до боротьби за незалежну Українську державу. Ця ж мета залишається провідною і в другому періоді. Але водночас перед рідномовним шкільництвом ставиться завдання виховувати українців законопослушними громадянами Канади, спроможними сповна скористатися можливостями демократичного суспільства для власного саморозвитку й розбудови держави. У третьому періоді акцент у діяльності системи національної освіти зміщується на навчання мови, пізнання історії і культури своєї прабатьківщини, оскільки молоде покоління, народжене в полікультурному суспільстві, втрачало зв’язок з українством, з своїм етнічним корінням. На початку 90-х років уточнюється стратегічна мета: виховувати повноцінного громадянина (мешканця) своєї країни, пов’язаного з українським народом почуттям приналежності до української національної спільноти вузлами української мови й культури, християнської моралі, творчою діяльністю задля його добра.

Трансформація мети освіти зумовлювала відповідні зміни і в її змісті.

Реалізація мети досягалася через засвоєння учнями циклу українознавчих дисциплін, основу якого складає навчання рідної мови, а також релігії. Залежно від конкретних завдань і етнокультурних замовлень спільноти цей цикл постійно збагачувався новими навчальними дисциплінами.

У першому періоді вивчалися як базові українська мова, література, історія України; у другому - до навчального плану введено географію, культуру, археологію, мистецтво України, риторику. Постійно вдосконалювалися навчальні програми й підручники з усіх дисциплін, розроблялися навчально-методичні посібники.

Фактично саме вони визначали зміст, організацію процесу навчання, зумовлювали вибір форм, методів і прийомів педагогічної діяльності. Водночас підручники й посібники були важливим засобом самоосвіти школярів. Особливого значення надавалось створенню букварів і читанок з урахуванням регіональної специфіки, підготовці підручників з української мови, літератури, історії, географії України, культури (автори І.Шклянка, І.Киріяк, Б.Білаш, І.Боднарчук, Л.Деполович, І.Крип’якевич, С.Рудницький, П.Волиняк, М.Матвійчук, В.Крип’якевич, О.Копач, І.Холмський, М.Дольницький та ін.). Протягом досліджуваного періоду кількість їх постійно збільшувалася, збагачувався зміст підручників, насамперед їх українознавчий аспект, розширювався методичний апарат, удосконалювався дизайн. Це давало можливість педагогам рідних шкіл і курсів українознавства використовувати різноманітні форми навчальних занять (традиційний урок, семінар, практикум, екскурсія, театралізований урок, сугестопедичний урок і ін.), забезпечувати виховний аспект навчання, формувати гармонійно розвинену особистість учня на основі найновіших досягнень наукової та народної педагогіки.

6. Процес формування системи українського шкільництва в Канаді був довготривалим і мав динамічний характер. Першими виникли рідні (семирічні) школи, які давали своїм учням початкову українознавчу освіту. Вони стали центральною і найпоширенішою ланкою системи українського рідномовного навчання. Засновували їх, починаючи з 1905 р., церковні парафії, культурно-просвітницькі товариства, а пізніше й політичні організації. Вони відкривали українські школи трьох типів: повного дня (паралельно з державними елементарними), вечірні (або суботні), вакаційні (на час літніх канікулів).

На початку 50-х рр. система українського шкільництва в Канаді збагатилась такою важливою складовою як курси українознавства. Вони працюють за програмою середньої школи. Навчальний план їх розрахований на п’ять років (8-12 класи). Курси розширюють, поглиблюють і систематизують знання учнів, отримані ними в елементарній школі, а також дають право своїм випускникам вступати до університетів, працювати учителями рідних шкіл, вихователями дошкільних установ.

Важливою ланкою системи українського шкільництва в Канаді є дошкільні установи (дитячі садочки, світлички, класи передшкілля). Розвиток їх у 50-х рр. започаткувала третя хвиля еміграції, яка усвідомила, що молоде покоління органічно входить у соціум країни поселення (для нього країни народження) і, отже, втрачається для етнічної громади. Вберегти його від асиміляції якраз і покликані рідномовні дошкільні установи, які здійснюють релігійне й національне виховання дітей засобами українознавства.

Реалізація навчальних програм у системі рідномовного шкільництва здійснювалася на засадах науковості, систематичності, послідовності, наочності, культуро– й природовідповідності, які відповідали загальнонауковим принципам вікової психології та педагогіки.

Особлива увага приділялась потребам і зацікавленням учнів, виявам їх активності і творчості, розвитку самостійної діяльності під керівництвом педагогів.

У системі національної освіти й виховання українців важливу роль відіграли бурси й інститути. Їх заснування наприкінці 1910-х рр. викликане необхідністю створити сільській молоді, яка навчалася в державних середніх школах, коледжах і університетах, належні побутові умови і, що найголовніше, продовжити формування національно свідомої гармонійно розвиненої особистості. Вихованці цих інституцій вивчали українознавчі дисципліни, оволодівали музикою і співом, декламували, набували навичок організаційної, культурно-просвітницької та педагогічної (працювали вчителями рідних шкіл) роботи. Поступово інститути розширили сферу діяльності: проводили літні курси української мови для студентів, курси українознавства для вчителів рідних і державних шкіл, літні оселі (табори) для дітей і молоді з метою поглибленого вивчення материнської мови. Ці своєрідні освітньо-виховні заклади і надалі залишаються важливим чинником виховання української інтелігенції в діаспорі та збереження етнокультурної ідентичності канадських українців.

Отже, українське шкільництво, яке функціонує у місцях компактного проживання українців, є ефективним чинником національної освіти й виховання підростаючих поколінь. Воно закладає надійні основи майбутнього етнічної спільноти в Канаді.

7. Сучасний стан національної освіти українців є результатом реалізації політики багатокультурності, запровадженої урядом Канади внаслідок наполегливої боротьби національних меншин за свої етнокультурні права. У 60-х рр. українська мова в державних середніх школах вивчалася лише як навчальний предмет, а з середини 70-х рр. вона стає також мовою викладання окремих дисциплін протягом половини робочого дня. Українські вчені і педагоги-практики розробили серію підручників для вивчення української мови як другої, переклали українською мовою англійські підручники з дисциплін (суспільствознавство, здоров’я, релігія і музика), які викладаються їх рідною мовою. Найбільший ефект у реалізації Української двомовної програми дають навчально-методичний комплекс “Нова” (автор О.Білаш), підручники Яра Славутича, В.Шелеста, К.Турко, Г.Грекул, якими користуються вчителі українських шкіл і в інших країнах (США, Австралія, Аргентина, Бразилія).

8. Належне функціонування системи українського рідномовного шкіль­ниц­тва в Канаді стало можливим завдяки цілеспрямованій підготовці педагогічних кадрів, кваліфікація і форми діяльності яких протягом досліджуваного періоду зазнавали суттєвих змін. Так, для двомовних шкіл у піонерській добі їх готували державні учительські семінарії з поглибленим вивченням українознавчих і психолого-педагогічних дисциплін. Їх випускникам присвоювали кваліфікацію третього рівня, що давала можливість працювати тільки в елементарних (народних) школах, а також у рідномовних (вечірніх, вакаційних) школах.

У 20-40-і рр. учителями рідних шкіл працювали іммігранти з середньою, зрідка вищою педагогічною освітою, а починаючи з 50-х рр. і уродженці Канади – випускники курсів українознавства, коледжів і університетів з вищою, але досить часто і неспеціальною освітою, які добре володіли українською мовою. Удосконалення їх професійної майстерності відбувалося на вчительських літніх курсах, семінарах-практикумах, щорічних провінційних і регіональних конференціях, через участь у діяльності педагогічних організацій і товариств. Однак проблема кадрового забезпечення системи українського шкільництва залишається і надалі однією з головних, що спонукає громадських діячів і педагогів шукати шляхів її подальшого розв’язання (стажування в Україні, запрошення вчителів з України для роботи в школах і проведення науково-методичної роботи, обмін спеціальною літературою і т. ін.).

9. Найважливішу роль у боротьбі за створення й розвиток системи українського шкільництва в Канаді впродовж ХХ ст. відігравали етнічні організації і товариства українців, зокрема “Просвіта”, “Рідна школа”, СУРД, СУС, УНО, КУК, ТОУК, жіночі й молодіжні об’єднання, осередки яких діяли в усіх місцях їх компактного проживання. У цьому процесі вони виконували подвійну функцію: внутрішню і зовнішню. Метою першої було виховання у членів етнічної громади національно-патріотичних почуттів, бажання вивчати українську мову, підтримувати рідношкільне навчання, щоб пригальмувати процес асиміляції молодого покоління, вироблення стратегії і тактики в галузі національної освіти, організаційно-педагогічне забезпечення реалізації накреслених завдань. Друга функція передбачала відстоювання мовно-культурних інтересів спільноти на офіційному рівні – перед федеральним і провінційними урядами, у комісії в справах двомовності і двокультурності і т.ін. Для реалізації освітніх програм громадські організації і товариства використовували такі форми і засоби діяльності, як віча, з’їзди, конгреси, конференції, наради, зустрічі делегацій з керівниками урядів і міністерств, виступи у пресі, меморандуми і “бріфи” до офіційних установ. У переважній більшості заходи громадських об’єднань та їх організаторів давали бажаний для відповідного моменту результат (організація двомовних шкіл, учительських семінарів, створення системи рідномовного навчання, впровадження навчання української мови та українознавчих дисциплін у державних початкових і середніх школах, університетах, заснування науково-дослідних і методичних центрів і т. ін.). Своєю діяльністю вони впливали на формування й розвиток національної свідомості й самосвідомості, патріотичної й громадської позиції, підвищення культурно-освітнього рівня української спільноти, зростання її ролі в канадському суспільстві. У цілому ж громадська активність названих товариств і об’єднань знижувалася через байдужість до цієї важливої справи значної частини молодого покоління.

10. Важливе значення для становлення й еволюції українського шкільництва в Канаді мала етнічна преса, зокрема часописи “Свобода”, “Український Голос”, “Канадійський Фармер”, “Життя і школа”, “Учительське слово”, “Український вчитель в Канаді”, “Рідношкільник”, “Відгукніться” та ін. Вони публікували статті, в яких розкривали роль освіти в збереженні етнічної ідентичності канадських українців, розвитку національної культури, реалізації національної ідеї, висвітлювали боротьбу громадських організацій і товариств за створення і розвиток системи рідномовного навчання, діяльність українських навчальних закладів, виступали організаторами масових заходів (віча, конференції, збір підписів під петиціями) і кампаній (боротьба за двомовні школи, повернення української мови в державні освітні заклади та ін.), пропагували передовий педагогічний досвід, відстоювали впровадження єдиних навчальних планів і програм, сучасних підручників і педагогічних технологій. Своїми організаційними заходами й актуальними публікаціями українська преса впродовж досліджуваного періоду сприяла динамічному розвитку рідномовного шкільництва, збереженню етнічної спільноти українців у Канаді.

11. Складна і тривала боротьба за розширення прав української мови в Канаді засвідчила неоднозначне ставлення до цієї проблеми як урядових чиновників у різних провінціях, так і певної частини етнічної спільноти, що підтримувала асиміляційну політику шовіністичних кіл.

Ця проблема з кожним роком набуває все більшої гостроти, оскільки кожне наступне покоління виявляє все менший інтерес до її вивчення та практичного використання. Процес цей у поліетнічному суспільстві, де панівною є державна мова, має об’єктивний характер. Хоч держава законодавчими актами створює певні можливості для розвитку мови й культури етнічних меншин, однак реалії об’єктивної дійсності (місцеві чиновники, соціум, брак національної свідомості та ін.) перешкоджають їх реалізації.

Пригальмувати цей пагубний для етнічної общини процес покликані Українська двомовна програма, що активно впроваджується у провінціях зі значною кількістю (не менше 10%) українського населення, а також заходи Конгресу Українців Канади та професійних організацій українських педагогів (сучасні методики навчання мови, розширення співробітництва й обмін учнями між Канадою і Україною, “роки” і “декади” української мови і т.ін.), виступи української преси. Завдяки їх цілеспрямованій діяльності поступово збільшується кількість учнів, що вивчають українську мову, розширюється мережа рідномовних освітніх закладів.

12. В умовах розбудови незалежної Української держави, становлення і розвитку системи національної освіти й виховання, в тому числі шкільництва національних меншин, творче використання досвіду української діаспори Канади може стати важливим чинником збагачення теорії і практики її шкільництва й національного виховання підростаючих поколінь. Зокрема заслуговує на увагу досвід розв’язання проблем національного і релігійно-морального виховання в системі сім’я – родина – школа – громада, діяльність громадських організацій і їх взаємодія з державними інституціями поліетнічного суспільства в розвитку національного шкільництва, впровадження українознавчих аспектів у зміст загальної освіти, створення громадсько-державних органів управління освітою (шкільні ради, батьківські комітети), функціонування позашкільних освітньо-виховних закладів. Важливим і необхідним кроком вважаємо залучення до освітнього національного простору надбань духовної і матеріальної культури, створених українцями поза межами України. Заслуговує на увагу офіційна політика федерального та провінційних урядів Канади в галузі освіти національних меншин (законодавча база і механізм її реалізації, фінансове і навчально-методичне забезпечення освітніх закладів, формування мети, змісту і організаційних форм їх діяльності, громадсько-державне управління освітою, атестація випускників педагогічних коледжів і факультетів, оцінювання діяльності вчителів, полікультурне виховання учнівської молоді і ін.).

13. Проведене дослідження далеко не вичерпало всіх аспектів окресленої теми. До основних проблем, що потребують подальшого вивчення, ми відносимо: розвиток української дидактичної думки в Канаді; діяльність позашкільних освітньо-виховних закладів і українознавчих структур у державних вищих навчальних закладах; особливості національного виховання молоді в умовах діаспори; роль церкви в розвитку українського шкільництва; освітньо-виховна діяльність молодіжних організацій і товариств; функціонування педагогічної преси в системі національної освіти й виховання української діаспори в Канаді.

 

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:

 

І. Монографії:

1. Руснак І.С. Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ – ХХ століття). – Чернівці: Рута, 2000. – 364 с. + вкладка 48 с.

2. Руснак І.С. Українська література Канади і формування національної свідомості канадських українців. – Снятин: Прут Принт, 1999. – 128 с.

3. Романюк С.З., Руснак І.С. Іван Боднарчук. Життя і педагогічна діяльність. – Чернівці: Зелена Буковина, 1999. – 208 с.

ІІ. Статті у наукових фахових виданнях:

4. Руснак І.С. Особливості національного виховання української молоді в Канаді // Обрії. – Івано-Франківськ, 1998. - №2. – С.34-38.

5. Руснак І.С. Формування національної свідомості української молоді – головна мета діяльності українських педагогів у Канаді // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 37: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 1998. – С.33-43.

6. Руснак І.С. Роль учителя в формуванні системи української національної освіти й виховання в Канаді // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 43: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 1999. – С.7-13.

7. Руснак І.С. Українські шкільні підручники в Канаді // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 47: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 1999. – С.14-25.

8. Руснак І.С. Історична зумовленість імміграції українців до Канади // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 56: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 1999. – С. 43-50.

9. Руснак І.С. Діяльність Конгресу Українців Канади в розбудові рідномовного шкільництва (1940-1970 рр.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 67: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 1999. – С. 73-89.

10.Руснак І.С. Зародження рідномовного шкільництва українців у Канаді // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 1999.– № 4. – С. 243-249.

11.Руснак І.С. Боротьба українських учителів за розбудову рідномовного шкільництва в Канаді // Наука і сучасність: Збірник наукових праць. Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – К.: Логос, 1999. – Випуск 2. – Ч.3. – С.93-101.

12.Руснак І.С. Роль двомовних учителів у розвитку освіти українців у Канаді // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики. Збірник наукових праць. – К.: НПУ, 1999. – Випуск 3. – С. 144-151.

13.Руснак І.С. Становлення українських позашкільних освітньо-виховних закладів у Канаді // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць. – К.: НПУ, 1999. – Випуск 4. – С.81-89.

14.Руснак І.С. Етнічна преса українців у боротьбі за розвиток українського шкільництва у Канаді // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. – Випуск 14. – Львів, 1999. – С. 130-140.

15.Руснак І.С. Учитель рідної школи – подвижник національної освіти й виховання канадських українців // Обрії. – 2000.– №10.– С. 7-11.

16.Руснак І.С.Боротьба української громадськості Канади за право молоді на освіту рідною мовою // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. – Ізмаїл, 2000. – Випуск 8. - С.3-8.

17.Руснак І.С. Передшкілля як основа системи національної освіти й виховання канадських українців // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 78: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 2000. – С.127-139.

18.Руснак І.С. Громадські організації українців Манітоби в боротьбі за рівноправність рідної мови // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: педагогіка. – 2000. – № 2. – С.136-141.

19.Руснак І.С. Педагогічна думка Канади про національно-духовне виховання молоді в діаспорі // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць. – К.: НПУ, 2000. – Випуск 1. – С. 64-77.

20.Руснак І.С. Проблеми патріотичного виховання молоді в українській педагогічній думці Канади // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (Педагогічні науки). – Луганськ, 2000. - №1. – С. 223-230.

21.Руснак І.С. Психолого-педагогічні проблеми в творчому доробку вчених української діаспори в Канаді // Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. Наукові записки. Серія: Педагогічні науки. – Кіровоград, 2000. – Випуск 25. – С.130-138.

22.Руснак І.С. Розвиток української освіти в Канаді в системі державного шкільництва // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (Педагогічні науки). – Луганськ, 2000. - №2. – С. 230-235.

23.Руснак І.С. Організація навчання в українських рідних школах Канади // Волинський державний університет імені Лесі Українки. Проблеми педагогічних технологій. – Луцьк, 2000. – Випуск 1.– С. 21-26.

24.Руснак І.С. Курси українознавства – середня ланка рідномовної освіти канадських українців // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Ушинського: Збірник наукових праць. – Одеса, 2000. – Випуск 3-4. – С. 95-104.

25.Руснак І.С. Еволюція змісту рідношкільного навчання в умовах багатокультурності в Канаді // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 89: Педагогіка та психологія. – Чернівці, 2000. – С.94-103.

ІІІ. Статті та матеріали наукових конференцій:

26. Руснак И.С., Пенишкевич В.З. Изучение творческого наследия писателей украинской диаспоры в Канаде периода “Пионерской добы” - важный фактор преодоления тенденции отчуждения в развитии украинской нации // Общественное сознание и общественные отношения в условиях перестройки. Часть 2. – Москва-Черновцы, 1990. – С. 105-107.

27. Руснак І.С. Зображення конфлікту особистості і соціуму в творчості українських письменників Канади // Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі. – Чернівці, 1993.– Ч.2. – С. 179-180.

28. Руснак І.С. Українська сатира і гумор як засіб формування національної самосвідомості канадських українців // Сатира і гумор в українській літературній традиції. – Чернівці, 1994. – С. 184-186.

29. Руснак І.С. Тема голодомору в творчості українських письменників Канади і формування національної самосвідомості канадських українців // Пам’яті жертв радянських голодоморів в Україні. – Чернівці, 1994. – С.65-67.

30. Руснак І.С., Клюка В.О., Патріюк І.М. Роль творів українських письменників Канади у формуванні національної самосвідомості молодого покоління канадських українців // Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства. – Чернівці, 1994. – Ч.1. – С.156-158.

31. Руснак І.С., Делеванчук С.З. Іван Боднарчук – подвижник на ниві українського шкільництва в Канаді // Перший український педагогічний конгрес і сучасність. – Івано-Франківськ, 1995. – С.129-132.

32. Руснак І.С., Делеванчук С.З. Ідеї С.Русової і педагогічна діяльність Івана Боднарчука у розвитку українського шкільництва в Канаді // Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка. – Івано-Франківськ, 1996. – С.131-132.

33. Руснак І.С., Делеванчук С.З. Традиції гуцульської народної педагогіки в розвитку українського шкільництва в Канаді // Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 15-18 травня 1996 року. – Чернівці-Київ, 1996. – С.436-441.

34. Руснак І.С., Делеванчук С.З. Проблеми гуманізації освіти в творчій спадщині українсько-канадських педагогів // Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи. – Чернівці, 1996. – С.239-246.

35. Руснак І.С., Делеванчук С.З. Формування і розвиток системи неперервної освіти українців у Канаді в післявоєнний період // Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми. Матеріали науково-практичної конференції у 6-ти книгах, 28-31 жовтня. – Чернівці, 1996. – Ч.2. – С.9-12.

36. Руснак І.С., Шевчук С.М. Яр Славутич і розвиток української освіти в Канаді // Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми. Матеріали науково-практичної конференції у 6-ти книгах, 28-31 жовтня 1996 р. – Чернівці, 1996. – Ч.2. – С.36-38.

37. Руснак І.С. Українська діаспора Канади: формування системи національного виховання // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ століття. – Коломия, 1997. – С.213-217.

38. Руснак І.С. Рідномовне шкільництво як засіб збереження етнічної самобутності українців Канади // Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття. – Київ-Чернівці, 1997. – Ч.2. – С. 293-298.

39. Руснак І.С. Формування системи української національної освіти й виховання в Канаді // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції. – Чернівці, 1997. – Ч.1. – С. 107-112.

40. Руснак І.С. Рідномовне шкільництво як засіб збереження етнічної самобутності українців Канади // Підготовка педагогічних кадрів і діяльність навчальних закладів нового типу в системі неперервної освіти: досвід і перспективи розвитку. – Чернівці, 1998. – Ч.2. – С.441-446.

41. Руснак І.С. Особливості національного виховання української молоді в Канаді // Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя. – Київ-Чернівці, 1998. – Ч.1. – С.469-477.

42. Руснак І.С., Романюк С.З. Роль періодичної преси в розвитку українського шкільництва в Канаді // Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 1999. – С. 457-461.

43. Руснак І.С. Національне виховання українців в умовах діаспори: методологічні засади // Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти. – Чернівці, 1999. – С. 39-43.

44. Руснак І.С. Вплив педагогічних ідей С.Смаль-Стоцького на розвиток українського шкільництва в Канаді // Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання. – Чернівці, 1999. – С.39-44.

45. Руснак І.С. Проблеми родинного виховання у творчій спадщині педагогів української діаспори Канади // Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, яка відбулася в місті Івано-Франківську 4-5 листопада 1999 року. – Івано-Франківськ, 1999. – С.17-21.

46. Руснак І.С. Особливості створення українських шкільних підручників у Канаді // Проблеми сучасного підручника. – Київ, 1999. – С. 56-59.

 

Анотації

---

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 69; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!