Захист права приватної власності
Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право - одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення - важливе завдання всіх органів правової держави.
На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах.
Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.
|
|
|
Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.
Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, закону «Про власність», який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.
Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності - необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.
Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.
|
|
|
Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист [25, С. 50].
Отже, «…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні, або їх захист - як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності».
Засади для захисту права приватної власності Конституція, яка у ст. 13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід’ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст. 15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.
|
|
|
Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч. 1 ст. 20 ЦК: «Право на захист особа здійснює на свій розсуд». Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб’єктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст. 19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства [16, С. 18].
|
|
|
Характерні ознаки самозахисту:
1) самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб’єктивного права уже відбулося і продовжується;
2) обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);
) самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);
) самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [36, С. 278].
За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобов’язана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобов’язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобов’язальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобов’язання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобов’язальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи захисту порушених прав власності, що не входять до наведених двох груп: визнання правочину недійсним та визнання незаконним нормативного акту, що порушує право приватної власності [28, С. 117]. Особливістю захисту права власності є можливість не лише припиняти існуюче, але й попереджувати передбачуване можливе правопорушення. Така норма встановлена у ч. 2 ст. 386 ЦК: власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.
До основних речово-правових засобів захисту права приватної власності можна віднести віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна із чужого незаконного володіння. Такі позови забезпечуються ст. 387-390 ЦК.
Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець - фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.
Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір майнового найму [33, С. 117].
Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.
Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші [16, С. 17]. Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані. власник якогось майна не може витребувати своє майно з незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності наступних трьох умов:
а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;
б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути купленим;
в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.
Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлюється Цивільним кодексом.
Особливістю витребування грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.
Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього.
Гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача.
Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі. Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.
Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.
Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.
Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. «У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним» [23, С. 703].
Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у користуванні будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.
Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.
Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або договору з власником майна.
Віндикаційний та негаторний позови належать до позовів речового характеру. Вони мають у своїй основі речові правовідносини між власником та іншими особами. Цивільно-правовий захист права власності здійснюється й іншими засобами. Власник, що втратив володіння річчю, не завжди може пред’явити віндикаційний позов. Якщо в незаконного володільця вже немає речі, то не можна і вимагати її повернення. У певних випадках, передбачених Цивільним кодексом, річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.
Але і в цих випадках власник може цивільно-правовим шляхом захистити свої інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно іншій особі, а та особа продала це майно добросовісному набувачеві, то власник на підставі Цивільного кодексу не може витребувати своє майно від такого набувача. Проте власник може вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків від наймача, як сторони у договорі майнового найму. Тут вимоги власника випливають із зобов’язальних відносин, які виникли між ним і наймачем на підставі договору.
«Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю.
Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.
Висновок
Підсумовуючи вищевикладене, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності, що в умовах сучасного життя є надзвичайно актуальним. Адже дослідження правового регулювання відносин права власності дуже важливе для подальшого розвитку цивільного права та для побудови правової держави і громадянського суспільства.
У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права приватної власності, на мій погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону.
Проте законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомочності, весь «пучок прав» власника. Опрацювавши матеріал я з’ясувала, що першопочатково право власності закріплюється в Конституції України. Проте базову роль серед нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Саме він визначає поняття права власності як суб’єктивного права особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В Цивільному кодексі норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності - значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства. Можна чітко прослідкувати і окремі етапи розвитку цієї галузі права: український законодавець від користування та зміни окремих положень радянського законодавства (наприклад, Цивільного кодексу УРСР) через прийняття проміжних законів (як от закон «Про власність», що втратив чинність 27.04.2007) перейшов до втілення у життя правового регулювання сучасних ринкових відносин (Цивільний кодекс України, такі закони, як, наприклад закон «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006). Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Закон закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися і розпоряджатися своїм майном. Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду за захистом свого права на власність. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.
Отже у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.
Список використаних джерел
1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст. 141.
2. Житловий Кодекс Української РСР вiд 30.06.1983 №5464-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.07.1983 р., №28. - Ст. 573.
. Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-III // Відомості Верховної Ради України вiд 25.01.2002 р., №3. - Ст. 27.
. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 №322-VIII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 17.12.1971 р., №50. - Ст. 375.
. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 №435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 р., №40. - Ст. 356.
. Закон України «Про власність» (втратив чинність) вiд 07.02.1991 №697-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 14.04.1991 р., №20. - Ст. 440.
. Закон України «Про господарські товариства» вiд 19.09.1991 №1576-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991 р., №49. - Ст. 682.
. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» вiд 15.05.2003 №755-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 08.08.2003 р., №31. - Ст. 263.
. Закон України «Про об’єднання громадян» (втратив чинність) від 16.06.1992 №2460-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.1992 р., №34. - Ст. 504.
10. Закон України «Про приватизацію державного майна» вiд 04.03.1992 №2163-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992 р., №24. - Ст. 348
11. Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23.02.2006 №3480-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - №31. - Ст. 268.
. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 року (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної ради України. - 1992. - №35. - Ст. 517.
. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року №7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року №13 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -1995. - №1. - Ст. 485.
. Конституція (Основний Закон) України (УРСР) (втратив чинність), Закон вiд 20.04.1978 №888-IX // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978 р. - №18. - Ст. 268.
. Цивільний кодекс Української РСР (втратив чинність) вiд 18.07.1963 №1540-VI // Сайт ВР України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=1540-06
. Безсмертна Н.В. Здійснення громадянами права приватної власності в Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук: (12.00.03) /Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2001. - С. 19.
. Гутьєва В.В. Ємфітевзис у римському праві та його рецепція у праві України: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.01) / Львівський Національний університет ім.І. Франка. - Львів, 2008. - С. 19.
. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні: Автореферат дис. д.ю.н. (12.00.03) / Київський ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2002. - С. 10.
. Николайчук Н.М. Цивільно-правові договори як підстави виникнення права приватної власності громадян: Автореф. дис… юрид. наук: (12.00.03) / Нац. ун-т внутр. справ. - Харків, 20010. - С. 16.
. Михайленко О.О. Речово-правові обмежання права приватної власності за стародавнім римським та сучасним цивільним правом України: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.03) / Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого. - Харків, 2003. - С. 32.
. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Кім М.М., Лісовицький В.М. Економічна теорія. - Харків, Консул, 2007. - С. 389.
. Дзера О.В., Боброва Д.В., Догверт А.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. - Київ: Юрінком Інтер, 2011. Кн. 1. - С. 736.
. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Підопригора О.А. Право власності в Україні: Навчальний посібник - Київ: Юрінком Інтер, 2009. - С. 816.
. Галунько В. Власність як юридична та економічна категорія, об'єкт протиправного посягання. // Журнал «Персонал». Вид. МАУП №9/2006 за вересень 2006 р. - №6. - С. 12-15.
. Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні // Право України. - 2006. - №5.
. Заіка Ю.О. Право власності. спадкове право: Навчальний посібник / Ю.О. Заіка, В.М. співак. - Київ: Наукова думка, 2007 р. - С. 152.
. Ковальчук А. Хто відпустить землю в ринок // Газета «Економічні відомості». №176 (709) від 10 жовтня 2006 р. - С. 148.
. Мичурин Е.А. Гражданское право в схемах. / Учебное пособие. - Харьков: Юрсвит, 2006. - С. 320.
. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - Київ: Юрінком Інтер, 2003. - С. 512.
. Підопригора О.А., Боброва Д.В., Дзера О.В. Загальна теорія цивільного права - Київ: Вища шк., 2005. - С. 454.
31. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. - Москва: Юридическая Литература, 2000. - С. 240.
32. Харитонов О.Є., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник. Київ: Істина, 2003. - С. 776.
33. Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. та ін. Власник і право власності. - Київ, 2010. - С 1051 - С. 17.
. Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: підруч.: У двох томах/ - Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - С. 520.
. Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). - Харків: НУВД, 2006. - С. 190.
. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. - Київ: Вентурі, 1997. - С. 480.
Дата добавления: 2021-01-20; просмотров: 52; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!