Можливості імплементації зарубіжного досвіду в екологічну політику України
Досвід високорозвинених країн світу показує, що у переважній більшості нові, екологічно чисті та низьковідходні технології не тільки зменшують забруднення довкілля, але й дозволяють економити сировину, матеріали та енергію, які відносяться на собівартість одиниці продукції. Таким чином, знижуючи собівартість продукції, екологічно орієнтовані підприємства стають більш прибутковими, ніж підприємства, які застосовують застарілі технології і забруднюють довкілля відходами своїх виробництв.
У цьому випадку науковий підхід означає бачення проблематики збалансованого природокористування під кутом зору кругообігу речовин та матеріалів, який відбувається у природі. Ключове завдання науки полягає в тому, щоб можна було розробляти і застосовувати такі технології виробництва матеріальних благ, які відповідають біологічним процесам або максимально наближуються до них.
Державна політика в промислово розвинутих країнах щодо оптимізації природокористування спрямована, як правило, на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів. Така політика є свого роду зв'язуючою ланкою між сферою "чистої" (академічної) науки і завданнями виробництва. У цілому роль держави в сфері підтримки інновацій як реального наповнення поняття "збалансоване природокористування" можна звести, ніяк не претендуючи на повноту переліку, до таких моментів:
|
|
|
· держава сприяє розвитку науки, у тому числі прикладної, і підготовці наукових й інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей та рушій оптимізації природокористування);
· у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні науково-прикладні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу в напрямку більшої матеріалоощадливості та екологічності виробництва;
· державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДДКР забезпечують початковий попит на інтелектуальний продукт, на технологічні інновації, які ведуть до збільшення інформаційної насиченості виробництва та соціально-економічного життя, а потім знаходять широке застосування в економіці країни;
фіскальні й інші елементи державного регулювання формують стимулюючу дію наукового сектора зовнішнього середовища функціонування господарських структур, які обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм (безумовно, головною проблемою підтримки і розвитку науково-технічного потенціалу залишається проблема інвестування засобів у НДДКР, і система фінансування науково-технічного розвитку є вельми складним і постійно еволюціонуючим механізмом, який може базуватися не тільки на бюджетних асигнуваннях, але й на децентралізованих джерелах цільового призначення, які утворювалися в структурах управління за відповідними жорсткими нормативами); - держава виступає в ролі посередника в справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію у сфері НДДКР промислових корпорацій та університетів, наукових, громадських організацій.
|
|
|
Висновком із сказаного є положення про необхідність радикального підвищення ролі науки як джерела знань про можливості оптимізації процесів ресурсопереробки як на рівні окремих господарських структур, так і на національному, міжнародному рівнях, а відповідно до цього - і ролі держави як організатора наукового процесу при екологічному регулюванні прогресу технологій та продуктивних сил узагалі. Закріплення регулятивних прав за державою не тільки передбачає інституційну відповідальність за досягнення певних результатів, але й накладає додаткові фінансові зобов'язання на бюджет. Зокрема, важливим напрямом як організаційного, так і фінансового втручання з боку держави є забезпечення правового захисту результатів модернізації виробництва, передусім у напрямку зниження ресурсомісткості, у тому числі енергомісткості, здійснення відповідної екологічної політики.
|
|
|
Усі розвинені країни світу, як відомо, постійно підвищують у своєму експорті питому вагу наукомістких, інформаційних технологій, а не сировини, напівфабрикатів або товарів, що виробляються з високими затратами природних ресурсів. Зрозуміло, що лише розвиток науки може надійно забезпечити поступову заміну сировинних, матеріально-енергетичних ресурсів на інформаційні, які для суспільства є принципово невичерпними. Саме такий шлях відповідає ноосферній моделі поступу людства.
ВИСНОВКИ
Екологічна політика, системи екологічного управління є фундаментальними складовими сталого розвитку, який світове співтовариство визнало стратегічною метою безпечного і забезпеченого існування людства у XXI ст. Гармонізація і збалансованість екологічної, економічної та соціальної політик у кожній країні й у світі в цілому є пріоритетною умовою переходу до сталого розвитку, національного соціально-економічного реформування.
Міжнародні екологічні зобов'язання, екологічна політика, екологічна глобальна і європейська інтеграція, екологічна безпека, екологічні аспекти сталого розвитку набули нині пріоритетного значення як у державній, так і в міжнародній політиці України. Реальний екологічний стан в Україні нині характеризується як кризовий, суттєве поліпшення якого потребує високої екологічної компетенції державних службовців усіх рівнів і секторів державного управління.
Актуалізація екологічної підготовки фахівців для професійної діяльності як у державній, так і в корпоративній та регіональній сферах управління шляхом розроблення її концептуальних та методологічних засад є об'єктивною вимогою сучасності.
Дата добавления: 2020-11-27; просмотров: 57; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!